Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213912 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації / Сисин Франк // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 67–76. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860273797753470976 |
|---|---|
| author | Сисин Франк |
| author_facet | Сисин Франк |
| citation_txt | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації / Сисин Франк // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 67–76. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T12:15:42Z |
| format | Article |
| fulltext |
Хмельниччина те її роль в утворенні української нмиД
^ Акти ЮЗР. — СПб., 1861. — Т. III. — С. 580.
Русская историческая библиотека. — СПб., 1884. — Т. 8. — С. 1256.
Ц Акти ЮЗР. — СПб., 1879. — Т. XI. — Прилож. 3. — С. 806.
40 Там же. — СПб. 1863. — Т. IV. — С. 126.
Ф р и « Сисми (Канада, Едмонтон}
Хмельниччина та ї ї роль в утворенні
модерної української нації
Наприкінці 40-х років XVII ст. елементи національної свідомості стрімко
розвивалися в Україні саме тому, що опинилася під загрозою її національна
спадщина. Доти ці елементи перебували ще в зародковому стані. Руська
знать тільки частково об’єдналася в політичну націю зі своєю власною
національною ідеєю. Землі Волинська, Київська, Брацлавська та
Чернігівська лише до певної міри становили єдину адміністративно-юридич
ну структуру. Різні стани вживалися між собою тільки під тиском обставин.
Національна культура розвивалася швидко, але поки що продовжувала про
гравати польській елітарній культурі. Православна церква зміцнилася, хоча
переходи з однієї віри в іншу були непоодиноким явищем. Однак
національна свідомість, на Русі, яка навряд чи існувала в 1548 р., виявилася
досить міцною в 1648 р. Відбувся значний поступ уперед, хоч не обійшлось
і без втрат, спричинених асиміляцією та інтеграцією українських земель у
Польське королівство.
До якої ж міри національні почуття надихали повстанців і впливали на
саме повстання? Щоб відповісти на це запитання, слід проаналізувати, яку
роль відігравав національний чинник в інших європейських повстаннях
XVII ст. Звернімося до прикладу Португалії, де повстання було розпочате
передусім з огляду на причини національні і мало на меті реставрацію
національної державності. Є ще подібний приклад повстання в Каталонії,
коли боротьба проти кастильського вторгнення поєдналася з місцевим
патріотизмом, що й зумовило успіх повсталих. Розглядаючи роль
національних почуттів у повстанні під проводом Б. Хмельницького, не
обхідно відрізняти певні прояви національного почуття від поширених тоді
проявів народної ксенофобії. Необхідно також розрізняти прояви
національного духу від звичайної мети національних рухів у новітній час —
створення національної держава. Слід з’ясувати й те, наскільки тісно в то
гочасній руській свідомості перепліталися релігійні та національні почуття.
У нашому розпорядженні немає загальних маніфестів повстанців, де
викладалися б причини початку війни. На відміну від Португалії чи Ката
лонії, в Україні не існувало* королівства або регіональних інституцій, які б
традиційна еліта захищала як; втілення «нації». Перші заяви повстанців, у
яких проголошувалася національна мета, з’явилися не раніше Різдва 1648 р.
До того часу належать і заяви Б. Хмельницького про те, що надалі він во
юватиме не лише за свою власну справу, а й за цілий руський народ. Хоча
в цих заявах і містилася програма повалення польського правління на всіх
українських землях, наступні роки принесли обмаль подібних свідчень. Крім
того, заяви національного характеру здебільшого змішувалися з поглядами
на поляків як на класових та релігійних ворогів. Лише в 1655 — 1656 рр.
Хмельницький відкрито проголосив свою мету — об’єднання українських зе
мель і повалення польського правління '.
Натомість існує набагато більше свідчень того, що сучасники одразу ж
розглядали повстання як конфлікт між руською і польською націями. Для
польських сучасників подій повстала саме руська нація, і їхня відраза до
/5*5*/V 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N9 4 67
Ф. Сисия
цієї нації була пов’язана з їхніми протиправославними та протикозацькими
настроями . На жаль, ми знаємо більше про ставлення поляків до подій,
ніж про національні почуття українців. Однак ставлення козацького пол
ковника до українського магната А. Киселя, передане його словами —
«Плоть від нашої плоті, ти нас залишив і приєднався до поляків», певною
мірою свідчить про рівень національних почуттів основної маси повсталих 3.
Можна по-різному називати це почуття — національним, племінним чи по
чуттям ксенофобії, однак, зрозуміло, що антипольські емоції переважали в
цьому повстанні. Вони підкріплювалися антикатолицькими настроями і по
глядами, спрямованими проти землевласників-магнатів.
Відомо, що українська еліта мала свої уявлення про давнє походження
руського народу, наверненого до християнства в часи Володимира Великого.
Руську націю розглядали як таку, що об’єднувала всіх русинів — як
білорусів, так і українців. Її, звичайно, відрізняли від московської, хоча й
існувала думка, що московити також були частиною Київської Русі, що їхні
правителі вели свій довгий рід від Володимира, трималися православної віри
і були дуже подібними мовою та етнічністю.
Про поширення руського національного почуття свідчать два фактори.
Перший — церква звалася «руською», і віра була «руською». Боротьба між
уніатами і православними за контроль над руською церквою втягла у свій
вир велику частину населення. У процесі цієї боротьби мав з’явитися певний
тип руської свідомості, яка об’єднувала людей поза їхніми селами чи
містами, охоплюючи значну їх частину. Другий фактор полягав у тому, що
українці в XVII ст. перебували у розвитку, в динаміці. Карпати продовжу
вали колонізуватися ще в XVI ст., та особливі перспективи відкривалися для
колонізаційного процесу на сході. Люди з усіх українських і білоруських зе
мель творили нове життя навколо Брацлава, Києва і Запоріжжя, далеко від
рідних сіл. Тут також могла формуватися нова свідомість, подібна до
свідомості емігрантів Нового Світу у XIX ст. Додамо також, що Україна в
XVII ст. мала «інонаціональні» етнічні групи — поляків, євреїв, татар,
вірменів, які могли нагадувати селянам і козакам про їхню власну
«руськість».
