Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1994 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213932 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу / В.О. Трипольський // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 41–52. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860291310470037504 |
|---|---|
| author | Трипольський, В.О. |
| author_facet | Трипольський, В.О. |
| citation_txt | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу / В.О. Трипольський // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 41–52. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T01:51:50Z |
| format | Article |
| fulltext |
Тернисті шляхи демократи
1 Ф р и д м а н М. И. Государственное хозяйство и денежное обращение Роєсші
(1913— 1919)— М., 1919.— С. 15; Бнлимович А. Революция, большевики и хозяйство
России.— Ростов-на-Дону, 1919.— С. 21—22.
2 Ф р и д м а н М. И. Назв, праця.— С. ЗО.
а Вестник Елисаветградского земства.— 1918.— № 20.— С. 2.
4 Ф а л ь к н е р С. А. Задачи унификации денежной массм / / Зкономическая
жизнь.— М., І919.— №-111.
5 Известия Союза промьішленности, торговли, финансов и сельского хозяйства
Украиньї.— 1918.— № 2.— С. 1.
6 Там же.— С. 2.
7 Зкономическая Жизнь.— М., 1919.— 17 січня.
8 Известия Союза промьішленности, торговли, финансов и сельского хозяйства
Украиньї— 1918 — № 2.— С. 9.
9 Вестник Елисаветградского земства.— 1918.— № 21.— С. 1.
10 Українська Загальна Енциклопедія.— Т. 3.— Львів — Станіслав — Коломия,
1931— 1933.— С. 958—959. В праці Д. Дорошенка «Історія України 1917—1923 рр.—
Т. II. Українська гетьманська держава» (Ужгород, 1930.— С. 278—282) цифра при
бутків інша — 3 179 630 984 карбованці.
11 Ш р а м ч е н к о С. Перші українські марки-шаги (1918— 1920) / / Український
філателіст.— 1931.— № 3—4.— С. 1.
12 Там же.— С. 2.
13 Ш р а м ч е н к о С. Ще про підроблені марки-шаги з 1918 року / / Український
філателіст—1929.— № 7—8.— С. З—4.
14 Новме деньги/ / Финансовьій журнал.— 1918.— № 1.— С. 19.
15 Д о р о ш е н к о Д. Історія України 1917— 1923 рр. Том II. Українська гетьман
ська держава 1918 року.— Ужгород, 1930.— Додаток.— С. XXIX.
16 Державний вісник.— 1918.— № 12.— С. 1.
17 Там же.— № 8.— С. 2.
18 Там же.— № 23.— С. 2.
19 Известия Союза промьішленности, торговли, финансов и сельского хозяйства
Украиньї.— 1918.— № 2 3 .— С. 6.
20 Бюллетень Киевского городского самоуправления.— 1919.—»№ 4.— Авгуег—
сентябрь.— С. 1.
21 Екатеринославский вестник.— 1919.— № 66.— С. 2.
22 Там же.— № 1.— С. 2.
23 Вістник УНР.— 1919.— № 35.— С. 2.
24 Там же.— № 18.— С. 3.
25 Там же.— № 1.— С. 4.
26 Там же.— № 4.— С. 2.
27 Україна.— 1919.— № 11.— С. 4.
28 Там же.— № 12.— С. 3.
29 Вістник УНР.—1919.— № 36.— С. 1.
30Д о ц е н к о О. Літопис української революції.— Т. 2.— Кн. 4.— Київ—Львів».
1923.— С. 143.
31 Там же.— С. 305—306.
32 В л а с е н к о Е. Фінанси України.— Прага, 1927.— С. 147.
Методологія та методика
історичних досліджень
В. О. Трипольський (Київ)
Тернисті шляхи демократії:
спроба політологічного аналізу
Кожна епоха відзначається своїм специфічним підходом до вирішення
історичних проблем, а отже, й специфічною домінантою суспільних по
нять, наукових категорій. Важливою проблемою нашого часу є утверд
ження демократії в усіх царинах суспільного життя. Масштаби і мож
ливі результати демократичних перетворень до кінця ще не усвідомле
ні. Як буде розвиватися за цих умов держава? Яка роль при цьому на
лежатиме різним владним структурам? Чи вдасться демократії оста
ІЗЗІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 41
В. О. Трипольський
точно звільнитися від обтяжливих залишків автокритизму і чи можлива
взагалі «чиста» демократія? Подібні запитання, значущі самі по собі,
подвійно важливі для України, яка в непростій економічній, соціально-
політичній та інформаційно-ідеологічній ситуації шукає свій, відповід
ний до її історичних традицій і життєвих потреб шлях до демократії.
Теоретичні проблеми державотворення в Україні досить широко об
говорюються в наукових колах. Не все, звичайно, вдається з ’ясувати на
стільки, щоб можна було давати готові практичні рекомендації. Та за
слуговує на увагу вже й те, що визначені ті перспективні напрями до
сліджень, в руслі яких молода вітчизняна політологія вже дає помітне
нагромадження знань.
Важливою передумовою дальшого зростання евристичних можливо
стей політичної науки є зміцнення її методологічної основи, в тому чис
лі за рахунок посилення зв ’язку логіко-теоретичних і історичних методів
дослідження. Звернення до історії, її незаперечних свідчень часто стає
вирішальним для визначення адекватності здобутих знань соціальній
дійсності. Водночас не можна не рахуватися з тцм, що історичні до
слідження будь-якого суспільного явища, в тому числі демократичних
процесів, мають самостійну теоретико-пізнавальну значимість. Вони
дозволяють не тільки глибоко проникати в саму сутність демократії,
але й осягнути всю багатоаспектність її проявів і трансформацій, кон
кретний, специфічний для кожної епохи і для кожного народу зміст
тих одвічно болючих питань, над вирішенням яких працюють усі, хто
стає на шлях демократичних реформ.
Маючи на меті розглянути проблему в широкому історичному ас
пекті, ми теж виходимо з того, що це дасть можливість точніше визна
чити справжній зміст і соціальну спрямованість демократичних процесів
в Україні.
