Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Український історичний журнал |
|---|---|
| Дата: | 1995 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213915 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) / M.В. Xаpишин // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 92–100. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860271859785793536 |
|---|---|
| author | Xаpишин, M.В. |
| author_facet | Xаpишин, M.В. |
| citation_txt | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) / M.В. Xаpишин // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 92–100. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T11:44:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
М. В. Харшіши.
4 5 В а г а п о Ф $ к і В. РоІ$са а Таїагзсіугпа V ІаІасН 1624 — 1629. — Ілхіг, 1948. — 3.
37. *
* Н о в о с е л ь с к и й А. А. Указ. соч. — С. 116.
7 Тем же. — С. 117.
1 Щ е р б а к В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни
1648 — 1654. — К , 1989. — С. 61, 69.
9 В а г а п о V $ к і В. Ор. сії. — 3. 63.
10 РДАДА, ф. 123, 1625 № 11, арк. 8 — 9.
11 Там же. — С. 8 — 9.
>2В а г а п о № $ к і В. Ор. сії. — 3. 79.
13 С т о р о ж е н к о 1. С. Воєнне мистецтво визвольної війни українського народу
1648 — 1654 рр.: Автореферат ди с . канд. іст. наук. — Дніпропетровськ, 1994. — С. 4.
14 Воссоединение Украиньї с Россией: Документи и материальї: В 3 т. — М., 1953. — Т.
2. — С. 134; С м о л і й В. А., С т е п а н к о в В. С. Назв, праця. — С. 171.
^В оссоединение. 1953. — Т. 1. — С. 57.
16 РДАДА, ф. 123, 1624 № 3, арк. 107.
17 Там же, 1628 № 1, арк. 143.
18 Там же, 1629 № 9, арк. 16.
19 Там же, ф. 89, 1628 № 2, арк. 98.
20 Воссоединение. М, 1953. — Т. 3. — С. 564.
21 РДАДА, ф. 123, 1634 № 5, арк. 235.
Там же, арк. 235.
23 Воссоединение. — Т. 1. — С. 177, 497.
24 РДАДА, ф. 127, 1637 № 1, арк. 130.
М. В. Хармиин (Київ)
Богдан Хмельницький
та Українська православна церква (1648 — 1657 рр.)
Тривалий час у науковій історіографії панувала думка, що Богдан Хмель
ницький слідом за політичним підпорядкуванням України Росії намагався
приєднати до Московського патріархату й Українську православну церкву.
Такий погляд на проблему поділяли не тільки вітчизняні (дореволюційні та
радянські) вчені, а й історики з української діаспори1.
Новітні дослідження українських науковців доводять хибність даної кон
цепції. На основі нововиявлених архівних документів та критичного переос
мислення відомих фактів дослідники дійшли висновку, що зусилля гетьмана
були спрямовані на утворення й розбудову Української держави; інша річ,
наскільки йому вдалося реалізувати свої наміри.
Особливий інтерес історики виявили до питань, пов’язаних із станови
щем Української православної церкви, яку тоді представляла Київська мит
рополія. З’явилися перші публікації, в яких дослідники намагалися
висвітлити відносини українського козацтва в православною церквою, з
російським патріаршим престолом за доби Хмельниччини, а також з’ясувати
ставлення гетьманського уряду до церковного землеволодіння та ук
раїнського духовенства в цілому2.
Однак такі важливі проблеми, як взаємовідносини духовної влади
Київської митрополії з урядом Богдана Хмельницького, роль Української
православної церкви у державотворчому процесі, ще не вивчені належним
чином. У даному повідомленні робиться спроба заповнити деякою мірою цю
прогалину.
У січні 1948 року, як відомо, розпочалося козацьке повстання, якому су
дилося перерости у Визвольну війну українського народу. Однією з її голо
вних причин було релігійне гноблення православного населення Речі Поспо
литої. Богдан Хмельницький у своїх зверненнях до українців прямо вказу
вав, що польські власті «посполитим народом нашим заволодівши, не тільки
у ярмо невольниче їх запрягли, але(й) по своїй волі безбожній і в душі вред-
ную і правилам священним і святих отець наших противную вринути унію»
92 15&М 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995, N9 4
Б. Хмельницький та Українська православна церква
хотіли3. «Прошу, — закликав гетьман, — щоб ви — люди одного Бога,
однієї віри та крові, приготували зброю для оборони стародавньої грець
кої віри»4.
Гасло боротьби «за віру» характерне для всіх періодів війни, незважаючи
на те, що вище духовенство Київської митрополії, цінуючи надбання, досяг
нуті в добу митрополита Петра Могили, в цілому лояльно ставилося до
польського уряду. Разом з тим воно підтримало дії Богдана Хмельницького,
який із самого початку добивався від сейму Речі Посполитої, поряд із задо
воленням козацьких вимог, й охорони «вольностей» православної церкви та
повернення православним усіх П храмів5.
Особливо турбувало гетьмана становище дрібного духовенства. Воно за
знавало утисків не лише від католицької шляхти, а й від православних вла
дик. Цей факт навіть був предметом окремого обговорення на одному з ос
танніх передвоєнних засідань парламенту Речі Посполитої. Сеймова консти
туція 1647 року в зв'язку з цим постановила, «щоби владики руські свяще
ників до робіт не примушували та ніяких поборів не видумували»6. Тому
гетьман домагався від польського уряду надання гарантій недоторканості
всьому православному духовенству, незалежно від духовного сану та
соціального походження.
