О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст.
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213829 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. / О.М. Приходнюк // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 138–141. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860273650280693760 |
|---|---|
| author | Приходнюк, О.М. |
| author_facet | Приходнюк, О.М. |
| citation_txt | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. / О.М. Приходнюк // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 138–141. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T12:13:21Z |
| format | Article |
| fulltext |
Критика та бібліографія
О. В. Сухобоков.
ДНІПРОВСЬКЕ ЛІСОСТЕПОВЕ
ЛІВОБЕРЕЖЖЯ У VIII—XIII ст.
К .: Наукова думка, 1992.— 215 с.
Автор рецензованої монографії є одним з небагатьох фахівців з історії
та археології Лівобережної України доби завершення формування Ки
ївської Русі. Його праця присвячена питанням формування і розвитку
літописних сіверян, які в переддержавний період мешкали в межиріччі
Дніпра і Сіверського Дінця. Головну джерелознавчу базу дослідження
О. В. Сухобокова становлять археологічні матеріали, здобуті під час
проведених ним розкопок за останні двадцять років.
На основі археологічних та додатково залучених літописних, ан
тропологічних та лінгвістичних даних автор висвітлює історію ліво
бережних племінних союзів напередодні' та за часів існування Київ
ської Русі, їх стосунки з кочовим світом. Це цілком слушно, адже
Дніпровське лісостепове Лівобережжя було саме тією зоною, де від
бувалися інтенсивні контакти між осілим землеробським, кочовим та
напівкочовим населенням.
Основними археологічними утвореннями даного регіону в кінці
першого — на початку другого тисячоліття були старожитності волин-
цівського, роменського типів, а згодом — давньоруської доби. За пе
реконанням автора, всі вони були залишені’ слов’янами, а салтівська
культура, поширена поруч — в степу — тюрко- та іраномовним насе
ленням, яке входило до складу Хозарського каганату.
В першій частині праці стисло характеризуються риси матері
альної культури, притаманні цим старожитностям: топографія посе
лень, житлове та господарське будівництво, поховальний обряд, кера
мічне, металообробне та косторізне виробництва тощо. На підставі
аналізу археологічних джерел зроблено висновки про рівень господар
ського та соціально-економічного розвитку населення Лівобережної
України в VIII—XIII ст.
В монографії досить багато місця відведено борщівським пам’ят
кам. Свого часу І. І. Ляпушкін об’єднував їх в одну археологічну
культуру з роменськими старожитностями. Натомість О. В. Сухобоков,
слідом за Є. О. Горюновим, розглядає роменські та волинцівські па
м’ятки як одну археологічну культуру. Ранній її етап репрезентують
волинцівські старожитності.
Для створення максимально наближеної до дійсності моделі істо
ричного процесу важливе значення має хронологія окремих пам’яток,
зокрема, та археологічних культур взагалі. Цим важливим питанням
присвячено окремий розділ рецензованої монографії. На жаль, во
линцівські та роменські пам’ятки не забезпечені речами, що легко
датуються. Тому і їхня хронологія, особливо волинцівської культури,
визначена не дуже чітко. Через відсутність серед волинцівських наборів
вузькодіагностуючих в хронологічному відношенні речей автор порів
нює їх з речами Харівського скарбу, знайденого на території Путивль
ського району Сумської області. Однак такі зіставлення в науковому
відношенні не є коректними, адже набір з с. Харівки не був притаман
ним волинцівській культурі. Навпаки, антропоморфні двоплатівчаті
фібули, зірковидні литі та ліхтариковидні паяні підвіски, браслети з
розширеними порожнистими кінцями, що входили до його складу,
більш характерні для правобережних ранньосередньовічних старожит-
ностей і насамперед для Пастирського городища, де знаходився центр
по їх виготовленню. Взагалі автор дарма не приділив належної уваги
Харівському скарбу. Детальний аналіз речей, що входили до нього,
дав би змогу віднайти витоки харківських прикрас, пов’язаних не лише
з Пастирським городищем, а й Візантією.
