Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
На зламі століть людство активно намагається осмислити подоланий шлях, оцінити зайняті рубежі й заглянути в майбутнє. Очевидно, саме з інтенсивністю і глибиною подібних спроб пов'язане гостре усвідомлення кризових явищ в різних проявах суспільного життя. Подвійне навантаження в даній ситуації в...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1999 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1999
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214465 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. — 1999. — № 3. — С. 3–22. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860278749159751680 |
|---|---|
| author | Реєнт, О.П. |
| author_facet | Реєнт, О.П. |
| citation_txt | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. — 1999. — № 3. — С. 3–22. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| description | На зламі століть людство активно намагається осмислити подоланий шлях, оцінити зайняті рубежі й заглянути в майбутнє. Очевидно, саме з інтенсивністю і глибиною подібних спроб пов'язане гостре усвідомлення кризових явищ в різних проявах суспільного життя. Подвійне навантаження в даній ситуації відчувають історики, філософи, соціологи, економісти, оскільки вони вирішують не лише суто наукові, фундаментальні питання, але й виконують соціальний запит громадськості та держави, накреслюючи на підставі досвіду минулого і сучасного орієнтири на далеку і близьку перспективу.
|
| first_indexed | 2026-03-15T16:57:44Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
Методологія та методика
Історичних досліджень
О. П. РЕЄНТ (Київ)
Сучасна історична наука в Україні:
шляхи поступу
На зламі століть людство активно намагається осмислити подоланий
шлях, оцінити зайняті рубежі й заглянути в майбутнє. Очевидно, саме з
інтенсивністю і глибиною подібних спроб пов'язане гостре усвідомлення
кризових явищ в різних проявах суспільного життя. Подвійне наванта-
ження в даній ситуації відчувають історики, філософи, соціологи, еконо-
місти, оскільки вони вирішують не лише суто наукові, фундаментальні
питання, але й виконують соціальний запит громадськості та держави, на-
креслюючи на підставі досвіду минулого і сучасного орієнтири на далеку і
близьку перспективу.
У 60-ті pp. в Радянському Союзі в середовищі наукової еліти відбува-
лася дискусія між "фізиками і ліриками", об'єктом якої стала альтернати-
ва вибору між технократичною і гуманітарною орієнтацією. На фоні сьо-
годення, коли мова йде про виживання української науки, та полеміка
здається просто інтелектуальною грою, дозволеною владою, аби дати ви-
хід енергії науковців. У наш час навіть високорозвинуті країни вибірково
субсидують різні напрями фундаментальних досліджень. В Україні ж де-
кому здається, що на підтримку заслуговують лише ті сфери наукових роз-
робок, які мають безпосередній вихід на економічний результат. При цьо-
му зовсім ігнорується або відводиться на другий план той факт, що без
стимуляції гуманітарної сфери суто прикладні галузі знань не дадуть
очікуваного ефекту. З гуманітарними науками пов'язане формування сис-
теми цінностей, орієнтирів та потреб, сталість інтересів суспільства, мо-
рально-правовий клімат у державі. На відміну від прикладних наукових
дисциплін, роль гуманітарних в організації життєдіяльності людської
спільноти менш помітна. Це пов'язано з особливостями оцінки результа-
тів наукової праці, механізму реалізації гуманітарних ідей, дія якого зале-
жить від традицій, національної психології, існуючого політичного й со-
ціально-економічного устрою. Необхідність посиленої уваги до гуманітар-
них знань диктується також певними їх особливостями. До них, зокрема,
слід віднести описовий характер наукової продукції, що вимагає більших
видавничих затрат, відсутність потреби у дорогому устаткуванні й облад-
нанні. Оскільки в гуманітарному циклі більш розмита межа між фунда-
ментальними й прикладними дослідженнями, це істотно впливає на його
статус у державі. Разом з тим гуманітарні дослідження мають значно мас-
штабніше суспільне відлуння в порівнянні з природничими і точними на-
уковими пошуками.
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, №3 З
О. П. Реент
З огляду на сказане, ми хотіли б зупинитися не лише на суто наукових
проблемах, але й на тих, що мають опосередкований вплив на гуманітарні
науки, й історію в тому числі.
