Історія України у працях одеських дослідників
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1994 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213933 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Історія України у працях одеських дослідників / З.В. Першина // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 53–63. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860291317747154944 |
|---|---|
| author | Першина, З.В. |
| author_facet | Першина, З.В. |
| citation_txt | Історія України у працях одеських дослідників / З.В. Першина // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 53–63. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-20T17:42:19Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІОГРАФІЯ
ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО
3. В. Першина (Одеса) ^
Історія України в працях одеських дослідників
Вивчення творчої спадщини істориків, які працювали в Одесі протягом
двохсотрічного періоду її існування, показує, що поширена донедавна в
історіографії думка про те, що в цьому «космополітичному» місті до
слідження з питань минулого України взагалі не проводилися або здій
снювалися лише епізодично і не залишили помітного сліду в науці, не
відповідає дійсності. Насправді ж тут активно розроблялися на широ
кій джерелознавчій базі не тільки регіональні (причому не лише зв’яза
ні з Південною Україною, названою царизмом Новоросією), але й за
гальні проблеми історії України. На наш погляд, у цьому процесі слід
виділити чотири етапи: XIX ст.— 1917— 1918 рр., 20-ті роки, ЗО—80-ті ро
ки і сучасний період, що розпочався після проголошення незалежної
Української держави. Незважаючи на певні ідеологічні нашарування —
пануючі проімперські концепції до 1917— 1918 рр. і в ЗО—80-ті роки,
тодішні історики готували грунт для майбутніх поколінь дослідни
ків, висували проблеми, які належало розв’язати на новому на
уковому рівні.
В перші десятиріччя існування Одеси спеціалістів-істориків у місті
було мало. Вони працювали переважно в Рішельєвському ліцеї, відкри
тому 1817 р. Поряд з ними вивчали минуле України статистики, публі
цисти, географи і навіть агрономи.
В Південній Україні збереглися1 багатющі археологічні пам’ятки
скіфо-сарматської епохи, залишки матеріальної культури слов’ян аж до
козацьких часів. їх вивчення могло дати відповіді на багато принципо
вих питань історії українських земель.
В 1839 р. розпочало роботу Одеське товариство історії та старо-
житностей, створене за зразком аналогічного товариства при Москов
ському університеті. Його «августійшим покровителем» став спадкоє
мець престолу — майбутній імператор Олександр II. Царський уряд
щедро субсидував діяльність Одеського товариства. Поступово, особли
во після відкриття в місті Новоросійського університету, в товаристві зі
брались кращі наукові сили Півдня, його членами були також відомі
вчені з Києва, Львова, Москви, Петербурга, а почесними членами — ряд
істориків Західної Європи. Діяльність цього товариства протягом 80 ро
ків його існування (за даний період видано 32 томи його «Записок»)
відіграла значну роль у становленні Одеси як важливого центру вивчен
ня археології та історії Південної України, всієї Росії, загальної історії.
Підвищена увага царського уряду до діяльності товариства зумов
лювалася значною мірою політичними мотивами. Дослідники мали об
грунтувати на історичному матеріалі права царизму на Південну Украї
ну, довести правомірність ліквідації козацьких вольностей на Запоріж
жі і колонізації Півдня України, яку проводив російський уряд у сере
дині XVIII — першій половині XIX ст.
Незважаючи на певну політичну спрямованість досліджень, їх ав
тори на основі ретельного вивчення та осмислення джерел, багато з
яких вперше вводилися до наукового обігу, внесли значний вклад в
об’єктивне висвітлення складного і багатогранного історичного минулого
/5 5 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 53
3. В. Першина
Південної України, сприяли накопиченню і збереженню фактичного ма
теріалу.
На урочистих зборах, присвячених заснуванню товариства, допо
відь зробив М. І. Надеждін, який після заслання кілька років жив в
Одесі і редагував «Записки» товариства. Він ознайомив присутніх з ре
зультатами своїх досліджень з історії Південної України давніх часів К
Товариство видало матеріали з історії запорозьких козаків — «Ис-
торию о казаках запорожских, соч. князя Мьішецкого» за списком, який
зберігався в бібліотеці президента товариства Д. М. Княжевича, ряд
цінних документів під назвою «Запорожская старина», матеріали про
ліквідацію Запорозької Січі Катериною II, а також «Устное сказание
бьівшего запорожца Никитьі Коржа» про ці події. Це сприяло розши
ренню джерелознавчої бази дослідження проблеми.
Особливу роль у вивченні історії Південне." України в ЗО—80-х ро
ках XIX ст. відіграв А. О. Скальковський — «Геродот Новоросійського
краю». Син поміщика Київської губернії, за спеціальністю юрист, він
працював директором статистичного комітету Новоросійського краю і
мав змогу використовувати матеріали архівів. На основі їх грунтовного
опрацювання він написав «Хронологическое обозрение истории Ново-
российского края с 1730 по 1823 гг.» (2 томи, видане в 1836— 1838 рп.),
книгу з історії Одеси за перше тридцятиріччя її існування (1837 р.),
«Очерк Запорожья» (1840 р.), «Историю Новой Сечи или последнего
коша Запорожского» (1841 р.), «Опьіт статистического описання Ново-
российского края» (ч. І—II, 1850—1853 рр.). III частина цієї праці і на
черки IV частини частково були опубліковані в «Журнале Министер-
ства народного просвеїцсния». Крім цих фундаментальних досліджень,
Скальковський опублікував багато статей та джерел 2. Він був членом-
кореспондентом Петербурзької академії наук.
Великим досягненням Скальковського було виявлення залишків ар
хіву Запорізької Січі. Різноманітний архівний матеріал, невідомий рані
ше дослідникам, пролив нове світло на історію Січі, її внутрішній уст
рій, побут, місце в складних переплетіннях міжнародної політики.