В інструкції гетьманським посланцям до короля Володислава IV, зокре
ма, наголошувалося: «Щодо нашого духовенства стародавньої грецької віри,
то дуже просимо його не чіпати». Крім того, порушувалося питання про по
вернення православних храмів у Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших
містах, які свого часу перейшли у відання греко-католицької церкви. Повер
нуті «святі церкви» необхідно було «при давніх вольностях залишити»7.
Однак у травні 1648 року Володислав IV помирає. Польща мала обрати
нового короля. На престол претендували три кандидати: брат покійного —
Карл, самигородський князь Юрій Ракоці та королевич Ян-Казимир.
Провідні верстви Польської держави добре усвідомлювали, що від позиції
Богдана Хмельницького великою мірою залежатиме остаточний вибір .кан
дидатури на трон, адже українські війська, перед якими Польща була май
же безборонна, зупинилися неподолік Варшави — під Замостям.
Розуміли це й претенденти на польський престол. Через те Богдан
Хмельницький уважно стежив за ходом виборів нового короля Речі Поспо
литої. Кандидатура Карла ним була відкинута відразу. Деякий час гетьман
схилявся до Юрія Ракоці8, але врешті-решт спинився на кандидатурі Яна-
Казимира. При цьому однією з умов, висунутих гетьманом, було скасування
церковної унії.
Цього на конвокаційному сеймі 1648 року вимагала й православна шлях
та, яку представляв брацлавський воєвода Адам Кисіль. Будучи досвідченим
політиком, він один з перших зрозумів можливі наслідки для Речі Поспо
литої козацького повстання та вплив українського православного духовен
ства на його розвиток. Ще в червні 1648 року воєвода вказував на не
обхідність самопожертви з боку шляхти заради злагоди і спокою в державі
та попереджав про згубність наклепів на духовенство Української право
славної церкви, що їх поширювали єзуїти9.
На початку листопада 1648 року відбувся елекційний сейм, на якому
Яна-Казимира обрали королем. Відразу ж Богдан Хмельницький нагадав
монарху про умови, на яких погоджувався припинити війну. Серед них най
головнішими були: скасування церковної унії на всій території Речі Поспо
литої і зрівняння у правах православної церкви з католицькою.
Ян-Казимир погодився із справедливістю цих вимог і обіцяв по змозі їх
виконати. Через деякий час він направив до гетьмана для переговорів своїх
посланців — Станіслава Олдаковського10 і, дещо пізніше, пана Гіжовського,
який мав при собі королівського листа. Як наслідок, 2 грудня 1648 року
з'явився універсал Богдана Хмельницького, в якому гетьман повідомив ук
раїнців про мир з поляками, а шляхту попередив, щоб не пригноблювала
селян і не чинила утисків православній вірі. Богдан Хмельницький наголо
сив, що «Ян-Казимир, якого Господь Бог всемогутній зволив поблагословити
/5514 0130-5247. Укр. Іст. журн. 1995, N9 4 93
М. В. Харшшш
на панування», закликає припинити «цю непотрібну війну і пролиття хри
стиянської крові», знову повернутися «на свої землі, і залишає нас у мирі та
при давніх вольностях»11\ Вірний своїм обіцянкам, гетьман почав відводити
війська на територію України.
Піклування Богдана Хмельницького про права та привілеї Української
православної церкви не обмежувалося переговорами з польським урядом. З
розгортанням антифеодальної боротьби вже влітку 1648 року перед гетьма
ном виникло питання про ставлення до великих, насамперед монастирських,
володінь Київської митрополії. Гетьманський уряд піклувався про монастирі,
беручі до уваги їх заслуги перед православною вірою та переслідування з
боку шляхетської влади. Крім того, частина священиків особисто брала
участь у Визвольній війні. З актових книг Руського воєводства відомо понад
100 імен представників духовенства, які разом із селянами нападали на
панські маєтки. Серед них були навіть сотники і полковники12.
Козацька старшина вважала духовенство своїм союзником, оскільки цер
ква мала великий вплив на маси і цим могла підтримати організацію нової
влади в Україні. Заручитися її підтримкою, і особливо чорного духовенства,
можна було лише шляхом розширення церковного землеволодіння.
Першими скористалися владою гетьмана посланці лівобережного Гус-
тинського монастиря. 2 липня 1648 року Богдан Хмельницький своїм
універсалом підтвердив права монастиря на володіння та заборонив запису
вати в козаки його підданих. «А хто би мав оним, — попередив гетьман, —
прей сей наш лист перешкоду й кривду чинити, теди ми такового яко не-
збожного й неприятеля Церкви Божої карати розказуєм»13. Того ж року, крім
Густинського, охоронні грамоти одержали й київські монастирі, зокрема
Флорівський та Печерський. Документи свідчать, що цього курсу Богдан
Хмельницький дотримувався до кінця свого життя. З архівццх матеріалів
відомо, що гетьман надав підтримку 18 монастирям, затвердивши за ними 79
населених пунктів (35 «старих» і 44 новонаданих). Для порівняння: шляхта,
за підрахунками академіка І. Крип’якевича, одержала від Богдана Хмель
ницького близько 50 маєтків, а старшина — до 20й.
