До питання про охорону пам'яток культури за Директорії
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1994 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1994
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213939 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії / О.О. Нестуля // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 115–122. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860273835223285760 |
|---|---|
| author | Нестуля, О.О. |
| author_facet | Нестуля, О.О. |
| citation_txt | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії / О.О. Нестуля // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 115–122. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T12:16:18Z |
| format | Article |
| fulltext |
ПАМ’ЯТКИ ІСТОРІЇ ТА КУЛЬТУРИ
О. О. Нестуля (Полтава)
До питання про охорону
пам'яток культури за Директорії
Прийшовши до влади на хвилі вибуху загального протесту проти уго-
довської політики щодо німецько-австрійських окупаційних військ ре
жиму гетьмана П. Скоропадського, Директорія, яка 14 грудня 1918 р.
тріумфально вступила до Києва, навряд чи передбачала, що вже на
початку лютого 1919 р. буде змушена залишити столицю (відновленої
Української Народної Республіки. Ненадовго утримався ї ї уряд і в
Вінниці, куди він переїхав з Києва,— вже навесні 1919 р. під його конт
ролем залишилася невелика територія навколо Кам'янця-Подільського.
Невдалий наступ на Київ у серпні 1919 р. ще більше ускладнив
становище Д иректорії, і незабаром вона змушена була шукати захисту
від наступу більшовицьких військ на території Польщі.
Надзвичайно напружене військове становище, відсутність політич
ної єдності в уряді УНР, його невміння порозумітися з урядом Захід
но-Української Народної Республіки, постійні переїзди Д иректорії —
все це розхитувало ї ї і без того слабкий адміністративний апарат уп
равління, обмежувало можливості проведення цілеспрямованої полі
тики як у соціально-економічній, так і в політичній та культурній сфе
рах. В результаті більшість проголошених нею лозунгів і програм за
лишились нереалізованими.
Тим більше гідними подиву і похвали є спроби Д иректорії, попри
вкрай несприятливі військово-політичні умови, охопити основні напря
ми творення незалежної України, ї ї увага до розв'язання непростих
завдань національно-культурного будівництва, в тому числі проблем
збереження пам'яток історії та культури.
Достатньо сказати, що вже 29 грудня 1918 р. Рада Народних М і
ністрів (РНМ) УНР заслухала доповідь міністра ю стиції про заходи
щ одо охорони Софійського й Володимирського соборів та Андріївсь
ко ї церкви у Києві. Збудовані в різні історичні епохи і в різних архі
тектурних стилях, вони стали своєрідними символами поступу україн
ського народу, його могутніх творчих можливостей. Тому не випадково
уряд погодився з пропозиціями Міністерства ю стиції про оголошення
Соф ії Київської, Володимирського собору та церкви Андрія Перво-
званного державно-національними українськими святинями і доручив
міністрові віросповідань виробити відповідний законопроект *.
Уже в перші дні свого перебування при владі Директорія зверну
ла увагу й на необхідність увічнення пам'яті полеглих у боротьбі за
визволення України від іноземних окупантів та в ході повалення ре
жиму гетьмана П. Скоропадського. 7 січня 1919 р. члени Д иректорії
В. Винниченко, А. Макаренко та Ф. Ш вець, дбаючи про те, «аби і
наступні покоління нашого народу, який в останній боротьбі зі своїми
ворогами — гетьманом та його урядом — виявив величні лицарство,
відвагу і державний розум, показавши всьому світові свою здібність
до державного життя, не забули цей величний мент і своїх лицарів —
борців за волю і національні права дем ократії і пам'ятали, що само
стійна Народна Українська Республіка збудована на їх кістках, поста
новили, щоб в кожному селі й місті імена забитих в боротьбі з геть
/Я.Ь’Л/ ОИіО-^5147. Укр. іп\ жури. 1994, № 6 8* 11 Г>
Пам'ятки історії та культури
манським... урядом були записані на мармурові дошки і вивішені в
церквах і школах кожного міста і села і волосних народних і міських
управах на вічний спомин» 2.