138 138N 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
Критика та бібліографія
Відсутність матеріалів, що добре датуються, робить проблематич
ним віднесення нижньої межі існування волинцівських пам’яток до
середини VII ст. н. е. Цього не приховує й автор монографії, відзна
чаючи, що «нижня межа раннього періоду є недостатньо чіткою через
нечисельність вузькодатуючих знахідок» (с. 34). Тобто, в майбутньому
вона може змінитися в той чи інший бік.
О. В. Сухобоков переконаний, що на ранньому етапі свого існу
вання волинцівські пам’ятки синхронні з пеньківською та колочинсь-
кою культурами, які на Лівобережжі Дніпра датуються IV—VIII ст.
н. е. Цікаво, що волинцівські елементи зовсім відсутні на пеньків-
ських та колочинських пам’ятках. Проте пеньківські та колочинські
елементи присутні серед матеріальних ознак волинцівських старожит-
ностей. Цей факт та місцеві витоки пеньківських та колочинських па
м’яток, коріння яких на Лівобережжі Дніпра сягають рубежа н. е.
(зарубинецька культура), дає можливість у носіях волинцівської
культури вбачати прийшле населення, яке на цій території проживала
одночасно з племенами пеньківської і колочинської культур (анти).
Волинцівські старожитності існують й паралельно з сахнівськими,
верхня хронологічна межа яких сягає середини VIII ст. н. е. Ранньо
середньовічні пам’ятки етапу Сахнівки переважно відомі на покордоннї
степу і лісостепу на Правобережжі Дніпра. Однак вони зустрічаються
й на Лівобережжі, де відомі за розкопками поселень Шосейне на
Білгородщині та Богородичне в поріччі Сіверського Дінця та в де
яких інших місцях. Показово, що волинцівська кераміка присутня
серед ранньороменських комплексів Новотроїцького і Опішнянського
городищ, нижній хронологічний рубіж яких сягає другої половини
VIII ст. н. е.
Всі ці факти переконують, що племена волинцівської культури на
Лівобережжі Дніпра потрапили в інорідне в етнічному відношенні
середовище. Однак завдяки міцним родовим зв’язкам ці племена три
валий час протистояли асиміляційним процесам з боку місцевої люд
ності. Вони повільно сприймали культуру та господарство населення,
серед якого жили, і лише через 100—150 років злилися з місцевими
племенами. При цьому вони внесли свій вагомий вклад у процес фор
мування роменської культури.
Що ж то було за населення? На думку О. В. Сухобокова, Дніп
ровське лісостепове Лівобережжя було маргінальною зоною, тобто
зоною стику між місцевими слов’янськими та сусідніми кочовими пле
менами. Вплив степовиків на осіле слов’янське населення дуже від
чувався в цьому регіоні, що досить аргументовано показано в моно
графії. Автор навіть припускає, що із слов’янізованим іраномовним
напівкочовим населенням можна пов’язувати пам’ятки волинцівського
та пастирського типів, специфіка яких полягає в наявності високо
якісного гончарного посуду (с. 103).
Згідно з писемними джерелами, на лівобережжі Дніпра в другій
половині І тис. н. е. мешкали спочатку анти, а згодом — сіверяни.
Саме з останніми найчастіше пов’язуються волинцівські та роменські
пам’ятки. Звідки ж з’явилася назва «сіверяни», зафіксована в руському
літописі? Встановлено, що цей етнонім не слов’янського, а тюркського
або іранського походження. Нам здається дуже ймовірним його по
ходження від назви савірів, які в VI ст. н. е. були найвпливовішою
силою в Прикаспійських та Приазовських степах. Переселившись з
Поволжя та Приуралля, савіри на новому місці посіли досить помітне
місце не лише серед місцевих народів, а й у війнах між Візантією та
Іраном.
Згідно з Прокопієм, савіри були багаточисельним об’єднанням,
що «розділяється на велику кількість самостійних колін», кожне з
яких незалежно від інших вирішувало питання про оголошення війни
та укладення миру. Тобто, це об’єднання в політичному відношенні не
I53N 0130—5247. Укр. іст. жури., 1995, 1 139
Критика та бібліографія
було тривалим і міцним. З огляду на це можна припустити, що одне-
з таких «колін» відкололося від основного ядра савірського об’єднання
й переселилося в Дніпровське лісостепове Лівобережжя, залишивши
там пам’ятки волинцівського типу. Мабуть, назва «савіри» поступово
трансформувалася в сіверян, яку й зафіксував літописець. При цьому
сіверяни були одним із східнослов’янських племен кінця І тис. н. е.