Водночас не тільки політично незаангажоване населення відзначалося
дуже аморфною руською ідентичністю, а й еліта не мала ясної концепції
руської нації через відсутність руського державного устрою. У землях,
приєднаних до Польщі в 1569 рп еліта намагалася обстоювати своє право
вживати руську мову і дотримуватися старих законів, відмінних від інших
частин Польського королівства. Саме в цих землях знать пішла найдальше
у визначенні руської території як єдиної, окремішної землі, тобто певним чи
ном порівнюваної з Польщею і Литвою. Відлуння цієї політичної свідомості
ми бачимо у Б. Хмельницького, який твердив, що, на відміну від Польщі і
Литви, Русь не присягала на вірність Якові Казимиру. Однак перехід в іншу
віру та політична й культурна асиміляція підривали основи шляхетського
партикуляризму, який, до речі, був подібним до руського почуття, властиво
го міщанам і шляхті в Західній Україні та на землях Білорусі. Зрештою,
руська знать інкорпорованих до Польщі земель так і не дала політичної
програми для руського національного існування. В такій невизначеній ситу
ації, коли новий державний устрій Русі тільки формувався, лише запорізькі
козаки виявилися в змозі взяти на себе роль руської «політичної нації». Од
нак і цей процес був дуже повільним, а чітка програма його сформувалася
лише наприкінці гетьманства Б. Хмельницького та на початку гетьманства
І. Виговського. Детальна ж національна інтерпретація повстання з’явилася
тільки в працях С. Величка і Г. Граб’янки.
Щоб відповісти на питання про вплив Хмельниччини на процес ук
раїнського національного будівництва, насамперед треба дослідити, до якої
межі дійшло в той час відокремлення українців від їхніх сусідів як в
об’єктивному, так і в суб’єктивному відношеннях. У період до 1648 р. процес
дозрівання руської свідомості відбувався одночасно із втягуванням ук
раїнської еліти в польську культуру, а почасти навіть з прийняттям нею
68 /Л’Л'/У 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 N9 4
Хмельниччина та ї ї роль в утворенні української наиД
польської ідентичності. Питання «а що, якби» завжди с небезпечним, однак,
цілком зрозуміло, що якби не повстання Хмельницького, то окрема руська
ідентичність та культура були б приречені на повільну, але неминучу
ерозію і дезінтеграцію в Польському королівстві. Повстання виразно розме
жувало поляків і українців, шляхетську Річ Посполиту та козацьку Ук
раїну. Поляки все ще мали вплив на українців у тих землях, але це був
вплив чужоземців на культуру, яка зовсім відрізнялася в політиці, релігії,
соціальній структурі та ідентичності. Невдача Гадяцької угоди показала, що
розрив був остаточним. Козацька спільнота стала Руссю, але Руссю, в якій
уже не могло бути «паїіопе Роїопиз бєпіє КиЇЇіепиз».
Якщо козацьке повстання змінило напрям польсько-українських
відносин, то у відокремленні білорусів від українців воно тільки прискорило
процеси, які почалися раніше. Люблінська унія посилила культурні, еко
номічні та соціальні фактори, що відрізняли руських Великого князівства
Литовського від руських королівства Польського. Ці відмінності лише зрідка
виявлялися в тому, що білорусів називали «литва», а українців — «русь».
Хоча козацьке повстання досягло Великого князівства Литовського і, зокре
ма, етнічних українських територій біля Гомеля та Гродна, «білоруський»
полк виявився ефемерним. Козацькі кампанії спрямовувалися переважно на
західноукраїнські землі, оскільки після 1654 р. на північному і білоруському
напрямах домінували московити. Хмельницький і його сподвижники, які
планували Гадяцьку унію, прагнули включити всі руські землі королівства
Польського до своєї козацької держави. Русини Великого князівства випада
ли з-під їхньої уваги. Відмінності збільшувалися в міру того, як Україну по
чали називати «Малою Россией», а Білорусь — «Белой Россиею». Термін
«Малая Россия» довго застосовувався для означення України як у широко
му, так і в вузькому значенні. На початку XVII ст. його вживало українське
православне духовенство, щоб визначити свою «Россию» і своє ставлення до
«Великой России». Термін «Белая Россия» не був ані таким давнім, ані
постійним, як «Малая Россия». Спочатку він позначав північно-східні землі
Білорусі. Згодом же він поширився й на руські землі Великого князівства.
Як об’єктивно, так і суб’єктивно, Хмельниччина провела різницю між
білорусами й українцями на рівні, іншому аніж просто діалектичні
відмінності, тим самим сприяючи еволюції двох модерних націй \
Неоднозначним був і довготривалий вплив цього періоду на російсько-
українські відносини. Б. Хмельницький штовхнув українців до політичного
зв’язку з росіянами, що врешті-решт призвело до політичної уніфікації Ук
раїни і Росії, появи ідеології «російської нації», яка складалася з Великої,
Малої і Білої Росії, утворення спільної для еліти російської літературної мо
ви. і культури та мовної русифікації української еліти. Такий погляд грун
тувався на наслідках подій, якими вони сприймалися у XIX ст., будучи ду
же віддаленими від ситуації, що склалася у 1650 рп або, у даному разі, від
ситуації, що проіснувала аж до початку XVIII ст.