Ліквідація тоталітарних режимів у центрально- та східноєвропейських
країнах, розпад СРСР поставили гуманітаріїв цих держав перед необхід-
ністю переосмислення свого місця в суспільстві, своїх творчих здобутків,
вироблення наукової стратегії на майбутнє. При цьому суспільствознавці
посткомуністичних країн опинилися в більш складному становищі, ніж
їхні колеги в країнах буржуазної демократії. "Залізна завіса", яка усклад-
нювала науковий обмін, тиск партійної цензури, репресії щодо науковців
на кілька десятиліть загальмували природний, не обмежений державним
втручанням пошук нових форм дослідницької роботи, вдосконалення ме-
тодології, генерування новітніх ідей. Тому західна історіографія й філосо-
фія осмислюють кризові явища не в своєму науковому середовищі, а в су-
спільстві, в той час як спеціалісти різних галузей суспільствознавства на
посткомуністичному просторі працюють на "два фронти": долають бага-
торічні "завали" і очищають "авгієві стайні" від ідеологізованих нашару-
вань, а також намагаються осмислити процеси, які відбуваються в їх краї-
нах протягом останнього десятиріччя.
Найбільш помітні кроки в цьому напрямку роблять вчені Польщі та
Росії, де полеміка з приводу стану і завдань сучасних суспільних наук на-
була загальнодержавних масштабів. Ще в 1994 р. у Російській Федерації в
рамках реформування науково-технічної сфери було створено Російський
гуманітарний науковий фонд (РГНФ). Базуючись на державному фінан-
суванні, ця державна інституція до лютого 1998 р. прийняла на експертизу
13300 наукових проектів. Понад 4700 з них було відібрано в ході конкурсів
та профінансовано. Гранти фонду одержали близько 20 тис. вчених з
більш як півтисячі наукових організацій 68 регіонів Росії.
РГНФ проводить два спільні конкурси з іноземними науковими уста-
новами, що дає додаткові фінансові надходження.
Одним з важливих напрямів роботи фонду є фінансування підтримки
інформаційних систем та розвитку наукових телекомунікацій. Тим самим
РГНФ включився у здійснення реформи робочих місць вчених-гуманіта-
ріїв, у подолання інформаційної ізоляції російської гуманітарної науки,
розвиток електронної форми публікації наукових результатів.
Дослідницькі гранти фондів дали можливість здійснити систематиза-
цію, обробку, аналіз великих блоків архівних документів радянського
періоду, що принципово важливі для об'єктивної оцінки новітньої історії
Росії, але до недавнього часу залишалися закритими для дослідників.
Діяльність наших російських колег в напрямі пошуку нових організа-
ційних форм забезпечення умов діяльності гуманітарних наук вимагає
уважного ознайомлення, а якщо цей досвід виявиться корисним, то і за-
позичення. Російські вчені активно працюють також над виробленням
нових теоретико-методологічних засад. У 1995 р. в Російській Федерації
вийшов № 1 "Исторических записок", в якому вміщені статті провідних
російських істориків, об'єднані прагненням знайти вихід з ситуації, в якій
опинилася наука в кінці XX ст.
За словами професора М. Емара, радянська історична наука постійно
вводила людей в оману, поступово вгрузаючи в трясовину власної непо-
слідовності та спроб мімікрії під режим. Кризу науки М. Емар пов'язує з
кількома проявами. По-перше, радянська історіографія орієнтувалася на
прогрес як мету розвитку цивілізації, змушуючи себе вивчати сучасне че-
рез минуле. Тому вона виявилася безпорадною в розумінні таких явищ
сьогодення, як націоналізм, расизм, нетерпимість у різноманітних про-
4 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
явах, тероризм. По-друге, цілком визріла необхідність внутрідисциплінар-
них змін у самій науці. Це стосується в першу чергу оновлення її змісту та
корінного перегляду методологічних засад. Внаслідок того, що звичні тео-
ретичні побудови стосовно соціально-економічних систем не витримали
випробування часом (соціалізм, система державного планування, соціаль-
на модель американського зразка), і, навпаки, з'явилися нові життєздатні
утворення, які теоретично не моделювалися (незалежні держави на пост-
радянському просторі, "Шангенський простір" і т. п.), історична наука
втратила кілька стратегічних позицій, з яких пояснювалася суть і напрями
цивілізаційного поступу. Істотно змінилися також погляди на історичне
джерело, а також звичне розмежування між різними дисциплінами та за-
стосовуваною ними методологією.
