Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1995 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213907 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи / В.А. Смолій // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 3–14. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860271076579213312 |
|---|---|
| author | Смолій, В.А. |
| author_facet | Смолій, В.А. |
| citation_txt | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи / В.А. Смолій // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 3–14. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T11:32:27Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
400-річчя з часу народження
Богдана Хмельницького
В. А. СмолІй (Київ)
Богдан Хмельницький:
особистість у контексті епохи
У багатовіковому розвитку українського народу XVII століття займає особ
ливе місце. Невибагливий і повільний плин суспільного життя, характерний
для середньовіччя, змінився різким прискоренням, своєрідним катаклізмом,
що ознаменував у політичній сфері створення етнічної держави українців, в
економічній — поступовий перехід до більш високого рівня суспільного ви
робництва. Перехідні періоди від одного цивілізаційного етапу розвитку
людства до іншого завжди виштовхували на політичну арену певні сили або
окремих осіб, які їх уособлювали, що далеко не адекватно відповідали
існуючим на той час стереотипам мислення, поведінки і дії. У сфері
соціальних відносин такою новою силою стало козацтво, яке на рубежі
XVI — XVII ст. перетворилося з явища побутового у суспільний стан, через
призму якого переломлювалися основні тенденції розвитку України. Не ви
падково представники різних шкіл та напрямів в історіографії визнають ви
датну роль козацтва в утвердженні нових форм власності та конститую
ванні політичних інституцій, що виходили за межі існуючих у середнь
овіччя станових рамок, традиційних світоглядних установок і уявлень про
державу, право, місце людини у суспільстві і т. п.
Але цим далеко не вичерпувалося коло політичних сил і
соціокультурних явищ, які свідчили про початок нового періоду в розвитку
України. Вони проявилися у конфесійній сфері, в освітніх інноваціях, у
якісних змінах суспільної та етнічної свідомості різних категорій населення
тощо 1. Козацтво заявило про себе як організовану силу у боротьбі з поль
ським режимом. Вже повстання 1591 — 1596 рр. продемонструвало, що
політична арена поповнилася станом, який надзвичайно динамічно реагував
на найменші зміни у політичному та господарському житті України 2.
Нова епоха ставила також нові завдання визвольної боротьби. У
свідомості частини представників шляхетського стану та козацтва
визрівають перші проекти надання автономії окремим козацьким регіонам
України в складі Речі Посполитої (О. Верещинський, С. Наливайко). Ще далі
йшло керівництво козацьких ватаг, які, вийшовши на «волость», встановлю
вали там без будь-яких попередніх теоретичних розумувань «козацький
присуд», що на практиці передбачав випадіння з-під юрисдикції місцевої ко
ролівської адміністрації цілих регіонів. В Україні почала зароджуватися
стійка традиція визвольних змагань, які спиралися на військову силу козац
тва, його організаційні засади та принципи.
У цій атмосфері двоїстості світу, традиціоналізму і водночас утверджен
ня нових тенденцій, репрезентантом яких виступало козацтво, формувався
світогляд майбутнього гетьмана України і творця козацької держави Богда
на Михайловича Хмельницького (1595 — 1657). Лапідарна формула «шлях
тич за походженням, козак по духу» якнайбільше відповідає характеристиці
цієї людини. Справді, родина Хмельницьких проживала в середовищі га
лицької шляхти (у Жовкві чи Одеську), що, безперечно, наклало певний
155 N 0130-5247. Укр. іст. журк. 1995 4 З
В. А. Смалій.
карб і на виховання Богдана. Відповідні знання та ціннісні орієнтири юнак
одержав і під час свого навчання в двох різних за своїм характером
шкільних закладах — по-перше, ймовірно, в одному з київських монастирів
і, по-друге, у Львівській єзуїтській колегії. Поєднання традиційної освіти, що
існувала в Україні, з європейською сприяло розширенню світогляду Богдана,
дало можливість познайомитися з кращими зразками світових духовних
надбань. Подальше життя та діяльність Хмельницького свідчили, що в
юнацькі роки він не гаяв часу — вивчав історичні документи (літописи,
хроніки), праці середньовічних авторів, право, добре знав історію свого на
роду, його взаємин із сусідами 3. Грунтовна лінгвістична підготовка дала
можливість Хмельницькому розмовляти кількома мовами. Чи не тоді Богдан
почав замислюватися над долею України, хитросплетіннями її історичного
минулого та ймовірними моделями майбутнього розвитку?
Ще ближче з реаліями тогочасного життя Богдан Хмельницький по
знайомився в Чигирині. Почався якісно новий етап його життя. Шляхетське
середовище і шкільну парту замінили атмосфера козаччини й ефес шаблі.
Життя в краї було далеким від романтичних уявлень молодої людини —
вихідця з дрібної української шляхти. В районі Дикого Поля Хмельницько
му довелося вперше зіткнутися з реальною загрозою з боку турків і татар,
наяву побачити суперечності, які існували між різними угрупованнями ко
зацтва, на собі відчути результати політики польських властей на східних
«кресах». Проте, очевидно, саме ці екстремальні умови сприяли утверджен
ню принципової лінії поведінки Богдана і його політичного кредо. Свою до
лю Хмельницький зв’язав з козацтвом. Він бере участь у боротьбі проти ту
рецько-татарської експансії в Україну, а під час походу польського війська
у Молдавію і його поразки під Цецорою (1620 р.) потрапляє навіть у полон.
Після дворічного ув’язнення Хмельницький повертається в рідні місця.
У формуванні політичного світогляду майбутнього гетьмана розпочався но
вий етап, зв’язаний передусім з перманентною хвилею козацьких повстань
20 — 30-х рр. XVII ст. На відміну від попередніх виступів козацтва (у
т. ч. повстання 1591 — 1596 рр.) вони відзначалися значно вищими ор
ганізаційними засадами, ідеологічним вмотивуванням дій і радикальністю
вимог повстанців 4. Ряд опосередкованих даних засвідчує, що Хмельницький
не залишився стороннім спостерігачем подій, які розгорталися тоді в Україні
(згадаймо, наприклад, свідчення відомого польського історика другої поло
вини XVII ст. В. Коховського 5).
