Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1995 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213864 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) / В.В. Станіславський // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 3–21. — Бібліогр.: 114 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860273734923845632 |
|---|---|
| author | Станіславський, В.В. |
| author_facet | Станіславський, В.В. |
| citation_txt | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) / В.В. Станіславський // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 3–21. — Бібліогр.: 114 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T12:14:42Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
В. В. Станіславський (Київ)
Запорозька Січ у політичних відносинах
з Кримським ханством (початок XVIII ст.1
Історія взаємовідносин запорозьких козаків з кримськими татарами свідчить,
що періоди боротьби між ними часто змінювалися політичним та еко
номічним співробітництвом. У досліджуваний час це значною мірою зумов
лювалося зовнішньополітичними чинниками. Зокрема, мирні угоди між
Російською державою і Османською імперією, укладені на початку XVIII ст.,
стали причиною кардинальної зміни політичних відносин Запорозької Січі
з Кримським ханством. Так, у грудні 1699 р. в хорватському місті Карлови-
чах було підписано дворічне перемир’я, згідно з яким на кордоні двох де
ржав мали припинитись бойові дії, розбої й грабежі, а всі порушники мир
них угод — покарані *. А оскільки Україна була безпосереднім сусідом Ту
реччини, то в Батурин було послано царську грамоту з повідомленням про
Карловицьке перемир’я. Невдовзі після її отримання Мазепа оголосив про
перемир’я українському народу 2.
У той час запорозькі козаки вели активні бойові дії проти татар і, не
зважаючи на мирні угоди, не збирались їх припиняти. Звістка про це
дійшла до Москви і викликала гостро негативну реакцію російського уряду.
Петро І віддав розпорядження про негайне відправлення до гетьмана наказу
про заборону низовому війську чинити походи на Крим 3. Аналогічних за
ходів було вжито і в Константинополі. Звідти турецький візир направив
кримському хану Девлет-Гірею II послання, в якому забороняв порушувати
умови миру 4. Отже, і запорожці, і татари знали про перемир’я, але продов
жували бойові дії один проти одного. Про це свідчив і суддя гадяцького по
лку Василій Велецький, який їздив з царською грамотою до хана. Сам пе-
рекопський каймакан передав посланцю вимогу султана Мустафи II про за
борону низовому війську, частина якого знаходилася на Тавані, вступати в
конфлікти з татарами. Велецький погодився з вимогою турецької сторони і
«іменем пана гетьмана» заборонив таванському війську порушувати мирні
угоди 5.
Всі ці заходи робились з огляду на те, що представники російського і
турецького урядів готували статті нового мирного договору. При цьому на
перший план ставились інтереси Москви і Константинополя, але доводилося
брати до уваги й інші чинники. Зокрема, треба було враховувати позицію
кримського хана, що стало однією з основних причин довготривалості пере
говорів 6, оскільки вимоги татар часто не збігалися з планами Росії і Туреч
чини. Але, незважаючи на всі ускладнення, обов’язковими залишалися ті
розділи майбутніх угод, в яких говорилося про необхідність «утримання» в
покірності «свосвільних людей» як з однієї, так і з другої сторони. Так, у
6-ій статті проекту договору, переданого на початку грудня 1699 р. царсько
му посланцю в Туреччині О. Українцову, відзначалось, що всі порушники
миру як з російської, так і з турецької сторони повинні «вгамуватись». А як
що козаки підуть війною на Крим чи Чорне море, то тоді їх треба громити,
як розбійників, і карати на смерть, а все пограбоване повертати потерпілій
стороні. Аналогічно мали чинити Туреччина і Крим 7.
На зустрічах у Константинополі представники Росії і Туреччини прово
дили переговори й по інших питаннях, що стосувалися Запорозької Січі та
Кримського ханства. Так, зокрема, обговорювалась проблема існування
містечок-фортець на Дніпрі, які були захоплені російсько-українськими
/5\$7У 0130-5247. Укр. іап. жури, 1995, N9 6 З
В. В. Стяиіслюдський
військами в кінці XVII ст., а саме: Кизикермена, Мустріткермена, Муберек-
кермена і Асламкермена. Турки вважали, що вони необхідні для утримання
козаків від походів на низ Дніпра і Чорне море, а для захисту від татарських
нападів росіяни можуть побудувати місто біля Кизикермена, Але царські
посланці заявили, що містечка були зведені для безпечної переправи через
Дніпро татарських військ під час війни Богдана Хмельницького з поляками,
а для «утримання» кримчан від походів на українські та російські землі у
турків є Перекоп, а в росіян Кодак. Тому ніякі інші фортеці не потрібні. При
цьому підкреслювалося, що запорожці залежать від продовольчих поставок
з Москви, що ними керують «правдиві і постійні» гетьмани, які протягом до
вгих років вірно служать царському уряду і самі не допустять
розбійництва 8. Що ж до кримського хана, який знав про переговори в Кон
стантинополі, то він був серйозно занепокоєний можливістю переходу ту
рецьких містечок на Дніпрі під владу Петра І. У зв’язку з цим Девлет-Гірей
II неодноразово писав донесення до султана, підкреслюючи, що з Кизикер-
менк російсько-українські війска зможуть прийти до Криму за одну ніч 9.
Але цим не обмежувалося коло спірних питань. Дискусії викликала пробле
ма залишення пустими і назаселеними земель між Січчю і Очаковом. Так,
замість розорених містечок турки пропонували побудувати одне своє посе
лення на Дніпрі для охорони тих, хто буде переправлятися через річку. Але
царські посланці, які були проти існування такого укріплення, заявили, що
воно постійно перебуватиме під загрозою нападу «розбійників» — запорозь
ких козаків 10.
Та, незважаючи на протиріччя й ускладнення, що виникали в ході пе
реговорів, у липні 1700 р. було підписано Константинопольський мирний до
говір, розрахований на ЗО років. Частина його 12 пунктів безпосередньо сто
сувалась Запорозької Січі і Кримського ханства. Так, козакам і татарам під
страхом смертної кари заборонялося воювати. А на території між Січчю та
гирлом Дніпра не залишалось ніяких поселень, крім невеликого укріплення
для охорони переправи, бо придніпровські містечка, захоплені у турків, пла
нувалося зруйнувати. Таким чином, встановлювалась велика нейтральна те
риторія, завдяки якій мала значно зменшитись можливість контактів запо
рожців з татарами. Але це не означало, що ці землі мали бути зовсім без
людними. Так, козакам дозволялося займатись промислами на Дніпрі аж до
впадіння його в Чорне море. Однак представники як російської так і турець
кої сторони розуміли, що зіткнення на кордонах неминучі. Тому у випадку
виникнення конфліктів між татарами і запорожцями передбачалося всі про
блеми вирішувати шляхом переговорів між прикордонними урядовцями, а
значні непорозуміння — в ході листування Москви і Константинополя.
Думаючи про майбутнє, царський уряд вже під час проведення перего
ворів намагався тримати в полі зору всі події, що відбувалися на Січі. Це
мало особливо велике значення, тому що, крім необхідності «утримання» ко
заків у мирних відносинах з турками і татарами, перед Росією стояло за
вдання обмеження політичних контактів запорожців із сусідніми держава
ми, зокрема з Кримським ханством. Так, у лютому 1700 р. на Запорожжя з
царським жалуванням було відправлено Данила Жедрінського та Степана
Фролова. їм наказувалось: під час перебування на Січі дізнатись, чи немає
у запорожців листування та обміну посольствами з татарами п. Крім того,
росіяни, які завжди використовували царське жалування для спонукання
запорожців до служби, намагались добитися свого і на цей раз. Здавалось,
що їх розрахунок був вірним. Взявши гроші, запорожці пообіцяли чесно слу
жити, оберігати від ворога Тавань та Кизикермен і повідомляти про відомі
їм події у сусідніх державах ,2. Але на це навряд чи можна було розрахо
вувати, бо ще в лютому перекопський каймакан Баібек прислав на Тавань
до воєводи Івана Опухтіна 5 листів, в яких описав козацькі походи на Крим
з метою грабежу. Причому каймакан не просто сповіщав воєводу про вчин
ки запорожців, а й вимагав вжити проти них кардинальних заходів. Він
різко запитував Опухтіна: «Ви над ними старші, чи вони над Вами?» Адже
тоді, коли турки помирилися з росіянами, січовики нікого не слухали і за
4 ІВВИ 0130-5247. Укр. іст. журги, 1995, ДЬ б
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством.
вдавали татарам значних збитків 13. Повідомлення про розбійницькі дії за
порожців продовжували надходити до Москви і в квітні. А на Січ Мазепа
посилав накази про розшук і покарання злочинців^ наголошуючи на не
обхідності повернення в Крим усього пограбованого .
Такий підхід до запорозько-татарських відносин навряд чи міг сподоба
тися січовикам. Мир, необхідний Москві та Константинополю для розв’язан
ня своїх внутрішніх та зовнішньополітичних проблем, водночас став приво
дом до серйозного занепокоєння запорожців своїм майбутнім.
Козаки розуміли, що при виконанні мирних угод тимчасово відпадала
необхідність в існуванні низового війська, яке формально перебувало на
службі у російського царя і за платню воювало з турками й татарами. Було
очевидним, що Москва нарощувала сили, і в перспективі може наступити
момент, коли Січ з її демократичними порядками стане на заваді подальшій
російській агресії. Крім того, відомо, що боротьба запорожців з Кримом і Ту
реччиною продовжувалася протягом кількох століть і зупинити її, навіть
тимчасово, силою одного договору було неможливо. Тим більше, що на по
чатку XVIII ст. низове козацтво ще не могло забезпечити себе мирною пра
цею, а жалування, яке присилалося від царя і гетьмана, було недостатнім,
щоб проіснувати. Тому походи на Крим були необхідні козакам для грабе
жу, захоплення й продажу полонених.
Не приніс заспокоєння Константинопольський договір і татарам. Здава
лося, що мир був конче потрібний ханству після серії походів, здійснених
російсько-українськими військами на Крим в останній чверті XVII ст. Але
серед татар запанувала атмосфера «страху й чекання» 15. Тим більше, що
процеси децентралізації в Османській імперії в перспективі вели до
відокремлення ханства, а це перед лицем грізної небезпеки з боку Російської
держави, де абсолютизм набирав сили, нічого доброго не віщувало. Що ж
до Туреччини, під впливом якої набіги на слов’янські землі, работоргівля і
грабежі стали одним з основних занять для татар, то вона тепер залишала
Крим без будь-якої підтримки.
