Cover Image

Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)

Saved in:
Bibliographic Details
Published in:Український історичний журнал
Date:1995
Main Author: Степанков, В.С.
Format: Article
Language:Ukrainian
Published: Інститут історії України НАН України 1995
Subjects:
Статті
Online Access:https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213908
Tags: Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.) / В.С. Степанков // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 14–33. — Бібліогр.: 140 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
_version_ 1860299330442756096
author Степанков, В.С.
author_facet Степанков, В.С.
citation_txt Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.) / В.С. Степанков // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 14–33. — Бібліогр.: 140 назв. — укр.
collection DSpace DC
container_title Український історичний журнал
first_indexed 2026-03-21T19:01:32Z
format Article
fulltext В. С. Стєпанков 10 Документи Богдана Хмельницького. — С. 38 — 39; Документи об освободительной вой- не украинского народа 1648 — 1654 гг. — Киев, 1965. — С. 72. 11 Документи об освободительной войне украинского народа. — С. 153, 187, 194. 12 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 117. 13 Т а м ж е . — С. 118. 14 Т а м ж е. — С. 154. 15К р и п ' я к е в и ч І. П. Студії над державою Богдана Хмельницького / / Записки Наук, товариства їм. Шевченка. — Львів, 1925. — Т. 138 — 140. — С. 73. 16 Цит. за: М ьі ц ьі к Ю. А. Анализ источников по истории освободительной войни ук­ раинского народа 1648 — 1654 гг. — Днепропетровск, 1985. — С. 72. 17 Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акти ЮЗР). — Т. 11. — СПбп 1879. — С. 764. 18Б у ц и н с к и й П. Н. О Богдане Хмельницком. — Харьков, 1882. — С. 214. 19 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 117. ^ Л и п и н с ь к и й В. Назв, праця. — С. 117 — 120, 129. 21 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 152. 22 Там же. — Т. 3. — С. 120. ^ М а р к и н а В. Магнатское помсстье Правобережной Украиньї второй половини XVIII в. (социально-зкономическое развитие). — К., 1961. — 234 с. 24 Літопис Самовидця. — К., 1971. — С. 57. 25 С т є п а н к о в В. С. Социальная политика гетманской администрации в годи Ос­ вободительной войньї украинского народа (1648 — 1654 гг.) и борьба против нее крестьян и казацкой голитьби / / История СССР. — 1971. — № 3. — С. 73. 26 Документи Богдана Хмельницького. — С. 252. ^ С т є п а н к о в В. С. Назв, праця. — С. 74. 28 Документи Богдана Хмельницького. — С. 54, 56 — 57. 29 Там же. - С. 333. 30 Акти ЮЗР. — Т. 11. — С. 765. 31 Там же. — Т. 10. — СПб., 1878. — С. 447. 32 Документи Богдана Хмельницького. — С. 325. 33 Цит. за: Ш е в ч е н к о Ф. П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією в середині XVII ст. — К„ 1959. — С. 246. 34 Документи Богдана Хмельницького. — С. 196. 35 Ш е в ч е н к о Ф. IX Назв, праця. — С. 236 — 246. 36 Див., наприклад: М а ц ь к і в Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 р. / / М а ц ь к і в Т. Англійський текст Зборівського договору з 1649 року та інші вибрані статті. — Нью— Йорк—Львів—Київ—Мюнхен, 1993. — С. 13 — 38. В. С. Стотинко* (Кам'янець-Подільський) Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648 — 1657 рр.) Серед багатьох аспектів Національної революції 1648 — 1676 рр., що потре­ бують подальшого дослідження, продовжує залишатися організація влади Української держави в середині XVII ст., коли закладалися основи функціонування її інституцій. Не торкаючись історіографічного сюжету (це тема спеціальної наукової розробки), відзначу важливий внесок у вивчення поставленої проблеми В. Липинського, котрий вперше зробив спробу з’ясу­ вати хід розбудови Української держави, роль у цьому процесі еліти й виз­ начної особи \ Її окремих сторін торкалися у 20 — 60-х рр. І. Бойко, М. Гру- шевський, Д. Донцов, Д. Дорошенко, І. Крип’якевич, Р. Лащенко, О. Оглоб- лин, Л. Окиншевич, М. Петровський, Н. Полонська-Василенко, О. Пріцак, М. Слабченко, О. Терлецький, А. Ткач, Ф. Шевченко, С. Шелухін, А. Яковлів й інші вчені. Після періоду «замовчування» (70 — 80-ті рр.) у вітчизняній історіографії питань державної влади за гетьманування Б. Хмельницького інтерес до них помітно зріс у першій половині 90-х рр. (праці О. Апанович, В. Борисенка, М. Брайчевського, І. Верби, О. Гуржія, Я. Дашкевича, В. За- млинського, Ю. Мицика, Л. Мельника, О. Путра, В. Смолія, В. Шевчука, Я. Федорука, В. Цибульського й інших авторів). Серед зарубіжних дослідни­ ків 70 — першої половини 90-х рр. назвемо С. Величенка, 3. Вуйцика, 14 155/V 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 № 4 Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького Д. Гаєцького, Я. Качмарчика, С. Охманн, Ф. Сисина, 0. Субтельного, П. Фе- денка. І все ж, повторюся, проблема еволюції політичної форми правління Ук­ раїнської держави та ролі в ній Б. Хмельницького є однією з найменш вив­ чених й водночас найбільш дискусійних. Не ставлячи за мету з’ясування всього комплексу питань, безпосередньо й опосередковано зв’язаних з нею, обмежуся лише спробою пунктирно окреслити найголовніші віхи еволюції влади гетьмана від виборного глави козацтва до одноособового володаря де­ ржави й процесу зародження ідеї українського монархізму. Вважаю також за необхідне пояснити, що стан джерельної бази (відсутність документації гетьманської, полкових і сотенних канцелярій; переписки, спогадів, щоден­ ників старшин) змусив автора частіше, ніж це б йому хотілося, вдаватися до припущень, а в ряді випадків взагалі відмовитися від спроб відповісти на окремі запитання, що виникали в ході дослідження проблеми. Спочатку висловлю кілька міркувань з приводу рівня розвитку в ук­ раїнському суспільстві національної державної ідеї та місця в ній мо­ нархізму напередодні 1648 р. По-перше, з розпадом Української імперії (Київської Русі) еліті не вдалося ні об’єднати в межах національної держави етноукраїнські землі, ні зберегти їх незалежність. Традиційно низький рівень в її ментальності монархічної ідеї — «Української корони», перевага у ній особистих і регіональних інтересів над національно-державними, вкрай слабка внутрішньополітична консолідація зумовили неспроможність панівної верстви організувати й очолити боротьбу українців за створення незалежної держави. До середини XVI ст. у політичній самосвідомості князів і панів зводиться нанівець (якщо не зникає зовсім) ідея необхідності відновлення Українського князівства. Гадаю, що саме тому еліта українського суспільства, через своїх представників на Люблінському сеймі 1569 рп задовольнившись гарантіями збереження соціально-економічних та мінімальних релігійно-культурних (православної віри й української мови) інтересів, не висунула програми відрубного устрою для України-Русі, ідеї триалістичної концепції унії між нею, Польщею і Литвою 2. З цього часу розпочався заключний період де­ націоналізації й полонізації князів й шляхетської верхівки, які в другій чверті XVII ст. почали охоплювати середню й дрібну шляхту, міський пат­ риціат, верхівку духовенства й козацьку старшину. Відсутність у князів і шляхти ідеї українського монархізму, по-перше, сприяла їх консолідації з польсько-литовськими феодалами у єдиний прав­ лячий стан Речі Посполитої, по-друге, дозволила їм безболісно визнати іноземного володаря (польського короля) за свого сюзерена. Відчуваючи себе рівноправними громадянами Речі Посполитої, вони швидко пройнялися «ідеєю політичного патріотизму» 3, який, по суті, був польським патріотизмом. І що характерно, палкими патріотами нової вітчизни, ревними захисниками її територіальної цілісності виступали не лише ополячені й окатоличені, але й, за незначним винятком, православні шляхтичі (а за да­ ними досліджень 3. Анусіка, О. Мальчевського та Н. Яковенко, останні ста­ новили більшість шляхетського стану на терені Волинського, Брацлавського і Київського воєводств) 4, котрі усвідомлювали приналежність до українців й пам’ятали про княжу Русь та Київ як її столицю 5. Так сталася національна катастрофа: народ втратив економічно найсильніший, політично найвпливовіший, найосвіченіший стан, який у тогочасній Європі «звичайно здійснював політичне керівництво, ставив певні політичні цілі, сприяв культурі та освіті, підтримував церкву й живив відчуття етно- політичної самобутності суспільства» 6. По-друге, внаслідок відсутності незалежної держави та втрачення елітою ролі виразника й захисника національно-політичних інтересів українського народу його самосвідомість протягом XIV — XVI ст. розвивалася дуже повільно (він ще не усвідомлював своєї етнічної окремішності від білорусів і росіян, а етноукраїнська територія не мала своєї чітко визначеної власної назви). Лише з кінця XVI ст., внаслідок поширення реформаційної ідеології 155 N 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 15 В. С. Спигпаиков (хоча у ній переважали соціальні мотиви 7); культурно-освітньої діяльності князя К. Острозького, братств й письменників-полемістів; сеймової боротьби частини шляхти у захист православної церкви; виходу на арену національно-політичного життя козацького стану започатковується період «лавиноподібного піднесення національної свідомості» я. Так, поширюється назва «руський» (у розумінні український) народ й вперше з'являється назва «український народ», виповнена стнополітичним змістом; зароджуються ідеї спадкоємності і безперервності у розвитку українського народу з часів кня­ жої Русі; єдності українців незалежно від конфесійної приналежності; окрес­ люється усвідомлення українцями себе як окремішньої від сусідніх етнічної спільноти; розпочинається боротьба за збереження історичних традицій нації, що протиставлялася націям-мігрантам, державні права української мови, впровадження народної мови в літературу; зароджується поняття національного ренегатства; формується серед шляхти погляд на себе як на «руський народ політичний», який добровільно прилучився до польської ко­ рони, зберігаючи свої права і привілеї тощо 9. По-третє, з кінця XVI ст. козацький стан, переживаючи бурхливий про­ цес становлення, почав виконувати «історичну місію національного речника українського народу», набувати функції «носія української державності» 10. Разом з тим, як на мою думку, у сучасній літературі окреслилася тенденція до ідеалізації «демократичності» форми правління Запорозької Січі, під якою часто-густо приховуються прояви класичної охлократії, вкрай небез­ печної для розбудови держави. Справді, демократичний принцип виборності на загальних ("чорних”) радах своїх старшин з часом розвинувся у ніким і нічим не обмежене всевладдя (а відтак і свавілля) цих рад. Адже керівництво «християнської козацької республіки», по суті, було заложни­ ком доброї чи злої волі, хвилинного спалаху позитивних чи негативних емоцій