Для XVII ст. абсолютно незаперечним є лише те, що повстання і Пере
яславська угода штовхнули росіян і українців до набагато тісніших зв’язків,
ніж ті, в яких вони перебували раніше . До 1648 р. російсько-українські сто
сунки обмежувалися прикордонною торгівлею і поїздками купців, подоро
жами українських священиків до Московії, прикордонними поселеннями ук
раїнців у районах Путивля та Слобідської України і втручанням українців
у московські справи в часи смути (ідеться насамперед про кампанію Сагай
дачного в 1618 р.). Ці стосунки значною мірою посилилися після 1648 р., коли
біженці втікали від війни і чуми до Московської держави, де осідало дедалі
більше українських священиків. Українські і російські люди вперше опини
лися в безпосередній близькості. Від’їзд українських священиків збігся в часі
з прагненням патріарха Никона реформувати російську церкву, що призвело
до її розколу. Ці події відкрили Московію для напливу українських свяще
ників наприкінці XVII ст. Третьою групою українського населення, яка вхо
дила в прямий контакт з росіянами, були козацькі посланці й урядовці,
котрі дедалі частіше подорожували до московитської столиці.
І55Я 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995 Л*> 4 69
Ф. Сигин
У той самий час почастішали й відвідини України росіянами. Російський
священик А. Суханов супроводжував учасників переговорів у Переяславі і
їздив по всій Україні. Російські посольства часто приїздили до України, а
російські воєводи почали постійно тут оселятися. Російські війська увійшли
в Україну. Всі ці акти були початком процесу взаємопроникнення, який
врешті призвів до ситуації 1800-х. Але у 1640 — 1650-х рр. контакт, здавало
ся, вів до зростання усвідомлення різниці між двома народами, яку немож
ливо було подолати будь-якими теоріями династичних прав та історичного
походження. Навіть мовна близькість і православна віра не діяли як
з’єднувальна сила, оскільки для спілкування між собою літературними мо
вами двох народів потрібні були перекладачі, а дві дуже відмінні право
славні традиції ворогували між собою. Дві різні політичні і соціальні струк
тури посилювали концепцію відмінності між «москалями» і «русинами», або
«черкесами». Справді, тріумф козацької системи в Україні лише підкреслив
відмінності між двома суспільствами, бо навіть така подібна інституція, як
кріпацтво, в Україні була скасована. Таким чином, на своїй ранній стадії
новий контакт розширив коло людей в Україні, які вважали себе відмінними
від московитів, або великоросів. Мандрівний арабський священик Павло
Алеппський, який подорожував з патріархом Макарієм у 50-х роках, зали
шив, мабуть, найкраще свідчення про загальні етнополітичні та етнокон-
фесійні уявлення того часу 6.
Хоча повстання 1648 р. призвело до посилення окремішності українців
від своїх сусідів, воно мало також негативний вплив на цей процес, почавши
підрив концепції єдності українців. Центр руського культурного і
релігійного життя змістився до Києва ще до 1648 р. Запорізькі козаки поча
ли відігравати важливу роль у руській свідомості і «національному» житті,
причому в 20-х роках набагато безпосереднішу, ніж у 40-х. У першій хвилі
повстання козацький порядок сягнув цілої української території, і на
прикінці 40-х — на початку 50-х років ще справді існувала ймовірність
об’єднання під козацькою владою майже цілої території, що була об’єктом
Люблінської унії, куди 6 входила і Волинь, і Подільське воєводство. Проте,
незважаючи на плани Б. Хмельницького і прагнення творців Гадяцької уго
ди, козацька земля, «Україна», не охопила західноукраїнських територій. Во
на більше розширювалася на схід, включаючи басейн середньої течії Дніпра
і таким чином міцно встановлюючи центр нової державності, що формува
лася, та українську націю на берегах Дніпра. «Стара Україна», правий берег
і такі міста, як Чигирин, ніби загубилися в цьому соціально-політичному по
рядку, а нова Україна (Полтави і району Чернігова) стала серцем ук
раїнської національної традиції, і цю роль вона відігравала щонайменше до
30-х років наступного століття.
Розподіл русинів України на козацьку і некозацьку націю розпочався до
1657 р. Із занепадом козацької української нації занепала навіть концепція,
поширена в XVII стп про руську єдність усієї «Малої Русі». Якби козацька
Україна вистояла, ми мали б сьогодні на Дніпрі козацьку українську націю
і україномовні частини польської держави, які б нагадували голландський і
фламандський приклади. Занепад же козацької України спричинився до то
го, що український націоналізм XIX ст. змушений був використовувати мов
ну єдність як свій головний критерій і доказ існування української нації.
Козацька Україна становить важливий етап у зміні української
соціальної структури і політичної нації в процесі національного
будівництва. До 1648 р. руська нація включала до свого складу шляхту і на
гадувала собою польську національну модель, але, на відміну від останньої,
в українській моделі особливе місце належало князям. Щоправда, роль
князів, яка була особливо великою наприкінці XVI стп з часом зменшувала
ся по мірі того, як польська шляхетська модель пускала коріння, ставала
дедалі міцнішою, а великі князі переходили в католицизм. Водночас знать
як старих земель королівства Польського, так і нововключених до його
складу територій, приймала польську шляхетську ідеологію, але не її
соціальну структуру. Тоді ж з’явився погляд, що руська православна знать
70 155ЛҐ 0130-5247'. Укр. іспи журн. 1995 Д*> 4
Хмельниччина та ї ї роль в утворенні української наиД
була політичною нацією Русі. Однак переходи в іншу віру в XVI і XVII ст.
