Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст.
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213869 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. / А.Ю. Подольський // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 61–65. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860299237455036416 |
|---|---|
| author | Подольський, А.Ю. |
| author_facet | Подольський, А.Ю. |
| citation_txt | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. / А.Ю. Подольський // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 61–65. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T19:00:03Z |
| format | Article |
| fulltext |
ТРИБУНА МОЛОДОГО АВТОРА
Подольсьюм А. Ю. (Київ)
Антисемітська політика російського царизму
в Україні на початку XX ст.
Трагічні події в історії євреїв Східної України, які мали місце на початку
XX століття — страшні погроми 1905-го року, постійні переслідування євреїв
протягом 1907 — 1911 рр. і, врешті, справа Бейліса 1911 — 1913 рр. були, без
сумнівно, витвором та наслідком політики державного антисемітизму, яку
проводив російський царизм на теренах України, та й в інших регіонах
імперії, за допомогою чорносотенних монархічних організацій.
Слід відзначити, що між українцями та євреями відкритої конфронтації
не існувало. Доля цих народів багато в чому збігалася. Обидва були недер
жавними народами. Євреї до того ж були нетериторіальним народом (в І ст.
н. е. після Іудейської війни євреї були вигнані римлянами зі своєї
батьківщини і після цього єврейський народ опинився в багатьох країнах
Європи, Азії, Африки, в тому числі і на українських землях) і в однаковій
мірі зазнавали утисків та національного гноблення від царизму. Проте ве
ликодержавна шовіністична пропаганда, антисемітизм все ж мали деякий
успіх серед різних національних груп, у тому числі й певної частини ук
раїнського населення. Чорносотенний рух мав місце і в Україні.
На початку XX століття монархічна система перебувала в глибокій
кризі, державна машина управління розвалювалася. Пропорційно поглиб
ленню кризи в економіці ширився революційний рух проти самодержавства.
Намагаючись відвернути від себе удар, царизм використовував різні методи
для збереження своєї влади, і одним з головних була ксенофобія взагалі та
антисемітизм зокрема.
Видатний російський філософ М. О. Бердяєв у праці «Християнство і ан
тисемітизм» писав: «Ненависть до євреїв часто буває шуканням козла
відпущення. Коли люди відчувають себе нещасними і пов’язують свої осо
бисті біди з бідами історичними, то вони шукають винуватця, на якого мож
на було б всі біди звалити. Дуже легко переконати людей низького рівня
свідомості, що у всьому винуваті євреї» 1.
Взагалі антисемітська політика царизму сягала у більш давні часи, бу
дучи державною політикою протягом усього XIX століття. Після трьох
поділів Польщі між Пруссією, Австрією та Росією в кінці XVIII століття на
теренах, приєднаних до Російської імперії, опинилась велика кількість поль
ських та українських євреїв. Імператорський указ Катерини II від 23 грудня
1791 року став початком положення про «смугу осілості» для євреїв, тобто
з’явились місця, де євреям дозволялось або заборонялось жити. Наприкінці
XVIII століття євреї могли проживати в 15 губерніях Росії (це були переваж
но українські землі) та 10 губерніях Польщі.
У 1804 році вийшо так зване «Положення про євреїв» — перший систе
матично розроблений закон щодо євреїв, у якому нічого доброго для них не
було. Громадянських прав їм не надавали, поставлено питання про виселен
ня їх з сільської місцевості. Відомий російський історик Ю. Гессен так писав
про цей закон: «Необхідність реформ єврейського життя була відкрито по
яснена не важкими умовами, в яких жили самі євреї, а шкодою, якою вони...
завдавали селянам та іншим обивателям» 2.
17 березня 1817 року Олександр І видав указ, яким заборонялося звину
вачувати євреїв в ритуальних злочинах: «Чтобьі впредь єврей не бьіли обви-
няемьі в умерщвлении христианских детей» 3. Проте він не виконувався і
/5519 0130-5247. Укр. іст. жури„ 1995, Л6 6 61
Трибуна молодого автора
тому є чимало доказів звинувачення євреїв в ритуальних злочинах протягом
усього XIX століття — Гродненська справа, Велізький процес, Саратовська
справа тощо.
У період царювання Миколи І євреї зазнали ще більших утисків. У 1835
році зазнала змін «смуга осілості». Євреям дозволялося жити тільки в гу
берніях Литви, Білорусії та України. Було видано указ про набір євреїв до
армії, де служба тривала 25 років. Обов’язковий строк служби зараховувався
тільки з 18 років, але набирали хлопчиків з 12 років, а часто і менших,
оскільки свідоцтв про народження не існувало. Дітей викрадали з хедерів
(шкіл, де навчалися єврейські хлопчики), виривали з рук матерів і примусо
во зараховували до кантоністів. Мета у царського уряду була єдина: змусити
євреїв прийняти в армії християнство. Це робилося з страшною жорстокістю.