Чужинці були поступово асимільовані місцевими слов’янами,
які запозичили у савірів у трансформованому вигляді їх самоназву.
Подібна метаморфоза згодом сталася й з болгарами Аспаруха
на Балканах.
Доказом тому, що волинцівська культура пов’язана з Середнім
Поволжям, може служити той факт, що на поширених там іменьків-
ських пам’ятках середини та третьої чверті І тис. н. е. є ліпні з лоще
ною поверхнею горщики з високим комірцем, добре вираженими плі-
чиками та конічним тулубом. Це та форма посуду, яка в гончарному
варіанті стала культурно-визначальною серед волинцівської кераміки.
О. В. Сухобоков також не визнає місцевою цю форму посуду. її появу
у населення волинцівської культури він пов’язує з впливами близьких
до салтівських племен (с. 108).
Разом з тим не можна вважати вдалим припущення О. В. Сухо-
бокова про те, що волинцівська і пастирська гончарна кераміка одного
походження. Справа в тому, що ці два типи посуду за формою і про
філюванням відмінні між собою. Про те, що притаманне волинцівській
кераміці, ми вже говорили, а пастирська характеризується кулястим
тулубом та короткими, відігнутими назовні вінцями. Такий посуд най
більш характерний для ранньосередньовічних пам’яток північно-східної
частини Балканського півострова. Часто зустрічається він там на мо
гильниках VI—VII ст. н. е., які болгарські дослідники пов’язують із
слов’янами, що проживали там до приходу на Балкани болгарських,
орд Аспаруха (680 р.).
Феномен Пастирського, яке на відміну від волинцівських старо-
житностей представлений на Правобережжі Середнього Подніпров’я
єдиним городищем, на наш погляд, пов’язаний саме з Балканами та
Подунав’ям. Майстри Пастирського (гончарі, ковалі, ювеліри) були
тією частиною ремісничої людності Подунав’я, яка з приходом болгар
на Балкани не захотіла залишатися там надалі, а помандрувала до
Середнього Подніпров’я, куди їх покликала генетична пам’ять перших
переселенців у Подунав’я.
Ремісники Пастирського в цьому відношенні не були поодинокими.
З переселеннями з Подунав’я після появи орд Аспаруха дослідники
пов’язують скарби ювелірних виробів із Зем’янського Врбовка в Сло
ваччині, Залісся Чортківського району Тернопільської області та інші.
На наш погляд, внаслідок таких же переселень з’явився й Харів-
ський скарб. Однак речі візантійського походження, а серед них зо
лоті паяні зірковидні та ліхтариковидні підвіски із зернню, потрапили
на Лівобережжя Дніпра не безпосередньо з Подунав’я. Спочатку їх
власник (ювелір?) був серед ремісників Пастирського, де його колекція
поповнилася срібними двощитковими антропоморфними фібулами, які
відсутні в Подунав’ї, срібними браслетами з порожнистими розшире
ними кінцями тощо. Після розгрому Пастирського ремісничого осередку
доля закинула його на Лівобережжя, де він наклав головою, встиг
нувши перед тим закопати свої коштовності.
Як би там не було, О. В. Сухобоков правий, визначаючи сіверян
ську належність волинцівських та роменських старожитностей. Як по
казано у праці, в формуванні сіверянського союзу взяли участь як
автохтонне слов’янське населення, так і алано-болгарські племена.
Археологічні підтвердження цьому здобуто при розкопках Битицького
городища, де досліджено одночасові слов’янські чотирикутні напів-
землянкові житла з глинобитними печами та юртоподібні споруди
140 /55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, Лй 1
Критика та бібліографія
салтівських обрисів з вогнищем у центрі. Деякі паралелі з салтівськи-
ми мають укріплення Битицького городища. Мабуть, це закономірно.
Знаходячись на кордоні із степом, носії волинцівсько-роменської куль
тури мусили вступати в стосунки з войовничими сусідами. Постійні
сутички з хозарами привели до спорудження сіверянами укріплених
городищ, навколо яких розташовувалися сільські поселення.