козацького загалу, постійно відчувало загрозу втрати не лише поса­ ди, але й життя. За свідченням французького інженера й картографа Г. Л. де Боплана, «гетьмани дуже строгі, але нічого не чинять без військової ради. Неласка, якої може зазнати гетьман, примушує його бути надзвичайно роз­ важним у військовому поході... Бо коли трапиться йому виявити свою ма­ лодушність, то його вбивають як зрадника і відразу ж обирають іншого геть­ мана, як я вже це описав. Управляти ними і вести їх у похід — нелегка справа, і нещасний той, хто невдало це зробить. За сімнадцять літ, які я провів у цьому краї, усі, хто займав цю посаду, трагічно закінчили свої дні (підкреслено мною — В. С.)» и. З другого боку, подібна практика розв’язання найважливіших питань життя Війська Запорозького створювала сприятливу атмосферу для інтриг та відвертої боротьби за владу, відкривала шлях до втручання з боку поль­ ського уряду. Нерідко «чорна» рада перетворювалася у слухняне знаряддя в руках досвідчених політиків чи спритних демагогів для досягнення постав­ лених цілей. Постійна міжусобна боротьба, зміна політичного курсу вкрай негативно позначалися на процесі консолідації козацького стану, результа­ тах боротьби з Річчю Посполитою. В ніякому разі не можна ігнорувати згуб­ ного впливу охлократично-демократичних принципів політичного життя на формування ментальності козацтва. Насамперед вони приводили до домінування в шкалі морально-соціальних цінностей особистої свободи над обов’язком перед владою; виробляли стереотип спротиву будь-яким заходам з боку старшинської адміністрації, спрямованих на її обмеження (що було неминучим у процесі становлення механізму державної влади). Під цим ку­ том зору виглядає слушним тонке спостереження сучасника Національної революції німецького історика Е. Франціска, що козаки понад усе цінували свою «дику свободу» 12. В їх очах гетьмани Війська Запорозького виступали ні представниками, ні носіями єдиної законної влади, а лише слухняними виконавцями козацької волі. Почала вироблятися ганебна практика в скрутні часи ведення воєнних дій проти Польщі (з часу повстання С. Нали­ вайка до повстання під проводом Д. Гуні) рятувати власне життя ціною ви­ дачі ворогові своїх старшин. Для цього було знайдене виправдання у вра- 16 /5\$7У 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 N9 4 Проблема становлення монархічної форми, правління. Богдана Хмельницького жаючій своєю аморальністю простій, але дуже прагматичній формулі: «Не­ хай твоя голова (буде) за всі наші голови» . У самосвідомості козацького стану до початку 1648 р. продовжували па­ нувати соціальні інтереси. З другого десятиріччя XVII ст. намітилася тен­ денція посилення захисту інтересів «всього народу Руського». Під час по­ встання 1637 — 1638 рр. вперше висувається програма, в якій гасло боротьби за «віру християнську» і козацькі «золоті вольності» поєднується з гаслом боротьби за ліквідацію панування ляхів і панів на терені «всієї України» (те­ риторії Південної і Центральної частини Київського воєводства — В. С.) 1 . Все ж старшина не спромоглася висунути ідеї про надання козацькій Ук­ раїні хоча б . обмеженої автономії у складі Речі Посполитої. В джерелах зустрічаємо лише невиразні натяки на її зародження. Характеризуючи політичну самосвідомість козацтва, зазначу, що воно, як і шляхта, розглядало польського короля єдиним джерелом законної вла­ ди і справедливості, на що слушно звернув увагу канадський дослідник С. Величенко 15. Разом з тим не варто переоцінювати міцності коренів його монархічних настроїв, як, очевидно, і серед селянства й міщанства, бо далеко не завжди особа короля виступала для них священною, а його влада — вла­ дою, даною від Бога. У цьому відношенні красномовним є свідчення ксьон­ дза С. Окольського (перебував у складі польського війська під час битви 16 грудня 1637 р. під Кумейками), шо ворог (повстанці — В. С.)> наступаючи табором, «гучним криком, богохульством, лихослів’ям, непристойними і лай­ ливими словами ганьбив і ображав шляхту, жовнірів, гетьманів і самого ко­ роля» 16. В 1636 р. один з бунтівних галицьких селян заявив: «Король — лях, гетьман — лях, коли б ще Бог був ляхом, тоді б усім нам був кінець» п. Каральна експедиція польської армії проти повстанців у 1637 р. породила серед сокальских міщан розмови про жорстокість короля Владислава IV, за яку він мав би поплатитися 18. Зроблю кілька висновків: 1. На середину XVII ст. ні стара родова еліта, ні нова, котра формувалася, не спромоглися сформувати української державної ідеї. 2. Внаслідок зради аристократії українське суспільство втратило ідею ук­ раїнської корони, української монархії (її замінила ідея польської корони, польської монархії), що могла стати ідейно-політичним стрижнем боротьби за відродження Української держави як спадкоємниці княжої Русі та ко­ ролівства Д. Галицького. Правда, з розвитком національної самосвідомості серед частини козаків, селян і міщан почала визрівати думка незаконності влади польського короля як чужинця, що за певних обставин могло приве­ сти до переконання в необхідності її заміни владою українського володаря. 3. В умовах формування зародку національної держави республіканська охлократично-демократична форма правління містила в собі серйозну небез­ пеку для його подальшого розвитку й успішного завершення боротьби за визволення України з-під польського колоніального гніту, за її незалежність. На початку 1648 р. спалахнуло козацьке повстання, яке через півроку пе­ реросло в Національну революцію, що тривала, на думку автора, до 1676 р. * її зміст полягав у розв’язанні двох вкрай важливих завдань: створення неза­ лежної соборної держави в етнічних межах України й утвердження у ній нової моделі соціально-економічних відносин, в основі якої лежала б дрібна (фермерського типу) козацька власність на землю. Апогей революції припав на період гетьманування Б. Хмельницького, коли інтенсивно йшов процес розбудови держави: форми правління, устрою, інституцій. За свідченням джерел, обрання його гетьманом відбулося на «чорній» раді відразу ж після захоплення Січі у першій половині лютого 1648 р. 19. І перші кроки у справі відносин з польською стороною Б. Хмельницькому до­ водилося робити лише за згодою козацької ради. Вдруге вона скликається у середині березня з приводу прибуття послів коронного гетьмана М. Потоць- кого. Проходила досить бурхливо (на майдані «наслухалися суворих голосів відповіді й різних вигуків»). Від її імені гетьман передав М. Потоцькому ви. моги, що передбачали надання козацькому регіону статусу самоуправління ЛУІТУ 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995 ДЬ 4 17 В. С. Стспянказ в складі Польщі 20. М. Потоцький у листі до короля констатував, що по­ встанці «хочуть також абсолютно панувати в Україні, укладати договори з іноземцями й зарубіжними монархами і робити все, що лише забагнеться їхній волі та бажанню» 21. Після здобутих українською армією перемог під Жовтими Водами і Кор­ сунем Б. Хмельницький передав коронному гетьманові програму вимог уря­ дові, що передбачала створення по Білу Церкву й Умань удільної, з визна­ ченими кордонами, держави 22. І що впадає у вічі: вона викликала надзви­ чайно гостру негативну реакцію з боку представників польської еліти, котрі побачили у ній, по-перше, відродження ідеї українського монархізму, по- друге, смертельну небезпеку для існування Речі Посполитої. В кінці трав­ ня — першій половині червня поширюються чутки про наміри гетьмана створити Українську державу ("вільне козацьке князівство”) і проголосити себе її монархом ("князем”) . Маршалок польського сейму Б. Лещинський не приховував обурення тим, що Б. Хмельницький «у своєму задумі хотів заснувати Руську монархію» 24. Виникає запитання: а чи самі Б. Хмельницький та його соратники усвідомлювали значущість відновлення ідеї української монархії? Аналіз джерел дозволяє дати негативну відповідь. Вони, як і більшість козацтва, продовжували вважати Річ Посполиту своєю Батьківщиною, а короля — її єдиним законним володарем. Під час розмови з красноставським старостою М. Собеським гетьман нарікав на те, що «ви п(ани) поляки короля не слу­ хаєтеся і з ним не рахуєтеся, кожен з вас керується лише своєю головою і нічого не робите». Чув він також від козаків міркування, що «король буде єдиним головою, якого ви і ми всі будемо слухати» 25. Не випадково Б. Хмельницький, дізнавшися про смерть Владислава IV, відразу ж попрохав брацлавського воєводу А. Кисіля повідомити, «кого Річ Посполита королем мати хотіла б» 26. Тому висловлена ідея створення козацької держави не пе­ редбачала ні відновлення Української держави як спадкоємниці княжої Русі, ні відродження ідеї українського монархізму. Можна лише говорити про початок становлення ідеї автономізму 27. Мало цього, доводиться визна­ ти, що національно-політична свідомість старшини й козацтва в цілому не піднялися у цей час навіть до ідеї автономізму, вони прагнули домогтися відновлення прав і вільностей Війська Запорозького, що базувалися на ко­ зацькому традиціоналізмі 21. В умовах бурхливого розвитку революції важливого значення набуває проблема взаємовідносин влади гетьмана та «чорної» ради. Здобуті перемоги сприяли стрімкому зростанню його авторитету серед населення. Вже під час походу до Білої Церкви мешканці сіл і міст зустрічали надзвичайно урочи­ сто «свого визволителя і рятівника віри», визнавали за ним всю повноту вла­ ди 29. І все ж у військовому таборі під Білою Церквою, де зібралися десятки тисяч воїнів, становище Б. Хмельницького було складним. В середині червня з Полонного (на основі змісту листа, отриманого від білоцерківського намісника) повідомляли, що він «жодним чином не може вгамувати свавілля черні» 30. За свідченням іншого джерела, гетьман не міг мати у повстанців міцної влади, бо вони «навчилися топити своїх гетьманів» 31. Виявляється розходження у позиціях Б. Хмельницького й більшості во­ яків щодо відносин з Польщею. Враховуючи відмову хана від подальшої участі у воєнних діях, існування загрози вступу на терени України москов­ ського війська як союзника Польщі у боротьбі проти татар, схильність стар­ шини і реєстрового козацтва до замирення з королем, він не відкидає мож­ ливості початку переговорів з Варшавою. Нереєстрові козаки, покозачені се­ ляни й міщани рішуче наполягали на продовженні наступу. Тому, коли з’явився посланець від А. Кисіля П. Ласко з пропозицією укласти перемир’я й надіслати посольство до Варшави, гетьман погодився її прийняти. Але скликана 10 червня «чорна» рада й слухати про це не хотіла, вимагаючи «втяти йому (П. Ласку — В. СЛ. голову». Врешті решт вирішили перенести обговорення питання на 12 червня. Робота ради проходила дуже напружено й тривала 7 годин. Лише з великими труднощами Б. Хмельницькому вдало- 18 155 N 0130-5247. Укр. іст. журя. 1995 N9 4 Л роблем а становлення монархічної