Одночасно звертає на себе увагу й інша обставина. У Хмельницького,
очевидно, саме тоді викристалізувалася думка про недоцільність обмеження
у боротьбі з польським режимом в Україні лише військовими методами. Де
далі більше приділяючи увагу політичній стороні справи, він брав участь у
діяльності козацьких посольств, які направлялися до Варшави, підтримував
зв’язки з представниками французького уряду, зав’язував широке коло зна
йомств з посередниками інших іноземних держав.
З яким політичним багажем прийшов Б. Хмельницький до початку по
встання? Існуюче коло документів цього періоду життя майбутнього воло
даря України не дозволяє достатньою мірою реконструювати процес ево
люції його світогляду. Разом з тим зрозуміло, що Хмельницький насамперед
замислювався над перспективою розвитку України, її взаємин з Польщею.
Не міг він не думати й про причини, що зумовили невдачу козацьких вис
тупів. Зокрема, дослідники мають щодо цього пряме свідчення самого
Хмельницького. У листі жителям Замостя, датованому 1648 р., він писав: «Я
сподіваюсь, що всемогутній господь Бог з своєї ласки нагородить нас за це
літо і за цю зиму тим добром з ваших маєтків, яке ви десять років у нас
брали. Тоді нам було погано, коли ви нас спершу обдурили, а саме, давши
подарунки запорозькій старшині, намовили нас від черні відокремитися, що
ми й зробили, повіривши вашому слову. Але тепер ми всі в одному гурті, і
не допоможе вам більше господь Бог на нас їздити» 6.
Без особливого перебільшення можна твердити, що на 1648 р. Б. Хмель
ницький зумів акумулювати (і, звичайно, адаптувати до тогочасних реалій)
4 І55іV 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 ДЬ 4
Богдан Xмельншфкий: особистість у контексті епохи
весь попередній досвід визвольної боротьби козацтва. Для нього
рівноцінними були як військові, так і політичні методи боротьби. У
політичному мисленні майбутнього гетьмана тісно перепліталися прагма
тизм, схильність до компромісів та переговорів Петра Сагайдачного і непри
миримість та постійне апелювання до військової сили козацьких проводирів
20 — ЗО-х рр. XVII ст. Говорити про перевагу одного з цих компонентів не
доводиться. У роки Визвольної війни українського народу Хмельницький
продемонстрував неперевершену майстерність добиватися поставленої мети
шляхом як відкритої збройної боротьби, так і методом переговорів, комп
ромісів і навіть тимчасових поступок.
Далеко не випадковими були інтенсивні контакти Б. Хмельницького із
зовнішніми політичними силами. Очевидно, саме тоді у нього зароджується
ідея використання в разі збройного конфлікту з Польщею кримсько-татар
ської військової сили (як відомо, такий прецедент існував — українсько-та
тарська угода від 1624 р.)
Однак попередній досвід боротьби козацтва за свої права на той час ще
не міг дати відповідного «мислительного» матеріалу для вироблення якісно
нової програми боротьби з режимом Речі Посполитої. Для цього потрібні бу
ли час і певні умови, які могли визріти тільки в процесі нового козацько-
шляхетського конфлікту, що невпинно наростав.
Заслугою Б. Хмельницького було те, що він вчасно відчув нові тенденції
в розвитку українського суспільства наприкінці 40-х рр., які, незважаючи на
регіональні особливості і станову специфіку, проявилися у формуванні ат
мосфери масового невдоволення існуючим режимом. У його внутрішніх
змінах були зацікавлені козаки, селяни, міщани, духовенство. Трагедія у
сімейному житті стала лише своєрідним детонатором, який підштовхнув
Б. Хмельницького до активних дій.
У спеціальній літературі, присвяченій початковому етапу Визвольної
війни, міститься твердження про традиційність, характерну для попередніх
козацьких повстань. Навряд чи це так. Адже відомо, що Б. Хмельницький
здійснив, по-перше, величезну організаційну роботу по підготовці повстання.
По-друге, нетрадиційним у діях майбутнього гетьмана було те, що він уже
на його початку в своїх політичних комбінаціях ефективно використав
кримсько-татарський фактор. Все це не могло не забезпечити перших пере
мог козаків під Жовтими Водами і Корсунем й невпинне поширення по
встання на значні території лівого і правого берегів Дніпра.
Величезний (і подекуди неконтрольований гетьманом) розмах повстання
створював проблеми, відповіді на які вже не міг дати попередній досвід бо
ротьби. Насамперед це стосувалося перспектив і кінцевої мети війни, що роз
почалася. До Хмельницького жодна з політичних сил, які на той час зай
мали домінуюче місце у суспільстві (зокрема, українська шляхта —
найбільш економічно сильний та духовно розвинутий стан), не спромоглася
сформувати й теоретично обгрунтувати ідею створення .незалежної Ук
раїнської держави. Існували лише досить аморфні й несміливі плани авто
номізації козацьких районів у складі Речі Посполитої. Непростим виявилося
це завдання і для Хмельницького. На першому етапі війни гетьман не вий
шов (і, очевидно, не міг вийти) за традиційні рамки «козацького авто-
номізму» . І все ж, як свідчать факти, вже у березні 1648 р. (тобто, через два
місяці після початку повстання), в ході переговорів з поляками він поставив
питання, яке виходило за межі звичайних вимог козацтва. Йшлося не лише
про ліквідацію чинності «Ординації Війська Запорозького» від 1638 р, а й
про знищення органів королівської влади на частині території Київського
воєводства й встановлення тут козацьких порядків а. Вимога, по суті, озна
чала не що інше, як надання автономного статусу частині території України
(хоч і незначній) у складі Речі Посполитої. Навряд чи можна вважати її ви
падковою. У травні 1648 р. Б. Хмельницький повернувся до цього питання і
заявив М. Потоцькому про необхідність створення «по Білу Церкву удільної,
з визначеними кордонами, держави» 9.
155N 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 М> 4 5
В. Л. Смалій
Однотипні вимоги Б. Хмельницького впродовж трьох місяців свідчили
про якісно нову грань у формуванні його політичної програми. Однак зна
чення її не слід перебільшувати. У червні 1648 р. загальна рада, яка
зібралася під Білою Церквою, виробила інструкцію козацького посольства
до Варшави. Її зміст відбивав лише традиційні вимоги козацтва (збільшення
реєстру, видачу платні, право вибирати старшину, повернення церков, захоп
лених уніатами) 10 і свідчив про відхід Б. Хмельницького від ідей, висловле
них ним у березні й травні (інша справа, чи збігалися особисті погляди геть
мана з думкою козацької старшини). Отже, для цього етапу була характерна
ще велика амплітуда коливань у поглядах Б. Хмельницького і його оточен
ня на перспективи та кінцеву мету війни.
