Богдан Хмельницький і рядове козацтво
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213911 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Богдан Хмельницький і рядове козацтво / Т.Г. Яковлева // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 56–67. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860277991669497856 |
|---|---|
| author | Яковлева, Т.Г. |
| author_facet | Яковлева, Т.Г. |
| citation_txt | Богдан Хмельницький і рядове козацтво / Т.Г. Яковлева // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 56–67. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-14T20:11:16Z |
| format | Article |
| fulltext |
Т. Г. Яковлева
*2 Там же. — С. 445 — 452.
43 Там же. — С. 449.
44 Г о р о б е ц ь В. М. Від союзу до інкорпорації: українсько-російські відносини другої
половини XVII — першої чверті XVIII ст. / / Історичні зошити. — К., 1995. — С. 7 — 9.
45 Собраннє государственньїх грамот и договоре в. — М., 1882. — Ч. 3. — С. 537.
^ Г р у ш е в с ь к и й М . С. Історія України-Руси. — К., 1931. - Т. 9. — Ч. 2. - С. 1040.
47 Ц и б у л ь с ь к и й В. Переяславська угода 1654 року в зарубіжній історіографії. —
Рівш^ 1993. — С. 56.
Там же.
49 Актьі ЮЗР. - Т. 3. - С. 557; Г р у ш е в с ь к и й М С . Назв, праця. - С. 1307.
50 Документи Богдана Хмельницького. — С. 597; О л я н ч и н Д. Українсько-бранден-
бургські політичні зносини в XVII ст.// Записки Наукового Товариства ім. Шевченка. — Львів,
1932. — Т. 151. — С. 151 — 179.
5 і Л и п и н с ь к и й В . Назв, праця. - С. 40 — 45.
52 Архив Юго-Западной России. — К., 1908. — Т. 6. — Ч. 3. — С. 89.
53 Там же. - С. 296 — 297.
54 Актьі ЮЗР. — Т. 3. - С. 569.
55 Там же. - С. 576 — 580.
56 Цит. за: Г р у ш е в с ь к и й М. С. Назв, праця. — С. 1364.
Т. Г. Яковлсм (Санкт-Петербург)
Богдан Хмельницький і рядове козацтво
В історичній літературі існує багато сталих штампів і традиційних тверд
жень, особливо щодо осіб видатних, до яких, безумовно, належав і Богдан
Хмельницький. Зокрема, його прийнято вважати «добрим батьком» для ко
заків, який постійно захищав їх ідеали. А якщо й виникали суперечки між
гетьманом і рядовими козаками, то вони були несуттєвими і швидко
розв’язувалися. Наскільки відповідали дійсності такі твердження, чи на
справді були близькими їх ідеали і тісними взаємовідносини — це питання,
які автор прагне висвітлити в даній розвідці.
Повстання (ми будемо називати його Хмельниччиною, віддаючи таким
чином данину поваги його керівнику і не втручаючись у дискусію про те,
хто кого і коли визволяв), як відомо, розпочалося з особистої образи, завда
ної маловідомому чигиринському сотнику Б. Хмельницькому впливовим по
ляком Чаплинським, який забрав його родовий маєток, дружину, при цьому
побив до смерті його сина. Спроби майбутнього гетьмана знайти справед
ливість у суді сенаторів і навіть у короля не увінчалися успіхом. І тоді Бог
дан із законослухняного козака несподівано стає символом ображених поль
ськими властями українців. Він прибуває в Запорозьку Січ і починає
об’єднувати тих, кому набридло служити ляхам. Здавалося, все розгорталося
за звичним сценарієм козацьких повстань: сміливий ватажок, у якого урвав
ся терпець, купка гарячих голів. І гасло, яке він висунув, було зрозуміле
кожному, хто вважав себе козаком, — за волю козацьку, за віру право
славну.
Однак Богдан був швидше дипломатичним шляхтичем, який пройшов
єзуїтську школу, ніж простим козацьким ватажком. Він добре знав про мо
гутність воєнної машини Речі Посполитої і тому не обмежувався збиранням
добровольців, а заручився військовою підтримкою Кримського ханства, що,
зрештою, стало запорукою його успіхів.
У травні 1648 р. польські війська зазнали нищівних поразок від по
встанців під Жовтими Водами і Корсунем. Польські гетьмани потрапляють
у полон, король вмирає, і Річ Посполита, яка ще недавно вважалася могут
ньою європейською державою, опинилася на краю прірви.
Проте успішний розвиток повстання мав не лише військовий аспект, а й
значні соціальні і політичні наслідки. На території України починається ма
сове вигнання поляків, що супроводжувалося покозаченням селян, які по
повнювали армію Хмельницького. Вже з травня 1648 р., тобто практично з
56 І55Н 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 № 4
Б. Хмельницький і рядове козацтво
перших днів повстання, в джерелах є свідчення про приєднання селян до
козаків. Так, литовський магнат А. С. Радзивілл записав у своєму щоденни
ку: «- Не тільки козаки бунт підняли, але й всі піддані наші на Русі до них
пристали і війська козакам збільшили на 70 000, і все більше до нас прихо
дило руських холопів.-» 1. 26 травня 1648 р. (н.с.) підчаший коронний у листі
до коронного канцлера з жахом констатував: «... І з нашим воєводством русь
ким Бог знає, що станеться, бо тут що не холоп — то козак» і додавав, що
до козацького війська «все живе приєднується» 2. 9 червня 1648 р. (н.с.) пу
тивльський воєвода Н. Плещеєв у відписці повідомляв: «И ньше де у них во
всех литовских городах по сю сторону Диепра (тобто на Лівобережжі. —
Т. Я .) замятня великая: копятся и идут многие мужики из тех литовских
городов к тем же самовольньїм козакам в сход.«» 3. 16(26) червня стародубець
Г. Климов сказав: «-А которьіе де их били крестьяне Потоцкого и Вишне-
вецкого и Киселеви, и те де с ними стали в козаки ж...» ч. 29 червня 1648 р.
(н.с.) у своїй реляції посланець до Хмельницького П. Ласк писав: «Восстала
целиком Заднепровская Украйна, Киевская и Брацлавская; там не пашут, не
сеют, только ходят вооруженньїе...» 5. У відписці севських воєвод, датованій
тим самим числом, повідомлялося: «-И безпрестанно де, государь, своеволь-
ньіе люди — мещане и мещанские дети, из буд будники и всякне люди к
козаком приставают и копятца вместе...» 6. Аналогічні свідчення містяться і
в літопису Самовидця: «И так народ посполитій на Україні, послишавши о
знесенню войск коронних и гетманов, зараз почали ся купити в полки не
только тіе, которіе козаками бівали, але хто и нігди козацтва не знал» 7.