Член-кореспондент Російської Академії наук А. О. Чубар'ян вважає
запорукою успіху синтез методів різних наукових дисциплін, нові орієнта-
ції та підходи. Головна особливість XX ст., на його думку, полягає в дихо-
томії, наявності полярних процесів і тенденцій при зростанні єдності
світу. До числа таких дихотомій він відносить зіткнення націоналізму й ін-
тернаціоналізму, існування в суспільстві сил дроблення і консолідації,
протистояння тоталітаризму і демократії, капіталізму і соціалізму.
Теоретичну розгубленість російської історичної науки констатував
професор А. Я. Гуревич у статті "Історична наука і наукова міфотворчість
(критичні замітки)". Показуючи негативний вплив деяких міфологем на
методологію та кінцевий результат наукового пошуку, автор зупинився на
проблемі підходів до вивчення культури. Культура, на його думку, тради-
ційно розглядалася як історія шедеврів, досягнень художньої творчості,
вищих проявів філософської думки і т. п. При такому підході культура
різних часів і країн розглядалася істориками як хід думок окремого пись-
менника, філософа, релігійного діяча. Історія культури, таким чином, від-
ривалася від соціального життя і поставала як ряд, що складався з пое-
тів, мислителів, художників, котрі височіли над "безмовною більшістю".
А. Я. Гуревич пропонує звернути увагу на інший принцип вивчення — со-
ціально-культурно-антропологічний, заснований на використанні дослід-
ником колосального етнологічного матеріалу.
В Україні на сьогодні обговорення назрілих наукових проблем сус-
пільствознавчого циклу має спонтанний характер і ще не набуло критич-
ної маси, яка дає поштовх для якісного стрибка. Очевидно, дається взнаки
застарілий синдром "молодшого брата", тавро меншовартості, провінціа-
лізму, котрий закріплювався не лише організаційними заходами центру в
радянські часи, але й навіюванням громадської та наукової думки. В чому
це виявляється особливо відчутно?
Порівняно невеликий досвід національного державотворення переко-
нливо довів, що технократичні підходи до вирішення проблем, що стоять
перед Україною, є безплідними. Гуманітарне здичавіння породжує лан-
цюгову реакцію загальної деградації та соціальні антагонізми, що перетво-
рюються на метастази. Одне з головних завдань сьогодні — повернути сус-
пільство і державу обличчям до гуманітарних проблем, обгрунтувати і за-
свідчити їх пріоритети.
Гуманітарна сфера налічує близько 40 наукових дисциплін, серед яких
історія має найбільший вік та науковий потенціал. Криза сучасної істори-
чної науки збіглася в часі з кардинальними політичними й соціально-еко-
номічними змінами в Україні. Фінансова скрута не дозволяє сьогодні ор-
ганізувати цілеспрямоване забезпечення коштами багатьох цікавих і перс-
пективних наукових тем. Що там говорити про масштабні акції, коли для
більшості периферійних науковців становить важку проблему "вибити"
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, №3 5
О. П. Реєнт
відрядження до столиці, де знаходяться основні архівосховища й бібліоте-
ки. Ось і "варяться у власному соку" досвідчені вчені й здібна молодь, зу-
стрічаючись хіба що на регіональних конференціях, які з полігону пере-
вірки авангардних ідей перетворюються у навколонаукову "тусовку". Та
ще важче вітчизняним дослідникам вибратися до архівних установ Росій-
ської Федерації, адже це вимагає принаймні на порядок вищих витрат.
Крім того, існує проблема доступності джерел: зосередивши у своїх руках
значні масиви документів, відповідні російські органи монополізували їх
використання і забезпечують пріоритетні інтереси науковців Росії.
У радянський період на сторінках наукової періодики час від часу ви-
никали дискусії навколо вузлових проблем, в яких брали участь представ-
ники різних республік Радянського Союзу. Навіть пам'ятаючи про їх певну
запрограмованість і підконтрольність відповідним органам, слід визнати
їх цінність для постановки і пошуку рішень складних наукових напрямів.