форми правління. Богдана Хмельницького ся переконати її схвалити рішення про відмову від наступу й надіслання посольства до польської столиці. Було також вирішено, що після двотижне­ вого перебування у домівках всі знову зберуться до війська й заслухають «реляцію, яку привезуть посли» 32. Вдруге П. Ласко прибув до гетьмана 27 червня. Для того, щоб зачитати листа від А. Кисіля й обговорити відповідь йому, він скликає через день «чорну» раду 33. Б. Хмельницький проводить курс на підпорядкування створюваних пол­ кових і сотенних органів влади та їх перетворення в інструмент своєї політики; добивається негайного виконання виданих указів і розпоряджень. Оскільки в руках місцевої адміністрації поєднувалося виконання цивільних і військових функцій, важко переоцінити значення для зміцнення гетьман­ ської влади й діяльності державного апарату розроблених і прийнятих у червні «Статей про устрій Війська Запорозького». Деякі джерела дають підставу висловити міркування, що їх прерогативи виходили за межі суто військового статуту й поширювалися на інші сфери життя козацької Ук­ раїни (адже поняття «Військо Запорозьке» включало в себе не лише власне козацькі збройні сили, але й козацьку державність, що розвивалася з кінця XVI ст.), тобто, по суті, стали першим конституційним актом молодої Ук­ раїнської держави. Спираючись на нього, він намагався взяти під контроль бурхливу стихію національно-визвольної і соціальної боротьби; залучити на свою сторону православне духовенство й українське панство. Так, 20 липня гетьман видав універсал про заборону чинити шкоду в маєтках князя В. Д. Заславського: «А якщо ж стане відомо полковникові, що хто-небудь з його полку чи який- небудь його загін вчинить несправедливість, то такі винуватці за найменшої скарги (на них) повинні будуть покарані згідно Статей про устрій Війська Запорозького (підкреслено мною — В. С.). Полковники таких полків по­ винні застерегти кожного про це. А якщо ж полковник не вчинить належної справедливості, тоді він сам відповість (за таке) своєю головою» и . Подібні заходи Б. Хмельницького викликали невдоволення і спротив у частини повстанців. П. Ласко, повернувшись на початку липня з Чигирина, розповів А. Кисілю про намір їх окремих загонів «обрати собі іншого стар­ шого» 35. Є згадка в джерелах, що в другій половині липня наказний геть­ ман М. Кривоніс відмовився виконати наказ Хмельницького повернутися до обозу під тим приводом, що «ти не є нашим присяглим гетьманом, так і я ним можу бути, як і ти» Гадаю, що ця опозиція М. Кривоноса зміцненню прерогатив гетьманської влади послужила однією з головних причин конфлікту між ними. Проявивши волю й рішучість, Б. Хмельницький не ли­ ше добився відкликання наказного гетьмана до свого табору, але й близько 10 — 12 серпня розпорядився прикувати його з 4-ма полковниками до гар­ мати (до речі, це найлегше покарання у Війську Запорозькому за непослух гетьманові). Зрозумівши, що гетьман своїм не поступиться, М. Кривоніс, оче­ видно, вибачився й після виплати відповідного «штрафу» (викупу) був звільнений на поруки 37. Ця перемога Б. Хмельницького, безперечно, сприя­ ла зміцненню гетьманської влади. Ще один важливий момент. При вирішенні питань протягом липня-сер- пня він відмовляється від скликання «чорної» ради, обмежуючись нарадами із старшиною. На цей новий аспект політичної діяльності гетьман звернув увагу посланців А. Кисіля: «Не так у нас тепер діється, як (це було) здавна у Війську Запорозькому, бо я з черню не раджуся і з нею не спілкуюся» За свідченням шляхтича Кордиша (28 серпня), полонені козаки повідомили, що тепер з черню Б. Хмельницький ради не має, «чого перед цим не було, бо завжди чернь домагалася того, що з нею радилися, а тепер лише з самою своєю старшиною має раду» 39. Однак сказане не означає, що він дозволяв собі легковажити позицію основної маси війська, яка з другої половини сер­ пня все настирливіше виступала проти замирення з Польщею 40. «Влада Хмельницького, — відзначав польський історик другої половини XVII ст. В. Коховський, — не завжди була незалежною, часом змушений був те чи­ нити, що бунт говорив» А\ 185N 0130-8247. Укр. іст. журн. 1993 4 19 Б. С. Степанкое Внаслідок перемоги під Пилявцями (21 — 23 вересня) й походу ук­ раїнської армії до стін Львова й Замостя, боротьби народних мас Західного регіону на середину листопада майже всі етноукраїнські землі були визво­ лені від польського панування. Вперше з часів розпаду Русі реальною стала можливість їх об’єднання у межах національної держави. Як застерігав анонімний автор трактату «Дискурс про сучасну війну козацьку чи хлопсь­ ку», правлячі кола Речі Посполитої, повсталі українці могли створити «собі нову козацьку Річ Посполиту чи Руське князівство» 42. Однак на цей час національна державна ідея ще не сформувалася й не стала наріжним каме­ нем політичної програми Б. Хмельницького та його соратників. Не маючи думки «про повну державну самостійність України» 43, вони продовжували залишатися у полоні автономізму. Тому осіння кампанія проводилася в ос­ новному з метою домогтися реформування державного устрою Речі Поспо­ литої: запровадження абсолютизму й визнання, очевидно, за козацькою Ук­ раїною таких же прав, які мала Литва. Причому ці сподівання пов’язувалися з обранням на трон короля спочатку московського царя, пізніше трансільванського князя, а коли вони стали примарними, — королевича Яна Казиміра 44. Не слід ігнорувати того факту, що в очах козацтва зміни на краще пов’язувалися лише із зміцненням королівської влади. В листі до Яна Казиміра від 15 листопада гетьман переконував його в необхідності добива­ тися того, щоб «не було тих побічних короликів» і «зволив бути самодерж­ цем, як і інші королі (підкреслено мною — В. С.), а не як св. пам’яті їх м-ті предки вашої королівської м-ті, що самі були в неволі...» 45. Намагаючись уникнути продовження воєнних дій взимку, Б. Хмельниць­ кий вирішив укласти перемир’я з Яном Казиміром, задовольнившись обіцянками останнього піти назустріч проханням Війська Запорозького. Звертає увагу на себе той факт, що коли 19 листопада до нього прибув ко­ ролівський посол Я. Смяровський, то він спробував провести з ним перего­ вори не на «чорній» раді, а у вузькому колі старшини. До речі, на цю раду 21 листопада не були запрошені окремі полковники (М. Кривоніс, П. Голо- вацький), котрі виступали проти залишення Західного регіону. Під час пе­ реговорів порівняно швидко вдалося домовитися про припинення воєнних дій й повернення армії «в Україну». Проте через кілька годин зібралася «чорна» рада, яка почала домагатися від Б. Хмельницького, щоб він ознай­ омив її із змістом королівського листа. Гетьман змушений був погодитися. Уважно вичитувалося кожне слово і коли побачили під листом печатку шведського королівства, а не польського короля (Ян Казимир належав до династії Ваза, що правила у Швеції і Польщі, а офіційно його було прого­ лошено королем лише 20 листопада), то обуренню присутніх не було меж. Вони заявили, що не вірять послові, котрий з’явився для введення їх в оману, і вимагали затримати його для з’ясування ситуації. Переляканий Я. Смяров­ ський почав переконувати раду, що прибув за дорученням Яна Казиміра. У його підтримку виступив також Б. Хмельницький, йому вдалося переконати присутніх козаків у щирості слів посла. Заспокоївшись, вони розійшлися. От­ же, фактично ічорна» рада схвалила прийняте гетьманом і старшиною рішення 46. Таким чином, у другій половині 1648 р. у політичному розвитку козаць­ кої України виразно окреслилася тенденція до відмови від скликання «чор­ ної» ради й зміцнення прерогатив гетьманської влади. Так, на скликаній військовій нараді під Замостям Б. Хмельницький міг уже заявити: «Панове полковники! Тут на війні мій один голос — усім наказ! До послушенства всі і ждати моїх наказів!» 47. Однак, з другого боку, йому постійно доводилося діяти дуже обачно, остерігаючись можливого виступу у війську. За визнан­ ням львівського каноніка А. Г. Мокрського, котрий восени неодноразово зустрічався з ним, хоча Б. Хмельницький «деспотично керує своїм військом з 300 тис. осіб (чисельність явно перебільшена — В. С.), проте він не може бути спокійним за своє життя, яке піддається небезпеці при всякому незнач­ ному випадку і при всякому заколоті цієї ницої черні...» 44. 20 155М 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 N° 4 Безперечно, згода гетьмана на відведення війська на терени «України» була най більшою політичною помилкою за весь час й ого гетьманування. І складається враження, що по дорозі з-під Замостя до Києва він почав усвідомлювати, по-перше, трагічні наслідки цього кроку, а, по-друге, себе як повноправного володаря козацької держави. Так, розпорядився залишати за­ логи в містах на схід від лінії; р, Горинь — м. Кам'янець-Подільський . В універсалі від 22 грудня до шляхти Б. Хмельницький засвідчив особисту відповідальність за май бутню долю населення західного регіону і право ви­ ступити в й ого захист Цей процес переосмислення цілей боротьби та ролі в ній власної особи в основних рисах завершується до червня 1649 р. Вперше після загибелі Галицько-Волинської держави під час в'їзду Б. Хмельницько­ го до Києва й ому надавалися почесті як українському монархові Л Готуючись до май бутніх переговорів з королівським посольством А. Кнсіля, гетьман відмовився від скликання не лише «чорної», але й розширеної стар­ шинської ради. В джерелах е згадка, наче 12 лютого 1649 р. він мав провести нараду з присутніми при ньому полковниками з питання їх доцільності 20 лютого переговори все-таки розпочалися. Вони показали, що саме в цей час Б. Хмельницький вперше в історії вітчизняної суспільно-політичної думки сфор­ мулював наріжні принципи національної державної ідеї, які знай шли подаль­ ший розвиток під час квітневих переговорів з московським посольством Г. Ун- ковського. Так, по-перше, у розмовах з королівськими комісарами гетьман чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах й ого проживання, в реалізації якого вбачав тепер головну мету своєї діяльності і виб'ю з лядської неволі народ весь руський - тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи") По-друге, висловив ідею незалежності утвореної держави від влади поль­ ського короля ("лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде') Ц Під час перебування в Чигирині Г. Унковський з розмов із старшинами і коза­ ками довідався, що польських послів з Переяслава відправили, бо «гетьман і Вій сько Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть» Сам Б. Хмельницький сказав московському послові: «А нас Бог від них (Польщі і Литви — В. С.) увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста й ому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, ! ми волею Божою цим від них стали вільні (підкреслено мною — В. С.)» Так було, ж слушно зауважував О. Оглоблин, перекреслено «стару Ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій » По-третє, сформулював положення про соборність Української держави. Маємо свідчення члена польського посольства В. Московського, що гетьман неодноразово наголошував на намірі «відірвати від ляхів всю Русь і Україну», звільнити «з лядської неволі- народ всієї Русі (підкреслено мною — В. С.)» Український посол у Московії полковник С. Мужиловський розповідав царсь­ ким чиновникам: «козаки будуть далі наступати в польські землі і для визво­ лення християнської віри будуть з неприятелями своїми поляками боротися всією силою, щоб їм ті місця, де живуть люди православної християнської віри.., були вільні, а полякам щоб до цих міст не було діла» По-четверте, розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Під час переговорів з Г. Унковським він відзначав мож­ ливість замирення з Річчю Посполитою лише за умови визнання П урядом незалежності козацької України «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо» Звертає увагу на себе той факт, що одночасно з формуванням національної державної ідеї окреслився процес відродження ідеї ук­ раїнського монархізму. Як засвідчують джерела, П носієм стає Б. Хмель­ ницький , котрий вперше пряме чи опосередковано починає висловлювати думки про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну вла­ ду володаря України. 