Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Український історичний журнал
Дата:	1995
Автор:	Яковлів Андрій
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 1995
Теми:	З історіографічної спадщини
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213877
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення) / Яковлів Андрій // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 124–137. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860291288285315072
author	Яковлів Андрій
author_facet	Яковлів Андрій
citation_txt	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення) / Яковлів Андрій // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 124–137. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Український історичний журнал
first_indexed	2026-03-19T19:08:27Z
format	Article
fulltext	З ІСТОРІОГРАФІЧНОЇ СПАДЩИНИ АндрК Якоиіі Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках IX «Р'Ьшительньїе пункти» Петра II, дані гетьманові Д. Апостолові р. 1728* З іменем молодого імператора російського Петра II, що року 1727 обняв цар ську владу, в історії України-Гетьманщини зв’язані такі сприятливі акти, як скасування Малоросійської Колегії та привернення гетьманського уряду, а заразом і такий негативний акт, як «Рішительние пункти» 1728 р. Полегші, що їх зазнала Україна протягом першого року царювання Петра II, сталися внаслідок чисто випадкових обставин та персональних впливів, а не з при чини засадничих змін російської політики супроти України. Тому сприятли ве відношення царської влади прийшло цілком несподівано, тривало недовго і так само несподівано перемінилося на явно вороже. Через тиждень після смерті цариці Катерини, 12 травня 1727 р., Петро II видав такий указ: «Пожаловали, ми, милосердствуя о своих* подданихь, Малороссійскаго народа, указали: доходи сь них* денежние и хл'Ьбние оби рать т^ которие надлежать по пунктам* гетмана Б. Хмельницкаго и кото- рме сбирани при битности бивших* потом* гетманов. А которие всякого рода доходи положени с опредйленія Малороссійской Коллегіи по доно- шеніем* ген.-маіора Вельяминова вновь, тЬ отставить в впредь с* них* не сбирать... И при том* их* обнадежить нашею импер. в-ва милостью, что к* ним* в* Малую Россію гетман* и старшина будуть опредЬлени впредь вскор^ как* прежде било по договору Б. Хмельницкаго». Цим указом касу валися додаткові податки, заведені М. Колегією на підставі указів із 16 квітня 1723 і 21 липня 1726 ррп та давалася формальна обіцянка про скасу вання М. Колегії та привернення гетьманського уряду. Виконуючи цей указ, В. Т. Совіт 16 червня 1727 р. наказав перенести всі українські справи з Сена ту до Колегії закордонних справ, а 20 червня наказав вирядити тайн, совітника Ф. Наумова на Україну для присутності на виборах і для акту інвеститури гетьмана. Ще раз, 22 липня 1727 р., було видано царський указ до Сенату такого змісту: «Указали ми в* Малороссіи гетману и генеральной старшині бить и содержать их* п о т р а к т а т у г е т м а н а Б. Х м е л ь н и ц к о г о , и для вибору в* гетмани и в* старшину послать иашего тайнаго совітника Ф. Наумова, которому и бить при нем, гетмані министром». Нарешті 28 вересня 1727 р. В. Т. Совіт ухвалив: «Мало россійской Коллегіи членов взять в* Санкт* Петербург». В літературі були висловлені протилежні думки з приводу причин тако го сприятливого повороту рос. політики супроти України. Ми поділяємо думку, висловлену І. Джиджорою, що це сталося внаслідок персональних впливів всесильного тоді кн. Меншикова, який був особисто зацікавлений в українських справах, бо мав величезні маєтності на Україні та старався ут ворити спрятливі умови для їх експлуатації — з одного боку, з другого бо ку — вороже ставився до М. Колегії й Вєльямінова за оподаткування маєтків, нарешті, додамо від себе, бажав узяти реванш над П. Толстим, яко го ненавидів. Із цих мотивів Меншиков не тільки подбав про здійснення цар ських указів, що їх, як опікун царський, сам і запропонував, а навіть і кан- • З а к і н ч е н н я . Початок див: Укр. 1ст. журн. — 1993. — № 4 — 6, 7 — 8, 9, 11 — 12; 1994. — № 1, 2 — 3, 4, 6; 1995. — № 2, 6. 124 /У-У/У 0130-3247. Укр. іст. журн, 1993, N9 6 З історіографічної спадщини дидата на гетьмана підшукав в особі близького собі миргородського полков ника Дан. Апостола. 18 вересня 1727 р. до Глухова прибув Ф. Наумов і ЗО вересня скликав довірчу нараду з полковників, старшин і духовенства «для общаго согласія о виборь гетмана». Відкриваючи нараду, Наумов оголосив царську грамоту про вибори гетьмана «вольними голосами по прежнему обьїкновенію», про скасування податків і т. ін. та запитав, кого бажають вибрати на гетьмана. Всі одноголосно відповіли, що просять бути гетьманом миргородського пол ковника. Після того було призначено Генеральну Раду для обрання гетьма на на 1 жовтня 1727 р. Цього дня зібралася Генеральна Рада в Глухові, на якій було оформлено попередній вибір Апостола голосами всіх присутніх на Раді. Всупереч попередній практиці, Наумову не було доручено скласти якісь статті чи запропонувати заздалегідь виготовлені царським урядом; рівно ж не було видано новообраному гетьмані царської грамоти на геть манський уряд. Тайний совітник Наумов лишився при гетьмані в характері міністра-резидента з усіма правами, які належали царським резидентам за часів Петра І. В листопаді того ж року гетьман вислав до царя посольство, яке мало повідомити царя про обрання й просити конфірмації. Посольство прибуло 22 листопада, мало авдієнцію у царя, одержало конфірмаційну гра моту, подарунки й було відпущено на Україну. В жалованій грамоті, дато ваній 26 грудня 1727 р., між іншим, стояло, що цар на прохання гетьмана вибір його конфірмує та наказує генеральній старшині, полковникам, пол ковій старшині і всьому Війську Запорозькому і народу українському «те- бя, Данила Апостола, за нашего вЬрнаго подданого гетмана признавать и по читать и належитое послушаніе отдавать». Пізніше, 7 вересня 1728 рп геть манові була видана друга грамота на гетьманський уряд і на рангові маєтності, в якій було означено компетенцію гетьмана в таких же виразах, як і гетьманові Скоропадському. На початку 1728 р. гетьман виїхав до Москви на коронацію Петра II. Там 12 березня 1728 р. він подав цареві через канцлера Головіна «пунктьі статей- ньіе», в яких прохав: щоб було привернуто митрополію в Києві, щоб було заборонено духовенству й монастирям купувати козацькі землі й одержува ти маєтності по заповітах, щоб було привернуто самостійний суд та видру- ковано книги «Прав малоросійських», щоб було виведено з України російські гарнізони і т. ін. 22 серпня гетьман дістав через Колегію закордон них справ резолюцію царя. Це були так звані «РЬшительньїе пунткьі». Як своєю формою, так і змістом «Рїшительньїе пунктьі» 1728 р. в багать ох точках різняться від попередніх українсько-московських договорів та ста тей. У складанні попередніх договорів брали участь рівноправні сторони, Україна й Москва (гетьман і цар); кожна з них ставила свої умови, які обміркувалися на спільних конференціях представників, модифікувалися, відкидалися чи приймалися й затверджувалися окремими ратифікаційними формулами. Всі ці стадії складання договору іноді занотовувалися і в його тексті (договір 1654 р. та ін.).