Таким чином, для запорожців та кримчан довготривале ізольоване
співіснування було невигідним. Тому на початку XVIII ст., незважаючи на
заборону, старі вороги ще продовжують здійснювати незначні набіги один
на одного, вбивства та грабежі. Але поступово починає брати верх нова тен
денція, яка була відчутною, але все ще другорядною у XVII ст., — тенденція
розвитку мирних взаємовідносин, об’єднання перед загрозою зі сторони
більш сильного зовнішнього ворога.
З точки зору Москви, Запорозька Січ не становила серйозної перешкоди
для здійснення зовнішньої політики. Але після закінчення дії мирного дого
вору з Туреччиною вона могла бути ефективно використана для нового на
ступу на Південь. Тому російський уряд стримано реагував на непокірну по
ведінку січовиків, прагнучи не допустити виходу їх з-під протекції царя. Ха
рактерною в цьому плані була позиція єрусалимського патріарха Досифея,
який на початку серпня 1700 р. писав до Петра І, що турки з повагою став
ляться до запорожців, і перелічив їх позитивні якості: на війні козаки вдо-
вольняються найнеобхіднішим, завжди готові до бою і не бояться нічого,
навіть самої смерті. А ці риси притаманні справжнім воїнам. Знаючи про всі
позитивні якості козаків, сусідні держави завжди прагнуть, щоб вони вийш
ли з підданства Росії. І тому Досифей радив царю бути милостивим до
січовиків .
Але Москва продовжувала наполегливо й послідовно втілювати в життя
свої замисли розширення кордонів держави, раз у раз зачіпаючи інтереси
низового війська. Безперечно, це не могло залишати козаків байдужими.
Так, вибух невдоволення стався тоді, коли вони дізналися про плани щодо
турецьких містечок на Дніпрі. Адже запорожці вважали їх своєю законно
здобутою власністю і не розуміли, для чого знищувати те, що було захоп
лено у кривавій боротьбі з ворогом. Крім того, замість зруйнованих у 1701 р.
фортець росіяни почали будувати в урочищі Кам’яний Затон нове місто, що
фактично ставило запорожців під контроль Москви. Російський уряд пере
158№ 0130-5247. Укр. іст. журн^ 1995, N° 6 5
В. В. Станіславський
дбачав, що спорудження цієї фортеці викличе незадоволення серед козаків.
Тому генерал Іван Кольцов-Мосальський дістав відповідні інструкції. Він по
винен був стежити за поведінкою січовиків, які не хотіли більше терпіти
існування на Запорожжі Новобогородии^ької та Новосергієвської фортець,
споруджених в останній чверті XVII ст. 1
Російський уряд розумів і тс, що зведення Кам'яного Затону призведе до
обурення не тільки на Січі, а й у Бахчисараї. Тому він не хотів, щоб про
побудову ново! фортеці дізнались татари. Але утаїти цього не вдалося. Вже
в 1701 р, один з ханських посланців Болюбаш на зустрічі з Мазепою говорив,
що, перебуваючи на Запорожжі, він бачив місто, якого не повинно бути. До
цього в Криму знали лише про будівництво біля Січі куренів для зберігання
хліба та інших припасів, але не припускали, що може бути споруджена ве
лика фортеця ‘8.
Протест у запорожців викликало не тільки зростання військової присут
ності росіян на Запорожжі, а й вимушена участь низового війська у бойових
діях у ході Північної війни, що розгорталися, як правило, у віддалених від
України регіонах. Крім того, козаки працювали на будівництві Петербурга,
використовували їх і на інших роботах. Незвичні природні умови, грубе по
водження російських командирів і жорстокі покарання за найменшу прови
ну призводили до різних проявів невдоволення серед запорожців. Так, у
1701 р. січовики, занепокоєні спорудженням селітряних майданів на Запо
рожжі, скаржились на промисловиків гетьману. На початку червня сталась
інша подія, що викликала великий резонанс у Константинополі і Москві. За
порожці вчинили напад на караван грецьких купців і пограбували його.
Проте це не призвело до загострення російсько-турецьких відносин, а, на
впаки, стало приводом для призначення Російською державою постійного
посла в Туреччині |9. А для того, щоб зберегти мирні відносини з Констан
тинополем, цар вирішив компенсувати грецьким купцям вартість втрачених
ними товарів і зробити це за рахунок жалування, яке виділялося запорож
цям на 1701 — 1702 рр., і частини грошей з Сибірського приказу та Кодаць-
кого перевозу 20. Але й після цього конфлікти на кордоні тривали. В листо
паді до Мазепи надійшов лист від Девлет-Гірея II з проханням покарати
січозиків за напади на турецьких і татарських купців, які возять товари в
Україну. Відповідних заходів хан обіцяв вжити і в Криму щодо приїжджих
з української сторони 2|.
Але козаки не обмежувалися грабежом і розбоєм. Так, у квітні гетьман
повідомляв Петру І, що низове військо почало переговори з кримським ха
ном і невдовзі в кількості 3 тис. осіб, взявши 4 гармати, вирушило на допо
могу Девлет-Гірею II, який ішов походом на ногайців. Характерно, що запо
рожці вирішили виступити без відома Москви і Батурина. Вони пояснювали
це відсутністю часу на очікування царського чи гетьманського указу. Тим
більше, що хан пообіцяв дати козакам коней і здобич, захоплену під час по
ходу. Крім того, запорожці підкреслювали, що коли вони підуть воювати з
однією частиною татар проти іншої, то цим вчинять добру справу 22. Інакше
дивився на це російський уряд, роздратований поведінкою січовиків. Проте
він не ризикнув- вжити рішучих заходів для утримання запорожців у
покірності. Не ра^ив цього робити і Мазепа, який боявся виходу козаків з
підданства царю 2.
Але таке, досить стримане, ставлення до козаків, котрі знаходились на
Запорожжі, мінялося на грубе, навіть жорстоке з віддаленням їх від Ук
раїни. Так, початок 1702 р. був позначений дальшим загостренням відносин
Січі з Москвою і Батурином. Причиною цього стали події Північної війни,
коли частина українських козаків, у тому числі й запорожців, перейшла на
сторону Станіслава Лещинського, що викликало жорстокі каральні заходи
російського уряду. Це, а також продовження будівництва нової російської
фортеці на Запорожжі спричинили відверто вороже ставлення низового
віська до Росії. При цьому козаки надіялись на підтримку кримчан. Так, на
початку року сам кошовий отаман говорив мешканцям Полтави, що вони
довго на низових землях не втримаються, бо скоро запорожці з татарами
6 155іV 0130-5247. Укр. іст. жури., 1995, № 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством
прийдуть громити Кам’яний Затон, а потім візьмуться і за них. А купець
Яско розповідав, що в Січі 4 рази збиралась рада, на якій січовики одного
лосно вирішили спочатку в Кам’яному Затоні «погубити Москву», а потім
йти з ордою під Полтаву 24. Проте російський уряд не приділяв особливої
уваги подібним повідомленням і продовжував вимагати від запорожців по
вернення всього пограбованого у грецьких купців 25. Козаки ж поводились
агресивно. Як доносив царю у квітні Мазепа, запорожці погрожували, що за
80 низовиків, ув’язнених у Москві, вони захоплять 8 тис. росіян; а тим, що
гетьман не пропускає на Запорожжя хлібних та інших припасів, козаки не
особливо турбуються, бо кажуть, що і самі зможуть собі їх дістати. В зв’язку
з цим, Мазепа застерігав Петра І від небезпеки соціального вибуху, бо «не
добрим духом ті запорожці дихають і не з добрими намірами збираються
такими великими купами» 26.
Звичайно, січовики не могли протиставити себе Москві та Бату рину без
допомоги сусідніх держав. Як це траплялось і раніше, низове військо
вирішило зробити ставку на татар. Про це свідчить лист Мазепи до боярина
Федора Головіна. В ньому гетьман повідомляв, що в Батурин приїжджав по
сланець сераскера Юсуфа. Під час зустрічі з ним Мазепа спробував
дізнатись, для чого Девлет-Гірей II «приголублює» запорожців, і висловив
припущення, що татарам, мовляв, подобається, коли козаки чинять шкоду
підданим султана. Але посланець заявив, що він не вповноважений
відповідати на такі запитання, хоч знає, що на Січі зібралось близько 15 тис.
запорожців, які часто відправляють до хана свої посольства, що це викли
кано прагненням козаків не допустити зведення нового російського міста на
Запорожжі, що такі настрої серед низового війська підтримують татари, які
вважать: почне Москва будувати одну фортецю за іншою, то й «підсунеться»
під саме ханство. Тим більше, що в Криму розуміють — мир триватиме не
довго.
Отримавши таку відповідь, Мазепа вирішив дізнатися про все до
кладніше і відправив у ханство разом з посланцем сераскіра свого
розвідника, мешканця Батурина Антона Гречина 21. Тим часом, зв’язки Січі
з Кримом продовжували розвиватись. Так, у серпні донський козак Петро
Турченін розповідав, що чув про постійні контакти запорожців з татарами,
про те, що і першим, і другим не подобається будівництво Москвою нового
міста на Дніпрі, а в Криму люди «великий страх мають і миру... не
вірять» 2І. Більше того, серед кримських і ногайських татар навіть ходили
чутки, що царські війська «йдуть війною на кримський острів» 29, Як з’ясу
валося пізніше, їх розпускали запорожці.
У вересні низове військо продовжувало тривожити татар своїми посоль
ствами , а незабаром з’явився новий імпульс для спалаху антимосковських
настроїв на Січі. Бачачи себе в «тяжкій біді» внаслідок пограбування грець
ких купців, козаки звернулися до Петра І з проханням про пробачення, од
нак вину з себе перекладали на очаківського бея. Не отримавши прощення,
запорожці повідомили хану, що російські війська у великій кількості йдуть
на Крим. Як зазначав Ф. Головін у листі до посла в Константинополі
П. Толстого, такого наміру у росіян не було, про що знали і кримчани, але
татари і запорожці люди «одного звичаю», які заради грабежу і розбою
підбурюють народи Османської імперії і Російської держави. Взагалі Ф. Го
ловін вважав, що всі негаразди на кордоні починаються від низового війська,
яке хоче спровокувати війну. Тому він рекомендував П. Толстому зробити
все можливе, але переконати турецькі урядові кола в необхідності збережен
ня миру з російською стороною 31. Посол виконав доручення уряду і на пе
реговорах з представниками Туреччини отримав запевнення в тому, що Пор
та не вірить донесенням кримського хана і не схильна розпочйнати
військові дії одразу після виникнення конфліктної ситуації. Турки вважали,
що сварки татар із запорожцями краще розв’язувати шляхом листування
підданих султана і царя .