Щодо володінь білого духовенства, то про них, по суті, немає відомостей.
Проте гетьманський універсал, виданий Лазарю Барановичу з нагоди його
обрання на Чернігівську кафедру, виразно свідчить про наміри Богдана
Хмельницького зберегти маєтності і за білим духовенством. Гетьман
підтвердив право «його милості отця Лазаря Барановича на достоїнство
Єпископства Чернігівського, чину Східної Православної Церкви матки на
шої», та наказував, щоб ніхто «маєтностей, поменяному єпископству нале
жачих і де колвек знайдучихся отцю єпископу албо засланим на то от єго
милости особам заєжджати і посесію обирати не перешкоджав»15.
Дрібне духовенство, влившись у ряди повсталого народу, цілком
імовірно, також намагалося розширити свої володіння за рахунок
маєтностей католицької церкви та шляхти. Разом з тим, з огляду на мало
чисельність скарг на сільських священиків, можна припустити, що далеко
не всі з них брали участь у погромах, пам’ятаючи про свій сан6.
Позиція гетьмана цілком відповідала інтересам Української православ
ної церкви. Це дало підставу київському митрополитові Сильвестру Косову,
обраному на кафедру в 1647 році — невдовзі після смерті Петра Могили,
вітати гетьмана як нового Мойсея, визволителя України з неволі.
В’їзд Хмельницького до Києва в 1648 р., напередодні різдвяних свят, був
тріумфальним. Там його вже чекали посли від молдавського і волоського
господарів, від турецького султана й семигородського князя. Особливу зна
чимість зустрічі надавала присутність єрусалимського патріарха Паїсія, що
саме прибув із Сходу і тепер від імені всіх православних церков та владик
вітав козацького гетьмана. Патріарх мав дипломатичні доручення від мол
давського господаря. Він намовляв Богдана Хмельницького використати
успіх в інтересах усього східного православ’я: створити союз України, Мол
дови, Волощини й Росії і відстояти права православних народів, поневолених
Туреччиною17.
94 І35И 0130-5247. Укр. Іст: журн. 1995, N9 4
Б. Хмельницький та Українська православне церква
Проте невдовзі виявилося, що продовження війни неминуче. Селяни
зовсім не збиралися виконувати одне із зобов’язань Богдана Хмельницького
перед королем Яном-Казимиром, а саме: повернутися до свого колишнього
становища панських підданих. Уряд Речі Посполитої, в свою чергу, теж не
міг повністю задовольнити вимоги повсталого українського народу. Отже,
обидві сторони почали готуватися до нової кампанії 1649 року, що розпоча
лася в атмосфері загального піднесення всіх верств українського народу,
включаючи й духовенство. За словами василіанського ченця Ласки, всюди
на визволених територіях «і не чути іншої влади, окрім гетьмана та Війська
Запорізького»18. Воєнні дії закінчилися укладенням 18 серпня 1649 року
Зборівського договору. В цілому він не відповідав фактичному успіхові ко
зацької армії, широким надіям народних мас, передусім селянства. Проте у
разі його дотримання цей договір надавав Українській православній церкві
великих прав. Зокрема, у вимогах Запорозького війська, переданих Яну-Ка-
зимиру, було записано:
1) Церковна унія скасовується взагалі;
2) Київський митрополит і два єпископи посідають місця в сенаті;
3) Православна церква зрівнюється з римо-католицькою. Православним
дозволяється відкривати свої храми і вільно здійснювати обряд
віросповідання в Кракові, Варшаві, Любліні іа інших містах;
4) В українських містах, «починаючи від Київа по Білу Церкву, по та
тарську границю, на Задніпров’ї, у воєводству Чернігівському» забороняється
проживати єзуїтам, ченцям-католикам та євреям19.
Король погодився майже з усіма вимогами українців. Однак він вважав,
що діяльність православної церкви не повинна виходити за межі, вказані ко
заками, тобто території Київського, Брацлавського та Чернігівського
воєводств. Долю унії, на думку монарха, мав вирішити найближчий сейм.
Він же повинен був затвердити умови договору20.
Слід відзначити, що над розробкою умов Зборівського трактату разом з
гетьманом активно співпрацював київський митрополит Сильвестр Косів.
Богдан Хмельницький намагався врахувати всі побажання українського
владики21. Козацькі посли на Варшавський сейм зобов’язувалися добиватися
підтвердження Зборівської угоди22.
Вимоги скасувати унію та надати православному київському митрополи
тові місце в сеймі викликали велике невдоволення з боку католицького ду
ховенства23. Тому на сеймі, що розпочав свою роботу в кінці 1649 року, мит
рополит Сильвестр Косів за порадою Адама Кисіля тимчасово відмовився
від свого права засідати у сенаті. Це питання відкладалося до «майбутнього
сейму». Самого ж Адама Кисіля на основі договору призначили київським
воєводою (всі урядові посади у зазначених українських воєводствах мали на
даватися виключно православній шляхті).