Однак його творча спадщина мала двоякий характер. З одного бо
ку, він прагнув об’єктивно висвітлювати минуле, а з другого — нама
гався виправдати імперську національно-колонізаторську політику ца
ризму в Україні, засуджував гайдамацький рух XVIII ст., називаючи
його «розбійницьким». Це викликало обурення представників передової
суспільної думки, особливо Т. Г. Шевченка, що знайшло вияв в його
поемі «Холодний яр».
Праці Скальковського з історії запорозького козацтва нині викори
стовують усі. дослідники проблеми 3. Він заклав основу для спільного
вивчення історії Запоріжжя і Південної України. Сучасні історіографи
зазначають, що «потребує продовження справа, розпочата А. Скальков-
ським, Д. Яворницьким, В. Відновим, Н. Полонською-Василенко, які до
сліджували роль* запорозького козацтва в заселенні та освоєнні степів
Півдня України» 4.
Скальковський, як й інші прогресивні історики, вбачали майбутнє
Південної України в інтенсивному розвитку продуктивних сил, даль
шому зміцненні позицій цього регіону як житниці Європи, в зростан
ні сільськогосподарського виробництва, орієнтованого на експорт. Тому
особливу увагу вони приділяли вивченню історії розвитку зовнішньої
торгівлі Новоросійського краю (публікації професорів Рішельєвського
ліцею Ф. К- Брауна та І. II. Сокальського). Цікаву монографію, наси
чену великим статистичним матеріалом, — «Очерк истории хлебной тор-
говли Новороссийского края с древних времен до 1852 г.» — опубліку
вав у 1854 р. професор М. М. Вольський.
Відомий агроном І. І. Полімпестов, який викладав у Рішельєвсько-
му ліцеї, а згодом професор Новоросійського університету, високо оці
нюючи природні ресурси Південної України, вказував на злиденне ста
54 . / 5 5 ^ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Історія України у працях одеських істориків
новище місцевих селян, їх примітивні знаряддя виробництва. Він був
впевнений, що географічне положення Південної України дає можли
вість зв’язати Росію з країнами Європи та Азії. Висловлюючись за мир
ний характер міжнародних відносин, він писав: «Був час, коли держа
ви першим для себе обов’язком вважали розставляти на кордонах своїх
фортеці та остроги», але «найвірніший оплот проти іноземного вторгнен
н я— це щире спілкування, взаємна залежність держав одна від одної
тими творами і багатствами, якими Бог наділив кожну країну» 5.
В Новоросійському університеті, як і в інших університетах Росій
ської імперії, не було кафедри історії України. Однак праці викладачів
нечисленної кафедри російської історії певною мірою стосувалися дея
ких аспектів минулого України.
Так, перший завідувач кафедри російської історії М. П. Смирнов
досліджував розвиток українсько-польсько-литовських відносин. Його
магістерська дисертація на тему «Доля Червоної або Галицької Русі»
(1860 р.) — одна з перших спеціальних праць з історії Галичини, напи
саних на основі фундаментального вивчення літописі?.
Після смерті М. П. Смирнова в 1877 р. мав намір перейти в Ново
російський університет професор Київського університету, відомий істо
рик України, який створив «київську школу» істориків, що активно роз
вивали так званий народницький напрям в українській історіографії,
В. Б. Антонович 6. Раніше він навчався в Одеській гімназії, а згодом
підтримував зв ’язки з представниками громадівського руху в місті. З ря
ду причин цей перехід не відбувся, і посаду завідуючого кафедрою зай
няв за рекомендацією відомого російського історика С. М. Соловйова
його учень Г. І. Перетяткович — спеціаліст з історії Поволжя XV—
XVIII ст., знавець літописів. Його увагу також привертала українська
тематика. На IV Археологічному з ’їзді він зробив доповідь «Малоросіяни
.в Оренбурзькому краї на початку його заселення (за рукописними доку
ментами Архіву міністерства юстиції)». Перетяткович показав тяжке
становище переселенців, розорення і загибель багатьох з них, байду
жість до їх долі царської адміністрації, проаналізував їх кількісний
склад 7.
Вивчення і популяризація історії України пронизували всю творчу
спадщину О. І. Маркевича. Цей ліберальний історик недовго очолював
кафедру російської історії — лише чотири роки. Він був змушений за
лишити цю посаду, бо потрапив до числа «неблагонадійних».
Маркевич дотримувався народницького напрямку у вивченні історії
України. Він приділяв велику увагу становищу народних мас, цікавив
ся етнографією, фольклористикою, археографією, проблемами літопи
сання, вивчав процеси економічного і культурного розвитку Південної
України, написав історію Новоросійського університету за його перше
.25-річчя. Інтерес становлять лекції Маркевича з історії Південної Русі,
прочитані в 1891 — 1892 рр., що були подією в тодішньому суспільному
.житті. Навіть перелік частини статей, заміток і рецензій, що належать
перу Маркевича, свідчить про його постійну увагу до проблем історії
України. Це статті, присвячені Т. Г. Шевченку, М. І. Костомарову,
Г. В. Квітці-Основ’яненку, біографії гетьманів Б. Хмельницького,
П. Калнишевського, систематичні огляди матеріалів журналу «Киев-
ская старина» та ін. Він зібрав рідкісну колекцію історичних рукописів.
Деякі з них, зокрема документи з історії українського козацтва, опуб
лікував. В його архіві збереглися 18 зошитів народних пісень, записа
них у різних губерніях України. Маркевич використав народні пісні як
історичне джерело, цікавився відображенням у них самосвідомості ук
раїнського народу. Він підтримував дружні стосунки з В. Б. Антонови
чем, тісні контакти з М. С. Грушевським та багатьма іншими видатни
ми істориками 8.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. майже всі історики, які очо
лювали відповідні кафедри у вузах України, належали до «київської
43314 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 55
3. В. Першина
школи» В. Б. Антоновича. Вони достатньо повно розробили різні аспек
ти історії окремих областей князівської України—Русі та Великого кня
зівства Литовського, до складу якого в XIV—XV ст. входила, зберігаю
чи свій суверенітет, більшість українських земель. їхні праці створила
необхідну основу для дослідження єдності і безперервності історичного
розвитку державності українського народу.