Звернення до минулого свідчить, що демократія — не таке вже по
ширене явище на зорі цивілізації. Так званий схід являв картину па
нування суцільних деспотій. Та і в країнах Середземномор’я перева
жали тиранічні, олігархічні режими. Класичного вигляду демократія
набула лише в Афінах за часів Перікла і в республіканському Римі.
Зазначений факт можна тлумачити по-різному. Але гідне уваги перш за
все те, що визріває демократія не на будь-якому грунті, що для неї по
трібні певний рівень розвитку економіки і соціальної структури, пробуд
ження особистої самосвідомості у основної частини членів суспільства.
Той факт, що впродовж всієї історії включно по XVIII ст. спостері
гались здебільшого авторитарні форми державної влади, якраз і пояс
нюється гостротою класових і міжетнічних конфліктів, соціальною при
гнобленістю переважної більшості населення. З одного боку, ніщо не
заважало привілейованій меншості нав’язувати всім свою деспотичну
волю. А з іншого боку, авторитарні важелі виявлялись найпридатнішими
для придушення будь-якої опозиції і непокори.
Стародавні Афіни в цьому відношенні становили рідкісний виня
ток. Внаслідок збігу ряду сприятливих історичних обставин для них
відкрилися значні економічні і зовнішньоторговельні можливості, а
отже, перспектива подальшого розвитку міста-держави. Але для реалі
зації цього треба було якомога повніше використати той сукупний ін
телектуальний, моральний потенціал, яким володіє народ, пробуджений
до самостійної політичної творчості. Одним словом, демократичний
устрій став для Афін історичною необхідністю і відповідні реформи
Фемістокла і Перікла дістали гарячу підтримку.
Змальовуючи афінську демократію, звертають увагу, як правило,
лише на її атрибути: народні збори (еклесія), суд присяжних (геліея),
виборність і регулярна змінюваність посадових осіб тощо. І коли зга
дують про причини її краху, то теж посилаються на недосконалість дея
ких інститутів влади. Але ці розрізнені зауваження не прояснюють го
ловне: чому ж саме так і не вдалося довести демократичний процес в
•4» I$ЗN 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Тернисті шляхи демократії
Афінах до довершеності, що згодом дало підставу деяким авторам, в то
му числі Арістотелю, ставити демократію нарівні з тиранією і олігар
хією? 1.
Справа тут, очевидно, не в досконалості (чи недосконалості) пев
них інститутів народовладдя, а в тому, що афіняни ще не були здатні
осягнути саму суть народовладдя, а отже, правильно визначити зміст і
межі компетенції кожного з його механізмів та інститутів. Як би то не
було, але жоден владний орган ні за яких обставин не спроможний за
мінити собою всю державу, так само, як і державна воля, навіть коли її
висловлюють всі громадяни, що зібрались разом на народні збори, ще
не виражає всієї глибини та ідентичності волі, бажань, інтересів наро
ду як такого. Взятий не у всій цілісності свого буття, а лише в один з
його моментів, народ може потрапити під вплив всілякого роду демаго
гів, авантюристів та навіть і власних примх, забобонів, а отже, — вда
тись до невиправданих і нерозумних вчинків. Запобіганню цьому слу
жить взаємодія різних механізмів, гілок влади, а головне — підпоряд
кування всіх владних органів закону.
На сьогоднішній день немає іншого, більш досконалого державно-
політичного механізму, який би так вдало і всеосяжно відбивав та реа
лізував всю цілісність прагнень, інтересів народу, як це роблять за
кони. Звичайно, кожний акт представницької чи виконавчої влади має
справу з регулюванням інтересів тих чи інших груп, класів, регіонів і т. п.
Але тільки в системі законів демократичної держави втілюються не ок
ремі інтереси окремих груп та поколінь громадян, а корінні інтереси і
всезагальна воля народу. Саме тому в правовій демократичній державі
над усім панує закон.
Але афіняни ще тільки освоювали ази демократії, і деякі її прин
ципові істини лишалися для них недоступними. І це багато в чому обу
мовило їх фатальні помилки. Вони втратили колись могутню морську
імперію, тому що поводились із власними колоніями та союзниками
беззаконно і несправедливо. Згубили своє місто, намагаючись керувати
військовими справами за допомогою дебатів на ринковій площі.
Обмеженість афінської демократії виявилась також у спотворено
му розумінні цілей державної влади. Публічна влада немов би замкну
лася на самій собі. Маючи на увазі лише інтереси цілого, міста-держа-
ви, вона не тільки не визнавала права рабів, але й не брала до уваги ін
дивідуальних інтересів її повноправних громадян. Як раб перебував під
владою свого господаря, так громадянин — під владою держави. Міра
його свободи, право на життя і особиста недоторканність обумовлюва
лись тим, як відправляв він політичні справи і обов’язки. Коли ж на ко
гось з афінян падала підозра у політичній неблагонадійності, то він міг
бути підданий остракізму, позбавлений громадянства, майна і навіть
життя.
І все ж історичний досвід афінської демократії лишається немину
чим саме тому, що вона переконливо довела реальність народовладдя.
Водночас вона показала, що зародження громадянських почуттів і са
мосвідомості, прилучення до повсякденних справ і турбот свого народу
здатні пробудити у людей неабияку творчу енергію і ділову активність.
Варто нагадати, що саме на час розквіту демократії припадає справді
унікальний культурний зліт, найвищий економічний і політичний роз
виток Афін.
Інші факти для роздумів нам дає історія становлення демократії,
яку явили людству Північно-Американські Сполучені Штати наприкінці
XVIII ст. Виникла американська демократія в результаті наполегливої
боротьби народу за свою свободу і незалежність. Водночас вона мала
щасливу можливість скористатить прогресивними ідеями європейських і
власних просвітителів, спиралась на соціальні інтереси принципово но
вих верств суспільства, людей волелюбних, підприємливих і працьови
тих.