12 січня 1650 року сейм в цілому підтвердив «права та вольності право
славного руського народу і його віри». Луцьке, Холмське, Вітебсько-Мстис-
лавське єпископства, а також Жидичинська архімандрія
підпорядковувалися київськрму митрополитові Сильвестру Косову. Єзуїтам
заборонялося відкривати свої школи в Києві. Православні одержували права
на друкарні, школи та інші церковні «добра», а священики
підпорядковувалися тільки духовному суду. 19 січня король Ян-Казимир за
твердив погоджені сеймом умови Зборівського трактату, а 31 січня 1650 року
документ внесли до Луцької гродської книги24.
Незабаром після Варшавського сейму, 10 березня 1650 року, гетьман на
правив до короля ще одне посольство. Послам доручалося доповісти, що, не
зважаючи на затвердження козацьких прав, «пани уніати не хочуть
відступитися, нехтують наказом і не хочуть залишати маєтків духовних ус
танов, які здавна належать православним установам». Тому посли вимагали,
щоб «унія була скасована» і розв’язання цього питання «не відкладалося на
наступні сейми», а «фундації православні негайно повернути православному
духовенству»25. Що відповів Ян-Казимир — невідомо, проте вже восени того
Г557У 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, М? 4 95
М. В. Харишин
ж року гетьман сповістив Волинську шляхту про повернення православній
церкві її власності26.
Дотримуючись своїх принципів, Богдан Хмельницький продовжував нада
вати посильну допомогу окремим православним монастирям та храмам. Зок
рема, 15 травня 1651 року Максаківський монастир одержав універсал, яким за
боронялося порушувати його земельні володіння27. ЗО травня 1652 року ана
логічний документ був наданий і Київському Пустинно-Микільському мона
стиреві Мало того, ченцям дозволялося стягувати десятину та «покольжеіци-
ну» з козаків, які проживали на монастирських землях26.
Гетьман суворо карав тих, хто порушував його волю. Так, якісь
«своєволниє Костя Карпенко і Карп Лихий з купою немалою», знехтувавши
гетьманським указом, здійснили розбійний напад на Густинський монастир і
його «зпустошили, чернцов окрутне мордовавше, збили, а інших людей,
ктіторов місця того святого, насмерть позабивали, січі та спряти церковні по
шарпали». Дізнавшись про це, гетьман «пану сотнику і атаманови прилуць
кому» наказав «тих здравцев», які «великеє кривди бажає» спіймати і на
місці суворо покарати відповідно до «декрету, от нас в войску виданого»29.
Необхідно відзначити, що у першій половині 50-х років XVIII ст. для ук
раїнського православного духовенства домінуючими були економічні
інтереси. Проблема юридичного підтвердження та закріплення канонічних
прав і привілеїв Української православної церкви в той час, по суті, була
вже вирішеною (вона знову постане дещо пізніше, після Переяславської ради
1654 року). Саме економічні інтереси великою мірою й визначали ставлення
єпископату Київської митрополії як до гетьманського, так і до польського
урядів.
Уже в середині 1648 року війна переросла у селянську, що охопила май
же всю територію України і супроводжувалася масовим винищенням панів,
незалежно від їх національності та віросповідання. Відбувалися погроми
шляхетських садиб і замків, канцелярій судових інстанцій, привласнювалося
майно шляхти й орендарів, захоплювалися орні землі й сільськогосподарські
угіддя тощо.
Не обминула гірка доля й православні монастирі митрополії. Так, на
Правобережжі було зруйновано монастир в Денешах, що на Житомирщині.
Великих збитків зазнали й київські монастирі, зокрема, Печерський, Ми
хайлівський, Флорівський, Братський. Не визнавали над собою влади
Микільського Пустинного монастиря жителі містечок Максимівки та Горо
дища, про що свідчать універсали гетьмана30.
На Лівобережжі, крім Густинського, руйнувань зазнали Максаківський,
Козелецький, Макошинський, Мгарський монастирі. Селяни, монастирські
піддані, як правило, відмовлялися виконувати свої повинності, нерідко за
хоплювали землі та млини, завдаючи тим самим «кривди і шкоди тому
місцю святому»31.
Зрозуміло, що в умовах війни Богдан Хмельницький не міг своєчасно
запобігти цим руйнуванням і захистити всі церковні володіння. А це не мог
ло не відбитися на стосунках між ним і єпископатом Київської митрополії.
Невдоволене духовенство поступово відходить від співробітництва з гетьма
ном.
Взагалі, хід воєнних дій і зміна при цьому влади суттєво впливали на
матеріальне становище Київської митрополії. Так, після поразки ук
раїнських військ під Берестечком польські власті відібрали у Києво-Братсь-
кого монастиря села Мостище, Ксаверів, Мухоїди, Сарновичі, Обиходи, Базар
і Плисецьке, надані Богданом Хмельницьким. Умови ж Білоцерківського до
говору дозволили монастирю забрати ці села назад32.