22 лютого він без натяків заявив польським послам: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть Ухр. ШП .журя. /РР.У N0 4 В. С. Степанков єдиновладцем і самодержцем руським (підкреслено мною — В, С.)». Дізнавшись про захоплення П. Потоцьким м. Бара, Б. Хмельницький 24 лю­ того повідомив їм, що «Потоцький нехай тут почекає брата свого старосту каменецького, которий заволодів моїм містом і проливає кров християнсь­ кую в моїй Подолі! (підкреслено мною — В. С.)». Коли ж мова зайшла про дії гетьманської адміністрації у Києві, він підкреслив: «Я можу розпоряджа­ тися в цьому краї. Київ моє місто, я пан воєвода київський» 60. Відомий дослідник подій Національної революції Ю. Мицик виявив у Воєводському архіві Кракова свідчення членів польської комісії, що Б. Хмельницький на­ казав було звертатися до нього у вузькому колі осіб як до «володаря і князя Русинських провінцій (підкреслено мною — В.С.)» . Анонімний автор «Історії про панування нещасливе Яна Казиміра короля польського» (кінець XVII ст.) наводить дані, що в переговорах з трансільванським посольством гетьман обіцяв допомогти князеві захопити польську корону за умови виз­ нання його (Богдана) незалежним «князем всієї Руської землі» з столицею у Києві 62. Під час розмови з Г. Унковським він акцентував його увагу на тому факті, що «волею Божою (підкреслено мною — В. С.) послідному в чо- ловіціх мені звелено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій начальником бути і над ляхи і над Литвою перемогу мати» 63. Цей, за влучним висловом В. Липинського, «прояв самодержавних, мо­ нархічних устремлінь Б. Хмельницького» 64 починає не лише позначатися на політичному розвиткові Української держави, але й формувати у свідомості її населення зародок ідеї національного монархізму. Так, з почат­ ку 1649 р. було покінчено з практикою скликання «чорної» ради. Ії місце починає займати старшинська рада. Джерела засвідчують заміну ним у травні частини полковників, яким начебто вийшов річний строк перебуван­ ня на цій посаді 65, причому він міг його продовжити. Саме гетьман відіграв вирішальну роль у проведенні мобілізації козацьких полків. Відповідно до виданих від його імені універсалів (травень-червень)’всім, хто б зробив спро­ бу ухилитися від неї, загрожувала смертна кара 66. Окремі свідчення сучасників підтверджують, що весною і влітку 1649 р. Б. Хмельницькому віддавалися почесті, рівнозначні почестям монарху. За визнанням П. Ласка, котрий побував у козацькій Україні, «у тих краях і церквах немає короля і не чути про іншу владу, окрім гетьмана з Військом Запорозьким» 67. Московський монах А. Суханов повідомляв у липні цареві: «Кругом Бога молять у церквах.» у молитвах і в чашах заздоровних згаду­ ють гетьмана Зіновія Хмельницького і все благочестиве військо» м. У свідомості населення зміцнюється харизматичність постаті гетьмана, утвер­ джується розуміння його влади як окремішної від польського короля влади володаря України. За даними «Секретної реляції», «хлопство всієї України, своїм минулим щастям покладає надію на Хмельницького.» стверджують, що якщо Хмельницький захоче — того всього докаже і поза сумнівом їх з підданства Речі Посполитої зможе звільнити» 69. У цьому відношенні харак­ терним є звернення 21 серпня козаків до обложених жовнірів у Збаражі: «Ляхи, вже не стріляйте, бо вже мир (настав); наш гетьман з вашим коро­ лем їдуть в одній кареті (підкреслено мною — В. С.)» 70. У травні 1649 р. польське військо розпочало воєнні дії і Б. Хмельницький перейшов у контрнаступ, маючи на меті добитися створення незалежної де­ ржави від Перемишля до «Руських кордонів» 7І. Тому не випадково нова угода з ханом передбачала заборону татарам чинити грабежі й брати ясир на всіх українських землях аж до Вісли . Коли б дійшло до переговорів з Річчю Посполитою, мав домагатися визнання королем удільності витворено­ го Руського князівства 73. У «Щоденнику» литовського канцлера А. С. Рад- зивілла знаходимо інформацію про існування серед наближених до гетьма­ на старшин ідеї перетворення «князівства Литовського» в складову частину Української держави (ймовірно як суб’єкта федерації) 74. Все ж реалізувати національну ідею навіть після блискучої перемоги під Зборовом (15 серпня) не вдалося. Зловісну роль відіграв геополітичний фак­ тор, бо Іслам-Гірей виступив противником незалежності України. Він добре 22 /5519 0130-5247. Укр. іст. журк. 1995 N9 4 Проблема становлення, монархічної форми правління Богдана Xмельшшркого усвідомлював, що її поява на північних кордонах ханства покладе кінець грабежу українських земель й торгівлі ясиром. Враховуючи це, хан вирішив проводити політику «рівноваги сил» у боротьбі України з Річчю Посполи­ тою, що вела б до їх взаємного виснаження й дозволяла Криму відігравати важливу роль у Південно-Східній і Східній Європі 75. Тому не лише сам пішов на переговори з королем, але й присилував Б. Хмельницького взятй у них участь і піти на серйозні поступки. За визнанням А. С. Радзивілла, «важчою була справа з козаками. І якби татари їх не схиляли, ніколи б не поступилися перед королівською повагою (підкреслено мною — В, С.)» 76. Відповідно до укладеного 18 серпня договору, територія козацької України складалася з Брацлавського, Київського й Чернігівського воєводств. Чи­ сельність козацького реєстру обмежувалася 40 тис. осіб; шляхта дістала пра­ во повернутися до маєтків; селяни і міщани були зобов’язані виконувати до­ революційні повинності; питання ліквідації унії відкладалося .до рішення сейму. Не вдалося також добитися фіксації статті про пожиттєвість влади Б. Хмельницького 77. Все ж, незважаючи на велику політичну невдачу, одержана автономія дозволяла українському урядові продовжувати боротьбу за незалежну Ук­ раїну. Тому не випадково у ситуації, що склалася, гетьман першорядного значення надавав зміцненню державних інституцій, розробці підвалин соціально-економічної політики, спрямованої на запобігання вибуху грома­ дянської війни. До початку 1650 р. він здійснив реорганізацію адміністративно-територіального устрою: було сформовано 16 полків, які до кінця Національної революції становили територіальне ядро козацької Ук­ раїни. На кінець 1650 р. завершується (в основних рисах) творення інших де­ ржавних інституцій. Вся повнота влади належала українській, а не польській адміністрації. Глухівський сотник у квітні 1651 р. слушно дорікав севському воєводі Т. Щербатову, чому, пишучи до «нас, у нашу землю», все ж «не до нас пишеш, до старост да до подстаростих, коториє уже третій рок як за Вислу поутекали. А до господаря нашего не пишеш пана Богдана Хмельницкого, гетмана всего Войська Запорозкого, і пана Мартина Небаби, полковника черниговского, также Войска Запорозкого. Теди живіт подруз- кий і знайте як писат» 78. Безсумнівно, створення національної держави як спадкоємниці княжої Русі було «найбільшим політичним досягненням ук­ раїнського народу по довгих століттях бездержавности й національного по­ неволення» 79. В її політичному розвитку продовжує зміцнюватися влада Б. Хмельниць­ кого й утверджуватися монархічна ідея. За словами автора «Історії про па­ нування нещасливе...», «вся Русь називала його рятівником» Литовський канцлер у вересні 1650 р. змушений був визнати, що гетьман мав «слухня­ них собі усіх русинів (підкреслено мною — В. С.)», котрі завжди були готові «виконувати його волю» 8|. Ротмістр С. Чарнецький повідомляв, очевидно на початку 1650 р., хенцінському старості: «Війни жодної із своїми не мав і ма­ ти не буде, бо всі його як Бога шанують (підкреслено мною — В. С.); у воєводствах Київському, Брацлавському, Чернігівському і Сіверському (?) так управляє, як і в Чигирині...» 82 Венеціанський дипломат А. Віміна, який вів з Б. Хмельницьким переговори у червні 1650 р., помітив, що той тримав військо «в дисципліні суворими покараннями» і саме йому «належало вирішення важливих справ». Тому зробив висновок: «він — справжній воло­ дар» 8\ Не можна проігнорувати й висловлених щодо прерогатив влади гетьмана міркувань М. Потоцького та Яна Казиміра. Так, перший з них у жовтні 1650 р. пі/жреслював: «Панує собі той Хмельницький як володар і союзний монарх» . А король у зверненні до сенаторів від 10 листопада не приховував обурення тим, що він, «не допускаючи панів до їхніх маєтків, робить себе володарем» 85. Справді, Б. Хмельницький вживав рішучих заходів для зміцнення суве­ ренності козацької України й неухильно проводив курс на зосередження у своїх руках всієї повноти державної влади. Так, в одному з джерел є згадка, що в кінці 1649 р, розпочалося карбування національної монети, на якій «на 185Н 01Л0-5247. Укр. іст. жури, 1995 N9 4 23 В. С. Степвкков одному боці — меч, а на другому боці його Богданове ім’я» м. Вдалося па­ ралізувати заходи королівської адміністрації по збору до скарбниці Речі По­ сполитої податків, що завдавало їй відчутних збитків 87. Звертає увагу на себе рішучість, з якою Б. Хмельницький добивався виконання прийнятих ним рішень. Для прикладу доцільно навести зміст наказів від 6 червня і 2 серпня 1650 р. чернігівському та білоцерківському полковникам. У першому з них гетьман вимагав: «Грозно приказуєм и пеняем полковнику чернигов- скому_ Конечно приказую тебе приятством, чтобьі еси старших заводчиков переимал и в Киев отослал, к чему приказал есми помочньїм бить и киев- скому полковнику^ А естли того не учинеш оберегать и с ними заодно- слу- чать и шляхту и подданнх обидить и во владеньях их волю от них отни- мать, и тьі и сам и с