7 55 // 0130—5247. Укр. іст. журн. 1094, М 6 43
В. О. Трипольський
Прийнята 1776 р. Декларація незалежності США була першим
історії державним актом, який проголосив народний суверенітет осно
вою державно-правового життя. Конституція закріпила положення^,
згідно з якими склад конгресу і глава виконавчої влади (президент)
визначаються через загальне волевиявлення громадян. Всі інститути,
влади визнають над собою вищу силу закону, а сам закон змінюється
тільки законним шляхом. Новим явищем у політичній практиці стали
конституційні гарантії основних прав і свобод людини. Постало питан
ня про неприпустимість втручання держави в автономні сфери грома
дянського суспільства, а також про збалансованість інтересів громадян
ського суспільства і держави. Щоб запобігти монополізації влади в од
них руках, батьки американської демократії вдались до принципу роз
поділу влад.
Проте історики неодноразово повертались до того факту, що дале-
ко не всі американці задоволені «благами цієї демократії». Наприклад,.
Токвіль не тільки із захопленням пише про неї, але й наполягає на то
му, щоб «ми принаймні знали, чого від неї можна чекати і чого слід
побоюватися»2. Будучи однією з класичних країн сучасної демократії,.
США, особливо виразно явили світові її глибокі суперечності, неадек
ватність ряду політичних форм нестихаючій, виснажливій боротьбі кор
поративних інтересів. Не випадково А. Шлезінгер, посилаючись на
численні свідчення з історії своєї країни, зазначає, що комерція, зажер
ливість і розкоші призводили до падіння не одного демократичного уря
ду, що і тепер вони несуть в собі загрозу для морального здоров’я нації3.
Незважаючи на великі за часом демократичні традиції, в США не
вдалося вирішити таку застарілу політичну проблему, як відчуження,
людей від держави і влади. ГІро це свідчать, зокрема, абсентизм знач
ної частини виборців, висока питома вага порушень правопорядку і
скоєння злочинів. Наполягаючи на власному еталоні розуміння прав»
людини, багато американців підтримує дії уряду, коли той вдається до
тиску і насилля щодо інших держав і народів.
І все ж слід віддати належне тим, хто стояв у витоків американ
ської демократії, та їхнім спадкоємцям. Адже їм вдалося витворити та
ку її модель, що вона вистояла, незважаючи на всі соціальні і політич
ні випробування. І ця її стійкість, гнучкість, спроможність до самовід
творення ПОЯСНЮЮТЬСЯ ' не тільки унікальністю політичних інститутів
США вдалою системою правових важелів. Не менш принципове зна
чення мають закладені в самий характер американського суспільства
здоровий практичний глузд, контактність, готовність людей, у тому
числі й офіційних осіб, до компромісів, нетерпимість до ідейного докт
ринерства, дуже помітна в країні роль громадської думки.
XIX і XX ст. характеризуються поворотом багатьох держав і наро
дів до демократії. В наш час лише ті країни, що знаходяться на перифе
рії нових цивілізаторських процесів, або ж такі, що переживають внут
рішній хаос (якч скажімо, деякі колишні республіки СРСР), ще вага
ються між демократією і автократією. В розвинутих же країнах Євро
пи, Азії, Америки демократія входить у коло цінностей, які поділяє
переважна більшість громадян.
Що ж спонукає народи віддавати перевагу демократичним орієн
таціям? Які історичні чинники та ідейні мотиви лежать в основі цього?
Явна перевага, яку віддають люди демократії перед іншими полі
тичними режимами, викликана передусім зростанням особистісних за
сад у сучасному історичному житті. Люди не тільки відчули перевага
особистої свободи, але й на власні очі переконалися, що ніякий хариз-
матичний вождь, так само як і найосвіченіша державна бюрократія, ніко
ли не допустить применшення власного впливу на владу, втрату влас
них привілеїв за рахунок зростання прав і соціальної значимості всієї
маси громадян, а значить, і не дозволить здійснення розподілу влади
серед всього народу. Свобода і різносторонній розвиток кожної людської
44 ІВЗІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. № 4 . М £
Тернисті шляхи демократії
особи можливі тільки в демократично організованому суспільстві, а
схильність багатьох людей до авторитарності і несправедливості робить
демократію конче необхідною.
Імператив демократії виразно заявив про себе також у зв’язку з іс
тотними змінами у суспільному житті під впливом сучасної науково-
технологічної революції. Суть останньої аж ніяк не вичерпується тим,
що стосується економіки та її інфраструктури. Піонерні технології, ста
новлення на їх основі принципово нового виробничого укладу обумов
люють радикальну перебудову багатьох сторін людського життя, а ра
зом з тим — можливість значного підвищення рівня інтелектуальних,
креативних здібностей людини. Вже сьогодні, за визнанням провідних
соціологів, економістів, бізнесменів світу, людський фактор, кваліфіка
ція, знання, творча кмітливість виробничого персоналу найбільшою мі
рою визначають якісні параметри, а отже, і долю виробництва.
Коли ж творча діяльність стає масовою, то це не може не позначи
тися на чинниках праці, формах її організації та дисципліни, на всій ду
ховній, соціальній атмосфері в суспільстві. Необхідність створення умов
для розкриття творчого потенціалу всіх людей вимагає більш доскона
лих форм громадянської інфраструктури, вирішення громадських і сус
пільних проблем не на основі жорстких авторитарних рішень, а через
власну ініціативу, самодіяльність трудівника, через проробку альтерна
тивних проектів дій, узгодження різноманітних інтересів та цілей.
Проблема демократії, запровадження розумних і гуманних взаємо
відносин між людьми гостро постала і у зв’язку з величезними, текто
нічними за своїм характером зрушеннями в геополітичній структурі
світу. Потяг народів до миру, цивілізованих способів вирішення усіх
спірних питань і суперечностей не знімає небезпеки, яку несуть люд
ству мілітаристські режими. Досягнення НТР надали їх тоталітарним
зазіханням новий стимул. Поряд із гонкою озброєнь доводиться спосте
рігати, як вони все настирливіше вдаються до «технологічної і культур
ної агресії», фінансового диктату. Непродумана, вузькоегоїстична полі
тика у використанні досягнень НТР порушує екологічну рівновагу,
вкрай загострює глобальні проблеми. В ситуації ж, коли перед усім
людством постало гамлетівське «бути чи не бути?» — демократія, при
боркання будь-яких автократичних, тоталітарних, охлократичних режи
мів стає вже не темою політичних сперечань, а безумовно і нагальною
вимогою.