Ситуація, в якій опинилася ієрархія Української православної церкви під
час Визвольної війни, була надзвичайно складною. Вище духовенство
Київської митрополії мало вибрати союзника і визначити своє місце в потоці
бурхливих тогочасних подій. Загроза втратити привілеї та маєтки, здобуті
ще за часів Петра Могили і значно розширені у роки війни, змусила ук
раїнський єпископат детальніше проаналізувати процеси, що розгорталися
96 153N 0130-5247. Укр. Іст. жури. 1995, N9 4
Б. Хмельницький та Українська православна церква
навколо них. Врешті-решт православна еліта на чолі з митрополитом Силь-
весгром Косовим вибрала найбільш оптимальний для неї варіант — уника
ти будь-яких політичних акцій, ухилятися від зв’язків, які б навіть частково
мали політичний характер. Така позиція дала їм можливість підтримувати
доброзичливі стосунки із всіма сторонами, задіяними у конфлікті, розвивати
з ними господарські зв’язки, а також управляти митрополією та піклуватися
про професійний рівень її духовенства.
У зв’язку з цим дещо ослабли відносини між «архієпископом Констан
тинополя — Нового Риму і вселенським патріархом» Парфенієм та
«святійшим, красномовнійшим митрополитом київським, галицьким і всієї
Русі паном Сильвестром». Малообізнаний патріарх, висловлюючи кожного
разу «велику любов та радість» з приводу перемог Богдана Хмельницького,
постійно просив Сильвестра Косова, щоб той «піклувався і старався перед
благочестивим та великим вождем (Б. Хмельницьким) про встановлення й
зміцнення великої церкви Христової», говорячи «добрі, милі та гарно
підібрані слова від чистого серця». Ображений митрополит, дотримуючись
своєї тактики, від відповідей патріарху ухилявся. А той просив Сильвестра
Косова «віднині не нехтувати частіше писати» йому33.
Добродійність гетьмана та прихильне ставлення до нього Константи
нопольського патріарха позитивно впливали на відносини між гетьманом
і київським митрополитом. Незважаючи на те, що починаючи від 1651 ро
ку стосунки між ними помітно ослабли, ніхто з них не зробив жодного
різкого випаду на адресу один одного. Не посварили їх і відмінні позиції
щодо майбутнього України. Річ у тім, що Богдан Хмельницький, переко
навшись у пагубності союзу з Кримським ханством, на якісно новому
рівні розпочав переговори з російським урядом. Щоб привернути увагу
Росії, гетьман не відкидав такого варіанту, коли б «православний христи
янський цар на всі землі панував». Гетьман погоджувався російського ца
ря «мати своїм» для України, але за умов широкої автономії. «Як служать
йому (царю) Донські козаки, — заявив Богдан Хмельницький, — і ми так
станемо служити йому для єдиної віри християнської; і коли захоче він
міста свої забрати назад, ми допоможемо йому», але цар також зобов’язу
вався допомагати гетьманові .
Сильвестр Косі в, добре знаючи, що «московитеня, коториє тільки лише
голим іменем християня словут, а ділом і звичаями многими пуще і гірше
варварів самих» , рішуче не погоджувався з намірами Богдана Хмельниць
кого. Разом з тим він не втручався у справи гетьмана, не вдавався до яких-
небудь політичних заяв щодо його дій.
Існували й інші обставини, які віддаляли Сильвестра Косова від гетьма
на. Справа в тому, що вступ козацьких військ до міст супроводжувався по
громами шляхти та католицького духовенства, а нерідко й зневажливим
ставленням до православних священиків.
Універсали гетьмана, якими заборонялося чинити шкоду в маєтках ка
толицької шляхти36, як правило, не виконувалися. Та й сам Богдан Хмель
ницький при нагоді власноручно розправлявся з недругами. Зокрема, на ви
могу одного з послів воєводи — пана Заліського — повернути відібраних
козаками коней та гроші, «дісталось при цій згадці булавою від гетьмана, а
під кінець били його обухами й поволокли в посольський постоялий двір».
Решту послів взяли «до гармат. Із челяді, яка була на конях, одних уби
ли, інших втопили». Нарешті, гетьман наказав, щоб після його від’їзду до
Чигирина посланцям Адами Кисіля, які залишилися живими, «відрубали
голови». Всі костьоли, — підсумував Ласка, — осквернили, всі отці наші
в страху»37.
Таке поводження козацтва Сильвестру Косову та єпископам, як людям
шляхетського походження, було не до вподоби. Власне цим можна пояснити
факт задоволення митрополита вступом польсько-литовських військ на чолі
з полковником Гонсевським до Києва, «який із своїм полком визволив уже
наші житла від козацьких безчинств». «Ми, — із сумом констатував влади
ка, — були в неволі майже чотири роки і кожний день вмирали від жахів
/5\$7У 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, N9 4 97
М. В. Харшшш
козаків та власних наших підданих». 24 липня 1651 року моитрополит «від
самого себе та всього його духовенства» вручив полковнику 25 тисяч зло
тих18. Вчинок Сильвестра Косова, мабуть, став відомим королю Яну-Казими-
ру, бо вже через місяць, 31 серпня 1651 року, він видав універсал, який га
рантував особисту та майнову недоторканість православного духовенства, а
також монастирів і храмів «грецької релігії»39.