Значний вклад у розробку цієї проблематики вніс учень В. Б. Анто
новича — І. А. Линниченко, який очолював кафедру російської історії
Новоросійського університету після А. І. Маркевича понад 20 років
(1898— 1919 рр.). Це був визнаний авторитет з історії українсько-поль-
сько-литовських відносин середньовіччя. Особливе місце в його твор
чій діяльності займало вивчення історії Галицької Русі XIV—XV ст.
його перу належать праці «Юридические формьі шляхетского земле-
владения и судьбьі древнерусского боярства в Юго-Западной Руси
XIV—XV вв.» (1892 р.), «Чертьі из истории сословий в Галицкой Руси:
XIV—XV вв.» (1894 р.).
Линниченко заклав основи історіографічних досліджень у Новоро
сійському університеті. Він проаналізував історичні погляди В. Б. Анто
новича, М. І. Костомарова, В. О. Ключевського, М. П. Погодіна, в стат-
тях-спогадах показав живі образи істориків — його сучасників, читав в
університеті курс лекцій з історіографії. Він був членом-кореспондек-
том Петербурзької академії наук.
Політичні бурі початку XX ст. позначилися на концептуальних по
зиціях Линниченка. Будучи прихильником мирного шляху історичного
розвитку, він негативно поставився як до більшовицької програми сус
пільних перетворень, так і до утвердження в 1918 р. національної не
залежності і державної самостійності українського народу. Він висту
пав за автономію України в складі Росії, нехтуючи самостійністю укра
їнської мови і культури.
Близькою до досліджень Линниченка про Галицьку Русь була
праця іншого представника «київської школи» істориків П. Іванова
«Исторические судьбьі Вольїнской земли до конца XIV в.» (1895 р .).
Крім того, Іванов на основі виявлених ним документів приділяв,
велику увагу вивченню історії козацтва і процесу колонізації Південної
України.
Історія українських земель доби середньовіччя становила також,
коло наукових інтересів приват-доцента О. С. Грушевського, який не
тривалий час (січень 1907 — вересень 1908 р.) працював у Новоросій
ському університеті. Навчаючись у Київському університеті, а згодом
при підготовці магістерської дисертації він досліджував становище Ту
рово-Пінських земель у X—XVI ст. Крім того, О. С. Грушевський до
сліджував «Історію русів», творчість М. А. Маркевича, М. І. Костома
рова, етнографічні праці І. Я. Франка.
Помітною подією стало читання О. С. Грушевським у Новоросій
ському університеті українською мовою спецкурсу «Історія Київської
Русі і Литовсько-руського князівства», в якому на основі ретельного'
аналізу документальних матеріалів розкривалася спадкоємність неза
лежності та державної самостійності українського народу часів Київ
ської Русі і Литовсько-руського князівства. Під тиском міністерства ос
віти, адміністрації університету та шовіністичної преси О. С. Грушев
ський був змушений звільнитися з роботи і виїхати з Одеси 9.
Крім вивчення історії різних земель України доби середньовіччя та
історіографічних досліджень, одеські вчені наприкінці XIX — на почат
ку XX ст. приділяли значну увагу аграрним відносинам, що зумовлю
валося гострою політичною боротьбою з цього питання. Аналізуючи різ
ні групи господарств Південної України, дослідники критикували крі
пацтво та його пережитки, віддавали перевагу фермерським господар
ствам, вважаючи актуальним переведення на цей тип господарювання
шляхом реформ усього селянства країни.
56 /5 5 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Історія України у працях одеських істориків-
Одним з кращих знавців аграрних відносин у дореволюційній Росії
був професор політекономії Новоросійського університету В. А. Косин-
ський, один з перших 12 академіків Української Академії наук. Його
праці «Крестьянское и помещичье хозяйство» (1906 р.), «К вопросу о
современном сельскохозяйственном кризисе» (1906 р.), «Возможна ли.
в России аграрная реформа без частной зкспроприации?» (1909 р.) та
ін. викликали гострі дискусії.
Аграрним відносинам у Закавказзі напередодні і в період визво
лення селян від кріпацької неволі присвятив основні дослідження про
фесор С. А. Аваліані. Його увагу привертала й опозиційна спрямова
ність діяльності земств, у тому числі в Україні, які він називав «нашим1
неконституційним парламентом».
Великий інтерес передової громадськості викликала праця’
С. Л. Аваліані «Граф М. С. Воронцов и крестьянский вопрос» (1915 р.).
Визначаючи завдання цього дослідження, автор вказував на недостат
ню вивченість історії селянства й аграрних відносин у Південній Ук
раїні, що слід враховувати в зв’язку з «різноманітністю національного,
віросповідального і соціального складу населення» 10. Використовуючи
документи архіву канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-
губернатора в Одесі, Аваліані піддав критиці імперську централізатор
ську політику царизму щодо населення Південної України. М. С. Ворон-
цова він характеризував як розумного політика, який нерідко для зміц
нення позицій царизму виступав проти його «нівелюючого» курсу.
Проблеми аграрних відносин епохи падіння кріпацтва, історія пред
ставницьких устанор і колонізації Південної України були провідними
в творчій спадщині А. В. Флоровського, учня І. А. Линниченка. Він пра
цював у Новоросійському університеті з 1910 р. до еміграції в Прагу
на початку 20-х років.