ними той же казни достоен будеши. И тебе конечно все исполнять против нашего указу (підкреслено мною — В. С.)» м. В дру­ гому суворо попереджав адміністрацію Білоцерківського полку: «Як тільки цей універсал потрапить до ваших рук, зараз же з одного міста до іншого його відсилайте, бо застерігаю кожного, хто затримає його хоч на годину і не пошле, я публічно заявляю, що такий буде визнаний неслухняним, а також, згідно з військовими артикулами для прикладу нагадування іншим, щоб не наважувалися в подібних випадках грішити, буде покараний на гор­ ло (підкреслено мною — В. С.)» 89. Джерела підтверджують, що при прийнятті рішень Б. Хмельницький все менше зважав на думки тих чи інших полковникіа За даними шляхтича Ф. Некецького, який під Берестечком перейшов на бік поляків, у війську «радили не полковники, а гетьман» 90. А. Кисіль у жовтні 1650 р. констату­ вав: «Його авторитет такий (великий), що лише він скаже, мусять зроби­ ти» 9|. Без його відома полковники не мали права вирішувати більш-менш важливі справи державного життя. Про це промовляє відповідь миргородсь­ кого полковника М. Гладкого путивльським воєводам, котрі звернулися до нього з пропозицією створити суд для розгляду прикордонних суперечок (1650 р.): «Про що я не знаю і розпоряджень від його милості пана Богдана Хмельницького, гетьмана Війська... Запорізького, не маю. А так, о чом вам потребно, пишіть до його милості пана гетьмана до Чигирина; коли мені розкаже його милість пан гетьман до вас зослати, відразу я зошлю людей розумних, письменних, а без наказу пана гетьмана не почну нічого» 92. Ще одне важливе спостереження: Б. Хмельницький вважав свою за­ лежність від польської корони чисто формальною. 1 серпня 1650 р. він відверто повідомив посланцям магнатів: «Я вільний підданий, кому захочу, тому й буду підданим» 93. У травні наступного року під час бесіди з послан­ цями М. Потоцького на його докір: «Чому не пишеш до короля?» відповів: «А чому король не пише до мене?» 94. З літа 1650 р. почав замислюватися над питанням про встановлення ди­ настичного зв’язку з молдавським господарем В. Лупу шляхом одруження сина Тимофія з його донькою Розандою 95. Тим часом відбувалося утвердження у свідомості козацтва погляду на його владу, як владу, дану від Бога. Свідченням цього може служити зау­ важення, зроблене у середині жовтня 1650 р. членом українського посольст­ ва до короля чигиринським хорунжим Василем у розмові з М. Потоцьким. У відповідь на закид коронного гетьмана, що козаки «ніколи не притриму­ валися присяги нікому і своїх гетьманів скидали, вбивали, топили і це саме вчинете з Б. Хмельницьким, бо я вже їх кілька десятків пам’ятаю», Василь промовив: «Правда, бувало те, що того гетьмана, котрого обирало військо, потрібно було скинути... Однак цей гетьман від Бога даний і (ним) гетьма­ ном над військом поставлений; хіба що його і сам Бог скине (підкреслено мною — В. С.)» Утвердження самодержавних рис гетьманської влади відбувалося не так легко й просто, як це може здатися на перший погляд. Йому доводилося постійно зважати на сильний тиск з боку поспільства, тим паче що воно рішуче виступало проти умов Зборівського договору, які стосувалися відновлення старих соціально-економічних відносин. Особливо складним 24 /55Н 0/30-5247. Укр. іст. журн. /9 9 5 4 Проблем* становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького становище Б. Хмельницького було у другій половині лютого — першій по­ ловині березня 1650 р., коли стався виступ запорожців, які проголосили геть­ маном Худолія. Під час проведення розширеної старшинської ради у Києві ледь не дійшло до скликання «чорної» ради. Щоб запобігти їй, гетьману до­ велося вдатися до застосування сили. Лише після схоплення Худолія й при­ душення повстання на Запоріжжі вдалося повністю опанувати ситуацію 97. Однак при цьому слід відзначити, що цей та інші виступи спрямовувалися не на обмеження прерогатив влади Б. Хмельницького, а проти окремих про­ явів його соціально-економічної політики. Наприкінці 1650 р. гетьман вперше зустрічається з протидією групи старшин курсу на виборення незалежності від Польщі та зосередження в його руках^ по суті, самодержавної влади. Про це промовляє ряд джерел. За даними шведського дипломата І. Майєра, на одній з рад полковник М. Гладкий начебто закинув Б. Хмельницькому таке: король у Польщі є і залишиться нашим королем і володарем, а тобі ніколи не стати нашим королем; залишишся для нас братом і товаришем 98. Посол Я. Радзивілла, побувавши у березні 1651 р. у гетьмана, повідомляв у «реляції», що на зібраній старшинській раді більшість висловилася проти боротьби з Поль­ щею ” . Захоплені напередодні битви під Берестечком у полон козаки відзначали факт прагнення старшин замиритися з Яном Казиміром. Ос­ танні нарікали також на те, що гетьман не радиться з ними. І що цікаво: з метою подолання цього спротиву Б. Хмельницький вдався до скликання «чорної» ради. Вона відбулася 26 травня й рішуче висловилась у підтримку позиції гетьмана. Після чого він усунув частину пропольськи настроєних полковників з посад ,0°. У критичний час після Берестечкової катастрофи (в умовах наступу польської і литовської армій) пройшла випробовування на міцність віра ук­ раїнців у спроможність Б. Хмельницького врятувати ситуацію. Серед части­ ни козаків і покозачених селян і міщан у кінці липня дістала поширення думка про доцільність зібрання на Масловому Ставі «чорної» ради й пере­ обрання на ній гетьмана . Проте він з дивовижною оперативністю опану­ вав політичну ситуацію й зумів протягом серпня-вересня 1651 р. добитися дальшого зміцнення свого авторитету. Б. Хмельницький рішуче припинив спроби київського митрополита Є. Косова втручатися у керівництво полка­ ми, що захищали Київ |02. Про силу поваги козацтва до нього, віри в його особливу роль у боротьбі за незалежність свідчить хоча б той факт, що ря­ дові козаки і полковники вмовляли гетьмана 28 вересня 1651 р. не їхати до польського табору для підписання договору, побоюючись можливої розправи над ним. За свідченням польських посланців, які перебували в українському обозі, вони без кінця просили: «Наш володарю, не йди до ляхів». Коли ж ці посланці хотіли заспокоїти їх тим аргументом, що, мовляв, у них залиша­ ються заложниками представники знатних у Речі Посполитій родин, то по­ чули горду відповідь: «3000 Потоцьких і Собеських не варті нашого добродія п(ана) гетьмана» юз. Однак умови Білоцерківського договору, що передбачали зведення нанівець політичної автономії козацької України (територія її обмежувалася Київським воєводством), скорочення реєстру до 20 тис. осіб та повернення панства до маєтків, викликали сильний спротив з боку населення й частини старшини. У вкрай напруженій обстановці Б. Хмельницький намагався не допустити громадянської війни (за його словами, «Русі з Руссю») ,04. Тому, з одного боку, вдавався до суворих репресій проти новоявлених гетьманів, а з другого, — домагався від польського уряду поступок козацтву. В квітні 1652 р. серед старшин радикального угруповання визріває план його усунення. Ця змова була розкрита і за рішенням старшинської ради в середині травня її учасники були страчені. В даному разі звертає увагу на себе той факт, що рада, по суті, лише підтвердила смертний вирок, винесений їм раніше геть­ маном Ю5. Усвідомивши, що збереження умов договору неминуче увергне суспільство у вир громадянської війни, він переходить у наступ і 2 червня 1652 р. під Батогом завдає поразки польській армії. Ця перемога викликала 155М 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 25 В. С. Степанков масове повстання мешканців козацької України і до початку липня вся її територія визволяється від польського панування. Українська держава вибо­ рола незалежність. Водночас гетьман пішов на визнання найголовніших за­ воювань селянства. З того часу й до смерті Б. Хмельницького (6 серпня 1657 р.) відбувався неухильний процес зміцнення самодержавності влади, чому сприяла хариз- матичність його постаті в очах населення. «Так вважала собі Русь, що той Хміль Богом даний, — писав один з панів, очевидно, у травні-червні 1652 р., — що то (він) від Бога даний для їх визволення (підкреслено мною — В. С.)» ,06. Близько 1669 — 1670 рр. невідомий автор трактату «Дум­ ка певної особи», котрий належав до польської політичної еліти, писав: «А чого б це до тих козацьких міст мали (люди) тиснутися?» Відповідь: «Тому, що там жодної панщини ніколи не буде, бо і тепер її там немає, і так ка­ жуть: «Раз її нам вважай господар наш великий, Хмельницький, батько наш так викоренив, то й до судного дня її не буде, бо нас з неволі, ніби фараонової, вивів». Отак в імені Хмельницького мають цю надію, що ніколи не будуть робити пащини, кажучи, що то був Пророк і тепер по (його) смерті він завжди сідає біля одного столу з Г(осподом) Богом від обіду і до вечері (підкреслено мною — В. С.)» 107. Після одержаної перемоги Б. Хмельницький намагався схилити уряд Речі Посполитої до визнання самостійності козацької України, що, на його думку, дозволило б «і нам, і Речі Посполитій жити у спокої» 10в. Польний гетьман С. Потоцький в одному з листів скаржився, що «цього чоловіка не нахилять до щирої покори й миру жодні докази» 109. Досвідчений польський агент С. Щитницький восени 1652 р. звертав увагу канцлера на мету діяльності гетьмана: «Задум є у Хмельницького абсолютно й незалежно від жодного монарха панувати і всі ті землі мати у володінні, які починаються від Дністра, йдуть до Дніпра й далі до московських кордонів і більше того, ця удільність землі має бути визначена між ними кордоном... (підкреслено мною — В. С.)» по. Протягом 1652 — 1653 рр. гетьман посилює централізацію влади. Окремі джерела засвідчують його право скасовувати рішення старшинських рад. Так, влітку 1653 р. рада винесла смертний вирок Д. Виговському, але гене­ ральний писар І. Виговський «упрохав у гетьмана від смерті» ш. Знову зустрічаємо згадку, що восени 1652 р. Б. Хмельницький «привласнив собі права» польського короля, бо розпочав карбувати українську монету 112. Він думав про створення 50 тис. регулярної армії, яка б утримувалася на де­ ржавні кошти . Продовжував активно діяти у напрямку реалізації по­ таємних задумів щодо встановлення владарювання династії Хмельницьких. Керючись цим, прагнув до родинних зв’язків з представниками зарубіжних державних еліт. Не виключено, що мета шлюбу сина з Розандою (серпень 1652 р.) «полягала не лише у претендуванні Тимоша на молдавський престіл, але й способі поєднання — шляхом посвоячення — з фактичним правите­ лем Литви» Я. Радзивіллом п\ У джерелах є натяки на наміри гетьмана до­ битися для сина господарського престолу у Валахії |15. Гадаю, що йдучи на зближення з Портою (уряд якої, до речі, надав Б. Хмельницькому «титул князя Руського») и6, гетьман, окрім всього іншого, сподівався (прийнявши її протекцію) домогтися