У Норильському концтаборі
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1995 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213901 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | У Норильському концтаборі / М.Б. Барбон // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 134–136. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860273783240130560 |
|---|---|
| author | Барбон, М.Б. |
| author_facet | Барбон, М.Б. |
| citation_txt | У Норильському концтаборі / М.Б. Барбон // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 134–136. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T12:15:28Z |
| format | Article |
| fulltext |
ЛИСТИ ДО РЕДАКЦІЇ
М. Б. Бф бон (Киї»)
У Норильському концтаборі
Читаючи опубліковану на сторінках вашого видання статтю В. І. Ульянов
ського «В. І. Біднов» (1992. — № 10 — 11), натрапив на прізвище професора
М. Д. Антоновича (с. 91). Свого часу я мав щастя знати цю непересічну лю
дину і спілкуватися з нею в суворих умовах сталінських таборів. Своїми
спогадами про епізоди, пов’язані з цим знайомством, мені й хотілося б
поділитися з читачами.
Тішу себе надією, що, можливо, ця моя коротенька оповідь стане в при
годі майбутньому дослідникові життя і діяльності цього вченого чи того
історичного періоду, на який вони припали.
У 1951 — 1952 рр. табірна доля закинула мене в Норильський 2-ий
політтабір «Каеркан», що знаходився на півдорозі між м. Норильськом і пор
том Дудінкою. Місцеві чекісти загнали мене сюди, виконуючи «припис»,
зроблений у моїй особовій справі: «использовать только на тяжельїх физ. ра-
ботах». Тут я опинився в 104 штрафній бригаді разом з кримінальними зло
чинцями — вбивцями, що потрапили в наш табір за втечу з місць ув’язнен
ня. На новому місці один з моїх друзів — Бедей Василь Іванович (він був
родом із Закарпаття, з Тячева) повідомив мені, що в першій колоні шахтарів
вугільної шахти № 18 бригадиром сортувальників працює мій земляк з
Києва.
Перед сном, коли ще в таборі не зачинили бараків, я розшукав цю лю
дину. Михайло Опанасович Войченко був родом із с. Русанова Броварського
району на Київщині. У 1930 р. батьків його розкуркулили й вислали на Урал
у м. Сєров. Дитинство Михайла пройшло в дитбудинку. Під час війни він
перебував на фронті як офіцер Червоної армії, був поранений. Де
мобілізувавшись, навчався у Львівському університеті. Був звинувачений у
тиражуванні в університетській друкарні за завданням ОУН листівок із
зверненнями до громадян м. Львова боротися за самостійну Україну й заа
рештований. З Войченком нас зв’язала любов до поезії і любов до України.
Це була начитана, розумна людина з великим життєвим досвідом. Кохаю
чись у живопису, він всіляко намагався розвивати ці свої здібності: малював
табірному начальству їхні портрети, а також репродукції з картин видатних
майстрів пензля. М. Войченка, зокрема, його слова про те, що людину тво
рить не буття, а вона лишається такою, як є, згадує в «Архіпелазі Гулаг»
О. Солженіцин. Завдяки своєму малярству Михайло зміг отримати в таборі
посаду бригадира на грохотах шахти № 18, де зеки сортували вугілля.
Познайомившись з Войченком, я часто ходив до нього в барак. Одного
разу, полярного зимового вечора, завітавши в секцію, де жила бригада Вой
ченка, я побачив біля Михайлової тумбочки високого кремезного чоловіка
із сократівським чолом, стриженою головою з невеликими залисинами, ро
зумними карими очима. Карбованою українською мовою той чоловік роз
повідав про історію київського Золотоверхого Михайлівського монастиря,
зруйнованого більшовиками. Войченко познайомив нас. «Антонович Михай
ло Дмитрович», — відрекомендувався незнайомець і, лагідно всміхнувшись,
потис мені руку. Прізвище це було мені вже знайоме: я чув, що серед в’язнів
табору з’явився такий професор.
М. Войченко з великими труднощами вирвав його, як згодом і мене, із
штрафної бригади, перевів у свою і тримав біля себе: разом з ним їв і спав,
щедро ділився всім, що міг у табірних умовах дістати як бригадир і художник.
134 /55Н 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995, Мв 5
Листи до редакції
Невдовзі з розповідей Михайла Дмитровича я дізнався, що він народився
1910 р. в Києві, на розі вулиць колишньої Кузнечної і Жилянської. До речі,
там ще до 1960-х років стояв двоповерховий дерев’яний будинок його діда.