Тому багато єврейської молоді кінчала життя самогубством.
Здійснювався нагляд за виданням єврейських книг. Багато єврейських
друкарень було закрито. У 1844 році Микола І впровадив особливі податки
на національний одяг, на придбання свічок для синагог, у 1848 р. були об
кладені податком єрмолки, зрештою у 1850 р. — заборонено носити
національний єврейський одяг.
Після смерті Миколи І політика царизму щодо євреїв стала ще жор
стокішою. Історія зафіксувала після вбивства Олександра II страшні погроми
1881 року, які мали місце на українських землях, зокрема в Єлисаветграді,
Києві, Одесі: під час яких грабували майно, руйнували житло тощо. Трап
лялися і вбивства. Протягом весни — літа 1881 року від погромів постраж
дало понад 100 єврейських громад. Практика погромів існувала й раніше.
Так у 1821, 1859, 1871 рр. погроми вчинено в Одесі, у 1862 р. — В Аккермані
(тепер Білгород-Дністровський).
Після погромів 1881 року почалась еміграція євреїв. За 20 років — з 1881
по 1908 р. — з Росії емігрувало понад мільйон чоловік. Такий факт влашто
вував царську владу. Обер-прокурор синоду Г. Побєдоносцев заявив: «Трети
на євреїв помре, третина поїде, а третина охреститься» 4. З початком царю
вання Олександра III організаторами погромів були пущені чутки, що цар
дозволяє «бить жидов» з метою помсти за вбивство його батька Олександра
II «еврейскими революционерами». Наприкінці 1881 року був влаштований
погром у Варшаві. Мета досить прозора — привернути симпатії поляків до
російських державних кіл або ж зрештою довести, що не тільки росіяни, але
й поляки ненавидять євреїв.
Взагалі ставлення до євреїв під час царювання Олександра ПІ стало ще
реакційнішим. У 1882 році були введені так звані «Тимчасові правила» за
якими євреям заборонялось мешкати та купувати у власність нерухомість в
сільських місцевостях в «смузі осілості». Ці т. а «Тимчасові правила»
проіснували до 1917 р. і ставали дедалі жорстокішими. У 1886 році тільки
для єврейських сімей було введено штраф у 300 карбованців за нез’явлення
юнака до призову в армію (нагорода у 50 карбованців чекала на того, хто
спіймає такого юнака).
У 1887 р. було встановлено норму для вступу євреїв до учбових закладів.
У столицях — до середніх — 5 відсотків, до вищих — 3 відсотки. Крім того,
євреям заборонялося вчитися в університетах губернських міст.
Антиєврейська політика царизму зустрічала обурення з боку прогресив
ної російської інтелігенції. У травні 1890 р. відомий російський філософ Во
лодимир Соловйов склав текст «Протеста против антисемитского движения
в печати». Під ним поставили підпис 50 видатних російських вчених та
письменників, серед яких: Лев Толстой, Володимир Короленко й ін. Леонід
Андреєв, відомий російський письменник, на початку XX століття писав:
«...Для мене єврейське питання ніколи не було питанням, і мені немає по
треби виправдовуватись... Доводити знову і знову, що «єврей теж людина»
свідчило б не тільки низько кланятись абсурду, але й ображати тих, кого
любиш і поважаєш» 5.
Таким чином, на початок XX століття антисемітська політика царизму
була досить сформована і пройшла кілька етапів. Царювання Миколи II не
62 155N 0130-6247. Укр. іст. журн, 1995, N° б
Трибуна молодого автора
внесло у цю політику істотних змін. Державні кола стверджували, що рево
люційний рух у Росії — справа рук євреїв. І в міру його наростання дедалі
більше поширювалась антисемітська агітація.
Ця агітація стала загрозливою після того, як в 1903 р. в газеті «Знамя»
П. А. Крушенан надрукував «Протоколи сионских мудрецов» («Протоколи
Старшин Сіону») — цю суперфальшивку XX століття, де йшлося про страш
ну всесвітню змову всіх євреїв проти решти людства. Після 1903 р. їх вида
вали ще двічі: у 1905 р. «Протоколи...» опублікував С. А. Нілус, а в 1907 р. —
П. Вутші.
Цікавими є назви, під якими виходила фальшивка: «Программа завоева-
ния мира євреями», «Корень наших бедствий», «Враги рода человеческого»,
«План завоевания мира иудео-масонами» та інші.