Незабаром, 23 січня 1919 р., державний секретар УНР М. Кор-
чинський доповів про цю постанову Д иректорії на засіданні Ради На
родних М іністрів. Члени уряду вирішили доручити ї ї виконання М ін і
стерству народної освіти, яке в разі потреби могло залучати до про
ведення необхідних робіт працівників міністерств віросповідань та
внутрішніх справ 3. Згодом, продублювавши постанову Д иректорії від
7 січня 1919 р., Рада Народних М іністрів поклала відповідальність за
здійснення робіт, пов'язаних з увічненням пам'яті полеглих у боротьбі
проти гетьманщини, на органи місцевого самоврядування. 8 лютого
1919 р. з цим рішенням погодилися голова Д иректорії В. Винниченко
та ї ї члени 4.
Того ж дня останні схвалили рішення РНМ УНР про передачу ки
ївського Центрального архіву давніх актових книг з відання Універ
ситету св. Володимира до Головного управління мистецтв і національної
культури та асигнування на відповідні роботи 64 000 крб. 5 Дещо ра
ніше уряд погодився з пропозиціями Міністерства народної освіти і
виділив з державного бюджету на організацію архіву, придбання при
ватних архівних збірок та окремих документів 300 000 к р б .6
У січні 1919 р. Рада Народних М іністрів подала фінансову допомо
гу й деяким пам'яткоохоронним товариствам. Так, 21 січня 1919 р. м і
ністр народної освіти І. Огієнко просив уряд УНР підтримати коштами
діяльність Подільського церковного історико-археологічного товарист
ва. Обгрунтовуючи своє клопотання у відповідній записці, він писав:
«Подільське історико-археологічне товариство перетворене в 1903 р.
з Подільского єпархіального історико-статистичного комітету і за часи
свого 15-річного існування в значній м ір і поширило рамки діяльності
того Комітету, упорядкувало чудовий музей церковної старовини на
шого Поділля, улаштувало при ньому бібліотеку зі значною кількістю
надзвичайно рідких книжок і зібрало багато матеріалів для освітлення
церковно^релігійного і загальногромадського життя Поділля і його
давнього минулого. 12 томів «Трудів» можуть служити найкращим свід
ком того, наскільки була корисна праця Товариства в справі щодо
наукового дослідження сучасного і минулого життя Поділля, збору та
охорони пам'ятників давності і історії краю» 7.
Високу оцінку І. Огієнка в його листі до РНМ УНР від того ж таки
21 січня 1919 р. дістала й діяльність Кам'янець-Подільського товари
ства природодослідників, Засноване в 1912 р. талановитим ботаніком
Н. П. Бучинським, воно на початок 1919 р. об'єднувало 250 дослідників
краю, мало чудовий природничо-історичний та етнографічний музей,
бібліотеку. Товариство організувало для населення популярні лекції,
випустило 4 томи своїх «Записок». Щ о б створити належні умови для
його дальшої плідної діяльності, І. Огієнко просив уряд УНР виділити
Товариству природодослідників, так само як і Подільському церковно
му історико-археологічному товариству, 5 000 к р б .8 Незабаром обид
ва прохання міністра народної освіти були задоволені.
У січні 1919 р., здавалося, наблизилась до завершення й справа
із затвердженням статуту Українського національного музею (УНМ).
Власне, сам статут був розроблений Головним управлінням мистецтв
та національної культури ще восени 1918 р. Однак затвердити його
відповідними інстанціями за гетьманщини не вдалось, оскільки органи
самоврядування столичного міста не давали згоди на передачу у влас
ність держави Київського художньо-промислового та наукового му
зею, на базі якого планувалося створити УНМ. На початку 1919 р.