Меморіальна дошка, встановлена на ньому, повідомляла, що тут жив
відомий український історик В. Б. Антонович, професор Київського
університету св. Володимира. Після 1960 р. за вказівкою тодішніх ко
муністичних властей будинок разом з меморіальною дошкою було знесено,
очевидно, щоб він не нагадував людям про цього вченого, який усією душею
вболівав за долю України. Михайло Дмитрович говорив мені, що у дворі, по
близу дідівського будинку, стояла ще й велика дерев'яна комора. Однак у
1940 р. я її вже не бачив. Мабуть, вона була знесена раніше.
Михайло починав своє навчання в стінах пільгового пансіону Павла Га
лагана, про який мені багато розповідав. У 1918 р. восьмирічним хлопчиком
він опинився в Італії, куди його батько Дмитро Володимирович Антоно
вич — член Української Центральної Ради, активний діяч національного
відродження — змушений був емігрувати разом з родиною. З Італії Антоно
вичі перебралися до Німеччини. Тут Михайло Дмитрович закінчив гео
графічний та історичний факультети Берлінського університету . Він був од
ружений на німкені і мав німецьке громадянство. До початку другої світової
війни став професором і читав лекції в Берлінському університеті.
В 1940 р. його у чині майора мобілізували до вермахту. В 1942 під час
німецької окупації Києва, він побував у рідному місті й навідався в дідівське
обійстя, звідки довелося тікати в дитинстві. Ходив Михайло Дмитрович і до
Андріївської церкви, милувався Дніпром та чернігівськими далями. Його ча
стина воювала на Кубані. Велике враження на Антоновича справили місцеві
чорноземи, де, як він говорив, росли будяки завтовшки з людську руку.
Після того як Німеччина капітулювала, Михайло Дмитрович оселився у
Франції, в Парижі. Якось увечері, коли він ішов затемненою паризькою ву
лицею, на нього накинулися невідомі, мабуть, французькі комуністи, наділи
йому на голову мішок, укинули в автомашину і відвезли в один з північних
портів країни. Вночі Антоновича передали на радянський вантажний паро
плав у руки КДБ і доставили в СРСР, де віддали до суду як військового
злочинця і запеклого «українського буржуазного націоналіста». Військовий
трибунал засудив його на 25 років ув’язнення та 5 років заслання і направив
у м. Норильськ.
Михайло Дмитрович Антонович, як і доктор філології, поліглот Олег
Олександрович Махонін — син капітана імператорської яхти «Штандарт»,
мав табірний номер з літерою «О», що означало його належність до ко
лишніх емігрантів. У таборі Михайла Дмитровича називали «бродячою» ен
циклопедією в галузі гуманітарних знань. Справді, серед інтелігенції і вче
них, які опинилися тут, не було більш авторитетної та компетентної люди
ни, як професор Антонович — свідомий і глибоко переконаний патріот, ро
зум і серце якого завжди горіли любов’ю до України.
На перших порах нашого знайомства ми, траплялося, полемізували з
приводу толстовського вчення. Я доводив, що людство можна вдосконалити
тільки шляхом пізнання кожним себе самого як індивідуума, всіляко
відстоював авторитет Л. М. Толстого, завдяки якому в мене ще на
університетській лаві виробився скептицизм до марксистсько-ленінських
догм. Потрібно, палко говорив я Антоновичу, поширювати серед людей
істинну віру. Михайло Дмитрович лагідно дивився на мене своїми карими
очима й запитував:
— А в чому ж полягає та істинна віра?
Професора в таборі поважали. Нерідко у вільні від роботи вечори М. Ан
тонович на прохання мешканців бараку розповідав їм про ті чи інші
історичні події. Це були справжні імпровізовані лекції. Читаючи їх, Михайло
Дмитрович забував про все на світі і, здавалося, повністю переносився в ту
епоху, про яку розповідав. Я захоплено дивився на його богатирську постать,
на це обличчя мудреця, жадібно вслухався у кожне слово, що злітало з його
вуст, облямованих акуратно підстриженими русими вусами. З оповідей уче/І,5ТЛГ 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995, М 5 135
Листи до рсдакиД
ного перед уявним поглядом вдячних слухачів поставали сторінки історії
стародавніх Греції та Риму, слов’янства, Росії і нашої рідної України. З ве
ликою майстерністю передавав Михайло Дмитрович деталі різних воєнних
походів і баталій, скажімо, під Карфагеном, де відзначився своєю полковод
ницькою майстерністю Гамількар Барка. М. Антонович знаходив у своєму
лекторському арсеналі такі поетичні образи, такі художні мазки, що ця бит
ва врізувалася в пам’ять слухача на все життя. Натхненним словом, ніби
чарівним пензлем митця, він майстерно відтворював такі деталі, як відблиск
сонячних променів на срібних підковах ошалілих коней, перекошені злобою
обличчя воїнів... Читаючи лекції, професор замружував очі і, мабуть, уявляв
себе на кафедрі Берлінського університету, коли був сповнений сил і енергії,
а наука становила для нього основний зміст життя.