Перші київські князі добре розуміли значення Дніпровського
Лівобережжя для молодої держави. Тому внаслідок походів Олега вже
в 884—885 рр. до Київської Русі були приєднані сіверяни та радимичі.
Однак це було, на думку О. В. Сухобокова, приєднання лише західних
сіверянських земель, оскільки їх східна частина аж до вісімдесятих
років X ст. перебувала під владою хозар. На користь цього промовляє
й те, що там знайдено багато арабських монет і скарбів.
З падінням Хозарського каганату в кінці X ст. та виходом печені
гів до кордонів східнослов’янських земель спостерігається відплив
слов’янського населення з порубіжних у внутрішні райони. Літопис
засвідчує, що в ті часи Володимир будує нові та реконструює старі
фортеці по Десні, Ворсклі, Трубежу, Сулі. Археологічними роботами
встановлено, що Посулля стало південно-східним рубежем Київської
Русі. На схід від цих територій продовжували існувати поселення
сіверян. Сіверяни згодом інтегрувалися в давньоруську людність.
Отже, слід констатувати, що концепція походження і розвитку
•слов’ян Дніпровського Лівобережжя, викладена в монографії О. В. Су
хобокова, базується на солідних археологічних та писемних джерелах
і є вагомим науковим внеском у вивчення історії даного регіону в
період раннього середньовіччя. Висловлені в рецензії зауваження і
критика окремих концептуальних положень мають дискусійний харак
тер. Можливо, що деякі з них О. В. Сухобоков зуміє обгрунтовано
заперечити в своїх наступних друкованих працях, а деякі врахує, що
зробить його концепцію менш вразливою для критики.
О. М. ПРИХОДНЮК (Київ)
* * *
ОСНОВНІ МАТЕРІАЛИ РЕСПУБЛІКАНСЬКИХ
МІЖВІДОМЧИХ НАУКОВИХ ЗБІРНИКІВ
ТА ЖУРНАЛІВ ІСТОРИЧНОГО ПРОФІЛЮ (1993 р.)
Україна: Короткі нариси з історії. К., 1992. П а н ч е н к о П . П.
Крах теорії і практики трудового суперництва в тоталітарній держа
ві; П л ю щ М. Р. На шляху до незалежності: труднощі соціально-
економічного розвитку; Б і л а н М. Я., П а н ч е н к о П. П. Особ
ливості орендного підряду в сільському господарстві; Ш е в ч е н
ко Л. А. Проблеми духовного відродження народу; К о н д р а ц ь -
к и й А. А., С т р о н с ь к и й Г. И. Польський національний район
в історії і сучасності; Р и б а к І. В. Проблеми вдосконалення со
ціально-побутової сфери та охорони здоров’я населення повоєнного
українського села. 1946—195(5 рр.; К о х а н о в а О. Л. Дисидентсь
кий рух в Україні; К о н д р а ц ь к и й А. А. Терор і переслідування
щодо поляків на Україні в умовах Радянської влади.
Україна XX ст. Проблеми національного відродження. Збірник
наукових праць. К., 1993. М а т і й ч у к В. І., Т к а ч е н к о В. М.
Концепції радянського тоталітаризму: порівняльний аналіз; Х м і л ь
І. С. Визначальна ідея національних сил України до жовтня 1917 р.;
!5$М 0180—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 141
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213829 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:13:21Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Приходнюк, О.М. 2026-02-18T15:41:23Z 1995 О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. / О.М. Приходнюк // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 138–141. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213829 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Критика та бібліографія О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII—XIII ст. Article published earlier |
| spellingShingle | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. Приходнюк, О.М. Критика та бібліографія |
| title | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. |
| title_alt | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII—XIII ст. |
| title_full | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. |
| title_fullStr | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. |
| title_full_unstemmed | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. |
| title_short | О. В. Сухобоков. Дніпровське лісостепове Лівобережжя у VIII – XIII ст. |
| title_sort | о. в. сухобоков. дніпровське лісостепове лівобережжя у viii – xiii ст. |
| topic | Критика та бібліографія |
| topic_facet | Критика та бібліографія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213829 |
| work_keys_str_mv | AT prihodnûkom ovsuhobokovdníprovsʹkelísostepovelívoberežžâuviiixiiist |