Проте в дійсності все було серйозніше й драматичніше. Туреччина фак
тично стояла на порозі війни. Це спричинилося активізацією антиросійських
/55/У 0130-5247. Укр. іст. ж у р н 1995, N9 6 7
В. В. Станіслзвський
сил в імперії. Так, з вересня 1702 по січень 1703 рр. турецьким візирем був
Мустафа-паша Далтабан, який представляв агресивну частину правлячої
верхівки Османської імперії і готував турецьку армію для походу на Росію.
Він міг повністю розраховувати на підтримку Бахчисарая, бо в той час
кримський хан відправив до Мустафи II велике посольство з пропозицією
розпочати боротьбу з Москвою. Своє звернення Девлет-Гірей II підкріпив ли
стуванням зі шведами, поляками та запорожцями 33. Заява кримського хана
про готовність низового війська до спільного виступу проти Москви не була
голослівною і підтверджувалася даними, які надходили з Батурина. Так, у
вересні козак Василій Зелений та отець Антонін Мокієвський повідомили
Мазепі, що запорожці миряться з Кримом і хочуть воювати з росіянами. При
цьому січовики збиралися використати досвід минулих війн. Для цього до
хана було відправлено козака Супруна Стеблевського, а кримчани знайшли
такого ж старого татарина. Плануючи розпочати війну з Російською держа
вою, татари розраховували через січовиків залучити до неї всю Україну. Во
ни говорили: якщо запорожці не хочуть, то можуть не йти з ними, але му
сять дати січові знаки; а крім того, пропонували обмінюватись інформацією
про наміри Москви і Константинополя. Проте, козаки не бажали залишатись
пасивними спостерігачами і пропонували негайно йти на Кам’яний Затон, а
потім і далі, не відкладаючи походу до зими, коли замерзнуть ріки, бо до
того часу будуть зміцнені укріплення фортеці, збільшиться залога, і захопи
ти її буде дуже важко. При цьому частина запорожців виступила навіть за
прийняття підданства турецького султана м.
У своєму рішенні про допомогу татарам низове військо було майже од
ностайним. Так, у жовтні ватажні люди, які приїхали із Запорожжя в Пе-
револочну, розповіли «дозорцю» Семену Безкровному, що на Січ прибуло
троє старих татар. Вони просили січовиків спустити до Тавані човни для пе
реправи чотирьохтисячної орди, що направлялась у Білгород. Запорожці
зібрали козацьку раду, яка прийняла рішення про відправку суден і кількох
десятків січовиків на допомогу татарам. Тільки один із запорожців —
Тиміш з брюховецького куреня був проти. Він заявив, що не личить козакам
іти в похід на своїх батьків, матерів, братів і сестер. Січовики вислухали Ти-
моша, але подумали, що він п’яний, і не надали значення його словам. Але
коли й наступного дня він почав говорити те ж саме, запорожці повідбивали
йому руки й ноги 3.
Стривожений агресивними намірами татар, Мазепа рекомендував
російському уряду бути насторожі, акцентуючи увагу на тому, що султан
призначив нового візира, який, користуючись сприятливим моментом, може
розпочати ворожі дії проти Російської держави. Адже саме тепер хан
настійливо домагається початку війни Войовничі настрої панували не
тільки серед татар, а й на Січі. Запорожці на чолі з кошовим отаманом звер
нулися до Петра І і заявили рішучий протест у зв’язку з побудовою
Кам’яного Затону 37.
Ситуація, яка й так була досить загрозливою, у грудні загострилася до
краю. Так, на початку місяця граф Федір Апраксій повідомляв царю, що
кримський хан домовився з Білгородською ордою і Запорозькою Січчю про
спільний похід на українські та російські міста, як тільки замерзнуть ріки.
При цьому граф просив прислати у Вороніж зброю та боєприпаси м. Доне
сення Апраксіна підтверджується даними австрійського дипломата
О. Плеєра, який писав імператору, що до Петра І прибув кур’єр з таємними
відомостями від воєводи Кам’яного Затону князя Ь Кольцова-Мосальського.
Воєвода переконував царя в необхідності вжити заходів для відбиття нападу
об’єднаних татарсько-запорозьких сил, яким, напевно, буде допомагати
бєлгородська орда 3. Петро І, занепокоєний зростанням загрози війни з Ту
реччиною, а також настроями січовиків, вирішив змінити своє ставлення до
факту пограбування запорожцями грецьких купців і, керуючись порадою
Мазепи, наказав «пробачити» козакам їх провину і виділити кошти на по
вторне жалування за 1701 — 1702 рр. 40
8 155ТУ 0130-5247. Укр. іст. журн^ 1995, М> 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським, ханством.
Проте стрімкий розвиток подій, що, на перший погляд, свідчив про
невідворотність війни, був перерваний зміною планів турецького уряду, який
вирішив скинути з ханського трону занадто агресивного Девлет-Гірея II. Але
це не поставило крапку в кризовій ситуації кінця 1702 — початку 1703 рр.
Татари були надзвичайно стривожені воєнною загрозою з боку Росії і
вирішили виступити проти неї без згоди Константинополя. їх підтримав ве
ликий візир, який мав намір виступити з турецькою армією на з’єднання з
повсталими татарами і здійснити великий похід на Азов та Київ, щоб при
мусити Петра І знищити азовський флот та фортецю в Кам’яному Затоні і
встановити російсько-турецький кордон. Але його задум невдовзі було роз
крито, і плани походу на Російську державу провалились 41. Причиною цьо
го стало те, що в Константинополі взяли верх прибічники мирних стосунків
з Москвою. Можливо, зіграла свою роль і діяльність П. Толстого, який пе
реконував турків, що нова російська фортеця необхідна тільки для утриман
ня в покірності запорозьких козаків, оскільки після покарання винних у по
грабуванні грецьких купців татари почали привертати низовиків до себе і
настроювати їх проти царя 42. Певною мірою на позицію султана мали
вплив донесення турецьких посланців, які їздили в Крим і на Запорожжя з
метою з’ясування обсягу небезпеки від Кам’яного Затону. Так, до хана з сек
ретною місією їздив перший мір-ахур султанського двору ага Кіблелі-заде.
Побачивши нове російське місто, він розповів про нього своєму родичу —
візиру Хусейну. А той, щоб відвернути небезпеку війни, порадив доповісти
султану, що всі донесення Девлет-Гірея II неправдиві, і ніякої загрози для
Криму з боку Москви не існує 43. В іншому варіанті опису цієї події роз
повідається, що турецький посланець отримав від росіян хабаря і доповів
падишаху, що нова фортеця — це не що інше, як рибальський кіш 44.
Незважаючи на провал антиросійських задумів у кінці 1702 р., запорожці
не полишали своїх планів об’єднання з татарами. Вони відправляли до Кри
му посланців, які мали переконувати татар у тому, що кінцева мета росіян
на півдні — завоювання ханства, і пропонувати союз на наступний рік 45.
Кримчани не відмовлялися підтримати запорожців, бо вони також були го
тові до боротьби. Про це свідчить повідомлення, що надійшло на початку
1703 р. в Батурин. У ньому зазначалося, що Константинополь призначив у
Крим нового хана замість того, який весь час добивався війни з Росією. Од
нак татари не хочуть коритися йому і між собою присягнули, що указів з
Туреччини слухати не будуть, а все одно підуть воювати . Кримчани го
ворили, що «хоча і буде у нас новий хан, але ми того не боїмося, а на що
намірились і з запорожцями постановили, і присягами укріпили, те будемо
завершувати» 4 .
Тривожні відомості про антиросійські настрої січовиків надходили і від
Мазепи. Так, у листі до Ф. Головіна гетьман писав про поведінку кошового
отамана, який у козацьких радах і приватних розмовах стверджував, що, не
зважаючи на царське жалування, яке незабаром надішлють на Січ, війна
все одно буде. Мазепа зазначав, що всі на Україні, як посполиті, так і козаки,
хочуть розправитися із старшиною та орендарями. Крім того, запорожці
впевнені у стабільності своїх відносин з татарами. Січовики вважали, що й
після призначення в Крим нового хана все залишиться по-старому, бо коза
ки будуть дотримуватися того, що постановили і на чому присягнули, а та
тари примусять хана втілювати в життя волю всього народу і йти «Москву
воювати» . Про останні події в Криму гетьману розповіли два татарина, які
приїжджали в Батурин, щоб дізнатися, які наміри має український гетьман,
і чи не захоче він з усіма полками підтримати спільний запорозько-татар
ський виступ. Як з’ясувалось у ході розмови, підтримку всієї Лівобережної
Гетьманщини обіцяли хану запорожці. Вони ж говорили: якщо гетьман і
старшина не захочуть їм допомагати, то козаки оберуть собі інших
керівників 4 . Мазепа наказав затримати цих двох татар і не відпускати. На
ступна згадка про них відноситься до лютого 1704 р., коли гетьман,
відповідаючи на лист Ф. Головіна, зазначав, що полонених не треба
Г5314 0130-5247. Укр. іст. журнп 1995, Л*> 6 9
В. В. Ствніслввськип-
віддавати в Крим, бо вони можуть бути використані на доказ недотримання
ханом умов мирного договору Росії з Туреччиною 5.
Таким чином, Москва та Батурин мали підстави сумніватись у миролюб
них намірах нового хана. В зв'язку з цим Мазепа рекомендував П. Толстому
довідатись, чи наказала Порта Селім-Гірею І розірвати дружбу із Запорозь
кою Січчю, чи ні. Якщо наказала, то гетьман вважав за необхідне привести
січовиків до покірності 51. Як вдалося дізнатись, хан стримано ставився до
пропозицій запорожців щодо спільного походу на росіян. Про це розповідав
у Малоросійському приказі татарин Акбари Шайтереков. Він зазначав, що,
перебуваючи в Криму, бачив, як до хана двічі приїжджали отамани з Січі
і підмовляли татар йти в похід на Україну. Але Селім-Гірей І відмовив їм,
бо у козаків не було листів ні від Мазепи, ні від полковників, а словам за
порожців, які обіцяли підтримку всієї України, хан не повірив. Але досить
помірковане ставлення до січовиків не завадило Селім-Гірею І віддати роз
порядження — коней і зброю підготувати до походу. Крім того, хан
відправив до султана посланця із запитанням: чи не накаже він татарам
підтримати виступ низового війська проти Москви. Сам же А. Шайтереков
висловив сумнів щодо здійснення походу, бо «кримчани запорожцям ніколи
не вірять», а якби від городових козаків хтось приїхав до татар, то вони по
годились би йти в похід під прикордонні міста 52.