Тим часом на визволеній частині території України відбувався природ
ний процес створення органів етнічної державності. До кінця червня 1648 р.
на Лівобережжі, а до кінця серпня і на Правобережжі утверджуються нові
владні структури у вигляді козацького адміністративного устрою, судів,
власної національної армії і т. п. Перемога під Пилявцями і похід Б. Хмель
ницького у західний регіон України стали ще однією важливою віхою на
шляху остаточної кристалізації основних принципів політичної доктрини
гетьмана. В історичній літературі вже аналізувався цей період життя та
діяльності Б. Хмельницького. Зокрема, ряд дослідників, добре вивчивши хід
військових дій, плани та сили сторін, прагнули вмотивувати та пояснити по
ведінку гетьмана під Львовом і Замостям, причини, що спонукали його за
лишити Галичину й повернутися до Києва. Однак наявний документальний
матеріал не дає можливості реконструювати еволюцію поглядів Б. Хмель
ницького. Відомо лише, що він, згідно із свідченням одного з козаків (вере
сень — початок жовтня 1648 р.), знову піднімає питання про необхідність
«відняти польські володіння до Вісли» 11. Щоправда, у листах до польського
короля Яна Казиміра та сенаторів (листопад 1648 р.) Б. Хмельницький вису
нув більш помірковані вимоги, які перегукувалися з червневими документа
ми. І все ж без особливого перебільшення можна твердити, що без глибоких
і болісних роздумів гетьмана над майже дванадцятимісячною боротьбою з
Польщею, без прискіпливого аналізу причин прорахунків (а вони, безпереч
но, існували) було б неможливо сформувати національну державну ідею і
розробити програмні принципи будівництва незалежної держави. Очевидно,
київські розмови Б. Хмельницького підтвердили правоту його поглядів на
майбутнє України.
Документи неупереджено зафіксували, що під час переговорів з поль
ським посольством, яке очолював Адам Кисіль (лютий 1649 р.), Б. Хмель
ницький заявив, що «відірве від ляхів всю Русь і Україну» ,2. Для розуміння
принципової лінії поведінки гетьмана на переговорах і його уявлення перс
пектив розвитку української державності надзвичайно важливе значення
мали сказані ним 23 лютого слова: «Досить нам на Україні і Подолю, і Во
лині; тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Га
лич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте, ляхи. Туди
я загоню більш можних ляхів, дуків і князів. А будут ті і за Віслою брикати,
знайду я їх там певне. Не постоїт мі нога жодного князя і шляхотки тут в
Україні^» 13.
Пройшло два місяці. Б. Хмельницький в іншій обстановці, під час пере
говорів з московським послом Григорієм Унковським, заявив: «...Писали к ко
ролю и к панам раде о том, будет они без изменьї хотят с нами мир имети,
и они б мир с нами учинили на том, что им, ляхом и литве, до нас, Запо-
роского Войска и до Белой Руси, дела нет. И уступили бн мне и Войску
Запороскому всей Белой Руси по тем границам, как владели благочестивьіе
великие князи, а мьі в подданстве и в неволе бити у них не хотим» 14. Отже,
гетьман не тільки повторив свою думку про необхідність створення держави,
незалежної від Польщі, але й наголосив на тому, що йому, як володарю Ук
раїни, належить право на політичний спадок Київської Русі, а значить, і
формування території держави в її етнічних межах. Таким чином, можна з
певністю констатувати, що на лютий — квітень 1649 р. фактично заверши-
6 155N 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 М» 4
Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи
лося формування програми створення незалежної Української держави.
Відтоді матеріалізації цієї ідеї у вигляді життєздатного політичного ор
ганізму підпорядковувалися всі інші напрями діяльності великого гетьмана
— військовий, соціальний, економічний.
Висунення ідеї створення незалежної Української держави означало, що
у політичній культурі українців почався якісно новий етап розвитку. Логіка
історії підштовхувала політичних діячів України до дальшої еволюції цієї
ідеї, вдосконалення її окремих граней і т. п. За межі нашої статті виходить
аналіз державотворчих засад, наприклад, І. Виговського, П. Дорошенка, І. Са-
мойловича, І. Мазепи, П. Орлика та інших українських гетьманів. Наголоси
мо лише на одному — вони, як правило, відштовхувалися у своїх думках і
практичних пошуках від основних принципів свого великого попередника.
Утвердження молодої української державності відбувалося у надзвичай
но складній політичній ситуації. Б. Хмельницькому довелося подолати
значні перешкоди на шляху конституювання владних структур і поширення
їх дії на інші території. Гетьману потрібно було виявити справжню
політичну мудрість, щоб оволодіти ситуацією після укладення Зборівського
(1649) і особливо Білоцерківського (1651) договорів з Польщею. їх умови
істотно обмежували автономні права Війська Запорозького у складі Речі По
сполитої і територію, якою воно володіло (Київське, Чернігівське і Брацлав-
ське воєводства — за Зборівським, і лише Київське — за Білоцерківським),
передбачали відновлення тут довоєнних порядків. Здавалося, що під впли
вом внутрішніх (загострення до крайніх меж соціальних конфліктів) і
зовнішніх (агресія Речі Посполитої та дворушність Кримського ханства)
факторів Українська держава, по суті, стояла на грані загибелі. Та Б. Хмель
ницький зумів подолати ці перешкоди. Він, по-перше, дещо згладив
соціальну напругу у суспільстві, визнавши основні соціальні завоювання на
роду, і, по-друге, після перемоги під Батогом (травень 1652 р.) зумів повер
нути втрачені території.