відповідна згода була досягнута, і 15 січня того року міністр народної
освіти УНР І. Огієнко передав проект статуту Українського національ
ного музею на розгляд Д иректорії. «Музей,— зазначалося в цьому
116 /55М 0130-5247. Укр. іст. журнх 1994, ЛЗ 6
Пам'ятки Історії та культури
документі,— має метою збирати пам'ятки старовини і мистецтва, нау
ково їх обслідувати і давати можливість користуватись ними для пот
реб науки й мистецтва, для розвитку освіти й смаку серед широких
верств громадянства, а також для поширення серед промисловців
справжніх зразків національного] укр [аїнського] мистецтва». Перед
бачалося, що в УНМ буде влаштовано шість секцій (археологічна, іс
торична, етнографічна, художньочпромислова, нумізматична, пластич
них мистецтв) та бібліотека. Планувалося, що їх завідуючі ввійдуть до
Ради музею. Членами її, згідно з проектом, мали також стати пред
ставники від Міністерства мистецтв, Української Академії мистецтв,
Київської губернської управи, Київського міського самоврядування,
учений секретар музею та обрані на щорічних зборах особи, «що
СВОЄЮ ДІЯЛЬНІСТЮ ЧИ ІНШИМ способом сприяли розвитку музею І збІЛЬ'
шенню його збірок». Раду УНМ повинен був очолювати його дирек
тор. Проектом статуту визначалися також шляхи формування та вико
ристання колекцій музею, джерела фінансування його діяльності
тощо 9.
Крім того, міністр освіти подав на затвердження Д иректорії про
ект штатного розкладу УНМ. Він просив виділити на утримання його
працівників та науково-господарські витрати закладу в 1919 р.
1 394 000 крб. Пропонувалося також законодавчо оформити передачу
в державну власність території, приміщень, майна та капіталів Київсь
кого художньо-промислового і наукового музею 10.
Розглянувши 23 січня 1919 р. подані документи, члени Д иректорії
принципово схвалили їх і передали проект статуту УНМ та інші про
позиції Міністерства народної освіти «на розгляд і вирішення Раді М і
ністрів» п . На жаль, спішна евакуація установ Д иректорії з Києва стала
на заваді виконанню урядом УНР цього ї ї доручення.
За умов крайнього загострення на початку 1919 р. воєнно-полі
тичної ситуації не міг ефективно виконувати свої ф ункції і відділ охо
рони пам'яток історії та культури. Досить промовистим щодо цього є
сам характер його документів, що дійшли до нас,— маємо справу біль
ше із запитами до місцевих органів влади про стан пам'яток, аніж з
конкретними заходами, спрямованими на їх охорону. Так, 17 січня
1919 р. відділ просив повіткомісара м. Летичева на Поділлі повідоми
ти, в якому стані перебуває Меджибізький замок.
Тоді ж подібні прохання щодо стану Пилявського й Сатанівського
замків були направлені повіткомісарам міст Літина та Проскурова на
Поділлі 12.
Спроби ж пам'яткоохоронців забезпечити збереження хоча б ок
ремих пам'яток чи колекцій дуже часто зазнавали невдачі через про
тиборство різних політичних сил. Так, на початку 1919 р. в Міністерство
закордонних справ УНР звернувся власник багатої колекції старовини
в м. Антоніни на Волині Й. Потоцький, який у грудні 1918 р. виїхав до
Польщі, з просьбою подбати про охорону зібраних ним пам'яток із
замків Сангушка, Корецьких, Острозьких, архівних матеріалів, бібліо
теки тощо. Він писав: «Як довголітній мешканець України, якому роз
виток і культура дорогого мені краю дуже лежить на серці, гадаю, що
пропажа збірок була б великою безповоротною втратою не тільки
для мене особисто, але, як частинки національного багатства, і для
цілого краю, його історії і культури» 13.
Лист Й. Потоцького було передано до Головного управління мис
тецтва та національної культури, яке з допомогою Міністерства внут
рішніх справ організувало охорону колекції Й. Потоцького в м. Анто
ніни. За дорученням місцевих органів влади ї ї здійснювали самі селя-
ни. Однак влітку 1919 р. палац Й. Потоцького захопили й розграбу
вали радянські війська. Як повідомляв Міністерство народної освіти
УНР держінспектор 3-ї дивізії, яка в серпні вибила більшовиків з па
лацу, після їх «хазяйнування» там уціліли лише окремі старовинні речі 14.
І38М 0130—5247. Укр. іст. журн, 1994, М 6 117
Пам'ятки історії та культури .