У Москві було відомо про стосунки низового війська з Кримським хан
ством, тому російська дипломатія докладала чимало зусиль, щоб не допу
стити збройного конфлікту з Туреччиною. А ситуація була дійсно складною.
Так, з повідомлень П. Толстого у січні — лютому 1703 р. можна зробити
висновок, що запорожці хотіли вийти з підданства російському царю. Але
Константинополь не був схильний до задоволення прохання козаків прий
няти їх під свою протекцію 53. Проте, очевидно, проблема не була вирішена
до кінця, бо вже в лютому Толстой знову переконував турецьких міністрів
у тому, що ке слід приймати Запорозьку Січ у підданство. На цей раз посол
аргументував свої слова тим, що чисельність низового війська незначна, і
люди вони нікчемні, а мир з Російською державою буде порушено. Кінець
кінцем старання Толстого увінчались успіхом, і він отримав через перекла
дача Олександра Маврокордато офіційну відповідь Порти: султан відмовив
запорожцям у підданстві і заборонив татарам їх захищати 4. Але залиша
лася ще одна не розв’язана до кінця проблема. Російським урядом не були
виділені гроші грецьким купцям, які постраждали від запорожців. У зв’язку
з цим Толстой, звертаючись до Москви, наполягав на негайному
відправленні в Константинополь необхідних коштів, інакше турки могли
взяти під сумнів його обіцянки про повне відшкодування потерпілій стороні
всього втраченого 55.
Таким чином, Толстому доводилося постійно займатись улагодженням
конфліктів, що виникали на кордоні між Запорозькою Січчю і Кримським
ханством, а Москва надсилала йому розпорядження й інструкції, як діяти в
тій чи іншій ситуації. В сьомому розділі однієї з таких інструкцій послу ре
комендувалось запропонувати туркам встановити поштовий зв’язок між
Константинополем і Києвом, щоб російський і турецький уряди могли швид
ко вирішувати непорозуміння, які часто виникали через різних «своєвільних
людей», головним чином татар і запорожців 56.
А для того, щоб не дати політичним відносинам Запорозької Січі з Кри
мом розростись до небезпечних масштабів, Москва постійно тримала їх під
контролем, залучаючи до цього навіть донських козаків. Так, у грамоті, да
тованій початком березня, Петро І наказував донцям бути насторожі і сте
жити за настроями на Запорожжі та в ханстві. З метою проведення
розвідувальної діяльності донським козакам рекомендувалось тримати біля
запорозьких і татарських осель невелике число своїх людей 57
Основним джерелом інформації залишався Батурин. Тому до Мазепи бу
ло відправлено царського гінця Курбатова з наказом дізнатись, як привести
запорожців до покірності. На зустрічах з посланцем гетьман виклав свою
точку зору на проблему. Зокрема, він вважав, що необхідно тримати напо
ю 155И 0130-5247. Укр. іст. журн^ 1995, № б
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством
готові 2 — 3 полки на випадок об’єднання низового війська з татарами,
А посилати царське жалування запорожцям можна тільки тоді, коли вони
виявлять ознаки вірності царю. Застосовувати зброю проти січовиків геть
ман не рекомендував, бо для боротьби з ними буде необхідно залучити
значні військові сили. Крім того, до козаків може прийти допомога з Криму.
І все це призведе ^о повторної спроби запорожців відійти під протекцію ту
рецького султана 5 .
Прийнявши до уваги рекомендації Мазепи, росіяни вирішили подіяти на
запорожців грошима та подарунками і дізнатись, чи немає у них антимо-
сковських планів. З цією метою на початку травня на Січ з царським жа
луванням приїхали стольник Федір Протасьєв та піддячий Андрій ГІавлов.
Царські посланці були зустрінуті дуже урочисто. Вони отримали запевнення
від козаків, що низове військо служить царю чесно, татарам не присягало,
а якщо хто і їздив у Крим, то лише з розвідувальною метою. Але поклястися
у вірності царю козаки не поспішали, обіцяючи зробити це лише після того,
як буде роздане жалування. Вимога січовиків була негайно виконана. Отри
мавши гроші, запорожці заявили, що вони бажають Росії всякого добра, але
присягати поки що не будуть, бо це питання має обговорюватися на раді,
де все й вирішиться. Ще через день кошовий з курінними отаманами запро
сили царських посланців у курінь, де сказали, що запорожці не хочуть при
сягати Петру І, бо їм чиняться утиски від російських фортець. Між іншим,
козаки нагадали, що коли зводилось Новобогородицьке місто, їм оголосили
про розташування там тимчасового складу продовольства та боєприпасів на
період ведення бойових дій. А оскільки війна закінчилась, то низове вісько
вимагає зруйнування всіх новозбудованих російських укріплень. І тільки
після цього воно зможе присягнути на вірність царю. Аналогічні рішення
прийняла козацька рада, що відбулася наступного дня. Причому, найнега-
тивнішу реакцію у січовиків викликало зведення Кам’яного Затону 59.
Безперечно, основною перешкодою для принесення присяги на вірність
царю було зростання російської військової присутності на Запорожжі.
В такій ситуації козаки бачили вихід у союзі з татарами. Так, у листі до
Петра І вони зазначали, що переписувалися з кримським ханом для того,
щоб знайти у нього захист від князя І. Кольцова-Мосальського, який у
1702 р. був воєводою на будівництві Кам’яного Затону і говорив, що цар на
казав стратити козацьких посланців, які в той час знаходились у Москві, а
його самого прислав для розорення Січі м. Мазепа, який займав відверто
проросійські позиції, був сильно роздратований поведінкою низового війська
і в листі до Ф. Головіна запропонував знищити Січ — «прокляте гніздо за
порожців» 61.
Отже, вже в 1703 р. була прямо висловлена ідея знищення Запорозької
Січі. І якщо ми не впевнені, що запорожці не приписали воєводі Кам’яного
Затону висловлювання про його прихід з військом для розорення Січі, то
слова гетьмана підтверджуються документами.
До червня відноситься остання звістка про політичні стосунки Січі з
Кримом у другій половині 1703 — на початку 1704 рр. Від Петра І до Мазепи
було відправлено повідомлення про лист і солдата, який прибув від воєводи
Данила Шеншина. Цей солдат розповів, що він чув на Січі, як козаки вис
ловлювали бажання з’єднатися з ордою і виступити в похід проти гетьма
на . Але й без підтримки татар запорожці провели кілька антиросійських
акцій. Так, у кінці весни — на початку літа 1703 р. вони зруйнували кілька
селітряних майданів на Самарі та погрожували нападом на Новобогоро-
дицьку фортецю. Новий сильний вибух невдоволення на Січі стався після
повернення з північного театру бойових дій частини запорожців, які роз
повіли про все, що їм довелося витерпіти на війні. Але Москва не хотіла
допустити небажаного для неї розвитку подій і вирішила подіяти добром.
З цією метою цар послав на Січ грамоти з повідомленням про відправку
жалування, надання низовому війську самарської землі, яку перед цим він
збирався відібрати, і заборону воєводі Кам’яного Затону чинити козакам об
рази і розорення . Ці заходи викликали деяке заспокоєння серед запо
І55ІЇ 0130-5247. Укр. іст. журн^ 1995, N9 б 11
В. В. Стяніслаеський.
рожців, але тимчасове затишшя було загрозливим. Уже в січні 1704 р. Ма
зепа писав Петру І: «Я не тільки в Січі Запорозькій, у полках городових і
охотницьких, а й у найближчих до мене людях не знаходжу ні відвертої
вірності, ні сердечного бажання бути в підданстві у Вашої Царської Велич
ності, я точно це бачу і знаю». Тому, зауважував гетьман, він мусить пра
вити добром і ласкою, не застосовуючи жорстокості і покарань .
Занепокоєння зростанням російської військової присутності на Запо
рожжі проявлялося не тільки в Січі і Бахчисараї, а й у Константинополі.
А Москва вперто продовжувала наполягати на тому, що всі новозбудовані
укріплення необхідні для утримання в покірності запорозьких козаків. Так,
на початку року П. Толстой зустрічався з турецькими міністрами, зокрема
з румельським Асан-пашею. Під час однієї з розмов, посол згадав про погра
бування низовиками грецьких купців, які їхали через Запорожжя. При цьо
му він підкреслив, що напад було здійснено по намові кримських татар 65.
А відносно Кам’яного Затону зауважив, що це не настільки міцна фортеця,
щоб являти собою загрозу для Туреччини. Намагаючись довести свої слова,
Толстой показав туркам креслення фортеці. Подивившись на нього, Асан-
паша запитав, для чого в Кам’яному Затоні розміщено 120 гармат і навіщо
його так сильно укріплювати, й показав своє креслення, на якому було вка
зано, що фортеця кам’яна, оточена земляними валами і має значні розміри.
Толстой, який не чекав такого повороту справи, спробував пояснити туркам,
що запорожців дуже багато, і вони добре вміють брати міста. Крім того,
Кам’яний Затон необхідний для того, щоб перешкодити запорожцям прийти
до згоди з татарами, бо ці два народи схильні до заколотів і хочуть війни.
Проте паша, який прекрасно розумів хиткість аргументації російського по
сла, зауважив, що Порта точно знає про антитатарське призначення фортеці,
яке не має нічого спільного з тиском Москви на Січ 66.
Таким чином, спроба Толстого довести, що Кам’яний Затон потрібний
для контролю за політичними відносинами Січі і Бахчисарая, зазнала не
вдачі. Турки знали, для чого побудована нова російська фортеця, але були
змушені утримуватись від антиросійських дій. Вони виходили з внутрішньої
та зовнішньополітичної ситуації в імперії, що не дозволяла загострювати
стосунки з Москвою. Тому Туреччина зайняла оборонну позицію, а росіяни
активно продовжували нарощувати свою військову присутність на Запо
рожжі. Агресивна діяльність Москви не пройшла повз увагу кримського ха
на Селім-Гірея І, і він послав донесення в Порту 67.
Після тимчасової перерви Запорозька Січ і Кримське ханство відновили
політичні зв’язки. Так, в середині березня один з розвідників лівобережного
гетьмана доносив, що перекопський каймакан через своїх довірених осіб пе
редав лист кошовому отаману Костянтину Гордієнку. Каймакан цікавився,
чи живуть росіяни із запорожцями в мирі, повідомив про прибуття до Кри
му турецьких військ і запропонував обмінюватись інформацією про
політичні події, жити по-братерськи. При цьому він підкреслив, що в Криму
ходять розмови про скорий початок війни з Росією “ Отже, татари
вирішили відновити контакти із запорожцями, щоб заручитись їх
підтримкою у майбутній боротьбі з Москвою.