У бригаді М. Войченка ми з Антоновичем перебували досить довго. Пра
цювали на грохоті, по стрічці якого із шахти № 18 йшло вугілля. Ми
відбирали з нього породу і скидали її вниз у бункери. Бувало, стоячи поряд
з професором, я спостерігав як Михайло Дмитрович, заплющивши очі, щось
шепотів сам до себе. Виявляється, відпрацьовував тексти своїх лекцій і цим
жив. І куцого полярного літа, і жорстокої полярної зими стояли ми з Ми
хайлом Дмитровичем над рухомою стрічкою конвейєра з тим клятим
вугіллям. Зміна тривала 11 годин. І весь час на ногах.
Галерея була чорна від вугільного пороху, лише вгорі під стелею тьмяно
блимали електролампочки. Інколи я читав М. Антоновичу свої вірші і вхо
див у світ поезії так само, як він входив у світ науки.
Зрідка мені з Києва надходили продуктові посилки від батьків, і я
ділився отриманим з Михайлом Дмитровичем. Професор скромно
відмовлявся брати запропоноване мною. В таборі М. Д. Антонович багато
писав. Тематика його праць стосувалася історії України та її мови. Через
мене він передавав свої рукописи іншому зеку — волинянину Володимиру
Терентійовичу Тимощуку, який працював на будівництві лаборантом, а той
ховав їх під підлогою лабораторії. Одного разу, коли чекісти робили обшук
Гшмон”) у робочій зоні, Володя переховав ці папери під опалубку одного з
котлованів, де зводилися стіни нової галереї. Вночі інша бригада залила той
котлован бетоном. Я дізнався про це від Володимира Терентійовича лише в
1992 р. Так що рукописи професора М. Антоновича лежать і нині в якійсь
із колон шахти № 18 Норильського гірничо-металургійного комбінату, в
«Каеркані». В. Т. Тимощук, який один знає про це безпосередньо, мешкає те
пер у м. Хмельницькому по вул. Купріна № 40, кв. 2.
У 1953 р. мене забрали на етап у 4-е табірне відділення, а Михайло
Дмитрович залишився в бригаді М. Войченка. Однак наступного року бри
гадира як «українського націоналіста» також перевели з 2-го політтабору і
кинули до нас, у штрафний норильський табір «Купець». Коли Михайло
Войченко вирушав у дорогу, професор все ще лишався в його колишній бри
гаді. Але мені відомо, що тоді ж, у 1954 рп М. Д. Антоновича разом з Олек
сандром Федоровичем Чоповським та іншими українськими патріотами було
взято на етап і перекинуто з Норильська в колимські табори. За словами
О. Чоповського та В. Бедея, на Колимі влітку 1954 р. чекісти посадили
М. Антоновича в політізолятор. Там, у камері, його відвідав полковник КДБ
з Москви. Вони вели довгу полеміку. Кажуть, що чекіст щось пропонував
професорові, а той уперто відмовлявся від його пропозиції. Коли ж полков
ник залишив камеру, туди ввійшли надзирателі. Вони накинулися на Анто
новича, повалили його і дали в руку кілька уколів, від яких у Михайла
Дмитровича відібрало пам’ять. Мабуть, тільки завдяки силі свого організму
він тоді не помер на місці.
> Потім М. Антоновича вивели з ізолятора, посадили на вантажівку і ра
зом з іншими відібраними зеками та солдатами конвою кудись повезли. Ав
томашина та потрапила в аварію, в якій загинув і конвой, і політзеки, а з
ними й професор Михайло Дмитрович Антонович. Так трагічно закінчилося
життя онука видатного українського історика.
136 155Н 0130-5247, Укр. іст. жури. 1995, № 5
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213901 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:15:28Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Барбон, М.Б. 2026-02-19T09:04:58Z 1995 У Норильському концтаборі / М.Б. Барбон // Український історичний журнал. — 1995. — № 5. — С. 134–136. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213901 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Листи до редакції У Норильському концтаборі В Норильском концлагере Article published earlier |
| spellingShingle | У Норильському концтаборі Барбон, М.Б. Листи до редакції |
| title | У Норильському концтаборі |
| title_alt | В Норильском концлагере |
| title_full | У Норильському концтаборі |
| title_fullStr | У Норильському концтаборі |
| title_full_unstemmed | У Норильському концтаборі |
| title_short | У Норильському концтаборі |
| title_sort | у норильському концтаборі |
| topic | Листи до редакції |
| topic_facet | Листи до редакції |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213901 |
| work_keys_str_mv | AT barbonmb unorilʹsʹkomukonctaborí AT barbonmb vnorilʹskomkonclagere |