скоротили кількість носіїв та вплив цієї політичної нації. Наслідком було те,
що міщани найбільших міст, а пізніше й козаки почали відігравати у русь
ких національних спробах більшу роль, ніж будь-яка з нешляхетських
верств у польських територіях. Хоча міщани започаткували руське культур
не й національне відродження і першими сформували концепцію Русі як
культурно-релілйно-історичної спільноти, вони не мали ані достатнього ба
гатства, ані збройної сили, ані єдності, щоб репрезентувати руську націю.
Незважаючи на нижчий культурний рівень козаків і відсутність традицій
представництва у руській нації, вони мали силу й засоби захищати руську
церкву і змінити політичний та соціальний порядок. «Націоналізація» ко
заків у 20-х роках і розширення козацького порядку поза межі середнього
Дніпра підготували грунт для прийняття козацтвом функцій руської
політичної нації. Між 1648 р. і 1658 р. терміни «козацький», «руський», «ук
раїнський» стали майже синонімами. Цей процес ішов далеко не просто. Ко
заки досить повільно входили в нову роль, а руське суспільство так само
неквапно сприймало цю зміну. Тільки на кінець 50-х років козаки почали
представляти землі України і руські національні інтереси. їхні військові за
воювання створили умови для того, щоб нова політична нація почала про
цес творення нової української державності. Русини західноукраїнських зе
мель продовжували становити єдину культурно-національну спільноту з ко
зацькою Україною. Але після 1650 р. західні українці вже фактично не мали
політичної нації. їхня «національність» представлялася в основному
місцевою церквою.
Роки Хмельниччини зміцнили релігійний елемент у будівництві ук
раїнської нації, закріпили альянс церкви і нації, ослабили римо-католиків і
протестантів там, де перемогли повстанці. Однак провідники церкви
усвідомлювали, що знак рівності між ними і повстанцями може призвести
до втрати руських земель, не охоплених повстанням, і робили все можливе,
щоб утримати свою юрисдикцію в цих регіонах. їх бажання зберегти за со
бою львівську і перемишльську єпархії в дійсності являло собою спробу ут
римати українську національну єдність. Прагнення ж затримати білоруські
єпархії свідчило про намагання утримати цілу руську національну
спільноту без жодних змін. Та самий факт, що московська церква перебрала
владу над білоруськими землями, завойованими московською армією в
1654 р., посилював національну відмінність між українцями і білорусами.
Хоча спільна для Московії та України православна віра мала б затри
мувати процес створення української нації, церква до 1657 р. продовжу
вала відігравати в ньому великою мірою позитивну роль. Духовенство ви
щого рангу прагнуло бути відокремленим від Московського партріархату
і дотримуватися церковного порядку та релігійних традицій України. Ко
ли московська делегація в 1654 р. звернулася з пропозицією підпорядку
вання українського православ’я Москві, підставою для чого був перехід
України «під руку царя», православні ієрархи в Україні, очевидно, розг
лядали московське православ’я як недолуге і небезпечне. З огляду на
існуючий тиск митрополит Косів зробив поступку —він змінив свій титул
з «Київський і всієї Росії» на «Київський і Малої Росії», що більшою мірою
свідчило про те, яку націю він представляв. Підкреслюючи «мало
російські» зв’язки з Константинополем, митрополит прагнув утримати
свою церкву від «Великої Росії». На 1657 р. вона продовжувала залишати
ся об’єднуючим фактором для української спільноти, але наполягання по
сланців Росії в 1659 р. на переході Києва до московської юрисдикції
віщувало кінець цієї ролі. З підпорядкуванням Київського митрополичого
престолу Московському патріархатові в 1685 — 1686 рр. православ’я, що
було важливим складовим елементом української нації, стало лише
уніфікуючим фактором «загальноросійської державності».
Козацьке повстання витворило новий тип світської еліти, що також узя
ла на себе роль творців української культури та ідентичності. В період тво
рення української ідентичності вивчення історичного минулого було дуже
/55Н 0130-5247. Укр. ісгн журн. 1995 М 4 71
ф. Сисин
важливим для національного будівництва. Посилений інтерес до історії ук
раїнської землі і вивчення історії Київської Русі був характерний для
періоду до 1648 р. Студіювання історії відповідало потребам раптом пробуд
женої історичної свідомості і стимулювало її дальше зростання. Предметом
уваги авторів історичних праць стають запорожці (Густинський літопис).
Зміна історичної ситуації після 1648 р. сприяла появі нових дослідників та
читачів історичних творів — людей із козацької еліти. На початку ХУІП ст.
саме такі люди — Р. Ракушка, С. Величко, Г. Граб’янка та С. Савицький —
написали історію великої війни Б. Хмельницького. Події Хмельниччини
привернули увагу і церковних істориків. У 1672 — 1673 рр. настоятель Ми
хайлівського Золотоверхого монастиря Ф. Софонович включив козацькі
війни до свого нарису історії руського народу. По суті, панегірист, який у
1649 р. писав, що не втримане синами Володимира підніме Богдан,
відображав зростання української історичної свідомості.
Хмельниччина мала позитивний вплив і на розвиток національної мови.
Нова адміністрація використовувала руську мову, яка була близькою до
рідної мови населення Гетьманщини. Українську мову почали використову
вати для створення літературних праць, у тому числі й офіційного харак
теру, які стали частиною національної спадщини. І все ж у войовничо пра
вославній Гетьманщині церковнослов’янська мова продовжувала бути мо
вою, якій віддавала перевагу духовна і світська еліта, що разом навчалася
в Київській академії. Це сповільнило розвиток рідної мови в той час, як
освіта дедалі більше й більше впливала на суспільство Гетьманщини. Таким
чином, церковнослов’янська мова, яка об’єднувала українську культурну
еліту з російською слов’янською культурою, трансформувалася у слов’яно-
російську мову, яка дедалі більше ставала гібридом імперської російської
мови XVIII ст.