Богдан, який був ініціатором цієї пожежі, виявився в ролі людини, яка
не знає, як з нею справитися. Він мав вирішувати ділему: йти до кінця чи
добиватися лише певних поступок від короля. Ідея державності ще не вини
кала в перші місяці Хмельниччини. Богдан вичікував, писав листи, в яких
запевняв у своїх вірнопідданських почуттях щодо короля і виправдовував
власні вчинки несправедливими діями магнатів. Він залишався шляхтичем,
який прагнув одержати лише деякі поступки і гарантії від короля, але не
для себе особисто, а для всього козацтва і православної церкви. Хмельниць
кий ще не усвідомлює своєї влади і боїться моря насильства, яке охопило
Україну. Побоювався він і деяких своїх соратників, особливо Кривоноса і
Чарноти, які виступали за знищення всіх ляхів. Ці двоє відображали настрої
«новоявлених козаків», яких хід повстання висунув на гребінь хвилі. Будь-
який компроміс вони оцінювали як зраду «козацької справи». Очевидно, по
боювання втратити контроль над цими гарячими головами змусило Богдана
вести своє військо на західні землі. У вересні 1648 р. відбулася третя битва
під Пилявою, і повстанці знову здобули переконливу перемогу.
Розбіжності у поглядах Богдана і рядових козаків особливо яскраво ви
явилися під час облоги Львова і Замостя. Козаки, як і раніше, прагнули як
найшвидше знищити ненависних поляків. А Хмельницький свідомо затягу
вав облогу Львова і з допомогою свого колишнього вчителя єзуїта Андрія
Мокрьського веде переговори з королевичем Казимиром, недвозначно даючи
зрозуміти про підтримку йогр кандидатури на королівський престол. Задо
вольнившись невеликим викупом, Богдан відходить від Львова і в листопаді
починає безнадійну облогу Замостя. Щоправда, в цій фортеці перебувало ба
гато його ворогів, а інші загони козаків тим часом громили останні польські
гарнізони на західних землях. Однак замість походу на Варшаву, як пропо
нував Кривонос, Богдан вирішив чекати результатів елекційного сейму.
Рішення гетьмана викликають рішучий спротив з боку прибічників «непри
миренного козацького курсу». Неодноразово навіть виникала реальна загро
за зміщення Хмельницького з посади або й фізичної розправи з ним.
Оцінюючи позицію Богдана в цей період, не можна пояснювати його дії
тільки нерішучістю або вірою в «доброго короля». Продовження воєнних дій
взимку на ворожій території було не лише ризикованим, але й вкрай нео
бачним кроком. Тому він схвально зустрів звістку про обрання королем Яна
Казиміра і виконує його перший наказ — розпустити війська і повернутися
в Україну.
/55Н 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 57
Т. Г. Яковлєва
Перша серйозна сутичка Богдана з прибічниками «козацької вольності»
завершилася його цілковитою перемогою. Він повернувся в Україну
тріумфатором; Київ його радісно зустрічає, народ складає про нього пісні, а
опозиція — як ліва, так і права — змушена тимчасово замовкнути.
Усвідомлення небаченого досі успіху, блискучої перемоги, здобутої козака
ми, затьмарило колишнє невдоволення «нерішучими діями» Богдана, і він
стає героєм навіть в очах «непримиренних».
Зима 1648 — 1649 рр. — апогей взаємовідносин гетьмана і рядового ко
зацтва. Блискучі воєнні успіхи покозачених підносять Богдана та його ото
чення на небувалу висоту, давши їм величезну владу і вплив. Саме в цей
період відбувається переворот у свідомості учасників повстання, насамперед
у свідомості гетьмана. Своєрідним поштовхом до його роздумів про ситуацію
і подальші плани стала зустріч Богдана з константинопольським патріархом
Паїсієм. Очевидно, саме бесіди з ним, небувалий тріумф, з яким зустріли в
Україні козацькі війська, і, нарешті, мирний перепочинок, який дав мож
ливість осмислити події, що відбулися, кардинально вплинули на позицію
Хмельницького. На переговорах з польськими комісарами він вперше назвав
себе «єдиновладцем і самодержцем руським» і заявив: «Тепер досить достат
ку в землі і своїм по Львів, Холм і Галич» 8. Саме з цього часу Богдан почав
проводити активну незалежну зовнішню політику, спрямовану на досягнен
ня більш вагомих цілей, ніж одержання військової допомоги.
Ідея Гетьманщини, козацької держави, оволодіває Хмельницьким та його
оточенням. Однак вони чітко не уявляли форми майбутньої держави і тому
не мали програми її створення.
Нарешті, існувала різниця між ідеалами політичного влаштування тисяч
покозачених селян, з одного боку, і козацької старшини, значна частина якої
походила з шляхетських сімей, — з іншого. Якщо заслуга масового визво
лення селян шляхом «покозачення» належить самим покозаченим, то Геть
манщина створювалася завдяки зусиллям вузької групи старшини, насампе
ред Хмельницького.
Що стало ідеалом для засновників козацької держави? Посилання Бог
дана на київських князів взимку 1649 р., коли ідея державності тільки ут
верджувалася, були невипадковими. Однак уявлення про Київське
князівство з його інститутами управління практично не збереглися в на
родній традиції. Тому, на наш погляд, Гетьманщина стала своєрідним
поєднанням моделі Речі Посполитої, яку старшина перекроювала у власних
інтересах, і сотенно-полкової системи козацької армії.
Ніякої участі у розробці структури нової держави рядове козацтво не
брало. Це питання не виносилося на обговорення ради (на відміну від сутц
воєнних проблем). Та й сама ідея замінити владу польської шляхти владою
старшини підтримки з боку покозачених, які жертвували своїм життям за
ради знищення старих структур, що були дуже схожими на нові, викликати
не могла.
Утворення Гетьманщини стало основним політичним результатом
Хмельниччини, а основним її соціальним наслідком була поява великої
кількості покозачених. У перші роки існування козацької держави за умов
війни такий стан речей влаштовував старшину. Хмельницький досить при
хильно ставився до нових козаків. Він розумів, що поки залишалася
зовнішня небезпека, саме маси покозачених були запорукою його влади. То
му він неодноразово заявляв, що «чернь всяя по Люблин і Краков... то права
рука нашая» і пояснював причину покозачення тим, що люди, «холопства
не дитирпів, ушли в козаки» 9. Про таке ставлення гетьмана свідчив і лист
полковника І. Донця і М. Тиши до князя Корецького від 19 січня 1649 р.
(н.с.), в якому, зокрема, зазначалося: «чи зволиш нас в кн.м. питати, чи ми є
козаками реєстровими чи ні, що ми й самі ще не знаємо, бо нас й.м. пан
Гетьман не реєстрував, тільки знаємо те, що й.м. пан Гетьман кожного з нас
рівним з собою вважає і не відділяє від старих реєстрових...» ,0.