Микола II спочатку не піддавав сумніву оригінальність «Протоколів...»
Тільки після доповіді П. А. Столипіна про розслідування, яке довело, що
«Протоколи...» — це повністю сфальсифікований документ, цар видав наказ
вилучити їх. При цьому він відмітив: «Не можна чисту справу захищати
брудними засобами». Очевидно, під «чистою справою» цар розумів анти
семітську політику. Найстрашнішим проявом цієї політики стали погроми
1905 р., спровоковані царським урядом з допомогою «чорної сотні». Вони бу
ли організовані після царського маніфесту 17 жовтня 1905 р.
В Україні страшні погроми прокотилися по губернських містах (Жито
мир, Черкаси та інші), цілому ряду містечок у інших губерніях. Але най-
жорстокіших погромів зазнали Київ та Одеса. Про них маємо досить повні
відомості завдяки звітам сенаторів Турау і Кузьминського, яким доручалось
розслідування цих подій. «Знищення імператорських портретів, корони,
ініціалів, а також національних прапорів і заміна їх червоними викликали
загальне обурення, особливо простого народу. Винуватцем всього, що стало
ся, всього знущання над усім, що йому святе, він бачив тільки в євреях. Він
не міг збагнути після дарованих милостей сам революційний рух й поясню
вав його бажанням євреїв добитися «своей жидовской свободи». Накипіле
почуття люті виплеснулося у нього в єврейському погромі, у відомому, що
періодично повторювався протягом багатьох століть в Малоросії засобі «Про-
учить жидов» 6. Тільки в дні погрому у Києві пограбовано близько півтори
тисячі єврейських квартир, причому було вбито 47 чоловік і 205 поранено.
Якими ж були дії влади під час цього погрому? «В той час, коли по всьо
му місту вже проходили погроми, чини поліції нічого не робили, начальник
поліції поліцмейстер Цихоцький, не вживаючи ніяких загальних заходів до
збуджування діяльності підлеглих йому орґанів поліції і особисто
відносився зовсім бездіяльно до проявів насильства...» 7.
Постраждали сотні ні в чому не винних людей: «.«мені довелося бачити
біля синагоги трупи вбитих під час служби євреїв. Ця картина справила на
мене незгладне враження» 8.
В Одесі на час погрому було розквартировано 4 піхотних, 2 кава
лерійських полки, інші військові підрозділи (понад 10 тисяч військових). І
при такому скупченні військової сили погром тривав кілька днів. У рядах
бандитів знаходились і поліцейські. Вони провокували місцеве населення до
погромів — самі розпалювали ворожнечу, вимагали: «Щоб вони піднімались,
готувалися до захисту, тому що йдуть жиди різати росіян... Після двох-т; ьох
таких сполохів гюсіяни вже розлючені, налякані і як звірі кидаються на
кожного єврея» .
Так розгорталися події, що були наслідком антисемітської діяльності ца
ризму на початку XX століття, напередодні справи Бейліса.
Судовий процес над Менделем Бейлісом, який проходив у Києві з 25 ве
ресня по 28 жовтня 1913 року, як і взагалі вся справа Бейліса, став апогеєм
антисемітської діяльності чорносотенців в Україні в добу реакції.
До цього, у 1905 — 1910 роках, чорносотенці влаштували погроми в
Одесі. У 1908 році під час суду над організаторами страшного жовтневого
погрому 1905 року в місті почалося масове вбивство єврейського населення.
/.У57У 0130-5247. Укр. іст. журн„ 1995, А§> б 63
Трибуна молодого автора
Вбивство у 1911 році у Києві агентом поліції, євреєм Д. Богровим П. Сто-
липіна було використано чорносотенцями для розпалювання антисемітських
настроїв.
20 березня 1911 року у печері на околиці Києва було знайдено знівечений
труп дванадцятирічного хлопця Андрія Ющинського. Для чорносотенців то
був чудовий привід, щоб знову звинуватити євреїв. Якщо раніше вважали,
що євреї провокують революційні виступи проти самодержавства, то в цьому
випадку їх звинуватили у вбивстві християнських дітей з метою використан
ня їх крові. Чорносотенці твердили, що існують єврейські секти, які
здійснюють ритуальні вбивства, а їх члени п’ють християнську кров. Взагалі
протягом XIX та на початку XX століття в Російській імперії прокотилась
хвиля фальсифікаторських процесів з приводу так званих «ритуальних зло
чинів», де підсудними були євреї.