Хоча період Хмельниччини залишив мало творів мистецтва і зруйнував
багато інших, усе ж він справив великий вплив на процес українського
культурного відродження. П. Алеппський був вражений красою співу, ма
люнків і архітектури українських земель. Культурні досягнення випливали
з поєднання західних впливів і слов’янської православної культури, яка фор
мувалася протягом XVI — XVII ст. Зменшуючись у кількості, руська право
славна знать продовжувала фінансувати церкви і монастирі по всій Україні.
Однак ті, хто прийняв іншу віру, зокрема Я. Вишневецький або
Чернігівський каштелян Пісочинський, скеровували українське суспільство
на латино-християнські церкви і твори мистецтва. Хмельниччина повернула
урядову і світську еліту назад, до патронування східної церкви. Неможливо
собі уявити розвиток українського бароко без впливу повстання. З’явилися
нові жертводавці (від 1. Виговського до козацьких полковників і канівських
міщан), які фінансували будівництво церков і шкіл, підтримували образот
ворче мистецтво. На початку XVIII ст, це протегування витворило золото
верхий Киїа Із занепадом Гетьманщини і приходом нових стилів — класи
цизму і романтизму — українська барокова традиція поступилася новій,
імперській. Художники (Л. Боровиковський, Г. Левицький) та музиканти
(М. Бортнянський, А. Ведель), які зростали на українському культурному
грунті, тепер віддали свої таланти новій, імперській культурі. Однак без
періоду 1650 — 1750 рр. говорити про сучасну українську культуру було б
неможливо.
Повстання також мало вплив на творення української самоназви 7.
Термін «Україна» вживався дедалі частіше як географічна і національна на
зва території повстання. Як і термін «Русь», він часто фігурував у дискусіях
для протиставлення «Польщі» і «Литві». Хмельницький використовував
термін «Русь» і «руський» для визначення того народу, що засередився на
Дніпрі, а також українського населення королівства Польського. Потенційно
він включав сюди також православних Великого князівства литовського.
Церковні діячі віддавали перевагу терміну «Росія». В атмосфері того часу
грецький кдір міг надалі продовжувати називати Б. Хмельницького «суве
реном і гетьманом Великої Росії». Однак провідною тенденцією того часу бу-
72 155№ 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995 № 4
Хмельниччина та ї ї роль в утворенні української наиіі
ло визначення «України» як «Малої Росії», на відміну від «Великої Росії» —
«Московії». Щоб відобразити наслідки Переяславської угоди 1654 р., цар
змінив у своєму титулі слово «Русскій» на «Велікія і Малия Россії». Додаток
«Бельгя» відображав московські перемоги в білоруських землях Великого
князівства Литовського і з’явився в царському титулі 1655 р. Однак у по
всякденній практиці московські чиновники продовжували дивитися на Ук
раїну як на «Черкасію», або на козацьку землю. Повстання, таким чином,
просунуло процес формування сучасної назви українських земель і ук
раїнського народу.
Хмельниччина зробила слово «козацький» загальним прикметником для
визначення національних і політичних явищ в Україні. «Козацька Україна»
і «козацький руський народ», «козацька мова», «сармато-козацька Мало
росія» — все це були терміни, що вживалися наприкінці XVII — на початку
XVIII ст. В міру того, як Україна стала землею козаків, також і українці
стали «козацьким народом». Оскільки під час повстання половина населення
називала себе козаками, ця назва відображала реальність. Навіть на кінець
століття козацька політична «нація» все ще становила більший відсоток на
селення, ніж «нація» шляхти у Речі Посполитій. «Землі війська запорозько
го», «Україна обох боків Дніпра» були козацькою землею. Відгалуження
Слобідської України на схід та Запоріжжя — на південь створило козацькі
поселення, які також швидко розвивалися.
Окремі дослідники вважають, що повстання лише затримало або пере
шкодило тяжкому процесові вибору національного імені, підриваючи вжи
вання термінів «Русь» і «русин». Однак у контексті XVII ст. воно створило
нові соціальні, політичні і культурні реалії в Україні, кожна з яких вима
гала вживання нових імен.
Яку ж роль відіграло повстання у процесі національного будівництва в
Україні? Це питання є настільки ж складним, наскільки й сам процес фор
мування нації. Для того, щоб стати незворотною і однозначно позитивною
подією, воно повинно було створити міцну українську державу (як, наприк
лад, голландська), соціальну верству чи політичну націю з елітою, яка б пе
режила політичні поразки (як польська шляхта в XIX ст.), або ж базис для
національної культури, яка б успішно розвивалася, незважаючи на
політичні поразки і втрати еліти. В цьому сенсі повстання, незважаючи на
великі досягнення, не було успішним. Козацька Гетьманщина не стала не
залежною державою — посаду гетьмана скасували 1764 р., а адміністративні
інституції були знищені 1783 р. Імперська армія повністю зруйнувала За
порізьку Січ в 1775 р. Ці регіони були перетворені на губернії Російської
імперії, а соціальні відмінності знівельовані. На кінець XVIII ст. на тери
торії Гетьманщини не залишилося жодної автономної адміністративної
одиниці 8.
