Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213890 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) / М.В. Xаришин // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 57–66. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860281980625616896 |
|---|---|
| author | Xаришин, М.В. |
| author_facet | Xаришин, М.В. |
| citation_txt | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) / М.В. Xаришин // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 57–66. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-17T22:55:39Z |
| format | Article |
| fulltext |
Богдан. Хмельницький та Українська православна церква
М. В. Хармю т (Київ)
Богдан Хмельницький
та Українська православна церква (1648 — 1657 рр.)*
Хоча на політичних переговорах Богдана Хмельницького з урядом Росії пи
тання про долю Київської митрополії не розглядалося, проте вони, за слова
ми І. Власовського, «щиро чи не щиро, але велись найперше в ім’я право
слав’я, для спасіння його від гніту в Польщі». Для гетьмана ідея захисту
православ’я була чи на найголовнішим аргументом на користь війни Росії
проти Польщі. «Ми, — говорив гетьман, — ласки царської шукаємо і ба
жаємо, тому що від Володимирового святого хрещення одна наша благоче
стива віра з Московською державою і ми мали єдину владу, а роз'єднали
нас неправдами своїми і насиллям лукаві ляхи» 1.
Інакше дивився на боротьбу українського народу царський уряд. Москва
розцінювала її як силу, здатну підірвати могутність Речі Посполитої, і роз
раховувала на повернення Росії «спірних» територій України, Білорусі та
Литви 2. Ось чому Москва намагалася заручитися насамперед підтримкою
авторитетного духовенства Київської митрополії, влада якого поширювалася
на ці території. Бажаючи зблизитися з українськими ієрархами, уряд Росії,
з одного боку, без зволікань надавав матеріальну допомогу, різноманітні гра
моти владикам, монастирям, а з другого, почав реформувати за допомогою
фахівців з України російську церкву, що дало можливість привести її у
відповідність з нормами вселенського православ’я.
Проте зусилля Москви були марними. їй так і не вдалося перевести цер
ковно-господарські зв’язки з Київською митрополією в політичну площину.
Російський уряд у 1651 році, ще не впевнений у своїх силах, боявся відкрито
подати військову допомогу Україні і, отже, опинитися в стані війни з Поль
щею. Виправдовуючись, цар та бояри посилалися на інертність у
політичному відношенні українського духовенства, на відсутність такого
роду прохань від ієрархів Київської митрополії, передусім митрополита.
Гетьман, розуміючи, що Москва ніколи не дочекається таких прохань від
українського єпископату, переконував російський уряд, що Сильвестр
Косів «радий би поїхати до великого государя бити чолом про підданство
Малої Росії, але боїться помсти від поляків, коли государ не згодиться
прийняти (її)» \
Однак мовчав митрополит і після 1 жовтня 1653 року, коли Московський
Собор у присутності царя постановив прийняти «гетьмана Богдана Хмель
ницького з військом Запорозьким під захист Російської держави», а поль
ському королю Яну-Казимиру «за порушення ним мирних між державами
угод» оголосив війну. Своє рішення Собор мотивував тим, що в Україні «па
ни Ради і вся Річ Посполита на православну віру і на святії Божії церкви
повстали і хочуть їх знищити» 4. Цікаво, що син антиохійського патріарха
Макарія, архідиякон Павло Алепський вважав, що Олексій Михайлович по
годився на цей акт лише після переговорів з константинопольським
патріархом Афанасієм 5. Стає зрозумілим, які «таємні доручення» мав вла
дика від українського гетьмана.
Позиція київського митрополита викликала подив у московського уряду.
Пам’ятаючи, як попередні українські владики Йов Борецький та Ісайя Ко-
пинський самі стали ініціаторами подібних переговорів, цар і його оточення
були переконані, що Сильвестр Косів ще раніше від Богдана Хмельницького
мав потурбуватися про «піддання Малоросії великому государю». Єпископам
же належало переконати в цьому й паству 6.
Особливо здивувало московський уряд мовчання митрополита у зв’язку
з рішеннями Переяславської Ради 1654 року. Лише 16 січня, в день приїзду
російського посольства до Києва на чолі з Василем Бутурліним, Сильвестр
Косів висловив своє ствлення до цієї події. Того дня митрополит відправив
у Софійському соборі молебень та виголосив промову, від якої «плакало ду
/ Ш 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995, А*> 5 57
М. В. Харшш ія
ховенство». А коли посол запитав владику, чому той у Москву ніколи «не
писав і його царської милості до себе не шукав», Сильвестр Косів ухилився
від прямої відповідь Він заявив, що не знав про те, що гетьман з військом
«били чолом під государеву високу руку», але тепер уже «буде молитися
Богові й за царя» 7.
Проте наступного дня, коли Василь Бутурлін почав приводити до при
сяги поселенців Печерського монастиря — шляхту, міщан, дворових слуг,
митрополит разом з лаврським архімандтритом Йосипом Тризною забо
ронили їм робити це. Владика мотивував своє рішення тим, що
довідавшись про присягу, польський король звелить «тих єпископів і ду
ховенство, що по литовських містах перебувають, порубати, я буду перед
Богом відповідати за всі ті душі». Крім того, «шляхта його та дворові лю
ди маєтностей не мають, служать за наймом і тому присягати їм не го
диться». Лише через два дні після вмовлянь та погроз Сильвестр Косів
дав на це свій дозвіл *.
