Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1994 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213930 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції / В.Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 15–26. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860282019564486656 |
|---|---|
| author | Солдатенко, В.Ф. |
| author_facet | Солдатенко, В.Ф. |
| citation_txt | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції / В.Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 15–26. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-17T13:08:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка*
19. Там же, оп. 1, спр. 97, арк. 167.
20. Там же, оп. 6, спр. 14, арк. 93.
21. Там же, спр. 29, арк. 66.
22. Там же, арк. 77.
23. Там же, спр. 112, арк. 110.
24. Известия ЦК КПСС.— 1991.— № 4.— С. 200.
25. Известия ЦК КПСС.— 1990.— № 6.— С. 190.
26. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 1, спр. 97, арк. 219.
* * * * * Наприкінці серпня 1923 р. без узгодження з головою Революційної Вій
ськової Ради Республіки (РВРР) Л. Д. Троцьким до складу цієї вищої військової'
установи б>ли введені С. М. Будьонний, С. С. Данилов, І. С. Уншліхт та ін.
27. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 6, спр. 40, арк. 131.
28. Там же, арк. 157.
29. Там же, арк. 162.
30. Тринадцатая конференція РКП(б). Бюллетени.— М., 1924.— С. 202, 204.
31. КП(б)У в цифрах.— Харків. 1925.— С. 86.
В. Ф. Солдатенко (Київ)
Еволюція суспільно-політичних поглядів
В. К. Винниченка в добу української революції
Ім’я Володимира Кириловича Винниченка широко відоме українській,
громадськості. Знають його і поза межами України. В уяві одних —
Винниченко насамперед символ української революції, уособлення її
благородних поривів і суперечностей, інших — видатний письменник,
митець.
Однак популярність імені далеко не завжди підкріплюється грун
товним знанням творчості особистості, її справжніх світоглядних пози
цій. І Винниченко тут, на жаль, не є винятком. Його доробок, життєва
філософія, ціннісні орієнтири протягом десятиліть практично не вив
чались на батьківщині. Суспільно-політичні погляди, як правило, трак
тувались тенденційно, врешті-решт зображались у значно здеформо
ваному вигляді. Змінити щось було непросто, оскільки спадщина не
перевидавалась, а праці, що вийшли до початку 30-х років, знаходи
лись у спеціальних сховищах.
Наприкінці 80-х — початку 90-х років було зроблено ряд суттєвих
кроків щодо повернення Винниченка в українське суспільне і культурне
життя. Вийшли збірки його художніх творів: «Краса і сила», «Сонячна
машина», «Намисто», «Вибрані п’єси», політично-публіцистичні праці:
«Відродження нації», «Заповіт борцям за визволення» !. Окремі твори
письменника, політичного діяча, зокрема матеріали його «Щоденника»,
опубліковано в періодиці2.
У супроводжувальних матеріалах до цих та інших видань зусил
лями літературознавців П. М. Федченка і М. Г. Жулинського зроб
лено спробу оцінити з позицій сьогодення не лише художній доробок
Винниченка, але й проаналізувати еволюцію його поглядів3. Щоправ
да, період 1917—1920 рр., особливо суперечливий, дуже неоднозначний
для вичерпних оцінок, в обмежених обсягом публікаціях не знайшов
скільки-небудь детального зображення.
Суспільствознавці висвітлювали деякі аспекти порушеної пробле
ми, але їх вихідні позиції, логіка аналізу, зроблені висновки не тільки
не збігалися, але найчастіше мали протилежний характер4.
У зарубіжній літературі Винниченко традиційно привертав до
себе увагу передусім як митець. У виданнях зарубіжної діаспори, по
чинаючи з 20-х рр. (Д. Дорошенко, І. Мазепа, П. Христюк, О. Шуль-
гїн та ін.) і до сьогоднішнього дня навколо імені Винниченка не при
І55М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 15
В. Ф. Солдатенко
пиняється гостра полеміка, стикаються полярно протилежні оцінки
його політичної діяльності.
Неоднозначність оцінок В. Винниченка — полеміка в зарубіжній
історіографії — це предмет спеціальної розмови. Варто відзначити
.лише те, що останнім часом упередженість щодо нього проникає і на
Батьківщину. Ось один з багатьох фактів. У 1993 р. Інститут дослід
жень модерної історії України (США) видав у київському видавництві
«Веселка» книгу «Державний Центр Української Народної Республіки
в екзилі. Статті і матеріали». У книзі є розділ «Президенти Україн
ської Народної Республіки», в якому вміщено фотопортрети і довідкові
•статті про Михайла Грушевського, Семена Петлюру, Андрія Лівиць-
кого та їх наступників 5. А про Винниченка, якого на таємному засі
данні представників партій у Києві 13 листопада 1918 р. було обрано
Головою Директорії, а потім, у січні 1919 р., переобрано на цю ж
посаду Трудовим Конгресом України і який 10 лютого тимчасово зняв
з себе повноваження Голови, упорядники збірника не згадують, йдеть
ся лише про те, що після його від’їзду за кордон Петлюра 11 лютого
1919 р. став Головою Директорії. Тим часом легітимність цього кроку
не може не викликати принаймні потреби спеціальних пояснень. А ось
закордонні публікації літературознавця Г. Костюка, зокрема його ка
пітальна праця «Володимир Винниченко і його доба», вступна стаття
та допоміжний матеріал до «Щоденника»с відрізняються своєю нау
ковістю, виваженістю та об’єктивністю.
Можливості для об’єктивного аналізу політичної діяльності Вин
ниченка дедалі розширюються, нерідко висуваючи в епіцентр громад
ського, наукового інтересу оцінку його як одного з найвидатніших
вітчизняних мислителів і художників, особливо на крутому зламі віт
чизняної і світової історії у 1917— 1920 роках.
Основні віхи життя, діяльності Винниченка до 1917 р. в цілому
відомі. Останнім часом вони доповнені рядом цікавих деталей, уточнень
(особливо тут мають бути відзначені публікації в «Літературній Ук
раїні») 7.
