Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213870 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 66–78. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860299243283021824 |
|---|---|
| author | Верстюк, В.Ф. |
| author_facet | Верстюк, В.Ф. |
| citation_txt | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 66–78. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T19:00:09Z |
| format | Article |
| fulltext |
НА ДОПОМОГУ ВИКЛАДАЧУ ІСТОРІЇ
В. Ф. Всрсткж
Українська революція: доба Центральної Ради *
Осінь 1917 р. була четвертою в історії світової війни. Росія однією з найпер
ших серед воюючих сторін не витримала воєнних випробувань. Лютнева і
жовтнева революції були їх безпосереднім відлунням. Активне використання
гасла негайного припинення війни стало одним із вагомих чинників, які
сприяли переходу влади в Росії до рук більшовиків.
Боротьба за мир, яку розгорнув Ленін в кінці 1917 — на початку 1918 р.,
була добре продуманим засобом боротьби за владу в партії, державі,
міжнародному революційному русі.
Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію щодо перего
ворів у Бресті як єдино вірну, яка тільки і привела країну до завоювання
«мирного перепочинку». В чому полягав цей «перепочинок» для Росії, важко
зрозуміти, адже рівень життя у 1918 р. катастрофічно знизився навіть у
порівнянні з 1917 р., голод став повсякденною реальністю життя, промислове
виробництво практично зупинилося, війна з зовнішнього фактора перетво
рилась у фактор внутрішній. Росія позбулася союзників на міжнародній
арені, опинилася на довгі роки у самоізоляції. Єдине, що за таких умов ви
стояло і зміцнило свої позиції, це була влада більшовицької партії та її вож
дя. Сепаратний мирний договір з країнами Четверного союзу, якщо і дав пе
репочинок, то саме цим країнам. Ліквідувавши у листопаді 1917 р. Східний
фронт, Німеччина і Австро-Угорщина перекинули свої війська на захід, де
вперше за весь хід війни дістали кількісну перевагу сил. Війна тривала ще
майже рік, сіючи розруху і смерть.
Брестський мирний договір вніс значні корективи у хід міжнародного ре
волюційного руху, по суті, докорінно переписав сценарій передбачуваної
світової революції. За соціал демократичними канонами, виробленими ще
задовго до війни, світова революція повинна була розпочатися у Німеччині,
яка і тільки яка мала забезпечити її перемогу.
На початку 1918 р. Німеччина і особливо Австро-Угорщина стояли на по
розі великих соціальних потрясінь. Саме на них вказували і розраховували
ліві комуністи на чолі з М. Бухаріним, відстоюючи гасло революційної
війни. Ленін доклав неймовірних зусиль для нейтралізації лівих комуністів,
в черговий раз продемонстрував свою необмежену владу над верхівкою
більшовицької партії. Водночас за допомогою Брестського миру питання про
революцію у Німеччині було відкладене до осені. В результаті головним
плацдармом світової революції стала Росія, в силу чого незрівнянно виріс і
авторитет Леніна. Саме у 1918 р. його особа набула планетарного масштабу,
відтіснивши на другий план вождів німецької соціал-демократії
К. Лібкнехта та Р. Люксембург.
Чи передбачав всі ці наслідки у повному обсязі в листопаді 1917 р. Ленін,
сказати непросто, але те, що його дії мали саме таке спрямування, не вик
ликає сумніву.
Вождя більшовицької партії мало тривожили юридично-правові пробле
ми завершення війни. Доля країни розглядалася ним виключно через по
дальший розвиток революції. Леніна не цікавив обиватель-громадянин,
вартість для нього мав пролетар і селянин і не поодинокий, а витиражува-
ний у соціальну масу, доведений до відчаю, а отже, готовий до будь-яких
руїнницьких соціальних актів. Можна було б багато віддати, щоб цей
' З а к і н ч е н н я . Початок диа: Укр. іст. журн. — 1995. — № 2, 5.
66 155Н 0130-5247. Укр. іст. жури„ 1995, N2 6
На допомогу викладачу історії
робітник і селянин, набувши досвід кровопролиття в шанцях світової війни,
ставав би під знамена більшовицького радикалізму. Саме це насамперед і
становило мету більшовиків.
Можна сказати, що більшовики водночас як цинічно, так і блискуче ско
ристалися об’єктивною неможливістю Росії далі вести війну. Про не
обхідність завершення війни у 1917 р. говорили всі політичні сили Росії, але
ніхто не знав, як П завершити цивілізовано, дотримуючись зобов’язань, взя
тих перед союзниками. Війна привела країну на край провалля. Більшовики
пішли шляхом остаточного розвалу держави і армії, оскільки саме такий
спосіб відкривав нові перспективи революційного розвитку і дозволяв збе
регти владу в руках більшовицької партії.
Центральна Рада, як і більшість російської демократії, негативно
відреагувала на позицію Раднаркому. Генеральний секретаріат прагнув
стабілізувати ситуацію в країні. 9 листопада він ухвалив постанову про
необхідність завершення війни і порядок підписання мирного договору.
Цим рішенням, по суті, вперше після резолюції про засудження повстан
ня у Петрограді українське керівництво вступило в ідейну боротьбу з
Раднаркомом.
Постанова Генерального секретаріату різко негативно відреагувала на
ленінський заклик до солдатів самочинно оголошувати перемир’я: «...сей за
клик, віддаляючи мир, дезорганізує армію, котра, як і вся людність держави,
хоче негайного миру, і, оголяючи фронт, одкриває широкий доступ ворогові
в Росію» \ Головна частина постанови була присвячена проблемі формуван
ня центрального російського уряду, уповноваженого і визнаного всіма або,
принаймні, більшістю народів Росії. На думку Генерального секретаріату,
російський уряд повинен був бути однорідно соціалістичним і федератив
ним, утвореним «спільними силами правительств України, Дону, Кавказу,
Кубані і інших областей ^разом з центральними органами Всеросійської ре
волюційної демократії» . Генеральний секретаріат висловився за не
обхідність почати переговори з зазначеними урядами про створення загаль-
норосійського державного центру.
10 листопада голова Генерального секретаріату В. Винниченко зробив до
повідь з проблем миру і центрального уряду Росії у Малій раді Він підкреслив,
що оскільки попередні спроби формування уряду не мали позитивних
наслідків, то Генеральний секретаріат вважає за необхідне їх активізувати.
В нотах, відозвах, постановах Генерального секретаріату і Центральної
Ради неодноразово засуджувалися кроки більшовиків, які виходили за межі
загальновизнаних норм міжнародного права, ігнорували зобов’язання, взяті
перед союзниками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної
свідомості громадян Росії і України, але це зовсім не віт линуло на Раду на
родних комісарів.