Підписання Зборівського договору призвело до повернення польських
панів в Україну, що викликало шалений опір селян. Реєстр було скорочено
58 /5\У/У 0130-5247. Укр. істп. жури. 1995 N9 4
Б. Хмельншцжий і рядове козаиупво
до 40 000 чол. Хмельницький вимагав «не прикривати козацтвом»
кріпаків и. Але, як справедливо вважає В. С. Степанков, «видаючи грізні
універсали, страчуючи окремих повстанців, гетьман все-таки уникав засто
совувати масові репресії проти повстанців» 12. Роблячи вигляд, нібито він до
тримується умов договору, Богдан водночас підтримував боротьбу покоза-
чених, не забуваючи, що саме вони становили основу його армії. Його роз
рахунок виправдався — ця боротьба і відновлення воєнних дій не дали
можливості полякам відновити в Україні старі порядки, а отже, знищити
Гетьманщину.
Зборівський договір яскраво свідчив про те, що вже на той час набагато
розрізнялися прагнення рядового козацтва і Богдана з його прихильниками.
З точки зору старшини, підписання цього документа знаменувало початок
важливого етапу становлення адміністративної системи нової держави.
Практично в ньому визнавалася автономія козацької території в межах
Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств з столицею в Чигирині
і лише з номінальним підпорядкуванням короні. Країна поділялася на 16
полків, причому старшина за умов фактичної ліквідації польської
адміністрації одержувала не лише військову владу, а й права вищих
цивільних чиновників. Для покозачених Зборівський договір означав повер
нення до попереднього залежного становища.
Декларативні заяви Хмельницького про «рівність усіх козаків» суперечи
ли тенденції встановлення його абсолютної влади. Богдан не лише не ставив
на обговорення загальної ради своїх рішень з різних питань, але навіть на
необхідність порадитися з старшиною він дедалі частіше посилається лише
для того, щоб відмовити полякам, потягти час або заспокоїти рядових.
Зборівський договір наочно показав, що серед самого козацтва існують
зовсім різні уявлення про ідеали «козацької вольності». Богдан та його од
нодумці намагалися створити жорстку адміністративну систему нової де
ржави. Для покозачених і ряду «вільних ватажків» Гетьманщина уявлялася
обмеженням вольностей і зрадою козацької справи. Такі настрої об’єктивно
гальмували шляхи розвитку Гетьманщини. Якщо Богдан прихильно
оцінював боротьбу покозачених проти поляків, що вписувалася в його пла
ни, то зовсім по-іншому він ставився до опозиції, яку уособлювали Нечай,
Стспа, Кривоносенко та інші, що намагалися використати незадоволення ря
дових козаків для зміни гетьмана.
Отже, вже через рік після початку повстання Богдан опинився у полоні
власних досягнень. Визволені завдяки йому маси покозачених, ті самі заго
ни, що принесли йому славу і владу, могли перетворитися на серйозну про
тидію його державним планам.
Відновлення воєнних дій, нове вигнання поляків з України призупинили
назрівання цих питань. Невдача у воєнній кампанії, розгром під Берестеч
ком і взяття Києва литовськими військами змушують Хмельницького
підписати Білоцерківський договір. Згідно з ним територія Гетьманщини бу
ла скорочена до розмірів Київського воєводства, реєстр зменшився вдвічі —
до 20 000 чол. Однак гетьманська влада (хоч і в урізаному вигляді)
зберігалася, що з точки зору прихильників Гетьманщини давало підстави
сподіватися на її розширення в недалекому майбутньому. Проте це навряд
чи задовольняло покозачених з Брацлавщини і Чернігівщини, на території
яких знову хазяйнували поляки. На цей раз народні маси були незадоволені
не лише вторгненням поляків, а й діями гетьмана. Натовпи незадоволених
мали намір навіть рушити до Чигирина.
Несподівано на допомогу Богдану прийшли самі поляки — сейм не ра
тифікував Білоцерківський договір і таким чином розв’язав гетьману руки.
Майже одразу він видає універсал, закликаючи готуватися до війни. Богдан
не відмовляється і від ідеї зміцнення позицій Гетьманщини на
зовнішньополітичному фронті. Він відновлює союз з Кримом. Разом з тата
рами Тимофій Хмельницький здійснює похід у Молдавію. По дорозі на
прикінці травня 1652 р. він з допомогою батька розбиває під Батогом війська
під командуванням польного гетьмана Калиновського.
/Б.$7У 0130-5247. Укр. іст. жури.. 1995 N9 4 59
Т. Г. Яковлсва
Молдавська епопея — перший приклад втручання Гетьманщини в спра
ви сусідньої держави — була незрозуміла козацтву. Офіційно козаки мстили
за лояльне ставлення молдаван до поляків та підтримку ними останніх у
війні з гетьманом. При цьому Богдан переслідував і династичні плани. По
силаючи козацькі війська до Ясс, він добивався від молдавського господаря
Лупи згоди на шлюб його дочки Розанди з своїм старшим сином Тимофієм.
Таким чином він розраховував зміцнити свій вплив у цьому регіоні. Очевид
но, молдавські походи мали, крім зовнішньополітичних, й внутріполітичні
цілі. Здійснені в складні моменти взаємовідносин з «непримиренною опо
зицією», вони були спробою відволікти незадоволених від критики гетьман
ської адміністрації.
Дійсно, зовнішньополітичні плани гетьмана не дуже хвилювали рядових
козаків, поки молдавські походи приносили їм великі трофеї. Але військова
фортуна не була прихильною до Хмельницького. Навесні 1653 р. Чарнець-
кий здійснив спустошувальний похід на Брацлавщину, восени козаки зазна
ли поразки в Молдавії і в Сучаві загинув Тимофій Хмельницький. Настрої
рядових козаків і частини старшини різко змінюються. У відповідь на наказ
йти на допомогу Сучаві полковники заявили: «Непотребно де нам чюжой
земли оборонять, а свою без остереганья метать...» ,3. Черговий раз Богдан
починає загравати з козаками: «И пришед де гетман к казакам, поклонился
триждьі в землю и велел им дать бочку меда и говорил им: детки де мои,
напейтеся и меня не подайте. И казахи де гетьману сказали: пане де геть
ман, в том воля твоя, а бнть мьі с тобою все готовьі».
Зовнішньополітична гра і проблеми зміцнення Гетьманщини, над якими
розмірковували Богдан та його прихильники, були дуже далекими для п о
козачених мас. їх ідеал можна звести до двох пунктів: мінімальна за
лежність від старшини і максимальні трофеї. Військові невдачі або знедо
лення, викликане невдалою зовнішньою політикою, викликали гнів на ад
ресу гетьмана. Спустошливий набіг татар восени 1653 р., що завершив неща
стя того року, призвів до того, що в народній думі читаємо: «Бог дай тебе,
Хмельниченьку, перва куля не минула».
На цей раз гетьман уже не покладається на власні сили. Татари також
виявилися ненадійним союзником, та й ситуація в країні виходила з-під
контролю. Доля пропонує Богдану вихід — у критичний момент Москва
приймає рішення взяти козацького гетьмана під свою опіку.