Поведінка митрополита давала підстави навіть сучасним українським
дослідникам звинуватити його у відсутності патріотизму. Зокрема, Д. Доро
шенко, розділяючи українське духовенство на прибічників москвофільської
та полонофільської концепцій, відносить владику до останньої40, що, на наш
погляд, невірно. Позиція київського митрополита пояснюється тим, що він
одним з перших зумів оцінити можливі наслідки політичного союзу з
Росією для України та її православної церкви. Будучи високоосвіченою лю
диною, безмежно відданою православ’ю, маючи глибокі знання з церковного
права, він розумів, що слідом за політичним підпорядкуванням неминуче
відбудеться й церковне, що випливало із самих канонів Церкви (православ
ний 17. IV Вселенський Собор)41. Знаючи російську дійсність, Сильвестру Ко
сову неважко було передбачити долю україського народу, Київської митро
полії в лоні «істинного православного християнського царя». Тому він, уни
каючи політичних дебатів, протягом усього свого життя намагався
відгородити Українську православну церкву від «захисту» північних «госу
дарів» (царя та патріарха московського).
Однак це не заважало київському митрополитові підтримувати відносини
з Росією на засадах, закладених ще Петром Могилою. Так, на прохання царя
Олексія Михайловича від 14 травня 1649 року «учителів божественного писання
відаючих і еллійській мові навичних до Москви для справи біблії на деякий
час прислати» владика направив учителів Братського монастиря Єпіфанія Сла-
вянського та Арсенія Сатановського42. У свою чергу, ігумен цього монастиря
Інокентій Гізель просив у російського царя допомоги на монастирські потреби.
Така допомога була надана43. У 1651 році в Росію «на царське ім’я і вічне про
живання» прибув київський учений Дамаскин Птицький44.
Особливо інтенсивно розвивалися відносини після того, як на московське
патріаршество «пожалував государ без жереба» Микиту Миновича, в «чер-
нецях Никона»45. На запрошення нового патріарха, який проводив реформи
у своїй Церкві, до Москви прибули з України друкарі, майстри-будівничі,
проповідники, художники, надходили українські книги46. Для співу в мос
ковських храмах охоче запрошували українських хористів. Зокрема, у
1652 році «прибув із Києва архідиякон Михайло та співаків 11 чоловік» .
Протягом усього періоду, коли Богдан Хмельницький вів переговори з
Москвою, Сильвесгр Косів був у приязних стосунках з російським урядом.
Задовольняючи його прохання щодо церковних потреб, митрополит на
томість отримував жалувані грамоти, які дозволяли збирати в Москві по
жертвування для київських монастирів. «Повели, государ, — писав, наприк
лад, митрополит царю влітку 1652 року, — дати своє жаловання: 12 міней
місячних та прологи вересневі й березневі, та Феофілакта та устав великий,
і на мене умилоєеодись, на одежу теплу пожалуй, щоб мені було чим взим
ку зігрітися»48 “ 4 . Водночас зовсім не спостерігалося контактів, що мали б
політичний характер. Митрополит і українське духовенство у своїй
більшості не мали взагалі ворожих настроїв щодо Росії, проте зовсім не
хотіли йти під «високу государеву руку» і не поділяли намірів гетьмана ук
ласти політичну угоду з Російською державою.
Час від часу Україну відвідують східні владики. Богдан Хмельницький,
не маючи належної політичної підтримки з боку українських ієрархів, з
успіхом використовував їх як посередників на переговорах України з Росією,
а Паїсія, крім того, ще й з Молдовою та Волощиною50 ~ 52. Для цього геть
ману не треба було докладати багато зусиль. Східні духівники нерідко самі
ініціювали подібні переговори, сподіваючись за допомогою двох могутніх
православних держав — України та Росії — та при підтримці інших право
славних володарів, звільнити весь православний світ та його вселенську сто-
98 155N 0130-5247. Укр. іст. жури. 1995, N° 4
Б. Xмельншфкіш та Українська православна церква
лицю — Константинополь від мусульманського засилля. Як стверджують С.
Томашівський та Ю. Липа, назаретський митрополит Гавриїл і коринфсь
кий — Йоасаф, щоб заручитися підтримкою українського гетьмана, 8 листо
пада 1650 року навіть «миропомазали Богдана й Тимофея Хмельницьких,
назвавши Хмельницького «государем Великої Росії»53.
Коринфський митрополит Йоасаф тривалий час виступав як посередник
у таємних переговорах між гетьманом та московським царем, про що
свідчить його лист до Олексія Михайловича від 16 травня 1651 року, де, зок
рема, було сказано: «Пишу я таємно і нікому б про це не відати»54. Крім
того, Йоасаф виконував доручення константинопольського патріарха Пар-
фенія, який у своєму листі від 20 лютого 1651 року просив коринфського
митрополита підтримати посла Микиту Михайловича на переговорах з Бог
даном Хмельницьким55.
Взимку 1653 року Богдан Хмельницький зустрічався і мав розмову з но
вим константинопольським патріархом Афанасієм. Судячи з листа гетьмана
до путивльського воєводи князя Федора Хилкова від 28 лютого, Богдан
Хмельницький, побачивши такого «чесного чоловіка, деякі справи доручив»,
аби він, прибувши в Москву «у справах потрібних до його царської велич
ності, запропонував (їх) таємно»56.
Не цурався гетьман й допомоги московського патріарха Никона. 9 серп
ня 1653 року Хмельницький попросив його поклонитися перед царем, щоб
той подав «нам руку допомоги і рать відпустив на допомогу від ляхів»57.