На 1652 р. процес складання етнічної державності в основному завершив
ся. Він також був далеко не простим. Як відомо, Б. Хмельницький у своїй
державотворчій практиці використав традиції козацтва і, зокрема, досвід
його військово-політичної організації — Запорозької Січі. Використав, але не
переніс механічно на новий економічний і суспільно-політичний грунт. Зок
рема, гетьман поступово почав відмовлятися від такого громіздкого і далеко
не ефективного органу, як Генеральні (чорні) ради 15. Основні важелі влади
поступово переходять до рук більш вузького кола друзів і соратників
Б. Хмельницького (генеральної старшини, полковників, а в окремих випад
ках найбільш авторитетних сотників і рядових козаків). Очевидно, ухвали
старшинської ради справляли визначальний вплив на прийняття рішень
гетьманом. Навряд чи випадковим було визнання Б. Хмельницького, зробле
не у 1656 р. в листі до коронного гетьмана С. Потоцького: «Що прийнято з
узгодженого зі всією старшиною схвалення, то цього нам не можна пору
шувати приватним чином» 1б. Однак значення слів Б. Хмельницького не слід
перебільшувати. В його руках з самого початку війни зосередилися всі най
важливіші важелі політичної влади. Він видавав універсали, карав і милу
вав, скликав ради і впливав на все, що на них відбувалося, визначав
фінансово-економічну політику держави, зовнішньополітичний курс уряду,
розглядав плани військових операцій і реалізував їх. Б. Хмельницький був
справжнім лідером національної революції. Утвердженню його авторитету
сприяли послідовність, з якою він проводив свою політичну лінію, і водночас
здатність до критичного осмислення помилок і недоліків (а вони, звичайно,
були).
Документи засвідчують, що гетьман ніколи не відмовлявся* від нагоди,
щоб ще більше зміцнити свою владу. Не випадково джерела рясніють таки
ми термінами в оцінці Б. Хмельницького, як «наш государ», «великий геть
ман», «найясніший» і т. п. Зміцнення особистої влади Б. Хмельницького ви
магали не тільки екстремальні умови шестирічної збройної боротьби з Поль
щею. Цьому сприяла і харизматичність самого гетьмана, який сприймався
1551V 0/30-5247. Укр. Іст. журн. /9 9 5 N9 4 1
В. А. Смолій
широкими масами української людності як «Богом даний». Реалізація на
практиці гетьманських прерогатив наближала, по суті, владу володаря Ук
раїни до необмеженої. Звернемося знову до свідчень документів. Полковник
П. Тетеря: Владел всем один, что раскажет, то всем войском и делают» 7.
Полковник А. Жданович: «Все де вст^ешно гетману говорить мьі не смели,
а кто де молвил, и тот жив не бьіл» . Сам Б. Хмельницький так оцінював
статус своєї влади (1649): «_Мі то Бог дав, тем єсть єдиновладцем і самодер
жцем руським» . Не виключено, що гетьман виношував плани встановлен
ня «гетьманського самодержавства» 20. У цьому контексті логічними й об
грунтованими є його заходи щодо укладення шлюбної угоди між старшим
сином Тимофієм та дочкою молдавського господаря Лупула Розандою, а
пізніше практична реалізація ідеї спадковості гетьманської влади (гетьман
ську булаву у квітні 1657 р. одержав його молодший син Юрій).
У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс
питань, пов’язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності
молодої держави. В цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі
протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення: укла
дати союзи з одними або добиватися нейтралітету інших. Це привело до виз
нання України як суб’єкта міжнародних правових відносин. Разом з тим
глибокий аналіз ситуації, яка складалася, дав Б. Хмельницькому мож
ливість зробити невтішний висновок — жодна з тодішніх навколишніх де
ржав не була зацікавлена в існуванні незалежної України. Зрадливість і по
ступливість третій стороні виявляв кримський хан. Політичних уроків з ми
нулих подій не винесла Річ Посполита, яка готувалася до нового наступу
на Україну. Далекими від союзницьких залишалися відносини з Молдавсь
ким князівством, Валахією і Трансільванією. Історичні реалії поставили пе
ред Б. Хмельницьким дилему: залишитися наодинці з королівським військом
і, можливо, втратити основні завоювання, досягнуті в ході війни, чи заради
їх збереження прийняти протекторат однієї з держав — Порти або Росії.
Крім того, гетьман у розробці своїх зовнішньополітичних планів змушений
був рахуватися із внутрішньополітичною ситуацією: кризовими явищами в
економіці, знищенням продуктивних сил, спустошенням українських земель
і навіть деморалізацією частини населення. Крім того, слід враховувати, що
під гетьманською булавою перебувала лише частина (близько половини)
етнічної території України.
Відомо, що українська дипломатія в пошуках союзників працювала у
двох основних напрямах — переговори велись паралельно — і в Москві, і в
Стамбулі. Однак у кінцевому підсумку Б. Хмельницький пріоритетною виз
нав можливість протекції московського царя. Цей крок гетьмана не можна
вважати ні випадковим, ні кон’юнктурним. Він був буквально вистражданим
у процесі болючих роздумів над долею України і П майбутнім. Характерно,
що український гетьман у побудові своїх планів прагнув знайти аналогії в
минулому, оперував не апріорними судженнями, а конкретним історичним
матеріалом. Ще під час згаданої вище розмови з Григорієм Унковським він
наголосив на тому, що «от Владимерова святаго крещения одна наша бла
гочестивая християнская вера с Московским государством и имели єдину
власть» 2\ У майбутньому мотив спільності конфесій українців і росіян
постійно був присутнім у політичному кредо гетьмана.
Яким уявлявся характер українсько-російських взаємин Б. Хмельниць
кому? Існуючий нині фактичний матеріал дає можливість відповісти на це
питання однозначно: відносини між Україною і Москвою, на думку гетьма
на, мали будуватися на договірній основі, де б кожна із сторін взяла на себе
певне коло обов’язків. Очевидно, не випадково ще у серпні 1651 р. генераль
ний писар І. Виговський у розмові з російським послом Григорієм Богдано-
вим заявив, що мас намір їхати до Москви з тим, щоб «о тех о всех статьях
успет договариватца, на которьіх статьях тому бьіть, что им бить под ево
государевою високою рукою» 22. У наступні роки гетьман продовжував до
биватися реалізації своїх відносин з Москвою саме у такому варіанті.
8 І55И 0130-5247. Укр. Іст. жури. 1995 № 4
Богдан, Xмельішщжии: особистість у контексті епохи
Рішення Переяславської ради 1654 р. і Московсько-Переяславський договір
стали, по суті, логічним завершенням цієї політики Б. Хмельницького.
Пішовши на конфедеративний союз з Москвою (гадаємо, саме така
оцінка найповніше характеризує юридично-правовий зміст цього договору),
гетьман показав себе реалістичним і тверезо мислячим політиком. Цей
політичний акт він розглядав тільки як засіб для досягнення задумів і
планів більш масштабних і глибоких: утвердження державності та
об'єднання під гетьманською булавою всіх етнічних українських земель.