(3а весь час співжиття України з Москвою, з року 1654 починаючи, договори вважалися обов’язковими для обох сторін, і зміну їх, загалом беручи, проводили за участю обох сторін, з додержанням коли не всіх, то принаймні головних формальностей. Вперше зміну в цю традиційну процедуру вніс Петро І і в так званих «Решетилівських пунктах» 1709 р., поділивши договір на два акти: прохання гетьмана й «РЬшительньїй указь» царя й висунувши на перший план « у к а з и у» форму своєї відповіді; одначе й Петро І визнавав обов’язкову силу попередніх договорів, надто «трактату» Б. Хмельницького 1654 р. Але криза, яку пережила Ук раїна з часу припинення чинності гетьманського уряду та заведення Мало рос Колегії (1722 —- 1727), не минула без сліду: вона відбилася найбільш не гативним способом як на змісті, так особливо на формі «Рйшительньїх пун ктові» 1728 р. Заміна традиційної д о г о в і р н о ї форми формою «указ- ною», започата Петром І, знайшла в «Рьшительньїх пунктахь» своє довер ш енн і З перебігу справи подання Апостолом прохання про «нуждьі Мало- россійскія» та одержання ним «Рьшительной резолюції» видко, що на цей 135N 0130-5247. Укр. іст. журн, 1995, N9 б 125 З історіографічної спадщини раз за Україною та П представником, гетьманом, уже признано права бути стороною в договорі та брати участь у вироблюванні умов для майбутнього співжиття України з Москвою. Переговори, які вів Апостол із канцлером Го- ловкіним, носили приватний, неофіційний характер, що виразно зазначив гетьман у листі до Головкіна з 27 липня; про це свідчить також і факт по дання «пунктів» без підпису. Умови поставив і рішення дав сам цар шляхом однобічного виявлення своєї волі. «Е. И. В-во в с е м и л о с т и в Ь й ш е с о и з в о л я е т ь в Малой Россіи гетмана и всЬсь подданьїхь содер- жать по прежнимь правам* и вольностям» — так починається 1-й пункт «Рїшительньїхь пунктовь» 1728 р. Видаючи указ про Малоросійську Колегію, Петро І шукав оправдання свого акту в договорі Б. Хмельницького, очевид но, вважаючи цей договір за обов’язковий для себе. Але його внук, Петро II, не вважає вже потрібним висловлювати свою згоду чи незгоду на подання гетьмана Апостола у формі резолюцій, підписаних під пунктами подання; він «всемилостивїйше соизволяеть» і цим надає актові 22 серпня 1728 р. ф о р м у о д н о б і ч н о г о а к т у ц а р с ь к о г о «пожало- ванія», и «милости», и «сі’осігоі» верховної влади. Хоч у цьому акті й дається обіцянка гетьмана й український народ «содержать по прежнимь правам и вольностям», але самий акт основується вже н е н а д о г о в о р і , не на взаємному признанні прав та обов’язків, а на однобічнім акті царсь кої волі, який нічим царя не в’яже, д о т р и м а н н я ч и с к а с у в а н н я я к о г о с т а є в ж е п и т а н н я м н е п р а в а , а п о л і т и ч н о ї д о ц і л ь н о с т і . Переходячи до аналізу змісту «Р'їшительннх пунктовь» 1728 р., зазначимо насамперед, що з 20-ти «пунктів» сім пунктів містять умови, які в тій чи іншій формі й об сягу знаходяться в попередніх договорах, решта — 13 пунктів містять умови нові, частина яких була прийнята і проведена в життя різними царськими указами, що були видані після Решетилівських статей 1709 р. В п у н к т і 1-му після процитованих уже слів про те, що цар «соиз воляеть» дотримувати давні права й вольності України, вміщено надзвичай но важливе рішення в справі судового устрою й судівництва на Україні. За лишаючи без зміни судову систему, що існувала до цього часу на Україні, та підтверджуючи порядок інстанцій та апеляцій, заведений універсалом П. Полуботка 1722 рп цар із титулу «главного судій Всероссійской Имперіи» реорганізує г е н е р а л ь н и й с у д тим способом, що вводить до складу судової колегії половину (3-х) суддів-великоросіян, а з другого боку, визнаючи за гетьманом права президента генерального суду, піддає гене ральний суд у порядку інстанційному Колегії закордонних справ. На підставі договору Б. Хмельницького й наступних договорів Україна мала не залежний, автономний суд, на чолі цілої судової системи стояв гетьман, як верховний суддя, що не підлягав жодній чужій судовій владі. Тепер права гетьмана, як верховного судді, касується, а цар підпорядковує український суд своїй владі, яко «главного судій Всероссійской Имперіи». В п. 2-му визнається право на обрання гетьмана «вольньїми голосами по прежнимь ихь правам* и вольностям», але «с ь в о л и и с о г л а с і я Царя», без царського указу не дозволяється вибирати ані скидати гетьмана. Обраний гетьман має приїздити на конфірмацію до царя. Цей пункт стверджує попередню практику та ті обмеження, що їх завів мо сковський уряд після договору 1654 р., всупереч постановам цього договору. П у н к т 3-й трактує справу виборів і настановлення генеральної стар шини, полковників, полкової старшини та сотників. Заказується гетьманові самому, без ради старшини й поспільства, вибирати й настановляти на за значені уряди та стверджується порядок, установлений Петром І в указі з 22 січня 1715 р.: двостепенні вибори, спочатку «вільними голосами» 2 — З кандидатів, з яких гетьман має обирати одного «заслуженого, знатного и неподозрительного», й тільки православних, а не іновірців і не вихрестів; об раних гетьманом кандидатів до генеральної старшини й на полковницькі уряди має затверджувати цар, а кандидатів до полкової старшини й на сот- ницькі уряди має затверджувати цар, а кандидатів до полкової старшини й 126 155М 0130-5247. Укр. іст. журн^ 1995 , N9 б З історіографічної спадщини на сотницькі уряди затверджує сам гетьман. Скидати з урядів генеральної старшини й полковників має право цар на донесення гетьмана; щодо пол кової старшини й сотників, то їх може скидати з урядів і карати гетьман, повідомляючи про це царя. Без царського указу забороняється карати на горло всіх загалом військових урядників. Хоч у цьому пункті й зроблено двічі посилку на «пункти» Юрія Хмельницького 1659 але в цілому п. 3-й стверджує н о в и н у , яку увів указ із 22 січня 1715 р. всупереч попе реднім договорам: якщо настановлення генеральної старшини й полковників та звільнення їх, а в деяких важливих випадках і полкової старшини й сот ників, має залежати від царської волі й указу, то цим самим м і н я є т ь с я п р а в н и й т и т у л в л а д и ц и х у р я д н и к і в і самі вони перетворюються на урядників царських, а не «Війська Запорозького». П у н к т 4-й призначає м. Короп для перебування й утримання гене ральної артилерії, якою має завідувати по-давньому генеральний обозний. Уперше встановлюється обов’язок подавати щорічні повідомлення про стан артилерії до Колегії закордонних справ. П у н к т 5-й торкається питання про постій і утримання російських полків на Україні: полки стоять «для охраненія рубежей», привіант на ці полки дається згідно з пунктами, прийнятими за попередніх гетьманів, а призначення міст і квартир для полків буде зроблено на підставі спільної постанови головного командира російського війська й гетьмана з старши ною, не обминаючи нікого, ні російських, ні українських державців маєтностей. Цей пункт є відповіддю на прохання гетьмана про вивід