У лютому того ж року київський митрополит відмовив царським
воєводам надати землі Софійського митрополичого монастиря під Києвом
для будівництва нової фортеці. Він пояснив це тим, що хоч «Хмельницький
і піддався під високу государеву руку, тільки він, митрополит, і весь собор
про то бити чолом не посилав і живе з духовними людьми сам по собі, ні
під чиєю владою». Владика попередив, що коли бояри та воєводи розпочнуть
«на тому місці ставити город, то він буде з ними битися». Сильвестр Косів,
як і раніше, твердо оберігав власність Української православної церкви, її
права та привілеї.
Про конфлікт стало відомо гетьману і царю. Олексій Михайлович ЗО бе
резня змушений був розпорядитися змінити місцезнаходження майбутньої
фортеці. При цьому цар просив гетьмана, щоб митрополит не ображався, бо
землі ніхто не збирався відбирати, а «готові ще прибавити» 9.
Відомо, що постанови Московського Собору, а згодом і Переяславської
Ради викликали неоднозначну реакцію в українському суспільстві. Зокрема,
в Переяславі, за підрахунками Д. Дорошенка, присягу царю склали близько
200 чол.: гетьман, генеральна старшина, майже всі полковники, приблизно
сто сотників і кілька десятків делегатів від різних полків. Міщан же змусили
присягати під страхом смерті. Не бажали присягати й у Чорнобилі. В Пол
тавському і Кропив’янському полках московських урядовців навіть побили
киями. Відмовилися скласти присягу відомий полковник Іван Богун та Іван
Сірко, а також Уманський і Брацлавський полки |0.
Ставлення дрібного духовенства до Переяславської Ради у більшості бу
ло прихильним, про що, зокрема, свідчать промови ніжинського протопопа
Максима Филимоновича. 23 січня 1654 року він привітав царського воєводу
Василя Бутурліна і у своїй промові порівняв визволення українського наро
ду з-під польської влади з визволенням євреїв з єгипетської неволі п. Згодом,
27 вересня 1654 року, протопоп, зустрічаючись з Олексієм Михайловичем у
ставці під Смоленськом, висловив надію, що під крилами московського царя
будуть зібрані не лише Київ та Чернігів, але й Львівщина, Поділля, Покуття,
Підгір’я, Полісся й Білорусь, розпорошені «злохитрієм польським» ,2. Це бу
ла загальна думка простих людей. Не знаючи дійсних намірів російського
уряду щодо України, вони щиро вірили, що одновірний, православний цар
допоможе їм та їхнім побратимам остаточно звільнитися від польських
панів і католицьких утисків, захистить православну віру від «латинян».
Позицію ієрархів Київської митрополії, яких лякала перспектива втрати
ти церковну, економічну і навіть особисту незалежність, найкраще висловив
відомий богослов, черкаський протопоп Федір Бурський. У 1654 році на Чи
гиринській Раді, де остаточно мала вирішитися доля України, він порівняв
свою вітчизну з новонародженим Христом Спасителем, якому від трьох
царів піднесли дари, що провіщали майбутнє Ісуса. «Так і сії дари, — казав
Федір Бурський, показуючи на гостинці послів від Росії, Туреччини та
Польщі, — піднесені трьома царями дитинчатому народові, знаменують до
лю його: чим покриті чи одіяні дари сії, тим покриється і народ, ними спо
58 /55Н 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, № 5
Богдан Хмельницький та Українська православна церква
кусившись. Дари польські покриті килимом, то й народ з полюсами буде ма
ти килими; дари турецькі покриті шовковою тканиною, то й народ оку
тається в шовк; дари московські покриті рогожами, то і народ, з’єднавшись
з московитянами, одягнеться в рогожки і під рогожки. І сії віщування
вірніші та вагоміші за всіх оракулів на світі» *
Слова отця Федора справили більше враження, ніж аргументи гетьмана
на користь укладення союзу з Росією. На Раді знявся галас. Богдана Хмель
ницького назвали «запроданцем та зрадником вітчизни», який хоче продати
Україну «народові, котрий не подав їм жодної допомоги в найлихішу їхню
годину, не подав навіть води промити кривавих уст». Козаки разом з гене
ральним осавулом Богуном заявили, що краще бути «у безперервних війнах
за свободу, ніж накладати на себе нові кайдани рабства та неволі. Та і кому
із сусідніх народів можна віддатись без жаху і трепету?» |4.
Однак Богдан Хмельницький, тверезо оцінюючи обстановку, що склала
ся навколо України, змушений був прийняти протекцію російського царя, до
котрої його «просто пхали» грабіжництво Орди та непримиренність Польщі
щодо української державності навіть на обмеженій козацькій території. Су
часні українські дослідники епохи Хмельниччини сходяться в тому, що уго
да, підписана гетьманом у Переяславі, зовсім не передбачала входження Ук
раїни до складу Російської держави. Створювалася лише своєрідна конфеде
рація під егідою московського царя, метою якої був розгром Речі Посполитої
та протистояння агресії Кримського ханства. За Українською державою
зберігалися витворена форма правління та існуючі інституції політичної
влади. Її суверенітет лише частково обмежувався у сфері зовнішньо
політичної діяльності, а також вона зобов’язувалася виплачувати певну да
нину до московської скарбниці 15.
Отже, союз із Москвою гетьман намагався використати насамперед для
зміцнення незалежності України, її державності, складовою й невід’ємною
частиною якої, на наш погляд, мала виступати національна (православна)
українська церква.