2 грудня у Бресті-Литовському більшовицька делегація підписала з
представниками командування німецького та австро-угорського східного
фронту договір про перемир’я, який передбачав підготовку і укладення в
найближчий час мирного договору.
Лише за таких обставин у діячів УЦР почало з’являтися розуміння того,
що вони не поспівають за розвитком подій. Перед ними стала дилема. Або
залишатися на старих позиціях і остаточно втратити вплив в армії, що, в
свою чергу, могло обернутися великими неприємностями. Або міняти такти
ку. Треба було в якийсь спосіб перехопити ініціативу у більшовиків, які
постійно випереджали українців, ставлячи їх чимдалі у все більш і більш
скрутне становище. «Ініціатива була не наша, — згадував В. Винниченко. —
Ми мусили взятися за цю справу, щоб зовсім не оскандалитися перед своїми
масами, й то тільки після того, як большевики вже вступили в переговори
з німецьким командуванням» 3. Про свій намір стати «на дорогу са
мостійних міжнародних відносин» 4 Генеральний секретаріат оголосив у
ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. По
передньо нота обговорювалася і була схвалена Малою радою. В ній декла
рувалися принципи, на яких УНР вважала за необхідне вести мирні пере
лущ 0130-5247. Укр. Іст. жури., 1995, N° б 67
На допомогу викладачу історії
говори. Зокрема, мир повинен бути загальним, він має забезпечити всім на
родам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контрибуцій.
Посилаючись на проголошення III Універсалом Української народної ре ̂
спубліки, Генеральний секретаріат підкреслював своє право на міжнародні
зносини, і застерігав, що влада РНК «не простягається на Українську Ре
спубліку», а також що мир «може мати силу для Української Республіки
тільки тоді, коли його умови прийме і підпише правительство Української
народної республіки» 5. Оголошуючи про своє прагнення взяти участь у бре
стських мирних переговорах, Генеральний секретаріат, наполягав на тому,
щоб остаточне завершення справа миру дістала на міжнародній конференції
всіх воюючих держав.
Підштовхувані силою обставин, україці втягувалися у переговорний про
цес, який ініціювали більшовики і представники Четверного союзу. Зважи
тися на подібний крок для керівників УНР було непросто. їх
зовнішньополітичні симпатії залишалися на боці Антанти, крім того, і Гру-
шевський, і Винниченко не раз звинувачувалися російською громадською
думкою в австро- і германофільстві. Вступ до переговорів міг викликати но
ву хвилю звинувачень. Про те, що українці прагнуть не спалювати мости в
стосунках з країнами Антанти, свідчив виступ генерального секретаря
міжнародних справ О. Шульгіна на VIII загальних зборах УЦР, які
відкрилися 12 грудня. Він наголошував, що уряд УНР йде відмінним від
більшовиків шляхом: «Большевики хотять заключити сепаратний мир, ми ж
на це не згодні, ми не допустимо, щоб німці та австрійці перекидали свої
полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир» 6. Зро
зуміло, що це було сказано в надії бути почутими у Парижі та Лондоні.
Однак напівофіційні стосунки з Антантою так і не вдалося перевести у ста
тус офіційних.
Тим часом німці швидко зрозуміли, що присутність українців у Бресті
дасть їм додаткові важелі впливу на переговорний процес. Тому вже 13
грудня 1917 р. делегації Німеччини та П союзників на переговорах у Бресті-
Литовському повідомили Київ, що «готові повітати уповноважених представ
ників Української народної республіки з участю в мирових переговорах в
Бресті-Литовськім» 7.
Після кількаденного і бурхливого обговорення проблеми мирних перего
ворів на VIII загальних зборах було схвалено рішення про негайну посилку
делегації до Бреста-Литовського. Її склад назвали центральні комітети
УПСР та УСДРП. Головою делегації призначили В. Голубовича, а члена
ми — М. Левитського, М. Любинського, М. Полоза та О. Севрюка.
28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н, ст.) у Бресті-Литовському розпоча
лося перше пленарне засідання мирної конференції. В ній брали участь
близько 400 офіційних і неофіційних представників країн-учасниць. Ук
раїнська делегація була однією з нечисленних і малодосвідчених, але вела
себе активно і відважно, боронячи національну справу. Керівник австро-
угорської делегації граф О. Чернін у своєму щоденнику залишив характер
ний запис «Українці різко різняться від російських делегатів. Вони багато
менш революційні і непомірно більше цікавляться власним краєм як загаль
ним соціалізмом (~.) їх змагання спрямовані на те, щоби стати якомога хутче
самостійними. Вони ще не зовсім ясно здають собі справу, чи це має бути
повна міжнародна самостійність, чи самостійність у рамцях російської фе
деративної держави. Видко, що дуже інтелігентні українські делегати мають
намір ужити нас як відбивної площини, щоб тим легше скочити на больше-
виків. Вони йшли на те, щоби ми признали їх самостійність, а тоді вони ви
ступлять із цим їаіі ассотгіі (довершеним фактом) перед большевиками, які
будуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписуванні миру» 8.
Як точно відзначив О. Чернін, першим нагадьним завданням делегації
УНР було ствердження себе повноправною і окремою політичною стороною.
29 грудня це питання розглядалося конференцією і було позитивно
вирішено. Від імені держав Четверного союзу О. Чернін офіційно заявив:
«Ми признаємо українську делегацію самостійним і уповноваженим пред
68 15$ТУ 0130-5247. Укр. іст. жури^ 1995, N9 6
На допомогу викладачу історії
ставництвом самостійної Української Народної республіки» 9. Аналогічна за
характером заява була зроблена Л. Троцьким. Він оголосив, що «не бачить
жодної перешкоди для участі української делегації в мирових переговорах».
Остання, підкреслив нарком закордонних справ РСФРР, «виступає тут як са
мостійна делегація, і такою признає її російська делегація»
Декларуючи власну позицію на переговорах, українська делегація спи
ралася на ноту Генерального секретаріату від 11 грудня. Та однозначне не
гативне ставлення країн Антанти до брестських переговорів перекреслювало
надію на загальний характер миру, він мав носити сепаратний характер.
Але наскільки він буде прийнятним для України, хвилювало і делегацію, і
Центральну Раду.
Українці виступили з вимогою забезпечення територіальної цілісності
УНР, тобто «приєднання до України — Холмщини, Підляшшя й плебісциту
в Східній Галичині, північній Буковині та Закарпатській Україні» и.