мос ковських залог із тих міст, де їх давніше не було; покликання на попередні договори, якими нібито встановлено обов’язок давати харчі російським пол кам, помилкове, бо такої постанови в жодному договорі нема. П у н к т 6-й теж, очевидно, на прохання гетьмана, зменшує кількість компанійських полків до 3-ох полків по 500 чоловік в кожному. П у н к т 7-й торкається справ фінансових, зокрема різних податків і видатків. Спочатку стверджується скасування податків, що їх була наклала Малоросійська Колегія, й привернення податків, що мали збиратися до військового скарбу по договору 1654 р. Але відомостей про ці податки й про витрати нема, а крім того, збиранням податків завідували «люди гетьмансь кого дому», «какого непорядку ни вь которомь государств нЬть, чтобьі сь народа государственние доходи собирать и оньїми партикулярними персо- намь користоваться» (це гетьман — партикулярна персона!). Тому цар на казує тимчасово «до предбудущаго указу» для завідування фінансами « у ч р е д и т ь д в у х ь п о д с к а р б і е в ь » , одного — з велико- росіян, другого — з українців. Податки мають збирати окремі зборщики й доставляти до скарбу, а з цих доходів мають витрачати на потреби військові, записуючи прибутки й видатки, «какь обьїкновенно вездВ водится». Поки ж буде з’ясовано точно прибутки й видатки, наказується збирати до військового скарбу лише податки «сь промисловь», які тут і перераховують ся. Про решту невитрачених доходів наказується подавати відомості й без царського указу не витрачали. Загальний зміст цього пункту, як і окремі його вирази, не залишають жодних сумнівів щодо намірів царського уряду. Україна тут означена як частина Російської держави, податки її населен ня — як царські доходи, що збираються з царських підданих, а гетьманське управління фінансами України — як справа «партикулярних персон». На далі завідування доходами й видатками передається новому органові, неза лежному від гетьмана, двом підскарбіям, великоросіянинові й українцеві, під контролем царського уряду. Поза тим усім нова реформа фінансового уп равління містить у собі, порівнюючи з реформою Петра І з р. 1722, деяке поліпшення в тому розумінні, що зібрані доходи призначає на покриття місцевих військових потреб, а не віддає до царського скарбу, як то було за Малоросійської Колегії. П у н к т 8-й підтверджує право козаків та їх синів і вдів на куплені й вислужені маєтності та встановлює порядок надання маєтків за «знатния 15Ж 0130-5247. Укр. іст. журн.т 1995, № 6 127 З історіографічної спадщини услуги». Попередні договори та практика встановили такий порядок надан ня маєтків за службу: гетьман сам чи за порадою старшини видавав на маєтки універсали, а той, хто такий універсал одержував, удавався до царя з проханням ствердити надання ґрамотою. Тепер у п. 8-му п р а в о н а д а н н я м а є т н о с т е й п е р е д а є т ь с я б е з п о с е р е д н ь о ц а р е в і , а гетьманові й старшині полишається право подавати цареві «своє мнЬніе», як і чим треба нагородити за послуги. Тут знову маємо випадок перебрання царем прерогатив, що належали геть манові, як носієві верховної влади на Україні. П у н к т 9-й говорить про гетьманські рангові маєтності. Цар «соизво- ляегь» віддати гетьманові на булаву Гадяцький ключ, як було і за попе редніх гетьманів, та наказує дослідити й повернути на булаву всі ті маєтності, що їх гетьман Скоропадський виділив із рангових та передав жінці й дітйм або на монастирі роздав. Про це клопотався гетьман під час свого перебування у Москві. П у н к т 10-й наказує провести ревізію й опис усіх рангових маєтностей генеральної старшини, полковників, полкової старшини й сот ників та ратушевих і привернути до рангів і ратуш ті маєтності, що їх одер жала або присвоїла собі старшина. Цей пункт послужив р. 1729 за основу для проведення так званого «Генерального слідства о маєтностях» України. П у н к т 11-й. У відповідь на прохання гетьмана дається дозвіл пере нести гетьманську резиденцію з Глухова до іншого міста, яке має вибрати гетьман по повороті з Москви. П у н к т 12-й торкається болючого для Росії питання про російських збігців на Україні. Він вирішує це питання тим способом, що стверджує царські укази 1718 і 1723 рр., але наказує вживати зазначених у цих указах засобів «справедливо», без зайвого обтяжування українського населення; ко ли б було доведено, що Малоросійська Колегія комусь у цій справі зашко дила, то про це треба подати відомості для покарання винних. П у н к т 13-й говорить про «індукту» (мито з привозу товарів): індукту й надалі давати на одкуп, але «індуктні гроші» передавати до Царського скарбу по тій причині, що індукту платять не тільки українці, але й росіяни, й чужоземні купці. Треба доглядати, щоб одкупшики не брали зайвого, а кому станеться від них яка кривда, про це гетьман має повідомити. Цей пункт затвердив порядок, установлений Малоросійською Колегією, та відібрав на царя індукту, одно з найважливіших джерел військового скарбу. Мотив, яким керувався російський уряд, відбираючи індукту, що, мовляв, індукту платять не тільки українці, а також і російські та чужоземні купці, свідчить про засадничу зміну поглядів на Україну та на її взаємини з Росією: Україна не визнається вже за автономну державу, бо їй відбирається право на д е р ж а в н о г о характеру податки; з волі царя їй залишено, за пунктом 7-им, м і с ц е в і збори з промислу, та й то в розмірі військових потреб. У певному зв’язку з попереднім пунктом стоїть п у н к т 14-й, що торкається деяких обмежень торгівлі України. Виз нається право вільного переїзду українським купцям, але лише за мирного часу й тільки до «пограничних городів», та чужоземним купцям на Україну. При цьому оголошується, що нині по царському указу зорганізовано окрему Колегію «для распространенія россійскаго купечества». Далі жидам дозво лено приїздити й торгувати на Україні, але тільки гуртом, а не в роздріб; та ще заборонено жидам вивозити гроші, золото й срібло, одержані за про дані товари; вони мусять на ці гроші набувати товари й вивозити. Крім того, заборонено жидам ввозити російську монету й жити на Україні. Отже, і в справі торгівлі прийнято низку обмежень не на користь України. П у н к т 15-й містить постанову, яка касує указ із р. 1727 про заборону росіянам набувати на Україні маєтності. Бажаючи встановити вільний про даж і купівлю маєтностей «во всей Россійской Имперіи», цар дозволяє вільний продаж і купівлю маєтностей як росіянам (крім чужинців) на Ук раїні, так і українцям у Росії, але під умовою, що росіяни будуть нарівні з українськими державцями нести всякі служби, повинності й податки й бу128 /55М 0130-5247. Укр. іст. жури, 1995, № 6 З історіографічної спадщини дуть під присудом українських полкових і генерального судів. При цьому забороняється переводити селян із Росії на Україну й навпаки під загрозою гривни. П у н к т 16-й, очевидно, на прохання гетьмана, про переселення роз кольників із Стзродубського й Чернігівського полків за межі України, вста новлює, що «по важннмь резонамь» цього зробити неможливо. Розкольники, за сенатським указом, переписані й платять податки до київської гу берніальної канцелярії, надалі ними буде