Рішення Переяславської ради свідчить про різні підходи гетьманського
оточення і рядового козацтва до розв’язання одних і тих же проблем. Ба
гатьма покозаченими, особливо з Лівобережжя, ідея їх захисту російським
царем сприймалася нормально. Адже ще під час попередніх повстань роз
биті козацькі загони часто знаходили порятунок у Московській державі. Са
ме туди перебиралися покозачені після підписання Білоцерківського догово
ру, рятуючись від поляків і проклинаючи гетьмана. У православному царі
багато з них бачили свого захисника від зовнішніх ворогів, а також від са
моуправства гетьманської адміністрації.
Гетьман планував розширити територію Гетьманщини і зміцнити її ста
новище з допомогою російських військ, а про наслідки впливу «високої руки
царя» у січні 1654 р. не замислювався, керуючись традиційним принципом:
«що буде, те буде, а буде те, що Бог дасть».
Однак невдовзі старшина була розчарована результатами Переяславсь
кого договору, загострилися відносини з Москвою. Поява російських воєвод
в Україні створювала поки що ілюзорну, але все ж можливу загрозу обме
ження влади старшини. Не виправдалися і її надії вирішити з допомогою
царя свої економічні проблеми.
Старшина добивається від царя надання їй більших пожалувань або
підтвердження її прав на старі маєтки. Але пожалування Москви залиши
лися на папері. Причиною цього була позиція рядових козаків. У серпні 1657
р. під час посольства П. Тетері в Москву він просив для себе і Виговських
надати більші пожалування в Білорусії. Йому відповіли, що їм уже пожа
лували «великі міста і маєтності» в Україні «и им из того мочно жить без
60 155И 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995 N° 4
Б. X мельнміфкіш і рядове козащпво
нужи». Тоді Тетеря пояснює, що «они тем ничем не владеют, опасаясь от
Войска Запорожского». На пропозицію Москви, що боярин А. Н. Трубець-
кой, який мав виїхати в Україну, оголосить про пожалування, Тетеря
відповів, що тоді «их де всех тотчас побьют» |4. Слід додати, що Тетеря про
сив дати йому нову грамоту на містечко Сміла, бо попе|>едня «била у него
схоронена в землю, опасаясь разоренья, и попортилась» .
Як» бачимо, рядове козацтво виступає проти перетворення старшини в
політичну та економічну еліту. Така різниця в ідеалах мала підштовхувати
старшину до пошуку підтримки ззовні для втілення в життя своїх планів.
Москва не підходила для цієї ролі, бо відчувала, що позиції гетьмана
міцні. Навпаки, вона несподівано виступила проти експансії на північ — у
Білорусію, яку планував Хмельницький. Вигнавши поляків з цих земель,
гетьманська адміністрація вважала їх своїми, але Росія з цим не погоджу
валася. Царський уряд, прагнучи заручитися підтримкою литовської шлях
ти, повернув багато маєтків у Білорусії колишнім їх власникам. Дії полков
ника І. Нечая — представника тієї частини гетьманського оточення, чий
ідеал — сильна Гетьманщина, призводять до виникнення сутичок з поляка
ми, які повернулися в свої маєтки.
В конфлікті Москви і Хмельницького внаслідок його позиції в Білорусії
рядове козацтво ніякої участі не брало, займаючи нейтральну позицію. Че
столюбні плани гетьмана його не хвилювали, але проти боїв з поляками, які
приносили прибутки, козаки не заперечували.
Тим часом після підписання Білоцерківського договору воєнні дії в Ук
раїні були обмеженими. У них брали участь не вся козацька армія, а окремі
її полки, особливо з 1654 рп після вступу у війну Росії. В мирний період ви
никла необхідність зміцнення влади і стабілізації соціального життя
суспільства. Натовпи покозачених стають, з одного боку, гальмом на шляху
завершення державного будівництва в Україні, а з другого — тим порохом,
який були готові використати старшинські угруповання, що боролися за
владу.
Наявність великої кількості покозачених створювала серйозну загрозу
гетьманській адміністрації. «Самовільці» часто відмовлялися підкорятися
старшині і за будь-якої нагоди були готові виступити проти неї. Історики
традиційно недооцінювали цей фактор, що став істотним наприкінці геть
манства Хмельницького. Прийнято вважати, що повстання козаків почалися
наприкінці 50-х років (зокрема під керівництвом М. Пушкаря) під впливом
нового гетьмана Виговського і внаслідок посилення феодальної експлуатації.
Насправді незадоволення козаків позицією гетьмана назрівало ще з перших
років Хмельниччини і лише посилювалося, коли старшина намагалася вста
новити жорстку владу, як у Речі Посполитій. Виходило, що, заплативши
власною кров’ю за війну, покозачені виявилися введеними в оману.
До «списку» їх не включали, жалування не платили, постійно існувала
загроза ліквідації привілеїв для них, а старшина зайняла місце польської
шляхти, присвоївши всі результати Хмельниччини.
Боротьба за визволення від поляків, що об’єднала на першому етапі два
крила — своєвільно-непримиренне і державно-шляхетське, закінчилася, а
ідеал «раю» виявився діаметрально протилежним в уявленні цих двох груп.
Недивно, що першим виявом незадоволення стало виникнення на кор
доні з Московською державою опозиції козацькій державі. У серпні 1654 р.
у Путивль з своїм товаришем і писарем приїжджає Василь Сулименко, син
знаменитого гетьмана Івана Сулими, керівника повстання 1635 р., вбитого
поляками. Вони просили царя дозволити їм «прибрать себе их гулящих лю
дей Черкас в вольньїе. А как приберем, и нам би с теми охочими людми ко
государю в полк под Смоленск». Ці козаки також повідомили, що «в Севске
и в Камарицкой волосги прибирает в вольньїе Черкас Степка Федотов, сьін
Вороненка, а отец его, Степкин, бил полковник при отце Васкове при Йване
Сулиме». Сулименко обіцяв зібрати загін чисельністю близько 2 тис. чол.,
але говорив, що «про ту нашу мисль никто не ведает, задумали о том сами
промеж себя».
/557У 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 N9 4 61
Т. Г. Яковлєва
Можна погодитися з думкою М. С. Грушевського про те, що Сулименко
з товаришами були представниками тієї частини «українських військових
людей, незадоволених тяжкими і малоприбутковими операціями козацької
влади 1650-х років під суворою і вимогливою рукою Богдана» 1б. Сулименко
відверто заявляв: «Умислили они о том зборе собою, без ведома Богдана
Хмельницкого». Це висловлювання свідчило про його небажання
підпорядковуватися гетьманській владі і знайти в російському царі покро
вителя «вільного козацтва», яке готове служити останньому за право одер
жати трофеї.