І дійсно, по від’їзді Василя Бутурліна козацька старшина разом з геть
маном розпочала вироблення умов договору, які б мали регулювати
відносини України з Росією. Відбулися наради в Чигирині і Корсуні. В ре
зультаті з’явився проект петиції до царя з 23 пунктів. У березні 1654 року
спеціальні посли — військовий суддя Самійло Зарудний та переяславський
полковник Павло Тетеря — привезли документ у Москву. Два тижні йшли
переговори між українською делегацією та московськими боярами і, на
решті, поданий проект був прийнятий у формі 11-ти «Статей».
У проекті, запропонованому українською стороною, обумовлювалися й
права людей «духовного чину», надані ще князями руськими та королями
польськими. Крім того, Богдан Хмельницький від свого імені просив особи
сто Олексія Михайловича окремо надати жалувану грамоту на маєтності
київському митрополитові Сильвестру Косову. Цим гетьман хотів назавжди
покласти край спробам російських воєвод використовувати для своїх цілей
землі української церкви та дещо пом’якшити радикалізм київського митро
полита.
Розглянувши документ, цар та бояри постановили пожалувати гетьмана
і все військо запорозьке, і звеліли «їм бути під нашою царської величності
високою рукою за давніми їх правами і привілеями, наданими їм від королів
польських і великих князів литовських і тих їх прав та вольностей порушу
вати нічим не веліли». Також було вирішено «митрополиту і всім духовного
чину людям на маєтності їх» видати «государську жаловану грамоту». Од
ночасно вказувалося на те, що український пастир і духовенство повинні
прийняти благословення московського патріарха . Отже, статті, якими
повністю підтверджувалися права та привілеї Київської митрополії, включа
ючи й церковно-канонічні, московським урядом були опущені.
Позиція Москви непокоїла гетьмана. Невдоволений березневими
рішеннями, він видає ряд універсалів, які гарантували недоторканість мона
стирських володінь Української православної церкви. «Хто порушить
І55К 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, ДЬ 5 59
М. В. Харишин
універсал і буде чинити кривду, — попередив Богдан Хмельницький, — (то
го) суворо карати» |7.
У травні 1654 року гетьман знову порушив питання щодо прав та
привілеїв Київської митрополії. З Чигирина в Москву на ім’я патріарха Ни-
кона надійшов лист, в якому гетьман просив владику поклопотатися перед
царем у справі затвердження прав українського духовенства. Тоді ж він
звернувся з проханням підтвердити земельні володіння київських Богояв-
лекського Братського, Пустинно-Микільського монастирів та Печерської
Лаври 18.
Треба віддати належне Богдану Хмельницькому, який, знаючи про
взаємну неприязнь між київським митрополитом та російським царем, що
відчутно давала про себе знати після Переяславської Ради, постійно захищав
українського владику. «А что твоє великое святительство опалился бил на
преосвященного пастиря нашого, — писав гетьман московському патріарху
Никону, — яко би он православия святого российского соединеніє благодар-
ственноє портил і великому государю нашему его царскому величеству
спротивлялся: сему не вірте всячески і прочіїм по сих клеветам. Колико бо
пострадал он по вірі православной от многих літ» 19. Характерно, що Богдан
Хмельницький звернувся до Никона як до «патріарха Московського і всея
Русі», хоча в Росії його ужЬ відкрито титулували «патріархом Московським
і всієї Великої і Малої і Білої Росії».
Тісні зв’язки гетьмана з Никоном, що підтримувалися протягом усього
періоду зносин з Москвою, дали підстави дослідникам зробити висновок про
намагання українського гетьмана підпорядкувати Київську митрополію мо
сковській духовній владі. Як правило, аргументом для них служила форма
звертання Богдана Хмельницького до московського патріарха, а саме: «ми
лостивий заступник», «ходотай», «зверхній пастир», а іноді й «великий госу
дар, патріарх московський і всієї великої і малої і білої Росії» 20.
Наведені вище документи, на наш погляд, досить легко спростовують та
кий погляд, бо, як бачимо, коли конкретно поставало питання щодо прав та
привілеїв Україської православної церкви, то гетьман вважав за потрібне на
зивати речі своїми іменами.
Незважаючи на постійні домагання Богдана Хмельницького затвердити
канонічний статус Київської митрополії, в Москві не поспішали з
вирішенням цього питання. Воєводи з Києва повідомляли московський уряд,
що митрополит погрожував їм — мовляв, «не чекайте початку, чекайте
кінця, побачите самі, що з вами незабаром буде». Грек Іван Тафларі
інформував Москву, що Сильвестр Косів та Йосип Тризна «присилали на
сейм до короля польського двох ченців з об’явою, що їм з московськими
людьми бути в союзі неможливо і вони цього ніколи не бажали». Послан
цям доручалося передати, що «Москва їх хоче перехрещувати; так щоб ко
роль, зібравши військо, визволив їх, а вони з Києва московських людей
виб’ють і будуть під королівською рукою, як раніше». З цього приводу чер
нець Макарій Криницький від імені київського митрополита і печерського
архімандрита вніс протестацію до луцьких гродських книг. «Ми з костьолом
римським унію прийняти не хотіли для того, — заявляли українські влади
ки, — щоби пастирю нашому старійшому (константинопольському
патріарху), якого Бог нам дав, не противитися» .
Для такого занепокоєння у вищої православної ієрархії Київської митро
полії дійсно були підстави. На відміну від Богдана Хмельницького та його
уряду, царизм розглядав Переяславську угоду як омріяне повернення
«відрізаної гілки до материнського пня». Звідси Москва й визначала своє
ставлення до України та її Церкви. Московські воєводи без відома митропо
лита втручалися у справи київських монастирів^ затримали на деякий час у
Києві'та піддали допиту слуцького настоятеля Феодосія 22.