(Д алі буде)
1 Див., зокрема; З й н г о р н В. Очерки из истории Малороссии в XVII в. — М., 1889. —
Т. 1. — 1104 с ; Т а р н & в с к и й С. Исследование о подчинении Кие&ской митрополии Мо-
сковскому патрнарху / / Архив Юго-Западной России. — Ч. 1. — Т. 5. — С. 1 — 172; Русское
православне: вехи истории. — М., 1989. — 720 с, Л о т о ц ь к и й О. Автокефалія. — Вар
шава, 1938. — Т. 2. 556 с.
Напр: С м о л і й Вч С т е п а н к о в В. Богдан Хмельницький; соціально-
політичний портрет. — Кп 1993. — 504 с.; С м о л і й В., Р и ч к а В. Угоди гетьманського
уряду України з Московською державою (1654 — 1764) очима правознавця / /
Укр. істор. жури. — 1993. — № 4 — 6. — С. 93 — 96; ІЦ е р б а к В. Козацтво і православ’я
/ / Київська старовина. 1993. — № 5. — С. 71 — 77.
3 Документи, обьясняющие историю Западнорусского края и сго отношение к России и
Польше. — СПб„ 1865. — С. 318.
Документи Богдана Хмельницького. — К., 1961. — Додаток. — N° 1 (далі — ДБХ).
Центральний державний історичний архів України в м. Києві, ф. 1407, оп. 2, спр. 28в,
арк. 1; спр. 28г. арк 1 — 2 (далі — ЦДІА України в Києві).
М а к а р и й. История Русской Церкви. — СПб., 1882. — Т. 11. — С. 621.
7 ДБХ. — № 5. — С. 39.
8 Там же. — № 35. — С. 86.
Архив Юго-Западной России, издаваемьій временною комиссиею для разбора древних
актов вьісочайше учрежденной при Киевсксм, ГІодольском и Волинском генерал-губернаторе
К., 1914. — Ч. 3. — Т. 4. — N9 5. — С. 18 — 20 (далі — АЮЗР).
10 АЮЗР. — Ч. 3. - Т. 4. — № 18. — С. 39 — 41.
" ДБХ. — № 36. — С. 86 — 87.
1 2 К р и п ’ я к е в и ч І. Богдан Хмельницький. — К., 1954. — С. 195.
13 ЦДІА України в Києві, ф. 159, оп. 1, спр. 4, арк. 3.
1 Х а р и ш и н М. Київська митрополія і Визвольна війна / / Україна православна. —
1995. — № ї (січень) — С. 14; К р и п ’я к е в и ч І. Богдан Хмельницький. — С. 283.
[ ЦДІА України в Києві, ф. 51, оп. З, спр. 15204, арк. 112 — 112 зв.
6 К а м а н и н И. Участив южно-русского населення в вос станин Богдана Хмельниць
кого / / АЮЗР. — 4. 3. — Т. 4. — С. XII.
17 Історія України в документах і матеріалах. — Т. 3. — К., 1941. — № 120. — С. 146 — 147;
№ 121. — С. 147; № 204. — С. 267 — 268 (далі — ІУДМ); Д о р о ш е н к о Д. Нарис історії
України. — К , 1991. — Т. 2. — С. 20.
1 Документи об освободительной войне украинского народа. — К., 1965. — № 87. — С.
231 (далі — ДОВУН).
ДБХ. — № 68. — С. 130 — 131.
Г р у ш е в с ь к и й М. Ілюстрована історія України. — К.; Львів, 1913. — С. 306;
К р и п ’я к е в и ч і . Історія України. — Львів, 1990. — С. 176.
К р и п ’я к е в и ч І. Богдан Хмельницький — поборник возз’єднання України з
Росією. — Львів, 1953. - С."І&
22 АЮЗР. — Ч. 3. — Т. 4. — № 153. - С. 363.
23 Там же. — № 142. — С. 327.
24 Там же. — № 162 — 163. — С. 382 — > 386.
І55ЛГ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, Аь 4 99
В. І. Яременко
25 ДБХ. — № 92. — С. 161 — 162.
26 ЦДІА Україна в Києві, ф. 1407, оп. 2, спр. 26, арк. 1 — 3.
21 Там же, оп. 1, спр. 62, арк. 1.
24 Там же, ф. 220, оп. 1, спр. 153, арк. 1.
29 Там же, ф. 1407, оп. 1, спр. 61, арк. 1 — 1 зв.
30 Інститут рукопису Центральної наукової бібліотеки НАН України ім. В. І. Вернадського.
Ф. Збірка Церковно-Археологічного музею. — Папка № 594; ЦДІА України в Києві, ф. 220,
оп. 1, спр. 153, арк. 1; Акти, относящиеся к истории Западной России, собранньїе и изданньїе
Археографическою комиссиею. — Т. 5. — СПб., 1853. — № 36. — С. 90 — 91 (далі — АЗР);
К р и п ’я к е в и ч 1 Богдан Хмельницький. — С. 245, 255, 264.