Одразу після знайдення тіла А. Ющинського реакційно-монархічна пре
са розгорнула шалену антисемітську кампанію, звинувачуючи євреїв у ви
користанні людської крові в релігійних ритуалах. Так, у квітні 1911 року
«Московские ведомости» писали: «Сукупність існуючих даних безумовно
підтверджує, що ми маємо справу з ритуальним вбивством, здійсненим
єврейською сектою хасидів. Мета вбивства — до пасхи дістати пейсахову
кров» 10.
Державний апарат царської Росії був на боці чорносотенців. Правлячі
кола Росії були зацікавлені, щоб саме єврей став винуватцем цього вбивства.
Міністр юстиції Щегловитов, людина з антисемітськими поглядами, під ти
ском юдофобських організацій «Союз русского народа» та «Двуглавьій орел»
дав вказівку розслідувати справу саме як ритуальне вбивство и. Хоча ма
теріали карної поліції свідчили, що в цьому вбивстві винна одна із злочин
них банд, якою керувала якась Віра Чеберяк, їх було відкладено у бік. «Зна
ти істину, та приховати її, — це, зрештою і є справжній стиль процесу
Бейліса», 2 — писав А. С. Тагер, у своїй праці «Царская Россия и дело Бей-
лиса».
Міністр юстиції та можновладці займались пошуками єврея, якому мож
на було б інкримінувати злочин, звинувативши потім і весь єврейський на
род. Щегловитов доручив організувати особисте слідство в справі вбивства
хлопчика Ющинського прокурору Київської судової палати Чаплінському,
порадивши, «Як би там не було, знайти жида» 13.
Наказ міністра було виконано. У вбивстві Ющинського звинуватили
єврея Менахема Менделя Бейліса, який служив прикажчиком на цегельно
му заводі Зайцева у Києві. На таке рішення властей вплинули кілька обста
вин: місце вбивства знаходилось поблизу заводу Зайцева, Андрій Ющинсь-
кий дружив з сином М. Бейліса, батько Бейліса був хасидом. Цього, мабуть,
для слідства, що велось під чорносотенним прапором, було достатньо. 12
липня 1911 року Мендель Бсйліс був заарештований й ув’язнений. У звіті, що
був направлений царю Миколі II, було написано: судді вважають Бейліса
винуватцем у скоєному вбивстві. Чорносотенна преса з антисемітськими на
строями всіляко підтримувала дії властей: «Без сумніву з’ясовується, що
вбивство ритуальне і вчинено жидами-хасидами з метою добуття християн
ської крові для релігійних обрядів... один із безперечних учасників цього
злодійства був Мендель Бейліс» . Газети «Земщина», «Русское знамя», «Дву-
главьій орел» та інші, розгорнули страшенну юдофобську істерію. Вони ви
ступали з нападками на більш-менш помірковані київські газети. Так, на
приклад, у статті «К ритуальному зверству жидов в Києве» газета «Русское
знамя» вилила потік бруду на київські газети, які зайняли особливу позицію
у справі Бейліса: «Киевлянин», как и ожидали, целиком перешел на сторону
изуверов, убивших перед пасхой христианского мальчика. В № 179 Пихно
решительно заявляет, что ритуальное убийство — предрассудок и клевета.
С какой радостью ухватились за зту статью киевские газети. Газета парха-
тьіх «Киевская мисль» пришла в телячий восторг» ,5.
Проте чорносотенці-антисеміти не сподівались, що справа Бейліса при
верне увагу всього світу. Преса Європи і США друкувала протести вчених,
64 І55Н 0130-5247. Укр. іст. журк.„ 1995, 6
Т рибу на молодого автора
громадських і політичних діячів, представників літератури, мистецтва тощо.
Всі вони доводили безпідставність кривавого наклепу.
Суд над Бейлісом став справжнім «процесом сторіччя» 1б. Головний об
винувач Віппер у заключному слові виступив з рядом антисемітських заяв
і рішуче відкидав твердження про вбивство Ющинського злочинною бандою
Чеберяк. Йому допомагав ксьондз Пранайтіс, який кваліфікував це вбивство
як ритуальне.
Проте суд не знаходив більш-менш вагомих підстав для звинувачення
Бейліса. Чорносотенці робили все можливе для того, щоб його визнали вин
ним. У місті поширилися брошури відомого антисеміта — члена Державної
думи Г. Замисловського «Замордовані жидами», зі сторінок «Двуглавого ор
ла» лилася брутальна лайка на адресу адвокатів Бейліса О. Грузенберга та
0. Зарудного, з’являлися статті із жахливими подробицями, нібито скоєних
євреями в минулому ритуальних вбивств. Навіть монархіст В. Шульгін, який
на сторінках «Киевлянина» виступив на захист Бейліса, був звинувачений у
запроданстві «всесвітньому єврейству».