відати царський резидент при гетьмані, а податки, що їх вони платять, треба відсилати до Колегії закор донних справ. За злі вчинки розкольників будуть судити й карати гетьман спільно з резидентом, а за розповсюдження їх «єресі» розкольників будуть карати на горло. В п у н к т і 17-му, теж певно на прохання гетьмана, про передачу міста Котелви до Гадяцького полку, ухвалено зробити довідку, чи дійсно Котелва належить до Гадяцького полку, і залежно від цього обіцяно вине сти рішення. Хто з державців із Охтирського полку покупив маєтності в Га- дяцькому та Полтавському полках, ті будуть підлягати правилам, установ леним у п. 15-му. В п у н к т і 18-му вміщено заборону манастирям і взагалі духовенст ву набувати через купівлі, дар, запис і застави маєтності як козацькі, так і взагалі недуховного стану державців, бо, мовляв, і у Великій Росії це забо ронено царськими указами. Записи й фундації монастирям і церквам можна робити лише грошима. Монастирі та інші духовні державці маєтностей у судових справах із недуховними особами підлягатимуть юрисдикції звичай них судів. Це рішення дано внаслідок прохання гетьмана в п. 2-му його по дання. П у н к т 19-й трактує про закордонні зносини. Статтями Б. Хмель ницького (очевидно, в підробленій редакції 1659 р.) й наступних гетьманів заборонено гетьманам мати зносини з чужими монархами й державами, так і надалі має бути. Прислані листи гетьман має доводити до відома царсько го резидента і в перекладі пересилати до царського двору, а посланців за тримувати в Глухові. В справах дрібних прикордонних гетьман має право разом із резидентом посланців приймати, відповідати й спірні справи розг лядати «сгь общаго совЬта» з резидентом, а потім доводити до відома Колегії закордонних справ. П у н к т 19-й своїм змістом близько стоїть до п. З інструкції А. Ізмайлову 1709 р. Нарешті, в останньому 20-му п у н к т і вміщено наказ про переклад «Правь, по которнмь судится Малороссійскій народь». Цареві стало відомо, що на Україні є кілька чинних кодексів, «которьіе сими словами названьї: Магдебургскіе да Саксонскіе Статути», які суперечать один одному й цим утруднюють судочинство. Тому цар наказує «Права, по которнмь судится Малороссійскій народь» перекласти на «Великороссійскій язнкь» та зор ганізувати колегію з досвідчених «тамошнихь» людей у потрібній кількості для того, щоб вона склала з ццх «прав» один «Сводь» — кодекс, який і на лежить вислати до царського двору на «апробацію». Це — той відомий указ, на підставі якого було пізніше зроблено переклад «прав» російською мовою та складено кодекс, що одержав назву «Права, по которнмь судится Мало россійскій народь». Наказ про переклад російською мовою «прав» стоїть у тісному зв’язку з указом п. 1 про реформу генерального суду. Треба зазна чити, що гетьман Аростол у своєму поданні 18 березня 1728 р. просив лише, щоб були н а д р у к о в а н і «Права», що уживаються в українських судах, для полегшення судочинства. Закінчуються «Р'Ьшительнне пункти» загальною приміткою, що в інших справах, у пунктах незазначених, гетьман має чинити вірно й дбайливо за порадою царського резидента, а також і генеральної старшини та полков ників, як того вимагає «прежній ихь войсковой обнчай». Порівнюючи «Рьшительнне пунктн» з поданням гетьмана 18 березня 1728 р., можна ствер дити, що в «Р'Ьшительннх пунктахь» не дано рішення в деяких дуже важ 153N 0130-5247. Укр. Іст. журя, 1995, №> б 129 З Історіографічної спаАщіни ливих питаннях, піднятих гетьманом, як, наприклад, про те, щоб у Києві був митрополит (п. 1), про підводи (п. 4), про зворот паперів, узятих у Полуботка й генеральної старшини (п. 6), про запорозьких козаків (п. 9), про «Мало- россійскій дворь» у Москві (п. 11), та ін. Натомість у «Рьшительнмхь пунк т а х ^ є постанови в справах, яких гетьман не підіймав. і Аналіз змісту «РЬнительннхь пунктовь» 1728 р. показує, як далеко сто ять «Рьшительнне пункти» від попередніх двобічних договорів України з Росією. Більшість пунктів містить нові, незначні до цього часу постанови- укази, схвалені волею самодержавного царя російського. Як обов’язкові при писи верховної влади, вони набувають силу з моменту їх видання й не по- требуть для цього згоди й прийняття тих, для кого вони видані. «РЬшитель- нне пункти» 1728 р. — ц е в ж е н е д о г о в і р м і ж У к р а ї н о ю й Р о с і є ю , а с п е ц і а л ь н и й з а к о н , який має нормувати надалі внутрішнє життя України й тих П органів, що їх воля царя призначала для Україну Зводячи до купи всі новели, що їх запрова дили на Україні «РЬшительньїе пункти» 1728 р., треба зазначити, що все внутрішнє управління України, адміністративне, фінансове й суд, у тій чи іншій мірі було підпорядковане центральній російській владі та поставлено під безпосередній контроль її органів: обрання й призначення гетьмана, ге неральної старшини, полковників, сотників, взагалі цілої адміністрації Ук раїни піддано під затвердження або контроль царя (п. 3); фінансове уп равління віддано новому органові — підскарбіям, під контроль Колегії за кордонних справ (п. 7); проведено реформу генерального суду включенням у його склад половини членів-росіян та підпорядковано контролю царя че рез Колегію закордонних справ (п. 1); відібрано гетьманові право надання маєтностей за службу (п. 8); взято індукту до царського скарбу (п. 13); обме жено торгівлю (п. 14); дозволено росіянам набувати маєтності на Україні, а українцям — в Росії (п. 15); заборонено монастирям і духовенству набувати маєтки (п. 18У, нарешті, в п е р ш е покладено руку на діючі на Україні матеріальні й процесуальні кодекси, хоч і чужого походження, але освячені традицією та зукраїнізовані під впливом українського звичаєвого права (п. 20). Після зазначених змін і реформ від державного автономного управління України лишилися давні автономні органи без функцій, самі назви без їх змісту: г е т ь м а н , якого було віддано під команду фельдмаршала кн. Голіцина указом 22.УІІ.1728 і який не мав права без згоди царського рези дента на жодну чинність, навіть у тій вузькій царині управління, яка йому залишена; г е н е р а л ь н а с т а р ш и н а , полковники й ін., що стали тепер царськими урядниками, к о з а к и, що відбували царську службу під командою російського «головного командира», та р е ш т а н а с е л е н н я , як царські піддані, що платили до царського скарбу. У к р а ї н і б у л о з а л и ш е н о т і л ь к и з о в н і ш н ю в и д и м і с т ь д а в н ь о г о а в т о н о м н о г о у с т р о ю б е з р е а л ь н о г о з м і с т у . Тому не дивно, що ця «реформа» цілком негативно відбилася на дальшій боротьбі України за відібрані права та сприяла прискоренню процесу повної інкорпорації України Росією. Правительство цариці Ганни Іванівни, яка перейняла царську владу після смерті Петра II, спочатку не зробило жодних змін в управлінні Ук раїни, накресленому в «Рйшительньїх пунктахь», маючи на увазі повну слух няність гетьмана Апостола та його старий вік. Але вже в кінці 1732 р. відбулася нарада в Кабінеті Міністрів про те, «каким образомь впредь по смерти ньін'Ьшняго гетмана сь Малороссіей поступить и на какомь основаній оньїхь содержать надлежить», але не винесла остаточного