Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1995 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213910 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 45–56. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860299355103166464 |
|---|---|
| author | Горобець, В.М. |
| author_facet | Горобець, В.М. |
| citation_txt | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 45–56. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T19:01:55Z |
| format | Article |
| fulltext |
Московська політика Б. Хмельницького
Один з найвидатніших українських істориків XX ст. 0. Оглоблин у
праці «Думки про Хмельницького» (Ньк>-Йорк, 1957), відзначаючи видатну
роль гетьмана в історії України, у різних сферах життя і діяльності ук
раїнського народу, зокрема як великого полководця й блискучого диплома
та, над усе ставить його як державного діяча грандіозного масштабу, фун
датора і будівничого Української гетьманської держави. О. Оглоблин вважає,
що геній Б. Хмельницького особливо виявився в організації верховної влади.
Реалізація цього завдання була можлива тому, що поруч з ним діяли ук
раїнські полковники — талановиті державники, полководці, дипломати,
адміністратори.
Сподвижники Б. Хмельницького, у кровопролитних битвах керуючи ко
зацькими військами, визволяли українські землі від іноземної окупації і
встановлювали на них новий лад — козацький устрій. Вони застосовували
струнку систему державного адміністративно-територіального і військового
управління. Під проводом Б. Хмельницького керівна козацька старшина
творила незалежну Українську державу з європейським спрямуванням.
’ К о с Н о ^ 5 к і XV. Аппаїез Роїопіае. — Т. 1. — Р. 20.
Путсшествия антиохского патриарха Макария, описанньїе архидиаконом Павлом Алел-
пским — М„ 1897. — .Т. IV. — С. 34.
3 Ш е в а л ь е П ’є р. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє поход
ження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію з другою розвідкою про перекопських та
тар. — К„ 1960. — С. 88.
4 Актьі, относящиеся к истории Южной и Западной России. — СПб., 1889. — Т. 14. —
С. 697 — 699.
П е т р і в В. Стратегічні операції Богдана Хмельницького під час війни 1648 —
1649 років'// Військо України. — 1963. — № 2. — С. 101.
^Інститут рукопису ЦНБ НАН України. — N9 13698 — 13716. — С. 15 — 16.
1 Жерсла до історії України — Русі. — Львів, 1919. — Т. 16. — С. 96 — 97.
8 Диве К р и п ' я к е в и ч І . П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990;
К р и п 'я к е в и ч І. II. Історія України. — Львів, 1990; Історія Українського війська. —
Львів. 1990; С в с ш н і к о в І. К. Битва під Берестечком. — Львів, 1993; та ін.
Ч а п у с т я н с ь к и й М и к о л а . Форсований марш-маневр полк. Кричевського:
Історія Українського війська. — Львів, 1990. — С. 577.
10 К а п у с т я н с ь к и й М и к о л а . Форсований марш-маневр.. — С. 578.
11 П е т р і в В. Стратегічні операції Бодана Хмельницького- / / Військо України. 1993. —
№6 — 8.
В. М. Горобець (Київ)
Московська політика Богдана Хмельницького:
дипломатична риторика та політична практика
Національна революція на українських землях, що розпочалась узимку 1648
р. козацьким повстанням на Запорозькій Січі, увінчалася появою того ж ро
ку на політичній карті Європи нового державного утворення — Української
держави (Війська Запорозького). Становлення П спричинило істотні зміни в
геополітичній обстановці в регіоні. Україна, яка до цього часу виступала
здебільшого лише як об’єкт міжнародної політики*, стає її важливим
суб’єктом.
Нагальна потреба в пошуку союзників у боротьбі проти Речі Посполитої
та забезпечення гарантій для існування нової держави зумовлюють надзви
чайно активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Поль
ський дослідник Л. Кубаля стверджував, що, «^здається, не було і дня, щоб
Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів,
кур’єрів і посланців і не посилав своїх»
І55М 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995 N9 4 45
В. М. Горобець
З перших же місяців Визвольної війни важливе місце в
зовнішньополітичній діяльності гетьманського уряду займають контакти з
Москвою. Розвиток визвольної боротьби, еволюція її програмних завдань і
зміна геополітичної ситуації в регіоні істотно вплинули на цілі московської
політики Б. Хмельницького. Однак протягом усього періоду визвольних зма
гань саме стосунки з царським урядом посідали одне з пріоритетних місць
у діяльності гетьманської адміністрації і саме вони певною мірою визначали
напрями зовнішньої політики Чигирина в цілому.
Системний аналіз московської політики уряду Богдана Хмельницького
1648 — 1657 рр. становить предмет дослідження автора даної статті.
Проблема українсько-російських взаємин середини XVII ст. є однією з
вузлових в історії України доби пізнього середньовіччя — рубежу нового ча
су. Тому вона вже давно привертала пильну увагу дослідників, науковий до
робок яких з цієї теми є досить значним. Разом з тим, слід зазначити, що
тісний зв’язок даної проблеми з політичною кон’юнктурою негативно позна
чився на об’єктивному її висвітленні, зокрема, зумовив чимало проявів
політичної та ідеологічної упередженості, свідоме ігнорування деякими ав
торами «несимптоматичних» подій і сюжетних ліній. До того ж більшість
істориків обмежувала хронологічну межу своїх наукових студій 1654 р. —
часом проголошення українсько-російського союзу 2. Проте після Переясла
ва в історії відносин двох країн було чимало визначних подій і неоднознач
них процесів, які заслуговують на пильну увагу науковців. Саме тому, за
нашим глибоким переконанням, ступінь дослідження зазначеної проблема
тики не можна вважати задовільним, і нині існує реальна потреба (як у на
уковому, так і суспільно-політичному плані) її прискіпливого й об’єктивного
висвітлення.
Українсько-російські контакти на державному рівні започаткував широ
ковідомий в історичній літературі лист гетьмана Хмельницького до москов
ського царя Олексія Михайловича від 8 червня 1648 р.\ Названий документ
неоднозначно трактувався в історіографії. Зокрема, М. Петровський у 1939 р.
висловив припущення, що направлення гетьманом листа до Москви мало на
меті розпочати переговори при приєднання України до Росії 3. Пізніше ана
логічної думки дотримувалися І. Крип’яксвич, Ф. Шевченко, О. Касименко,
А. Козаченко та інші історики радянської доби, які розцінювали документ
як свідчення прагнення Хмельницького «возз’єднати» Україну з Росією в
єдиній державі 4. Д. Іловайський, М. Кордуба, В. Смолій та В. Степанков об
грунтовують мотиви написання листа спробою схилити Олексія Михайлови
ча до надання військової допомоги українській армії та заохотити царя до
боротьби за польський трон, що після смерті короля Владислава IV зали
шився вакантним 5.