Ще в юнацькі роки в підвалини світогляду вихідця з селянських
низів Винниченка було закладено два наріжних камені: палка любов
до України, всього українського (історії, звичаїв, побуту, мови, пі
сень тощо), жадоба вибороти для рідного народу варту його можливос
тям, здібностям долю та віра в перетворення світу на основі соціаліс
тичних ідей.
Водночас в особі Володимира Кириловича практично з перших
кроків творчої і революційної діяльності нероздільно злились політик
і художник. «Я не лише художник, — я ще член відомої соціальної
групи, я беру участь у. її житті,— чим можу, допомагаю, так чи інак
ше борюсь з тим, що знаходжу неправильним... зараховую себе до
групи соціалістичної і при тому тієї, яка організована на основі марк
сизму», — зауважував він у листі «Про мораль панівних і мораль
пригнічених». І ще: «Я щиро і гаряче протестував проти соціальних
несправедливостей, в ім’я цього йшов у тюрму, готовий був іти на
смерть за торжество своїх політичних і соціальних переконань»8.
У 1917 р. Винниченко уже був популярним письменником, драма
тургом, досить досвідченим політиком, одним з лідерів українських
соціал-демократів, який сповна зазнав поневірянь, що випадали на
долю революціонера в такій поліцейській країні, як Росія. Палко
люблячи свою Батьківщину, він і в еміграції, і в ув’язненні завжди
думав про неї, болісно переживав її безрадісне становище. Та при
цьому ніколи не був обмеженим фанатиком, намагався розібратися у
таких складних явищах, як національне питання, національний інтерес,
національні почуття тощо. Якось у 1911 р. він записав у своєму що
деннику: «Чому національні відносини навіть між с/оціал/-д/емо-
крат/ами іноді займають більш домінуюче значення, ніж клясові? Чи
16 /55У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка
лежить вся вага в економічній базі, чи в якійсь іншій? Яка причина
тієї ворожнечі, яка існує між організаціями, що мають однакові еко
номічні інтереси? Чи не грає тут ролю закон консерватизму, що вияв
ляється по всій природі? Закон консерватизму категорично велить
індивідові й цілим групам берегти ті риси свої і ті засоби, які допо
магали їм у боротьбі за існування. Національне почуття — це є перш
усього свідомість належності до певної групи, що зберегла себе до
цього часу за допомогою певної суми засобів (звичаїв, мови, релігії,
моралі, мистецтва і т. д . ) » 9.
Дуже гірко було Винниченку, коли його не розуміли вчорашні
спільники, співвітчизники. Зокрема дорікали за те, що він дозволяє
перекладати і видавати свої твори російською мовою, ставити п’єси
на московській сцені. Ображали, називаючи «русско-малорусским писа-
телем». Навіть близькі люди іноді малювали дуже непривабливу кар
тину його майбутнього. «І знайдуться такі, що плюнуть мені в лице
на вулиці, і робитимуть мені скандали в публічних місцях, і слати
муть лайливі листи, і зроблять все моє життя на тій Україні, про яку
я мрію 15 років, з якої вигнав мене уряд, таким, що я волітиму чужину,
заслання, тюрму, що-небудь, тільки не свій рідний край. І то за те,
що даю свої праці в перекладі на російську мову, що виставляю в
перекладах п’єси на російській сцені. Мабуть, тільки за це. Бо за це
ж мене звуть і зрадником, і руським письменником, і рабом, і ще
якось. «Ший чоботи, а не давай нічого свого гнобителям». Така фор
мула, яка пропонувалась мені вже давно. Може, справді, мій націо
нальний обов’язок був шити чоботи, не писати нічого ні на якій мові,
голодувати і служити писарчуком в якій-небудь канцелярії?...»10.
Письменник явно нервував, розгублено намагався збагнути, яку
шкоду наносить своїми діями українській національній справі. І як
не бажалося, щоб його твори читалися усіма мовами, у всьому світі,
Володимир Кирилович майже у розпачі писав: «Дорогий мій краю,
мабуть, я попрощався з тобою навіки тоді, як мене було вигнано. Ма
буть, я дійсно согрішив перед тобою, коли в кращих синах твоїх не
вмів викликати нічого, крім ворожнечі. Чи спокутую коли цей гріх,
чи хоч знайду, чим саме провинився, чи прийму в душу щиро і нелу
каво ту спокуту?» и.
Ці записи зробив Винниченко рівно за місяць до лютневої рево
люції. Однак тоді він ще не знав, що рік, який наступив, відкине най-
песимістинніші настрої, дуже багато чого змінить в його житті, що
Україна, її народ покличуть свого сина до історичної дії.
Після падіння ненависного царизму, коли пригноблені народи рва
ли на своїх тілах заржавілі пута, в Україні було створено Центральну
Раду. До Ради потяглися свідомі українці, в ній вбачали вони свою
надію, з неї пов’язували майбутню долю.
Приїхавши до Києва, Винниченко бере активну участь в україн
ському політичному жиуті. На Всеукраїнському конгресі 6—8 квітня
1917 р. його обирають заступником Голови Центральної Ради Михайла
Грушевського. На початку квітня проходила і конференція УСДРП,
на якій Володимир Кирилович за популярністю переважає будь-кого
і закономірно стає лідером партії, обирається головним редактором
її друкованого органу — «Робітничої газети».
Настав його час, його зоряна доба. Ось коли можна було безпо
середньо впливати на життя України, її народу, спробувати здійснити
все вимріяне, вистраждане, змусити суспільні процеси розвиватися за
усвідомлюваними ідеалами.
Водночас це стане і його першим сходженням на Голгофу. Оче
видно, відразу цього зрозуміти було просто неможливо. Але всі три
спроби піднятись на найвищий щабель української політики (кінець
1918— початок 1919 р., 1920 р.) неминуче обернуться трагедією для
непересічної особистості, велетенського літературного таланту і ро
188У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, А® б 2 -4-906 17
В. Ф. Солдатенко
мантичної натури, що в основу політики намагалась покласти кредо
чесності, щирості. І він настільки призвичаїться до такого результату
своєї політичної кар’єри, що в 1920 р. ще задовго до фіналу саме так —
«Путь на Голгофу» — визначить в найголовнішому чергове занурення
у велику політику 12.