Про небезпеку знищення пам'яток, зібраних у маєтку графа Со-
банського в м. Бершадь Ольгопільського повіту, в панських палацах
міст Куні та Кібличі, сіл Комарівка й Теплик Гайсинського повіту, міс
цеві ревнителі старовини повідомляли Подільське товариство охорони
культурно-історичних пам'яток ще в середині лютого 1919 р. 15 Однак
вжити необхідних заходів це товариство без підтримки державних
пам'яткоохоронних структур не могло. Щ о ж до останніх, то вони
весною 1919 р. практично перестали існувати — частина працівників
відділу охорони пам'яток залишилася у радянському на той час Києві,
інші пішли боронити УНР в діючу армію. Це спричинилося до того, що
вже навесні 1919 р. на території, яку контролювала Директорія, пам'ят
ки історії та культури опинилися без державного догляду й охорони.
У зв'язку з такою ситуацією завідуючому художньо-промисловим
відділом Головного управління мистецтв та національної культури
А. Середі було доручено виконання функцій ще й завідуючого відді
лом охорони пам'яток. Однак це майже не змінило справу на краще,
оскільки він залишався, по суті, єдиним співробітником на два відді
ли 16. Тому, коли у перші дні серпня 1919 р., з початком наступу військ
Д иректорії на Київ, постало питання про необхідність організації охо
рони пам'яток на визволеній від більшовиків території, Міністерство
народної освіти змушене було звертатися з відповідними просьбами
до Військового міністерства та Міністерства внутрішніх справ. Воно
сподівалося, що до створення місцевих органів самоврядування
пам'ятки старовини й мистецтва (як приватні, так і громадські їх збір
ки) візьмуть під охорону військові частини та підрозділи державної
варти УНР 17.
Сподівання ці виявились, однак, безпідставними, оскільки за куль
турно-освітнім рівнем особливий склад військ Д иректорії мало відріз
нявся від більшовицьких формувань. Масова загибель пам'яток не ли
ше в ході воєнних дій, а й унаслідок розграбування панських маєтків,
приватних музеїв чи будинків розквартированими в них солдатами, се
лянами, а то й просто бандитськими елементами довела необхідність
термінового відновлення державних пам'яткоохоронних структур з ад
міністративними повноваженнями та виконавчим апаратом. На це, зок
рема, вказував у листі до Міністертсва народної освіти від 1 серпня
1919 р. В. Іщенко — колишній працівник відділу охорони пам'яток за
Центральної Ради та гетьманщини, який наприкінці 1918 р. пішов у
діючу армію боротися з більшовиками. Пославшись на те, що має
досвід пам'яткоохоронної роботи, він запропонував свої послуги в ї ї
організації на території УНР. М іністр освіти погодився з його пропо
зицією. Однак уже 2 серпня 1919 р. В. Іщенко знову виїхав на фронт ,я.
Глибоке занепокоєння станом охорони пам'яток в УНР звучить і в
листі від 22 серпня 1919 р. групи діячів науки й культури (Ю. Алек-
сандрович, М. Обідний, Й. Пеленський, Ю. Сіцінський та ін.) до голови
Ради Народних М іністрів, голови Трудового Конгресу та міністра на
родної освіти. В ньому, зокрема, наголошувалося на необхідності ство
рити мережу державних музеїв, архівів, бібліотек і через них та з
допомогою місцевих органів самоврядування здійснювати охорону
пам'яток. Керівництво цією роботою пропонувалося зосередити в Го
ловному управлінні мистецтв та національної культури. Серед перших
своїх заходів воно мало організувати фахові експедиції, учасники яких
зібрали б до музеїв розграбовані в ході селянських виступів та воєн
них дій вцілілі пам'ятки з панських палаців, церков тощо 19.
Поділяючи занепокоєння громадськості станом охорони пам'яток,
Міністерство народної освіти УНР 13 серпня 1919 р. через пресу звер
нулося з обіжником (циркуляром) «До всіх підлеглих установ М ініс
терства освіти і мистецтв та до міських самоврядувань, народних
управ», у якому запропонувало їм вжити термінових заходів до збе
реження історико-культурної спадщини 20.