Свідчення джерел та зіставлення хронології й логіки подій середини
1648 р. переконують нас у більшій вірогідності другої точки зору. Дійсно,
влітку 1647 р. царський уряд уклав з Варшавою оборонний союз проти татар.
З початком Визвольної війни та появою на українських землях союзника
повстанців — Ногайської орди польська сторона активно підтримує контак
ти з прикордонними московськими воєводами, закликаючи їх до виконання
союзницьких зобов’язань і надання військової допомоги в боротьбі проти
Хмельницького і татар б.
Одержавши відповідні відомості від польських урядовців, царський уряд
16 лютого 1648 р. надіслав наказ хотмизькому воєводі князю С. Волховсько
му готуватися до відбиття можливого нападу ординців, у квітні розпочав
мобілізацію в прикордонних з Україною повітах, а в другій половині травня
віддав розпорядження С. Волховському та севському воєводі 3. Леонтьєву
виступити в похід. Достовірну інформацію про наміри царя гетьман отримав
з перехопленого листа князя О. Трубецького до польського воєводи А. Ки-
селя. Прагнучи дезавуювати негативні наслідки антикозацької кампанії
польської сторони та запобігти втручанню московських військ у конфлікт,
Хмельницький у листі до Олексія Михайловича, переданому через гінця О.
Трубецького, повідомляв про причини повстання, змальовував успіхи ко-
46 166/V 0130-6247. Укр. Іст. журк. 1996 № 4
Московська політика Б. X мельшщькогд
заків на полях битв, порушував питання про надання повстанцям військової
допомоги (акцентуючи при цьому увагу на одновірності козаків і московсь
ких людей) та висловлював побажання бачити «православного християнсь
кого» монарха на вакантному поки що польському престолі 7.
Нічого не сказано про наміри гетьмана прийняти разом з Військом За
порозьким підданство царя й у листі Богдана до севського воєводи Ле-
онтьєва від 8 червня 1648 р., де йшлося лише про прихильне ставлення ук
раїнської сторони до Олексія Михайловича 8.
Приблизно через місяць, 11 липня, у листі до путивльського воєводи Пле-
щесва Хмельницький повторює побажання, щоб московський монарх «.-ля
хом і нам паном і царем бил...» 9.
Інакше і бути не могло. Адже в цей час політичні вимоги повстанців не
виходили за межі програми, визначеної В. Липинським як «політика козаць
кого автономізму». Вони не мали наміру добиватися повного розриву з
Річчю Посполитою. Йшлося лише про забезпечення умов для автономного
функціонування Війська Запорозького на землях, які були традиційним аре
алом розселення українського козацтва, та гарантії вільного віросповідання
«руського» народу під зверхністю польської корони.
Бурхливий розвиток визвольної боротьби привів до того, що ідеї «ко
зацького автономізму» наповнюються новим змістом. Улітку 1648 р. коза
ки домагаються автономії не лише для Подніпров’я, але й Правобережної
України — по річку Горинь і місто Володимир. У вересні цього ж року
джерела вперше фіксують наміри Богдана Хмельницького «відняти
польські володіння до Вісли» 10. Переможний розвиток боротьби ук
раїнської армії у 1648 р., урочистий в’їзд гетьмана до давньої княжоГ сто
лиці — Києва, його розмови з вищим православним духовенством,
київською інтелігенцією, єрусалимським патріархом Паїсієм — все це
свідчило про початок процесу переосмислення Хмельницьким результатів
і завдань визвольної боротьби, який в основному завершився у лютому
1649 р. виробленням нової для української суспільно-політичної думки
програми побудови незалежної держави.
Під впливом розмов з патріархом Паїсієм, котрий надзвичайно високо
цінував заслуги Богдана в справі захисту православної віри, титулував його
«князем Русі» п, але водночас не симпатизував союзницьким взаєминам Ук
раїни з Кримом, гетьман вирішив відрядити до Москви свого посла полков
ника Силуяна Мужиловського \ Саме йому, на думку В. Смолія і В. Сте-
панкова, випала честь вперше звернутися до царського уряд^ з пропозицією
про прийняття Війська Запорозького в «підданство» цареві \
Джерела, на жаль, не дають достовірної інформації стосовно мети по-,
сольства Мужиловського. Наприкінці січня 1649 р. Паїсій під час розмов з
московським монархом так сформулював пропозиції Хмельницького: «...И он
де, Хмельнитцкой, велел ему бити челом царскому величеству, чтоб госу-
дарь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорожское при-
няти под свою государскую високую руку...» 12.
Згідно з нормами придворного етикету Московської держави Мужилов-
ський не міг вести переговори безпосередньо з Олексієм Михайловичем сто
совно покладеної на нього Хмельницьким місії. Українському послові поща
стило лише передати царю записку, в якій він стисло повідомляв про при
чини і перші кроки визвольної боротьби, а також порушував клопотання
про надання військової допомоги в боротьбі з Польщею \ Про прийняття
Війська Запорозького в підданство в записці мова не йшла ,3.
Не можна погодитися з твердженням М. Петровського про те, що Мужи-
ловський не наважився у письмовій формі викласти цю вкрай делікатну
справу, побоюючись її розголосу, а, отже, негативних наслідків для ук
раїнсько-польських взаємин. Адже прохання про надання військової допо
моги для боротьби з Польщею було також досить «крамольним» за своєю
суттю. Проте дана обставина не завадила послові викласти його у цій за
писці. Причина ж відсутності в ній положення про підданство Війська За-
/55№ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 4 47
В. М. Горобець
порозького цареві, на нашу думку, полягала в тому, що Хмельницький не
доручав своєму послові ставити питання таким чином.
На користь даного припущення свідчить і той факт, що в сучасних
дослідників немає аргументів, які б доводили факт існування на кінець
грудня 1648 р. (часу проводів Паїсія та Мужиловського до Москви) в ук
раїнського керівництва планів цілковитого розриву з Варшавою. Навпаки, є
всі підстави вважати, що гетьманський уряд тоді все ще плекав надії на
можливість такого реформування державного устрою Речі Посполитої, яке
б гарантувало автономію Війська Запорозького. Зокрема, С. Мужиловський
на переговорах у Москві заявляв, що новий польський король Ян Казимір у
листі до гетьмана обіцяв «...бити руским (королем і що през шаб)лю узяли,
аби тое моцно держали...»