У дещо стабільнішому XVIII ст. із середовища козацьких урядовців по
стала елітарна група, права якої базувались як на спадковості, так і на по
садах, які вона займала у Війську. Вже на початку цього століття козацький
стан зазнав змін, оскільки ліого верхівка прагнула отримати дворянський
статус, а нижчий прошарок поступово перетворювався на селян, які під при
мусом виконували різну чорну роботу. На кінець століття козацтво вже не
становило свідомої політичної нації, хоча козацькі традиції трималися в
Полтавській і Чернігівських губерніях добру половину XIX ст. і пізніше, да
ючи основу національному рухові. Козацька еліта перетворилася на
політичний клас, який захищав автономію та історичні традиції Гетьманщи
ни, але ця еліта була занадто новою як політична нація, і занадто подібною
до російської еліти мовою та релігією, щоб витримати тиск і звабу інтеграції
в російське імперське дворянство. Коли імперський уряд у першій половині
XIX ст. дав ясно зрозуміти, що почуття української окремішності будуть ка
ратися, останні залишки цієї еліти зреклися своїх українських сентиментів.
Еліта Гетьманщини не змогла відіграти ту роль, що її відіграла польська
шляхта, піднісши національний польський прапор проти автократії.
/55Н 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 N° 4 73
Ф. Сисин
З огляду на причини, зазначені вище, в Гетьманщині не з’явилось також
літературної мови, що була б основою для сучасної української літературної
мови. Інтелігенція, яку дав цей період, пізніше творила значною мірою
імперську культуру Росії, що заполонила Україну наприкінці XVII ст.
Інтелектуальна слава Київської академії була на той час уже затьмарена
славою Московського університету та Імператорської академії наук у Петер
бурзі. Її перетворення у 1819 р. на православну духовну семінарію стало сим
волом субординації і провінційного характеру українського культурного й
академічного життя. Навіть розгалужена система початкового шкільництва,
якою славилася Гетьманщина у XVIII ст., на початок XIX ст. розпалася. Та
ким чином, після занепаду Гетьманщини необхідний був новий імпульс для
того, щоб створити власну літературу і розвивати сучасну культурну мо
дель. Повстання, однак, відіграло важливу роль в утворенні української
нації, формуючи і підносячи на вищий рівень національну культуру.
Із трьох сфер українського національного будівництва, в які повстання
і Гетьманщина могли зробити свій внесок, політичний виявився найменшим.
Катерина II сподівалася, що тільки-но перестануть існувати гетьмани, сама
їхня доба буде забута. Проте учасники рухів за українську автономію по
верталися до Переяславської угоди і звинувачували царський уряд у тому,
що він не виконував своїх зобов’язань. Видана 1900 р. «Самостійна Україна»
Міхновського — перший маніфест української незалежності в Російській Ук
раїні — узаконювала боротьбу за незалежність на підставі того, що царат
не виконав положень угоди. Навіть сучасні дискусії про українсько-російські
політичні стосунки неодмінно обертаються навколо Переяслава. В тогочас
ному україському політичному житті нащадки гетьманів (І. Скоропадський
і Д. Дорошенко) відігравали провідну роль, а уряди, так само як політичні
та військові формації, спиралися на козацькі моделі. І все ж ці явища, як
правило, пов’язувалися з міфологією і традицією, а не з безпосередніми
політичними наслідками повстання та Гетьманщини 9.
Питання внеску соціально-політичної еліти в процес національного
будівництва є складнішим. Політична нація козацької еліти не втримала
своїх загальних та політичних інституцій і не очолила, як група, ук
раїнського національного руху. Однак вона надихнула його і дала йому кад
ри. Політична література, що прагнула підтримати автономію Гетьманщини,
знайшла свою кульмінацію в «Історії Русів». Цей політичний трактат, напи
саний у перших досятиліттях XIX ст., був одним із перших свідчень того
часного українського національного руху. Стара еліта почала сучасне ук
раїнське культурне життя водночас і як автор, і як споживач цієї культури.
Навіть після того, як широка підтримка колишньою козацькою елітою
пішла на спад, ностальгія, або ж збуджувана історична свідомість, спричи
нилася до того, що графиня Милорадович патронізувала українську куль
турну організацію в австрійській Галичині, а Скоропадський очолив ук
раїнський політичний рух.
Найважливішим був зв’язок між старою елітою та новим національним
рухом у галузі культури. «Історія Русів» одночасно позначила початок су
часної творчості Тна історичні теми і послужила «джерелом» тим, хто хотів
писати українську історію. Богдан, повстання, Гетьманщина були основними
темами. Коли 1798 р. колишній службовець Гетьманщини І. Котляревський
почав писати народною мовою травестію «Енеїда» (традиційна спроба для
європейського класичного напряму, включаючи і Росію), він зробив Енея та
його супутників козаками. Тогочасна українська література писалася пред
ставниками козаків і про козаків. Романтичні поети, які мали ствердити но
ву літературу і літературну мову, поверталися до хронічок та історії XVII —
XVIII ст., до дум та історичних пісень, до драматичних подій повстання під
проводом Б. Хмельницького і Гетьманщини. Художники, архітектори, музи
канти пізніше йшли їхнім шляхом ,0.
Повстання дало масам українського населення можливість узяти участь
в історичних подіях. Народні легенди, історичні пісні, думи мають зв’язок з
козаками і часом відображають їх участь у повстанні. Якщо Україні суди-
74 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995 № 4
Хмельниччина та ї ї роль в утворенні української нащі
лося стати скарбницею для романтиків XIX ст., то саме тому, що героїчні
традиції козаччини ще існували серед населення. Якщо думи надихнули ро
мантичних поетів, то вірші романтичних поетів викликали реакцію навіть
серед неписьменних селян, оскільки їх можна було наспівувати. Звичайно,
у XIX ст. процеси збирання фольклору і впливи на його творення з боку
елітарної культури переплелися між собою, але яскравість і свіжість у на
родній пам’яті повстання забезпечили те, що масова свідомість могла
існувати зі своєю власною інтерпретацією подій.