118 /55Л' 0130-5247. Укр. іст. жури. 1994, № б
Пам'ятка Історії та культура.
Одночасно виконуючий обов'язки міністра народної освіти звер
нувся до професора Кам'янець-Подільського університету П. Климен-
ка з пропозицією очолити відділ охорони пам'яток, а 20 серпня, отри
мавши згоду, затвердив його на цій посаді 21. Незабаром до роботи в
цьому відділі було залучено ще ряд ф ахівц ів22. ЗО серпня 1919 р. з
метою вироблення науково обгрунтованих рекомендацій та інструкцій,
пов'язаних з охороною пам'яток, а також для колективного керівницт
ва заходами на цій ниві при Міністерстві народної освіти було ство
рено спеціальну комісію у складі М. Альтера, Л. Бялковського, М. Гав
риленка, О. Назарука, Й. Пеленського, Ю. Сіцінського, ряду інших
фахівців та представників Подільської губернської і Кам'янець-Поділь-
ської м іської народних управ, міністерств: юстиції, внутрішніх та зе
мельних справ, преси й інф ормації, народного господарства, військо
вого. Очолити ї ї доручалося П. Клименкові 23.
Не виключено, що згодом до розв'язання завдань охорони пам'я
ток планувалося залучити й існуючі та новостворені губернські вчені
архівні ком ісії. Принаймні, серед документів відділу охорони пам'яток
доби Д иректорії віднайдено проект положення «Про губернські вчені
архівні ком ісії для охорони і дослідження старовини та культури»,
відповідно до якого ці наукові установи мали працювати під керів
ництвом Головного управління мистецтв та національної культури, без
посередньо займаючись на місцях виявленням, реєстрацією та охоро
ною пам'яток, створенням архівів, музеїв, бібліотек тощо 24.
Однак для організації архівних чи якихось інших комісій та ком і
тетів — органів відділу охорони пам'яток на місцях — потрібен був час,
а конкретні рятівні для історико-культурної спадщини заходи не тер
піли зволікання. Тому, не чекаючи створення мережі пам'яткоохорон-
них органів, товариш (заступник) міністра народної освіти П. Холодний
та П. Клименко зобов'язали губернських і повітових комісарів освіти
«тимчасово взяти під свій догляд всі пам'ятки старовини й мистецтва,
охороняти їх від знищення, псування й продавання в руки скупщиків для
вивозу за кордон, а також пильнувати, аби музеї, бібліотеки, закладе
ні за часів старого ладу і під час українського і більшовицького пану
вання, не розбиралися, не продавалися, не розкрадалися ким би то не
було». Про виникнення будь-якої небезпеки для пам'яток комісари
мали повідомляти представників м ісцевої адміністрації та військової
влади і М іністерство народної освіти 2Г\
Незабаром останнє надіслало на місця обіжника. У ньому гу
бернським та повітовим комісарам освіти давались пояснення й інст
рукц ії щодо пам'яткоохоронних заходів, яких вони мали терміново
вжити. Зокрема, пропонувалося «через учителів оповістити населен
ня, що всі старовинні речі: картини, книжки, документи, посуд мають
велику цінність і повинні зберігатися, доки їх не викупить держава».
Тим самим переслідувалася мета утримати людей від знищення пам'я
ток чи продажу їх перекупникам. Щ о ж до нерозграбованих культур
но-мистецьких зібрань, то вчителів просили подбати, аби вони були
«перевезені з власницьких помешкань, залишених без догляду, до
громадських установ». Про всі виявлені ними пам'ятки старовини та
мистецтва і заходи, вжиті до їх охорони, вчителі мали повідомляти
Міністерство народної освіти 26.