Взагалі поведінка царських послів, воєвод їа й самого царя по
відношенню до українського духовенства, і особливо до митрополита, була
далеко не дипломатичною. Боярин Василь Бутурлін, наприклад, прибувши
до Києва для приведення присяги, замість того, щоб розпитати владику про
60 /ВВІV 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995, N° 5
Богдан. Xмельншфкші та Українська православна церква
його здоров’я, «спасеніє», як це було тоді прийнято за етикетом, відразу на
кинувся на нього: чому і «з якою метою» він ніколи царю «чолом не бив».
Думний дяк Лопухін, знаючи про зволікання митрополита з присягою мо
настирських підданих, «вичитував йому з великим докором». «Ти, митропо
лит, — погрожував дяк, — більше б відказів та [юзмовлень ніяких не чинив
і за то на себе государевого гніву не накликав» . Після Переяславської Ра
ди на ім’я Сильвестра Косова не надійшло жодної царської грамоти чи ли
ста, навіть з приводу народження 5 лютого 1654 року царевича. Грамоту
одержав лише гетьман. На випадок запиту митрополита київському столь
нику Полтєву доручалося відповісти, що він, владика, «нашої милості не шу
кав і нам не писав, і тому до нього нашої грамоти не надіслано». 27 березня
1654 року з Москви до Богдана Хмельницького надійшов царський указ, де
Олексій Михайлович грубо розпорядився «того київського митрополита
Сильвестра» прислати до великого государя в Москву, щоб «виправлення
дав», тобто виявив покірність 24.
Однак невдовзі виникли обставини, які змусили українське православне
духовенство забути про свої образи та серйозно потурбуватися про долю
Київської митрополії. Успіхи російських військ у воєнній кампанії проти
Речі Посполитої в 1654 році дали змогу Московському патріархату фактично
взяти під своє безпосереднє управління Смоленську, Мстиславсько-Мо-
гилівську та Полоцьку єпархії, незважаючи на те, що це була область
київського митрополита в юрисдикції константинопольського патріарха Бу
ли грубо порушені канони Віденської православної церкви, але навіть фор
мально, з етичних міркувань, ніяких сигналів з боку Москви до митрополи
та не надійшло.
Необхідно вказати на ще один, на наш погляд, немаловажний фактор.
Усюди, де ступала нога російського солдата, на місцеве населення чекали
розорення, поневіряння, страшна смерть. Ось як описує взяття Смоленська
архідиякон Павло Алепський: «Смоленськ царські війська майже без всяко
го опору взяли завдяки добровільній здачі, причому всюди знищили, один
тільки Бог знає, яку кількість євреїв, вірменів та поляків, кидаючи дітей їх,
заточених в діжки, у Дніпро без всякого жалю та співчуття, бо ніщо не мо
же перевершити ненависть московитян. Всіх чоловіків вони порубали на
шматки, не милуючи нікого; жінок же та дітей після розорення та спусто
шення їхнього житла забирали у рабство». «Так, — з жалем у серці
підсумував архідиякон, — країна поляків, перед тим казково багата, яку
можна було порівняти з найкращими областями Греції, тепер перетворилася
на груду розвалив, де не зустрінеш ні села, ні жителя на просторі п’ятнад
цяти днів дороги вздовж та впоперек» 25.
Дісталося від «московитян» і православним. Брацлавський підкормій
князь Стефан Святополк-Четвертинський свідчив, що після «вторгнення у
краї поліські» війська «різних містечок та сіл вогнем й мечем» знищили,
«двори албо замки, гумна панські як і хлопські, внівець обернули, знесли й
здезоловали, та хлопів, як і ксьондзів, попів та шляхту не мало одних виза-
бияли, а інших в неволю поганським звичаєм забрали» 26 ~ 27. Власне цим,
на наш погляд, пояснюється відновлення політичних контактів вищого пра
вославного духовенства митрополії з польськими урядовими колами. Проте
Річ Посполита, яка сама опинилася на грані розвалу, ніякої допомоги пода
ти не могла. Українській церковній еліті не потрібно було багато часу, щоб
це зрозуміти.
Ієрархи Української православної церкви усвідомлювали, що відсутність
з боку Москви гарантійних документів на права та привілеї Київської мит
рополії зробить можливим втручання царських чиновників і воєвод у її
справи й на території власне козацької України. Втративши надію на допо
могу з боку польського короля та наочно переконавшись у послідовності й
рішучості гетьмана Богдана Хмельницького зберегти канонічний статус-кво
Київської митрополії, її владики йдуть на зближення з українським урядом.
У ставку царя під Смоленськом направилося посольство, до складу яко
го, крім гетьманських посланців, увійшли представники Софійського митро
І55іV 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, № 5 61
М. В. Х арш ш т
поличого, Печерського, Золотоверхого Михайлівського, Видубицького та
інших київських монастирів. Очолив посольство ігумен київського Пустйн-
но-Микільського монастиря Інокентій Гізель. 28 липня 1654 року цар прий
няв українську делегацію.
В одній з грамот, вручених Олексію Михайловичу, вимагалося:
1. Ствердити всі права та привілеї Київської митрополії, здавна надані їй
великими князями руськими та королями польськими.
2. Залишити її під послушенством константинопольського патріарха*
3. Визнати право митрополита, єпископів та ігуменів перебувати на своїх
посадах до смерті. Через вільне обрання духовенство та миряни визначають
їхніх наступників. Втручання духовних осіб Московського патріархату не
допускається.