Міняються, однак, не тільки становище, значення і роль демократії
'в політичному, суспільному житті. Змінюються її власні якісні параметри.
Візьмемо, наприклад, такі демократичні ідеї, за які ще на початку
століття наполегливо боролось багато народів світу, як: можливість
участі всіх громадян у виявленні політичної волі, формування вищих
органів влади через загальні вибори, відкритий характер прийняття
владних рішень через представницькі органи, функціонування різних
гілок влади за принципом їх рівноваги, визнання в усьому державному
і громадському житті верховенства права. Нині вони є нормальним
явищем в цивілізованих державах. Тепер можливості дальшого прогре
су демократії переміщаються в галузі структурування механізмів і ін
ститутів у процесуальну сферу, в удосконалення процедурних питань.
У діяльності парламентів, у взаємовідносинах законодавчої та ви
конавчої влади, держави і громадськості, влади і опозиції вирішально
го значення набувають уміння підтримати атмосферу партнерства і
конструктивного співробітництва, досягнення розумного компромісу.
Дедалі очевиднішою стає обумовленість демократичного процесу
розвитком громадянського суспільства, зрілістю структурних елементів
останнього. У зв ’язку з цим цілком обгрунтовано наголошується в лі
тературі на посилення уваги до питань соціальної демократії, на більш
рівномірному і збалансованому розвитку політичних і соціальних прав
громадян. Не один демократичний лад в Європі зазнав поразки через
/5 5 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 45
В. О. ТріїПОЛьський
те, що був неспроможним попереджати і своєчасно розв'язувати супе
речності і соціальні конфлікти.
Удосконаленню демократії немає меж. Погоджуємося з тими, хто*
пише про принципову незавершеність будь-якої її моделі і стану. Це,
правда, не значить, що вона позбавлена внутрішньої визначеності і тієї,
структурної цілісності, на які можна з упевненістю покластись. Йдеться
про інше, а саме про те, що демократія є одночасно і стан, і процес і
що між ідеальною моделлю демократії і реальною дійсністю існує пев
ний розрив, що реальність завжди недосконала по відношенню до будь-
якої ідеальної моделі. Звідси і розвиток демократії відбувається, за
висловом Н. Боббіо, у вигляді двох, спрямованих назустріч один одно
му процесів: від ідеалу до дійсності, реальності і від реальності до
ідеалу 4.
Для нас, українців, демократична ідея близька не тільки в силу
відображення в ній назрілих потреб сучасності, але й тому, що вона
змикається з нашою національною історією. Адже переважна більшість
громадських, культурних діячів, під впливом яких впродовж минулих
століть розвивалася суспільна думка в Україні, послідовно і невідступ
но виступали за демократичний устрій життя.
Певні елементи демократичного способу вирішення публічних справ
мали місце вже в Київській Русі. Серед них найвиразніше заявило про
себе всенародне віче у містах. М. Грушевський називає його «органом
громадської контролі над князем і його управою»5. Думається, що було
б невірно розглядати його лише як своєрідний залишок від первісної
общинної демократії, воно виражало волю принципово нових історич
них верств населення, в тому числі торгово-ремісничого люду. А голов
не, що характеризує віче, це те, що ці інституції дійсно несли політич
не навантаження, виступали посередниками між державою (в особі
князя та його дружини) і громадськістю великих міст. Віче тримало
князя та його урядників «під своїм наглядом, ставило князеві свої жа-
дання, і князь, звичайно, вважав на них» 6. Про вплив і вагу віче гово
рить хоча б той факт, що князі входили з ним в угоду, укладали «ряди»,
політичні договори. Були випадки, коли воно міняло неугодних князів7.
Важливою віхою в історії становлення української державності бу
ла козацько-гетьманська доба. Військо Запорізьке, що своєю політич
ною діяльністю у XVI—XVIII ст. наближалося до становища держави,
являло справжній вигляд «козацької самоуправи» (Грушевський) . Ос
тання грунтувалась на засадах рівності і товариства у взаємних відно
синах, вирішенні найважливіших питань на раді, виборності всієї стар
шини 8.
Незалежна Українська держава, що виникла у 1648—1654 рр., ма
ла всі шанси піти демократичним шляхом, започаткованим запорізьким
козацтвом. Але невдовзі між традиціями запорізців і гетьманщиною
виявилися суттєві розбіжності, які згодом все більше і більше нароста
ли. Невипадково* П. Орлик зазначав, що гетьмани стали присвоювати
собі «самодержавну владу». А тому підготовлені ним «Пакти й Консти
туції» мали на меті, «аби гетьман надалі пильнував, щоб людям не чи
нено надмірної тяжності, утиску і здирства, щоб він великодушно на
правляв і поліпшував усі права в країні стосовно надійного дотриман
ня непорушних громадських вольностей» 9.
Були й інші діячі, які щиро вболівали за долю української держа
ви. І все ж доводиться жалкувати, що в основній своїй масі старшина
дбала більше про себе, про власний зиск. Відчужуючись від народу,
значна її частина вростала в репресивний апарат царської імперії і
своєю діяльністю по суті сприяла ослабленню української державно
сті. Думається, що Петру Першому та Катерині Другій саме тому і вда
лося так легко ліквідувати українську державу, що її старшина ані мо
рально, ані політично не була спроможною сама постояти і народ під
няти на боротьбу за її незалежність.
^6 155N 01 ЗО— 5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Тернисті шляхи демократії
Доба нового українського відродження у XIX ст. була позначена
«свідомим демократизмом» національної суспільно-політичної думки.