Спочатку Флоровський вивчав діяльність Законодавчої комісії,,
створеної Катериною II для підготовки проекту нового Уложення за
конів замість Уложення 1649 р. Ця комісія являла собою представниць
кий орган від усіх верств Росії (крім поміщицьких селян). У моногра
фії «Из истории Екатерининской Законодательной комиссии 1767 г.
Вопрос о крепостном праве» (1910 р.) Флоровський характеризував крі-.
пацтво як «нестерпне рабство», об’єктивно розкрив антиселянську суть
політики царизму. Він опублікував виявлений в архіві комісії доку
мент, в якому викладалися думки голови Малоросійської колегії
П. О. Румянцева про поширення кріпосного права в Україні.
Становить певний інтерес праця Флоровського «Депутати Войска
Запорожского в Законодательной Комиссии 1767 г.» (1912 р.), де про
аналізована діяльність в ній депутатів від запорозьких козаків — курі-
ного отамана М. Скапи і військового судді П. Головатого, їх виступи на
захист інтересів і привілеїв запорожців п.
Звернувшись до історії заселення Південної України, Флоровський
написав працю, присвячену організованим царським урядом переселен
ням на ці землі селян з Могильовської і Смоленської губерній, в якій
розглянув суперечності між царським урядом і місцевою адміністрацією
з питань економічної політики щодо переселенців («Несколько слов из
истории русской колонизации Новороссии в начале XIX в.», 1919 р.).
В 1921 р. Флоровський опублікував чотири праці про проведення
селянської реформи в Україні: «Очерки о реформе 1861 г. на Украине»,
«Освобождение крестьян по проектам губернских комитетов Новорос-
сийского края», «Крестьянская реформа и вьісшая администрация Но-
вороссийского края», «Воля панська і воля мужицька. Сторінка з істо
рії аграрних заворушень у Новоросії. 1861 — 1863 рр.» У них показана
непослідовність і половинчатість реформи, згідно з якою в руках помі
щиків залишилися великі земельні наділи, а мільйони селян виявилися
знедоленими. Праці Флоровського широко використовувалися наступ
ними поколіннями дослідників.
/5 5 У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 57ї
3. В . Першина
Після громадянської війни Одеса поряд з Києвом і Харковом ста
ла важливим центром вивчення історії України. Імперські догми були
відкинуті, марксистська теорія лише набирала силу, став можливим
плюралістичний підхід до дослідження різних тем. Віра в реальність
здобуття незалежності Української держали і відродження культури ук
раїнського народу не була втрачена. Відбулися радикальні зміни в ор
ганізації досліджень і підготовці кадрів українознавців.
Особлива роль у цьому процесі в Одесі належала відомому істо
рику М. Є. Слабченку. Ще навчаючись у Новоросійському університеті,
він став одним з лідерів студентської «Громади», брав участь у розроб
ці проекту створення у вузі чотирьох кафедр україністики, який що*
правда не був реалізований. Він і його однодумці — прихильники читан
ня лекцій з історії України українською мовою — були слухачами спец
курсу О. С. Грушевського.
Після закриття Новоросійського університету в 1920 р. Слабченко
працював в щойно створених одеських інститутах — Гуманітарно-сус
пільному, Українському Фребелевському і Українському театральному,
Археологічному, Професійної освіти. Проте основним місцем його робо
ти став Інститут народної освіти. Тут він створив кафедру історії Украї
ни, яку й очолив.
Діапазон наукових досліджень Слабченка був дуже широкий, охоп
люючи історію України від слов’янських племен до революційного руху
XX ст. включно. Він був учнем І. А. Линниченка і починав займатися
наукою ще студентом, вивчаючи тему про селянське питання в Законо
давчій комісії Катерини II. На III курсі Слабченка було нагороджено
золотою медаллю за історико-юридичну працю «Малорусский полк в
административном отношении», опубліковану в 1909 р. Згодом він напи
сав монографію «Центральньїе учреждения Украиньї XVII — XVIII ст.»,
лро яку відомий історик Л. Окіншевич писав, що «з цією працею дове
деться рахуватися майбутнім історикам державного ладу Гетьманщи
ни» І2. Загалом Слабченко підготував 13 книг, 2 підручники, понад
200 статей і рецензій. Серед них — 5 томів капітальної монографії «Ор-
ганизация хозяйства Украиньї от Хмельниччини до мировой войньї» і
двотомник «Матеріали до економічно-соціальної історії України XIX ст.».
В його дослідженнях переважав державно-юридичний аспект. Він від
мовився від ідеалістично-романтичної схеми при визначенні місця за
порозького козацтва в історії України і розглядав його роль і роль Геть
манщини в становленні державності.
Важливе місце в творчій спадщині Слабченка займала історіогра
фічна проблематика. Він показав еволюцію «школи» В. Б. Антоновича,
оцінив значення праць М. С. Грушевського, Д. І. Багалія, І. А. Линни
ченка, М. І. Яворського, висловив своє ставлення до боротьби різних
«шкіл» в історичній науці.
Заслугою Слабченка було створення у 1926 р. першого і, на жаль,
єдиного за час Існування Одеси центру українознавства академічного
типу — Одеського наукового товариства, що діяло як філіал ВУАН.
У тому ж році на його базі було створено Одеську секцію (філіал) Хар
ківської науково-дослідної кафедри історії української культури з тим
же статусом. Поряд з науковими розробками і популяризаторською ді
яльністю співробітники кафедри вели підготовку науково-педагогічних
кадрів. Серед їх вихованців—понад два десятки молодих учених, зокрема
майбутні дослідники О. Варнеке, О. Погребинський, М. Рубінштейн,
І. Бровер, Т. Слабченко, С. Ковбасюк та ін. У 1929 р. М. Є. Слабченка
було обрано академіком ВУАН. Однак 1930 р. його було засуджено за
сфабрикованою справою СВУ. На думку А. В. Санцевича — дослідни
ка життєвого шляху та творчої спадщини вченого, «українська
наука в особі М. Є. Слабченка мала видатного вченого та діяча куль
турно-громадського процесу, одного з активних організаторів наукової
праці» 13.