Володимир Винниченко був одним із тих з когорти найвищих
проводирів українства революційної доби, хто справді мав власне
бачення ситуації, перспектив її дальшого розвитку, орієнтирів, до
яких слід було спрямовувати народний рух. В його уяві дійсно
існувала більш-менш цілісна система поглядів на питання — як змі
нити долю України, як вивести її народ на якісно нові обрії існування
і розвитку. Це була його, Винниченкова, національна ідея. Вона зазна
ла рішучої критики з боку відвертих супротивників і тимчасових
попутників. Сам він згодом з відчайдушною нещадністю викривав
недосконалості, прорахунку утопізм виборюваного шляху. Але то буде
потім.
З весни 1917 р. Винниченкова національна ідея була закумульо-
вана в концепції української революції: Володимир Кирилович був її
видатним ідеологом, а згодом і науковим інтерпретатором.
У найголовнішому, найвизначальнішому концепція української
революції передбачала реалізацію двох взаємозв’язаних завдань: ук
раїнське відродження, досягнення національної державності в тій чи
іншій формі і просування українського народу по шляху суспільного
прогресу за визнаними програмами соціал-демократії Заходу. Причому
акценти розставлялися так, що перевага надавалася саме національ
ному моменту, відсуваючи на другий план соціальні фактори, свідомо
применшуючи їх значення і роль.
Серед найвагоміших Винниченкових аргументів були такі. Він
вважав, що на розглядуваний момент українська нація ще не завер
шила процесу свого формування, в ній не встигли виявитись антаго
ністичні суперечності, вона може бути єдиною в боротьбі за визволен
ня, єдиною в пориві власного державотворення. Ця ідея стала наріж
ною в публічних виступах Винниченка, в його статтях, була підхоплена
і популяризувалась прибічниками. «...Серед свідомого національного
українства крупної буржуазії нема, — полемізував лідер з УСДРП зі
своїм колегою М. Поршем на IV з ’їзді партії (ЗО вересня — 3 жовтня
1917 р.). — Промислових, торговельних, аграрних капіталів у нас нема,
є дрібна буржуазія, революційна демократія» І3. У такому становищі
Винниченко готовий був вбачати переваги для справи національного
відродження. Форсування ж з постановкою соціальних лозунгів роз
глядав як до певного часу небажане, таке, що може розбити природну
єдність українства, перешкодити досягти найважливішої мети. «Нас
об’єднує ідея національної організації, — доводив він на II Всеукраїн
ському військовому з ’їзді у червні 1917 р. — Всі ми, усі наші класи
повинні об’єднатися в процесі національної революції. У нас немає
ще таких класів* які не могли б працювати разом з демократичними
масами, і в цьому наше щастя... У нас ще немає капіталістичного кла
су, бо ми, як нація, ще не сформувались» 14.
На основі власного аналізу соціально-економічного, політичного,
культурного розвитку і України, і Росії Винниченко вважав передчас
ним курс більшовиків на соціалістичну революцію з радикальними
вимогами (націоналізація засобів виробництва тощо), схилявся до
реформістських кроків руху вперед. Він стверджував, що «для Росії
соціалістичний уряд був би загибеллю, а для соціалізму — дискреди
тацією» 15,
Найвищою ідеєю, до якої мало прагнути українство, Винниченко
вважав відродження національної державності.
Тут він цілком поділяв точку зору свого старшого товариша
М. Грушевського: найдоцільнішим на той час стало б запровадження
18 188N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, М 6
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченкй
широкої національно-територіальної автономії у складі федеративної
демократичної республіки, якою в процесі революції мала стати Росія.
Водночас, очевидно, можна констатувати, що загальна схильність
до неспішного реформаторського курсу, побоювання небажаних сти
хійних сплесків, можливої анархії зумовили й те, що у боротьбі за
українську державність, за запровадження територіальної автономії
України Винниченко зайняв помірковану позицію.
Уже на І Всеукраїнському військовому з ’їзді на початку травня
1917 р. він разом з М. Поршем намагався вгамувати сплеск нетерплячих
настроїв до негайного здійснення кроків на шляху до автономії, зму
шений був буквально стримувати намагання посланців від з ’їзду, що
увійшли до загальної делегації, включити до вимог, що висувались
Тимчасовому уряду, радикальні, нездійсненні, що межували з прово
каційними, як на.Винниченка, положення16.
Коли заступник Голови Центральної Ради і керівник української
делегації до Петрограда оцінював сформульовані врешті-решт вимоги,
він резюмував: «...Отже, ніякого страхіття ми не домагалися. Ми
тільки скромно хотіли, щоб Правительство «в тому чи іншому акті
висловило прінціпіально своє прихильне відношення до сього постула
ту» — автономії України. Тільки прінціпіально. Тільки десь там собі
хоч згадайте, що ви іменно до автономії України ставитесь «прихиль
но». Не заводьте її зараз, ми готові скільки там треба ждати здійснен
ня цього постулату; не вирішуйте навіть його тепер, не кажіть, що
так і буде, заявіть тільки, що ви «прихильно ставитесь» І7.
Не змогли вплинути на зміну обраної позиції навіть особисті
страждання. Як людина творча, особливо вразлива і емоційна, Воло
димир Кирилович зазнавав у спілкуваннях з пихатими великодержав
ними бюрократами неймовірного болю, сприймаючи невдачі як особис
ту трагедію. «Я мав честь бути учасником як сеї, так і всіх останніх
делегацій до Петрограду, — писав він, — й можу сказати, що, коли
відродження нації повинно добуватися крім усяких інших способів і
пониженням, і соромом, то українська демократія й цим щедро запла
тила як усій руській нації, так і її найпоступовіщій демократії. І з
гіркостю, з жальом мушу зазначити, що, коли руський Уряд пони
жував і ображав нас, то робив це хоч у ввічливій формі, а руська
демократія і ввічливістю не вважала потрібним прикрить свою націо
налістичну брутальну наготу» 18.
Щоправда, були моменти, коли Винниченко, здавалось, готовий
був піднятись у єдиному пориві з революційними настроями мас.