Крім того, українське керівництво не полишало намірів посадити на
польський трон короля — не католика (трансільванського князя або мо
сковського царя), оскільки Військо Запорозьке присяги Яну Казиміру не
складало.
Перші місяці 1649 р. стали переломними в історії розвитку української
національної ідеї. На переговорах з польськими комісарами, що проходили
в лютому 1649 р. у Переяславі, Хмельницький вперше оприлюднив плани
визволити «з лядської неволі-, народ всієї Русі» та, «відірвавши від ляхів
Русь і Україну», створити удільну державу. Виступаючи в похід проти поль
ської армії в травні 1649 р., гетьман ставив перед українськими збройними
силами завдання розгромити ворога, щоб добиватися незалежності Руської
(Української) держави, територія якої простяглася б від Перемишля до мос
ковського кордону 13.
Будуючи плани унезалежнення Української держави, Хмельницький
розраховує на допомогу православного російського царя. У розмові з царсь
ким послом Григорієм Унковським, який прибув до Чигирина в квітні
1649 рп гетьман наголошує, що «от Владимерова святаго крещения одна на
ша благочестивая християнская вера с Московским государством и имели
єдину власть» 16. А в травні Богдан направляє до Москви представницьке по
сольство на чолі з полковником Федором Вишняком, в акредитивній грамоті
якого чітко висловлено пропозицію стосовно покровительства московського
монарха. Вирази, в яких сформульована дана пропозиція, свідчать про ба
жання Війська Запорозького прийняти протекторат монарха: «под милость
и оборону свою-, возьми» 17. Причому розвиток державної ідеї, відхід від про
грами автономії для козацького стану зумовлюють появу в тексті заклику
взяти «під оборону» і «всю Русь» 18, тобто територію, населену православним
народом.
Разом з тим, «московська карта» була не єдиною зброєю в дипломатич
ному арсеналі Богдана. У першій половині 1649 р. він активно контактує з
трансільванським двором, прагнучи організувати спільний антипольський
похід. Зокрема, під час лютневих переговорів з польськими комісарами до
Переяслава прибули трансільванські посли. Вони передали гетьману досить
привабливі обіцянки князя Юрія II стосовно того, що разом з українськими
та угорськими військами за його молодшого брата Сигізмунда як претен
дента на корону вступляться литовські війська Януша Радзивіла і всі диси
денти ,9.
Однак плани Хмельницького щодо використання Москви і Трансільванії
в боротьбі проти Польщі в цей час не були втілені в життя. Влітку 1649 р.
у боротьбі за незалежність Україна могла використати лише Кримське хан
ство. Наскільки ненадійним воно було, засвідчили результати Зборівської
битви.
Після Зборова українсько-російські відносини значно погіршилися.
Пригнічений невдачею, Богдан вбачав одну з її головних причин у тому, що
Москва не надала Україні військової допомоги. Зростання напруження в
стосунках з царем у цей час виявляється не лише у відвертих висловлюван
нях гетьманом свого невдоволення позицією російського уряду, але й чис
ленних погрозах, як записано у донесеннях російських вістунів, іти «~.вой-
48 155Н 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 Л§> 4
Московська політика В. Хмельницького
ною тотчас на~. государево Московское государство...» 20. Причому погрози
лунають не лише з уст Богдана, а й «во всех де.- черкаских городех... те же
речи черкасн все говорят не тайно, что итти им з гетманом одноличцо на...
государева Московское государство войною...» 21.
На політичний курс Хмельницького в стосунках з царем значно впливає
позиція кримського хана, який наполегливо схиляв гетьмана до спільного
походу на московське порубіжжя. Тому інформація про українсько-кримські
плани непокоїть Москву.
Звичайно, видається малоймовірним припущення стосовно того, що після
невдалої літньої кампанії та розпуску в 20-х числах серпня в Паволочі ко
зацького війська Хмельницький реально планував організацію походу на
Москву. На думку В. Смолія та В. Степанкова, гетьманські погрози були
своєрідним проявом душевного надлому, кризи, спричиненої Зборівськими
ексцесами 22. Разом з тим, можливо, в стосунках з царем українська дипло
матія освоювала тоді нову тактику — прагнучи схилити російський уряд до
підтримки України, гетьман та його оточення, поряд з наголосом на етнічну
близькість і релігійну спорідненість, а також обопільну зацікавленість в ос
лабленні Речі Посполитої, вдавалися до різких дипломатичних демаршів.
У контексті даної політики слід розглядати і перебування в Україні з
початку 1650 р. самозванця Тимофія Акундінова, який видавав себе за си
на російського царя Василя Шуйського. Незважаючи на численні вимоги
російської сторони, Хмельницький не поспішав видавати їй самозванця,
даючи змогу останньому плести політичні інтриги проти Олексія Михай
ловича 23.
Водночас українське керівництво не хоче допустити повного розриву чи
значного загострення українсько-російських відносин. Так, взимку 1650 р.
Хмельницький докладає максимум зусиль до того, щоб унеможливити
участь українських полків у каральній акції їслам-Гірея проти донських ко
заків, а в середині березня ігнорує накази польського короля стосовно
підготовки до комбінованого польсько-кримського походу проти Росії, плани
якого розроблялися з осені 1649 р. 24.
Початок 50-х років в історії української дипломатії позначений ак
тивізацією її контактів з державним керівництвом Османської імперії.
Вже восени 1648 р. гетьманський уряд звернувся до султана з пропозицією
прийняти у своє володіння «...Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією
(Галицькою) Руссю аж по Віслу.-» 2 . В зв’язку із можливістю створення
в Європі антитурецької коаліції, що після закінчення Тридцятилітньої
війни стала цілком реальною, пропозиції Хмельницького були вельми
своєчасними і корисними для Порти. Тому, незважаючи на скрутне ста
новище, султанський уряд обіцяв надати Україні необхідну військову до
помогу 26.
Проте, ймовірно, під впливом київських зустрічей з вищим українським
духовенством, інтелігенцією, патріархом Паїсієм гетьман скоригував
зовнішньополітичні плани, зробивши ставку на військову допомогу Москви.