В той час московський уряд не підтримував «своєвольців». Царя поки що
не дратувала гетьманська адміністрація. У всякому разі, путивльський
воєвода Н. Зюзін направляє козаків у царську ставку під Смоленськом, де
Олексій Михайлович наказав «таких Черкас принимать и роспрашивать би
ло не довелось: бьют челом, чтоб им прибирать волних, а волннх окроме
беглнх холопей не живет и вперед будет учнут такие приходить и им от-
казнвать» ,7.
Хмельницький, однак, відчув у діях Сулименка з товаришами серйоз
ну загрозу його владі. 5 вересня 1654 р. (н.с.) він надсилає листа путивль
ському воєводі Н. Зюзіну (тому самому, який приймав Сулименка), в яко
му писав про вірність цареві, але попереджав, що в Україні «много єсть
своевольников и убойцов, что зде злое зделав, что или кого убив, в землю
его царского величества бежат, как и ннне в Гадячом и в Веприку и в
иннх городех некоторе мятежники, учиня смятение и многое зло сделав,
в землю его царского величества ходить начали». Тому Хмельницький
просив розіслати грамоти «во все порубежние городи и в деревни к воє
водам и к прикашиком..., чтоб тех мятежников и убойцов /которие б к
вам/ без листов наших ишли, вешали и стинали и в неволю имали, а йме
ння их на его царское величество отбирали» (Чи не мається тут на увазі
Сулименко? У нього могли бути маєтки його батька). «Также много тех
своевольников на Тор (тобто на територію Московської держави, в Дике
Поле. — Т. Я .) без ведома нашего идут и там собираютца, тогда и туди
изволь послати и тех своевольников разорити» ,8.
Незважаючи на рішучу позицію Олексія Михайловича, Хмельницький
не заспокоївся. 8 жовтня 1654 р., відряджаючи до царя свого посланця
А. Ждановича, наказує йому: «А что некоторие казаки, не будучи заслужен-
ними, но как впрям своевольники, побунтовав и много своровав, а слободи
его царского величества за рубеж уходят, тогда молити его царского вели
чества, чтоби грамоти свои разослал к боярам на границах будучим, чтоб
такових своевольников не приймали и назад виганяли, те бо своевольники
много людей бунтуют» І9.
Така різка реакція Хмельницького показує, що він мав вагомі підстави
для занепокоєння діями «вільного козацтва», незадоволеного жорсткою фор
мою гетьманської адміністрації. Однак за умов війни йому поки що вдава
лося утримувати ситуацію в своїх руках. Вона кардинально змінюється на
прикінці 1655 р., коли козацьке військо повертається після невдалої облоги
Львова. Настав мирний період у житті Гетьманщини. Численний прошарок
козацтва, що випав з соціального середовища, змушений шукати засоби до
існування. Війна, яка давала можливість йому існувати, закінчилася, платні
йому не платили, а повертатися до мирної професії одні не могли, інші не
хотіли.
Тут доцільно навести висловлювання про козаків самого Хмельницького,
датоване жовтнем 1655 р. Погоджуючись надіслати військо для допомоги
Швеції, він вимагав, щоб козакам «предоставлена била добича и трофей». І
продовжував: «А так как казаки не могут оставаться без войни, то после
окончания войни с Польшей ми просим ваше королевское величество ви
ступить против Турок_» 20.
Як бачимо, гетьман замислювався над тим, який рід занять надати ти
сячам покозачених, але не знаходив виходу з ситуації, що склалася. У по
шуках засобів до існування вони або підуть у Січ, або стануть найманцями.
62 І55Н 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 М 4
Б. X . иельн 11 ііркиА і рядове козацтво
Про міграцію з українських земель у Запорізьку Січ і навпаки свідчив по
сланець останньої Ю. Миневський у листопаді 1657 р« «В Запорогах живут
их же братья козаки, переходя из городов для промислов, а иние, которой
пропьетца или проиграетца, а женьї их и дети живут все по городам» 2І. Але
навіть у вільному Запоріжжі гетьманська адміністрація встигла ввести певні
обмеження. Після підписання угоди про перемир’я з Кримом восени 1655 р.
Хмельницький заборонив здійснювати походи запорозьких чайок по морю і
Дунаю. Щоправда, відносини гетьмана з ханом залишалися напруженими і
тому навряд чи всі неухильно дотримувалися цієї заборони. Зокрема, на
весні 1656 р. запорожці здійснили похід проти ногайських татар.
Про те, що запорожці і покозачені ставали найманцями або, як їх тоді
називали в Україні, «охочими», читаємо в щоденнику Голинського: «Прий
шли відомості, що король Ян Казимір пішов з військом з Ландута в Пруссію,
маючи при собі запорозьких козаків та інші війська...» 22. У відписці смолен
ського воєводи Б. Рєпніна від 17(27) березня 1656 р. наводилися, зі слів С. Ти-
хоновецького, дані про чисельність польського війська, в тому числі «гетма-
на Богдана Хмельницкого при короле ж 6000 черкасов конних» 23.
Настрої запорожців і покозачених навесні 1656 р. яскраво описав полков
ник В. Золотаренко. Його слова передавав турецький полоняник Ф. Ново-
крещений у відписці Г. Куракіна: «Запорожские многие беднме черкаси хо-
тели, соединясь с кримскими воинскими людьми, приходить войною на го-
судареви украйни. И тех же запорожских черкас Богдан Хмельницкой
удержал на великую силу, а говорит де Хмельницкой, что ему впредь вой-
ска своего черкас от того унять и удержать их нсмочно: да и во всех де
черкасских городах полковники и сотники, ич черкаси, и мещане в разгово-
рах говорят те ж речи». І відносно покозачених: «В войске гетмана черкас-
ского Богдана Хмельницкого єсть многие бедние черкаси; и тс де черкаси
негодуют на него, гетмана, на Богдана Хмельницкого, что они живут по до
мам и, будучи в домех своих, обедняли и голодни. А государевим же жа-
лованьем они не пожаловани, и нигде им великий государь на своей службе
бить не укажет» 24.
Тут явно відчувається розчарування рядових запорожців і покозачених
результатами Хмельниччини. їх сподівання не справдилися і незадоволення
одразу було спрямоване проти гетьмана. Так, 8 червня 1656 р. (н.с.) у доне
сенні австрійському імператору Фердинанду III зазначалося про
повідомлення посла хана, що «козаки з другої сторони (Дніпра. — Т. Я .)
проти Хмельницького повстають і ними обраний інший наказний геть
ман» 25. Про існування певних розбіжностей між Хмельницьким і козаками
свідчила і доповідна записка путивльця А. Мискова. Він наводить слова
старця Печерського монастиря про те, що гетьман направив посланців «к
свейскому королю, чтоб он бил с ним в приязни; а с Кримским де ханом и
с Молдавским и с Мутьянским владетсли и с Ракоцим... договор учинен...,
что бить в соединеньи... Только де козаки и черние люди на такую неправ
ду им не помогают и хотят бить под государевою високою рукою» 26. Без
перечно, не слід перебільшувати значення цього джерела, сам жанр якого
вимагав підкреслити відданість українського народу царю. Однак це цікаве
свідчення перегукується із звинуваченнями в зраді царя, які висували
прибічники Пушкаря на адресу Виговського через рік.