4. Найвищою інстанцією українських церковних судів є суд митрополи
та. Засуджені духовні відбувають покарання на батьківщині.
5. Визнати канонічну підлеглість православних Литви (тут маються на
увазі й білоруські землі) та Волині київському митрополитові, як це було
здавна. Гарантувати їм вільні зносини з митрополитом.
6. Надати монастирям маєтки поблизу Києва, замість тих, що залишили
ся під Польщею. Відібрати землі, незаконно зайняті шляхтою.
7. Нікого з українського духовенства «до Великої Росії» не затягувати.
Коли у когось виникне необхідність побувати в Росії у справах, то нікого
силою там не затримувати.
Подаючи ці статті, Інокентій Гізель від імені митрополита та «всього ос
вяченого собору» наголосив, що головною вимогою є залишення Київської
митрополії «при найзверхнішому пастирі Царегородському, до котрого нас і
право Боже через св. Апостола Андрія Первозваного та канони святих отців
прилучили й совокупили». Цар надав жалувані грамоти на маєтності зазна
чених монастирів, а щодо головної вимоги, то обіцяв «указ учинити» після
повернення до Москви. Однак сподівання духовенства були марними — мо
сковський уряд визнав за непотрібне залишити Київську митрополію в
юрисдикції константинопольського патріарха 28 ” 29.
Щоб Ьещо зменшити невдоволення українських ієрархів, цар
спеціальною грамотою заборонив київським воєводам князям Ф. Куракіну й
Ф. Волконському та дяку А. Немирову втручатися в духовні справи
Київської митрополії м.
Отже, посольство до царя Олексія Михайловича фактично явилося без
результатним. Тому не дивно, що вже у 1665 році київський воєвода Ф. Вол
конський скаржився Богдану Хмельницькому, що «показується явна зрада
багатьох духовних», а царя повідомляв про ворожі задуми самого митропо
лита Сильвестра Косова. Відчуження київського владики від Москви дійшло
до того, що на початку лютого 1656 року він відмовив навіть царю, який
просив направити до нього на деякий час «свого співака Ваську Пикулин-
ського» 31,
У березні 1657 року Богдан Хмельницький, можливо, востаннє спробував
добитися гарантійних документів для української православної церкви. В
листі до московського патріарха Никона він відверто писав, що «весь собор
священний і весь чин духовний зажадав пожалувати і утвердити государсь-
кими грамотами їхні права, привілеї, свободи і добра по чину і звичаю дав
ньому на віки». Гетьман заявив, що він і все Військо Запорозьке
підтримують українських духівників та просять «великого святителя» Нико
на якнайшвидше виконати їхню волю 32. Проте в Москві промовчали і на
цей раз.
Та інакше й бути не могло. Московські політики чудово розуміли, що
лише зброєю не втримати підневільні народи в одній державі. Щоб
«відрізані гілки» не змогли прорости та самостійно розвиватися, необхідно
було знайти таку основу, яка б навіки об’єднала їх в одне ціле. Такою ос
новою могла стати православна церква. Видатний російський дипломат того
часу А. Ордин-Нащокін, аналізуючи перспективу відносин українського та
російського народів, прямо заявляв, що «Мала Росія війнами й незгодами
62 15511 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, Л$? 5
Богдан. Хмельницький та Українська православна церква
відпала від Великої», тому «єдність народів може наступити тільки через
згоду у вірі й церковному управлінні з Москвою» м. Під єдністю народів ро
зумівся «єдиний русский народ», отже єдина православна церква з центром
у Москві мала виконувати чи не найважливішу функцію колоніально-ру
сифікаторської політики царської Росії.
Ці положення реалізувалися на практиці, і особливо жорстоко — на те
риторії Литовського князівства, захопленого російськими військами. Зокре
ма, в Смоленську євреїв, які відмовлялися прийняти хрещення, за наказом
царя заточували у дерев’яні зруби та спалювали. Всі польські костьоли були
зруйновані, а на їхніх фундаментах планувалося закласти православні цер
кви 34. У 1656 році цар наказав з Вільна та Віленського воєводства «уніатів
вислати, а їхні церкви та половину костьолів римських перетворити у
грецькі церкви» 35. Разом з місцевим православним населенням уніати
вольовим рішенням підпорядковувалися безпосередньо владі московського
патріарха. Для порівняння, мабуть, доречно обмовитися, що за рік до того
польський король Ян-Казимир підтвердив привілей Сигизмунда III від 1595
року про зрівняння прав православного духовенства з католицьким по всій
території Речі Посполитої .
З Україною, яка залишалася сильною у військовому відношенні держа
вою і в будь-який момент могла розірвати політичну угоду з Росією, посту
пити так, як з Білоруссю та Литвою практично було неможливо. Бажання
ж російського уряду підпорядкувати українську церкву було настільки ве
ликим, що у московському «Прологові» надрукували навіть молитву царя
та його родини, де, зокрема, були такі слова: «О єже престолу Київському
соєдинитися з богопоставлсним престолом Московським, і княженію Мало
російському совокупитися з богохранимим Великоросійським царством». Ли
ше у XVIII ст. Синод скасував її, бо «Мала Росія, також Київська та інші
тієї країни єпархії з Великою Росією поєднані, і маються в одній Велико
російській єпархії» 37.