Проте під тиском обставин запал нерідко згасав. Яскравий доказ
тому — епізод із створенням на вимогу уже II Всеукраїнського
військового з ’їзду, що працював наперекір забороні військового міні
стра О. Корейського на початку червня 1917 р., Першого Універсалу
Центральної Ради. М. Грушевський згадував: «...Саме тоді вироблявся
проект обіцяного Центральною Радою універсалу. Винниченко взявся
зробити перший начерк, звичайно, дуже поміркований в національних
домаганнях, сим разом унісся настроями хвилі і написав свій начерк
в таких різких тонах, що присутній Єфремов рішуче запротестував,
вважаючи такий напрям чистим авантюризмом, і заявив, що не тільки
в редакції його брати /участь/ не хоче /і/ не підпише, але й у президії
ради не останеться. Винниченко заявив повну готовність «вигладити».
Гладили так, що, як з жалем потім говорив один з молодих членів
редакційного комітету прапорщик Потішко, від ген/ерального/ військо
вого комітету, тільки й остався заголовок «Універсал». Дійсно, деяка
загальність і невиразність в стилізації з ’явилася як наслідок сеї
операції...» 19.
Та як би там не було, саме Винниченкове розуміння перспектив
будівництва української держави стало домінантним у той час,
його власною рукою було зафіксовано у найвагоміших документах
ІЗЗУ 0130-5247. Укр. іст. журн. 1994, М 6 2* 19
В. Ф. Солдатенко
тієї епохи — І, II і III Універсалах (це підтверджується і оригіналами
рукописів документів20), стало визначальною тактикою визвольного
руху до жаданої мети.
Призначений 16 червня 1917 р. головою Генерального Секретаріату
Центральної Ради, Володимир Кирилович Винниченко з ентузіазмом
взявся до вироблення програми подальших дій. Навряд чи цю про
граму можна охарактеризувати як бездоганну, та навіть стрімку, ці
леспрямовану, динамічну. В декларації Генерального Секретаріату,
оголошеній його головою 26 липня 1917 р. на пленумі Ради, в накрес
леному плані практичної роботи майже в усіх позиціях робився крок;
назад від положень І Універсалу. «Якщо порівняємо її (декларацію —
В. С.) з універсалом, — визнавав активний діяч Центральної Ради
П. Христюк, — то вона представляється далеко менш радикальною, ніж
сам універсал»21.
Однак і цю помірковану позицію, схоже, В. Винниченко не в
спромозі був відстоювати в змаганнях з Тимчасовим урядом, до
якого Центральна Рада звернулась з пропозицією затвердити Гене
ральний Секретаріат як вищий орган української виконавчої влади.
Навіть у разі відмови визнати крайовий орган, — відзначав у ті дні
керівник Генерального Секретаріату, — «Центральна Рада не думає
ставати на захватний шлях. Центральна Рада не кличе йти проти
уряду» 22.
Саме В. Винниченкові довелось умовляти Центральну Раду зго
дитись пристати до розробленої в результаті переговорів Ради (М. Гру-
шевського, В. Винниченка і С. Петлюри) з посланцями Тимчасового
уряду (І. Церетелі, О. Керенським, М. Терещенком), що відбулись у
Києві в останні дні червня, декларації. Це був ще один крок назад
у порівнянні з І Універсалом — Центральна Рада зобов’язувалась
практично без будь-яких умов припинити «самочинне запровадження
автономії» до Всеросійських Установчих зборів. Ця позиція і знайшла
відбиття у схваленому 3 липня 1917 р. II Універсалі.
Зовсім знахабнівши, не відчуваючи серйозного опору, Тимчасовий
уряд після довгих зволікань і нових принижень врешті-решт затвердив
4 серпня 1917 р. «Тимчасову Інструкцію Генеральному Секретаріату
Центральної Ради». Визнавши Секретаріат органом центрального уря
ду, що призначається в Петрограді за поданням Ради, «Інструкція»
обмежувала повноваження крайового органу лише п’ятьма губерніями
(Київською, Волинською, Подільською, Полтавською і Чернігівською).
Це вже було відверте великодержавне знущання.
У Києві після одержання «Інструкції» вибухнув скандал. На пле
нарних засіданнях Центральної Ради кілька днів тривало обговорення
ситуації. Як керівник делегації до Петрограда Винниченко у звіті роз
повідав, що не можна було «нічого зробити, бо там не хотіли навіть
вислухати наших аргументів. Коли ми просилися на спільне засідання
для розгляду нашої справи, нам відповіли, що вони вирішили сторон
ніх людей не пускати...». Водночас Голова Генерального Секретаріату
доводив, що з документом, як першим кроком, варто погодитись, ос
кільки більшого вибороти в умовах, що склалися, не можна23.
Та найімпульсивніші промовці, наприклад, М. Порш, піддали таку
позицію нищівній критиці, яка доходила аж до образ, пропонували
оголосити Тимчасовому уряду негайну рішучу боротьбу, «шпурнути «Ін
струкцію» назад, межи очі уряду». В такій ситуації Винниченко вирішив
піти у відставку, незалежно від того, «буде чи не буде прийнята та
«Інструкція» 24.
Та кандидатура Д. Дорошенка, соціаліста-федераліста, близького
за поглядами до російських кадетів, який підтримував по масонській
лінії дружні стосунки з Тимчасовим урядом і був згоден виконувати
рішення останнього, викликала чималі сумніви. І на умовляння Гру-
шевського, Винниченко, що займав помірковану, як би центристську
20 І55М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Еволюція суспільно-політичних поглядів В . К. Винниченка
позицію, знову згодився очолити Генеральний Секретаріат і сформу
вати його новий склад фактично на умовах Тимчасового уряду, хоч
і з деякими незначними обмовками.
Володимир Кирилович у своєму щоденнику чесно признався самому
собі у неймовірній плутанині тогочасних думок, настроїв, почуттів: «І
злість, і сум, і сміх. Генеральний Секретаріат України є крайова вища
влада. Це всім, хто читає газети, відомо. Але всім, хто читає й не чи
тає їх, видно, що проявів тої влади поки що дуже мало...
...А з Півночі цупко вп’ялися в ту власть і ні на сантиметр не
хочуть упустити. Розбитий, безсилий, нікчемний паралітик люто вче
пився задубілими централістичними пальцями за «єдіную недєлімую»
власть і з тупою злістю не пускає. Мало того, ще плюється, ще сил
кується здискредитувати нас, ще пускається на провокації» 25.