Влітку 1656 р. нова опозиція гетьманській адміністрації виникає і на
Слобідській Україні. Хмельницький писав про неї Олексію Михайловичу
7(17) червня 1656 р.: «Извещаем, что великие бунти всчалися било_, а пол
ковником у них бил Гришка Неблядин, которой многих бражников и свое-
вольников собрал било, хотя на нас рать поднять... И ми велели тех свое-
вольников разгромить, а то для того, что указу от вашего царского величе-
ства не имел (Неблядін. — Т. Я.)» 21. Гетьмана, очевидно, цей інцидент дуже
непокоїв, і він терміново відряджає у Москву свого посла М. Скоробогатова,
якому наказує «бити челом» царю, щоб «не прогневалея» за придушення
бунту. Хмельницький також підкреслював, що Неблядін, організуючи по
встання, заявив: «бутто его царского величества в том повеленье било и его
15514 0130-5247. Укр. ісш. жури. 1995 N9 4 63
Т. Г. Я ковлева
царские величество велел нас восвати» (такс посилання на нібито волю царя
було характерним і для повстання Пушкаря). Гетьман просить царя не
вірити поголоскам повсталих на нього. У Хмельницького в зв’язку з цим
бунтом на Слобожанщині виникає асоціація з Остряницею, бо він поперед
жує, що Неблядін та його прибічники «хотели такову свою волю всчат, ка-
кая била в Чюгуеве» 28 (мається на увазі, що козаки Остряниці в 1641 р. по
встали, вбили гетьмана і пішли з Росії).
Рішуче придушення Хмельницьким будь-яких спроб повстання проти
його влади не приводить, однак, до стабілізації становища в країні. Навпаки,
ситуація ще більше загострилася. Навесні 1657 р. російський воєвода
повідомляв у Москву, зі слів тітки Виговського, ігумені Михайлівського
дівочого монастиря, і київських селян, що на Запоріжжі збирається багато
козаків-своєвольників. «Хотят приходить в Чигирин на гетмана, на писаря и
на полковников и на иних начальних людей... розграбить и побить за то,
что он, гетман (мається на увазі Хмельницький. — Т. Я.), и писарь (І. Вигов-
ський. — Т. Я ) и полковники и иние начальїшс люди со всех городов, с
ранд и с сел и з дерсвень имеют себе побори большие и тем самим они
богатеют, а им, козакам, ничего не дают» 29. Ці відомості підтверджують і
записи в щоденнику угорського посла Шебеші, що перебував тоді в Україні.
«Цією зимою виступили проти гетьмана якісь 1000 козаків. Він звелів цих
бунтівників переписати і послав із Запорожжя в бій, а татар попередив, щоб
вони були готові і тих усіх побили; він хотів цих знищити тому, що вони
бунтували проти нього... Якби ця інтрига стала відомою, було б гетьману
погано від війська...» І Шебеші пояснює: «Він (Б. Хмельницький. — Т. Я.)
боїться запорозьких козаків тому, що вони бунтують, а осілих не боїться, бо
ті, які і підуть проти нього, він їх одразу накаже привести і вбити. Тому ці
не наважаться виступати, тільки ті, інші» 30. Незважаючи на деякі пе
ребільшення, це дуже яскрава характеристика тодішнього становища.
Той самий Шеїбеші повідомляв про ще один епізод літа 1657 р., що сто
сувався взаємовідносин гетьмана і запорожців: «Молодший брат Ланті (?)
піднявся проти гетьмана з 600 чол. і зруйнував два міста, тому що минулої
весни побито татарів, і гетьман звелів розстріляти Ланту. Його наказний з
1000 коней ганявся за ним, розгромив, але той утік в московську землю» 31.
Ніяких свідчень про поширення бунту немає, і його причиною, очевидно,
було те, що на допомогу Хмельницькому прийшла (як не парадоксально)
зовнішня загроза. Влітку 1657 р. на Україну здійснили набіги татари. Регу
лярне військо не могло дати їм гідну відсіч. 12(22) червня 1657 р. шведський
посол в Україні Г. Лільєкрон повідомив Карлу Густаву, що «запорозькі ко
заки поблизу Чорного моря... без дозволу... вдерлися в кримські володіння і
захопили багату здобич» . Очевидно, такий похід був не один. Так, Данило
Грек писав Карлу Густаву про напад запорожців на Крим, здійснений 8(18)
серпня 33.
В цей же час запорожці діяли й на іншому напрямку. Влітку 1657 р.
Евлія Челебі записав: «від Нуреддін-султана, брата татарського хана, з
Польщі прийшов дружній лист, в якому він написав: »... сорок сім тисяч...
татарських воїнів... швидкою ходою йдуть на короля Ракоці з нашими дру
зями — сорока тисячами озброєних кардаш-козаків". 1 трохи пізніше: «прий
шло хану підкріплення від кардаш-козаків» и . Челебі явно перебільшував
цифри, але факт залишається фактом. *
Татарські набіги тимчасово пригасили незадоволення запорожців. Але
серед інших категорій козацтва воно продовжувалося. Козаки, які стали се
лянами, добивалися збереження за ними козацьких привілеїв. Наприклад, 9
липня 1657 р. (н.с.) брацлавський полковник Михайло Зеленський у листі до
писаря І. Виговського зазначав: «... Прошу жалобу чиня на мужиков, кото-
рьіе всюди бунти подносят безделие..., которие к старшинам с неправдами
ходят и хотят над полковником бить старшинами, сотников сами себе оби
раючи» 35.
Скарги козаків на «притеснения» з боку старшини надходили і до
російських воєвод. Влітку 1657 р. охтирський воєвода Андрій Арсеньєв
64 /5 5 К 0130-5247 . Укр. Іст. ясурн. 1995 N9 4
Б. Хмельницький і рядове козацтво
повідомляв у Москву, що «полковник ахтьірской Йван Гладкой... черкас и
всяких чинов рядит и судит и бьет и в железах держит не по вине, и многие
черкаси бьют челом тебе, великому государю, на нево, полковника» “ Стар
шина боїться рядових козаків, вбачаючи в них грізну силу. Так, коли 13(23)
червня 1657 р. воєвода Ф. Бутурлін вимагав, щоб російських стрільців посе
лили в Києві в будинках і їм виділили земельні ділянки, писар 1. Литовсь
кий і генеральний осавул Ковалевський закричали, що «властние доми и
земли козацкие и мещанские отняв, и дати под селидьбу стрельцом, и тем
будет навести на себя лютая беда!» 37.