юридичного оформлення мо­ нархічного правління у формі спадкового гетьманства. Він не тому відмовлявся від пропозиції іноземних володарів проголосити себе князем, що не прагнув до встановлення монархічної влади (коли говорив, що «на гос­ подарстві бути не пристоїть — не тієї природи людина» 11 , то, безперечно, лукавив), а тому, що усвідомлював: по-перше, в Українській державі немає соціально-політичної сили, яка б виступала носієм й опорою князівської влади; по-друге, отримання князівського титулу з рук іноземного монарха поставило б під сумнів його легітимність. Тому Б. Хмельницький обрав інший шлях: добитися перетворення гетьманської влади, що зросла на національному грунті й дістала визнання і підтримку з боку більшості на­ селення, у спадкову монархію. Однак і цього досягти було надзвичайно 26 І55И 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 N9 4 Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького складно, бо протидіяла могутня сила в особі республіканських традицій Війська Запорозького та олігархічних устремлінь старшини. В умовах відсутності соціально-активної опори для утвердження монархічного ме­ ханізму влади Б. Хмельницький приділяє особливо велику увагу форму­ ванню її ядра — власного клану (кола осіб, безпосередньо чи опосередко­ вано об’єднаних родинними зв’язками), на що першим звернув увагу Я. Дашкевич 118. Становище Української держави на осінь 1653 р. стає критичним. Відстояти її незалежність власними силами не було змоги, а військово- політичний союз з Кримським ханством дедалі згубніше впливав на ре­ алізацію національної ідеї (свідченням цього стали наслідки Жванецької кампанії, що передбачали негайну окупацію козацької України польським військом). Оскільки більшість старшин на скликаних радах виступала проти прийняття турецької протекції ІІ9, гетьман змушений був піти на укладення Переяславсько-Московського договору з Росією, що передбачав створення конфедерації обох держав. І він добився в його статтях фіксації права на пожиттєве володіння гетьманською булавою (до часу, коли «судом Божим смерть трапиться гетьманові») ,2°. Так було зроблено важливий крок до за­ провадження принципу спадкоємності влади. Безперечно, мав рацію О. Ог- лоблин, коли стверджував, що договір юридично визнавав легітимність вла­ ди Б. Хмельницького як єдиного і повновладного володаря України {2\ З цього часу посилюється процес еволюції гетьманської форми правління у монархічну. Так, шляхтич П. Олекшич у листі до брацлавсько- го полковника І. Богуна від 16 березня 1654 р. звертав його увагу на зміну політичного статусу влади гетьмана: був раніше вашим товаришем, а тепер «став вашим паном (у розумінні — володарем — В. С.)» т . Важливим для нас є визнання С. Косова, зроблене влітку 1654 р. у листі до московського уряду, про Б. Хмельницького як «їх країни начальника і володаря (підкреслено мною — В. С.)» 123. У війську утвердилася система не лише призначення гетьманом полковників, але й полковниками — сотників 124. Є дані, що Б. Хмельницький володів правом на життя і смерть будь-якого мешканця держави (незалежно від посади, включаючи представників гене­ ральної старшини), якщо той дозволяв собі проігнорувати його розпоряджен­ ня. Так, наказний гетьман А. Жданович, вислухавши докори російського по­ сла І. Желябужського (літо 1657 р.), чому, мовляв, старшини не повідомили до 'Москви про політичні плани гетьмана щодо зведення на польський пре­ стол трансільванського князя, зауважив: «Всі супроти гетьмана говорити не сміли; а хто б де і промовив і той би живим не був» І25. Подібну думку по­ чули московські дипломати під час переговорів влітку цього ж року з ук­ раїнським посольством від полковника П. Тетері й інших послів, коли по­ чали нарікати на дії Б. Хмельницького. Ті заявили, що нехай самі про це скажуть гетьманові, а «їм всього цього гетьманові вимовити не можна» 126. Також росіянам пояснили, що Б. Хмельницький «володів усім один, що на­ каже, то всім військом і роблять» |27. Гадаю, що польський посол М. Станіславський мав усі підстави застерегти у 1656 р. трансільванського князя Д’єрдя II Ракоці у марності його сподівань поставити у залежність від себе гетьмана: «Чи зможе Хмельницький, який щасливо зміцнювався протя­ гом дев’яти років і став володарем русинських країв, повернутися до при­ родного стану і з володаря, з монарха, на заклик якого виступає 100 тис. військо, перетво|)итися у слугу і підданого в. кн. милості? (підкреслено мною — В. С.)» 1 . Зазнало змін і титулювання гетьмана. Так, у листі до валаського воєводи К. Щербана від 28 червня 1657 р. воно виглядало вже по-монаршому: «Божою милістю гетьман Військ Запорозьких» 129. Зміцнюючи свою владу, Б. Хмельницький все наполегливіше добивався возз’єднання українських земель у межах держави. Досягнення цієї мети стає визначальним напрямком його зовнішньополітичної діяльності. Визво­ ливши восени 1655 р. західноукраїнські землі, він під час переговорів з по­ сольством львівського магістрату 10 жовтня підкреслив той факт, що «вже став володарем всієї Руської землі і її нікому у жодному разі не уступить ЛУ&У 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 ДЬ 4 27 В. С. Степвнков (підкреслено мною —. В, С.)» 13°. Цю ж думку висловив у листі до львів’ян від 20 жовтня: «Його милість шведський король нехай приймає те, що йому дав Господь Бог в його розпорядження, а що нам Господь Бог поміг визво­ лити Україну свою Руську, при цьому я стою» ,31. Оскільки через антиук­ раїнські позиції шведського короля Карла X та вторгнення кримської армії закріпитися у Західному регіоні не вдалося, Б. Хмельницький у наступні ро­ ки докладав максимум зусиль, щоб добитися визнання правителями Швеції і Трансільванії західноукраїнських земель складовою частиною Української держави. Так, на початку 1657 р. старшинська рада відхилила пропозицію Карла X укласти договір й вирішила «не вступати з королем у жодні пере­ говори, поки в(аша) королівська) в(еличність) не визнає за ними права на свою стару Україну або Роксоланію, де є грецька віра та існує їх мова аж до Вісли» 132. Аналіз джерел не підтверджує поширеної в історіографії думки, наче Б. Хмельницький в останні роки життя відмовився від практики скликання старшинських рад. Протягом 1656 — 1657 рр. вони збиралися щонайменше 5 разів. Гетьман розумів необхідність дотримання традиційних атрибутів, що надавали в очах козацтва легітимності прийнятим рішенням. З цього при­ воду у листі до коронного гетьмана С. Потоцького від 22 березня 1656 р. він відзначав: «Коли, за згодою всієї старшини ухвалиться яке рішення, то його порушити нам приватним чином не можна», бо «у цих краях, якщо що-не- будь робиться без спільних старших і молодших рад, то воно звичайно не буває сталим, бо такий (порядок) Військо обгрунтувало навіть звичаями» 133. Інша справа, що роль старшинської ради все більше зводилася до формаль­ ного схвалення прийнятих Б. Хмельницьким рішень. Відчуваючи наближення смерті, він вирішив відповідно до козацьких традицій оформити передачу своєї влади сину Юрію. З цією метою у кінці березня 1657 р. гетьман розіслав універсали по полках, щоб на раду до Чи­ гирина прибували не лише старшини, але й «війти і бурмістри». Вона відбулася у другій половині квітня. На ній, за свідченням українського по­ сла у Москві генерального обозного Ф. Коробки, «внаслідок старості і хво­ роби гетьманство своє здав за радою полковників і всього війська сину своєму Юрію; а нині йому 16 літ, і булаву де йому гетьманську дали; лише де влади йому жодної не мати до тих пір, поки живим буде його батько. А володіти всім і гетьманом називатися і писатися батьку його Богдану Хмельницькому» ігА. Таким чином було зроблено вирішальний крок на шля­ ху утвердження в Україні козацької монархії у формі спадкового гетьман­ ства, започатковано правління династії Хмельницьких. Зауважу, що нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в українському суспільстві; вона трималася в основному на титанічній постаті великого гетьмана та вузького кола його однодумців. І справа не в тому, що її не сприйняли козацько-селянські маси. Мені не вдалося виявити джерел, які б засвідчували їхній спротив еволюції ре­ спубліканської форми правління у монархічну. Гадаю, що в перспективі во­ ни могли стати соціальною опорою спадкового гетьманства. Потрібен був час. Інша справа — позиція політичної еліти, яка у своїй масі не поділяла монархічної ідеї й прагнула домогтися утвердження республікансько- олігархічної форми правління. Побоюючись залізної руки гетьмана, вона, очікуючи на сприятливіші обставини, не наважувалася відкрито виступити проти його політики, хоча таємно інтригувала. Незважаючи на те, що квітнева рада обрала Юрія спадкоємцем влади, з кінця травня серед стар­ шин розгорілася прихована боротьба за булаву. Є дані, наче Б. Хмельниць­ кий, дізнавшись про ці зазіхання з боку І. Виговського та полковника Г. Лес- ницького, ледь не позбавив їх життя . Неспроможним стати виразником і захисником династичних інтересів виявився також створюваний гетьманом клан, якому бракувало солідарності !36. За таких обставин через кілька місяців після смерті Б. Хмельницького І. Виговський усунув від влади Юрія, зруйнувавши закладені такою важкою працею творця Української держави підвалини монархічного устрою. 28 Л$\57У 0130-5247. Укр. Іст. жури,. 1995 N9 4 Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Xмельниіфкого Як підсумок висловлю кілька міркувань з приводу закономірного запи­ тання: курс Б. Хмельницького на створення Української монархії був пород­ жений його честолюбством, прагненням до утвердження власної династії чи відображав прогресивну тенденцію політичного розвитку Української де­ ржави? По-перше, політична історія козацької України другої половини XVII ст. засвідчила повну неспроможність олігархічної форми правління (в особливо чистому виді вона мала місце під час гетьманування Ю. Хмель­ ницького з вересня 1659 р. по січень 1663 р.) успішно розв’язувати проблеми розвитку держави. Саме за неї виникли найсприятливіші умови для руйнівних процесів отаманства, анархо-охлократизму, втручання іноземних держав у внутрішні справи козацької України. По-друге, ця ж історія промовляє, що всі більш-менш визначні гетьмани рано чи пізно, керуючись потребою добитися внутрішньополітичної стабілізації й ефективного функціонування державного механізму, приходи­ ли до думки про необхідність зміцнення гетьманської влади, надання ос­ танній рис самодержавності, запровадження її спадковості. Наприклад, якщо І. Виговський у жовтні 1657 р. на Корсунській раді (під час виборів його геть­ маном) запевнив старшину, що «без вашої військової ради жодних справ не буду робити» 137, то, відсилаючи своє посольство на варшавський сейм вес­ ною 1659 рп доручив йому домагатися, щоб після смерті «без жодних ви­ борів» його рідний брат Данило «успадкував Велике Гетьманство і Київське воєводство», а інший брат Костянтин «успадкував би пільне гетьманство», щоб «на Україні не доходило до вибуху заворушень» 138. Намагалися зробити свою владу спадкоємною, а відтак утвердити монархічне начало Д. Мно­ гогрішний, І. Самойлович та І. Мазепа. Навіть П. Дорошенко, котрого відомий дослідник Д. Дорошенко назвав «найбільш конституційним гетьма­ ном, який додержувався старих козацьких традицій» 139, за даними джерел, не лише прагнув «вічного гетьманства» й передачі його «після нього сину і внуку його неодмінно», але виношував також плани «стати удільним кня­ зем», «удільним паном і володарем всієї України», домогтися «незалежної ні від кого монархічної влади» мо. Отже, політика Богдана Хмельницького, спрямована на утвердження в козацькій Україні монархічної форми правління (спадкового гетьманства), хоч і мала особисті цілі звеличення роду, насамперед визначалася глибоким розумінням історичної перспективи розвитку національної держави. В тих конкретно-історичних умовах вона б сприяла консолідації еліти і суспільства навколо державної ідеї, розвитку національної самосвідомості, відкривала б шлях для запобігання гострій міжусобній боротьбі за гетьман­ ську булаву. 