58 ІЗЗК 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, 6
Історія України у працях одеських істориків
Двадцяті роки XX ст. — час розквіту історичного краєзнавства.
В 1923 р. були створені Київська, Харківська та Одеська комісії
краєзнавства при ВУАН. Вони мали об’єднати і на академічному
рівні координувати розробку краєзнавчої тематики. Члени Одеської ко
місії вивчали проблеми історії та археології Південної України, антич
ної цивілізації на цій території, культуру її населення. Видавався «Віс
ник Одеської комісії краєзнавства при УАН».
В той час поряд з М. Є. Слабченком в Одесі працювала велика гру
па талановитих істориків, зокрема Є. О. Загоровський — автор «Очерка
истории Северного Причерноморья» (1922 р.). Це — перший системати
зований виклад історії Південної України, пройнятий ідеєю автохтон-
ності походження українського етносу на цих землях, спадкоємності їх
державного розвитку від Київської Русі до Запорозької Січі, навколо
•якої, за словами автора, «згуртувалися всі життєздатні елементи укра
їнського народу в своїй рішучій боротьбі за державну і культурну неза
лежність» 14. Визначаючи місце Південної України в історії українського
народу, Загоровський вважав, що це був його «авангард на берегах
Чорного моря».
Особливе місце в наукових дослідженнях Загоровського займала
лроблема колонізації Південної України. В працях, опублікованих у
1912— 1926 рр., розкриваючи мету урядової політики заселення Півден
ної України сербськими та іншими поселенцями, він показав, що коло
нізація здійснювалася за рахунок земель, що належали запорожцям і
раніше осілим тут селянам, які втекли від панської неволі, і привела до
«поневолення України» ,5. В розвідках, присвячених діяльності Г. О. По-
тьомкіна в Південній Україні, яка, на думку автора, сприяла розвитку
економіки і культури цих земель, разом з тим було показано розбаза
рювання ним народних грошей, його самодурство 16. Працю «Взаимоот-
ношения Запорожья и русской правительственной власти во времена
Новой Сечи» (Записки ООИД.— 1913.— Т. XXXI) Загоровський. присвя
тив передумовам ліквідації Запорозької Січі. Після арешту в 1931 р.
його вдруге заарештували наприкінці 1937 р. ? стратили в наступному
році за «участь» в українській націоналістичній організації 17а.
Серед тих, хто також безневинно постраждав, був О. О. Рябінін-
Скляревськин, який все життя працював в архівних установах. Він під
готував до друку опис Архіву Коша Запорозького, опублікував оригі
нальну статтю з історії задунайського козацтва — «Запорізькі бунти ду-
найців 1771 —1774 рр. і початок Задунайського Коша», ряд розвідок про
український визвольний рух 70—80-х років XIX ст., зокрема з історії
Київської та Одеської громад, про рух декабристів та їх вплив на сус
пільну думку в Україні.
Вивчення історії революційного руху і масових виступів народних
мас у ті роки займало перше місце в проблематиці досліджень. У зв’яз
ку з 100-річчям руху декабристів, 20-річчям революції 1905 р. і Корін
ням подій 1917 р. було видано збірники статей і документів «Дви-
жение декабристов на Украине» (1926 р.), «1905 год. Революционное
движение в Одессе п на Одесщине» (1925 р.), «Октябрь на Одесщи-
не» (1927 р.).
На рубежі 20—ЗО х років в Одесі починав свій науковий шлях
М. Л. Рубінштепн, у майбутньому відомий історіограф. У працях «За-
паднне пути торговли Украиньї — Руси», «До історії соціальних відно
син у Київській Русі в XI — XII ст.» і «Нарисах історії Київської Русі»,
опублікованих у 1925—1930 рр., він висував питання про періодизацію
феодальних відносин у Київській Русі, виступаючи проти концепції
«міської. торговельної Русі» В. О. Ключевського. Сам він датував по
чатковий етап феодальної формації в Київській державі XI ст. Рубін-
штейн полемізував з авторами концепції, які заперечували самостійність
і безперервність традиції державності українського народу. Водночас
він негативно ставився до намагань деяких представників української
/55М 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, Л5? о 59
3. В. Першина
історіографії вбачати появу етнічних відмінностей між українцями і ро
сіянами ще в первісному суспільстві.
Історія аграрних відносин і селянського руху в Україні залишалася,
однією з провідних у дослідженнях науковці?, Одеси протягом 30-х ро
ків. М. Л. Рубінштейн вивчав становище селянства в першій половині
XIX ст., А. І. Колесников — селянський рух у період селянської рефор
ми, П. О. Лесничий — становище селян і аграрний рух у 80—90-х роках
XIX ст., Д. І. Сєроглазов — історію селянських рухів у XX ст. їх праці
написані на грунтовній документальній базі.
Політичні репресії 30-х років, а згодом друга світова війна вирвали
з лав істориків Одеси багатьох талановитих людей. Наукові досліджен
ня, по суті, були перервані і відновилися лише в середині 40-х років.
Зв’язок поколінь довоєнних і післявоєнних істориків в Одесі пев-
ною мірою персоніфікував у своїй науковій діяльності С. Я. Боровой.
Провідною темою його досліджень на початковому етапі творчого шля
ху було становище євреїв в Україні в XVII—XVIII ст. Особливе місце
належить монографії «Еврейская земледельческая колонизация в ста-
рой России: политика, идеология, хозяйство, бьіт» (1928 р.) про пере
селення з Білорусії в степи України кількох тисяч євреїв. Становлять
інтерес також його статті про євреїв у Запорозькій Січі і про єврейське
населення України в період національно-визвольної війни українського
народу проти польського панування 17.