Точно невідомо, як відреагували козаки на пропозицію кримчан, але, на
певно, їх відповідь була позитивною, бо царський уряд знову почало турбу
вати питання можливого переходу Запорозької Січі під протекцію турець
кого султана. Причини для тривоги були серйозними. Адже втрата Запо
рожжя була б сильним ударом по російських планах розширення агресії у
південному напрямку. По-перше, це означало втрату великої території, на
якій вже існували російські фортеці, і новий наступ довелося б розпочинати
з території Лівобережної Гетьманщини. По-друге, запорожці, особливо в со
юзі з татарами, все ще становили значну військову силу, яку краще було
використати в своїх цілях, ніж боротися з нею. По-третє, втратою однієї з
автономних територій було б завдано сильного удару по престижу
Російської держави як на міжнародній арені, так і в Україні. Тому на нову
спробу запорожців перейти під владу Туреччини негайно відреагувало
12 /5\УіУ 0130-5247. Укр. іст. журн., 1995, № 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським, ханством
російське посольство у Константинополі. Незабаром йому вдалося добитись
вагомих результатів у вирішенні цього питання. Так, уже в квітні 1704 р.
Толстой доповідав у Москву, що йому на словах повідомили про рішення
Порти не приймати запорожців у підданство. Посол розраховував найближ
чим часом отримати письмове підтвердження цієї заяви. Настрої в Констан
тинополі змінились не на користь запорожців, і Толстой міг стверджувати,
що треба докласти ще совсім т^охи зусиль, щоб повністю загасити полум’я
війни, яке почало розгоратися .
Розглядаючи питання співробітництва Запорозької Січі і Кримського
ханства, ми не можемо не сказати про постійні прикордонні конфлікти, що
мали місце в їх відносинах. Щоб зрозуміти причини такої невідповідності,
необхідно розрізнити позиції Січі і окремих козацьких загонів, які не бажа
ли коритися кошовим отаманам та запорозькій старшині. Так, у квітні —
червні 1704 р. до Криму їздив гетьманський посланець Іван Биховець. Під
час зустрічі з Селім-Гіреєм І він сказав, що коней, які були вкрадені коза
ками під Перекопом, ще не знайдено, бо їх слід губиться на Правобережжі.
Але пошуки і коней, і винних у їх викраденні тривають. Мазепа повсюди
розіслав листи з наказом про негайний арешт злочинців. Та й кошовий
відправив загін на пошуки коней. Татари, які приїхали з Биховцем,
засвідчили, що на Січі розбійників також не милують, а карають на
смерть 70. Отже, січовики й самі вживали заходів, щоб викорінити
розбійництво на Запорожжі.
Необхідно враховувати і той факт, що грабежі часто неправомірно при
писувались запорожцям. Так, Іван Биховець у травні, під час розмови з пе
рекладачем Асламом, зумів довести, що напад на купців у Чорній Долині
здійснили кубанці та ногайці, які хотіли перекласти вину на донців та за
порожців 7|. А в червні до Селім-Гірея І приїхав посланець від калмиків. Він
запитував у хана, для чого кримські татари грабують їхні улуси, беруть
ясир, а потім звинувачують у нападах донських і запорозьких козаків 7 .
Часті конфлікти запорожців з татарами негативно впливали на розвиток
політичних відносин між Москвою і Константинополем. Тому російському
уряду доводилося постійно докладати зусилля, щоб зберегти мирні стосунки
між Туреччиною і Росією. Так, на початку травня Толстой зустрічався з
О. Маврокордато, який пред’явив претензії у зв’язку зі скаргами на запо
рожців, що постійно надходили з Криму, і зауважив, що незабаром у Порті
буде складено реєстр шкоди, завданої татарам козаками. Толстой не пого
дився з Маврокордато і зауважив, що запорожців не настільки багато, щоб
вони могли зробити значні збитки, а до того ж, і вони терплять від татар
постійні образи. Та й взагалі, ця проблема безконечно обговорюється, але від
слів немає ніякої користі. Маврокордато, побачивши, що його заява не спра
вила належного враження на посла, розповів про надзвичайно обурливий,
на його погляд, факт запорозької сваволі: козаки, перебуваючи під виглядом
заняття своїми промислами біля Криму, підговорили і забрали з собою по
над 2 тис. невільників. У відповідь Толстой висловив своє здивування, що
такі дії козаків є образою для татар, адже всякий невільник просить Бога,
щоб той допоміг йому вирватись з полону. Тому про це навіть соромно го
ворити, а не те що складати реєстр 73.
Низове козацтво займалося розбійництвом не тільки щодо кримчан. Так,
влітку 1704 р. воно хотіло здійснити похід на російські фортеці і прикор
донні міста. Проте цей задум не було втілено в життя через протидію стар
шини. Взагалі протиріччя серед козаків були досить відчутними і могли пе
рерости у протистояння на Січі. Так, на початку липня переволочинський
«дозорець» Роман Селезневич писав Мазепі, що запорозька «голота» хотіла
отаманів та стариків бити полінами за те, що «вони розбагатіли і сидять, а
прості люди бідують» 14.
У той же час стосунки між Російською державою і Туреччиною зали
шались напруженими. Це підтверджується донесеннями єрусалимського
патріарха Досифея, який повідомляв у Москву, що Константинополь го
тується до війни. Зокрема, турки хотіли на противагу місту, яке було зве
15З/V 0130-5247. Укр. іст. журн^ 1995ч № б 13
В. В. Ствиіслзвський
дено росіянами на Запорожжі, побудувати свою фортецю біля Очакова, щоб
козацькі човни не могли пропливати в Чорне море 5. Москва була серйозно
стривожена таким розвитком подій. Якщо влітку 1704 р. Толстой за наказа
ми російського уряду переконував турків, що Кам'яний Затон необхідний
для утримання запорожців у покірності, то вже на початку грудня він одер
жував зовсім інші інструкції. Так, йому рекомендувалось у тому випадку,
якщо Ахмед III не буде піддаватись ні на які умовляння, заявити, що цар
вирішив вивести з фортеці залогу, вивезти гармати та боєприпаси, а її саму
зруйнувати. Все це мало робитися для того, щоб створити видимість спря
мування Росією своїх зусиль на процвітання між нею і Туреччиною «друж
би й любові» 76. Крім цього, Толстой старався переконати турецький уряд у
тому, що прикордонні конфлікти виникають з вини не тільки запорожців, а
й татар. З цією метою у вересні він їздив до візира з повідомленням, що до
російського посольства прислано козака, який був у полоні в кримчан. Це
було представлено як доказ того, що татари не дотримуються умов мирних
угод, підписаних у Константинополі 7 .
З початку XVIII ст. до проблем, що виникали на кордоні між Запорозь
кою Січчю і Кримським ханством і штовхали запорожців до союзу з тата
рами, додалася ще одна — проблема розмежування володінь Російської де
ржави і Туреччини. На її вирішенні шляхом призначення змішаної комісії
для уточнення кордону турецький уряд почав наполягати з грудня 1702 р.,
коли великим візиром став Мехмет-Рамі. Як виявилося пізніше, Туреччина
хотіла приєднати до себе нейтральну територію між Очаковом та Запорозь
кою Січчю, встановлену згідно з Константинопольським договором 1700 р.
Тому питання про розмежування стало основним предметом переговорів
Толстого з Маврокордато в першій половині 1703 р. Але його вирішення за
тягувалось. Для прискорення справи до Москви було відправлено турецько
го посланця Мустафу-агу Новалі 78.
Розмежування відповідало інтересам як Російської держави, так і Туреч
чини, які намірились остаточно визначити межі своїх володінь. Але, з однієї
сторони, це «уточнення» кордонів було непотрібне запорожцям, які виступа
ли проти будь-якого обмеження своїх вольностей, а з іншої, — воно не мог
ло подобатись і татарам. Кримчани справедливо вважали, що слідом за точ
ним визначенням кордону Москва робитиме спроби перенести його на
Південь. Що ж до російського уряду, то він розумів, що проведення розме
жування на місцевості викличе опір з боку запорожців і татар. Тому ще в
червні 1703 р. Петро І у посланні до Мазепи підкреслював, що у випадку,
коли турки наполягатимуть на проведенні розмежування, необхідно все чи
нити у відповідності із статтями мирного договору. Але до комісарів, які бу
дуть визначати лінію кордону, не можна допускати татар, бо вони, погодив
шись із запорожцями, всілякими способами намагаються спровокувати війну
між Росією і Туреччиною 79.
Незважаючи на зусилля Москви і Константинополя, проблему розмежу
вання не вдалося розв’язати влітку 1703 р. Пізніше російський посол на пе
реговорах з турками підкреслював, що це пов’язано з присутністю на кор
доні великої кількості турецько-татарських військ *°. Не мали успіху спроби
провести кордон і в 1704 р. На цей раз у всьому звинувачували запорожців.
Так, у листопаді, на зустрічі з Толстим великий візир заявив, що, згідно з
повідомленням сілістрійського паші Юсуфа, представники Москви і Кон
стантинополя, приїхавши на кордон, нічого не встигли зробити, а зв’язане
це з тим, що росіяни дізнались про можливий напад запорожців і сповістили
про це турецького комісара. Посланці змушені були роз’їхатись 81. Однак
Мазепа це твердження паші повністю заперечив 92. Як розвивалися ці події
насправді — невідомо. До питання про зрив спроби розмежування турець
кий візир повернувся в лютому 1705 р. Тепер він говорив, що кордон не було
проведено, бо представники обох країн не могли переправитись через
Дніпро. Пропозицію росіян послати по човни в прикордонні міста турки
відхилили, заявивши, що вирішили взяти судна в Очакові. Проте з Очакова
човнів теж не дочекалися. Тоді турецький комісар сказав, що затримка з пе~
14 ЛУІТУ 0130-5247, Укр. іст. жури^ 1995, N9 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством
реправою — справа рук кримського хана, який не бажав проведення розме
жування і, нібито, намовив запорожців сховати свої човни
Таким чином, виходило, що й цього року вина за невдачу проведення
кордону лягала на Січ та Бахчисарай. Все це починало викликати роздра
тування в Константинополі, тим більше, що в кінці 1704 р. в Туреччину по
вернувся Мустафа-ага Новалі, якому нічого не вдалося зробити для того,
щоб справа хоч трохи просунулась вперед. А це призвело до гострого дип
ломатичного конфлікту, який проявився в тому, що в квітні 1705 р. на
кілька днів було заарештовано увесь склад російського посольства
Стривожений таким поворотом подій, російський уряд знову відправив
на кордон своїх представників. їх очолював думний дяк О. Українцев. Про
свій приїзд комісари одразу повідомили Січ . Отримавши листа від Ук-
раїнцева, запорожці зібрали раду, після чого відправили представникам
російського уряду відповідь з вимогою описати «способи й ознаки», за якими
має проводитись розмежування. Водночас вони підкреслювали, що взагалі
на Запорожжі ніколи ніяких кордонів аж до самого моря не було **. Різко
негативно поставились запорожці і до можливості поділу між двома держа
вами Дніпра, на якому вони здавна займались промислами без будь-яких
обмежень .