Нерішучість царського уряду, його відмова взяти під захист Військо Запо
розьке змушує гетьмана на початку 1650 р. знову активізувати контакти з
Стамбулом. Влітку та восени 1650 р. Чигирин відвідує турецький посол Ос-
ман-ага, а Стамбул, відповідно, А. Жданович і П. Яненко-Хмельницький. У
листі від 23 липня до великого візиря Копрюля та названого батька султана
Бекташ-аги український правитель підтверджує свої наміри прийняти про
текторат Порти 27.
Наступного року українсько-турецькі контакти тривають і в середині ве
ресня до Хмельницького прибув Осман-ага, котрий повідомив гетьману про
готовність турецького уряду взяти під свою протекцію Україну 2&.
Щоправда, з кінця 1650 — початку 1651 р. поліпшуються українсько-
російські відносини. Саме тому, на наш погляд, Богдан не поспішає з прий
няттям зверхності Порти. Більше того, прагнучи заохотити царський уряд
до спілки з Україною, в розмові з фундатором московського Троїцько-
Сергіївського монастиря Арсенієм Сухановим у листопаді 1650 р. ук-
155N 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 49
В. М. Горобець
раїнський правитель, змальовуючи привабливі для російської сторони перс
пективи прийняття Війська Запорозького під свій протекторат, зазначав: «А
как государь мне поможет, крьімской на него не пойдет... Надобно преже
ляцкие рога сломать, потом и турок у нас будет» 29.
Певні наді! стосовно можливості в майбутньому залучити Російську де
ржаву до боротьби з Польщею українському керівництву вселяли в цей час
рішення Земського собору, що розпочав роботу в Москві 19 лютого 1651 р.
Зокрема, московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання
польською стороною умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу
прийняти в підданство * Військо Запорозьке Ч
Поразка козацького війська під Берестечком зводить нанівець автономію
України, спричиняє значне загострення соціальних суперечностей у
суспільстві, породжує реальну загрозу виникнення громадянської війни. Не
зважаючи на блискучу перемогу під Батогом, внутріполітичне становище
України та геополітична ситуація в регіоні не лише не поліпшилися, а в
силу різноманітних обставин значно ускладнилися 31. Перед Хмельницьким
постала трагічна дилема: відмовившись від усіх здобутків у царині держа
вотворення, визнати владу польського короля або ж спробувати заручитися
військовою допомогою чужоземних правителів, навіть ціною певної поступ
ки власним суверенітетом.
За таких умов у середині травня 1653 р. до гетьмана прибув Магмет-ага
із султанською грамотою й атрибутами влади васально залежного від Порти
правителя. За свідченням І. Виговського, Хмельницькому було запропонова
но протекторат на умовах навіть значно кращих порівняно з становищем
кримського хана — «гетману будет в братстве не так, как крьімской хан, не
будет теснотьі никакие чинить» 32.
Скрутне політичне становище Української держави та відсутність влас
них засобів для нейтралізації великодержавницьких претензій Польщі зму
шували Хмельницького не ігнорувати в цілому привабливі пропозиції Стам
була. Разом з тим, фактор релігійного протистояння християнського та му
сульманського світів, ненадійність турецького васала — Кримського ханства,
збройні сили якого мали стати головною складовою військової допомоги
Порти, ставили під сумнів доцільність спілки із султаном. Тому, пославшись
на несприятливий для переговорів час, Хмельницький просить посла заче
кати з остаточним вирішенням даного питання. А сам намагається розіграти
турецьку карту в політиці щодо Москви. І, як показав розвиток українсько-
російських взаємин у наступні місяці, йому це блискуче вдається.
Так, 22 квітня 1653 р. на аудієнції в царя українські посли К. Бурляй і
С. Мужиловський черговий раз безрезультатно ставлять питання про прий
няття Війська Запорозького в підданство та надання Москвою останньому
військової допомоги для боротьби проти Польщі 33. З червня І. Виговський
повідомляє посланцям путивльських воєвод про наміри Порти прийняти під
свій протекторат Україну. До Москви інформація про це надходить 20 чер
вня, викликає там велику тривогу в сановних колах, і вже 22 червня Олексій
Михайлович звернувся до Хмельницького з грамотою, в якій міститься
повідомлення про рішення «...вас принять под нашу царского величества ви
сокую {)уку, яко да не будете врагом креста Христова в притчю и в поно-
шеніе» . А 28 червня за дорученням царя думний дяк оголосив війську про
можливість близького виникнення воєнних дій 35. 1 жовтня Земський собор
ухвалив: «...Чтоб их не отпустить в подцанство турскому султану или крим-
скому хану..„ гетьмана Богдана Хмельницького и все Войско Запорожское с
городами и з землями принять...» Ч
В історіографії існують діаметрально протилежні думки щодо характеру
українсько-російського об’єднання. П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін, їх
епігони в російській історіографії, а пізніше офіційна радянська історична
наука заперечували договірні принципи акту 1654 р. Натомість М. Костома
ров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде,
І. Розенфельд та інші історики й правники наголошували, що, незважаючи
на специфіку заключних документів українсько-московських переговорів
50 155 N 0130-5247. Укр. Іст. жури. 1995 А*? 4
Московська політика Б. Хмельницького
(що мали вигляд «прошенія» Війська Запорозького та царського «пожалу-
вання» на нього), акт 1654 р. необхідно розглядати як договір двох
рівноправних контрагентів. Наявні документи свідчать про договірний ха
рактер українсько-російського об’єднання. Причому навіть у найзагроз-
ливіші для Української держави моменти гетьманський уряд не ставив пи
тання про безумовне входження українських земель під скіпетр Романо-
вих — завжди йшлося лише про певні умови, статті, на яких мав би грун
туватися цей міждержавний союз. Зокрема, після Берестейської трагедії
Хмельницький у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом (котрий
виступав посередником у зносинах гетьмана з Москвою) зазначав: «.„^адим
на себя договорное письмо за руками з большим утверждением...» 3. Ще
більше характерною є заява генерального писаря І, Виговського, який у роз
мові з царським послом Г. Богдановим (також у другій половині 1651 р.) на
голошував, що в разі прийняття царем Війська Запорозького «під свою ви
соку руку» він поїде в Москву і «...о тех о всех статьях учнет договариватца,'
на которьіх статьях тому бить, что им бить под ево государевою високою
рукою» .