3* ЦДІА України в Києві, ф. 1407, оп. 1, спр. 60, арк. 1 — Ізв; спр. 61, арк. 1 — 1 зв; спр. 62,
арк. І; спр. 63, арк. 1 — 2; спр. 64; арк. 1; ф. 159, оп. 1, спр. 4, арк. 1; АЗР. — т. 5. — № 39. —
С. 93; Л а з а р е в с к и й А. Описание старой Малороссии. — К., 1902. — Т. 3. — С. 171;
М я к о т и н В. Очерки социальной истории Украиньї в XVII — XVIII вв. — Прага, 1924. —
Т. І г г С. 72.
32 М у х и н Н. Киево-Братский училищний монастьірь / / Трудьі Киевской Духовной
Академии. — 1896. — N9 4. — С. 295.
” ДОВУН. — N9 144. — С. 382 — 385.
34 Актьі, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранньїе и изданньїе Ар
хеографическою комисиею. — СПб, 1848. — Т. 3. — N9 316. — С. 446; N9 318. — С. 448 (далі —
АЮ и ЗР).
35 АЮ и ЗР. — Т. 3. — № 313. — С. 443.
34 ДБХ. — № 20. — С. 62 — 63.
17 ДОВУН. — № 87. — С. 231 — 232.
“ Там же. — № 225. — С. 580 — 581.
19 АЮЗР. — Ч 3. — Т. 4. — № 240. — С. 603 — 604.
^ Д о р о ш е н к о Д. Православна Церква в минулому і сучасному житті ук-
раїнського народу. — Берлін, 1940. — С. 36.
41В л а с о в с ь к и й І. Нарис історії Української Православної Церкви. — Нью-Йорк,
1977. — Т. 2. — С. 302.
42 Полное собрание законов Российской империи: Собр. 1-е. — СПб., 1830. — Т. 1. —
№ 7. — С. 166, (далі — ПСЗ — 1), АЮ и ЗР. — Т. 3. — N9 267. — С. 337; N9 330. — С. 480.
43 АЮ и ЗР. — Т. 3. — N9 335. — С. 487; М у х и н Н. Киево-Братский училищний мо-
настьірь. — С. 284.
44 АЮ и ЗР. — Т. 3. — N9 312. — С. 436.
45 К у ш н а р е в а М., М о р д в и н щ е в В. Опальний патриарх. — К., 1992. —
С. 31.
^ Л о г в и н Г. З глибин. — К., 1990. — С. 63.
47 АЮ и ЗР. — Т. 3. — N9 330. — С. 481.
44 9 М а к а р и й. История Русской Церкви. — СПб., 1910. — Т. 12. — С. 55.
50 " 52 ДОВУН. — № 145. — С. 385 — 386; АЮ и ЗР. — Т. 3. — № 318. — С. 448;
ІУДМ. — Т. 3. — № 120. — С. 146 — 147; Д о р о ш е н к о Д. Нарис історії України. —
Т. 2. — С. 20, К р и п ’я к е в и ч І. Богдан Хмельницький — поборник возз'єднання Ук
раїни з Росією. — С. 9, 14.
5Ї Л и п а Ю. Призначення України. — Львів, 1992. — С. 241.
54 АЮ и ЗР. — Т. 3. № 318. — С. 448.
" ДОВУН. — N9 145. — С. 385 — 386.
56 ЦДІА України в Києві, ф. 1407,оп. 2, спр. 99, арк. 5.
37 ДБХ. — № 213. — С. 299; № 214. — С. 300.
В. І. Яременко (Хмельницький)
Історіософські аспекти відображення
діяльності Б. Хмельницького
у творчості Т. Г. Шевченка
Досвід показує, що великі письменники часто справляють на формування
історичного світогляду та національної свідомості людей більший вплив, ніж
великі історики. Саме до таких майстрів слова належить Тарас Шевченко.
Тому з’ясування його історичних поглядів на національно-визвольну війну
українського народу під проводом Богдана Хмельницького, як і на особу са
мого гетьмана, не є суто академічною проблемою.
Донедавна ця тема лише коментувалася дослідниками тих чи інших
творів Т. Шевченка 1 чи побіжно розглядалася при вивченні його історичних
100 /5\УіУ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1995, А*> 4
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213915 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T11:44:54Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Xаpишин, M.В. 2026-02-19T09:09:27Z 1995 Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) / M.В. Xаpишин // Український історичний журнал. — 1995. — № 4. — С. 92–100. — Бібліогр.: 57 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213915 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Повідомлення Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) Богдан Хмельницкий и Украинская православная церковь (1648—1657 гг.) Article published earlier |
| spellingShingle | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) Xаpишин, M.В. Повідомлення |
| title | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) |
| title_alt | Богдан Хмельницкий и Украинская православная церковь (1648—1657 гг.) |
| title_full | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) |
| title_fullStr | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) |
| title_full_unstemmed | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) |
| title_short | Богдан Хмельницький та Українська православна церква (1648–1657 pp.) |
| title_sort | богдан хмельницький та українська православна церква (1648–1657 pp.) |
| topic | Повідомлення |
| topic_facet | Повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213915 |
| work_keys_str_mv | AT xapišinmv bogdanhmelʹnicʹkiitaukraínsʹkapravoslavnacerkva16481657pp AT xapišinmv bogdanhmelʹnickiiiukrainskaâpravoslavnaâcerkovʹ16481657gg |