Розуміючи, що на місцях нерідко не було належно підготовлених
кадрів, які могли б визначити історико-мистецьку вартість т іє ї чи ін
ш ої речі, відділ охорони пам'яток вбачав вихід з ц іє ї ситуації у періо
дичному відвіданні віддалених районів своїми спеціалістами. їх обо
в'язки регламентувалися досить детально «Інструкцією фахівцям для
роз'їздів Головного управління мистецтв та національної культури»,
затвердженою П. Клименком 19 вересня 1919 р. Зокрема, особи, які
працювали на цих посадах, мали дбати про залучення до пам'ятко-
охоронної роботи на місцях як відповідних організацій, так і окремих
0130—5247. Укр. іст. журн, 1994, 6 119
Пам’ятки історії та культури
громадян. При цьому фахівцям надавалося право реєстрації новоство
рюваних товариств. До їх складу, зазначалося в інструкції, «фахівець
повинен притягати й представників місцевих самоврядувань та дома
гатись визначення грош ової допомоги від цих самоврядувань для гро
мадських установ охорони пам'яток старовини й мистецтва (това
риств)». Обов'язок фахівців полягав також у тому, щоб «реєструвати
всі пам'ятки української старовини й мистецтва, замальовувати їх, фо
тографувати, коли на те є змога, й забезпечувати їх від знищення» 27.
Значні сподівання на поліпшення пам 'яткоохоронної справи в УНР
відділ пов'язував з прийняттям Радою Народних М іністрів закону «Про
охорону пам'яток старовини і мистецтва», проект якого був розробле
ний юрисконсультом Міністерства народної освіти М. О. Альтером.
Цим документом передбачалося, що всі пам'ятки старовини й мис
тецтва (архітектури, археології, архівні, бібліотечні, музейні та інші)
переходять під догляд та охорону держави. Відповідно, Головне уп
равління мистецтв та національної культури мало одержати право
контролю над усіма зібраннями культурно-історичних пам'яток в Ук
раїні — як приватних, так і громадських та державних. Принципове
значення мало положення проекту, яким заборонялося без санкції
пам'яткоохоронних органів не лише псувати, а й віддавати в заставу
та вивозити за кордон окремі речі й збірки культурно-історичного
значення. Винних у порушенні цього положення передбачалося штра
фувати на суму від 2 до 200 тис. гривень або ж піддавати тюремному
ув'язненню на строк від 4 місяців до 2 років з конфіскацією речей на
користь держави. У ї ї ж власність мали перейти й пам'ятки, вивезені
пам'яткоохоронними органами із залишених панських маєтків та інших
помешкань, якщо протягом року їх власники не заявили про свої пра
ва на них. Усвідомлюючи, що законопроект передбачає лише най
більш загальні й першочергові правові норми охорони пам'яток, його
укладачі пропонували урядові УНР законодавчо дозволити Головному
управлінню мистецтв та національної культури самому визначати кон
кретні шляхи втілення в життя пам'яткоохоронного закону 28.
15 вересня 1919 р. заступник міністра народної освіти П. Холодний
передав проект закону на розгляд Ради Народних Міністрів. У пояс
нювальній записці «До законопроекту про державну охорону пам'я
ток старовини й мистецтва», підписаній міністром народної освіти та
П. Клименком, глибоко аргументувалася необхідність його . терміно
вого прийняття. «Пам'ятки старовини й мистецтва,— зазначалося в
ній, — мають велике національне значення. Народ може бути нацією
лише тоді, коли знає свою старовину й кохається в своєму мистецтві.
Тільки нація може творити власне державне життя і тільки державне
власне життя забезпечить культурний розвиток народу. Сучасна дер
жава може існувати, лише виховуючи в народі розуміння мистецтва
й старовини. Випадкове замилування в мистецькій старовині поодино
ких осіб повинно змінитися на обов'язковість для кожного громадя
нина знання свого мистецтва й старовини. Про це мусить дбати уряд
всякої культурної держави» 29.
На жаль, у вересні 1919 р. розглянути запропонований пам’ятко-
охоронцями законопроект уряд УНР не зміг. А через те залишилося
нерозв'язаним і питання про виділення коштів, необхідних для розгор
тання роботи відділу охорони пам'яток. Справа в тому, що спеціальна
комісія при Народному міністерстві фінансів, розглянувши 4 вересня
1919 р. клопотання Міністерства народної освіти, яке просило асигну
вати на пам'яткоохоронні заходи 2 000 000 гривень, поставила вирішен
ня цього питання у взаємозв'язок із затвердженням вищезгаданого
законопроекту 30.