Подібна позиція виглядала територіальною претензією до Австро-Угор
щини і викликала різке заперечення австрійської делегації. Врешті українці
задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з ук
раїнських земель Галичини. В останньому переговори просувалися для ук
раїнської делегації успішно. Характеризуючи їх хід, член уряду, міністр
УНР М. Ткаченко 22 січня на дев’ятих загальних зборах УЦР відзначив:
«Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, що тільки можна бу
ло досягнути. Українському народові забезпечено право національного само
визначення всюди, де він живе в більшості, в тому числі в Холмщині та на
Підляссі. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто
панування українського народу забезпечується в тій частині, яку він засе
лює. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за
кордону і вивіз їх з України є монополією української держави (~) Договір
буде сприятливий для нас і забезпечує Україну від усяких зазіхань з боку
середньоєвропейських держав» 12. Дев’яті загальні збори 220 голосами «за»
(«проти» — 1, «утрималося» — 16) надали Раді народних міністрів право
підписати договір. Власне, це право декількома днями раніше було декларо
вано IV Універсалом.
О. Севрюк згадував, що в уряді не виникло якихось принципових запе
речень щодо вироблених умов. Це пояснювалося насамперед ускладненням
внутрішньої обстановки в Україні, викликаним наступом більшовицьких
військ. Він писав, що в Києві панувала атмосфера непевності: «Непевність в
завтрашньому дні була така велика, що Ц. Рада делегувала нам право ра
тифікувати майбутній мирний договір, на випадок, як би вона сама не в
стані була цього зробити» 13.
Українська делегація швидко повернулася до Бреста, почався останній
найдраматичніший етап мирних переговорів. Росіяни привезли в своєму
обозі представників харківського Народного секретаріату і намагалися под
ати ситуацію так, що влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а по
вноправними представниками українців можуть бути лише уповноважені
радянського уряду. Інсинуації Троцького були відкинуті українською деле
гацією і не знайшли розуміння у представників Четверного союзу, але під
їх приводом австрійська делегація намагалася зняти з обговорення галицьку
проблему як свою внутрішню. Українцям довелося продемонструвати харак
тер і витримку. Один з керівників німецької делегації генерал Гофман про
цей момент згадував так: «В тих днях я дивувався з молодих українців. З
цілою певністю вони знали, що крім евантуальної допомоги німців вони
нічого за собою не мають і що їх уряд є поняттям фіктивним, а проте вони
рішуче стояли в переговорах з графом Черніним при вимогах, які зголосили,
і не відступали від них ані на крок» ,ч.
Австро-Угорщині, яка знемагала під тягарем воєнних, особливо продо
вольчих проблем, мир був необхідний не менше, ніж Україні, і Чернін
відступив з умовою, що проблема Східної Галичини стане предметом окре
мої таємної угоди з Україною. Така угода про створення з українських зе
мель Галичини і Буковини окремого коронного краю у складі Авсгро-Угор-
153N 0130-5247. Укр. іст. жури^ 1995, N° 6 69
На допомогу викладачу історії
щини була підписана 26 січня. А наступного дня (точніше ночі) представни
ками країн Четверного союзу та УНР було підписано мирний договір, в пре
амбулі якого договірні сторони відзначили, що «вони хотять сим вчинити
перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, кот
рий не тільки має покласти кінець страхіттям війни, але також має вести
до привернення дружніх відносин між народами на полі політичному, прав-
ному, господарському і умовому» 15.
Відповідно до преамбули був складений і основний текст договору. Він
засвідчував завершення стану війни між договірними сторонами, їх бажання
жити в мирі і дружбі. В ньому не було жодних анексіоністичних та конт
рибуційних вимог, кордони між УНР і Австро-Угорщиною визначалися по
довоєнних російських кордонах, а в межах передбачуваної Польщі їх повин
на була остаточно визначити спільна комісія на підставі «етнографічних
відносин і з узглядненням бажань населення». Сторони відмовлялися від
взаємних претензій на відшкодування збитків, спричинених війною,
обмінювалися військовополоненими, зобов’язувалися відновити взаємні еко
номічні відносини, провести обмін надлишками сільськогосподарських та
промислових товарів, встановлювали паритетні курси національних валют
(1000 німецьких державних марок в золоті прирівнювалися до 462 золотих
карбованців УНР).
Факт підписання Брестського мирного договору свідчив про успіх моло
дої непрофесійної української дипломатії. Це був перший серйозний акт
УНР на міжнародній арені. Але за обставин, що на той час склалися в Ук
раїні, він сам по собі мало що міг вирішити. На момент підписання договору
УЦР і уряд УНР знаходилися в Житомирі, куди змушені були відступити,
їх становище було складним, поліпшити ситуацію могла лише стороння
військова допомога. Її можна було чекати лише від країн Четверного союзу.
Питання про військову допомогу ЗО січня обговорювалося Радою народних
міністрів. Ініціював обговорення М. Порш, який висловився за доцільність
такої допомоги, «по можливості українськими полками». Окремі сумніви
бентежили М. Ткаченка: «...мабуть, краще дати большевизму вмерти влас-
ною смертю, почекати поки народ знову не звернеться до нас, а тим часом
формувати нове військо». Проте в підсумку він голосував за німецьку допо
могу. До такого ж рішення прийшло 4 з 5 присутніх міністрів.
Того ж дня О. Севрюк, М. Левитський, М. Л кубинський підписали закли
ки до народів Австро-Угорщини і Німеччини з проханням допомоги.
Особливу надію вони покладали на українців-галичан: «Гадаємо, що
прийшов час, коли ці наші браття рам’я об рам’я з повертаючими
воєннополоненими підуть на бій проти спільного ворога нашого свободолю-
бивого українського народу і принесуть йому свіжі сили для будови нової,
свіжої потуги. Це хочемо сказати в важку годину з надією, що нас голос
буде вислуханий» 16.
Для німців та австрійців подібний поворот справи не був несподіванкою,
зовсім не з альтруїстичних міркувань вони підписували угоду з делегацією
УНР. «І для нас теж Україна була необхідна, як сила економічна, і, очевид
но, ми не могли .відступити її большевикам (...), — писав генерал В. Люден-
дорф. — Треба було здушити большевизм на Україні і встановити там такі
порядки, які могли би дати нам воєнні користи: збіжжя й сирівців; з тією
метою треба було посунутися вглиб країни» ,7. У спільній австро-українській
заяві відзначалося: «Висловлене з української сторони прохання про
військову допомогу буде здійснене. Австро-угорські військові частини будуть
переміщені на територію Української Республіки і можуть бути повернені на
зад, як тільки Центральна Рада того зажадає» 18. Так, рятуючи Україну від
одного лиха, Центральна Рада поставила її перед новими випробуваннями.