Москва та Батурин одразу відреагували на претензії, пред’явлені низо
вим військом. Так, у червні до козаків було послано царську грамоту і лист
від гетьмана з відповідями на їх скарги і умовляннями не чинити перешкод
проведенню кордону . Увага до подій на Запорожжі посилилась і в Криму.
Мазепа, який тримав росіян у курсі справи, в листі до князя Олександра
Меншикова зазначав, що, з одного боку, запорожці заважають проводити
«комісіальну справу», а з іншого, — войовничі настрої запанували серед
кримчан. Зважаючи на ситуацію, гетьман уважно стежив за поведінкою ко
заків і татар, побоюючись, що вони можуть об’єднатися для спільного вис
тупу проти Росії, тим більше, що біля Дніпра вже стояли війська
сілістрійського сераскера Юсуфа *9. Невдовзі Мазепа отримав інформацію з
Криму про підготовку нападу на українські та російські міста . В зв’язку
з цим він передав Меншикову прохання Українцева про відправку на Січ
царської грамоти, якою заборонялося заважати розмежуванню. Сам Мазепа
не хотів писати до запорожців листа, знаючи, що вони на нього не зважа
тимуть. Гетьман мав підстави для цього, бо спроба вплинути на козаків з
його боку вже була, однак не дала бажаного результату, а кошовий отаман
Гордієнко навіть побив гетьманського посланця мало не до смерті 91.
Антиросійські дії запорожців перегукувалися з настроями в Криму. Так,
у липні Роман Селезневич доносив Мазепі, що в Переволочній з’явився ви
ходець з ханства. Останній розповів, що під час служби в свого володаря
підслухав розмову, в якій йшлося про наказ, присланий до хана від Ахмеда
III. Згідно з цим наказом, Газі-Гірей III мусив готувати орду до війни. Пла
нувався великий похід, в який повинні були виступити всі татари, почина
ючи з п’ятнадцятирічних підлітків. А після з’єднання із запорожцями вони
мали йти під українські міста. Втікач розповів, що чув про лист від
січовиків, в якому ті обіцяли підтримати татарський виступ, а також про те,
що в Криму нагромаджуються військові припаси і готується до війни ту
рецький флот 92.
Загроза війни стрімко наростала, та, незважаючи на це, вже в кінці лип
ня — на початку серпня, згідно з повідомленням Толстого, з Константино
поля до кримського хана було послано указ, щоб «татари жили сумирно і
не чинили агресивних дій по відношенню до російської сторони». Проте
кримчани і не думали заспокоюватись, ходили чутки, що вони мирно з ко
заками не живуть. У зв’язку з цим Толстой просив Мазепу періодично
повідомляти йому про розвиток стосунків Січі і Бахчисарая, бо він не знав,
як йому сприймати скарги на запорожців, що надходили від татар до Пор
ти 93. Але претензії були взаємними. Так, невдовзі російська сторона переда
ла туркам реєстр з переліком усіх шкод від татар і поставила вимогу про
відшкодування збитків. Навряд чи Москва розраховувала на позитивну
І55М 0130-5247. Укр. іст. журн„ 1995, № 6 15
В. В. Станіславськіш
відповідь Константинополя, але вона робила все можливе, щоб довести свою
схильність до миру. Турки також не залишались у боргу, і на зустрічі з по
слом візир заявив, що татари нічого не будуть повертати, бо козаки постійно
беруть у полон і вбивають їх людей, виганяють коней та худобу, займаються
крадіжками. Коли ж кримчани щось візьмуть, то, згідно з указами Порти,
мусять усе віддавати 94.
Не маючи підтримки з боку Константинополя, кримські татари були
змушені утримуватись від антиросійських дій. А запорожці, залишені без со
юзників, не наважувались чинити щось проти Москви. І вже в кінці липня,
згідно з повідомленням Українцева, вони «стихли» 95. Крім того, як писав
Мазепа Меншикову, козаки були непостійними в своїх намірах. Так, одного
разу посланці з Січі говорили йому: «Не вір, пане гетьмане, нікому в нас не
раді, хоч що і говорять, то не завжди так стається. І тепер з того нічого не
буде, бо мало не все військо — одні по сіль, а другі на рибні промисли —
розійшлося» 96.
І все ж Мазепа був серйозно стривожений можливістю рішучого опору
розмежуванню з боку низового війська Він говорив Українцеву, що на низу
Дніпра, Буга, Великого і Малого Інгулів місцеві жителі постійно добувають
сіль, ловлять рибу і везуть продавати в українські міста та Очаків. А коли
ці території відійдуть до Туреччини, то «в народі буде нарікання, а найгірше
до верховної влади поставляться запорожці» . Тому російський уряд, вра
ховуючи всю складність становища, вирішив діяти обережно. Так, зокрема,
Українцеву наказувалось, щоб у випадку опору розмежуванню з боку
січовиків лінію кордону визначати письмово, і тільки після приведення ни
зового війська до покірності встановити межові знаки 98.
Всі протиріччя та незгоди, що виникали на кордоні через запорожців і
татар, тільки затягували вирішення проблеми, але не могли вплинути на
кінцевий результат. І вже в жовтні 1705 р. було підписано російсько-турець
ку угоду про розмежування. Кордон було проведено по Дикому полю, що,
безперечно, зачіпало інтереси низового війська. Проте в угоді спеціальною
статею було визначено, що козаки можуть вільно займатися промислами на
Дніпрі аж до самого гирла річки.
Таким чином, у період проведення розмежування політичні зв’язки за
порожців з татарами не припинялись і, можливо, між ними була домо
вленість щодо опору встановленню кордону. Але ні Січ, ні Бахчисарай вже
не могли протиставити себе Російській державі без підтримки Туреччини.
Після проведення кордону запорожці продовжували чинити опір усім,
хто зазіхав на їх вольності. Так, на початку 1706 р. вони всіляко шкодили
росіянам та українцям, які, оселившись на Запорожжі, займались промисла
ми. Мазепа, вважаючи, що запорожці роблять це не без чиєїсь підказки,
вирішив довідатися, хто з України чи з сусідніх держав підмовляє їх проти
царської та гетьманської влади. З цією метою він послав на Січ 2 листи, в
яких висловив свою підозру. Козаки відповіли гетьману, що на даний час
вони ні з ким не мають політичних стосунків. Ця відповідь не влаштувала
Мазепуг але оскільки його підозри нічим не підтвердились, він вирішив, що
запорожці і самі не знають про таємні задуми і вчинки «проклятого кошо
вого» Гордієнка, якого він вважав ініціатором антиурядових виступів ".
До нового загострення ситуації спричинились самі росіяни. Так, восени,
згідно з наказом Петра І, з Січі на військову службу вирушив загін запо
рожців. Але невдовзі козаки повернулися назад, бо їм не дали жалування
на похід і погрожували вигнати з міст за пограбування місцевого населення.
Як доносив у середині листопада Мазепа боярину Ф. Головіну, збуджені, го
тові до бунту козаки, прибувши на Січ, зібрали раду, на якій частина
січовиків висловилась за відправку до Газі-Гірея III своїх посланців з про
ханням про допомогу, інші — були проти цього. Суперечки між козаками
призвели до справжньої бійки. Намагаючись тримати ситуацію під контро
лем, гетьман наказав переволочинському «дозорцю» відправити до Січі
надійних людей. Він хотів довідатись, чи виконали запорожці свій «злий»
намір, чи ні. Про всяк випадок Мазепа збирався виступити з полками до
16 І38Н 0130-5247. Укр. іст. журн.., 1995, № 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським, ханством
Гадяча, щоб примусити козаків відмовитись від планів об’єднання з татара
ми. Проте вже в грудні заворушення на Січі поступово припинились І00.
Але неспокійно було в Криму. Протягом 1706 р. кримський хан неодно
разово звертався до султана з проханням зруйнувати Кам’яний Затон 10, що
по суті означало б початок війни Туреччини з Росією. А в Константинополі
було розглянуто ряд справ, пов’язаних з пограбуваннями татар козаками,
відгоном худоби та крадіжками. При цьому турки хотіли, щоб російський
уряд відшкодував збитки за нове пограбування грецьких купців запорожця
ми. Але на цей раз Москва відмовила їм, нагадавши, що ще 5 років тому
цар заборонив купцям їздити через Україну, де їм загрожує велика небез
пека 102.
До березня 1707 р. відноситься нова спроба кримського хана підмовити
Константинополь до війни з Росією. Так, до Ахмеда III був посланий візир
Газі-Гірея ПІ на чолі кількатисячного загону татар з проханням розпочати
бойові дії, а на Січ приїжджали посланці від очаківського паші, які
підбурювали запорожців на повстання. Проте у правлячій верхівці Туреч
чини взяли верх прибічники мирних стосунків з Москвою, і в кінці березня
Газі-Гірея III було зміщено з ханського трону, а на його місце призначено
більш поміркованого Каплан-Гірея І. Це сприяло зменшенню агресивності
кримських татар юз.
Відтоді і до кінця 1708 р. немає звісток про політичні стосунки Запорозь
кої Січі з Кримським ханством. Документи містять лише повідомлення про
пограбування низовим військом кримчан. Часом такі дії запорожців призво
дили до надзвичайно негативної реакції Бахчисарая. Так, у лютому 1707 р.
якийсь «доброзичливий» чоловік повідомляв у Переволочну, що орда забра
ла в полон понад 100 запорожців за шкоди, які козаки вчинили татарам.
Повідомлення про розбої запорожців було відправлено і в Константинополь,
а самі кримчани пригрозили розорити Січ, якщо козаки не втихомиряться.