Іноді Генеральний Секретар впадав в апатію, мріяв втекти кудись
на хутір, жалкував, що не може займатись улюбленою літературною
працею (на це йшли рідкісні години — гак п’єса «Панна Мара» була
написана у вагоні поїзда під час поїздки до Петрограда). Та він гнав
від себе напливи слабості, перемагав у собі художника і знову й знову
з головою поринав у політику. «...Ота незнана сила не пускає, стискує
серце тривогою й соромом: не смію я в цей час казати те, що любив
так довго і за що боровся, як умів. Не смію кинути його, не знаючи,
чи стане на моє місце така людина, на яку я свій обов’язок склав би
з легким, довірливим серцем, без тривоги й сорому за себе» 26.
І ще — як стогін, як крик болю і як молитва: «О, Господи, яка то
страшна, тяжка річ відродження національної державності. Як вона
в історичній перспективі буде уявлятися легкою, само собою зрозу
мілою, природною, і як трудно, з якими надлюдськими зусиллями,
хитрощами, з яким, часом, одчаєм, люттю й сміхом доводиться тягати
те каміння державності й складати його в той будинок, в якому будуть
так зручно жити наші нащадки»27.
Ці слова були записані до щоденника буквально напередодні біль
шовицького повстання в Петрограді. Не міг тоді знати Володимир
Кирилович, що його особисто чекають ще тяжкі випробування за
справу, якій вірно служив.
Ідею автономії для України у складі федеративної Росії Винни-
ченко продовжував сповідувати й після падіння Тимчасового уряду.
Він виступав із засудженням більшовиків, які, на його думку, шпур
нули країну у безодню анархії, був проти визнання Ради Народних
Комісарів центральним урядом (як і багато інших тогочасних діячів,
марно сподівався на його неминуче і швидке падіння), відстоював ідею
утворення однорідної соціалістичної влади.
У гострому конфлікті з РНК, що продовжував наростати протягом
усього грудня і вилився-таки у війну, Винниченко зайняв тверду по
зицію. Разом з Петлюрою він підписав офіційну відповідь на ленінсь
кий ультиматум РНК, незмінно кваліфікував боротьбу між Петрогра
дом і Києвом як боротьбу національну. «Оголошення нас буржуями, —
наполягав Голова Генерального Секретаріату, — засіб боротьби неук-
раїнців з українцями. Боротьба, яку тепер ведуть з нами більшовики,
є боротьба національна. Більшовики, які вважають себе представни
ками великоросійської демократії, борються з нами, самі того, мож
ливо, не усвідомлюючи, як великороси» 28.
Володимир Кирилович щиро вірив у значні потенції національно-
визвольного руху, сподівався, що українці не допустять будь-яких
зазіхань на власну державність, будову якої тільки-но почали зводити
після III Універсалу (7 листопада 1917 р.). Але і він, і його колеги,
передусім із соціал-демократичного табору, виявили просто-таки ди
тячу наївність, по суті нехтуючи довгий час питанням про створення
збройних сил народжуваної української держави.
155N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 21
В. Ф. Солдатенко
Як соціаліст Винниченко ще з весни 1917 р. вперто доводив, що
на шляху до нового ладу регулярної армії не потрібно, її функції
успішно візьме на себе народна міліція. Він навіть намагався висмію
вати через «Робітничу газету», у публічних виступах стихійний рух
щодо створення українізованих частин з гучними іменами колишніх
гетьманів. Як один з головних діячів Центральної Ради Винниченко
виявив рішучий протест самостійницьким настроям М. Міхновського,
його спробам очолити український військовий рух. Саме завдяки зу
силлям Винниченка на таку відповідальну роль вдалося висунути
Петлюру, який після довгої перерви поновив членство в УСДРП і
виявляв велику заінтересованість в українізації армії, хоч, судячи з
усього, мало був придатний для реалізації такого складного, відпові
дального завдання. І знову ж таки, Винниченко все зробив, щоб спе
катися з Києва Міхновського. Врешті-решт цього вдалося досягти за
участю Грушевського29.
Велику упередженість виявило керівництво Центральної Ради і
Генерального Секретаріату і щодо зусиль П. Скоропадського по ство
ренню 1-го Українського корпусу. Лідери українського руху не стільки
сприяли, скільки протидіяли розвитку самодіяльного, спонтанного руху
«вільного козацтва» 30.
Та з початком наступу на Київ радянських військ (як створених
в Україні, значною мірою з українців за походженням, так і надісла
них з півночі, з Росії) досить швидко виявилось, що боронити Україн
ську Народну Республіку, запроваджувані Центральною Радою і Ге
неральним Секретаріатом порядки практично нікому.
При всьому романтизмі своєї натури Винниченко намагається
реалістично оцінити ситуацію, критично розібратись у власних діях,
знайти справжні причини одержаних негативних результатів багато-
місячної напруженої і, здавалось, такої натхненної, багатообіцяючої
роботи. Пізніше цей аналіз виллється у жорсткі самокритичні, навіть
безжально-самовикривальні висновки. Винниченко вважав, що в стра
тегії розрахунків було допущено величезної помилки. Абсолютизовані
завдання національного відродження, будівництва української дер
жавності заступили такі важливі в революційну добу соціальні проб
леми, зокрема земельну. Він зазначав, що нічим не іюступаючись зі
своєї соціально-політичної партійної програми, вони в той же час у
самій Ц. Р. свідомо відкладали надалі вирішення гострих соціальних
питань, бо боялись, що не досить зміцнена, усталена національна єд
ність може схитнутись і розбитись через незгоду в сфері соціального
будівництва 31.
Один з лідерів української революції ладен був пояснити поразки
суттєвим відступом проводирів національного руху від соціалістичної
орієнтації. Відданість же більшовиків марксистській ідеології він вва
жав чинником їх сили, зростаючого авторитету в масах. «Стрємління
большевиків творити робітничо-селянську державу з метою створити
за її допомогою соціалістичне громадянство здавалось нам утопією,
авантюрою, кривавою інтригою одної партії, яка домагається влади.