♦ * *
12 грудня 1917 р. у Харкові Україну було проголошено республікою Рад
робітничих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня ЦВК Рад України
70 155Н 0130-5247. Укр. іст. журн.., 1995, № б
На допомогу викладачу історії
опублікував Маніфест про скинення Центральної Ради, Генерального секре
таріату та про створення радянського уряду України — Народного секре
таріату. До нього входили Артем (Ф. Сергеєв), В. Ауссем, Є. Боні, С. Бакин
ський, В. Затонський, В. Люксембург, М. Скрипник, Є. Терлецький, В. Шах
рай, Г. Лапчинський. Незважаючи на піднесений тон маніфесту, становище
уряду було не визначене. В. Шахрай іронізував з приводу того, що жодне
прізвище членів Народного секретаріату України було невідоме. Навіть
харківський більшовицький комітет та харківська рада робітничих депу
татів не хотіли визнавати його правочинність. Цікаві спогади з цього при
воду залишила Є. Боні: «Відсутність активної підтримки з боку керівних
харківських товаришів дуже ускладнювала роботу Радянського уряду у
Харкові. При іншому ставленні верхівки парторганізації Донецько-Кри
ворізької області не було б перебоїв у роботі ЦВК, оскільки не довелося б
одразу ж після падіння Центральної ради переїздити в Київ і в наступному
не довелось би перекочувати ЦВК і Народному секретаріату з міста в
. 19місто» .
Лише командуючий російськими радянськими військами В. Антонов-
Овсієнко встановив з ЦВК та Народним секретаріатом контакт, саме його
війська допомогли останньому з приміщенням, реквізувавши його у газети
«Южнмй край». На базі цієї газети почав видаватися «Вестник Украинской
Народной Республики». Про мету, з якою це було зроблено, ми вже говори
ли; створити ілюзію, що з Центральною Радою воює не Рада народних
комісарів, а Народний секретаріат. Пізніше цей прийом більшовики викори
стовували багато разів. Ленін не приховував радощів з приводу харківських
проголошень і від імені РНК обіцяв «новому урядові братньої республіки по
вну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі пере
дачі всіх земель, фабрик і банків трудовому народові України» 20.
Ми вже згадували, як Троцький намагався використати представників
ЦВК та Народного секретаріату на переговорах у Бресті з метою не допу
стити підписання українською делегацією окремого договору і як з цього
нічого не вийшло. Не мав особливих успіхів Народний секретаріат і у сфері
внутрішньої політики. Люди, які входили до нього, просто не були готові до
державотворчої діяльності, за своєю політичною природою це були рево-
люціонери-руйнівники, до того ж для переважної більшості з них ідея ук
раїнської державності була неприйнятною або дуже далекою. Тож не випад
ково, що вже у січні 1918 р. Україна почала розпадатися на окремі частини.
Спочатку 17 січня в Одесі була проголошена в межах Херсонської і частково
Бессарабської губерній Одеська радянська республіка, а ЗО січня — на дру
гий день після переїзду Народного секретаріату до Києва — у Харкові —
Донецько-Криворізька радянська республіка.
Про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про
національне, навіть в межах радянської системи, українське державотворен
ня не доводиться говорити. Народний секретаріат та ЦВК репродукували по
станови РНК, проводили уніфікаційну політику. Так, були скасовані всі роз
порядження Центральної Ради, ліквідована українська грошова система, по
ширено на територію України постанови та декрети РНК, в тому числі про
землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств. Про
мовисто про роль Народного секретаріату говорить факт націоналізації де
кретом Раднаркому харківського заводу «Гсльферік-Саде».
Загалом промисловість України потрапила під дію Вищої Ради народно
го господарства, що була створена 2 грудня 1917 р. у Петрограді.
Зміни політичних режимів сприяли дальшому сповзанню економіки Ук
раїни у прірву економічної кризи. Сотні заводів, шахт, оголошених
націоналізованими, лишилися ефективного управління, в результаті чого па
дав рівень виробництва, поширювалося безробіття. На селі за зиму 1918 р.,
відбувся повний розгром великої сільськогосподарської власності, чимало
рентабельних господарств. Худоба, реманент, насіння було розібрано селяна
ми по окремих дворах у відповідності з декретом про землю.
155ТУ 0130-5247. Укр. іст. жури„ 1995, № б 71
На допомогу викладачу історії
Перший період радянської влади в Україні пов’язаний з масовими про
явами червоного терору. Оціційно ця політика у Радянській Росії була за
проваджена з осені 1918 р., але П «апробація» відбулася значно раніше в Ук
раїні. Вже в грудні 1917 р. у Харкові влада Рад стверджувалася загонами
В. Антонова-Овсієнка за допомогою розстрілів, аналогічна доля спіткала Ка
теринослав і Полтаву, а найяскравіше виявилася у Києві, де радянськими
військами під командуванням М. Муравйова було страчено, за різними
оцінками, від 2 до 5 тис. киян.
Час перебування радянського уряду у Києві обмежився трьома тижнями.
Вже 22 лютого ЦВК Рад України створив Надзвичайний комітет по обороні
революції від західних імперіалістів. Наступного дня Народний секретаріат
заликав робітників і селян на відсіч полчищам іноземних імперіалістів і бан
дам буржуазних націоналістів. У відозві говорилося про інтервенцію проти
країни Рад, про спроби залити кров’ю російську революцію, українські ж
національно-державні гасла були забуті.
Чи ж треба говорити, що ніякої народної оборони України від наступу
німців радянська влада організувати не змогла. Під прапорами п’яти рево
люційних армій більшовикам вдалося зібрати ледь 25 тис. бійців, головне
завдання яких полягало не стільки у боях з ворогом, скільки у вивезенні з
України матеріальних цінностей #\
Вище нам довелося говорити про пасивність українського суспільства під
час наступу російських радянських військ на Україну. Поставивши свої
власні інтереси над національно-державними, українське суспільство обрало
для себе роль нейтрального спостерігача в драмі, яка розігралася між Цен
тральною Радою і Раднаркомом. Кількома тижнями пізніше воно знову ж
таки пасивно спостерігало за другою зворотною дією цієї ж драми. Звідси
напрошується висновок, що, незважаючи на, здавалося б, всепоглинаючу
хвилю революції, переважна більшість населення знаходилася поза
політикою, розуміла її лише в межах дії особистих конкретних інтересів.