рішення. На дум ку колишнього резидента при гетьмані, кн. Шаховського, який був на цій нараді, гетьмана не треба вибирати, а управління доручити одній особі, цар ському резидентові з титулом «намістника гетманства». Тяжка хвороба геть мана, міжнародні комплікації р. 1733 та звістка про приїзд гетьмана Орлика до Криму дуже занепокоїли російський уряд і він висилав указ за указом кн. Шаховському, щоб негайно після смерті гетьмана обійняв управління 130 Г55ТУ 0130-5247. Укр. Іст. ж уряу 1995, № б З історіографічної спадшдни Україною та «при ньшЬшнихь коньюнктурахь накрЬпко и недреманьїмь окомь» стежив за «обращеніями ихь малороссійскими». Гетьман Апостол помер 17 січня 1734 р. й, скоро звістка про це дійшла до Петербурга, Кабінет Міністрів скликав надзвичайну нараду, яка вирішила, що «гетману впредь бьіть не разсуждается, а бьіть Правленію во шти персонахь состоящему»: 3-х росіян і 3-х українців під головуванням міністра Шаховського. На підставі цього рішення, апробованого царицею, 31 січня 1734 р. було видано царську грамоту старшині, військові й поспільству України та Інструкцію новому «Правлінню Гетьманського Уря ду». А в кінці було додано, що цариця й надалі обіцяє «весь Малороссійскій народь при правахь и привилеяхь, во всемь по пунктамь гетмана Б. Хмельницкого... содержагь неотмйіно». Інструкція ближче накреслювала компетенцію Правління і в багатьох точках повторювала «Рйшительнне пунктьі». Того ж самого дня було видано два укази на ім’я кн. Шаховського цілком протилежного змісту. В першому указі було звернуто увагу Шахов ського на суперечності між рішенням наради з 29 січня 1734 р.: хоч у грамоті й написано, що Правління існуватиме лише до «впредь будущаго избранія гетмана, но сіє написано для того, чтобь нннЬ вь началЬ сего обьявленія на- родь не им'&гь сумнЬнія и не чиниль противньїхь толкованій». В другому указі наказувалося Шаховському «секретно^, малороссіянь оть свойства сь смольняньї и сь поляки и сь другими зарубежньїми жителями отводить, а побуждать ихь и искусньїмь образомь приводить вь свойство сь велико- россійскими». З наведених документів видно, що російський уряд задумав провести ре форму управління України потайки, щоб не викликати на Україні одвертого спротиву. Для цього вжито було недостойного способу: категорично схвалю ючи, що надалі «гетману вь Малой Россіи бьіть не разсуждается», в грамоті до українського народу сповіщалося, що встановлене «Правління» має ха рактер тимчасовий, «до предбудущаго избранія гетмана»; уряд обіцяє вибір гетьмана й рівночасно пояснює Шаховському, що так робиться на те, тільки, щоб народ не зрозумів справжніх намірів уряду. Завершенням «реформи» управління була видача кн. Шаховському секретної інструкції, яка мала за ступити попередні інструкції, що видавались міністрам при гетьмані. Інструкція доповнювала реформу тим, що вливала зміст у вироблену форму та вказувала тон і напрям, як має новий орган управління чинити в інтересам російської політики. Зазначена інструкція, разом із попередніми актами російського уряду, дає нам ясний образ політики й тактики уряду цариці Ганни супроти Ук раїни. Російська політика в основних точках своїх лишилася без змін, а го ловне завдання її — остаточне знищення автономії України — було сконк ретизоване в постановах та зреалізоване через усунення гетьмана, як симво лу автономії й носія верховної влади. Україна була віддана під відомство Сенату та під управління царського міністра, який одночасно був і управи телем Слобідської України, і в цьому можна бачити навмисне зрівняння Ук- раїни-Гетьманщини з Слобожанщиною, яка автономного управління ніколи не мала. Участь в управлінні і в суді української старшини з рівним числом російських офіцерів була дозволена лише рго їогта, бо українські члени Правління й генерального суду, як пояснили в Петербурзі, жодної са мостійної влади не мали, вся повтона влади була передана до рук царського «правителя» — кн. Шаховського. Така реформа управління України була дуже зручною й вигідною для російського уряду, бо давала повну мож ливість, правити Україною, її визискувати на користь Росії та помалу й не помітно втягувати в пащу російської держави. Політика цариці Ганни не була б такою небезпечною для України, якби не супроводилася надзвичайно хитрою, вмілою й послідовною тактикою. В основу цієї тактики було покладено принципи: якнайдалі йдучого зама- скування проведеної реформи управління формами існуючих на Україні ус танов (генерального суду, фінансового управління й т. д.), приховування від народу повзятих російським урядом остаточних рішень про знищення авто /55ТУ 0130-5247. Укр. іст. жури„ 1995, Л> 6 13! З історіографічної спадщини номії та заспокоювання політичних і національних змагань українського на роду до задержання традиційного автономного устрою обіцянками непоруш ного збереження прав і вольностей по договору Б. Хмельницького та май бутніми виборами гетьмана Мало того, в указах та в інструкції кн. Шахов- ському накреслено цілий план дальшої тактики щодо обмосковлення наро ду, дискредитування на кожному кроці гетьманського уряду й автономного управління, розкладу української старшини через підплачення «вірних» і прихильних до Росії осіб, демагогічної пропаганди серед рядового козацтва й простого люду та вживання заходів для призвичаєння українського наро ду до «великороссійскаго правленій». Внаслідок різних обставин реформа цариці Ганни проіснувала без жод них змін аж до 1745 р., коли помер останній правитель, генерал Бібіков. Після цього аж до обрання гетьмана Розумовського, на початку 1750 р., Ук раїною правила мішана українсько-російська колегія з 6-ох осіб, але без пра вителя. Протягом цього часу «Правління Гетьманського Уряду» існувало ли ше формально, на папері; в дійсності ж повнота влади на Україні належала «правителям», яким один час було дано титул «статгальтера». Правителі тримали себе окремо від колегії та мали свій орган — «Міністерську Кан целярію» з різноманітними функціями, яка залишила по собі недобру пам’ять своєю жорстокістю та надужиттями. X Кінець автономії України За царювання Лисавети Петрівни, завдяки особистим впливам «природного козака», Олексія Розумовського, Україні було знову повернуто гетьманський уряд і автономну владу. На прохання старшини, духовенства й козацтва, що були подані під час перебування цариці на Україні р. 1744, цариця видала 4 травня 1747 р. указ, в якому стояло, що цариця «всемилостивїйше соизво- ляя, указали ньінЬ вь Малороссіи гетману по прежнимь правамь и обикно- веніямь бьггь и онаго во всемь на такомь основаній учредить, какь бьгвшій тамь напередь сего гетмань Скоропадскій учреждень бнль». 