Ми настільки мало були соціалістами, що не допускали навіть думки
про зруйнування буржуазної держави. Де ж бо таки, мовляв, можливо
в таких країнах, як Росія чи Україна, де величезна більшість населення
є селянство, де капіталізм тільки в початкових формах, — заводити
соціалістичний устрій» 32.
Якісно новий висновок, до якого приходить в цей час Винниченко,
полягав у переході від позицій автономізму (ідея федерації, яку ви
сунула Центральна Рада, з багатьох причин збанкрутувала) до ідеї
самостійності України. Аналізуючи конфлікт з РНК, який міг в будь-
який час вибухнути війною, він на засіданні уряду 26 грудня 1917 р.
зазначив: «Коли справді більшовиками буде оповіщена священна вій
на, задля нас найкраще — проголосити самостійність. Ми не можемо
22 183М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка
воювать, одночасно ведучи війну з большевиками, разом з ними вою
вати з німцями»33.
Якщо більшість колег по керівному складу Центральної Ради
вбачала порятунок насамперед у зовнішньому факторі, то Винниченко
ставився до іноземної допомоги з упередженням. Його розум гаряч
ково шукав якогось іншого виходу. З одного боку, він був переконаний,
що повновладдя більшовиків знищить ті національні здобутки, які
дались з таким трудом. З іншого, — розумів, що протистояти більшо
викам, кардинально не змінюючи соціальних орієнтацій, дотримуючись
зжилих стереотипів — справа безнадійна. З цього погляду, не стільки
імпульсивністю, відчаєм, а скоріше холодною розсудливістю (можливо,
до певної міри наївною, ілюзорною), а також здатністю до самопо
жертви в ім’я торжества української ідеї було продиктовано малозро
зумілий, на перший погляд, майже самогубний крок. Після відхилення
пропозицій переобрати Центральну Раду, влити до неї нових людей,
ближчих до мас, що Винниченко взагалі вважав «єдиним виходом»,
він на одному з «вужчих засідань» (4—5 чоловік, що визначали за
гальний курс) висунув план: ліва частина Секретаріату мала заареш
тувати його і тих членів Секретаріату, на яких громадська думка по
кладала відповідальність за невдачі, оголосити владу Рад, перевибори
Центральної Ради й мирні переговори з РНК. Тоді, на думку Винни
ченка, влада залишилася б в українсько-національних руках, а «Історія
революції на Україні пішла би зовсім инчими шляхами, не такими
трудними, болючими й часом ганебними та й надзвичайно шкодливими
для самої національної справи, не кажучи вже про політично-со
ціальну» 34.
Та такий план було відкинуто, а здійснити щось подібне україн
ським есерам просто не вистачало хисту.
Володимир Винниченко ще деякий час залишався Головою уряду
(Генеральний Секретаріат після оголошення IV Універсалом самостій
ності УНР переіменовано в Раду Народних Міністрів). Проте і гро
мадська думка, і він сам були вже готові до того, що йому слід від
ступитися від влади. І 25 січня 1918 р. він це зробив.
Коли Центральна Рада під ударами радянських військ евакую
валась до Житомира, Винниченко, що не в усьому погоджувався на
пронімецьку орієнтацію, обрав інший маршрут. Змінивши зовнішність,
він разом з дружиною попрямував на Південь, до Бердянська. Розчи
нившись у натовпі подорожуючих, Володимир Кирилович жадібно
всотував оцінки масами поточного моменту, проводирів українського
руху, що нерідко дуже боляче ранили, краяли серце. Особливо нестерп
ною була думка, що гине сама Україна-мати, сама її національна
сутність.
Якийсь час довелось пожити на території, де порядкували більшо
вики. В душі весь час йшло внутрішнє боріння: де правда, хто пра
вий, з ким солідаруватнсь. «І от яке повинно бути становище людини,
яка ніколи не стояла за інтереси багатих, яка все життя поклала на
ідею революції і соціалізму, але яка не вірить, що большевицьким
шляхом можна допомогти тим ідеям реалізуватись. Що їй робити?» 35.
Не міг Винниченко чітко зорієнтуватись і в оцінці приходу окупантів
на Україну — долали сумніви: «...Можливо, німці й принесуть само
стійну Україну. Але чи вони ж цим задовольняться? Чи не схотять
вони принести поміщицьку, мілітаристську, щиро буржуазну Україну?
...Серце стискається. І тоскно стає, і сумно, і тривожно»36.
Невдовзі Володимир Кирилович переїжджає на хутір Княжа Гора
на Канівщині, займається здебільшого улюбленою працею — пише
художні твори, як би «збоку» спостерігає за перебігом подій, моделює
оптимальні дії в інтересах української справи, української революції.
Осмислює історію рідного краю, особливо в революційну добу, і дає
їй ємку, проникливу, переконливу характеристику, та водночас і обез
155 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, М 6 23
В. Ф. Солдатенко
зброюючу, приголомшуючу, шокуючу, просто нищівну. На таке здатен,
очевидно, лише той син народу, який не просто палко любить Вітчизну,
проймається всіма її болями, але й є справжнім вченим-мислителем,
який може філософськи, історично аналізувати, узагальнювати, оціню
вати перебіг найсуперечливіших подій. «Читати українську історію
треба з бромом, — з сумом змушений констатувати Винниченко, — до
того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того бо
ляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, за
шарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи
вірніше: півдержавного) існування, що одгризалась на всі боки: од
поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, без
перервний ряд повстань, війн, пожарищ, голоду, набігів, військових
переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер?
Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія:
Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити. З другого боку
вже стоїть Польща, наготовивши легіони. Прийшов дужчий, вигнав
Москву, одпихнув поляків і сам ухопив за горло й видушує все, що
може. Збоку присмокталась і четверта — Австрія.
А всередині теж те саме. Паршиві шанолюбці, національне сміття,
паразити й злодії продають на всі боки: хто більше дасть. Нащадки
прадідів поганих повторюють погані діла дідів-поганців. І розшарпа
ний, зацькований народ знову безпомічний жде, якому панові його
оддадуть. Вигідніше буде можновладцеві оддать Москві — оддасть.