Цікаве спостереження з цього прикщу зробив В. Петрів, описуючи наступ
військ УНР на початку березня 1918 р. на Київ: «Якось дико було дивитися
на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять різні
сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; з заходу суне
залізна хмара німецького війська, а село живе своїм життям, ніби довкруги
нічого не діється» 2\
27 лютого Народний секретаріат поспішно залишив Київ і перебрався до
Полтави. 9 березня він переїхав до Катеринослава. Тут на одному з засідань
Народного секретаріату під впливом Є. Нероновича було прийняте рішення
припинити воєнні дії і вступити у переговори з Центральною Радою, але на
ступного дня рішення скасували. Після проведення у Катеринославлі 17 —
19 березня II Всеукраїнського з’їзду Рад 21 березня новообраний ЦВК Рад Ук
раїни переїхав до Таганрога, який став останнім місцем перебування його
на українській землі. 18 квітня тут на сесії ЦВК Рад України Народний сек
ретаріат був реорганізований в Бюро для керівництва повстанською бороть
бою в тилу окупантів, так звану «дев’ятку». Сесія прийняла маніфест до
робітників і селян із закликом до боротьби з окупантами і буржуазно-
націоналістичною контрреволюцією. Цей маніфест і поставив останню крап
ку в історії першого становлення радянської влади в Україні.
* » ф
8 лютого німецькі війська почали просування на територію України. 14
лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Загальна чисельність
німецьких і авсгроугорських військ становила 450 тис. солдатів і офіцерів.
Зони методично просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи особ
ливого опору з боку радянських військ. В авангардах німецьких підрозділів
йшли нечисленні українські військові частини. До кінця квітня 1918 р. вся
територія України виявилася під контролем німецької та австро-угорської
армії.
72 185 N 0130-5247. Укр. Іст. жури.̂ 1995, № 6
На допомогу викладачу історії
На початку березня до Києва повернулися спочатку Рада народних
міністрів, а декількома днями пізніше і Центральна Рада. Зустрічали їх в
столиці досить стримано. Населення, переживши жах більшовицької оку
пації, розстріли і погроми, вчинені військами Муравйова, не знало, що чека
ти від німців і австрійців. Психологічно за роки світової війни суспільство
звикло до того, що німці і австрійці-вороги, небажання продовжувати війну
не бралося до уваги і вся провина за прихід чужинців впала на Центральну
Раду.
Ще 10 лютого Рада народних міністрів зробила першу спробу пояснити
причини приходу іноземних військ та їх завдання. У її відозві до населення
головною причиною називалася необхідність покласти край грабуванню Ук
раїни більшовйками. Саме з метою «допомоги українським козакам, котрі
зараз б’ються з ватагами великоросів-красногвардійців та солдатів, йдуть
дивізія українських полонених, українці січові стрільці з Галичини та
німецькі війська», — наголошувалося у відозві, а далі йшлося про те, що ці
війська «дружні нам, будуть битися з ворогами Української Народної Ре
спубліки під проводом Польового штабу нашої держави», що вони «не ма
ють ніяких ворожих нам намірів» 22, На початку березня ця тема ще не раз
виникала на порядку денному. З протоколів засідання Ради народних
міністрів видно, що український уряд практично не знав справжніх намірів
німецьких та австрійських військ. На засіданні уряду 9 березня його члени
намагалися з’ясувати у присутнього О. Севрюка, до яких рубежів має насту
пати німецьке військо, яка його кількість і які плани. Але в публічних ви
ступах справа подавалася так, що прихід німців в Україну є безкорисною
допомогою дружньої держави. Показовим у цьому сенсі був виступ голови
Ради народних міністрів В. Голубовича перед Центральною Радою: «_Що
торкається німецьких військ. Це є допомога і тільки (̂ .) та допомога яв
ляється цілком дружньою допомогою, і навіть не являється особливо пра
вильним той вираз, який перед тим був мною вжитий, а (саме), що вони най
няті. Та допомога є по суті діла безплатна, вона, власне кажучи, вживається
тільки тому, що ми такої допомоги просили. Як та справа у нас буде пола
годжена дальше, бо нам прийдеться говорити про те, як довго може дове
деться оставатися, про те будемо говорити згодом. Я думаю, що ті самі умо
ви, умови дружньої допомоги німецького уряду нашому, мусять остатися і.
надальше» . Аналогічні думки висловлювалися М. Грушевським, іншими
діячами УЦР.
Радянська історіографія розцінювала цю ситуацію як свідомий обман
Центральною Радою народних мас, перехід уряду УНР та Центральної Ради
на службу до окупантів. Думається, що таке пояснення не відповідає
дійсності,, оскільки воно погано узгоджується з подальшим розвитком подій.
Ситуація була драматичною, УЦР вводила в оману насамперед саму себе.
Можна визнати її позицію недалекоглядною, короткозорою, наївною, але до
кументи свідчать, що провідні діячі УНР дійсно уявляли себе володарями
становища, а німецьку військову присутність вважали суто технічною
акцією, за допомогою якої вдалося позбутися більшовиків і яка, разом з тим,
не буде мати якогось помітного впливу принаймні на внутрішню політику
УНР. Не випадково в день повернення УЦР до столиці України було опри
люднено розпорядження міністерства внутрішніх справ губернським і
повітовим комісарам «негайно оповістити весь трудящий люд України, що
Рада народних міністрів твердо і непорушно стоїть на сторожі всіх
політичних, соціальних і національних здобутків Великої Революції» 2Ч. Че
рез два дні УЦР звернулася до громадян України з черговою відозвою, в
якій наголошувалося на незмінності політики, проголошеної ПІ на IV
Універсалами. При цьому було знову згадано, що до внутрішньої політики
«німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають робити О не мають
заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити са
мостійність і суверенність нашої Республіки» 25.
Осмислюючи причини поразки Центральної Ради у війні з
більшовиками, В. Винниченко у «Відродженні нації» послідовно проводив
/55N 0130-5247. Укр. іст. журч, 1995, N° 6 73
На допомогу викладачу історії
думку про те, що національно-державна ідея була поставлена Центральною
Радою значно вище соціальної. І це відштовхнуло від неї народні маси.
«Єдина поміч, єдиний рятунок був не йти всупереч з настроями мас, згоди
тись на їхнє бажання зміни влади й П соціальної політики, тим зберегти цю
владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між
національною і соціальною ідеєю» , — писав В. Винниченко. Сьогодні ми
можемо стверджувати, що перший голова Генерального секретаріату просто
не розумів природу державної влади, яка полягає в протистоянні стихійному
руху мас, їх організації і спрямуванні. Саме в недостатній організованості
українського державного апарату полягала його слабість.
Цікаво, що думки В. Винниченка, які довгі роки в історіографії подава
лися за зразок критичного ставлення до Центральної Ради, не були
оригінальними. Принаймні досить співзвучно, але ще у березні 1918 р. вис
ловлювався М. Грушевський. Народницька ідея, на якій він був вихований і
постав як вчений і політик, міцно оволоділа ним. Обдумуючи ідею са
мостійної України в серії газетних статей, які вийшли пізніше брошурою
«На порозі нової України», М. Грушевський залишається при переконанні,
що українська держава — це не мета, це лише засіб: «Боронячи українську
державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу
поліцейсько-бюрократичній реакції. Укріпляючи авторитет нашої
соціалістичної Центральної ради й її соціалістичного міністерства хочемо
зробити нашу Україну твердою кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не
для буржуазії, а для трудящих мас України, і від цього не відступимо!» 27.