22 лютого 1750 р. було скликано Генеральну Раду в Глухові, на якій проведено обран ня призначеного царицею кандидата, Кирила Розумовського, на? гетьмана України, а 5 червня 1750 р. видано указ на ім’я Сенату, в якому цариця конфірмувала вибори Розумовського, наказувала повернути йому всі геть манські рангові маєтності, повернула попередні права в царині фінансового управління, наказала відкликати російських урядників із Правління геть манського уряду, генерального суду, комісії економії й рахунків, скасувала Канцелярію міністерського правління, нарешті знову передала справи Ук раїни до відомства Колегії закордонних справ. Таким чином, усі реформи Петра І, Петра II і Ганни Іванівни були перекреслені й Україні було повер нуто той правний стан, який існував за гетьмана Скоропадського 1708 — 1709 р. Незважаючи на те, що цариця обмежилася зазначеними вище за гальними розпорядками та що при цьому не було складено жодного дого вору, чи «пунктів», гетьман Розумовський витлумачив царські укази в той спосіб, що з перших же кроків свого урядування старався «всЬ нам* подвла- стньїя вь Малой Россіи правительства, оть времени покойнаго Скоропадска- го вь немалую отмЬну пришедшія, привести вь точное то учрежденіе, каково при Скоропадскомь било. Він поповнив склад генеральної старшини й Ге нерального Суду, відновив чинність усіх адміністративних, судових і інших установ, скасував російський «суд по формі», впорядкував судочинство, ска сував всі розпорядки, що обмежували економічне життя й торгівлю України, взагалі відновив чинність геть усіх органів автономного управління ук раїнської держави. При цьому, завдяки своєму особистому становищу, як брат некоронованого мужа цариці, Розумовський розвинув свою діяльність далеко за межі тих прав, які були признані Скоропадському, та почував себе на Україні цілком незалежним від російського уряду. Така діяльність Розу- 132 ІЗЗИ 0130-5247. Укр. іст. журищ 1995, Л> б З історіографічної спадщини мовського скоро викликала підозріння у російського уряду, який, використо вуючи зміни осіб і настроїв серед близького оточення цариці, вирішив, що настає вже час знову повернути попередню політику щодо України. 15 лип ня 1754 насподівано для гетьмана російський сенат скасував кордон між Ук* раїною й московською державою, зачинив прикордонні митниці та заразом скасував і митні доходи (індукту та евекту), розтягнувши на Україну загаль- норосійську митну систему. Цими розпорядками було знищено один із важ* ливих правних елементів державної автономії України — самостійну митну систему на окремій від Росії державній території. Російський історик С. Со- ловйов підкреслив державну вагу указу 15 липня 1754 р., вважаючи його за «сильное противоядіс возстановленія гетманства», а пригадавши, що цей указ видано через сто років після договору 1654 р., Соловйов пише, що цим способом було «достойно» відсвятковано столітній ювілей прилучення Ук раїни до московської держави. Розумовський не залишив цього указу без протесту, вказуючи на порушення договору Б. Хмельницького 1654 р. і всіх наступних договорів та вимагаючи принаймні грошової компенсації за втрату доходів. Але цариця ствердила митну реформу, наказавши задовольнити ма теріальні претензії гетьмана виплатою йому з митних зборів по 50 000 руб. річно. Слідуючого, 1756 р. Україну знову було передано у відомство Сенату. В наступні роки аж до смерті цариці Лисавети російський уряд не робив уже серйозних нападів на автономне управління України. В рр. 1760 — 1763 Розумовський провів дуже важливу реформу судового устрою на Україні, на підставі плану, виробленого видатним українським правником Ф. Чуйкеви- чем у його праці: «Суд і розправа по малоросійським правам». Судовою ре формою було досягнуто: зрівняння всіх осіб і станів перед судом і скасуван ня упривілейованого суду; розмежування справ цивільних, кримінальних і межових, отже, — спеціалізація суду, стрункість і спрощеність судової сис теми: один суд першої інстанції (земський, гродський і підкоморський) і один — вищої інстанції — Генеральний суд. Реформа буЛа своєчасна і відповідала тодішній правосвідомості народу, тому вона проіснувала на Ук раїні довше, ніж які інші установи: з перервою між 1783 — 96 аж до 1842 р. Судова реформа була остаточно схвалена на поширеній Старшинській Раді, скликаній Розумовським у Глухові в вересні 1763 р. В ній узяли участь, крім генеральної старшини, також всі полковники, 20 сотників і 20 пред ставників полкової старшини (по 2 з кожного полку) та 89 бунчукових і військових товаришів. Крім судової реформи, Рада обговорювала ще питання про перегляд і зміну Литовського Статуту, на внесення Сенату, причому відмовилася щобудь міняти в Статуті, погодившися з думкою одного з де легатів, який заявив, що «ми такі маємо закони, які тільки може мати найвільніший і найшляхетніший народ у світі». В зв’язку з питаннями судової реформи й перегляду Статуту один із де легатів (ім’я його лишилося невідоме) зняв питання про права й вольності України взагалі. Він виголосив довгу програмну промову, в якій одверто за явив, що давні права й вольності, стверджені договорами й царськими гра мотами, порушено. «Хто б міг припустити, — заявив він, — що з самого по чатку, коли ми через підданство Москві думали здобути собі добробут, спокій і безпеку, почалося наше нещастя й порушення нашого спокою й до бробуту». Промовець закликав Раду подумати про «добро батьківщини» й про забезпечення давніх прав й вольностей у всій повноті та звернувся до нової цариці з проханням повернути Україні ввесь попередній устрій: стату тові суди, трибунал, сойм чи Генеральну Раду, виплатити обіцяне відшкодування за втрати під час турецької війни (1735 — 39), завести школи і т. п. Рада прийняла цю пропозицію й після дебатів було складено петицію до цариці Катерини з 22 пунктами про підтвердження давніх прав і воль ностей. Ця петиція в літературі одержала невідповідну назву «прошенія ма- лороссійскаго шляхетства», що було подане Катерині II р. 1764, тим часом петиція написана не від шляхетства, а від імені гетьмана Розумовського з старшиною, шляхтою, військом і народом «малоросійським», і своїм «змістом та формою дуже близько стоїть до «пунктів», або проекту договору, /3 5 Н 0130-3247. Укр. іст. журги, /993, N9 6 ІЗ З Історіограі АчнсІ спадщини. який звичайно подавали гетьмани цареві з нагоди свого обрання. Основна ідея петиції була висловлена у вступній частині, де гетьман нагадував про історичні факти союзу України з московським царем за Б. Хмельницького та доводив, що Б. Хмельницький «сіє добровольное подданство у ч и н и л ь п о д о г о в о р а м ь», у яких, рівно ж і в жалованих грамотах, московський цар, «обнадежиль и подтвердиль не тольки (одер жать и сохранять Малороссійскій народь на всЬхь тЬхь правахь, обьїкно- веніяхь, привилегіяхь, вольностяхь и преимуществахь», що їх Україна мала за польських королів і вел. князів литовських, але й обіцяв ще більшими правами нагородити. Ці договори час від часу при виборах нових гетьманів поновлювано й підтверджувано, але наскільки ці права, привілеї, свободи, навіть самі договори були «слабою защитою Малороссійскому народу», про це цариця довідається з пунктів, які гетьман від свого й цілого народу імені подає. І далі в п. 1-му вміщено прохання насамперед ствердити всі попередні права, привілеї, вольності й звичаї, які були стверджені Б. Хмельницькому, щоб «оньїя вь в^чньїя времена содержими и сохраняемьі били без всякаго нарушенія и вь такомь точно разум'Ьніи и силЬ, какь оньїя написаньї и за- ключенн». В наступних пунктах було висловлено окремі вимоги: про підтвердження прав шляхті, козацтву, духовенству, міщанству, про поворот забраних земель, виселення сербів, грузинів, про