Таким чином, пам'яткоохоронці залишились наодинці зі своїми
завданнями та проблемами. Щоправда, у вересні 1919 р. відділ охо
рони пам'яток одержав 10 000 гривень на оплату роботи членів ство
120 І55П 0130—5247. Укр. іст. жури. 1994, № 6
Пам'ятки історії та культури
реної ще в серпні ком ісії для обм іру Кам'янець-Подільської фортеці.
Під головуванням інженера М. Лорченка у ї ї складі на той час працю
вали архітектори, історики, мистецтвознавці — Ф. Колодій, Й. Пелен-
ський, П. Павловський, А. Середа, Ю. Сіцінський, Л. Бялковський,
О. Абрамов, П. Ільчинський, Ю. Александрович 31. Щ е 5000 гривень
було -виділено у середині вересня 1919 р. в розпорядження ком ісії
Й. Пеленський, М. Пущинський, Ю. Александрович), яка мала вирішити
питання про передачу під музей Подільського пам'яткоохоронного
товариства та реставрацію приміщень так званих М урів у Вінниці 3~.
^ У вересні ж 1919 р. було вжито заходів і щодо охорони архівних
матеріалів. Вони викладалися у відповідному наказі Міністерства на
родної освіти, яким, зокрема, заборонялася передача в утилізацію
старовинних документів без дозволу ком ісії охорони пам'яток 33. О д
нак цей наказ, як і багато інших пам'яткоохоронних ініціатив за доби
Д иректорії, по суті, залишився невиконаним, про що в 1920 р. на од
ному із засідань секції мистецтв Українського наукового товариства у
Києві повідомив безпосередній свідок стану пам 'яткоохоронної робо
ти в УНР колишній директор Військово-історичного музею О. Д. Бла-
годір. «Засідання ком ісії (охорони пам'яток.— О. Н.),— говорив він,—
раз на тиждень не давали реальних наслідків. Постанови з різних при
чин не виконувалися. Коли комісія дізналася, що уряд дозволив пе
реробляти архівний матеріал на папір, вона звернулася з відповідним
протестом, але це не допомогло» 34.
Серед причин, що зумовили восени 1919 р. такий стан охорони
пам'яток в УНР, О. Д. Благодір називав відсутність коштів, мережі
пам'яткоохоронних органів, належної уваги з боку уряду тощо. Ду
мається, однак, що головна з них полягала в іншому — вся територія
УНР постійно була прифронтовою смугою або ж зоною безпосеред
ніх військових дій.
У пошуках бодай якогось виходу з цього становища пам'яткоохо-
ронці знову були змушені звернутися за допомогою до військових.
Ті відгукнулися на їх прохання. Так, згідно з наказом головної команди
військ УНР 6 жовтня 1919 р. по Головній управі Генерального штабу
співробітники його культосвітнього відділу дістали право забороняти
знищувати пам'ятки та могли секвеструвати * військово-історичні й ар
хівні документи, книги, пам'ятки, що «не мають традиційно родинного
значення, а покладаються в масштабі державного і громадського зна
чення» 35.
Незабаром культосвітній відділ Генштабу розробив досить де
тальну «Інструкцію в справі охорони історичного майна», в якій дава
лося визначення основних груп пам'яток та містився перелік невід
кладних заходів щодо їх збереження зк. Інструкція мала стати в при
годі співробітникам згаданого відділу та його уповноваженим при ор
ганізації охорони пам'яток на місцях. Документи засвідчують, що в
жовтні 1919 р. туди справді були направлені фахівці з відповідними
повноваженнями культосвітнього відділу 37. Однак даних про резуль
тати їхньої роботи не маємо. Втім, навряд, щоб в умовах безперерв
ного відступу військ Української Народної Республіки та скорочення
ї ї території вони могли бути вагомими. Тому в цілому можна погоди
тися з оцінкою стану пам 'яткоохоронної діяльності за доби Директо
р ії, що ї ї дав згадуваний уже О. Д. Благодір: «Справа охорони пам'яток
старовини й мистецтва на Правобережній Україн і,— говорив він у
1920 р.,— за останні два-три роки стояла гірш, ніж де б то не б ул о » 38.