І це не був пропагандистський прийом. Вивчаючи матеріали, пов’язані з ос
таннім періодом діяльності Центральної Ради, приходиш до висновку, що і
голова УЦР, і чільні діячі фракцій УПОР та УСДРП розуміли державні
інтереси УНР як інтереси народних мас, і насамперед незаможного селянст
ва. Цілком відверто з цього приводу М. Грушевський висловився на
засіданні Малої ради 20 березня. Свою урочисту промову з нагоди першої
річниці від утворення Центральної Ради він завершив словами: «У своїй
діяльності Центральна рада завжди мала єдиний критерій, єдиний компас,
це — інтереси трудящих мас» 28.
Найхарактернішим чином ця позиція позначилася на вирішенні аг
рарного питання. Воно гостро дебатувалося у Центральній Раді ще на
прикінці 1917 р., а у січні 1918 р. вилилося у прийняття досить радикаль
ного земельного закону, в основу якого було покладено принцип
соціалізації землі. Такий закон аж ніяк не міг сприяти стабілізації
політичного становища в Україні. З одного боку, він посилював ілюзії
найбіднішої частини селянства, сприяв розбурхуванню революційних при
страстей, а з іншого, настроював проти української влади як великих зем-
левласників-поміщкків, так і заможних селян, котрі традиційно з козаць
ких часів володіли землею на правах приватної власності, а зрештою і
німців, для яких найголовніше завдання полягало у забезпеченні
Німеччини та Австро-Угорщини українським хлібом. Адже останнє ста
вало проблематичним в умовах аграрних перетворень.
Спочатку командування німецьких і австро-угорських військ декларува
ло своє невтручання в українські справи. Воно активно вивчало український
уряд, намагалося схилити його до акцій, покликаних зміцнити державну
владу. М. Ковалевський, який в останньому складі уряду УНР займав поса
ду міністра земельних справ і харчування, пізніше згадував про дві розмови
з приводу земельної реформи, які він мав з німецьким послом в Україні
Муммом та його радником Мельхіором. Німці намагалися переконати Кова-
левського в необхідності збереження приватної власності на землю, в не
доцільності проведення аграрної реформи конфіскаційним методом. На їх
думку, селяни повинні були отримати землю шляхом викупу. Від цього ук
раїнська держава могла б мати як політичний, так і економічний зиск. Про
даж землі міг би стабілізувати фінансову систему, а поряд з тим перешко
дити створенню політичної опозиції з боку класу земельних власників.
74 135N 0130-5247. Укр. іст. журги, 1995, № б
На допомогу викладачу Історії
М. Ковалевський з цих розмов виніс лише здивування «цинізмом німецьких
фінансових дорадників» 29.
Чи не тому голова Ради народних міністрів В. Голубович, виголошуючи
24 березня 1918 р. урядову декларацію, знову підкреслив, що земельна справа
вирішуватиметься «на основі Універсалів і законів, виданих в свій час Цен
тральною радою» м, і за допомогою земельних комітетів.
Чого ж досягла Центральна Рада подібною політикою? Незаможне се
лянство, розгромивши поміщицькі маєтки, було налякане приходом німців,
від яких можна було чекати захисту прав земельних власників. В. Петрів
свідчив, що «чим незаможніша була група, тим більше було в неї невдово
лення з приходу німців, тим більше побоювання змін політично-еко
номічних 3|. Нам не вдалося виявити будь-яких серйозних акцій незаможно
го селянства, спрямованих на активну політичну підтримку Ради у 1918 р.
Село неначе потонуло в анархії перерозподілу. 19 березня на засіданні Малої
ради голова Комісії у справах виборів до Українських установчих зборів Мо
роз наводив невтішні приклади зриву виборів. У с. Хабному вибори не
відбулися, бо селяни того дня грабували горілчані склади, в іншому селі во
ни були зайняті розпродажем панського сіна 32 М. Ковалевський, повертаю
чись на початку березня 1918 р. до Києва з Генічеська, запам’ятав, що селяни
вели себе «хитро, не виявляючи своїх переконань, а більше тримаючись
відомої проповідки «моя хата скраю» 33.
Ворожу позицію до аграрної політики, а зрештою, і в цілому до Цент
ральної Ради, зайняли великі земельні власники. Апелюючи до німецького
та австро-угорського командування з проханнями захистити їх від селянсь
ких погромів, вони знаходили необхідну підтримку. Незадоволеними вияви
лися і селяни-власники. 25 березня в Лубнах відбувся хліборобський з’їзд,
проведений за ініціативою Української демократично-хліборобської партії.
З’їзд визнав незадовільною, руйнівною аграрну політику УЦР, висунув ви
могу відновлення приватної власності на землю, встановлення гарантовано
го її мінімуму, який залишається за господарством, передачу решти землі в
оренду малоземельним.* З’їзд вимагав поповнення Центральної Ради пред
ставниками хліборобів-демократів. 26 березня у Київ прибуло 200 представ
ників з’їзду хліборобів для консультацій з керівництвом УЦР. Проте до по
розуміння ця зустріч не привела, але в політичному житті столиці залиши
ла помітний слід. «Поява цих дійсних селян — людей дійсно од плуга, які
були до крайності обурені заведеними Центральною радою земельними не-
порядками і які одверто та в дуже різкій формі оце своє невдоволення уря
дові висловили, зробила в Києві на всіх дуже сильне враження. З одного
боку — всі противники Центральної ради осміліли і зараз же почали
зав’язувати з прибувшою селянською опозицією контакт; з другого — в ко
лах Ради це викликало велике замішання, — згадував П. Скоропадський. —
Вже не можна було казати, ніби увесь народ задоволений цим Третім
універсалом: виявилося, що частина дійсного народу — працівники біля
землі — зовсім не поділяє поглядів Центральної ради» и .
Конфлікт хліборобів з урядом насамперед використав П. Скоропадський,
нащадок давнього українського гетьманського роду, генерал-лейтенант
російської армії, а у 1917 р. один з активних провідників українізації армії
та керівник «вільного козацтва».
Весною 1918 р. П. Скоропадський*розпочав активну політичну діяльність,
спрямовану на захоплення влади. Використовуючи опозиційні настрої, він
створив і очолив політичну організацію «Українська народна громада», яка
увійшла в контакт з Українською хліборобсько-демократичною партією та
«Союзом земельних власників». Праві сили готувалися до боротьби з УЦР.
Ідеї створення твердої авторитарної (гетьманської) влади, які вже в середині
березня ходили по Києву у вигляді чуток, почали знаходити вихід для ма
теріалізації.