Про світовідчуття і світосприйняття української інтелігенції, інших
верств населення тих часів ми дізнаємося переважно з літератури. Але,
як свідчать відомі факти з діяльності Кирило-Мефодіївського братства,
більш глибоко і грунтовно соціально-політичні ідеї обговорювалися там,
куди не проникав царський розшук і цензура.
Кожний, хто перечитує документи кирило-хмефодіївців, у тому ЧИСЛІ
«Начерки Конституції Республіки» Г. Андрузького, «Прозкть основаній
устава украинскаго общества «Вольньїй союзі*» — «Вільна спілка», роз
роблений М. Драгомановим, не може не звернути увагу на те, що за
пропонований ними державний устрій відповідав найвищим вимогам
прогресивної думки світу тих часів. Найважливішим завданням «Віль
ної спілки» передбачалось перетворення держави «на засадах політич
ної свободи» і «рівності всіх у громадянських правах і обов’язках». На
думку авторів проекту, із політичних перетворень слід вважати особ
ливо важливими: 1) права людини і громадянина, 2) самоврядування
місцеве; правління всією країною через представницькі збори 10.
На демократичні принципи присягали обидві політичні сили —
Центральна Рада і комуністи України, — які змагались за владу в
1917—1918 рр. Справді величезний крок був зроблений українським на
родом у ті часи на шляху соціального і національного визволення. І вод
ночас це був акт трагічного прозріння. Взаємною смертельною проти
дією обидві сторони, продемонстрували, що далеко не досить проголо
сити гасло демократії. Не менш принципове і навіть вирішальне значен
ня має та реальна політика, яку слід проводити в рамках започаткова
них демократичних інститутів. Хто знає, можливо, і процеси «соціалі
стичного будівництва» пішли б у країні іншим шляхом, якщо б не не-
хтувалися проголошені в Конституції УРСР демократичні принципи,
не став формальним суверенітет України.
Наприкінці XX ст. Україна знов опинилась у ситуації історичного
вибору. Приступивши після грудневого 1991 р. референдуму до розбу
дови незалежної держави, український народ зіткнувся з непростою, ба
гато в чому нетрадиційною ситуацією, адекватна реакція на котру ви
магає від нього неабиякої мудрості і прозорливості. Адже державотвор
чий процес виявився водночас під впливом декількох різнопланових
факторів: національних і соціальних, внутрішніх і зовнішніх, сприятли
вих і несприятливих, традиційних і викликаних сучасною винятково ди
намічною і напруженою епохою. Своєрідність ситуації полягає також
в надзвичайній різноманітності проблем і завдань, які належить вирі
шувати державі. Звідси виникає законне запитання: якою має бути та
держава, щоб їй до снаги був такий тягар?
Зрозуміло, що це повинна бути сильна, динамічна держава, спро
можна твердо здійснювати владні функції і проводити гнучку, соціаль
но ефективну політику. Але сказане не означає, що на цю роль однако
во придатні як демократичні, так і недемократичні держави, що за ни
нішніх виняткових умов розмови про форми здійснення влади мають,
начебто другорядне значення, що на певний час влада сильної автори
тарної руки була б навіть більш прийнятною, оскільки вона наполегли
віше проводила б вкрай необхідні, але непопулярні кроки. Не тільки в
гуманному, але й в широкому політичному плані, з огляду на справді
корінні інтереси українського народу і держави, прийняти таку точку
зору ніяк не можна.
Тоталітарний чи навіть авторитарний режим був би згубним для
українського народу. Першим же наслідком такого повороту подій ста
ло б те, що головні зусилля і різноманітний, потенціал країни спрямову
валися б не на розбудову громадянського суспільства, а на потреби
державного монстра. Крім того, це означало б відновлення ситуації гї-
пертрофованої мілітаризації економіки України, встановлення пануван-
І88ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 4 7
'В. О. Тоипольський
ня в економіці військово-промислового комплексу. А ВПК за будь-яких
умов розвивається на шкоду нагромадженню і споживанню, не залиша-
204и коштів для збалансованого економічного зростання. Не можна не
рахуватись і з тим, що встановлення авторитаризму обернеться обме
женням прав і свобод громадян, посиленням відчуження їх від держави
і політичної влади. Нарешті, слід мати на увазі, що відступ від демо
кратичних перетворень значно утруднив би входження нашої країни у
співдружність цивілізованих держав. Таким чином, повернення до авто
ритаризму — це поворот в усіх відношеннях назад, а отже,— відновлен
ня всіх тих зневаг, принижувань, лихих часів, які стільки разів випа
дали на долю нашого народу.
Єдиний прийнятний шлях для України та її народу — це шлях де
мократичних реформ. І слід віддати належне політичній волі і історич
ному відчуттю народу нашого, що він одностайно обрав демократичний
шлях розвитку. Цей вибір закріплено у таких основоположних політич
них і правових актах, як Декларація про державний суверенітет і Акт
проголошення незалежності України. В Декларації наголошується, що
народ України є єдиним джерелом державної влади в Республіці. Його
повновладдя реалізується на основі Конституції як безпосередньо, так і
через народних депутатів, обраних до Верховної і місцевих Рад. Декла
рація проголошує забезпечення прав і свобод людини, рівність всіх гро
мадян перед законом п.
Все говорить за те, що коли Верховна Рада приймала рішення про
створення незалежної української держави, то вона виходила із щирих
прагнень побудови її на справді демократичному грунті. Зроблено і пев
ні практичні кроки в цьому напрямі. В країні дістали можливість діяти
різні політичні партії. Інститутами, що здійснюють вищу владу в дер
жаві, стали всенародно обрані Верховна Рада і Президент. Навіть стиль
державного і всього громадського життя почав змінюватись на більш
демократичний і толерантний. Однак у політиці судять не за окремими
практичними кроками, а за тими наслідками, які з них випливають. На
жаль, невдовзі після перших багатообіцяючих заяв про демократизацію
і оздоровлення всього суспільного життя в ньому почали брати верх
деструктивні процеси. Країна потрапила у глибоку кризу. То ж зрозу
міло, що надії перших днів незалежності поступово зникли. їм на зміну
прийшла тривога за майбутнє народу і демократії.