Хоч безперечним є й те, що багато людей в уряді УНР усвідомлювали
велике значення історико-культурної спадщини і, незважаючи на вкрай
обмежені тогочасними обставинами можливості, докладали відчай
душних зусиль до їх охорони та збереження.
І55ІЇ 01^0—5247. Укр. іст. жури. 1994, № 6 121
Пам'ятки історії та культури
1 Центр, держ. арх. вищих органів держ. влади і управління України, ф. 1065,
он. 1, спр. 23, арк. 27 зв. (далі — ЦДАВО).
2 Там же, спр. 130, арк. 1.
3 Там же, спр. 14, арк. 61.
4 Там же, спр. 130, арк. 2.
5 Там же, сир. 131, арк. 3.
6 Там же, спр. 14, арк. 65.
7 Там же, спр. 89, арк. 3.
8 Там же, спр. 90, арк. 3.
9 Там же, ф. 2581, оп. 1, спр. 225, арк. 24—26.
10 Там же, арк. 23.
11 Там же, ф. 3689, оп. 1, спр. 14, арк. 8.
12 Там же, арк. 5—7.
13 Там же, арк. 13.
14 Там же, арк. З, 18.
15 Там же, арк. 9, 10.
16 Там же, спр. 6, арк. 28.
17 Там же, спр. 14, арк. 134, 135.
18 Там же, арк. 28, 29.
19 Там же, арк. 38.
20 Там же, арк. 176.
Там же, сир. 6, арк. 28; спр. 14. арк. 34.
22 Там же, спр. 6, арк. 22.
24 Там же.
21 Там же, спр. 14, арк. 173.
25 У країна.— 1919.— 13 верес.
2Г* ЦДАВО України, ф. 3689, оп. 1, спр. 14, арк. 79.
27 Там же, арк. 62—62 зв.
28 Там же, арк. 128—131, 179.
29 Там же, арк. 180.
30 Там же, спр. 15, арк. 25.
31 Там же, спр. 6, арк. 19; спр. 14, арк. 80.
32 Там же, спр. 6, арк. 36 зв.
33 Там же, арк. 42:
31 ІіНБ ім. Вернадського ПАН України. Відділ рукописів, ф. X, сир. 12603, апк. 9.
* Секвеструвати — від слова «секвестр» — заборона користування яким-небудь
майном, що накладається органами влади.
35 ЦДАВО України, ф. 3689, он. 1, сир. 7, арк. 63.
30 Там же, спр. 14, арк. 100.
37 Там же, сир. 7, арк. 63.
122 І55іМ 0130—5247. Укр. іст. журн. 1994, 6
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-213939 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T12:16:18Z |
| publishDate | 1994 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Нестуля, О.О. 2026-02-19T09:21:37Z 1994 До питання про охорону пам'яток культури за Директорії / О.О. Нестуля // Український історичний журнал. — 1994. — № 6. — С. 115–122. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213939 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Пам'ятки історії та культури До питання про охорону пам'яток культури за Директорії К вопросу об охране памятников культуры при Директории Article published earlier |
| spellingShingle | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії Нестуля, О.О. Пам'ятки історії та культури |
| title | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії |
| title_alt | К вопросу об охране памятников культуры при Директории |
| title_full | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії |
| title_fullStr | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії |
| title_full_unstemmed | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії |
| title_short | До питання про охорону пам'яток культури за Директорії |
| title_sort | до питання про охорону пам'яток культури за директорії |
| topic | Пам'ятки історії та культури |
| topic_facet | Пам'ятки історії та культури |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/213939 |
| work_keys_str_mv | AT nestulâoo dopitannâproohoronupamâtokkulʹturizadirektoríí AT nestulâoo kvoprosuobohranepamâtnikovkulʹturypridirektorii |