Логіка наступних подій, одним з основних учасників яких був Б. Хмель
ницький, продемонструвала, що він діяв саме в такому напрямі (похід ук
раїнсько-російських військ у західний регіон України, домагання від урядів
Швеції й Трансільванії зафіксувати територіальні межі України у
відповідних договорах і т. п.).
Як відомо, історія не знає умовного способу. Тому некоректними є спро
би реконструкції історичного процесу в Україні у разі іншого варіанту роз
витку подій. Дослідники мають достатнє коло документальних джерел для
відтворення складної палітри політичного життя у наступний час. Докумен
ти ж підтверджують, що у зміні політичної карти Європи та в існуванні не
залежної Української держави не була зацікавлена жодна з великих держав
(і це розумів, як відзначено вище, Б. Хмельницький). Не випадково лише на
папері залишився Гадяцький договір, підписаний у 1657 р. І. Виговським з
Польщею. Не збиралася дотримувати існуючих домовленостей Оттоманська
Порта, яка фактично перетворила край в арену жорстокої боротьби між во
рогуючими сторонами. З іншого боку, реальну модель розвитку українських
земель у складі Речі Посполитої (60-ті рр. XVII — XVIII ст.) демонструє нам
Правобережна Україна. Вона продовжувала залишатися колоніальним при
датком до метрополії. В її північно-східних, а з початку XVIII ст. і південно-
західних районах інтенсивно відновлювалася панщинно-фільваркова систе
ма господарства, зростали панщина та інші повинності селян. У стані гли
бокого занепаду перебували міста, промислове виробництво і торгівля 23.
Варшава не зробила жодного висновку з подій середини XVII ст. На Право
бережжі, як і раніше, десятками років не вирішувалися конфесійні, етнічні
та культурні проблеми. Все це до краю загострювало атмосферу соціального
й релігійного життя, зумовлювало все нові і нові спалахи визвольної бороть
би (гайдамацький рух, Коліївщина 1768 р.). Українське питання набувало за-
гальнопольського і загальноєвропейського резонансу і стало одним з тих
факторів, які забезпечували постійне втручання у внутрішню політику Речі
Посполитої інших держав. Ослабленням Польщі скористалися уряди Росії,
Австрії та Прусії, і в середині 90-х рр. XVIII ст. вона перестала існувати як
незалежна держава.
Щоправда, ми не можемо обійти мовчанкою інше важливе питання —
про перспективи розвитку Української держави в складі Росії. Події наступ
ного часу показали, що інтереси централізованої монархії, яка ево
люціонувала до абсолютизму, та Української республіки з її демократични
ми інститутами й особливостями соціально-економічних відносин були час
то діаметрально протилежними, що й породжувало боротьбу між ними.
Правлячі кола Росії не хотіли змиритися з республікансько-демократичними
підвалинами соціально-політичного життя України, з намаганням козацької
старшини відстояти політичні й соціально-економічні права українського
суспільства, самостійність козацької республіки. Хід і наслідки цієї боротьби
залежали від співвідношення сил обох сторін, міжнародної обстановки, муд
рості політики спадкоємців Богдана Хмельницького, якої, скажемо відверто,
їм часто бракувало. А трагічні події Андрусівського договору 1667 р. ознаме
нували поділ земель Української козацької республіки між Росією та Поль
щею. З цього часу розпочався навальний наступ царату на автономію Геть
манщини.
Період Хмельниччини — це не лише час становлення незалежної де
ржави, зміни політичного статусу України і її місця на європейському кон
тиненті. Це також доба соціальних потрясінь, які істотно вплинули на устої
15 ЯТУ 0130-5247'. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 9
В. А. Смалій
тогочасного суспільства. Специфіка подій середини XVII ст. полягала в то
му, що паралельно з визвольною боротьбою відбувалася справжня селянська
війна. Втягнення в їх круговерть багатотисячних мас колишніх кріпаків вне
сло зміни у розстановку соціальних сил, суттєво позначилося на існуючій
становій структурі середньовічного суспільства. «Усе, що живо, поднялося в
козацтво», — так висловився Самовидець з приводу цих подій 2 . Справді, в
ряді районів України число козаків почало коливатися від 60 до 80 % від
усієї кількості населення. Відповідно зазнала змін структура аграрних
відносин — було знищене велике феодальне землеволодіння й панщинно-
фільваркова система господарства, зменшилися латифундії шляхетського
стану, ліквідовувалося кріпацтво. Відбувся справжній революційний прорив
у формуванні різних рівнів суспільної свідомості селян. Вперше за багато
століть їх боротьби на практиці було реалізовано заповітний лозунг «землі
й волі». Козацтво ж із стану гнаного і переслідуваного перетворилося у
провідну верству українського суспільства. В його руках зосередилися не
тільки політична влада, а й великі матеріальні багатства, насамперед зе
мельна власність. Характерно, що козацьке господарство мало чітко вира
жені тенденції до еволюції новим для того часу шляхом — фермерським.
Разом з тим вже перші місяці війни виявили ряд проблем, що таїли в
собі серйозну небезпеку загострення соціальних суперечностей у суспільстві
(навіть у вигляді крайньої форми — громадянської війни). Передусім
помітнішою стала напруга між класами-антагоністами — селянами й фео
далами. Селяни прямо заявляли, що вони прагнуть «навіки не мати панів»,
«воліють всі загинути, ніж панам звикле послушенство віддавати», «не пла
тити ніяких податків» і т. п. 25 Але не менш тривожні симптоми намітилися
і в повстанському таборі. Чотирикутник «козаки — селяни — міщани —
шляхта» об’єднувався спільними інтересами у сфері політичній. Що ж до
соціальної, — то тут він був далеким від внутрішньої стабільності. Виникли
певні розбіжності між селянами й козаками, зокрема, у поглядах на право
володіння землею та іншими угіддями. Висловлювали невдоволення міщани,
які вважали, що ущемлювалися їх права у ремісничій та промисловій
діяльності. Помітні суперечності існували між різними групами самого ко
зацького стану. В цій ситуації Б. Хмельницький розробив і послідовно про
водив у практиці державного будівництва надзвичайно гнучку й збалансо
вану соціальну політику.