Зрештою, генеральна лінія Центральної Ради наштовхнулася на опо
зицію і в самих стінах Педагогічного музею. Можна не говорити про кри
тику з боку неукраїнських фракцій, вона була традиційною з 1917 р., але у
/551V 0130-5247. Укр. іст. жури, 1995, N9 б 7 5
На допомогу викладачу історії
березні до них приєдналася фракція соціалістів-самостійників, яка вимагала
створення кабінету міністрів не за партійним, а за діловим принципом. Кри
тично оцінювала діяльність уряду і фракція УПСФ. 20 березня на засіданні
Малої ради представник цієї фракції Кушнір, опонуючи М. Грушевському,
зазначив, що УЦР платить данину максималізму не тільки в національній,
але і в соціальній сфері своєї діяльності. Центральною думкою його виступу
стала теза про необхідність об’єднання всіх національно-суспільних чин
ників: «На Україні виростає нова сила. Ця сила капіталізм, який несе поступ
і розвій. Ми мусимо визнати, що ні одна країна не може розвиватися без
торгу і промисловості, без буржуазії. Час уже зрозуміти, що відштовхнути
буржуазію від керування життям України ніяк не можливо. І Українська
Центральна рада, цей наш парламент, мусить бути так реорганізований, щоб
у ньому взяли участь всі міста, земства, буржуазія, селянство^ робітництво,
соціалістичні партії - всі повинні спільно керувати життям» .
Німецьке та австро-угорське командування досить швидко зрозуміло
слабість Центральної Ради та безперспективність, з їх погляду,
співробітництва з нею. У кінці березня до Відня з Києва повідомляли: «Досі
ми обмежувалися військовою окупацією й прогнанням більшовицьких
військ, управління ж краєм ми принципово залишали за Радою та її орга
нами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим — не торкаю
чись питання про його добру волю — є в стані постачати нам потрібні про
дукти або утворити такі умови, які б дали нам змогу добувати ці продукти
через закупки? Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити достав
ку і транспорт продуктів, це річ зовсім виключена, бо вона зовсім не має
правильної і певно працюючої організації. І це не може швидко пе
ремінитися, бо Рада не має ні грошей, ні справного виконавчого апарату
(військо, жандармерія, суд, поліція) в своїм розпорядженні і ми не можемо
цеї недостачі заступити, якщо не закличемо сюди нових сил і взагалі не
вийдемо за межі чисто військової окупації» 36. Аналогічно висловлювалися
й німці: «Надія на те, що, уряд, який складається лише з лівих опортуністів,
зуміє зорганізувати міцну владу, досить сумнівна» 3.
Не знаходячи з боку української влади реальної і обіцяної у Бресті
підтримки у постачанні центральних держав хлібом і сировиною, а це було
одне з найголовніших завдань окупаційних військ, їх командування почало
активно і безпосередньо втручатися у внутрішні справи УНР.
Найпоказовішим у цьому плані став наказ головнокомандуючого
німецькими військами в Україні Айхгорна від б квітня про засів полів. По
змісту наказ був досить прагматичним і виходив з необхідності повного
засіву земельних площ. Він попереджав селян, щоб вони не брали більше
поміщицької землі, ніж можуть обробити, з іншого боку, вони не повинні
перешкоджати поміщикам у засіві землі. При спільному обробітку землі і
поміщиками, і селянами урожай ділився між ними порівну.
Наказ викликав спалах пристрастей. Результатом гострих дебатів у
Малій раді стала резолюція, в якій було зазначено, «що німецькі війська по
кликані українським урядом для допомоги в справі заведення порядку на
Україні лиш в тих межах і напрямі, які будуть зазначені урядом Ук
раїнської Народної республіки, що ніяке самовільне втручання германського
і австро-угорського вищого командування в соціально-політичне і еко
номічне життя України недопустиме...» м. Але, по суті, це вже була буря в
склянці води, яка означала лише одне: Центральна Рада, зробивши ставку
на найменш заможні верстви села, не дістала в них соціальної опори, і при
цьому втратила підтримку окупаційних військ. Не спромігшись встановити
дійовий контроль за життям країни, Центральна Рада потонула у вирішенні
маси, можливо й нагальних, але дрібних питань, політичних дискусіях, чис
ленних інтерпеляціях. Вона втратила риси вищого законодавчого органу
країни, перетворилася на щось у зразок політичного клубу з досить обме
женим колом учасників. Число присутніх у березні — квітні членів Малої
ради не перевищувало 40 осіб. По суті, відбувалася її самоізоляція.
76 155 N 0130-5247. Укр. іст. жури, 1995, № б
На допомогу викладачу Історії
Останнє не могло залишитися непоміченим центральними державами.
Міністр закордонних справ Австро-Угорщини О. Чернін 3 квітня писав до
Києва послу графу Форгачу: «~.я б нічого не мав проти того, щоб нинішній,
за слухами, що маються* цілком ізольований уряд був замінений іншим» 39.
Зміна уряду гальмувалася незавершеністю роботи тристоронньої комісії,
яка готувала господарчий договір між УНР та Німеччиною і Австро-Угор
щиною. 23 квітня такий договір було підписано. Україна брала на себе зо
бов’язання поставити центральним країнам 60 млн. пудів зерна, 400 млн.
штук яєць, значну кількість м’яса, цукру, картоплі, овочів, сировини. Одно
часно з укладенням цього договору Центральна Рада підписала собі вирок.
Наступного дня на нараді у начальника штабу німецьких військ у
Києві генерала Тренера у присутності німецького та австрійського послів
та військових аташе доля Центральної Ради була практично вирішена.
Тоді ж 24 квітня генерал Тренер зустрівся з делегацією Української на
родної громади.-
Німці бажали мати в Україні тверду владу, до цього ж прагнув і П. Ско
ропадський. Сторони порозумілися. 26 квітня фельдмаршал Айхгорн дістав
від імператора Вільгельма II згоду на зміну українського уряду. Фельдмар
шал зробив усе від нього залежне, щоб переворот відбувся без особливих ус
кладнень. його наказом було запроваджено дію в Україні німецьких
військово-польових судів, роззброєно синєжупанну дивізію, проведено арешт
декількох членів уряду УНР прямо в стінах Центральної Ради. Все це були
методи психологічного тиску на Центральну Раду з метою не дати їй будь-
яких шансів на опір. Рада була приречена, і більшість її членів розуміла це.
29 квітня став останнім в діяльності УЦР. Вона без бою здала владу у
руки П. Скоропадського, якого на з’їзді земельних власників проголосили
гетьманом України. Історичні джерела не зафіксували жодних помітних
актів масового громадського протесту проти державного перевороту.