Історики будуть ще не раз дискутувати відносно того, які причини
призвели до фронтальної кризи в республіці. Звичайно, не можна не
зважати у даному разі на тяжку спадщину, що лишилась від хворої
економіки колишнього СРСР. Не можна обминути і фатальні помилки,
яких припустилося керівництво незалежної України у своїй політиці.
Але не про них зараз мова. В даному разі для нас важливо вияснити,
чому проти всіх цих помилок і перекручень не спрацювала захисна ре
акція демократії?
Співставивши можливі відповіді на це запитання, зазначимо відра
зу ж, що ніякі посилання на екстремальність ситуації не дають підстав
для висновків, начебто демократія в країні завчасна, або ж, що вона
настільки слабка, що не здатна за допомогою належних їй засобів здо
лати труднощі. Демократичний процес не пішов так, як цього чекали,
він не виявився надійним гарантом проти безсилля і неефективності
влади з інших причин, і в першу чергу тому, що під виглядом демокра
тії в багатьох ланках політичного життя діє її деформоване уподобання.
Не будемо голослівні і наведемо з цього приводу конкретні факти.
Відомо, що за головний аргумент серйозності намірів Української
держави йти демократичним шляхом видається започаткування нею гли
боких реформ, спрямованих на поліпшення життя людей, консолідацію
нації, її економічне і духовне відродження. Відомо також, що демокра
тія принципово протистоїть неорганізованості, звичці все робити нав
мання. Отже, реформи в демократичному суспільстві мають бути все-
- 48 І58ІЇ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Тернисті шляхи демократії
бічно продумані, достатньо обгрунтовані як в науковому, так і в полі
тичному та правовому аспектах. Але як насправді вони проводилися?
Доводиться, на превеликий жаль, констатувати, що, даючи «добро»
реформам, вищі владні органи навіть не розробили своєчасно і на на
лежному рівні їхню наукову і державно-правову концепцію. За чотири
роки Верховна Рада минулого скликання розглянула і схвалила сім
програм «розвитку», «стабілізації», «реформування», «переходу до рин
ку», «виходу з кризи», які подавались швидкоплинними урядами і пев
ні з них суперечили одна одній. Чи слід дивуватись, що програми ці вия
вилися нежиттєвими.
Непослідовність і суперечливість реформаторського процесу вияви
лися при визначеності пріоритетів державної політики. Основна увага і
зусилля були спрямовані на вирішення питань державної атрибутики,
зміцнення адміністрації, перерозподілу виробленого за сім десятиліть
державного майна, тощо. І десь на задній план відступили такі корінні
питання сучасного суспільного життя і державної політики, як прорив
до нових технологій у розвитку продуктивних сил, забезпечення виходу
країни на рівень сучасної світової науки, культури і інформатики, під
вищення рівня і якості життя, гарантії всієї сукупності прав людини.
Непродумана економічна і соціальна політика, довільні імпровіза
ції у проведенні реформ призвели до різкого погіршення матеріального
становища основних верств населення. Маючи головним джерелом фор
мування сімейного бюджету чесну працю, робітники, селяни, інтеліген
ція виявились обеззброєними перед спадом виробництва та інфляцією,
перед дедалі відвертішим перерозподілом і без того мізерного націо
нального доходу на користь кримінального капіталу.
Не можна сказати, що більш розумну і виважену позицію виявила
держава щодо приватного підприємництва. Клас підприємців, що фор
мується в Україні, має мало що спільного з цивілізованим комерсантом,
який хоч якось сприяє сучасному виробництву.
Процеси, що відбуваються в соціальній сфері суспільства, зростан
ня тенденції дезінтеграції не можуть не викликати занепокоєння. Тур
бує хоча б вже те, що влада втрачає необхідну соціальну опору в сус
пільстві. Сувора злиденна реальність, відсутність впевненості за зав
трашній день не мобілізують політичну волю людей, а, навпаки, ве
дуть до компрометації розпочатих реформ в очах громадян, зниження
:х довіри до органів влади.
За таких умов на політичні партії покладається особливо велика
роль як стабілізуючої сили у суспільстві. Однак в Україні партії ще не
стали тим вузловим осередком, де акумулюється політичний і кадровий
потенціал суспільства. Політична еліта концентрується переважно у
Верховній Раді, президентських структурах, інших ешелонах влади. Ця
обставина і вимагає від можновладців зважено і розсудливо ставитись
до власних дій, не припускати руйнівних конфліктів всередині самої
влади, робити все можливе для консолідації усіх гілок влади на основі
Конституції.
На жаль, і в цьому плані демократична щирість тих, хто впродовж
майже чотирьох років знаходився у державного керма, виявилася, не
досить високою. Як часто з ’ясування прерогатив і відносин між пред
ставницькими і президентськими структурами заважали їм більш ефек
тивно працювати по зміцненню єдиної, згуртованої держави. Майже
нічого не було зроблено, щоб в країні почав діяти справді високопро-
фесійний і незалежний суд. Ще доводиться із сумом читати про «три-
владдя Верховної Ради, Президента і Кабінету Міністрів». Чому ж не
беремо ми до уваги добре відому істину, що сущими органами демокра
тії є все ж не президент і уряд, а парламент і незалежний суд? І все ж
найбільше турбує дуже слабке правове поле в країні. До законів зне
важливо ставиться не тільки значна частина громадян, але й певне ко
ло державних службовців, а інколи навіть сам законодавчий корпус.