затвердження судової ре форми, про вільний вибір гетьмана, про Генеральну Раду, чи сойм, про за ведення університетів у Києві й Батурині, гімназій і друкарень, про вивід російського війська, про повернення індукти та евекти тощо. На закінчення гетьман додав, що в петиції вміщено найважливіші «просьбьі и нуждьі», про задоволення яких «никто справедливеє просить не можеть, к а к ь в о л ь н и й , н о в о л ь н о с т я м и н е п о л ь з у ю щ і й с я , в і р н и й М а л о р о с с і й с к і й н а р о д ь » , і ніхто не може за довольнити ці прохання, крім «премудрой и справедливой монархини», бо вона більш за всіх свідома того, що «престоли влад'Ьтелей и благоденствіе государствь болЬе утверждаются на правосудіи, милости и исканіи всеобща- го благополучія подданнихь, нежели на собственной ихь польз’Ь и прибит- кахь». Наведена петиція надзвичайно важливий документ для пізнання ідей, бажань і настроїв, які панували серед українського суспільства після 110 років співжиття України з Москвою. Вона доводить, що в основних точ ках бажання українського народу і в р. 1763 зводилося до встановлення й підтримання повної державної автономії України з усіма своєрідними уста новами, органами й правами-законами та устроєм. Важливим було також ствердження, що Україна «приєдналася до Москви добровільно», на підставі договорів, які були стверджені царями й дотримання яких було гарантовано царськими грамотами й урочистими обіцянками, але що внаслідок порушен ня цих договорів «вільний» український народ не може «вольностями своїми користуватись». Крім цієї загальної петиції, було ще складено прохання про дозвіл, на випадок смерті гетьмана Розумовського, вибрати на гетьмана одного з синів Розумовського «достойнййшаго, на тЬхь же основаніях, какь самь гетмань». На жаль, це прохання було проведено на Раді дуже невдало й спричинилося до розладу серед генеральної старшини; зміст його став відомий цариці Ка терині швидше, ніж прийшов оригінал загальної петиції, та ще було подано цариці тенденційний коментар, безпідставні чутки про проголошення «дідичності гетьманського уряду в роді Розумовського» й доноси про «зраду» гетьмана, про підозрілі дебати на Раді в Глухові і т. ін. Внаслідок цього Ка терина П викликала гетьмана до Петербурга, а коли він прибув у січні 1764 р., примусила його загрозою кари за «зраду» зректися гетьманства. Таким чином, петиція гетьмана й народу українського не тільки не була задоволе на, а, навпаки; послужила приводом до скасування гетьманського уряду. На місце гетьманського уряду Катерина II указами з 10 і 17 листопада утворила новий орган управління. Він складався з «Малороссійскаго гене рал-губернатора» і при ньому «Малороссійской Коллегіи» в складі 4-х росіян 134 /55ТУ 0130-5247. Укр. іст. журн., 1995, № б З історіографічної спадщини і 4-х українців. В указі з 17.ІХ. компетенцію генерал-гебернатора було так означено: за скасуванням гетьманського уряду генерал-губернатор є тепер «главньїмь малороссійскимь команди ромь» і президентом Малорос. Колегії; в справах «суду й розправи» має він компетенцію президента Малорос Ко легії з р. 1722, в інших справах, крім судових та військових, йому належить компетенція «губернатора», особливо довіреної особи, що заступає у своїй губернії особу відсутнього монарха. Таким чином, Малоросійському генарал- губернаторові було надано дуже широкі права, яких в умовах російського режиму не мав і гетьман. На генерал-губернатора було призначено гр. Пет ра Рум’янцева. Крім цих загальних і звичайних прав, генерал-губернаторові були дані ще й спеціальні, надзвичайні права та обов’язки суто політичного характеру. Обсяг і зміст цих прав було.викладено в «Секретному наставленій», власно ручно написаному Катериною II. В цьому документі, не призначеному для опублікування, цариця одверто й до кінця висловила свої погляди й свої наміри щодо України. Вона підкреслила важливе значення України з її ро дючою землею, добрим підсонням, многолюдним населенням, природними багатствами, та труднощі правити Україною з огляду на «чужі закони й права», «несообразное смЬшеніе правленія воинскаго сь гражданскимь», привілеї й вольності населення, а головне, з огляду на «внутреннюю противь великороссійскаго ненависть». Між іншим, цариця наказувала Рум’янцеву «не всегда силой ввїренной ему власти» діяти, але іноді — «многообразіемь ласковости и снисхожденія», та взагалі в справі управління Україною т р е б а й о м у « и м й т ь и в о л ч ь и з у б и , и л и с і й х в о с т ь». Прибувши на Україну, Рум’янцев ретельно взявся за проведен ня в життя наказів Катерини II, причім, як того й треба було сподіватися від доброго вояка й кепського адміністратора, своєю діяльністю не тільки не сприяв залагодженню «сокровенной ненависти» українців до росіян, а, на впаки, посилив на Україні жалі за скасуванням автономії та бажання по вернути давні права й вольності. Два перші роки управління, Рум’янцева принесли такі загрозливі для російської політики наслідки, що сам Рум’ян цев в листах до цариці в розпуці висловлював своє обурення з приводу того, що український народ уперто не хоче розуміти намірів цариці «возвести Ма лоросійській народь на вьісшую ступень счастья» та що «многіе мало- россіяне до того вошли во вкусь своевольства, что всякій законь и царскій указь кажется имь ничімь иньїмь, какь нарушеніем правь и вольностей». «Ослїпленньїе, — писав Рум’янцев, — любовью кь своей з е м л и ц і , зта небольшая частица людей инако не отзьівается, что они изт> всего свйта от- личенньїе Л Ю Д И И Ч Т О Н 'Ь Т Ь ихь сильнеє, ихь храбрує, нйть ихь умнЬе и нигдЬ ничего хорошаго, ничего полезнаго и ничего прямо свободнаго, чтобьі имь годиться могло, и все то, что у них єсть, то — лучше всего». В якому стані знаходилася Україна після перших років управління Рум’янцева, які настрої панували серед її населення, які були політичні, соціальні й культурні ідеали та бажання, як населення ставилося до скасу вання гетьманського уряду й до правління Рум’янцева, все це яскраво й правдиво відбилося в н а к а з а х українських депутатів до комісії «Но- ваго уложенія» р. 1767. В основних точках накази повторюють головні вимо ги й аргументи, висловлені в петиції 1763 р., але в наказах помітно більшу продуманість і точність вислову, а також і соліднішу аргументацію. У всіх наказах червоною ниткою проходить одна думка, одно бажання: лишитися при тих правах і вольностях, на яких «Б. Х м е л ь н и ц к і й с о в с Ь м ь М а л о р о с с і й с к о й н а ц і й к о р п у с о м ь п о д ь д е р ж а в у В е л и к о р о с с і й с к у ю п р и с т у п и л ь». Це було загальним голосом усіх без винятку наказів; не було ні одного наказу, я кому б в тих чи інших виразах про це не гово рилось і минуле українського народу не виставлялось як ідеал і для май бутнього України. Значна кількість наказів до цього додавала, щоб давні права й вольності України «внести и напечатать вь Генеральномь Уложеніи кь извЬстію и непремЬнному содержанію на в'Ьчное время примЬромь того, 15519 0130-5247. Укр. іст. журнп 1995, Л§> 6 135 З історіографічної спадициш какь гласить вь Генеральномь Регламенті 27-я глава». Другою точкою, за гальною для всіх наказів, було