Відзначимо, що Центральна Рада віддала владу, але не поступилася
принципами, не втратила політичної гідності. В останній день своєї
діяльності вона схвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалася су
веренною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на
законодавчу, виконавчу, судову. Конституція гарантувала широкі грома
дянські свободи, особливі права національних меншин. Торжество абстрак
тних демократичних принципів, до використання яких українське
суспільство було явно неготовим, поставлене в Конституції вище реалій
життя. Факт прийняття Конституції найяскравіше висвітлив суть УЦР, яка
полягала в поєднанні привабливих, але ілюзорних надій і слабо ре
алізованих можливостей.
З падінням Центральної Ради до історії відійшов перший етап ук
раїнської революції, позначений піднесенням і стрімким розвитком
національно-визвольного руху, складним переплетінням національних і
соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирва
тись із лабет російської імперії.
Доба Центральної Ради продемонструвала гаму і сильних, і слабких
сторін української революції. До перших слід віднести, за вдалим визначен
ням В. Винниченка, відродження нації, її швидку, хоч і недостатню
політизацію, проголошення Української народної республіки. До других —
відсутність необхідного політичного і державного досвіду у керманичів Цен
тральної Ради, їх народницьку ідеологію, розуміння суверенної держави як
засобу, а не самодостатньої мети. Ще більшим чином цей недолік був при
таманний широким українським масам, які не виявили достатньо розвиненої
національної, а зрештою, і політичної свідомості, розуміння необхідності
власної держави. Остання не зайняла достойного місця в українській
анархічній ментальності.
Вичерпавши себе, перший етап української революції неминуче мав пе
рейти в наступний. Маятник політичних пристрастей, досягнувши у 1917 р.
крайнього лівого рівня, у 1918 р. злетів вправо.
155’Н 0130-5247. Укр. іст. журищ 1995, N9 6 77
На допомогу викладачу історії
1 Робітнича газета. — 1917. — 11 листопада.
2 Там же.
3 В и н н и ч е н к о В . Назв, праця. — Т. 2. — С. 199.
4 X р и с т ю к П. Назв, праця. — Т. II. — С. 95.
5 Там же.
6 Там же — С. 97.
7 Там же. — С. 98.
8 Ч е р н і н О. Берестє-Литовське (Із твору «На світовій війні») / / Берестейський мир з
нагоди 10-тих роковин. 9/ІІ 1918 — 9/11 1928. Спомини 1 мат. — Львів — Київ, 1928, — С. 146.
9 X р и с т ю к П. Назв, праця. — Т. 2. — С. 100.
10 Там же. - С. 99.
11 С е в р ю к О. Берестейський мир (уривки Із спогадів) / / Берестейський мир_ — С. 151.
12 Народна воля. — 1918. — 24 січня.
13 С е в р ю к О. Назв, праця / / Берестейський мир_ — С. 156.
14 Г о ф м а н М. Берестейський мир (із твору «Війна прогайнованих нагод*) / / Берестей
ський мир.» — С. 264.
15 Берестейський мир_ — С. 303.
16 Н а г а с в с ь к и й І. Назв, праця. — С. 107.
17Л ю д е н д о р ф Е . Мирові переговори у Берссті-Литовському (Із твору «Мої воєнні
спогади» / / Берестейський мир... — С. 283 — 284.
і 8Н а г а є в с ь к и й І . Назв, праця. — С. 107.
19 Е. Б о ш. Год борьбьі. - К, 1990. — С. 166.
20 Великая Октябрьская социалистическая революция на Украине (февраль 1917 — апрель
1918).#Сб. док. и мат. В 3-х т. Т. 2. - X., 1957. — С. 594.
Зв'язана договором з країнами Четверного союзу від 3 березня 1918 р. Рада народних
комісарів не наважувалася .відкрито допомагати своїм військам, які відступали з України, але
ж таємно з Росії в Україну у березні-квітні надійшло 165 тис. гвинтівок, 3 тис. кулеметів, 360
гармат, 28 тис. гранат, 17 млн. набоїв,
21 В. П е т р і в. Спомини. Ч. 2. Від Берестейського мира до заняття Полтави. — Львів,
1928. — С. 9.
22 Робітнича газета. — 1918. — 2 березня.
23 Німецько-австрійська інтервенція на Україні. — X., 1933. — Т. 1. — С. Щ
24 Нова рада. — 1918. — 9 березня.
25 Робітнича газета. - 1918. — 13 березня.
26 В. В и н н и ч е н к о . — Назв, праця. — Ч. 2. - С. 219.
27 М. Г р у ш е в с ь к и й . Н а порозі нової України: гадки і мрії. — К., 1991. - С. 84.
28 Нова рада. — 1918. — 22 березня.
29 М. К о в а л е в є ь к и й . При джерелах боротьби. — Інсбрук, 1960. — С. 472.
30 Робітнича газета. — 1918. — 26 березня.
31 В. П е т р і в. Назв, праця. — С. 28.
32 Нова рада. — 1918. — 20 березня.
33 М. К о в а л е в є ь к и й . Назв, праця. — С. 462.
34 П. С к о р о п а д с ь к и й . Спомини. — К„ 1992. — С. 88.
35 Нова рада. — 1918. — 22 березня.
36 Цит^ Д. Д о р о ш е н к о . Ілюстрована історія України 1917 — 1923 рр. Т. 2. Українська
гетьманська держава 1918 р. — Ужгород, 1930. — С. 11.
37 Документи о разгроме германских оккупантов на Украине. — М., 1942. — С. 16.
38 Робітнича газета. - 1918. — 17 квітня.
39 Документьі о разгроме германских оккупантов на Украине. — С. 64.
78 ІМ И 0130-5247. Укр. іст. журги 1995. № 6
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213870 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T19:00:09Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Верстюк, В.Ф. 2026-02-19T08:30:24Z 1995 Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) / В.Ф. Верстюк // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 66–78. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213870 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал На допомогу викладачу історії Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) Украинская революция: эпоха Центральной Рады (Окончание) Article published earlier |
| spellingShingle | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) Верстюк, В.Ф. На допомогу викладачу історії |
| title | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) |
| title_alt | Украинская революция: эпоха Центральной Рады (Окончание) |
| title_full | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) |
| title_fullStr | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) |
| title_full_unstemmed | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) |
| title_short | Українська революція: доба Центральної Ради (Закінчення) |
| title_sort | українська революція: доба центральної ради (закінчення) |
| topic | На допомогу викладачу історії |
| topic_facet | На допомогу викладачу історії |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213870 |
| work_keys_str_mv | AT verstûkvf ukraínsʹkarevolûcíâdobacentralʹnoíradizakínčennâ AT verstûkvf ukrainskaârevolûciâépohacentralʹnoiradyokončanie |