Значення соціального фактора, як зазначалося, проявилося з перших же
місяців війни. Побоюючись розгортання «війни Русі з Руссю» 26, гетьман зро
бив спробу, з одного боку, заручитися підтримкою магнатів і шляхти ук
раїнського походження, з іншого, — не допустити реставрації довоєнних по
рядків на визволеній частині території України. На жаль, шлях вирішення
цієї проблеми виявився не простим. І. Вишневецький, 3. Заславський та їх
прихильники з числа дрібної і середньої шляхти категорично відмовилися
від пропозиції гетьмана і залишилися на стороні Речі Посполитої.
Б. Хмельницький досить швидко зорієнтувався в ситуації і зосередив ос
новні зусилля на тому, щоб не допустити наростання реально існуючих
конфліктів у повстанському середовищі. Зокрема, з самого початку війни він
став на шлях заборони реставрації великого феодального землеволодіння.
Сьогодні підраховано, що протягом 1648 — 1654 рр. він видав лише 17
універсалів, які підтверджували власницькі інтереси шляхти на землю чи
надавали їй нові земельні володіння. Ще більш жорстку лінію проводив
Хмельницький щодо соціальних апетитів козацької старшини. У документах
зафіксовано тільки один факт підтвердження права на володіння маєтком і
не відзначено жодного універсалу, який закріплював би нові земельні во
лодіння в руках козацької старшини 21.
Дещо іншу політику Б. Хмельницький проводив щодо православної цер
кви і монастирів. Гетьман добре розумів значення релігійного фактора у роз
гортанні Визвольної війни і чітко усвідомлював ту обставину, що ма
теріальна підтримка православ’я не лише не викличе супротиву широких
мас селян і козаків, а й зміцнить авторитет гетьманської влади в їх очах.
ю 155N 0130-5247. Укр. іат. жури. 1995 N9 4
аю^Лгпг/ЛА у ІюМггсОтпУ епохп
Не випадкове вже у червні 1648 р. ним було видано перші універсали, що
захищали церковне землеволодіння і передбачали суворе покарання осіб, які
зазіхали на монастирське май но і землі. Характерно, що у май бутньому пи
тання про підтримку православної церкви і монастирів практично завжди
входило до програмних документів Б. Хмельницького та інших гетьманів.
Загроза розвалу повстанського табору та реально існуюча тенденція до
переростання напруженості у взаєминах між козаками і селянами у
відкритий зброй ний конфлікт змушували Б. Хмельницького вносити корек
тиви в соціальну політику. Сприятливе ставлення до шляхти і українських
магнатів змінюється відкритою ворожістю. Гетьман уміло застосовує метод
«батога й пряника*. З одного боку, час від часу видаються універсали, які
страхали «бунтівників* смертною карою, з іншого, — навіть під тиском
польського уряду Б. Хмельницький не вдавався до відкритих репресій проти
повсталих. Свого принципового кредо — звільнити «з лядської неволі народ
весь руський », переконання, що в цьому й ому допоможе «та чернь всяя по
Люблин и Краков, которой я не одступлюсь, бо то права рука нашая» , —
гетьман дотримувався до кінця свого життя. Наскільки реалістичною і зва
женою була ця політична лінія, свідчить, зокрема, той факт, що навіть у
1649 і 1651 рр., коли соціальне напруження у суспільстві досягло край ніх
меж, Б. Хмельницький зумів зберегти відносний мир і стабільність у
державі.
Реалізму і зваженості у проведенні соціальної політики Б. Хмельниць
кий дотримувався і в майбутньому. Симптоматичним був його лист від 21
березня 1634 р. до послів Самій ла Богдановича і Павла Тетері, які перебу
вали у Москві. Гетьман нагадував українським послам, щоб вони дбали не
тільки про свої інтереси, а й враховували при вирішенні власних проблем
настрої «черні». «Аще бьі в чем какая нужда бьіла людем напотом, — писав
він, — яко и сами то усмотрите, могло бьі есмьі от черни в великом бьіти в
не&зстрашии и тотчас бьі бьіло смятение... И то усмотрите^ чтоб напотом
какое безправне поспольству не деялось, боятися надобно...» . Разом з тим,
слід відзначити, що тогочасне суспільство для Б. Хмельницького не мисли-
лося поза станових рамок, обмежень і прерогатив тих чи інших верств на
селення. Не випадково вже Березневі статті 1634 р. чітко визначали права і
обов'язки станових груп. Українські шляхтичі, наприклад, «чтоб при своих
шляхетцких вольностях пребьівали и меж себе старших на урядьі судовьіе
обирали и добрами своими и вольностми владели, как при королях полских
бьівало» Не викликає будь-якої іншої інтерпретації пункт статей про те,
що «кто пашенной крестьянин, той будет должность обьіклую- отдавать,
как и прежде сего» Ця юридична норма, закріплена у першому договорі
українського гетьмана з московським царем, згодом знай шла дальший роз
виток у наступних договірних статтях, які укладалися між двома сторона
ми. Щоправда, і тут Б. Хмельницький проявив обачність. Розуміючи, що не-
гай не переведення частини козаків у селянський стан може викликати їх
незадоволення, він відкладав вирішення цього питання на невизначений час
«Когда то (тобто, рішення царського уряду. — Авт.) одержим, мьі сами раз-
смотрение меж собою имети будем-.» X Істотних змін ситуація зазнала вже
після 1657 р., коли в реалізації соціально-економічних завдань з'явилися нові
тенденції, далекі від задумів і планів Б. Хмельницького.
Відомо, що українські землі здавна були своєрідною контактною зоною,
де перехрещувалися міграцій ні шляхи різних народностей . Зрозуміло й інше
— вій на і матеріальні труднощі, зв'язані з нею, до краю загострили існуючі
суперечності, які потенцій но були здатні викликати конфлікти на етнічному
та конфесій ному грунті. До честі Б. Хмельницького зазначимо, що в цілому
він зумів уникнути їх. Принципова теза «Непристой на й тяжка справа, коли
хто приневолює неохочих до своєї віри» " (в іншій інтерпретації вона зву
чить так: «А з їх м. панів, хто хоче і як хоче, хай вірить: ми не чужого, а
свого вимагаємо» висловлена гетьманом у 1650 р., проводилася ним про
тягом усього життя.