Вигідніше собі лишити — лишить. Ні, ні української історії, ні україн
ських газет читати без брому, валеріянки або без доброї дози філо
софського застереження не можна» 37.
Володимир Кирилович душею рветься в епіцентр політичного
життя — до Києва і водночас сумнівається, вагається. Непевність
переривається раптово, переривається саме тими, хто найбільше бояв
ся повернення Винниченка до громадської діяльності. На початку
липня 1918 р. його заарештовують охоронці гетьманського режиму у
підозрі підготовки державного перевороту і привозять до Києва. Без
глуздість звинувачень і превентивних заходів досить швидко з ’ясову
ється і менше, ніж за добу, його випускають.
Далі боротись з самим собою було неможливо, і Винниченко
включається в політичний процес, спрямований на ліквідацію геть
манства. Він з самого початку рішуче засуджував переворот генерала
Скоропадського, до якого відчував сильну антипатію, навіть неприхо
вану відразу. Встановлений режим Володимир Кирилович оцінював
не інакше як маріонетковий, оперетковий, що тримався на хисткій
угоді російських шовіністів-великодержавників з австро-німецькими
окупантами, і з іронією, навіть сарказмом відреагував на переговори
зі Скоропадським, «нещасним, тупим і слинявим кретином» з приводу
«кабінету».
Натомість Винниченко очолив Національний Союз — блок україн
ських партій, офіційно опозиційних гетьману. Однак у Союзі лідер
українських соціал-демократів довгий час практично один дотриму
вався курсу на підготовку повстання проти антинародного режиму (з
ним солідаризувався лише Микита Шаповал).
У переможну перспективу повстання сам Винниченко вірив мало,
навіть восени 1918 р. Однак вважав його конче необхідним як ефек
тивний засіб відродження віри в Україну, зміцнення національної са
мосвідомості народу. Показовим тут є таке міркування: «Я цілком
припускав і навіть майже певен був, що нас розіб’ють, розженуть,
розтрощать. Діло було зовсім не в тому, а в тому, що цим виступом
ми реабілітуємо ідею національного українського руху серед нашого
народу, де політики Ц. Ради, німці й гетьманщина так запаскудили її,
так спровокували й огидили, що маси без ворожости не можуть чути
слова «Україна».
24 133И 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, М 6
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка
Отже, на мою думку, наш обов’язок був виступити проти всіх
ворогів працюючих українських мас, бо ми самі були винні в тому,
що ці вороги катують їх. Тоді маси наочно побачуть, що українська
ідея не стоїть у суперечности з соціальними інтересами мас і що то
іменно українці виступили на бій з німцями, панами й гетьманщиною
за трудовий народ. І хай не вдасться повстання, але ми реабілітуємо
себе перед нашими трудовими клясами, ми своєю «фантастикою» ре
ально покажемо їм, що ми не тільки можемо приводити німців та
панів, але й бити їх, і жертвувати, коли треба, своїм життям за свій
народ» 38.
Отже, Винниченко вважав, що повинен бути органічний зв’язок
між проблемами національними і соціальними. Досягнення цієї мети
стало б першою необхідною умовою і запорукою дальшого підйому
національно-визвольного руху, перетворення його на справді масову,
вседолаючу силу.
Тим часом зовнішньополітична, а з нею і внутрішня обстановка
в Україні радикально змінилася. У Німеччині й Австро-Угорщині ви
бухнули революції. Підпори, точніше основа гетьманського режиму,
миттєво зруйнувалися, а сам режим, хоч і кинувся ще до цього шу
кати підтримки у сусідів — російських великодержавників, досить
швидко буквально «завис» у повітрі. Проте гетьманці гарячково
готувались нанести превентивний удар по своїх суперниках — україн
ських патріотах. За цих умов зволікання з рішучими діями могло
розглядатися лише як злочин проти національної ідеї, національної
справи. Винниченко скликає засідання Національного Союзу, дово
дить, що повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене, про
понує обрати Директорію й від імені всіх партій українства передати
їй повноту влади. Цього разу шальки терезів схилилися у його бік.
(Далі буде) 1
1 В и н н и ч е н к о В. Краса і сила. Повісті та оповідання.— К., 1989.—752 с.;
Й о г о ж. Сонячна машина.— К., 1989.— 619 с.; Й о г о ж. Намисто. Оповідання.— К-,
1989. —380 с.; Й о г о ж. Відродження нації.— К., 1990; Й о г о ж. Вибрані п’єси.— К.,
1991.—605 с.; Й о г о ж. Заповіт борцям за визволення.— К., 1991.— 123 с.
2 В и н н и ч е н к о В. Щоденник / / Київ, 1990.— № 9.— С. 91 — 123; № 10.— С. 10,
96— ПО; № 11.— С. 88— 106; Й о г о ж. Из дневников. Открьітое письмо Сталину и
членам Полнтбюро ВКП / / Дружба народов.— 1989.— № 12.— С. 16—205; Й о т о ж.
Єврейське питання на Україні // Сучасність.— 1992.— № 8.— С. 116—125; Ілюзії, що
переросли час. Невідомі листи Володимира Винниченка/ / Культура і життя.— 1993.—
5 червн.
3 Див.: Ф е д ч є н к о П. Оцінюємо з класових позицій. Про політичне обличчя і
художню творчість В. Винниченка / / Київ, 1987.— № 12.— С. 49—59; Жу л и н -
с ь к н й М. Володимир Винниченко (1880— 1951) / / Літературна Україна.— 1989.—
30 лист.; Й о г о ж. Художник, распятьій на кресте политики. Судьба Владимира Вин
ниченко / / Дружба народов.—1989.— № 12.— С. 147 -160 та ін.
4 X м і л ь І. Політична діяльність В. К. Винниченка / / Український історичний
журнал.— 1989.— № 7.— С. 82—91; Л о з и ц ь к и й В. Чи був Володимир Винниченко
членом КП(б)У / / Літературна Україна.— 1989.—24 серп. Й о г о ж. Не сприйнявши
нових реалій. Сторінка з політичної біографії В. К. Винниченка / / Під прапором лені
нізму.— 1989.— № 12.— С. 73—78; С а п п а М. Винниченко і Раковський / / Вітчизна.—
1990. — № 4.— С. 131— 143 та ін.