Москва, не маючи підтримки з боку вищої ієрархії Київської митрополії
і все ж не втрачаючи надії схилити її до себе, зробила ставку на дрібне ду
ховенство. З перших же днів свого перебування в Україні московські по
сланці відзначили, що між козацтвом та міщанством існує певний анта
гонізм, що міщани подекуди невдоволені козацькою адміністрацією, й збаг
нули, що від цього може бути користь для російських інтересів. Задоволь
няючи прохання міщан, цар та його урядовці поступово добивалися їхньої
прихильності, привчали звертатися до Москви мимо гетьманського уряду.
Міщан підтримувало дрібне духовенство, яке теж нерідко ставало жертвою
свавілля козацької старшини, не кажучи вже про сільських священиків та
їхніх парафіян. Вміло оперуючи суперечностями в українському суспільстві,
московські політики добивалися бажаних результатів. Надійною опорою
російських впливів в Україні ще за життя Богдана Хмельницького стало
місто Ніжин та його духовенство, представлене протопопом Максимом Фи-
лимоновичем.
Так, у жовтні 1657 року (через кілька місяців по смерті гетьмана і мит
рополита) протопоп писав у Москву, що багато людей, але «ж найпаче на
нашому Сівері» бажають, щоб цар володів ними. Хоча старшина, як зазначає
він, «для свого пожитку, і посольство лякає, мовляв, коли цар та Москва
візьмуть в свої руки (владу), то невільно буде селянам в чоботах і сукняних
жупанах ходити, та в Сибір чи на Москву будуть загнані; для того й попів
своїх надішлють, а наших туди ж поженуть», Максим Филимонович від
імені «посольства» все ж просить, аби цар «звелів, щоб митрополит москов
ський в Києві був» м. Немає сумніву в тому, що погляди ніжинського про
топопа не були поодинокими в Україні.
Способи, якими царизм намагався поширити свій вплив у Україні, дуже
скоро розчарували гетьманський уряд. Богдан Хмельницький, розуміючи, до
чого хилиться з «протекцією» царя, не забарився поставити заборчим тсн-
денцям московського уряду певні межі, не зв’язуючись із Росією більше
ніякими угодами. Одночасно йшов пошук нових союзників. Відновлюються
АУІ’іУ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, ДЬ 5 63
М. В. Х арш ш т
стосунки з Швецією; від короля Карла-Густава очікувалося посольство,
навіть військова допомога 39. Дотримуючись у зносинах з Олексієм Михай
ловичем один раз прийнятої форми етикету, гетьман водночас міцно утри
мував владу над Україною у своїх руках, не дозволяв нікому втручатися в
її внутрішні справи.
13 квітня 1657 року помер київський митрополит Сильвестр Косів, люди
на, яка все своє життя присвятила збереженню незалежності, самобутності
Української православної церкви. Богдан Хмельницький, вважаючи вибори
нового владики виключно українською справою, визнав за непотрібне навіть
повідомити Москву про смерть митрополита. Без відома Москви гетьман
своєю владою затвердив місцеблюстителем Київської митрополії
чернігівського єпископа Лазаря Барановича, а день виборів призначив на 15
серпня 1657 року. Від свого імені Богдан Хмельницький відправив
універсали-запрошення до єпископів «у Львів і Перемишль і в Луцьк, щоб
вони приїхали на обрання митрополита за стародавнім правом, як перед тим
споконвіку бувало» .
Позиція гетьмана викликала обурення у царських урядовців. Проте цьо
го, як і виборів нового глави Української православної церкви, Богдану
Хмельницькому вже не судилося побачити. 6 серпня (27 липня ст.ст.) 1657
року серце великого гетьмана України, який все своє життя бажав розквіту
батьківщини, перестало битися.
Таким чином, Визвольна війна українського народу, розпочата під гас
лом боротьби «за віру», була неоднозначно сприйнята православним духо
венством Київської митрополії. Дрібне духовенство, невдоволене постійними
утисками католицької шляхти, претензіями греко-католицької церкви на
храми і церковні володіння православних, влилося в ряди повсталого наро
ду, сподіваючись здобути нарешті бажану свободу.
Гетьман Богдан Хмельницький, розуміючи значення, яке мало духовен
ство у становленні нової влади в Україні, із самого початку намагався зару
читися його надійною підтримкою. Протягом усього свого гетьманування він
видавав універсали, спрямовані на збереження та розширення володінь
Київської митрополії. Під час переговорів з урядом Речі Посполитої постійно
фігурувало питання про зрівняння Української православної церкви в пра
вах з католицькою, скасування церковної унії та повернення митрополії всіх
її храмів і маєтностей.
Позиція гетьмана відповідала інтересам вищої ієрархії української цер
кви. Не розриваючи відносин з польським урядом, єпископат митрополії
підтримав заходи Богдана Хмельницького, які стосувалися охорони прав
Української православної церкви, зміцнювали її позиції в Речі Посполитій.
Наслідком їхньої співпраці протягом 1649 — 1650 років стало нове юридичне
підтвердження давніх прав та привілеїв Київської митрополії польськими
властями.
Однак затяжна війна, часта зміна влади, селянські погроми, що не об
минули володінь Київської митрополії, неспроможність гетьманського уряду
завжди вчасно зброєю захистити власність Української православної церкви
змусили її ієрархів відійти від політичної діяльності. Це дало їм можливість
протягом 1651 — 1653 років успішно розвивати церковно-господарські зв’язки
з гетьманським урядом, польськими властями, Російською державою,
східним православним духовенством, управляти єпархіями, піклуватися про
належний професійний рівень українських служителів церкви.