/.у.з\у Укр. иж. лсурн N0 4 ^
В. А. Смолій
Толерантність і повага до етнічних почуттів були характерні для
взаємин повсталого українського люду з представниками різних
національних груп, що мешкали в Україні. У нас немає підстав говорити
про виняток з цього правила, зокрема, у взаєминах українських повстанців
з поляками або євреями. Більше того, нині дослідники мають у своєму роз
порядженні достатню кількість документів, щоб твердити: представники
польського і єврейського етносів брали безпосередню участь у подіях Виз
вольної війни (зокрема, про це свідчить аналіз такого важливого джерела,
як «Реєстр всего Войска Запорожского 1649 г.»). У полки і сотні Війська За
порозького входили також росіяни, литовці, татари, вірмени, турки, чехи,
серби, німці, представники інших національностей 35.
На окреме висвітлення заслуговує питання про військову майстерність
Б. Хмельницького. Відзначимо лише, що гетьман став, по суті, творцем ук
раїнської армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам (а по
декуди й перевершувала їх). Він запровадив ряд новацій в організації
війська, тактиці ведення бою, домігся створення ряду допоміжних служб і
т. п. У роки Визвольної війни засяяв полководницький талант Б. Хмельниць
кого. Вміле використання традиційних методів ведення війни (зокрема, за
порозького козацтва) та нових форм, характерних для середини XVII ст., да
ло можливість гетьману провести ряд операцій, що істотно збагатили скар
бницю світового військового мистецтва (зокрема, це стосується битви під Ба
тогом у травні 1652 р.). Не випадково події війни та окремі деталі військових
операцій жваво обговорювалися у Західній Європі — на рівні урядів держав,
у дипломатичних кулуарах, на сторінках тогочасної преси
Величезний вклад Б. Хмельницького у будівництво Української держави
та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жодний із сер
йозних дослідників. Водночас непоодинокими є праці (особливо
публіцистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фа
тальну помилку», людиною, позбавленою державного таланту, у діях якої
превалювали особисті мотиви і т. д. і т. п. На жаль, автори таких праць свої
висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній
інтерпретації вирваних із загального контексту фактів. При цьому
ігнорується принцип історизму. На складну епоху XVII ст., де діяли свої за
кони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст.,
нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил).
Звичайно, у нас немає причин виправдовувати окремі вчинки Б. Хмель
ницького, а тим більше канонізувати його. Зокрема, серйозним прорахунком,
якого допустився гетьман, було виведення козацьких військ із західного
регіону України восени — на початку зими 1648 р., що призвело до швидкої
ресгаврації тут польських органів влади. Цей прорахунок Б. Хмельницькому
так і не вдалося виправити. Недоліки мали місце в оцінці зовнішньо
політичної ситуації у 1654 — 1655 рр., що спричинило загострення відносин
з Молдавією, Валахією та Трансільванією. У багатій різними подіями
політичній кар’єрі великого гетьмана можна знайти й ряд інших помилок і
недоліків. Проте, звичайно, не вони визначають місце, роль та значення
Б. Хмельницького в українській історії.
Кілька загальних зауважень. Визвольна війна не завершилася ні у
1654 р., ні зі смертю великого гетьмана у 1657 р. Відбулися лише зміни в
розстановці політичних сил, які, очолювані іншими лідерами, продовжували
між собою боротьбу. Україна ж у процесі цієї боротьби залишалася у сило
вому полі політичних інтересів Речі Посполитої, Оттоманської Порти і, зви
чайно, Росії.
Смерть Б. Хмельницького істотно ускладнила також внутріполітичне
становище у державі. Негативні тенденції, які з’явилися ще в роки війни, з
кінця 50-х рр. XVII ст. різко пришвидшилися. В єдиний клубок сплелися ох
лократичні настрої козацької маси, боротьба за верховенство і, як результат,
загострення суперечностей між окремими політичними угрупованнями стар
шини за владу, зростання її соціального егоїзму, внаслідок чого спо
стерігалося наростання внутрістанових та міжстанових конфліктів.
12 155 N 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 N9 4
Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи
Намітились різні підходи до вирішення загальнодержавних проблем
політичною елітою різних регіонів українських земель. На жаль, наступни
ки Б. Хмельницького не змогли адекватно розпорядитися його величезним
політичним спадком. Усі ці несприятливі обставини повною мірою були ви
користані урядами як Варшави, так і Москви для втручання у внутрішні
справи України.
І все ж Українська держава, біля джерел створення якої стояв Б. Хмель
ницький, продовжувала існувати, що свідчило про великі потенційні мож
ливості її народу.
Свою життєздатність довела також створена в ході Визвольної війни мо
дель соціально-економічних відносин. Її основні риси екстраполювалися, по
суті, на всі сфери соціального життя України не лише другої половини XVII,
а й на все XVIII ст. Отже, доба Б. Хмельницького — це не тільки час ак
тивних політичних діянь самого гетьмана. Це значно ширше поняття, що
увібрало в себе цілий спектр проблем, якими жила перехідна від серед
ньовіччя до нового часу епоха. Б. Хмельницький в цілому діяв у руслі цієї
епохи (у чомусь випереджаючи її, а в чомусь залишаючись її дітищем), що
об’єктивно сприяло розвитку нових тенденцій, якими було обтяжене того
часне українське суспільство. Зокрема, як зазначалося, незважаючи на су
перечливий характер, певні прорахунки і періоди відступів, у менталітеті
українців назавжди утверджується державницька ідея, яка стала гаслом
визвольних змагань XVIII — XX ст. Водночас нової якості набули етнічні
процеси, зв’язані з національним самоусвідомленням українців, визначенням
їх місця серед інших народів. Визвольна війна дала також додатковий
імпульс розвитку буржуазних відносин, які всупереч феодальній реакції по
чали завойовувати господарський простір українських земель.
Безперечно, Богдан Хмельницький — це історична особа, оцінка якої не
може бути однозначною. Він був однією з найвидатніших постатей в ук
раїнській історії: виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній
прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстансь
кий табір найрізноманітніші суспільні сили, організував і повів їх на пова
лення влади польської шляхти в Україні, стояв біля джерел створення Ук
раїнської держави. Разом з тим нині, з висоти XX ст., можна бачити не
послідовність і навіть половинчастість дій гетьмана, часом нелогічність його
вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба уз
годжувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої,
де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний
світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, характерні для Європи
XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на
компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Але генеральної
лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від
ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української дер
жави, Богдан Хмельницький дотримувався до останнього свого подиху.