/5 5 N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 4 — 4-966 49
В. О. Трипольський
Провідні фахівці-правознавці неодноразово звертали увагу на «пра
вовий хаос» в країні, на те, що Верховна Рада попереднього скликання
породила чимало законодавчих актів, які суперечать як діючій Консти-
туції, так і один одному 12. Прикладом того, що не всі закони, прийняті
Верховною Радою, мають достатнє конституційно-правове обгрунтуван
ня, можуть служити законодавчі акти, які стосуються процесів привати
зації державного майна. Адже цілком ясно, що будь-який акт зміни,
форм власності не може вважатись правовим, якщо він порушує інші,,
більш фундаментальні правові принципи і серед них — недоторканність-
власності.
Є ще один бік цього питання. Ніхто не може заперечити, що акг
приватизації — один з моментів переходу до ринкових відносин. А це'
означає, що і здійснюватись він мусить за законами ринку, на основі:
еквівалентної компенсації праці тих, хто створював цю власність. Вже
перші кроки приватизації на основі прийнятих щодо неї законів свід
чать, що ця вимога не дотримується. Відбувається різке розшарування
суспільства на бідних і багатих. Причому бідними стають ті, хто деся
тиліттями сумлінно працював, створюючи суспільні багатства, а одно
осібними чи корпоративними власниками роздержавленого майна за
надто вже часто стають ті, хто доклав до його створення непропорційно1
мало трудових зусиль.
Політологи найрізноманітніших шкіл одностайні у думці, що доля*
демократії значною мірою залежить від достойності її лідерів. Це під
тверджують реалії і нашого демократичного процесу, який тому і утри
мався, що спирався на ініціативу щирих і чесних політичних лідерів.
І все ж не на всіх лідерів нам везе. Не витримав випробувань владою*
дехто з тих, хто перед цим виставляв себе борцем за вищі інтереси краї
ни і соціальну справедливість. Проявивши неабияку активність у зма
ганні за владу, вони зняли із себе відповідальність, коли постало питан
ня застосування влади для здійснення в країні сильної економічної
і соціальної політики, викоренення корупції, мафії, організованої зло
чинності. І вже зовсім недемократично, коли своїми некоректними вчин
ками деякі посадові особи призводили до загострення суперечностей:
усередині самої влади.
Однак не будемо занадто категоричними при розгляді упущень і
помилок при проведенні реформ на попередньому етапі. Час становлен
ня демократії — це завжди тяжкий, сповнений непередбачених супереч
ностей і випадковостей період. Тому слід зважати не тільки на факти ми
нулого, але й спробувати вловити тенденції тривалої дії, зрозуміти їх.
логіку.
Нині в Україні повністю змінилось керівництво вищими ешелонами
влади. Прийшли нові лідери, які поряд із владою взяли на себе велику
відповідальність за долю держави. Із оновленими владними структура
ми в центрі і на місцях люди пов’язують надії на зрушення справ у*
країні на краще. Що ж, на нашу думку, в цьому плані нині особливо
актуально?
Звичайно, перш за все важливо зберегти демократичну спрямова
ність розвитку держави і суспільства, надати цим процесам нових ім
пульсів, наповнити їх більш конкретним і реальним соціально-політич
ним змістом. Віднині суть реформ, спрямованість внутрішньої і зовніш
ньої політики мають визначитись не ідеологією, а життєвими інтересами
власного народу. Йдеться про те, щоб вивести Україну з економічної'
безодні, забезпечити її духовне і господарське відродження. У новій
Конституції мають бути закладені реальні гарантії прав і свобод гро
мадян, верховенство суверенної волі народу при визначенні всіх прин
ципових питань державного життя, утворення сильних, ініціативних і
відповідальних перед народом інститутів влади.
Щоб остаточно усунути спекуляції відносно місця і ролі Верховної
Ради у владній системі України, варто підтвердити в Конституції поло-
135N 0 1ЗП—5247. Уко. іст. жцрн. 1994. № £50
Тернисті шляхи демократії
ження із Декларації про державний суверенітет, згідно з яким «від іме
ні всього народу може виступати виключно Верховна Рада». Тим самим,
вона прирівнюється до суверена, а значить, розглядається не лише як
законодавча, алей як установча верховна влада.
Для посилення позицій демократії істотне значення маг забезпечен
ня органічного взаємозв’язку демократії політичної і демократії соці
альної. Гіркий досвід минулого, здається, всіх повинен був переконати,
що будь-які здобутки у сфері політики є не стабільними і навіть проб
лематичними, якщо наступні загострення в соціальній сфері можуть
звести їх нанівець.
Проблема утвердження поряд із політичною також і соціальної де
мократії може набути у найближчому майбутньому України особливої'
ваги. У зв’язку з переходом до ринку можливе посилення соціального*
напруження серед певних верств робітників, селян, інтелігенції. Дове
деться рахуватися з тим, що існуючі політичні партії, громадські орга
нізації ще не набули необхідного досвіду у розв’язанні соціально-кла
сових конфліктів. Отже, держава лишається єдиним інститутом, який
здатний інціювати процеси демократизації в їх цілісності, зважаючи на
соціальні і політичні наслідки. І це не може не враховуватись в її полі
тиці і різноманітній практичній діяльності.
Принципове питання соціальної демократії — взаємообумовленість’
економічної і політичної влади, яка у свою чергу упирається у розв’я
зання питань власності у відповідності із сучасними вимогами життя і
рівнем усуспільнення виробництва.
Дискусії, що точаться навколо питань власності, мають принаймні'
два принципових аспекти. По перше, це форма власності. Правильну
відповідь в цьому плані зумовив весь багатовіковий історичний досвід.
А він свідчить, що найефективніше національна економіка розвивається
тоді, коли створені правові гарантії для вільного змагання всіх форм
власності: індивідуальної, групової, кооперативної, суспільної. За цих
умов оптимальна міра співвідношення між ними встановлюється цілком
природно, відповідно до досягнутого рівня усуспільнення праці в різних
галузях, регіонах і осередках виробництва. Другий аспект стосується
питання: чи є власність трудовою, чи, навпаки, вона створюється шля
хом експлуатації чужої праці. І знов-таки історичний досвід, особливо
часів «манчестерського капіталізму», свідчить, що коли функції праці і
функції власності відриваються одна від одної, розміщуючись на проти
лежних полюсах економічного життя, то це призводить до поляризації
суспільства на ворожі один одному класи, до відтворення вкрай заго
стрених і небезпечних соціальних антагонізмів. Тому, коли мова йде
про розбудову демократичного суспільства, то не можна зневажати тим,
що спиратись воно може лише на економіку з усіма формами власності
трудового характеру.