Єдине профільне видання істориків України давно вже не ставало ареною
наукової полеміки, хоча його редакція в будь-який момент готова надати
шпальти "Українського історичного журналу" для учасників такої
дискусії. Ситуація, що склалася, тривожить, оскільки означає занепад
культури наукової полеміки, якою вигідно вирізнялася дореволюційна іс-
торична вітчизняна наука. Це позначається також на всіх жанрах наукових
публікацій.
Розширення видавничих можливостей спрощує вихід наукової про-
дукції в обіг. Однак ця обставина дозволяє деяким авторам уникати бодай
формальної наукової експертизи, що негативно позначається на якості їх
праць. Не закликаючи до цензури, дозволимо собі зауважити, що навіть зрі-
лим професіоналам не завадять компетентні поради і рекомендації колег.
Звернемося до такого продукту наукової творчості, як дисертаційні
дослідження. Серед дисертацій, що захищалися, наприклад, в Інституті іс-
торії України НАН України протягом останнього десятиріччя, за окреми-
ми винятками, немає таких, які присвячувалися б проблемам методоло-
гічного, концептуального пошуку, термінологічно-категоріальним питан-
ням. Лише окремі дослідники (скажімо, д. і. н. В. М. Ткаченко, до праць
якого ми ще повернемось) час від часу роблять спроби вирватися з поля
дії інерції, створити праці, що дають наскрізний аналіз історичного буття
України, або ж пропонують авангардні, проривні методологічні новації у
вивченні традиційних проблем.
Фрагменти багатьох дисертацій, присвячені методологічним засадам
дослідження, рясніють словосполученнями, значення яких інколи важко
поєднати, а то і зрозуміти. Здебільшого пошуковці сором'язливо обмов-
ляються про принципи "історизму, об'єктивності, структурно-хроноло-
гічного, конкретно-історичного" підходів, причому формулюються вони
вже після написання тексту дисертації. Мало хто з нинішніх молодих до-
слідників чітко усвідомлює, в якій методологічній ніші він працює. Біль-
шість дисертантів як ключові поняття наводять чимало таких, що несуть
спотворене змістове навантаження і не відображають досліджуваних явищ
і подій у всій їх багатоманітності й складності. Інколи має місце підміна
понять, викликана їх невірним розумінням або неправильною інтерпрета-
цією. Слід констатувати ще одну рису, притаманну багатьом дисертацій-
ним працям: у них еклектично поєднуються застарілі поняття й модні
неологізми. Здебільшого пріоритет віддається фактам, а їх концептуальне
осмислення відходить на другий план.
Вказані риси характеризують і решту жанрів наукової продукції. Ко-
ріння вказаних явищ сягає в систему освіти. Сьогодні учні середньої шко-
ли позбавлені можливості знайомитися з основами хоча б кількох гума-
6 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
нітарних наук (соціології, політекономії, політології тощо). В радянські
часи дану функцію виконувало "суспільствознавство". Можливо, комусь
здається, що його викладання приносило більше шкоди, аніж користі, але
вдумливий і мислячий вчитель міг забезпечити учням певний мінімум
знань про механізми функціонування людського суспільства і держави,
дати запас понять і категорій, якими вони мали користуватися на майбут-
ніх освітніх щаблях. "Виплеснувши з водою дитину", ми не змогли нічого
запропонувати середній школі. До того ж, ускладнилося викладання істо-
рії, оскільки учні не мають елементарного базового термінологічного за-
пасу, а програмою не передбачений додатковий час на його вироблення.
Своїми особливостями відзначається ситуація у вузах. Лише одиниці з
них займаються цілеспрямованою підготовкою майбутніх дослідників.
Більшість колишніх студентів приходить у науку без спеціальної, вузько-
фахової підготовки. Та й звідки їй взятися, якщо на більшості історичних
факультетів хіба що такі предмети, як археологія та допоміжні історичні
дисципліни, знайомлять студентів з найпростішими дослідницькими опе-
раціями? Епізодичні походи в музеї, архівосховища, відділи стародруків у
бібліотеках здебільшого мають екскурсійно-ознайомлювальний характер.