В січні-лютому 1657 р. велика частина козаків, які залишилися без діла,
пішла добровольцями в похід на допомогу Ракоці. Але той, зрештою,
підписав невигідний мир з поляками. Козацьке військо розійшлося, не одер
жавши трофеїв. А тим часом становище Ракоці знову ускладнилося — орда
вимагала від поляків його видачі. 1 серпня 1657 р. (н.с.), повідомляв
російський воєвода А. Желябужський, який перебував у козацькому стані,
Юрій Хмельницький наказав війську йти воювати в Польщу. Тоді й почався
бунт. «И козаки изо всех полков... учали... говорить: вислали де ви нас про
тив орди оберегать государеви окраини..., а нине де велите итить в Полшу
воевать: и нам де итить не с чим, запасов у нас нет. Да итить де нам нелзе
без государева указу; ...как де с Онтоном (Ждановичем. — Т. Я ) висилали
войска, и в те пори сказали по государеву указу... а доступал де Ракоце ко-
ролевства; а нине де йдете не воевать, короля искать, а Ракоцу от орди обе
регать; а нам де король не надобен, у нас де єсть государь, кому ми крест
целовали. И есаули учали казаков от гетманского стану отбивать, чтоб в
поход шли. И казахи на есаулов закричали всем войском: не бейте де нас
напрасно, всем войском то говорим, что без государева указу Полши воевать
не йдем...» м.
На адресу старшини висловлювалися і такі звинувачення: «...как де вам
било от Ляхов тесно, в те пори ви приклонились к государю; а как де за
государевою обороною увидели себе простор и многое владенье и обогати-
лись, так де хотите самовласними панами бить и обираєте корола неверно-
ва...» Це було схоже на звинувачення в зраді інтересів Москви.
У даному разі конфлікт між козаками і старшиною зовні мав
політичний характер. Незадоволені своїм становищем, втративши надію на
одержання воєнних трофеїв (адже учасникам походу «заплати... от гетмана
никакой не било, потому что гетман велел им о Онтоном Ждановим и т и т ь
охотником, кто похочет, и добивали б сами на себя» ЗУ), несучи великі втра
ти в чужих для інтересів України боях, козаки звинувачують свого
керівника в зраді. Очевидно, свою роль відіграла й присутність російських
воєвод. Козаки могли розраховувати на одержання нагород від царського
уряду за їх заяви про відданість Москві. Між іншим, Виговський у травні
1658 р. заявив, що «первие де бунти зачелись в Войске от посланца царского
величества, от Йвана Желябовского, как посилай бил к Ракоце» 40.
В радянській історіографії замовчувалися або фальсифікувалися події,
які відбувалися у війську Ждановича. Це пояснювалося тим, що козацькі
заворушення за часів Богдана Хмельницького не вписувалися в схему,
згідно з якою незадоволення виникло лише при гетьмані Виговському
внаслідок посилення феодального гноблення. Тим часом у характері висту
пу козаків, надісланих для допомоги Ракоці, що підтверджував Виговський,
простежуються аналогії з повстанням під керівництвом Пушкаря і Бараба-
ша. Його учасники також вважали себе захисниками інтересів Москви, зви
нувачували гетьмана в зраді. Єдина відмінність повстання Пушкаренка і Ба-
рабаша полягала в тому, що тоді гетьманом був уже не Богдан Хмельниць
кий, який користувався величезним авторитетом і популярністю, а Іван Ви
говський — колишній писар і «лях», якого не поважали рядові козаки. Саме
ця відмінність влітку 1657 р. не дала змоги повстанню перейти за певні рам
ки, а вже восени сприяла його розростанню.
Бунт під час походу для допомоги Ракоці став першим випадком за
гетьманства Хмельницького, коли військо не тільки відмовилося йти в похід,
155Н 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995 N9 4 65
Т. Г. Яковлєва
а й н а п ол я гал о на своєм у ріш енні. Ц ей б ун т став страш ним удар ом дл я Б ог
дан а , який п ок л адав великі н ад ії на ш ведсько-трансільванський сою з. Й ого
в ідн оси н и з М осквою на той час бул и н ап р уж ен и м и , і в Ч игирині з'явилися
п ольськ і посл и , яких Х м ельницький ненавидів . П ер еж и ти цього Б огдан не
зм іг і в д ен ь о д ер ж а н н я звістки про ц с пом ер від серцевого п р и ступ у .
Н і про яку ід и л ію у взаєм овідносинах Х м ельницького і ря дових козак ів
н ап р и к ін ц і ж и ттєв ого ш л я х у 'тет ь м а н а говорити не доводиться. Ті, х т о щ е
н едав н о привів д о влади Б огдан а та його одн одум ц ів , дед а л і част іш е зам и с
л ю в ал и ся н а д тим , як позбавити Х м ельницького гетьм анської бул ави . Т акі
н астр о ї створю вали сприятливий грунт дл я інтриг як внутр іш ніх , так і
зов н іш н іх сил. Ц е зн ач н о осл абл ю вал о гетьм анську вл аду і п ер еш к одж ал о
зав ер ш ен н ю п р о ц есу д ер ж ав н ого будівництва. В икористовую чи н езадов ол ен
ня р я дов и х, р ізні старш инські угрупованн я боролися м іж собою за бул аву .
М осква т а к о ж використовувала настрої пок озачен и х дл я п оси л ен н я тиску
на гетьм ана і дл я обм еж ен н я автоном ії У країни. П ольщ а, Ш веція,
Т ран сіл ь ван ія та інш і країни, які активно розігрували україн ськ у карту, л ег
ко зн а х о д и л и п ідтр и м к у з б ок у нсзадов ол ен и х. О тж е, боротьба рядових, які
ст ал и козак ам и в ході Х м ельниччини , дал а м ож л и вість Б огдан у втілити в
ж и т т я м р ію про визволення українськ их зем ель від польської ш ляхти. О д
нак водн оч ас неп ри м и рен н а пози ц ія ц и х сам их козаків зав ади л а Х м ел ь
н и ц ь к ом у та його н аступ н и к ам зберегти Г етьм анщ ину.
1 Ратіеіпік А. 5. Ка<1гі\и11а. — Ро/пагі, 1839. — Т. 2. — $ 292.
2 8 г а і п о с Ь а К. Огіеіа. — Бшо*, 1877. — Т. IX. — N 20. — 5. 27.3 Воссоединение Украиньї с Россией. Документи и материалн в трех томах. — М.,
1954. — Т. 2. — С. 24; Акти Московского государства. — СПб., 1894. — Т. II. — С. 222.
4 Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 2. — С. 41.
5 Там же. — С. 47.
6 Там же. — С. 48.
7 Літопис Самовидця. — С. 51.
8 Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 2. —* С. 117, 118.
9 Там же. — С. 118.
10 РАГ̂ , 2Ь. Ки$іескісН, N 41. Міхс. рг/ечуагпіе ш $рга\уасН СЬтіеІпіссгугпу. — 5. 83.