Однак чорносотенці і монархісти все ж програли цей процес. М. Бейліса
захищали найкращі адвокати з московської, санкт-петербурзької і київської
колегії, в першу чергу такі, як О. Грузенберг, М. Корабчевський, О. Заруд-
ний. Люди, на свідченнях яких будувалося звинувачення, у відповідях на
запитання судей зізналися: таємна поліція заплутала їх і змусила
відповідати на запитання, зміст яких вони не розуміли. Багато для справи
виправдання Бейліса зробили і видатні вчені В. Бехтерев, Е. Павлов,
О. Кад’ян, О. Карпинський, які провели справжню наукову експертизу.
Великим внеском до перемоги демократичних сил у цьому процесі став
захист російських письменників, інтелігенції, яку очолив В. Короленко. Він
написав ЗО листопада 1911 року відкритого листа до газети «Речь» під заго
ловком «К русскому обществу»: «Во имя справедливости, во имя разума и
человеколюбия мн поднимаем голос против новой вспьшіки фанатизма и
темной неправди...» ,7. Під зверненням поставили свої підписи М. Горький,
Л. Андреєв, О. Толстой, О. Блок, Я. Купала, Д. Мережковський та багато
інших діячів російської культури.
Але головне, що врятувало М. Бейліса і взагалі єврейський народ від
чорносотенної розправи, було те, що суд присяжних, який складався з ук
раїнських селян, одностайно виніс рішення — він не винний. І це — незва
жаючи на шалений тиск з боку чорносотенців, суду, прокурора. То була пе
ремога не тільки євреїв, але й українців. Про це треба пам’ятати сьогодні,
коли мова іде про історію українсько-єврейських взаємин, її складності й пе
рипетії, відділяючи головне від другорядного, рекогструюючи перебіг
історичного процесу.
Б е р д я е в Н. А. Християнство и антисемитизм / / Дружба народов. — 1989. — №
10. — С. 208.
2 Г е с с е н Ю. История еврсев России. — Спб„ — 1914. — С. 102.
3 Т а м ж е . — С. 137.
4 Шалом. — 1992. — № 2 .-С . 4.
5 Возрождение, 91. — 1992. — № 2.
ь Материальї к истории русской контрреволюцій. — Т. 1. — Спб ̂ 1908. — С. 292,
Киевский и Одесский погроми в отчетах сенаторов Турау и Кузьминского. — Спб.,
1906. — С. 87.
8 С и м о н о в и ч А. Рассказьівает секретарь Распутина / / Слово. — 1989. — № 5. —
С. 37.
9 Киевский и Одесский погроми... — С. 6.
10 Московские ведомости. — 1911. — 3 апрсля.
“ И о ф ф е Г. Дело Бейлиса / / Свободная мисль. — 1993. — № 5. — С. 9.
2 Т а г е р А. С. Иарская Россия и дело Бейлиса. — М., 1934. — С. 7.
3 И о ф ф е Г. Дело Бейлиса / / Свободная мисль. — 1993. — № 5. — С. 9.
4 Двуглавьій орел. — 1912. — 11 марта.
5 Русское знамя. — 19Н — № 208.
| * В и н б е р г И . Черное досьє зкспертов-фальсификатороа — 1988. — С 170.
7 К русскому обществу: По поводу кровавого навета на евреев / / Речь. — 1911. — 30 ноября.
/АйV 0130-5247. Укр. іст. журнп 1995, А*? б 65
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213869 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T19:00:03Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Подольський, А.Ю. 2026-02-19T08:30:20Z 1995 Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. / А.Ю. Подольський // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 61–65. — Бібліогр.: 17 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213869 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Трибуна молодого автора Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. Антисемитская политика русского царизма в Украине в начале XX ст. Article published earlier |
| spellingShingle | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. Подольський, А.Ю. Трибуна молодого автора |
| title | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. |
| title_alt | Антисемитская политика русского царизма в Украине в начале XX ст. |
| title_full | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. |
| title_fullStr | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. |
| title_full_unstemmed | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. |
| title_short | Антисемітська політика російського царизму в Україні на початку XX ст. |
| title_sort | антисемітська політика російського царизму в україні на початку xx ст. |
| topic | Трибуна молодого автора |
| topic_facet | Трибуна молодого автора |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213869 |
| work_keys_str_mv | AT podolʹsʹkiiaû antisemítsʹkapolítikarosíisʹkogocarizmuvukraínínapočatkuxxst AT podolʹsʹkiiaû antisemitskaâpolitikarusskogocarizmavukrainevnačalexxst |