Після Переяславської Ради (1654 р.) з’явилися обставини, які змусили ук
раїнських духівників знову потурбуватися про юридичний статус Київської
митрополії. Справа в тому, що царизм розцінював рішення Ради виключно
як повернення Росії раніше втрачених нею земель. Таке трактування поши
рювалося і на Київську митрополію, якій у складі Московського патріархату
відводилася чи не найголовніша роль провідника російської політики в Ук
раїні. Виходячи з цього, царські урядники спрямували зусилля на підрив ав
токефальних засад Української православної церкви, дезорганізацію її робо
ти, розчленування території. Російські воєводи грубо втручалися в справи
64 /55М 0130-5247. Укр . іст. ж урн. 1995, М> 5
Богдан. Хмельницький та Українська православна церква
київського митрополита, затримували та піддавали допитам священнослу
жителів, будували на церковних землях оборонні споруди і, нарешті, три
єпархії Київської митрополії, розташовані поза межами України, фактично
підпорядкували владі московського патріарха.
Богдан Хмельницький, розбудовуючи Українську державу, необхідним
атрибутом якої виступала національна церква, відразу ж після Переяслав
ської Ради порушив питання про підтвердження канонічного статусу
Київської митрополії та збереження за нею П обширних володінь.
Послідовність гетьмана знову зблизила з ним вище духовенство Української
православної церкви. До царя направлялися грамоти, листи, спільні посоль
ства з вимогою затвердити давні права і привілеї української церкви. Однак
російський уряд, підтверджуючи володіння окремих монастирів та
духівників, від головної вимоги — залишити Київську митрополію у юрис
дикції константинопольського патріарха — ухилявся.
Царизм, не маючи змоги силовими методами канонічно підпорядкувати
собі митрополію і не знайшовши підтримки з боку її ієрархів, спробував
зміцнити свій вплив серед дрібного духовенства. Вміло використовуючи
труднощі, з якими стикалося українське суспільство, Москві вдалося
закріпити свої позиції на Сіверщині, де частина священиків погодилася мати
митрополита-росіянина на Київській митрополичій кафері.
Богдан Хмельницький, зрозумівши, що означає насправді «протекція»
російського царя, намагався огородити Україну та її церкву від будь-якого
втручання в їхні внутрішні справи. Гетьман своєю владою затверджував
єпископів на кафедри, видавав охоронні грамоти, допомагав вирішити на
гальні проблеми церкви, а після смерті С. Косова сам призначив
місцеблюстителя митрополичої кафедри. Вибори нового глави Української
православної церкви Б. Хмельницький вважав компетенцією виключно Ук
раїни та її духовенства.
Отже, помилковими, на наш погляд, є твердження, що Богдан Хмель
ницький намагався підпорядкувати Українську православну церкву мос
ковській духовній владі. Вивчення документів і праць аналітичного харак
теру дає підставу стверджувати, що гетьман розглядав українську церкву як
< необхідний інститут Української держави. Тому всі його заходи були спря
мовані на зміцнення автокефальних засад Київської митрополії, гарантом
яких й надалі мав виступати константинопольський патріарх. •
• Закінчення. Початок див.: Укр. іст. журн. № 4, 1995.
’ В л а с о в с ь к и й І. Нарис Історії Української Православної Церкви. — Т.2. —
С. 299
Історія народів Росії: Від найдавніших часів до середини XVIII століття. — К., 1992. —
С. 206 — 210.
3 АЮ и ЗР. — Т. 3. — № 327. — С. 462.
4 ПСЗ-1. — Т. І — № 104. — С. 297.
А б о л е н с к и й И. Московское государство при царе Алексее Михайловиче и
патриархе Никоне, по запискам архидиакона Павла Алепского / / Труди Киевской Духовной
Академии. — 1876. — № 12. — С. 647.
АЮ и ЗР. — СПб, 1878. — Т. 10. — № 4. — С. 253; З й н г о р н В. Очерки из исто-
рии Малоросии в XVII в. — Т. 1. — С. 50.
Т а р н а в с к и й С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Москов-
скому патриарху. — С. 40 — 41.
А Ю и ЗР. — Т. 10. — № 4.11. — С. 255 — 259.
9 АЮ и ЗР. — Т. 10. — № 8. XXIII. — С. 505; № XVII — С. 391; № 10.ІІІ. — С. 546.
, Д о р о ш е н к о Д. Нарис історії України. — Т. 2. — С34 — 35.
“ АЮ и ЗР. — Т. 10. — С. 265 — 167.
2 В л а с о в с ь к и й І. Нарис історії Української Православної Церкви. — Т. 2. —
С. 311.
Iі К о н и с с к и й Г. История Русов или Малой России. — М., 1846. — С. 98.
\4 Там же. — С. 98, 99.
5 С м о л і й В, Р и ч к а В. Угоди гетьманського уряду України з Московською де
ржавою (1654 — 1764) очима правознавця / / Укр. істор. журн. — N9 4 — 6. — С. 93 — 96;
С м о л і й В, С т е п а н к о в В. У пошуках нової концепції історії визвольної війни
українського народу XVII ст. — ІС, 1992. — С. 21 — 22.
16 АЮ и ЗР. — Т. 10. — № 8. — С. 491; ІУДМ. — Т. 3. — № 196. — С. 260; № 197. —
С. 262; З й н г о р н В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. — Т. 1. — С. 64.