Все це, кінець кінцем змусило січовиків прийняти рішення про заборону під
страхом смерті нападів на Крим ю4. У травні продовжувався розбір справи,
пов’язаної з пограбуванням запорожцями грецьких купців. Цим займався
сілістрійський паша, який вимагав від Мазепи розрахунку за пограбовані то
вари. У відповідь гетьман відправив до нього нападників. Але коли вони
прибули до паші, той заявив, що прислані розбійники коштують менше ти
сячі левів, а вартість пограбованих товарів — 50 тис. левів, і наказав
відправити запорожців назад в Україну 105. Цим справа, про яку знали і в
Константинополі, не завершилась. З проханням про відшкодування купцям
вартості втрачених товарів до Мазепи звертався і російський посол. Але
гетьман і йому відповідав, що всі ті розбійники — «гультяї і жебраки», вони
не мають ні батьків, ні якоїсь власності і через свою бідність нічого, крім
життя, віддати не можуть ,06. Січовики, очевидно, не хотіли продовження
цієї справи і написали в Москву листа, зазначаючи, що це не вони чинять
грабежі в «кримській стороні» та інших місцях, а «своєвільні люди», які зби
раються з різних країн. Козаки підкреслювали, що ці розбійники, когось по
грабувавши, називають себе запорожцями і цим знеславлюють низове
військо. Щоб навести порядок на Запорожжі, січовики зібрали військо і ча
стину «своєвольців» відігнали, частину стратили, а за інших, що втекли за
Дніпро, написали Мазепі, який наказав їх розгромити 107.
Проте, незважаючи на всі запевнення запорожців про свою сумирну по
ведінку, грабежі на кордоні не припинялись. Так, у серпні гетьман дізнався
про відгін 500 коней з Білогородщини, а на початку вересня до Мазепи при
був посланець від сілістрійського паші зі скаргою на викрадення 700 коней.
Паша Юсуф вимагав, щоб за завдану шкоду були заплачені гроші або по
вернуто все пограбоване. Якщо ж у цьому буде відмовлено, просив паша, то
нехай Мазепа напише, що запорожці — «вільний і своєвільний народ», який
не має над собою ніякої влади. Тоді сераскір сам буде знати, як з тими
розбійниками вчинити, щоб помститися за грабежі 108. Мазепа негайно зай
нявся розслідуванням справи, вимагаючи пояснень від Січі. В кінці вересня
запорожці прислали гетьману відповідь, зазначаючи, що на військовій раді
155іV 0130-5247. Укр. іст. жури., 1995, № 6 17
В. В. Ствніславськіш.
було вирішено все забране відшукати й повернути, а після прийняття не
обхідних заходів вдалося знайти 300 коней; тепер же козаки відсилають до
Чигирина лише 240, бо частина померла ще на шляху з Білогородщини «за
прудким погоном», а інші пізніше. В листі до Мазепи, запорожці не шкоду
вали запевнень у вірності і дотриманні мирних угод. Так, вони
підкреслювали, що те незначне число «своевольців», яке є серед них, знес
лавлює все військо. Тому було прийнято рішення про розшук і покарання
всіх розбійників. Проте жодного з них поки що не вдалося знайти, бо всі
поховались по лугах і в очереті. Якщо ж пізніше хтось з тих розбійників і
з’явиться на Кіш, то його схоплять і покарають ,09.
Та невдовзі січовики забули про всі свої обіцянки, що дало підставу геть
ману твердити, що «з давніх часів запорожці з татарами... ніколи... мирно не
живуть, але завжди одні одних обкрадають і розбивають» п0. Так, уже в
грудні Мазепа повідомляв Головкіну, що недавно він посилав на Запорожжя
конотопського сотника, який мав переконати козаків у необхідності повер
нути все пограбоване в Білогородщині. Але січовики з нього тільки
посміялися і покрали коней. Ситуацію хотів виправили кошовий отаман
Петро Сорочинський, але його змінив Гордієнко, за якого все залишилося
по-старому. Сам же гетьман нічого не міг зробити, щоб схопити злочинців,
бо «шукати вітер в полі неможливо».
Через деякий час паша Юсуф знову надіслав Мазепі листа з проханням
про повернення грошей за 3060 овець, відігнаних запорожцями ш.
Такими були дії низового війська в періоди відносного затишшя у
політичних відносинах Січі і Бахчисарая. Вони, безперечно, викликали роз
дратування правлячої верхівки Османської імперії, що поряд з донесеннями
кримських татар про зростання воєнної загрози з боку Москви періодично
створювало напруження в російсько-турецьких відносинах. За таких обста
вин росіяни уважно стежили за настроями на Запорожжі. Так, наприкінці
1707 р. з Москви до Батурина прибув царський гінець О. Кікін, якому було
доручено дізнатися про стосунки запорожців з кримськими татарами. Все це
робилося з огляду на те, що Петро І отримав інформацію про можливий
початок війни з Туреччиною ,|2. Повідомлення не могло не стривожити, тим
більше, що на Дону спалахнуло козацьке повстання. Про це знало низове
вісько і співчувало повсталим. Тому його антиросійські настрої ак
тивізувалися з появою на Запорожжі Кіндрата Булавіна, який закликав за
порожців до підтримки донців. Саме через Січ Булавін збирався просити до
помоги кримських татар. Характерно, що січовики погодились підтримати
донських козаків у тому випадку, коли до них приєднається білгородська і
ногайська орда, а також гірські черкеси і калмики 11. Про небезпеку такого
об’єднання російський уряд знав — повідомлення про можливість спільного
козацько-татарського виступу в травні 1708 р. послав Петру І князь
Д. Голіцин. Він писав, що біля Кам’яного Затону зібралась велика кількість
татар, а до Булавіна вже приєдналось значне число запорожців. При цьому
князь висловлював занепокоєння в зв’язку з тим, що козаки спільно з ордою
можуть відбити гармати, які він зібрався перевозити з Новобогородицької
фортеці до Кам’яного Затону п\
Таким чином, різка зміна зовнішньополітичного курсу Російської держа
ви на початку XVIII ст. створила для Запорозької Січі і Кримського ханства
такі умови існування, за яких вони були змушені облишити свою давню во
рожнечу і активізувати пошуки шляхів співробітництва. Так, постійне не
вдоволення запорожців викликала заборона вести бойові дії проти Криму, а
також недопущення політичних і економічних взаємовідносин з татарами.
Січовикам здавалося недостатньо того, що Москва забезпечувала їм заняття
промислами і щорічно надсилала жалування, а крім того, постійне зростан
ня військової присутності росіян на Запорожжі приводило до обмеження ко
зацьких «вольностей». Але найбільше стривожила й обурила їх прямо вис
ловлена ідея знищення Січі. Тому козаки, шукаючи вихід із ситуації, що
склалася, звертались по допомогу до своїх найближчих сусідів, одним з яких
було Кримське ханство.
18 ІВВИ 0130-5247. Укр. іст. журн* 1995, Ня 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським, ханством.
Татари перебували не в кращому становищі. Для Криму настав важкий
період існування, коли для врятування ханства від знищення Росією було
необхідно використати всіх потенційних союзників. А одним з них здавна
вважалась Запорозька Січ, і татари воліли бачити козаків серед своїх друзів,
а не ворогів. Співробітництво з низовим військом було необхідне татарам не
тільки тому, що воно являло собою значну військову силу. Набагато більше
значення мало те, що через запорожців до виступу проти Російської держа
ви можна було залучити всю Україну.
Всі ці обставини примушували запорожців і татар підтримувати
політичні зв’язки, будувати плани спільної боротьби із зовнішнім ворогом.
Взаємовідносини Січі з Бахчисараєм у період з 1700 до кінця 1708 рр. харак
теризувалися різною інтенсивністю. Свого піку вони досягли в кінці 1702 —
на початку 1703 рр., коли кримчани і козаки, при підтримці окремих пред
ставників турецького уряду, мали реальний шанс здійснити виступ проти
Москви. Але в Константинополі взяли верх прибічники мирних
взаємовідносин з Росією, і всі плани запорожців і татар було зірвано.
Періоди активних стосунків змінювались такими, коли політичні зв’язки
між Запорозькою Січчю і Кримським ханством були відсутніми, або
відносно слабкими. Документи за ті часи наповнені звістками про взаємні
пограбування запорожців і татар. Але, по-перше, розбої на кордонах часто
здійснювались без санкції Січі чи Бахчисарая, окремими козацькими і та
тарськими загонами. По-друге, кримчани у своїх донесеннях до Константи
нополя навмисно перебільшували масштаби прикордонних конфліктів, ба
жаючи спровокувати збройний виступ Туреччини проти Росії.
Отже, початок XVIII ст. позначений зближенням політичних позицій За
порозької Січі і Кримського ханства. Це було викликане насамперед тим, що
запорожці і татари дедалі гостріше відчували загрозу своєму існуванню з
боку Російської держави. А з кінця 1708 р. почався наступний етап
політичних відносин козаків з кримчанами, пов’язаний з новими перспекти
вами, що відкривалися з приходом на Україну шведської армії на чолі з
Карлом XII і приєднанням до неї Івана Мазепи.
Полное собрание заколов Российской империи с 1649 года. — СПб., 1830. — Т. 3. —
С. 526 — 528.
2 3 в а р н и ц к и й Д. И. Источники для истории запорожеких казакоа — Влади
мир. 1903. — Т. 1. — С. 796 — 799.
5 Т а м ж е. — С. 799 — 800.
4 Т а м ж е . — С. 815 — 816.
5 Центр, держ. арх. давніх актів Росії (далі — ЦДАДА Росії), ф. 123, оп. 1, 1699, арк. 10 —
10 зв.
б С м и р н о в В. Д. Крьімское ханство под верховенством Огтоманской Портьі до на
чала XVIII а — СПб., 1887. — С. 676.
7 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1699 — 1700, спр. 27, арк. 276 — 279.
8 Т а м ж е , арк. 528 — 531, зв.; оп. 1, 1699, спр. 7, арк. 379 зв, 380 зв.
9 Т а м ж е, оп. 1, 1699, спр. 7, арк. 385.
10 Т а м ж е , оп. 1, 1699 — 1700, спр. 27, арк. 581 зв, 605 за
п 3 в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 857 — 865.
12 Т а м ж е. — С. 874.
й Т а м ж е. — С. 875 — 880.
14 Т а м ж е. — С. 881 — 883.
“ С м и р н о в В. Д. Указ. соч. — С. 677 — 678.
16 К а п т е р е в Н. Ф. Иерусалимский патриарх Досифей в его сношениях с русским
правительством (1669 — 1707 г.). — Б. м. і р. — С. 16 — 17.
17 ЦДАДА Росії, ф. 229г оп. 1, спр. 88, арк. 61.
“ З в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 908 — 909.
19 К р ьі л о в а Т. К. Русско-турецкие отношения во время Северной войньї / / Исто-
рические записки. — 1941. — Т. 10. — С. 257.