Діяльність студентських наукових товариств як колись, так і тепер ду-
же часто орієнтується на кінцевий результат — студентські наукові конфе-
ренції, де оприлюднюється незріла компілятивна продукція реферативно-
го характеру. Відверто слід визнати, що справжньою школою наукової
майстерності СНТ не стали, хоча слід віддати належне тим поодиноким
викладачам, спілкування з якими стає для студентів першим щаблем на
шляху формування особистості науковця.
У переважній більшості випускники вузів недостатньо знають інозем-
ні мови, не володіють елементарним інструментарієм історичного пошу-
ку, накопичення, систематизації та обробки фактологічного матеріалу,
його теоретичного осмислення й узагальнення, не мають достатнього рів-
ня ерудиції. Навіть те, з чим студент працював щодня протягом пере-
бування у вузі, - книга — як історичне джерело сприймається ним надто
примітивно. Годі вже й казати про інші види історичних джерел, робота з
якими вимагає спеціальних навичок і вмінь. От і доводиться надолужу-
вати прогаяне вже в аспірантурі, в ході підготовки дисертаційного до-
слідження.
Після набуття Україною незалежності стали більш доступними архівні
джерела, зник тиск з боку партійно-ідеологічної цензури. Це викликало
тематичний сплеск, постановку нових проблем та спроб їх незаангажо-
ваного вирішення. Разом з тим, з'явився крен у бік націоцентристських
побудов, які можна сприймати як хворобу зростання і природну реакцію
на десятиріччя дискримінації національної тематики. Період "первісного
нагромадження" емпіричних знань у вітчизняній історіографії дещо затяг-
нувся. Історики в переважаючій більшості не наважуються переступити
межі конкретно-історичних досліджень, полишаючи царину історіософ-
ського осягнення історії людства філософам, соціологам, етнографам,
економістам. Це надзвичайно збіднює палітру наукового пошуку, наперед
програмує передбачувані результати, звужує евристичний потенціал істо-
ричної науки.
В Інституті філософії НАН України вже кілька років здійснюється до-
слідження планової теми "Тенденції розвитку сучасної методології нау-
ки". Спеціалісти, залучені до її виконання, розробляють систему засобів
формального та змістовного опису предметних галузей методологічних
дисциплін, що інтенсивно розвиваються. Здійснюється широке вивчення
сучасних методик природничих, соціальних та гуманітарних наук у діапа-
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, №3 1
О. П. Реєнт
зоні від формального та структурного підходів до змістовних засобів моде-
льного, архетипного, герменевтичного і феноменологічного аналізу; роз-
ширення і збагачення поняття методу через узагальнення практичного до-
свіду наукового програмування, проектування, конструювання та реаліза-
ції великих наукових і соціальних проектів. Мусимо визнати, що історики
комплексно подібну тематику не розробляють.
Поява багатьох наукоподібних праць, перетворення історіографії на
різновид елітарної публіцистики підмивають підмурки фундаментальних
досліджень, які залишаються такими доти, доки є відстороненими від по-
літичної кон'юнктури і соціального замовлення, зберігають і збагачують
оригінальний методологічний інструментарій та понятійний апарат.
Слід усе ж мати на увазі, що криза охопила всі етапи історичних до-
сліджень, а не лише їх останню фазу, пов'язану з концептуальним оформ-
ленням їх результатів і теоретичних узагальнень. Тому необхідно сказати
кілька слів про джерелознавчий аспект проблеми.
Серйозний історик, на який би рівень абстрагувань і наукових спеку-
ляцій він не підіймався, ніколи не стане ігнорувати роль фактичного фун-
даменту своїх пошуків. Тому для нього завжди актуальним залишається
питання достовірності джерел, можливостей пошуку, накопичення та об-
робки даних.
Радянські науковці закидали своїм західним опонентам нездатність
створити єдину систему методів наукової критики джерел, в той час як
марксистська методологія обробки і вивчення джерельних масивів вважа-
лася безгрішною та ефективною.