Відсутність джерел не дає можливості, на жаль, реконструювати концеп
туальне бачення контрагентами договірного процесу обрисів майбутньої
спілки. Так, досі дослідники не виявили царської грамоти керівникові мос
ковського посольства В. В. Бутурліну, отриманої останнім у с. Семеновсько-
му 10 жовтня 1653 р.; грамоти Олексія Михайловича до Богдана Хмельниць
кого, переданої через Бутурліна, а також «...с той государеви грамоти список
да наказ...» посольству «...по чему им, будучи у гетмана, государево дело де-
лать...» 39. Очевидно, втрачені й інші інструктивні документи Посольського
приказу, які б могли пролити світло на даний аспект проблеми.
Опосередковані свідчення епохи, насамперед статейний список В. В. Бу
турліна, дають змогу висловити припущення, що, ухваливши на соборі 1
жовтня 1653 р. рішення про прийняття України в підданство царя, уряд
Олексія Михайловича не повністю уявляв принципові засади майбутніх сто
сунків. Динаміка листування керівника посольства з урядом протягом жов
тня — грудня 1653 р. переконує в тому, що у цей час московська дипломатія
лише визначала тональність переговорного процесу з гетьманським урядом.
Так, ще 27 жовтня Бутурлін по дорозі до Переяслава скаржився в Посоль
ський приказ: «А по чему им привести к вере гетмана Богдана Хмелницкого
и все Войско Запорожское, то по число записи к ним не прислано» 40.
Не повною мірою уявляв характер союзницьких стосунків з Московсь
кою державою й уряд Богдана Хмельницького. Попереднього дипломатич
ного досвіду, набутого у відносинах з Польщею, Трансільванією, Валахією
чи Османською імперією, було явно замало при вирішенні принципово но ̂
вих завдань. Саме тому, на наш погляд, на переговорах у Переяславі 9 —
10 січня 1654 р. гетьман і старшина (як свідчать звіти Бутурліна *) порушили
чимало таких питань, які являли собою рудименти політики козацького ав-
тономізму, не відповідали потребам часу, а тому були не лише зайвими з
огляду на загальнодержавну* репрезентацію керівництва Війська Запорозь
кого, але й створювали досить небезпечні прецеденти для майбутніх
відносин з царем. Зокрема, за свідченням Бутурліна, 9 січня Хмельницький
заявив послам: «Чтоб великий государь... указал с городов и мсст, котрие
побори наперед сего ебирали на короля и на римские кляштори и на панов,
ебирати на себя государя...» 4|. Не заперечував гетьман і проти намірів цар
ського уряду надіслати воєвод, крім Києва, до інших «знатних» міст Ук
раїни.
Концептуальні погляди гетьманського осередку на характер договору
швидко еволюціонували. Старшинські наради, що пройшли наприкінці
січня — в першій половині лютого спочатку в Корсуні, а пізніше — Чиги
рині, увінчалися виробленням зрілого проекту договору, в якому
відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано не
порушність суспільно-політичного і соціально-економічного устрою Ук-
0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 N9 4 51
В. М. Горобець
раїнської держави, її суверенітет як у сфері внутрішньої, так і зовнішньої
політики 4 .
У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники
уряду Олексія Михайловича в основному схвалили гетьманський проект. Ра
зом з тим, Москва відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових
взаємин, констатувавши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого
збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені
царя та під контролем його представників. Іншим обмеженням українського
суверенітету стала заборона гетьману підтримувати дипломатичні відносини
з варшавським і стамбульським дворами 4 .
Доповнення, зроблені царським урядом, посилювали залежність Ук
раїнської держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-московський
договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації в царині де
ржавотворення. Було встановлено своєрідний конфедеративний зв’язок двох
держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського мо
нарха.
Залучивши за допомогою договору 1654 р. до антипольської коаліції
Російську державу, Хмельницький протягом 1654 — 1657 рр. рішуче прово
дить курс на визволення та об’єднання в соборній Українській державі всіх
етнічно українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими об
межувалися прерогативи гетьманського правління, не було оприлюднено в
Україні, й у своїй діяльності українське керівництво ігнорувало нав’язані в
екстремальних умовах обмеження. Зокрема, посилаючись на непевні умови
воєнного часу, гетьман заперечує проти московських планів опису та стяг
нення для царської скарбниці податків з українського населення, а також
відрядження до «знатних» міст царських воєвод. Залишаються нере
алізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності 4 .
Бойові операції союзників, що розпочалися в середині 1654 р. на
білоруських землях, створювали для української сторони сприятливі умови
для продовження конструктивної діяльності в царині творення національної
держави, оскільки вперше за роки Визвольної війни театр воєнних дій пе
ремістився за межі України. Однак саме на білоруських землях виявляються
перші серйозні суперечності між гетьманом і царем. Розвиток державної ідеї
в Україні неминуче наштовхує її керівництво на думку стосовно не
обхідності визволення і приєднання до Війська Запорозького всіх земель, на
селених українським етносом. Білоруські землі, населення яких
підпорядковувалося Київській митрополії, також розглядаються ним як спа
док Київської Русі, а отже, «руські», що в той час було синонімом «ук
раїнських». Уряд Олексія Михайловича, зі свого боку, наполягав на безпосе
редньому підпорядкуванні Москві всіх відвойованих у Польщі земель. На
початку вересня 1655 р. було обнародувано нові царські титули — «великий
князь Литовський і Білої Русі, і Волинський, і Подільський» 45. Це мало для
Української держави важливе політичне значення, оскільки штучно обме
жувало територію «Малої Росії» землями Наддніпрянщини.
Трагічними наслідками для населення Східного Поділля обернулася
відмова російського командування виділити війська для захисту південно-
західних кордонів України. На початку 1655 р. тридцятитисячна татарська
орда, об’єднавшись із польськими військами С. Потоцького, вчинила спу
стошливий набіг на Брацлавщину, в результаті якого близько 200 тис. чол.
було взято в ясир до Криму 46.
Ще більше загострення українсько-російських відносин викликало
підписання Москвою сепаратного перемир’я з Варшавою. Політичні наслідки
віленського інциденту для стосунків Війська Запорозького з Російським цар
ством в історичній літературі знайшли неоднозначну оцінку. Так, польський
дослідник Я. Качмарчик стверджує, що Богдан спокійно сприйняв
інформацію про події у Вільно, оскільки понад рік чекав нагоду, щоб
розірвати невигідний для козаччини договір з царем і тепер її отримав 41.