20 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1703, спр. 5, арк. 3.
213 в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 905.
22 С о л о в ь е в С. М. История России с древнейших времен. — М., 1962. — Кн. VIII
(Т. 13 — 14). — С. 634 — 635.
^ С о л о в ь е в С. М. Указ. соч. — С. 636 — 637.
24 ЦДАДА Росії. — Ф. 229. — Оп. 3. — Спр. 122. — Арк. 224 — 224 зв.
" З в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 929 — 931.
135ТУ 0130-5247. Укр. іст. жури, 1995, № б 19
В. В. Станіслаєський
26 Т а м ж е. — С. 924 — 925.
27 ЦДАДА Росії, ф. 124, оп. З, спр. 1295, арк. 1 — 1 зв.
24 Письма и бумаги императора Петра Великаго. — СПб., 1889. — Т. 2. — С. З55 — 356.
29 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1702, спр. 1, арк. 291.
30 Письма и бумаги.» — СПб., 1900. — Т. 4. — С. 502.
31 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1702, спр. 1, арк. 290 зв, 291 зв.
32 Т а м ж е , арк. 317.
33 К р ьі л о в а Т. К. Русская дипломатия на Босфоре в на чале XVIII в. (1700 —
1709 гг.) / / Исторические записки. — 1959. — Т. 65. — С. 253; В о з г р и н В. Е. Историче-
ские судьбьі крьімских татар. — М., 1992. — С. 239; Ш у т о й В. Е. Введение / / Турция на-
кануне и после Полтавской битвьі (глазами австрийского дипломата). — М., 1977. — С. 6.
^ З в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 909 — 912.
35 Т а м ж е. — С. 921 — 922.
36 Т а м ж е. — С. 945.
37 Т а м ж е. — С. 927 — 929.
38 Письма и бумаги». — Т. 2. — С. 429; Е л а г и н С. История русскаго флота. Период
а зове кий. Приложения. — СПб., 1864. — Ч. 1. — С. 511.
39 Е л а г и н С. Указ. соч. — С. 511 — 512.
40 ЦДАДА Росії, ф. 229, оп. З, спр. 122, арк. 143 зв. — 144 зв.
41 О р е ш к о в а С. Ф. Русско-турецкие отношения в начале XVIII в. — М, 1971. —
С. 52 — 53.
42 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1702, спр. 1, арк. 444 зв. — 445.
43 С м и р н о в В. Д. Указ. соч. — С. 685 — 686.
44 Т а м ж е. — С. 688 — 689.
45 Т а м ж е ._С. 696.
46 ЦДАДА Росії, ф. 9, відд. 2. оп. З, 1702 — 1703, спр. 2, арк. 955 — 955 зв.
47 Т а м ж е, ф. 229, оп. З, спр. 122, арк. 147 .зв. — 148.
48 Т а м ж е , арк. 115 — 116.
49 Т а м ж е , арк. 107 — 107 зв, 115 — 116.
50 ЦНБ НАН України. ВР, ф 3, спр. 7060 — 7148, арк. 141 — 142.
51 ЦДАДА Росії, ф. 229, оп. З, спр. 122, арк. 148 — 148 зв.
52 Т а м ж е , арк. 111 — 111 зв.
53 Т а м ж е, ф. 89, оп. 1, 1703, спр. 2, арк. 49.
54 Т а м ж е , арк. 89 зв. — 91.
55 Т а м ж е , арк. 47 — 47 зв.
56 Г о л и к о в И. И. Деяния Петра Великаго, мудраго преобразителя России, собран-
ньія из достоверньїх источников и расположенньїя по годам. — М., 1837. — Т. 2. — С. 455.
57 Актьі, относящиеся к истории Войска Донского, собранньїе генерал-майором А. А. Ли-
шиньїм. — Новочеркасск, 1891. — С. 209.
58Я в о р н и ц ь к и й Д. І. Історія запорозьких козаків. — К., 1991. — Т. 3. — С. 244.
59 ЦДАДА Росії, ф. 124, оп. З, спр. 1317, арк. 1 — 2; 3 в а р н и ц к и й Д. И. Указ,
соч. — Т. 1. — С. 931 — 940, 948 — 950.
60 ЦІІБ НАН України. ВР, ф. 8, опр. 228м/97, арк. 1400 — 1407.
бІ З в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 950.
62 Архів СПб ФІРІ РАН, ф. 83, оп. 1, спр. 510, арк. 1.
63З в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 956 — 959.
44 Г о л и к о в И. И. Дополнсние к деяниям Петра Великаго, содержащее полное опи-
сание славньїя Полтавския победьі и предшествовавшия изменьї Мазепьі. — М., 1795. —
Т. 15. — С. 19.
65 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1704, спр. 2, арк. 90 — 90 зв.
66 Т а м ж е , арк. 113 — 116.
67 С м и р н о в В. Д. Указ. соч. — С. 707.
м 3 в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — С. 959 — 960.
69 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1704, спр. 2, арк. 175 — 176.
7 0 О к и н ш е в и ч Л. Діаріуш Івана Биховця р. 1704 про відрядження до Криму / /
Студії з Криму. — К., 1930. — 1-ІХ. — С. 203.
71 Т а м ж е. — С. 204 — 205.
72 Т а м ж е. — С. 208.
73 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1704, спр. З, арк. 233 — 235.
4 Т а м ж е, ф. 124, оп. З, спр. 1362, арк. 1-1 зв.
15 К а п т е р е в Н. Ф. Указ. соч. — С. 50.
76 Письма и бумаги.» СПб„ 1893. — Т. 3. — С. 717 — 718, 721 — 722.
77 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1704, спр. 2, арк. 392 зв.
8 К р ьі л о в а Т. К. Русская дипломатия». — С. 253.
9 Письма и бумаги... — Т. 2. — С. 217 — 218.
* ° К р ь і л о в а Т. К. Русская дипломатия». — С. 256.
81 ЦДАДА Росії, ф. 89, оп. 1, 1704, спр. 2, арк. 455 — 456 зв.
2 Т а м ж е , оп. 1, 1705, спр. 4, арк. 48.
® Т а м ж е , арк. 64 зв. — 65.
К р ь і л о в а Т. К. Русская дипломатия... — С. 253 — 254.
5 3 в а р н и ц к и й Д. И. Указ, соч, — Владимир, 1903. — Т. 2. — С. 1187 — 1188.
“ Т а м ж е. — С. 1188 — 1189.
Т а м ж е. — С. 1190 — 1192.
“ Т а м ж е. — Т. 1. — С. 963 — 964.
20 /55Н 0130-5247. Укр. іст. журн.„ 1995, № 6
Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським, ханством
89 Т а м ж е _С 964 __ 965
90 Архів СПб ФІРІ РАН, ф. 276, оп. 1, спр. 108, арк. 74.
91 Т а м ж е , арк. 74 — 75.
92 ЦДАДА Росії, ф. 9, відд. 2, оп. З, 1705, спр. 4, арк. 637 — 638.
93 Т а м ж е, ф. 89, оп. 1, 1705, спр. 4, арк. 200 зв.
94 Т а м ж е , арк. 192.
95 Архів СПб ФІРІ РАН, ф. 276, оп. І, спр. 108, арк. 79.
96 Т а м ж е.
97 ЦДАДА Росії, ф. 9, відд. 2, оп. З, 1705, спр. 4, арк. 702 зв. — 703.
98 Письма и бумаги... — Т. 3. — С. 400.
" З в а р н и ц к и й Д. И. Указ. соч. — Т. 1. — С. 977 — 978.
100 Т а м ж е ._С. 982 __ 991.
101 ЦДАДА Росії, ф. 9, відд. 2, оп. З, 1706, спр. 6, арк. 428 — 431 зв.
102 К р ьі л о в а Т. К. Русско-турецкие отношения». — С. 267 — 268.
103 ЦДАДА Росії, ф. 124, оп. 4, спр. 63, арк. 3-3 зв; К р ьі л о в а Т. К.' Русская дипло
матія.» — С. 260 — 262.
104 ЦДАДА Росії, ф. 124: оп. 4, спр. 64, арк. 1.
105 Т а м ж е , спр. 83, арк. 1-1 зв.
' ® ! Т а м же , арк. 3-3 зв.
107 Б а н т ь і ш - К а м е н с к и й Д. Н. Источники малороссийской истории. — М,
1859. — Ч. 2. — С. 59 — 60.
108 ЦДАДА Росії, ф. 124, оп. 4, спр. 115, арк. 1-2.
109 Т а м ж е , спр. 119, арк. 1-1 зв.
110 Письма и бумаги». — СПб, 1912. — Т. 6. — С. 495.
1.1 Т а м ж е. — С. 445 — 446.
1.2 М а ц ь к і в Т. Україна у звітах англійського посла з Москви (1705 — 1710) / /
Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші вибрані статті. — Нью-Йорк —
Львів — Київ — Мюнхен, 1993. — С. 92.
113 Булавинское восстание (1707 — 1708 гг.) / / Трудьі историко-археографического инсти-
тута Академии наук СССР. — М, 1935. — Т. 12. — С. 371 — 373; Письма и бумагиі — СПб,
191*. — Т. 7. — С. 531 — 532; ЦНБ НАН України. ВР, ф. З, спр. 7060 — 7148, арк. 142 зв.
114 Письма и бумаги.» — Т. 7. — С. 425 — 426.
І55ІЧ 0130-5247. Укр. іст. журн, 1995, N9 б 21
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213864 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:14:42Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Станіславський, В.В. 2026-02-19T08:29:27Z 1995 Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) / В.В. Станіславський // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 3–21. — Бібліогр.: 114 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213864 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) Запорожская Сечь в политических отношениях с Крымским ханством (начало XVIII ст.) Article published earlier |
| spellingShingle | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) Станіславський, В.В. Статті |
| title | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) |
| title_alt | Запорожская Сечь в политических отношениях с Крымским ханством (начало XVIII ст.) |
| title_full | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) |
| title_fullStr | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) |
| title_full_unstemmed | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) |
| title_short | Запорозька Січ у політичних відносинах з Кримським ханством (початок XVIII ст.) |
| title_sort | запорозька січ у політичних відносинах з кримським ханством (початок xviii ст.) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213864 |
| work_keys_str_mv | AT staníslavsʹkiivv zaporozʹkasíčupolítičnihvídnosinahzkrimsʹkimhanstvompočatokxviiist AT staníslavsʹkiivv zaporožskaâsečʹvpolitičeskihotnošeniâhskrymskimhanstvomnačaloxviiist |