Пізніше він став відомим спеціалістом з історії кредитної і банків
ської системи («Кредит и банки в России (середина XVII в.— 1861 г.)»,
1958 р.), багато працював на межі історії та літературознавства, впи
сав вежливі сторінки в пушкінознавство, декабристознавство, історію
суспільного руху епохи падіння кріпосного права, розробку джерело
знавства робітничого руху в Південній Україні. Беручи активну участь
у роботі симпозіуму з аграрної історії Східної Європи, С. Я. Боровой і
його учень О. С. Коцієвський опублікували в 60—70-х роках ряд праць
з історії господарського освоєння земель Південної України в доре-
формений період 1в.
Нова генерація істориків була вихована на жорстких догмах марк
систсько-ленінської теорії. Плюралізм методологічних підходів виклю
чався. Історія українського народу та його держави розглядалася як
невід’ємна складова частина історії російського народу, російської дер
жавності. Всіляко наголошувалося на сприятливому впливі російської
суспільної думки, культури на українську на всіх етапах їх історич
ного розвитку і дуже рідко вивчався їх взаємовплив.. У 70-х роках на
була поширення «теорія» виникнення в СРСР єдиного радянського на
роду, автори якої нехтували інтереси і перспективи самостійного роз
витку різних народів, у тому числі українського. Різко засуджувалися
будь-які спроби відхилення від тлумачення історичного процесу згідно
з встановленою схемою.
Так, у 70-х роках підготовлена до публікації монографія доцента
кафедри історії України Одеського університету П. І. Воробея з істо
рії національно-визвольного руху в Україні на початку XX ст.
була негативно оцінена київськими науковцями. Автору все-таки
вдалося випустити дві «правовірні» брошури з цієї проблематики19.
Однак комісія ЦК КПУ і Міністерства вищої освіти України вчи
нила погром на історичному факультеті і фактично заборонила розроб
ку цієї теми.
Класовий принцип в оцінці подій визначав тематику історичних
досліджень та їх зміст. Одеські науковці зосередили свої зусилля пе
реважно на вивченні історії робітничого класу і селянства, революцій
ного руху, соціалістичних перетворень у Південній Україні. З цієї проб
лематики було накопичено великий фактичний матеріал, опублікований,
у збірниках документів і матеріалів, хроніках, викладений у моногра
фіях і статтях.
60 /55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № &
Історія України у працях одеських істориків
С. М. Ковбасюк — учень М. Є. Слабченка — на основі досліджен
ня оригінального матеріалу розробляв історію військових поселень
XIX ст. в Україні і був відомим спеціалістом з історії діяльності Чер
воної гвардії. Значний вклад він вніс у краєзнавство. Під редакцією
С. М. Ковбасюка видано книгу з історії Одеси з часу її заснування до
середини 50-х років XX ст. («Одесса. Очерк истории города-героя».—
1957)
Цікаві дослідження створили й учні С. М. Ковбасюка — А. Д. Ба
кинський, В. П. Ващенко, 3. В. Першина, І. О. Хіоні. Спеціалістом з
широкого кола проблем історії України є А. Д. Бачинський, перу якого
належить понад 200 публікацій, зокрема монографічні про українсько-
болгарські зв ’язки XIX — початку XX ст., соціально-економічні та по
літичні перетворення в Придунайських землях у 40—50-х роках і події
воєнного часу на цій території. Його кандидатська дисертація була
присвячена історії народної колонізації придунайських степів у XVIII—
іна початку XIX ст. Нині Бачинський працює над підготовкою фунда
ментального дослідження з історії Задунайської Січі — першої моно
графії з цієї теми.
І. О. Хіоні розробляв історію бузького козацтва. В працях В. П. Ва-
щенка показано соціально-економічний, розвиток Південної України
наприкінці XVII — в першій половині XIX ст. Він досліджує роль міст
у розвитку промисловості, транспорту і торгівлі, процес становлення
.підприємництва в цих сферах економіки.
Вивченням історії суспільного руху в Південній Україні в другій
половині XIX ст. займається 3. В. Першина. Даній темі присвячені її
докторська дисертація і ряд публікацій, у тому числі й монографій 20.
В колективній праці знайшли відображення результати вивчення нею
деяких аспектів соціально-економічного розвитку країни в пореформе-
ний період (торгівля, банки і кредит, водний транспорт) 21. Аспіранти
3. В. Першиної виконали оригінальні дослідження з недостатньо вив
чених тем — преса України на рубежі 50—60-х років XIX ст.
(І. С. Гребцова), розвиток Чорноморського торговельного флоту в по-
реформений період (Ю. П. Коновалов) та ін.
Велика група науковців Одеського університету протягом більш як
двох десятиріч досліджує історію робітничого класу і селянства Півден
ної України. З цієї проблематики в місті проведено кілька наукових
конференцій, у тому числі міжнародних. Аграрні аспекти теми привер
тали увагу переважно В. М. Немченка, М. Д. Свічаревської, Є. В. Си-
зоненко, становище і боротьба робітничого класу — Н. І. Калюжко,
Ф. О. Самойлова, О. В. Гонтара та ін. Результатом цих досліджень ста
ли дві колективні монографії, видані в 1977 і 1991 рр., книга 3. В. Пер
шиної, присвячена 100-річчю заводу ім. Січневого повстання в Одесі,
праця О. В. Гонтара «Городские Советн Украиньї: история становлення
и развития (20—30-е годн)» (1990 р.), публікації Н. І. Калюжко про
робітників цукрової промисловості Правобережної України 22.