Близькою за змістом є точка зору американського історика Дж. Вернадсько-
го, котрий вважає, що переговори завершилися лише тимчасовим пере-
52 ЛУ5ТУ 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 Л*> 4
Московська політика Б. Хмельницького
мир’ям, яке не завдавало шкоди Україні, а тому з часом гетьман заспокоївся,
хоч підозра в нього залишилася — «медовий місяць царської вірності
закінчився» 4в.
Проте, на наш погляд, більш достовірними є твердження тих
дослідників, котрі розцінюють Віленське перемир’я як рубіжну віху в історії
союзницьких відносин двох держав (М. Гру шевський, В. Липинський, Д. До
рошенко, І. Крип’якевич, Б. Крупницький, Н. Полонська-Василенко,
В. Смолій, В. Степанков та ін.).
Насправді відомості, що надходили з Вільно, мали великий резонанс в
Україні. Брак достовірної інформації, що виник з вини московського
керівництва, породжував чимало чуток і свідомих інсинуацій про зміст пе
реговорного процесу та наміри царського уряду, які викликали занепо
коєння та обурення української громадськості. В першій половині жовтня в
Чигирині відбувалися старшинські наради, на яких бурхливо дебатується
питання про зовнішньополітичну орієнтацію Української держави в нових
умовах. Загроза залишитися наодинці в боротьбі з Польщею, ігнорування
Москвою планів приєднання західного регіону до козацької держави змушу
ють гетьманський уряд скоригувати зовнішньополітичний курс, поклавши в
його основу принцип надання пріоритетів союзам з вороже настроєними до
Речі Посполитої державами.
У контексті нового курсу в жовтні 1656 р. Хмельницький підписує до
говір про дружбу з Трансільванією, а в другій половині січня наступного
року поновлюється українсько-шведський діалог 49.
Слід наголосити також, що віленські домовленості Москви повністю
ігноруються Чигирином. Яскравим прикладом цього є гетьманський
універсал від 10 січня 1657 р. про направлення козацького війська на допо
могу Трансільванії в її боротьбі з Польщею, що суперечило польсько-
російським домовленостям про припинення бойових дій. Крім того, різким
дисонансом з ними стало продовження переговорів зі шведською стороною,
вироблення попередніх домовленостей щодо підписання договору про друж
бу із союзником шведського короля — бранденбурзьким курфюрстом
Фрідріхом-Вільгельмом (червень 1657 р.) 50.
Водночас, оцінюючи стан українсько-російських відносин у 1656 — 1657
ррп не можна погодитись із категоричними судженнями В. Липинського про
те, що після Вільно мілітарний союз із Москвою втрачав для Війська Запо
розького будь-який сенс. Більше того, при реалізації гетьманської програми
державного будівництва протекція московського монарха відтепер була не
лише зайвою, але й небезпечною та шкідливою, а тому з цього часу
пріоритетом гетьманської політики стає завдання захисту України від агре
сивних планів і дій Москви 5|.
На наш погляд, характеризуючи взаємини двох держав, не слід
гіперболізувати глибину розриву між ними. Хмельницький, будучи
політиком-реалістом, усвідомлював небезпеку денонсації союзу з царем,
який, за словами гетьмана, в умовах ворожого оточення «...оказалея весьма
полезньїм...» 52. Зважаючи на геополітичні інтереси України, розрив спілки з
Москвою був не лише передчасним, але й міг мати для української держав
ності фатальні наслідки. Саме тому налагодження контактів зі Швецією,
Трансільванією та Бранденбургом українське керівництво розглядає не як
передумову розриву з Москвою, а як доповнення до спілки з царем. Більше
того, гетьман докладає зусиль для російсько-шведського примирення, плека
ючи далекосяжні плани фундації українсько-шведсько-російського альянсу
антипольського спрямування. Шведський посол Лільєкрон, який прибув в
Україну з метою розторгнення українсько-російського союзу, на основі
аналізу суспільних настроїв та планів її керівництва дійшов висновку, що
не має ніяких можливостей виконати покладене на нього завдання 53.
Разом з тим, розвиток національної свідомості в суспільстві, зміцнення
державної конструкції Війська Запорозького породжували у Хмельницького
плани ліквідації конституйованих Переяславсько-московським договором
1654 р. обмежень українського суверенітету, приведення юридичного аспекту
/55Н 0/30-5247. Укр. іст. жури. /995 М> 4 53
В. М. Горобець
спілки у відповідність із фактичним станом речей. Тому під час переговорів
з московським послом Ф. Бутурліном 10 червня 1657 р. Богдан у відповідь
на претензії Москви стосовно надходження українських коштів до царської
казни та запровадження інституту воєвод в українських містах робить ка
тегоричну заяву: «~судье де Самойлу и полковнику Тетере (тобто ук
раїнським представникам на переговорах у Москві в березні 1654 р. — В, Г.)
он, гетман, не приказьівал и в мисли у него не било, чтоб царское величе-
ство в болших городах, в Чернигове, в Переяславе, в Нежине, велел бити
своего царского величества воєводам, а доходи би, сбирая, отдавати царско-
го величества воєводам» 54. Аналогічними були відповіді гетьмана й на інші
претензії московської сторони (приведення до присяги цареві гетьманича
Юрія, виділення в Києві московським стрільцям земельних наділів, заборона
українській стороні приймати в підданство гетьману населення білоруських
земель тощо) 5 .
Певні надії щодо здобуття Українською державою повного суверенітету
покладав Богдан на елекцію на гетьманство сина Юрія. Опосередкованим
свідченням цього є інформація волинського каштеляна С. Беневського, який
у квітні вів переговори у Чигирині. Зокрема, він повідомляв у Варшаву, що
в ході розмови гетьман заявив: «...Нехай король й. м. дасть гетьманську бу
лаву Війська Запорозького мойому синові: тоді мій син, отримавши її, так
як цареві не присягав (виділено нами. — В. Г.), то зараз... пішле на поміч
військо, скільки буде потрібно” 56.