АУ5*іУ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, № 5 65
В. О. Щербак
17 ЦДІА України в Києві, ф. 1407, оп. 1, спр. 63, арк. 1 — 2; спр. 64, арк. І
18 ДБХ. — N9 255. — С. 353 — 354; № 256 — 258. — С. 354 — 358.
19 АЗР. — Т. 5. — № 48. — С. 98.
^ М а х в р и й . История Русской Церкви. — Т. 12. — С. 77; 3 й н г о р н В. Очерки
из истории Малоросии в XVII в. — Т. 1. — С. 100; В л а с о в с ь к и й І. Нарис історії
Української Православної Церкви. — Т. 2. — 307.
21 АЮ и ЗР. — Т. 10. — № 8ЛХІІІ. — С. 505; № И.УІ. — С, 557; № 17.112. — С. 773.
22 АЮ и ЗР. — Т. 10. — № 7.УІІ. — С. 393 — 394.
^ Т а р н а в с к и й С. Исследование о подчинении Киевской митрополии Московскому
патриарху. — С. 41
24 АЮ и ЗР. — Т. 10. — № 6У І — С. 315 — 318; № 8. XXIII. — С. 506.
2 5 А б о л е н с к и й И. Московское государство при царе Алексее Михайловиче и
патриархе Никоне, по запискам архидиакона Павла Алепского. — С. 648 — 649.
2 6 - 2 7 АЮЗР. — Ч. 3. — Т. 4. — № 287. — С. 823 — 824.
28 - 29 АЮ и ЗР. — Т. 10. — № 16. XVII. — С. 762; ІУДМ. — Т. 3. — № 200. — С. 264 —
265.
30 АЮ и ЗР. — Т. 10. № 16. XVIII — XIX. — С. 762 — 764.
31 В л а с о в с ь к и й І Нарис історії Української Православної Церкви. — Т. 2. — С.
304; Х а р л а м п о в и ч К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную
жизнь. — Казань, 1914. — С. 172.
32 АЗР. — Т. 5. — № 48. — С. 98.
33 Х а р л а м п о в и ч К. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь.
— С. 207; В л а с о в с к и й І. Нарис історії Української Православної Церкви. — Т. 2. — С.
343.
А б о л е н с к и й И. Московское государство при царе Алексее Михайловиче и
патриархе Никоне, по запискам архидиакона Павла Алепского. — С. 647.
3 ЦДІА України в Києві, ф. 2227, оп. 1, сир. 194, арк. 1.
36 Там же, спр. 193, арк. 1 — 3.
37 О г і є н к о І. Українська Церква. — К., 1993. — С. 170.
38 АЮ и ЗР. — СПб., 1863. — Т. 4. — С. 41 — 42.
39 ЦДІА України в Києві, ф. 237, оп. 1, спр. 23, арк. 1 — 3.
40 О г і є н к о І. Українська Церква. — С. 171; АЮ и ЗР. — Т. 4. — № 6. — С. 5; №
7.1ІІ. — С. 8.
В. О. Щ ербв* (Київ)
Запорозька Січ як фактор консолідації
українського козацтва до середини XVII ст.
Потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його
самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька
Січ. Питання про час і місце її виникнення внаслідок відсутності прямих
свідчень залишається дискусійним. Однак саме від його вирішення знач
ною мірою залежить підхід до оцінки становлення козацтва як суспільної
верстви.
Історики доклали чимало зусиль для пошуку документальних ма
теріалів про організацію Січі за дніпровськими порогами. На думку
І. М. Каманіна та М. К. Любавського *, заснування козацької общини на За
порожжі слід відносити до часу виникнення козацтва. Визнаним осередком
і репрезентантом низового лицарства, за твердженням М. С. Гру шевського 2,
Запорозька Січ стала у 80-х роках, а В. О. Голобуцький датував її виник
нення 30 — 50-ми роками XVI ст.
Серед найважливіших причин появи Запорозької Січі, на нашу думку,
слід виділити, насамперед, потребу організації козацтва в зв’язку із зростан
ням його чисельності на середину XVI ст. З іншого боку, заснування центру
козацької вольниці зумовлювалося потребою захисту українських земель від
дедалі зростаючої татарської агресії. Тривале перебування козаків далеко від
волостей викликало необхідність їх об’єднання у згуртовані загони на чолі
з досвідченим отаманом. Формування козацької общини в умовах безпосе
редніх контактів з кочовиками вплинуло на її військову організацію і вия
вилося в мові, одязі та зовнішньому вигляді запорожців.
66 166іV 0130-6247. Укр. Іст. журк. 1996, N9 6
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213890 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-17T22:55:39Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Xаришин, М.В. 2026-02-19T09:01:32Z 1995 Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) / М.В. Xаришин // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 57–66. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213890 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) Богдан Хмельницкий и Украинская православная церковь (1648—1657 гг.) (Окончание) Article published earlier |
| spellingShingle | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) Xаришин, М.В. Повідомлення |
| title | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) |
| title_alt | Богдан Хмельницкий и Украинская православная церковь (1648—1657 гг.) (Окончание) |
| title_full | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) |
| title_fullStr | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) |
| title_full_unstemmed | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) |
| title_short | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648 –1657 pp.) (Закінчення) |
| title_sort | богдан хмельницький та українська православна церква (1648 –1657 pp.) (закінчення) |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213890 |
| work_keys_str_mv | AT xarišinmv bogdanhmelʹnicʹkiitaukraínsʹkapravoslavnacerkva16481657ppzakínčennâ AT xarišinmv bogdanhmelʹnickiiiukrainskaâpravoslavnaâcerkovʹ16481657ggokončanie |