побажання, щоб Україні було п о л и ш е н о I I д а в н є « п р а в о » — для шляхти й козацтва — Литовський Статут, який український народ «в судахь и росправахь черезь 113 лігь донині употребляеть кь своєму удовольствію», а для міщан — Маг дебурзьке право, «яко оное никакихь вь себь недостатковь не заключаеть и для нась сносное, да и кь оному мьі по бсегдашнему его вь тЬхь нашихь судахь и росправахь употребленію пріобьікли, не мало пользуясь, довольньї состоимь». Крім цього, в багатьох наказах було вміщено протести й скарги на різні реформи, що почав проводити на Україні Рум’янцев: проти «подуш ного перепису» 1765 р., проти соляної монополії, проти податку по 1 руб. 2 коп. з кожної хати замість утримання «консистентів». Крім наведе них загальних точок, спільних більшості наказів, у наказах кожного ста ну — шляхти, козацтва, духовенства, міщанства — вміщено багато дуже цікавих вимог, яких через брак місця, на жаль, не можемо торкатись. Українські депутати не обмежилися наказами, вони ще подали цариці через маршала Бібікова колективне прохання, в якому сміливо й одверто по новили основну вимогу — привернення сили порушених договорів. У про ханні вони писали, що беруть на себе сміливість нагадати цариці відоме цілому світові «обстоятельство», що у к р а ї н с ь к и й н а р о д , с к и н у в ш и п о л ь с ь к е я р м о , д о б р о в і л ь н о п р и є д н а в с я д о М о с к о в с ь к о ї д е р ж а в и н а у м о в і , щ о й о м у з а л и ш е н і б у д у т ь « н а в і к и » в с і й о г о в о л ь н о с т і , п р а в а , с в о б о д и й з в и ч а ї б е з у с я к о г о п о р у ш е н н я й в і д м і н и . Впідкреслених словах депутати сформулювали правну підставу своїх вимоі^за гетьмана Б. Хмель ницького Україна вступила в договірні відносини з московським царем, по ступилася на його користь деякими правами та виговорила собі автономні права, вольності й привілеї, які цар обіцяв непорушно дотримувати. Після порушення договору за Петра І, Петра II і Ганни Іванівни, цариця Лисавета знову ствердила цей договір та привернула правний стан, який був за геть мана Скоропадського. Тепер же знов умови договору порушено: скасовано гетьманський уряд та заведено правління, яке суперечить попереднім дого ворам. Тому вони просять відкликати порушуючі права України укази й розпорядки та повернути попередній правний стан. Така була правна по зиція українських депутатів і вона цілком відповідала державно-правним актам, прийнятим як Україною, так і московськими царями. Але погляд Ка терини II на правні відносини України й Росії був цілком інакший: вона ди вилася на Україну, як на провінцію Росії, яка, хоч і правиться на підставі «конфирмованньїхь привилегій», але в царській волі ці привілеї відібрати та підпорядкувати загальним російським законам. Щодо договору Б. Хмель ницького, то Катерина про нього згадувала лише тоді, коли потрібно було аргументувати право російського скарбу на податки й доходи України. При таких поглядах Катерини II не було надії, щоб вимоги й побажання українського народу, висловлені його представниками, були задоволені. Дійсно, жодного з попередніх розпорядків не було відкликано, навпаки, ще було посилено владу малоросійського генерал-губернатора та ступнево зни щено й ті другорядні ознаки автономії України, які ще лишилися після актів 1764 р. Року 1775 було зруйновано Запорозьку Січ — «странное и намЬренію самого творца вь размноженіи рода человйческаго, оть него бла- гословенномь, противуборствующее политическое сонмище», як її назвала Катерина в маніфесті з 3 серпня 1775 р. Року 1781 було поширено на Україну російський закон «обь учрежденіи губерній», внаслідок чого Малоросійську Колегію було скасовано, центральну частину України-Гетьманщини було поділено на три губернії-намісництва: Київське, Чернігівське та Новгород- Сіверське. Разом із тим на Україні було зорганізовано російське гу берніальне управління з усіма його органами-адміністративними й судови ми. Всі українські ознаки управління було знищено і тільки залишено ко декси: Литовський Статут та Магдебурзьке право. Указом із 3-го травня 136 153N 0130-5247. Укр. іст. журя^ 1995, № 6 З історіографічної спадщини 1783 р. було остаточно прикріплено селян до землі та поширено на них за- гальноросійський режим повної панщини. Того ж таки року було знищено давній устрій козацького війська, а козацькі полки реорганізовано в 10 ка- рабінерських полків, Жалованою грамотою з 21.УЛ785 року українська шляхта була зрівняна в правах із російським дворянством, але не так, як прохали депутати р. 1767, а тим способом, що українське шляхетство було перейменоване в російське дворянство, а ранги генеральної й полкової стар шини до сотника включно переведено на російські ранги. Нарешті указом із 10 квітня 1786 р. на Україні була проведена секуляризація монастирських маєтностей та встановлено штати утримання вищого духовенства й мона стирів. Українському духовенству не було признано «прав шляхетства», за прикладом Росі! воно було включене в склад «подльїхь состояній» та прирівняне до міщан. Так було знищено автономію України, права, вольності й привілеї її на селення, не один раз стверджені царським словом і договорами. Україну бу ло інкорпоровано до Російської імперії й на неї розтягнено загально- російське управління, а український народ кинуто до царської «тюрми на родів». Підготовка тексту до друку В. А. СМОЛ ІЯ і В. М. РИЧКИ 15$N 0130-5247. Укр. іст. журн, 1995, N° 6 137
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213877
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0130-5247
language	Ukrainian
last_indexed	2026-03-19T19:08:27Z
publishDate	1995
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Яковлів Андрій 2026-02-19T08:32:11Z 1995 Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення) / Яковлів Андрій // Український історичний журнал. — 1995. — № 6. — С. 124–137. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213877 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал З історіографічної спадщини Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення) Украинско-московские договоры в XVII—XVIII веках (Окончание) Article published earlier
spellingShingle	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення) Яковлів Андрій З історіографічної спадщини
title	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)
title_alt	Украинско-московские договоры в XVII—XVIII веках (Окончание)
title_full	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)
title_fullStr	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)
title_full_unstemmed	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)
title_short	Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)
title_sort	українсько-московські договори в xvii — xviii віках (закінчення)
topic	З історіографічної спадщини
topic_facet	З історіографічної спадщини
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213877
work_keys_str_mv	AT âkovlívandríi ukraínsʹkomoskovsʹkídogovorivxviixviiivíkahzakínčennâ AT âkovlívandríi ukrainskomoskovskiedogovoryvxviixviiivekahokončanie

Українсько-московські договори в XVII — XVIII віках (Закінчення)

Репозитарії

Схожі ресурси