Таким чином, протягом усієї Визвольної війни стосунки з Москвою були
одним із пріоритетних напрямків зовнішньополітичної діяльності гетьмана
Богдана Хмельницького. Разом з тим, політичний курс гетьманського уряду
щодо Росії під впливом розмаху визвольної боротьби, еволюції державної
ідеї, зміни геополітичної ситуації в регіоні тощо зазнав істотних трансфор
мацій. Спорадичні контакти з царською адміністрацією у 1648 р., що мали
на меті насамперед нейтралізувати військові приготування Росії у зв’язку з
воєнними діями на окраїнах Речі Посполитої, на початку 1649 р. набувають
принципово нової якості. Поставивши перед собою завдання повного унеза-
лежнення Війська Запорозького з-під влади польського короля, Хмельниць
кий розглядає військовий союз із царем (поряд з створенням протестантської
антипольської ліги) як важливу передумову успішної боротьби за власний
суверенітет. Крах зовнішньополітичних планів гетьмана значною мірою зу
мовив Зборівське фіаско 1649 р., а останнє, в свою чергу, спричиняє значне
охолодження у стосунках з Москвою. Проте політичні реалії початку 50-х
років змушують українське керівництво наполегливо шукати сильних і
надійних союзників у боротьбі з Польщею. Тому укладення Переяславсько-
московського договору 1654 р. стало значним успіхом української дипломатії,
який дав їй можливість продовжити діяльність у,царині няціонального де
ржавотворення. У наступні роки (незважаючи на принципові розбіжності в
оцінках сторонами засад двосторонніх відносин, суперечності щодо
підпорядкування відвойованих у Речі Посполитої земель, концепції
зовнішньополітичної орієнтації) Хмельницький проводить гнучку політику
щодо Москви, прагнучи зберегти мілітарний союз із царем, наповнити його
новим змістом і водночас доповнити домовленостями з іншими державами,
зацікавленими у створенні антипольської коаліції.
Зауважимо, що певні функції репрезентації українського народу на міжнародній арені
в XVI — першій половині XVII ст. виконувала Запорозька Січ.
1 Цит. за: Л и п и н с ь к и й В. Україна на переломі 1657 — 1659 рр. (Замітки до історії
українського державного будівництва в XVII-ім столітті). — Відень, 1920. — С. 22.
П е т р о в с ь к и й М . Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхет
ської Польщі і приєднання України до Росії (1648 — 1654). — К., 1939; К а с и м е н к о О . К.
Російсько-українські взаємовідносини. 1648 — початок 1651 р. — ІС, 1955; К о з а ч е н к о
А. И. Борьба украинского народа за воссоединение с Россией. — М., 1954;
Ш е в ч е н к о Ф. П. Політичні та економічні зв'язки України з Росією у середині XVII
ст. — К , 1959.
54 /5 5 N 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 № 4
Московська політика Б. Хмельницького
Усі події датуються за старим стилем.
3 П е т р о в с ь х и й М. Н. Назв, праця. — С. 55 — 58.
4 К р и п ' я к е в и ч І . П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 265;
К о з а ч е н к о А. И. Указ. соч. — С. 115 — 117; К а с и м е н к о О . К. Назв, праця. —
С. 89 — 95; Ш е в ч е н к о Ф. П. Назв, праця. — С. 115.
5 И л о в а й с к и й Д . И. История России. — М., 1905. — Т. 5. — С. 84; К о р д у б а
М. Боротьба за польський престіл по смерті Володислава IV // Жерела до історії України-Ру-
си. — Львів, 19Н — Т. 12. — С. 10; С м о л і й В. А , С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмель
ницький: Соціально-політичний портрет. — К., 1993. — С. 101 — 102.
6 Актьі Южной и Западной России. — М., 1861. — Т. 3. — С. 188 (далі — Актьі ЮЗР).
7 Там же. — С. 207 — 208.
8 Там же. — С. 208.
9 Там же. — С. 228.
10 С т е п а н к о в В. С. Формування державної ідеї в Українській козацькій республіці
(1648 — 1676 рр.) / / Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку (Ма
теріали Других Всеукраїнських історичних читань). — Черкаси, 1992. — С. 31.
К р и п' я к е в и ч І. П. Назв, праця. — С. 226.
Вибір кандидатури українського посла був надзвичайно вдалим, оскільки С. Мужилов-
ський — син відомого богослова Андрія Мужиловського, одного з кандидатів на Київську мит
рополію після смерті Іова Борецького, а тому йому довіряв як Паїсій, так і набожний цар
Олексій Михайлович.
Ці дослідники переконані, що йшлося не про входження території Війська Запорозького
до складу Російської держави, а про форму своєрідного протекторату царя над українською
державністю. (С м о л і й В. А., С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький. — С. 160).
12 Воссоединение Украйни с Россией: Документи и материальї в трех томах. — М.,
1954. — Т. 2. — С. 99.
Паїсій у розмові з царем також наголошував на проханні гетьмана Хмельницького
«-.своими государевими ратними людьми помочь им учинити_» /Воссоединение Украиньї с
Россией. — Т. 2. — С. 99/.
1 Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 2. — С. 127 — 131.
14 Там же. — С. 130.
15 С м о л і й В. А , С т е п а н к о в В. С. Правобережна Україна у другій половині
XVII — XVIII ст: проблема державотворення. — К„ 1993. — С. 12.
16 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 152 — 153.
17 Там же. — С. 177.
18 Там же.
19К о р д у б а М . Між Замостсм і Зборовим / / Записки Наукового Товариства ім. Шев-
ченка^ — Львів, 1922. -»*- Т. 33. — С. 43.
Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 153.
21 Там же.
22 С м о л і й В. А , С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький. — С. 204.
23 Акти ЮЗР. — Т. 3. — С. 419 — 435; Т. 8. — С. 324, 329 — 339.
24 С м о л і й В. А., С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький. — С. 214 — 218.
25 Документи Богдана Хмельницького (1648 — 1657). — К., 1961. — С. 626 — 627.
^ Ф е д о р у к Я . Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування
його політичної програми (1648 — серпень 1649 рр.). — Львів, 1993. — С. 54.
Б у т и ч І. Два невідомі листи Богдана Хмельницького / / Записки Наукового Товари
ства ім. Шевченка. — Львів, 1991. — Т. 222. — С. 319 — 326; С м о л і й В , С т е п а н к о о
В. Правобережна Україна у другій половині XVII — XVIII ст: проблема державотворення. —
С м о л і й В . А , С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький. — С. 295.
^ Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 2. — С. 188.
Щоправда, наявні джерела не дають можливості з’ясувати форму підданства. Дещо
пізніше, у березні 1652 р., коли Хмельницький через свого посланця І. Іскру запропонував ца
реві негайно прийняти під свою руку Українську державу (обмежену за Білоцерківським до
говором землями Київського воєводства), уряд Олексія Михайловича погодився прийняти лише
Військо Запорозьке, без території, на якій воно розміщувалося, виділивши натомість для його
проживання безлюдні землі у межиріччі Дону і Медведиці (Воссоединение Украйни с Рос
сией. — Т. 3. — С. 161, 162, 199, 205, 208 — 210, 213 — 214).