Провідним дослідником революційних подій 1917 р. і громадян
ської війни в Південній Україні є М. Ю. Раковський. Йому належать
багато публікацій з цієї проблематики, в тому числі розділи колектив
них монографій і статті в енциклопедіях 23.
Роль армії в громадянській війні, історію політичної боротьби в
армії висвітлив Н. М. Якупов у монографіях «Борьба за армию в
1917 г.» (1975 р.), «Революция и мир (Солдатские массьі против импе-
риалистической войньї. 1917 — март 1918)» (1980 р.) та ін. його чис
ленні учні продовжують розробляти цю тематику, використовуючи нові
архівні матеріали різних партій.
Революційні події початку XX ст. в Південній Україні висвітлю
вали С. К. Мельник, В. Г. Коновалов, С. А. Цвілюк.
Д. С. Шелест вивчав характер кількісних і якісних змін у складі
робітничого класу України в 60—70-ті роки XIX ст. і соціальний розви
І55У 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6 61
3. В. Першина
ток трудових колективів, його монографії на ці теми видані в 1970 і
1989 рр. Нині він розробляє недостатньо вивчені питання розвитку гу
маністичної думки в Україні у другій половині XV — першій половині
XVIII ст.
Перспективні дослідження з історії української культури початку
XX ст. проводить Ф. О. Самойлов. Вивчає в джерелознавчому плані
пресу України другої половини XIX ст. І. С. Гребцова. Історіографічна
проблематика — предмет досліджень Т. М. Попової.
Одразу після завершення другої світової війни особлива увага при
ділялася вивченню різних її аспектів (П. А. Некрасов, П. Г. Чухрій).
В наступні десятиріччя проводилися наукові конференції, присвячені
Великій Вітчизняній війні, з ’явилися монографії С. А. Вольського про
оборону Одеси, Є. І. Цимбала — про бойовий шлях кораблів Чорно
морського торговельного флоту, Н. М. Якупова — про визволення міс
та від фашистських загарбників. Було видано збірники документів та
матеріалів про оборону Одеси, хроніки подій тих героїчних років.
Напередодні 50-річчя Перемоги над фашистською Німеччиною вчені
міста разом з провідними спеціалістами Інституту історії України
М. В. Ковалем і С. В. Кульчицьким проводять симпозіум з пробле
ми «Південна Україна в роки другої світової війни».
Знаменням часу стало зростання кількості історико-краєзнавчих
досліджень. Ще в 70—80-ті роки науковці Одеси брали активну участь
у створенні 26-томної «Історії міст і сіл Української РСР». Праця
Я. М. Штернштейна «Морские ворота Украиньї» (1958 р), присвячена
історії Одеського порту, започаткувала серію книг про промислові під
приємства міста. З ’явилися колективні монографії з історії ряду вузів:
університету, політехнічного інституту та ін. Внесли вклад вчені і в
діяльність Одеської обласної організації Українського товариства охо
рони пам’яток історії та культури, історико-краєзнавчої секції «Одес-
ика» при Будинку вчених. Після розгрому наприкінці 20-х років усіх
краєзнавчих організацій у 1991 р. розпочала свою діяльність «Всеук
раїнська спілка краєзнавців». В Одесі, як і в інших містах України,,
створено товариство краєзнавців, видаються збірники матеріалів «Ис-
торическое краеведение Одесщиньї». Краєзнавці міста беруть активну
участь у всеукраїнських і регіональних наукових конференціях.
Щоб оцінити недоліки і позитивні риси праць, підготовлених істо
риками в період панування тоталітарної системи, необхідна певна іс
торична дистанція, нові об’єктивні розробки, позбавлені ідеологічних
штампів, написані на фундаментальній документальній базі.
Новий період у розвитку історичної науки розпочався після про
голошення незалежності Української держави. Завдяки впровадженню
демократичних засад перед вченими відкрилися широкі перспективи
для творчості. На перший план висунулися завдання створення науко
вих шкіл для вивчення різних періодів і проблем історії України, роз
ширення і всебічного аналізу джерельної бази, глибокого дослідження
історіографічної бази. За розв’язання цих завдань з ентузіазмом взя
лися одеські спеціалісти з історії України. 1
1 Н а д е ж д и н Н. О важности исторических и археологических исследований
Новороссийского края, преимущєственно в отношении к истории и древностям рус-
ским / / Торжественное собрание Одесского общества любителем истории и древностей
4 февраля 1840 г.— Одесса, 1840.— С. 27—58.
2 Єдине історіографічне дослідження творчої спадщини А. О. Скальковського
опублікував С. Я. Боровой (Записки Одесского археологического общества.— Одесса,
1960.— Т. 1(34).— С. 175— 185).
3 С м о л і й В. А. Феномен українського козацтва в загальноісторичному контек
сті / / Укр. іст. журн.—1991.— № 5.— С. 61.
4 М и ц и к Ю. Історія українського козацтва і актуальні проблеми досліджень//
Київська старовина.— 1992.— № 3.— С. 5.
5 П а л и м п е с т о в И. Обозрение различньїх отраслей сельского хозянства Юга
России / / Сборішк статей о сельском хозяйстве Юга России.— Одесса, 1868.— С. 52.
02 ІЗЗИ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, № 6
Історія України у працях одеських істориків
6 М а р ке в и ч А. И. Двадцатипятилетие Новороссийского университета : Исто-
рическая справка и академические списки.— Одесса, 1890.— С. 180.
7 І і е р е т я т к о в и ч Г. И. Малороссияне в Оренбургском крає при начале его-
заселення / / Труди VI Археологического сьезда в Одессе (1884).— Одесса, 1888.—
Т И.— С. 373 -397.
8 Державний архів Одеської області, ф. 150. оп. 1, спр. З, арк. 1—9.
9 Там же, ф. 45, оп. 4, спр. 1227; оп. 9, спр. 10, арк. 78—82, III, 117— 118.