5 Державний центр Української Народної Республіки. Статті і матеріали. Філа
дельфія — Київ — Вашингтон, 1993.— С. 395—420.
6 К о с т ю к Г. Володимир Винниченко і його доба; Й о г о ж. Володимир Вин
ниченко та його останній роман.— Нью-Йорк, 1971.—61 с.; В и н н и ч е н к о В. Щоден
ник.— Едмонтон.— Нью-Йорк, Т. І, Т. II.— 1980.
7 С м о л е н ч у к М. Помилки у жандармському циркулярі // Київ.— 1990.—
№ 6, 7.— С. 108— 1 ІЗ; Ж у л и н с ь к и й М. «Яке велике щастя я мала...» Радощі і пе
чалі Розалії Винниченко / / Україна.— 1992.— ЛА> 10.— С. 14— 17; С а м а р ц е в І. Г.
До біографії В. Винниченка / / Архіви України.— 1991.— № 4.— С. 72—74; Літератур
на Україна,— 1989.— 24 серп., 30 лист.; 1990.— 2 жовт. та ін.
6 В и н н и ч е н к о В. О морали господствующих и морали угнетенньїх.— Львов,
1911.— С. 4, 11.
9 В и н н и ч е н к о В. Щоденник і і Київ.— 1990.— № 9.— С. 92.
188У 0130—5247. Укр. іст. жури. 1994, М 6 25
Лі. Ф. Дмитрієнко, О. 10. Лисенко
10 Т а м ж с.— С. 114.
11 Т а м же.
12 Див.: В и н и и ч е н к о В. Щоденник 11 Київ.— 1990.— № 11.— С. 104.
13 Робітнича газета.—11917.—4 жовт.
14 Т а м ж е.
15 Т а м ж е.
16 Див.: С о л д а т е нко В. Ф. Становлення української державності і проблема
збройних сил (березень 1917 — квітень 1918 рр.) //У кр. іст. жуїр,н.— 1992.— № 5.—
С. 47—48.
17 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації. Ч. І. К.— Відень, 1920.— С. 166.
18 Т а м ж е.— С. 157.
19 Г р у ш е в с ь к и й М. Спомини // Київ — 1989.— № 9.— С. 144.
■ ° Центральний державний архів громадських об’єднань України (далі — ЦДАГО
України), ф. 57, оп. 2, спр. 119, арк. 33—37.
Х р и с т ю к П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917—
1920 рр.— Відень, 1921.— Т. 1.— С. 81.
22 Цит. за: М а н и л о в В. Из истории взаимоотношений Центральной Радн с
Временньїм правительством (к июльским собьітиям 1917 г. // Летопись революции.—
1927.— № 4.— С. 23.
23 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 2, спр. 119, арк. 7, 8, Т2, 13, ЗО, 31.
24 Т а м ж е, арк. 11.
25 В и н н и ч е н к о В. Щоденник // Київ.— 1990 — № 9.— С. 118—119.
26 Т а м ж е.— С. 118.
27 Н ам ж е.— С. 119.
28 Киевская мьісль.—1917.—6 декаб.
29 Див.: С о л д а т е н к о В. Ф., С о л д а т е н к о 1. В. Виступ полуботківців у
1917 р. (спроба хронікально-документальної реконструкції події / / Укр. іст. жури.—
1993.—№ 9.— С. 36.
30 Див.: С о л д а т е н к о В. Ф. Центральна Рада та українізація армії / / Укр.
іст. журн.—1992.— № 6.— С. 26—39.
31 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації. Ч. І. К.— Відень. 1920.— С. 83—84.
32 Т а м ж е.— С. 107.
33 ЦДАГО України, ф. 57, оп. 2, спр. 119, арк. 31.
34 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації. Ч. II.— С. 222.
35 В и н н и ч е н к о В . Щоденник /У Київ, 1990.— № 9.— С. 120.
36 Т а м ж е.
37 Т а м ж е.— С. 122.
38 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації.— Ч. III.— К — Відень, 1920.— С. 95.
Маловідомі сторінки історії
М. Ф. Дмитріснко (Київ), О. Ю. Лисенко (Киїз)
Національна валюта України (1918— 1919 рр.)
Після лютневої революції 19 17 р. та утворення у березні. Центральної
Ради в Україні відразу ніхто не вів і мови про введення своєї націо
нальної валюти. Нова влада ставила своїм завданням досягти тільки
права на автономію України у складі федеративної демократичної
Російської республіки. Отже, власні гроші для України за умов фе
дерації та єдиного економічного простору не передбачалися. Однак
протягом літа—осені стрімка зміна політичної ситуації спричинила те,
що молода українська влада була поставлена перед проблемою невід
кладного вирішення питання про незалежність та суверенітет респуб
ліки, адже йшлося про державність України, перспективи її самостій
ного національного розвитку. Проголошення у листопаді Української
Народної Республіки в рамках федерації з Росією було тільки першим
кроком на шляху до вирішення проблеми незалежності держави.
Проте ще до проголошення у IV Універсалі (січень 1918 р.) самостій
ності УНР Центральна Рада встигла провести ряд важливих соціаль
26 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213930 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-17T13:08:14Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Солдатенко, В.Ф. 2026-02-19T09:19:40Z 1994 Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції / В.Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 15–26. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213930 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції Эволюция общественно-политических взглядов В. К. Винниченка в эпоху украинской революции Article published earlier |
| spellingShingle | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції Солдатенко, В.Ф. Статті |
| title | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції |
| title_alt | Эволюция общественно-политических взглядов В. К. Винниченка в эпоху украинской революции |
| title_full | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції |
| title_fullStr | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції |
| title_full_unstemmed | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції |
| title_short | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції |
| title_sort | еволюція суспільно-політичних поглядів в. к. винниченка в добу української революції |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213930 |
| work_keys_str_mv | AT soldatenkovf evolûcíâsuspílʹnopolítičnihpoglâdívvkvinničenkavdobuukraínsʹkoírevolûcíí AT soldatenkovf évolûciâobŝestvennopolitičeskihvzglâdovvkvinničenkavépohuukrainskoirevolûcii |