30 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 3. — С. 11 — 12.
31 С м о л і й В , С т е л а н к о в В. Правобережна Україна у другій половині XVII —
XVIII ст: проблема державотворення. — С. 18 — 19.
32 С м о л і й В . А , С т е п а н к о в В. С. Богдан Хмельницький. — С. 326.
33 Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 3. — С. 262 — 263.
34 Акти ЮЗР. — Т. 10. — С. 4.
35 Дворцовие разряди. — СПб., 1892. — Т. 3. — С. 356 — 357.
36 Акти ЮЗР. — Т. 10. — С. 18.
37 Воссоединение Украйни с Россией. — Т. 3. — С. 121 — 122.
38 Там же. — С. 120.
39 Там же. — С. 425.
40 Там же. — С. 426.
Щоправда, використання інформації лише з одного джерела не виключає спотвореного
трактування подій внаслідок закономірної однобокості в їх висвітленні.
41 Акти ЮЗР. — Т. 10. — С. 236.
/Б5Н 0130-5247. Укр. Іст. жури. 1995 № 4 55
Т. Г. Яковлева
*2 Там же. — С. 445 — 452.
43 Там же. — С. 449.
44 Г о р о б е ц ь В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої
половини XVII — першої чверті XVIII ст. / / Історичні зошити. — К., 1995. — С. 7 — 9.
45 Собраннє государственньїх грамот и договоре в. — М., 1882. — Ч. 3. — С. 537.
^ Г р у ш е в с ь к и й М . С. Історія України-Руси. — К., 1931. - Т. 9. — Ч. 2. - С. 1040.
47 Ц и б у л ь с ь к и й В. Переяславська угода 1654 року в зарубіжній історіографії. —
Рівш^ 1993. — С. 56.
Там же.
49 Актьі ЮЗР. - Т. 3. - С. 557; Г р у ш е в с ь к и й М С . Назв, праця. - С. 1307.
50 Документи Богдана Хмельницького. — С. 597; О л я н ч и н Д. Українсько-бранден-
бургські політичні зносини в XVII ст.// Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. — Львів,
1932. — Т. 151. — С. 151 — 179.
5 і Л и п и н с ь к и й В . Назв, праця. - С. 40 — 45.
52 Архив Юго-Западной России. — К., 1908. — Т. 6. — Ч. 3. — С. 89.
53 Там же. - С. 296 — 297.
54 Актьі ЮЗР. — Т. 3. - С. 569.
55 Там же. - С. 576 — 580.
56 Цит. за: Г р у ш е в с ь к и й М. С. Назв, праця. — С. 1364.
Т. Г. Яковлсм (Санкт-Петербург)
Богдан Хмельницький і рядове козацтво
В історичній літературі існує багато сталих штампів і традиційних тверд
жень, особливо щодо осіб видатних, до яких, безумовно, належав і Богдан
Хмельницький. Зокрема, його прийнято вважати «добрим батьком» для ко
заків, який постійно захищав їх ідеали. А якщо й виникали суперечки між
гетьманом і рядовими козаками, то вони були несуттєвими і швидко
розв’язувалися. Наскільки відповідали дійсності такі твердження, чи на
справді були близькими їх ідеали і тісними взаємовідносини — це питання,
які автор прагне висвітлити в даній розвідці.
Повстання (ми будемо називати його Хмельниччиною, віддаючи таким
чином данину поваги його керівнику і не втручаючись у дискусію про те,
хто кого і коли визволяв), як відомо, розпочалося з особистої образи, завда
ної маловідомому чигиринському сотнику Б. Хмельницькому впливовим по
ляком Чаплинським, який забрав його родовий маєток, дружину, при цьому
побив до смерті його сина. Спроби майбутнього гетьмана знайти справед
ливість у суді сенаторів і навіть у короля не увінчалися успіхом. І тоді Бог
дан із законослухняного козака несподівано стає символом ображених поль
ськими властями українців. Він прибуває в Запорозьку Січ і починає
об’єднувати тих, кому набридло служити ляхам. Здавалося, все розгорталося
за звичним сценарієм козацьких повстань: сміливий ватажок, у якого урвав
ся терпець, купка гарячих голів. І гасло, яке він висунув, було зрозуміле
кожному, хто вважав себе козаком, — за волю козацьку, за віру право
славну.
Однак Богдан був швидше дипломатичним шляхтичем, який пройшов
єзуїтську школу, ніж простим козацьким ватажком. Він добре знав про мо
гутність воєнної машини Речі Посполитої і тому не обмежувався збиранням
добровольців, а заручився військовою підтримкою Кримського ханства, що,
зрештою, стало запорукою його успіхів.
У травні 1648 р. польські війська зазнали нищівних поразок від по
встанців під Жовтими Водами і Корсунем. Польські гетьмани потрапляють
у полон, король вмирає, і Річ Посполита, яка ще недавно вважалася могут
ньою європейською державою, опинилася на краю прірви.
Проте успішний розвиток повстання мав не лише військовий аспект, а й
значні соціальні і політичні наслідки. На території України починається ма
сове вигнання поляків, що супроводжувалося покозаченням селян, які по
повнювали армію Хмельницького. Вже з травня 1648 р., тобто практично з
56 І55Н 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 № 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213910 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T19:01:55Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горобець, В.М. 2026-02-19T09:08:31Z 1995 Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика / В.М. Горобець // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 45–56. — Бібліогр.: 56 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213910 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика Московская политика Богдана Хмельницкого: дипломатическая риторика и политическая практика Article published earlier |
| spellingShingle | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика Горобець, В.М. Статті |
| title | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика |
| title_alt | Московская политика Богдана Хмельницкого: дипломатическая риторика и политическая практика |
| title_full | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика |
| title_fullStr | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика |
| title_full_unstemmed | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика |
| title_short | Московська політика Богдана Хмельницького: дипломатична риторика та політична практика |
| title_sort | московська політика богдана хмельницького: дипломатична риторика та політична практика |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213910 |
| work_keys_str_mv | AT gorobecʹvm moskovsʹkapolítikabogdanahmelʹnicʹkogodiplomatičnaritorikatapolítičnapraktika AT gorobecʹvm moskovskaâpolitikabogdanahmelʹnickogodiplomatičeskaâritorikaipolitičeskaâpraktika |