1 ГІ е л е н с ь к и й Я. В’ичеслав Липииський — засновник державницької школи в українській історіографії / / Український історичний журнал (далі — УІЖ). — 1992. — № 2. — С. 140. 2 Я к о в е н к о Н. Здобутки і втрати Люблінської унії / / Київська старовина. — 1993. — № 3. — С. 81 — 82; 5*у 5 у п І'. Е. 8(о$ипкі икгаіпзко-роізкіе ш XVII \уіеки; гоїа $\уіа<Іогао5СІ пагосіоше] і копПікіи пагоск>\У08Сіо\УЄ£о ш ро^зіапіи СНшіеІліскіе^о / / Осігосігепіе і КсГогтаф * Роїзсе. — >Уг., >¥аг.? Кг„ Осі, Еосіг, 1982. — Т. 27. — 5. 77 — 78. 3 Я к о в е н к о Н. М. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII ст. (Волинь і Центральна Україна). — К., 1993. — С. 267. 4 М а л ь ч е в с ь к и й О. Полонізація української шляхти (1569 — 1648 рр.) / / Ук­ раїна в минулому. — Київ; Львів, 1992. — Вин. 1. — С. 37 — 53; Я к о в е н к о Н. М. Склад шляхти-землевласпиків Київського воєводства напередодні Визвольної війни ук­ раїнського народу 1648 — 1654 рр. / / Феодалізм на Україні.: 36. наук. пр. — К., 1990. — С. 79 — 99; А п и 5 і к ^ Зігикіига зроіесгпа згІасЬіу Ьгас1а\узкіеі ш аччсііе ІагуГу робутлеяо г г. 1629 / / Ргге£Іас1 Ьіхіогусгпу. — 1985. — Т. 76. — 2. 2. — 3. 233 — 253. 5 М а л ь ч е в с ь к и й О. Назв. пр. — С. 39 — 40; С Ь у п с г е $ к а - Н е п п е 1 Т. 8\УІас1ошо5С папх!о\уа зхІасЬіу икгаіпзкіеі і когасгугпу осі зсЬуїки XVII сіо ро(о\уіе XVII V — \Уаг„ 1985. — 5. 76 — 83. Т у б т е л ь н и й О. Україна. Історія. — К., 1991. — С. 91. 7 К а ш у б а М. В. Реформаційні ідеї в діяльності братств на Україні (XVI — XVII ст.) / / Секуляризація духовного життя на Україні в епоху гуманізму і Реформації. Зб. наук. V 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 29 В. С. Стсгиткое пр. — К„ 1991. — С. 26 — 51; Л ю б а щ е н к о В. І Елементи вільнодумства в ідеології ранньої Реформації на Україні / / Секуляризація» — С. 52 — 76. 8 Д а ш к е в и ч Я Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України / / Ук­ раїна. Наука 1 культура. — К., 1993. — Вип. 26 — 27. — С. 51. 9 Там же. — С. 52; Г р у ш с в с ь к и й М. Культурно-національний рух на Україні в XVI — XVII віці / / Жовтень. — 1989. — № 4. — С. 91 — 94; І с а е в и ч Я. Д. Братства та їх роль в розвитку української культури XVI — XVII ст. — К, 1966. — С. 102; К р и п ’ я- к е в и ч І. П. До питання про національну самосвідомість українського народу в кінці XVI — на початку XVII ст. / / УІЖ. — 1966. — № 2. — С. 82 — 83; П а с л а в с ь к и й І. В. З історії розвитку філософських ідей на Україні в кінці XVI — першій третині XVII ст. — К., 1984. — С. 116 — 121; С а с П. М. Йосип Верещинський / / Історія України в особах IX — XVIII ст. — К., 1993. — С. 173; 3 у 5 у п Р. Е. Ор. сії. — 5. 72, 84, 87. , в Б р а й ч е в с ь к и й М. Конспект історії України. — К., 1993. — С. 72; О г л о б- л и н О. Українсько-московська угода 1654 / / Літературна Україна. — 1992. — 2 липня. 11 Б о п л а н Г. Л. Опис України. Меріме П. Українські козаки та їхні останні гетьмани. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 67. 12 Н а л и в а й к о Д. Козацька християнська республіка (Запорозька Січ у західноєвропейських літературних пам’ятках). — К., 1992. — С. 256. 13 Дневник Симеона Окольского / / Мемуарьі, относяіциеся к истории Южной Руси. — 1896. — Вьш. 2. — С. 230. 14 Центральна наукова бібліотека НАН України ім. В. Вернадського (далі — ЦНБ). ІР, ф. 11, 13402, арк. 327, 336, 372, 460, Воссоединение Украиньї с Россисй. Докумснтьі и материальї в трех томах (далі — ВУР). — 1953. — Т. 1. — С. 180 — 184; Н а т и к а ч Г1. Проблема Армування суспільно-політичних поглядів селянсько-козацьких повстань першої половини XVII ст. / / Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина. — К., 1993. — Вип. 1, — С. 73 — 74; Щ е р б а к В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні Визвольної війни 1648 — 1654 рр. — К: 1989. — с. 56 — 81. 1 В е л и ч е н к о С. Політичні та соціальні ідеї на Україні у 1550 — 648 рр. / / Політичні та соціальні ідеї на Україні у 1550 — 1648 рр. (Дискусія з канадським істориком). — К., 1989. — С. 5 — 7. 16 Дневник Симеона Окольского. — С. 199. 17 Цит^ Н о г п о ш а Е. Зіозипкі екопотісгпо-зроіесгпе ш тіазІасЬ гісші Наїіскісі ш ІаіасЬ 1590 — 1648. — Ороіе, 1963. — 3. 270. 18Ф е д о р у к Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формуван­ ня його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.) — Львів, 1993. — С. 7. — Виноска № 3. • Детальніше погляди автора на суть, типологію та хронологічні межі цієї події висловлені у таких працях: У пошуках нової концепції історії Визвольної війни українського народу XVII ст. — К., 1992 (у співавторстві); Українська держава у середині XVII століття: проблеми станов­ лення й боротьби за незалежність (1648 — 1657 роки): Дисерт. на здоб. наук. ст. док. 1ст. наук у формі наук. доп. — К., 1993; Українська національна революція XVII століття: проблема хро­ нологічних рамок / / Українська козацька держава: вйтоки та шляхи історичного розвитку (Матеріали Четвертих Всеукр. іст. чит.) — Київ; Черкаси, 1994. — С. 15 — 19. 9 Львівська наукова бібліотека НАН України ім. В. Стефаника (далі — ЛІІБ). ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 225/11, арк. 65; Документи Богдана Хмельницького (1648 — 1657) (далі — ДБХ). — К., 1961. — С. 31. 20 ВУР. — Т. 2. — С. 16; С Ь г 2 а $ г с 2 І. Ріегшзгу окгс$ Ьипіи СЬгаіе1піскіе£0 V о$\уіе11епіи исгсзіпіка \уургашу 2б11о\УО(1гкіс] і пассгпе£о зшіагіка шурайком / / Ргасе Іткогусгпе \у 30-Іесіе сігіуіаіпозсі ргоГезогзкіс] Зіапі$1а\уа 2акгге\Узкіе£о. — Ь>уо\у\ 1934. — 5. 263. 2,ВУР. — Т. 2. — С. 15. 22 Бібліотека музею Чарторийськнх (далі — БЧ) (Краків). ВР, N9 142, арк. 165 — 166, 169, 203; Бібліотека Національна (далі — БН) (Варшава). ВМФ, № 6713; № 143, арк. 744: БИ. ВМФ, № 669Р ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 225/11, арк. 61 — 61 \ 23 БЧ. ВР, № 142, арк. 169; № 143, арк. 610, 752 — 753; № 2576, арк. 115; ЛНБ. ВР. — ФМФ. — № 2. 24 Цит.: К р и п ’ я к е в и ч 1. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — Вид. друге, випр. і доп. — С. 225. 25 ЦНБ. ІР, ф. 1, 4128, арк. 29; Документи об Освободительной войне украинского народа 1648 — 1654 гг. (далі — ДОВ). — К., 1965. — С. 85. 26 ДБХ. — С. 46. ^ Л и п и н с ь к и й В. Україна на переломі 1657 — 1659. Замітки до історії ук­ раїнського державного будівництва в ХУІІ-ім століттю. — Відень, 1920. — С. 20 — 22. ^ Ф е д о р у к Я. Зовнішньополітична діяльність... — С. 6 — 8. 29 БЧ. ВР, № 142, арк. 67; ЛНБ ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 225/11, арк. 62; ВУР. — Т. 2. — С. 25; МісЬа1о\у$кі ]. К$іе£а ратіеїпісга. — Кг., 1864. — 3. 33. 30 БЧ, ВР. № 142, арк. 260. 31 Там же, № 143, аок. 621. 32 ЛНБ. ВР, ф. 103, спр. Сапегів X. — № 130; ДОВ. — С. 72. 33 ВУР. — Т. 2. — С. 46. 34 М ьі ц ьі к Ю. А. Новьіе документи Б. Хмельницкого об антифеодальной борьбе на­ родних масс на Украине и социальной политике гетманской администрации в период Осво­ бодительной войни украинского народа 1648 — 1654 гг. / / Актуальньїе проблеми аграрной ис­ тории Украйни. Сб. науч. тр. —- Днепропстровск, 1980. — С. 184. 35 ВУР. — Т. 2. — С. 47. 36 БЧ. ВР. — № 142, арк. 598. 30 155Н 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 № 4 Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького 37 Там же, № 2576, арк. 270; ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 225/11, арк. 121/ ЦНБ. ІР, ф. 1. 4126, арк. 133. 38 БЧ.ВР. — № 143, арк. 568. 39 Цит: Л и л и н с ь к и й В. Назв. лр. — С. 272 — 273. 40 БЧ.ВР. — № 143, арк. 63 — 64; МісЬаІож$кі і. Ор. сії. — 3. 204. ^ К о с Ь о ^ і к і V . НіЛогуа рапо^апіа Зала Каїітіегга. — Рогпап, 1859. — Т. 1. — 3. 26. 42 0 с Н т а п п - З і а п і $ г е ч ' $ к а 5. Ріхша роїііусгпс г сга$6\у рапошапіа Іапа Кагітіегга \Уагу 1648 — 1668. — Л¥г., ^аг„ Кг., Осі., Ьосіі, 1989. — Т. 1. — 5. 6. 4 Т о м а ш і в с ь к и й С. Перший похід Богдана Хмельницького в Галичину (Два місяці української політики 1648 р.) — Львів, 1914. — С. 8 — 9. 4 4 Л и п и н с ь к и й Е Назв пр. — С. 22; С м о л і й В. А.» С т е п а н к о в В. С. Правобережна Україна у другій половин» XVII — XVIII с п проблема державотворення. — К., 1993. — С. 10 — 11. 45 ДБХ. — С. 81. 46 БЧ. ВР, № 143, арк. 476 — 477; ЛНБ. ВР, ф. 4, спр. Баворовських № 1321/11, арк. 183 — 184 *. 47 Цит: Т и с - К р о х м а л ю к Ю. Бої Хмельницького. Військово-історична студія. — Мюнхен, 1954, Львів, 1994. — С. 21. 44 Сборник статей и материалов по истории Юго-Западной России. — К.: 1916. — Вьіп. 2. — С. 128. 49 ДБХ. — С. 86 — 87. 50 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 646/1, арк. 75 — 76; ВУР. — Т. 2. — С. 118. 51 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 225/11, арк. 199 1. 52 ВУР. — Т. 2. — С. 118. 53 Там же. — С. 117. 54 Цит.: К р и п ’ я к е в и ч І. П. Богдан Хмельницький. — С. 226. 55 ВУР. Т. 2. — С. 152. 56 О г л о б л и н О. Українсько-московська угода 1654 / / Літературна Україна. — 1992. — 2 липня. 57 ВУР. — Т. 2. — С. 117 — 118; Г р у ш е з с ь к и й М. Історія України-Руси. — Київ; Відень. 1922. — Т. 8. — Ч. 3. — С. 146. Цит.: К р и м ’ я к е в и ч І. П. Богдан Хмельницький. — С. 226. 59 ВУР. — Т. 2. — С. 154. 60 Там же. — С. 117 — 119. 61 Цит: М ьі ц ьі к 10. А. Аиализ архивньїх источников по истории Освободительной войньї украинского народа 1648 — 1654 годов. — Днепролетровск, 1988. — С. 33. 6 2 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 646/1, арк. 78. 63 ВУР. — Т. 2. — С. 154. М Л и п и н с ь к и й В. Назв. пр. — С. 117 — 120. 65 М ьі ц ьі к Ю. А. Анализ архивньїх источников... — С. ЗО; М і с Ь а І о з к і Г Ор. сії. — 8. 