‘ Я к о в е н к о Н. Розтятий світ; культура України-Руси в переддень Хмельниччини
/ / Сучасність. — 1994. — № 10. — С. 59 — 70.
Л е п я в к о С. А. Козацькі повстання 1591 — 15% років в Україні: Автореф. дис. канд.
іст. на̂ ук. — Дніпропетровськ, 1991. — С. 15.
Ш е в ч е н к о Ф. П. Історичне минуле у сприйнятті Богдана Хмельницького / / Укр.
іст. ж^рн. — 1982. — № 2. — С. 90 — 100.
Щ е р б а к В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648 —
1654 ра — К„ 1989. — 128 с.
^ К о с Ь о ц ' а к і V. Аппаїіит Роїопіае аЬ оЬіІи Уіасііаіаі IV. — Кг, 1683. — Т. 1. — Р. 20.
* Документи Богдана Хмельницького (1648 — 1657). — К., 1961. — С. 77.
Л и п и н с ь к и й В. Україна на переломі 1657 — 1659. Замітки до історії українського
державного будівництва в ХУІІ-ім столітті. — Відень, 1920. — С. 22.
Воссоединсние Украйни с Россией: Документи и материальї в трех томах. — М.,
1953. — Т. 2. — С. 18.
9 Цит. за: С м о л і й В. А , С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький: Хроніка
життя та діяльності. — К., 1994. — С. 19.
15Б N 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N° 4 13
В. С. Стєпанков
10 Документи Богдана Хмельницького. — С. 38 — 39; Документи об освободительной вой-
не украинского народа 1648 — 1654 гг. — Киев, 1965. — С. 72.
11 Документи об освободительной войне украинского народа. — С. 153, 187, 194.
12 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 117.
13 Т а м ж е . — С. 118.
14 Т а м ж е. — С. 154.
15К р и п ' я к е в и ч І. П. Студії над державою Богдана Хмельницького / / Записки
Наук, товариства їм. Шевченка. — Львів, 1925. — Т. 138 — 140. — С. 73.
16 Цит. за: М ьі ц ьі к Ю. А. Анализ источников по истории освободительной войни ук
раинского народа 1648 — 1654 гг. — Днепропетровск, 1985. — С. 72.
17 Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акти ЮЗР). — Т. 11.
— СПбп 1879. — С. 764.
18Б у ц и н с к и й П. Н. О Богдане Хмельницком. — Харьков, 1882. — С. 214.
19 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 117.
^ Л и п и н с ь к и й В. Назв, праця. — С. 117 — 120, 129.
21 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 152.
22 Там же. — Т. 3. — С. 120.
^ М а р к и н а В. Магнатское помсстье Правобережной Украиньї второй половини
XVIII в. (социально-зкономическое развитие). — К., 1961. — 234 с.
24 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 57.
25 С т є п а н к о в В. С. Социальная политика гетманской администрации в годи Ос
вободительной войньї украинского народа (1648 — 1654 гг.) и борьба против нее крестьян и
казацкой голитьби / / История СССР. — 1971. — № 3. — С. 73.
26 Документи Богдана Хмельницького. — С. 252.
^ С т є п а н к о в В. С. Назв, праця. — С. 74.
28 Документи Богдана Хмельницького. — С. 54, 56 — 57.
29 Там же. - С. 333.
30 Акти ЮЗР. — Т. 11. — С. 765.
31 Там же. — Т. 10. — СПб., 1878. — С. 447.
32 Документи Богдана Хмельницького. — С. 325.
33 Цит. за: Ш е в ч е н к о Ф. П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в
середині XVII ст. — К„ 1959. — С. 246.
34 Документи Богдана Хмельницького. — С. 196.
35 Ш е в ч е н к о Ф. IX Назв, праця. — С. 236 — 246.
36 Див., наприклад: М а ц ь к і в Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 р. / /
М а ц ь к і в Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші вибрані статті.
— Нью— Йорк—Львів—Київ—Мюнхен, 1993. — С. 13 — 38.
В. С. Стотинко* (Кам'янець-Подільський)
Проблема становлення монархічної форми правління
Богдана Хмельницького (1648 — 1657 рр.)
Серед багатьох аспектів Національної революції 1648 — 1676 рр., що потре
бують подальшого дослідження, продовжує залишатися організація влади
Української держави в середині XVII ст., коли закладалися основи
функціонування її інституцій. Не торкаючись історіографічного сюжету (це
тема спеціальної наукової розробки), відзначу важливий внесок у вивчення
поставленої проблеми В. Липинського, котрий вперше зробив спробу з’ясу
вати хід розбудови Української держави, роль у цьому процесі еліти й виз
начної особи \ Її окремих сторін торкалися у 20 — 60-х рр. І. Бойко, М. Гру-
шевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, Р. Лащенко, О. Оглоб-
лин, Л. Окиншевич, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак,
М. Слабченко, О. Терлецький, А. Ткач, Ф. Шевченко, С. Шелухін, А. Яковлів
й інші вчені. Після періоду «замовчування» (70 — 80-ті рр.) у вітчизняній
історіографії питань державної влади за гетьманування Б. Хмельницького
інтерес до них помітно зріс у першій половині 90-х рр. (праці О. Апанович,
В. Борисенка, М. Брайчевського, І. Верби, О. Гуржія, Я. Дашкевича, В. За-
млинського, Ю. Мицика, Л. Мельника, О. Путра, В. Смолія, В. Шевчука,
Я. Федорука, В. Цибульського й інших авторів). Серед зарубіжних дослідни
ків 70 — першої половини 90-х рр. назвемо С. Величенка, 3. Вуйцика,
14 155/V 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 № 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213907 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T11:32:27Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Смолій, В.А. 2026-02-19T09:08:14Z 1995 Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи / В.А. Смолій // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 3–14. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213907 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи Богдан Хмельницкий: личность в контексте эпохи Article published earlier |
| spellingShingle | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи Смолій, В.А. Статті |
| title | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи |
| title_alt | Богдан Хмельницкий: личность в контексте эпохи |
| title_full | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи |
| title_fullStr | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи |
| title_full_unstemmed | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи |
| title_short | Богдан Хмельницький: особистість у контексті епохи |
| title_sort | богдан хмельницький: особистість у контексті епохи |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213907 |
| work_keys_str_mv | AT smolíiva bogdanhmelʹnicʹkiiosobistístʹukontekstíepohi AT smolíiva bogdanhmelʹnickiiličnostʹvkonteksteépohi |