10 А в а л и а н и С. Л. Граф М. С. Воронцов и крестьянский вопрос / / Записки
Одесского общества истории и древностей.— Одесса, 1915.— Т. XXXII.— С. 41.
11 Ф л о р о в с к и й А. В. Депутати Войска Запорожского в Законодательной ко-
миссии 1767 г. / / Записки Одесского общества истории и древностей.-- Одесса, 1912.—
Т. XXX.— С. 329.
12 Україна.—1925.— № 3.— С. 167.
13 С а н ц е в и ч А. В. Видатний український історик М. Є. Слабченко.— К-,
1993.— С. 62.
14 З а г о р о в с к и й Е. А. Очерк истории Северного Причерноморья.— Одесса,.
1922 — Ч. І.— С. V—VI.
15 З а г о р о в с к и й Е. А. Очерки по истории славянской колонизации в Ново-
россии в XVII ©. / / Военно-исторический вест-ник.— 191-2.— № 1—4; 1913.— № 1.
16 З а г о р о в с к и й Е. А. Воєнная колонизация Новороссии при ГІотемкине / /
Летопись историко-филологического общества при Новороссийском университете.—
1913.— Т. XXI; З а г о р о в с к и й Е. А. Организация управлення Новороссией при По-
темкине в 1774— 1791 гг. / / Записки Одесского общества истории и древностей.—
Одесса, 1913.— Т. XXXI; З а г о р о в с к и й Е. А. Взаимоотношения Запорожья и рус-
ской правительственной власти во времена Новой Сечи / / Там же; З а г о р о в
с к и й Е. А. Городская колонизация при Потемкине // Записки Археологического ин-
ститута.— 1921.— Т. 1; З а г о р о в с к и й Е. А. Зкономическая политика Потемкина ©•
Новороссии (1774—1791) / / Журнал научно-дослідних катедр м. Одеси.— Т. II.—
№ 2.— 1926.
17а Архів УМДБ по Одеській області, спр. '20433—Л, т. II, арк. 59.
17 Б о р о в о й С. Я. Еврейская земледельческая колонизация в старой России:
Политика, идеология. хозяйство, бит: По архивним материалам.— М., 1928; Б о р о-
в о й С. Я. Евреи в Запорожской Сечи (по материалам Сечевого архива) // Историче-
ский сборник.— Л., 1934.— Т. 1; Б о р о в ой С. Я. Национально-освободительная война
украинского народа против польского владичества и еврейское население Украйни / /
Исторические заметки.— М., 1940.— Т. 9.
18 Б о р о в ой С. Я. О некоторьіх особенностях аграрного строя Степной Украйни
в предреформенньїй период /У Ежегодник по аграрной истории Восточной Европи.
1962.— Минск, 1964; Б о р о в о й С . Я. Основние моменти в развитии сельскохозяй-
ственного производства и форм зксплуатации крестьян Степной Украйни в дорефор-
менний период / / Ежегодник по аграрной истории Восточной Европи. 1964.— К и ш и -
нев, 1966; К о ц и е в с к и й А. С. Свободние арендаторьі на помещичьих землях Юж-
ной Украйни (конец XVIII — первая половина XIX в . ) / / Ежегодник по аграрной ис
тории Восточной Европи, 1962.— Минск, 1964; К о ц и е в с к и й А. С. Участие кре-
стьян-сектантов в заселений и хозяйственном освоєний Южной Украйни (вторая по
ловина XVIII — первая половина XIX в.) //Тезиси докладов и сообщений XI сессии
симпозиума по аграрной истории Восточной Европьі.— М., 1969.
19 В о р о б е й П. І. В. І. Ленін і національне питання на Україні в період трьох
російських революцій : Учбовий посібник для студентів історичного факультету.— Оде
са, 1971; В о р о б е й П. И., П л я ш к о Г. А. В. И. Ленин и национальний вопрос в
период трех русских революций, Учебное пособие для студентов-иностранцев.— Одес
са, 1972.
20 Историография истории Украинской ССР.— К.; 1986.— С. 164— 167.
21 История Украинской ССР.— К., 1983.— Т. IV, V.
22 К а л ю ж к о Н. И. Формирование рабочего класса в сахарной промишленно-
сти на Правобережной Украине во II половино XIX века. Автореферат канд. дисс.—
К-, 1951; К а л ю ж к о Н. І. Формування промислового пролетаріату в цукровій про
мисловості Правобережної України в II половині XIX ст. // Наукові записки Вінниць
кого педінституту.— Т. IV.— Вип. V.— 1956.
23 Историография истории Украинской ССР.— С. 174.
185N 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994. № 6 63
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213933 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-20T17:42:19Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Першина, З.В. 2026-02-19T09:21:04Z 1994 Історія України у працях одеських дослідників / З.В. Першина // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 53–63. — Бібліогр.: 23 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213933 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історіографія та джерелознавство Історія України у працях одеських дослідників История Украины в работах одесских исследователей Article published earlier |
| spellingShingle | Історія України у працях одеських дослідників Першина, З.В. Історіографія та джерелознавство |
| title | Історія України у працях одеських дослідників |
| title_alt | История Украины в работах одесских исследователей |
| title_full | Історія України у працях одеських дослідників |
| title_fullStr | Історія України у працях одеських дослідників |
| title_full_unstemmed | Історія України у працях одеських дослідників |
| title_short | Історія України у працях одеських дослідників |
| title_sort | історія україни у працях одеських дослідників |
| topic | Історіографія та джерелознавство |
| topic_facet | Історіографія та джерелознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213933 |
| work_keys_str_mv | AT peršinazv ístoríâukraíniupracâhodesʹkihdoslídnikív AT peršinazv istoriâukrainyvrabotahodesskihissledovatelei |