Найбільший вплив на формування української нації мали інтерпретації
повстання та їх перетворення в національну міфологію. Інтелектуали ко
зацької Гетьманщини використовували цю міфологію, щоб узаконити свій
політичний і соціальний устрій. Як прямі нащадки Хмельниччини, старши
на і знать прагнули підкреслити національну і релігійну законність бороть
би за повернення своїх привілеїв. Ті з дослідників, хто твердив, що ук
раїнські історики XIX ст. самостійно надали цьому повстанню національних
мотивів і представили Хмельницького як національного лідера, очевидно, не
прочитали уважно твори Г. Граб’янки (1709 р.), С. Величка (1720 р.) чи п’єсу
«Милость Божія» (1728 р.). Залишаючи осторонь дискусію про відмінну при
роду «ранньомодерної» і «модерної» національної свідомості, зазначимо, що
саме національна інтерпретація повстання в цих текстах зробила
найбільший вплив на українських істориків і поетів початку XIX ст.
Інтерпретація Хмельниччини і надалі перебувала в центрі уваги ук
раїнської національної політичної думки. І все ж, незважаючи на всі незгоди
щодо доцільності Переяслава, політики Богдана, ступеня зрілості
національної і політичної думки, навряд чи вдасться знайти українського
інтелектуала, за частковим лише винятком П. Куліша, який бачив би по
встання тільки в негативному світлі. Вважати Хмельниччину негативним
явищем означає відкидати центральну подію української історії, яку за її
значенням можна порівняти з Хрещенням 988 р. або національним
відродженням початку XIX ст. Крім того, Хмельниччина і козацький період
зміцнюють бачення українців самих себе як демократичного народу, на
відміну від аристократичних, олігархічних поляків та автократичних, рабсь
ких московитів. З «Книг битія українського народу» аж до сьогодення ук
раїнці бачили свою традицію в боротьбі за волю, втіленій у козаках і вели
кому повстанні. Академічна історія, як і завжди, в цьому разі безсила перед
історичною міфологією.
Хмельниччина здавна перетворилася на центральне питання історії
національних конфліктів у Східній Європі. Для російсько-українських
відносин інтерпретація Переяслава і його наслідків є дуже важливою, з ни
ми боролися, проти них виступали і вели дебати від XVII ст. до нинішнього
дня. Для поляків повстання Хмельницького є першим у довгому ряду атак
українців проти «польської справи» і «західної цивілізації». Інтерпретація
Г. Сенкевичем повстання в дусі «ковбоїв та індіян» перетворилась на
провідну ідею, з позицій якої поляки розглядають усі польсько-українські
стосунки. Для євреїв повстання бачиться, переважно, як перша стадія в по
ширенні українського антисемітизму. Впродовж наступних століть досвід
існування євреїв поміж українцями переконував їх, що українські повстання
і рухи були для них небезпечними. У всіх цих трьох випадках різна
інтерпретація подій 1648 р. має вплив на ставлення українців до цих трьох
народів.
У контексті вивчення перервності і безперервності української історії по
встання і Гетьманщина є важливою ланкою між середньовічною Україною-
Руссю і українським національним відродженням XIX ст. Вони також
пов’язують інтелектуальне і релігійне відродження України XVI ст. і почат
ку XVII ст. з відродженням новітніх часів. Сучасних українців утворили дві
великі події. Берестейська унія дала поштовх до полеміки в релігійному
житті, яка стала стимулом для українців, щоб осягнути й визначити себе.
Повстання під проводом Б. Хмельницького змусило зробити вибір і дати
відповідь на політичні та соціальні виклики часу. Якщо учений-соціолог
155И 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 Л*> 4 75
Ф. Сисин
швидше віддасть перевагу 1800 рокові як початковій точці сучасного ук
раїнського національного будівництва, спеціаліст з історії ранньої модерної
Європи має право стверджувати, що сучасне національне будівництво в Ук
раїні почало формуватися ще за 100 років до повстання і що саме повстання
дало могутній поштовх для творення сучасної української нації.
1 Про політичні цілі та історичні погляди Б, Хмельницького див-’ К р и п ’ я к е в и ч
І. П. Соціально-політичні погляди Богдана Хмельницького / / Укр. іст. журн, — 1957. —
№ Ь — С. 94 — 105; Ш е в ч е н к о Ф. П. Історичне минуле в оцінці Б. Хмельницького / /
Укр. іст. журн. — 1970. — № 12. — С. 126 — 132; У е І у с Ь с п к о 3. ТЬе ІпПиелсе о(
Нізіогісаі. РоШісаі, апсі Зосіаі Асіеаз оп Фе РоШісз оГ ВоЬсІап КНгаеГпуІзкуі апсі Фе Соззаск
ОГЇсегз Ьеі\уееп 1648 апсі 1657. РНХ>. сіізз. Ьопсіоп ЗсЬооІ ої Есопотісз, 1980.
2 Д и в .; 5 у х у п Р. Е. ЗеуетеепФ-Сепіигу Уіємуз оп Фе Саизез оГ Фе КЬтаГпуІзкуі
ІІргі5іп£: Ап Ехатіпаііоп оГ Фе «Иізсоигзе оп Фе Ргозепі Сосзаск ог Реазапі Шаг* / / Нагуагсі
ІІкгаіпіал Зіисііез. — Уоі. 5. — N 4. — Е)есешЬег 1980. — Р. 430 — 466.
у 8 у п Р. Е Вєіууєєп Рої а псі апсі Фе ІДгате: ТЬе О ііетта ої Асіат Кузії, 1600 —
1653. — СатЬгісІ£е, Мазз, 1985. — Р. 213.