11 Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 2. — С. 389.
12 С т е п а н к о в В. С. Социальная политика... — С.82.
13 Воссоединение Украиньї с Россией. — М., 1954. — Т. 3. — С. 493.
14 Акти ЮЗР. — СІ16., 1879. — Т. XI. — Приложение 2. — С. 764.
15 Там же. — С. 765.
16 Записки історико-філологічного відділу Української АН. — К., 1929. — Кн. XXIV. — С.
105.
17 Там же. — С. 106.
18 Документи Богдана Хмельницького (1648 — 1657). — К., 1961. — С. 380 — 382; Акти
ЮЗР. — СПб., 1889. — Т. XIV. — С. 75 — 78.
19 Там же. — С. 387.
20 Архив ЮЗР. — К., 1914. — Ч. III. — Т. IV. — С. 90 — 91.
21 Акти ЮЗР. — Т. IV. — С. 57.
22 0$$о1іпіііпі, Текі Соїіпхкіе^о, N 189, Іі$1 804.
23 А к т и М о с к о в с к о го государства. — Т. II. — С. 494.
24 Там же. — С. 550.
25 Джерела до історії України-Руси. — Львів, 1911. — Т. XII. — С. 391.
26 Акти ЮЗР. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 549.
27 Документи Богдана Хмельницького. — С. 497 — 498.
28 Там же. — С. 499.
29 ЦДАДА, Разрядний приказ, столбци Белгородского стола № 386, арк. 905, ЗО. Мопит.
Нипг, І. XXIII, N СССІХ, 541.
36 Мопит. Ниті., 1. XXIII, N СССІХ, 541.
31 Там же. — Т. ХХЬИ. — N СССІХ, 538.
32 Архив ЮЗР. — К., 1908. — Т. VI. — Ч. III. — С. 313.
33 Там же. — С. 331.
34 Ч е л е б и 3. Книга Путешествий. — М., 1961. — Вип. 1. — С. 51, 65.
35 Акти ЮЗР. — СПб., 1Й9. — Т. XI. — Прилож. 2. — С. 740.
36 ЦДАДА, Разрядний приказ, столбци Белгородского стола, N° 605, IV, арк. 262.
66 155N 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 N° 4
Хмельниччина те її роль в утворенні української нмиД
^ Акти ЮЗР. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 580.
Русская историческая библиотека. — СПб., 1884. — Т. 8. — С. 1256.
Ц Акти ЮЗР. — СПб., 1879. — Т. XI. — Прилож. 3. — С. 806.
40 Там же. — СПб. 1863. — Т. IV. — С. 126.
Ф р и « Сисми (Канада, Едмонтон}
Хмельниччина та ї ї роль в утворенні
модерної української нації
Наприкінці 40-х років XVII ст. елементи національної свідомості стрімко
розвивалися в Україні саме тому, що опинилася під загрозою її національна
спадщина. Доти ці елементи перебували ще в зародковому стані. Руська
знать тільки частково об’єдналася в політичну націю зі своєю власною
національною ідеєю. Землі Волинська, Київська, Брацлавська та
Чернігівська лише до певної міри становили єдину адміністративно-юридич
ну структуру. Різні стани вживалися між собою тільки під тиском обставин.
Національна культура розвивалася швидко, але поки що продовжувала про
гравати польській елітарній культурі. Православна церква зміцнилася, хоча
переходи з однієї віри в іншу були непоодиноким явищем. Однак
національна свідомість, на Русі, яка навряд чи існувала в 1548 р., виявилася
досить міцною в 1648 р. Відбувся значний поступ уперед, хоч не обійшлось
і без втрат, спричинених асиміляцією та інтеграцією українських земель у
Польське королівство.
До якої ж міри національні почуття надихали повстанців і впливали на
саме повстання? Щоб відповісти на це запитання, слід проаналізувати, яку
роль відігравав національний чинник в інших європейських повстаннях
XVII ст. Звернімося до прикладу Португалії, де повстання було розпочате
передусім з огляду на причини національні і мало на меті реставрацію
національної державності. Є ще подібний приклад повстання в Каталонії,
коли боротьба проти кастильського вторгнення поєдналася з місцевим
патріотизмом, що й зумовило успіх повсталих. Розглядаючи роль
національних почуттів у повстанні під проводом Б. Хмельницького, не
обхідно відрізняти певні прояви національного почуття від поширених тоді
проявів народної ксенофобії. Необхідно також розрізняти прояви
національного духу від звичайної мети національних рухів у новітній час —
створення національної держава. Слід з’ясувати й те, наскільки тісно в то
гочасній руській свідомості перепліталися релігійні та національні почуття.
У нашому розпорядженні немає загальних маніфестів повстанців, де
викладалися б причини початку війни. На відміну від Португалії чи Ката
лонії, в Україні не існувало* королівства або регіональних інституцій, які б
традиційна еліта захищала як; втілення «нації». Перші заяви повстанців, у
яких проголошувалася національна мета, з’явилися не раніше Різдва 1648 р.
До того часу належать і заяви Б. Хмельницького про те, що надалі він во
юватиме не лише за свою власну справу, а й за цілий руський народ. Хоча
в цих заявах і містилася програма повалення польського правління на всіх
українських землях, наступні роки принесли обмаль подібних свідчень. Крім
того, заяви національного характеру здебільшого змішувалися з поглядами
на поляків як на класових та релігійних ворогів. Лише в 1655 — 1656 рр.
Хмельницький відкрито проголосив свою мету — об’єднання українських зе
мель і повалення польського правління '.
Натомість існує набагато більше свідчень того, що сучасники одразу ж
розглядали повстання як конфлікт між руською і польською націями. Для
польських сучасників подій повстала саме руська нація, і їхня відраза до
/5*5*/V 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 67
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213911 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-14T20:11:16Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Яковлева, Т.Г. 2026-02-19T09:08:37Z 1995 Богдан Хмельницький і рядове козацтво / Т.Г. Яковлева // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 56–67. — Бібліогр.: 40 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213911 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Богдан Хмельницький і рядове козацтво Богдан Хмельницкий и рядовое казачество Article published earlier |
| spellingShingle | Богдан Хмельницький і рядове козацтво Яковлева, Т.Г. Статті |
| title | Богдан Хмельницький і рядове козацтво |
| title_alt | Богдан Хмельницкий и рядовое казачество |
| title_full | Богдан Хмельницький і рядове козацтво |
| title_fullStr | Богдан Хмельницький і рядове козацтво |
| title_full_unstemmed | Богдан Хмельницький і рядове козацтво |
| title_short | Богдан Хмельницький і рядове козацтво |
| title_sort | богдан хмельницький і рядове козацтво |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213911 |
| work_keys_str_mv | AT âkovlevatg bogdanhmelʹnicʹkiiírâdovekozactvo AT âkovlevatg bogdanhmelʹnickiiirâdovoekazačestvo |