І ще одне міркування. Погоджуючись з тим, що політична демокра
тія зрештою означає виборність владних осіб і співучасть народу у від
правленні влади, ми повинні тим самим усвідомити, що для здійснення
цих вимог у країні зроблено ще тільки перші кроки. Якщо є певні зру
шення у виборності владних осіб, то говорити про широку безпосередню
участь населення у вирішенні принципових питань розвитку держави ї
суспільства не доводиться. Щож до причини невдач у цій справі,.то во
на не в рівні політичної культури населення, як це дехто стверджує, а у
відсутності тих інститутів, призначення яких — не служити політичній
еліті, а забезпечувати на практиці участь найширших кіл населення в
управлінні державними справами в центрі і на місцях. Коли повсюдно
почнуть працювати ці інститути і в них набуватимуть досвіду громадян
ської і державної діяльності широкі кола громадян, тоді зрушиться з
місця і справа зростання політичної культури населення. Але зволікати
із створенням цих інститутів далі вже ніяк не можна. Тим більше, що
їх живий прообраз вже є, судячи з усього, за ним майбутнє, і справа
185N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 4* 51
В. О. Трипольський
тепер за втіленням його у повсякденну суспільно-політичну і державно-
правову практику.
У даному разі маються на увазі Ради: Рада Запорізької Січі, Цент
ральна Рада в 1917— 1918 роках, Ради народних депутатів у пожовтне-
вий період. В історії, суспільному бутті, політичній культурі українсько
го народу вони посідають помітне місце. Звичайно, були в них свої не
вдачі. Але це не може бути приводом для того, щоб принижувати саму
ідею і сутність діяльності Рад. Одним словом, рівень, широчінь демо
кратичного процесу на наступному етапі значною мірою залежатиме
від того, наскільки вдасться пожвавити роботу Рад всіх рівнів, залучи
ти через них найширші кола громадян до управління державними спра
вами і повсякденного контролю за діяльністю осіб, наділених владними
повноваженнями.
Ми виклали лише деякі міркування відносно того, наскільки вдум
ливо і зважено слід ставитись до всьго, що пов’язане із входженням
демократії в наше життя. Ця вимога обумовлена характером самого де
мократичного процесу, який не терпить авторитарності не тільки у
практичній політиці, але й у теорії, особливо коли під догматизовані
теоретичні положення намагаються штучно підганяти політичні проце
си. Зважаючи на це, ми і прагнули показати, що демократія являє со
бою таке винятково містке і динамічне поняття, найбільш глибокий
зміст і визначення якому надає те коло проблем, яке криється за ним
і прилучення до яких допомагає людям краще відчути і зрозуміти, як
подолати соціальну стихію, політичний екстремізм, неприборканість
вузькоегоїстичних інтересів. І ще ми хотіли наголосити на тому, що при
всій суперечливості і невпорядкованості сучасного світу важливо все ж
не пасувати перед труднощами, завалами на шляху демократії, а рішу
че відстоювати й наполегливо впроваджувати у життя гуманні, демо
кратичні принципи. Важливо, щоб за будь-яких обставин, у будь-якій
справі гору брали люди чесні і мудрі. І щоб серед людей поваги до за
конів, права, справедливості, спільних дій і спільних інтересів ставало не
менше, а більше. 1 11
1 А р и с т о т е л ь . Политика / / Сочинсния в четьірех томах. Т. 4.— М , 1983.—
С. 457.
2 Т о к в и л ь А л е к с и с де. Демократия в Америке.— М., 1992.— С. 34.
8 Ш л е з и н г е р-младший А. М. Цикли американской истории.— М., 1992.—
С. 20, 311—367.
4 Л с б е р В. Л. Проблема демократии в политической философии Норберто
Боббио. II Социально-политические науки.— 1991.— № 6.— С. 88.
5 Г р у ш е в с ь к и й М и х а й л о . Ілюстрована історія України.— К.— Л., 1913.—
С. 103.
6 Т а м ж е.
7 К л ю ч е в с к и й В. О. Курс русской истории / / Сочинения в девяти томах,
Т. 1.— М., 1987.— С. 201.
* Я в о р н и ц ь к и й Д. І. Історія запорізьких козаків. У трьох томах. Т. І.—
Львів, 1990.— С. 131— 149.
9 Пакти й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького / / С л ю с а -
р е н к о А. Г., Т о м е н к о М. В. Історія Української Конституції.— К-, 1993.— С. 36.
10 Там же.— С. 53. 58.
11 Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради
Української. Радянської Соціалістичної Республіки.— 1990.— 31 липня.— № 3 1 .—
Ст 4 2 9_С. 595__596.
32Д м п г р е н к о І в а н . Закон і вл ад а//В іче.— 1994.— № 6 — С. 26.
52 /5 5 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, М 6
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213932 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T01:51:50Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Трипольський, В.О. 2026-02-19T09:21:00Z 1994 Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу / В.О. Трипольський // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 41–52. — Бібліогр.: 12 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213932 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу Тернистые пути демократии: попытка политологического анализа Article published earlier |
| spellingShingle | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу Трипольський, В.О. Статті |
| title | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу |
| title_alt | Тернистые пути демократии: попытка политологического анализа |
| title_full | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу |
| title_fullStr | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу |
| title_full_unstemmed | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу |
| title_short | Тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу |
| title_sort | тернисті шляхи демократії: спроба політологічного аналізу |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213932 |
| work_keys_str_mv | AT tripolʹsʹkiivo ternistíšlâhidemokratíísprobapolítologíčnogoanalízu AT tripolʹsʹkiivo ternistyeputidemokratiipopytkapolitologičeskogoanaliza |