Про термінологічну дискусію див: С о л о в ь е в А. Великая, Малая и Белая Русь / /
Вопр. истории. — 1947. — № 7. — С. 24 — 30; Г р у ш е в е ь к и й М. Велика, Мала і Біла
Русь / / Укр. іст. журн. — 1991. — № 2. — С. 77 — 85; К о І Ь е Н. ШЬаІ із Фе Меапіп£ ої
«Ко$зі)$кі» апсі «Кобзі]а* іп Фе РоїізЬ апсі Киззіап Сопсерііоп оГ Зіаіе іп Фе 17Ф СеЬіигу? / /
КісНегсЬе ЗІауізіісЬе. — УоЬ 37. — 1990. — Р. 111 — 112. Про питання диференціації ук
раїнської й білоруської націй див. бібліографію «Оізсиззіопз оп Фе Огі£іпз оГ (Ье Шгаіпіап
№ііоп* / / К о г с І и Ь а М. Ьа Шегаїиге Ьізіогіцие зоуіеііяие-икгаіпіеппе: Сотріе-гепсіи 1917 —
1931. — МипісЬ, 1972. (Нагуагсі Зегіез Іп ІІкгаіпіап Зіисііез. — Уоі. 10; передрук варшавського ви
дання \930 р.) — Р. ХХХІУ — XXXVI.
Про ці зв’язки див: Т о г к е Н.-Т ТЬе ііпіоуєсі АІНепсе: РоШісаі Кеіаііопз Ьеішееп
Мизсоуу апсі Іікгаіпе іп Фе ЗєуєпієєпФ Сепіигу / / Іікгаіпе апсі Кйззіа іп ТЬеіг НізІогісаІ
Епсоипіег / ЕД Ьу Р. ї. РоїісЬпу], і. Реіепзкі апсі С. N. Іекипіп. — Есішопіоп, 1992. — Р. 39 —
68.
Існує повний російський і французький переклади Зауваги про Україну зібрані у
польському перекладі М. Ковальської. Див: Екгаіпа V роїошіе ХУІІ \у1еки \у геІасЗі агаЬ$кіЄ£о
робгогпіка Рахуіа, зупа Макаге£0 г АІерро. — Шагзга^а, 1986.
Про назви див. літературу в примітці 4. Див. також; Р г і ( $ а к О. апсі КезЬеІаг Т 3.
ТЬе Цкгаіое апсі ЕНаїесІісз ої №ііоп-ВиіІс1іп£ / / ТЬе Пеуеіортепі оГ Фе ІІ55К: Ап ЕхсЬап£е оГ
Уіето / Е 4 Ьу О. Ш. ТгеасІ£ОІс1. — ЗеаШе, 1964. — Р 248 — 249, 255 — 259:
І в і 1 е « у ( 8 с Н У Оіе шШеІаНегІісЬеп Шиггеїп сіег икгаіпізсЬеп Каїіоп / / Іікгаіпе:
Се£ешчуаг! игні ОезсЬісЬіе еіпез реоеп Зіааіез / Негаиз*. уоп С. Наизшаг.п ипсі А. Каореіег. —
Вайеп-Насіеп, 1993! — 3. 35 — 48. 1 *
* Про цей сюжет та про соціальний лад див: КоЬиі £ Риззіап Сепігаїізт апсі \ікгаіпіап
Аиіопоуу: ІшрегідІ АЬзогрІіоп оГ Фе Неішапаїе, 1760з-1830з. - • СатЬгісІ£е, Мазз ̂ 1988.
9 Про далекосяжне політичне значення Переяславської угоди див: Р и с і п у з к у І.
Ь. Регеіазіау-Нізіогу апсі МуФ / / В а з з а г а Ь Регеіазіау 1654: А Нізіогіо£гарЬісаІ
Зіисіу. — Есішопіоп, 1982. Український переклад див: Л и с я к - Р у д н и ц ь к и й І.
Історичні есе: У 2 т. / Рея Ф. Сисин. — К., 1994. — Т. 1. — С. 71 — 82.
1 Про межу між старою і новою українською культурою див: Ь и с к у } О. Веі\уееп
Со£оГ апсі Зеусепко. — МипісЬ, 1971.
1 Про значення козацьких хронік див: 5 у з у п Р. Е. ТЬе Соззаск СЬгопісІез апсі Фе
Е)еуе1ортеп! ої Мобегп Іікгаіпіап Сиііиге апсі ІсіспШу / / АсІеІрЬоІез: А ТгіЬиіе и> ОшеІЗап Ргіі$ак
Ьу Ьіз Зіисіеп-з / Ед/ Ьу Р. Е. 5у$уп. — СагаЬгісІ^е, Мазз., 1991 (Нагуагсі ІІкгаіпіап Зіисііез. —
Уоі. 14). — Р. 563 — 607.
76 /5 5 А' 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995 М» 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213912 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:15:42Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Сисин Франк 2026-02-19T09:09:13Z 1995 Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації / Сисин Франк // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 67–76. — Бібліогр.: 11 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213912 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації Хмельниччина и ее роль в образовании модерной украинской нации Article published earlier |
| spellingShingle | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації Сисин Франк Статті |
| title | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації |
| title_alt | Хмельниччина и ее роль в образовании модерной украинской нации |
| title_full | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації |
| title_fullStr | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації |
| title_full_unstemmed | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації |
| title_short | Хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації |
| title_sort | хмельниччина та її роль в утворенні модерної української нації |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213912 |
| work_keys_str_mv | AT sisinfrank hmelʹniččinataíírolʹvutvorennímodernoíukraínsʹkoínacíí AT sisinfrank hmelʹniččinaieerolʹvobrazovaniimodernoiukrainskoinacii |