409. 66 ВУР. — Т. 2. — С. 200, 215. 67 ДОВ. — С. 232. 68 ЛНБ. ВР, ф. 61, спр. Кордуби, № 11. 69 БЧ. ВР, № 144, арк. 682; БН. ВМФ, № 6719. 70 Бібліотека Ягеллонського університету (далі — БЯ) (Краків). ВР, № 5, арк. 863; БН. ВМФ, № 2054. 71 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 189/11, арк. 264. 72 Там же, № 3882/11, арк. 58і; К а <1 г і і 11 А. 3. Рагаіеіпік о (1гіе]асЬ ш Роїзсс 1647 — 1656. — 1980. — Т. 3. — 3. 193. 73 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 3882/11, арк. 58 *. 74 К а й г і * і І 1 А. 5. Ор. сії. — 5. 206. 75 Ф е д е н к о П. Тріумф і катастрофа. Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького / / Культура і життя. — 1990. — 12 серпня; С м о л і й В. А., С т е п а н - к о в В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політичний портрет. — К., 1993. — С. 190 — 191. 76 К а 6 г і \у і 1 І А. 5. *Ор. сії. — 5. 211. 77 гЦентральний державний історичний архів України (далі — ЦДІАУ), ф. 1230, оп. І, спр. 136, арк. 1; спр. 194, арк. 43; ДБХ. — С. 130 — 131. 78 ВУР. — Т. 3. — С. 25 — 26. 79 О г л о б л и н О. Українсько-мосховська угода 1654 / / Літературна Україна. — 1992. — 2 липня. 80 ЛНБ, ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 646/1, арк. 129. 81 К а (1 г і * і І 1 А. 5. Ор. сії. — 5. 270. 82 Архів головний актів давніх (далі — АГАД) (Варшава), ф. 553, від. 11, кн. 18, арк. 44. М о л ч а н о в с к и й Н. Донесение венецианца Альберто Вимина о козаках и Б. Хмельницком / / Киевская старина. — 1900. — Т. 68. — № 1. — С. 73 — 74. 84 АГАД, ф. 553, від, 11, кн. 18, арк. 70. 85 ДОВ. — С. 355. 86 Акти, относящиеся к истории Южной и Западной России (далі — Акти ЮиЗР). — СПб., 1862. — Т. 3. — С. 408. 87 АГАД. ф. З, № 35, № 35, арк. 75 1. . /557У 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 № 4 31 В. С. Степанхое 88 ДБХ. — С. 170. 89 Там же. — С. 182. 90 Архів Інституту Історії НАН України (далі — АІ1), оп. З, спр. 58, арк. 192. 91 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 225/11, арк. 326. 92 Цит.: К р и п ’ я к е в и ч І. П. Богдан Хмельницький. — С. 239. 93 ЦНБ. ІР. ф. 11, 13698, арк. 10. 94 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 2286/11, арк. 154. 95 С м о л і й В. С, С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький. — С. 226 — 228. 96 ЛНБ. ВР, ф. 5. спр. Оссолінських № 225/11, арк. 321 97 БЧ. ВР, № 143, арк. 484 — 490; Памятники, изданньїе Киевскою комиссиею для разбора ' древних актов (далі — ПКК). — К , 1898. — Т. 2. — С. 569. 98 Архив Южной и Западной России (далі — Архив ЮЗР). — К, 1908. — Т. 6. — Ч. 3. — С. 48. 99 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 189/11, арк. 464. 100АЛ, оп. З, спр. 9, арк. 257; ЦДІАУ, ф. 1230, оп. 1, спр. 334 ̂*рк. 57 — 58; ЦНБ. ІР, ф. 11, 13699 арк. 9. 101 ПКК. — Т. 2. — С. 592; С г а Ь о м у з к і А. Зіагохуіпозсі Ьізіогусгпе Роїзкіе. — Кг., 1840. — Т. І. — 8. 337. 102 Актьі ЮИЗР. — Т. 3. — С. 472. 103 Бібліотека Польської академії наук (далі — БПАН) (Краків). ВР, № 2253, арк. 92; БН. ВМФ. № 31187. ДБХ. — С. 252. 105 АІІ, оп. З, спр. 10, арк. 263, 273 — 274; ДОВ. — С. 645; Історія України в документах і матеріалах. — К , 1941. — Т. 3. — С. 235; Памятники, изданньїе Временной комиссиею для раз­ бора древних актов (далі — ПВК). — К., 1852. — Т. 3. — С. 8 БПАН. ВР. — № 1275, арк. 40і: БН. ВМФ, № 22883. 107 М и ц и к Ю. Козацька держава очима поляка / / Київська старовина. — 1993. — № 4. — С. 5. 108 ДБХ. — С. 267. 109 АГАД, ф. 559, № 3036, арк. 148. 110 БЧ. ВР, № 146, арк. 241 — 242: ВМФ, № 6706. ш ВУР. — Т. 3. — С. 301. 1,2 АГАД, ф. 559, № 3036, арк. 148. 113 .БЧ ВР, № 142, арк. 54. 1, 4Д а ш к е в и ч Я Клан Хмельницького — легенда чи дійсність? / / Україна в ми­ нулому. — Київ; Львів, 1992. — Вип. 2. — С. 83. 113 АГАД, ф. З, № 33, арк. 89 Жерела до історії України-Руси. — Львів, 1911. — Т. 12. — С. 203 206. АГАД, ф. З, № 33, арк. 90. 1.7 Цит. : К р и п ' я к е в и ч І. ГІ. Богдан Хмельницький. — С. 237. 1.8 Д а ш к е в и ч Я. Клан Хмельницького.. — С. 78 — 92. 119 ЛНБ. ВР, ф. 5, спр. Оссолінських № 189/11, арк. 628, 636; М і с Н а І о * $ к і У Ор. с їі — 8. 665 — 666. 120 ВУР. — Т. 3. — С. 568. 121 О г л о б л и н О. Проблема державної влади на Україні за Хмельниччини і Переяс­ лавська угода 1654 року / / Український історик. — 1965. — № 3 — 4. — С. 11 — 14. 122 Акти ЮиЗР. — СПб, 1878. — Т. 10. — С. 556. 123 Цит.: К а р п о в Г. Критический обзор разработки главньїх русских источников по истории Малороссии, относящихся за время: 8-е генваря 1654 — 30-е мая 1672 года. — М. 1870. — С. 86 - - 87. 124 Акти ЮиЗР. - Т. 10. — С. 678; СПб, 1879. — Т. 11. — Прилож. — С. 740. 125 Русская историческая библиотека. — СПб., 1884. — Т. 8. — С. 1261, 1264. 126 Акти ЮиЗР. — Т. 11. — Прилож. — С. 746. 127 Там же. — І . 764. 128 К о в а л ь с к и й Н. П., М ьі ц и к Ю. А. Анализ архивньїх источников по истории Украиньї XVI — XVII вв. — Днепропетровск, 1984. — С. 36. 129 ДБХ. - С. 592. 130 Жерела». — Львів, 1913. — Т. 6. — С. 138. 131 ДБХ. — С. 457. 132- Архив ЮЗР. — Т. 6. — Ч. 3. — С. 205 — 206. 133 БЧ. ВР, № 1656, арк. 211: БН. ВМФ, № 16460. 134 АЛ, оп. З, спр. 19, арк. 11; спр. 31, арк. 89. 135 Архив ЮЗР. — Т. 6. — Ч. 3. — С. 313 — 314, 321; Акти ЮиЗР. — СПб, 1872. — Т. 7. — С. 189. 136' Д а ш к е в и ч Я. Клан Хмельницького.- — С. 91. 137 Акти ЮиЗР. — СПб, 1863. — Т. 4. — С. 43. 138 О л я н ч и н Д. Пункти Івана Виговського українським послам на Варшавський сейм 1659 року / / Записки Наукового товариства імені Т. Шевченка. — Львів, 1991. — Т. 222. — С. 347. 32 /55Н 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 М> 4 Воешіс мистсщпзо Б. Xмельшифкого та його сподвижників 139 Д о р о ш е н к о Д. Гетьман Петро Дорошенко. Огляд його життя і політичної діяльності. — Нью-Йрк, 1985. — С. 663. 140 БЧ. ВР, № 168, арк. 678; БН. ВМФ. — № 7600 (3 архіву дніпропетровського дослідника В. Брехуненка); ЦНБ. ІР, ф. 11, 13886; Акти ЮиЗР. — СПб„ 1875. — Т. 8. — С. 66, 138; СГІб., 1877. — Т. 9. — С. 43; С а н и н Г. Некоторьіе чертьі политики гетмана Петра Дорошен­ ка / / Українське козацтво: витоки, еволюція, спадщина (Матеріали Міжн. наук. конф.). — К., 1993. — Вип. 2. — С. 24. О. М. Аішювич (Київ) Воєнне мистецтво Богдана Хмельницького та його сподвижників «... Таких людей Провидіння Боже віками тільки по­ роджує в людстві для особливих Його намірів і при­ значень. Він, мавши незвичайний розум, був вельми добродушний і справедливий, у справах національних — досконалий політик, а на війні — безстрашний і заповзятливий вождь. Хоробрість його дорівнювала байдужості. У звитягах своїх ніколи не чванився, а в невдачах зовсім не журився... Терпе­ ливість його в найтяжчих трудах і подвигах ніяк його не зраджувала. Голод і спрагу, холод і спеку зносив він з досконалим спокоєм. Отчизну свою і народ так любив, що спокоєм своїм, здоров'ям і самим життям завше йому жертвував без найменшого нарікання. Словом сказати, був найліпший у народі верховний начальник, а у війську безприкладний вождь». Історія. Русіз / Пер. І. Драча. — Кп 1991. — С. 190. Богдан Хмельницький народився на Чигиринщині в родині дрібного ук­ раїнського шляхтича Михайла Хмельницького, який служив осадником у корсунсько-чигиринського старости магната Яна Даниловича. Пізніше М. Хмельницький став чигиринським підстаростою. Хутір Суботів був його родовим маєтком, де, ймовірно, 27 грудня 1595 р. з’явився на світ майбутній гетьман України. Чигиринщина була степовим прикордонням. Поряд розкинулось Дике поле. Там панували татарські ханські орди, які систематично нападали на українські землі. Кримське ханство було васалом султанської Туреччини — Османської імперії, яка мала агресивні наміри щодо України. Все населення прикордоння було озброєне і брало участь в обороні країни. Його більшість, як і взагалі Черкащини та Канівщини, становили ко­ заки. Вони жили за своїми законами, мали самоврядування, працювали на власній землі без феодального примусу. Б. Хмельницький з дитинства увібрав у себе це вільне повітря покозаче- ної України. Мати його була козачкою з Переяслава. Богдан загартувався у небезпечних умовах степового прикордоння, де виживали найсміливіші, найміцніші. М. Хмельницький, помітивши у сина великі здібності до навчан­ ня, дав йому високу, як на той час, освіту. Спочатку це була школа при одному з монастирів Києва. Там Богдан навчився читати і писати, здобув початкові знання з історії українських земель, дізнався про гоніння като­ лицької та уніатської церков, польських та ополячених українських маг­ натів на православну віру. Потім — єзуїтський колегіум у Львові, класи гра­ матики, поетики та риторики. Тут Богдан опанував польську мову і добре засвоїв латинську, що була тоді мовою науки й дипломатії. Чужа віра не заполонила свідомості юнака. Він розумів, що єзуїти та єзуїтські колегіуми ведуть боротьбу проти української культури і духовності. Тому пізніше, вже на визволеній території України, він добивався їх закриття. Натомість дуже ШТУ 0130-5247. Укр. Іст. жури. 1995 ДЬ 4 33
id nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213908
institution Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn 0130-5247
language Ukrainian
last_indexed 2026-03-21T19:01:32Z
publishDate 1995
publisher Інститут історії України НАН України
record_format dspace
spelling Степанков, В.С.
2026-02-19T09:08:19Z
1995
Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.) / В.С. Степанков // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 14–33. — Бібліогр.: 140 назв. — укр.
0130-5247
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213908
uk
Інститут історії України НАН України
Український історичний журнал
Статті
Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
Проблема становления монархической формы правления Богдана Хмельницкого (1648—1657 гг.)
Article
published earlier
spellingShingle Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
Степанков, В.С.
Статті
title Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
title_alt Проблема становления монархической формы правления Богдана Хмельницкого (1648—1657 гг.)
title_full Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
title_fullStr Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
title_full_unstemmed Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
title_short Проблема становлення монархічної форми правління Богдана Хмельницького (1648–1657 pp.)
title_sort проблема становлення монархічної форми правління богдана хмельницького (1648–1657 pp.)
topic Статті
topic_facet Статті
url https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213908
work_keys_str_mv AT stepankovvs problemastanovlennâmonarhíčnoíformipravlínnâbogdanahmelʹnicʹkogo16481657pp
AT stepankovvs problemastanovleniâmonarhičeskoiformypravleniâbogdanahmelʹnickogo16481657gg

Similar Items