Сьогодні немає сенсу говорити про те, що кожна джерелознавча шко-
ла має право на існування. Тепер вже не відмітають твердження Ш. Лангу-
ла і Ш. Сеньобоса, які відстоювали інтуїтивне проникнення в сутність
джерела, в його "буття". Раціональне зерно уважний дослідник знайде і в
суб'єктивістській концепції, сповідуваній А. І. Марру, Р. Коллінгвудом,
Е. Дарделем, П. Рікером, згідно з якою можливість досягнення об'єктив-
ного пізнання минулого засобами історичної науки ставиться під сумнів.
Особливо плідними нетрадиційні методології виявилися у процесі ро-
боти над строго індивідуальними, специфічними джерелами, до яких
важко, а іноді й зовсім неможливо, підібрати ключі з загальноприйнятого
інструментарію.
Марксистське джерелознавство охоплювало два головних аспекти у
вивченні історичного джерела: а) дослідження його зв'язків з історичним
процесом; б) встановлення зв'язків історика з джерелом, яке він вивчає.
Першочергова роль відводилася першому напрямку, а якість, глибина,
спосіб інтерпретації джерела дослідником відходили на другий план.
Ще у середині 70-х pp. джерелознавці продемонстрували усвідомлен-
ня важливості розробки методологічних проблем природи історичного
джерела для правильної постановки питання теорії експертизи цінності
документів. Однак принципи джерелознавчих підходів до з'ясування вар-
тісних характеристик документальних матеріалів трактувалися і застосо-
вувалися вибірково, їх зв'язок з проблемами природи історичного джерела
розкривався далеко не повною мірою. Центральною віссю теоретичного
джерелознавства в той час стали об'єктивні властивості змісту і форми іс-
торичного джерела, його інформативний потенціал і властивості. Нато-
мість суб'єктивні характеристики документа якщо і не ігнорувалися, то
вважалися другорядними.
Практично тоді ж були сформульовані завдання теоретичного джере-
лознавства: 1) переосмислення змісту категорій та способів їх використан-
ня, наприклад, діалектики суб'єктивного й об'єктивного в історичному
8 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
пізнанні, категорії суспільно-економічної формації (СЕФ), класового під-
ходу до аналізу історичних явищ тощо; 2) вдосконалення методів одер-
жання інформації про соціальні процеси (пошук джерел, методів конкрет-
но-соціологічних досліджень, безпосереднє спостереження й обробка їх
результатів, прийоми критики джерел, перевірка їх достовірності, засоби
роботи з джерелами різних видів (періодична преса, статистика, зако-
нодавство, рукописи, аудіовізуальні джерела тощо); 3) пошук методики
аналізу суспільних явищ (фактичних основ соціального дослідження, за-
стосування статистичного, порівняльно-історичного та інших методів);
4) узгодження питань історичного знання, у тому числі джерелознавчих, з
теорією історичного процесу 1.
В кінці 80-х pp. на сторінках журналу "Вопросы истории КПСС" роз-
горнулася дискусія, присвячена теоретичним проблемам джерелознавст-
ва, її учасники розглянули основні напрямки розробки в теоретике-мето-
дологічному плані питань класифікації джерел, закономірностей їх вини-
кнення та відображення в них об'єктивної дійсності, відбору й синтезу в
дослідницькій роботі і т. п.
Однак наукова полеміка, що відбувалася, відображала стан джерело-
знавства та й всієї історичної науки на тому етапі його розвитку. Сучасні
умови диктують необхідність генерування нових технологій джерелознав-
чого, теоретико-аналітичного пошуку, який має супроводжуватися копіт-
кою щоденною роботою по створенню оновленого понятійного апарату.
Те, що зрушення в цьому напрямку з'явилися, засвідчили учасники
V Всесоюзної наукової конференції "Перебудова в історичній науці та
проблеми джерелознавства і спеціальних історичних дисциплін". Рубіж
80-х і 90-х pp. ознаменувався смугою бурхливих соціально-політичних по-
дій, які дістали широкий резонанс у суспільстві. Це наклало свій відбиток
на актуалізацію ряду теоретике-методологічних проблем, оскільки швид-
ко поповнювані раніше недоступними документальними масивами істо-
ричні джерела стали одним з важливих факторів формування суспільної
свідомості, способу політичного мислення. Як відзначила у своїй доповіді
московська вчена С. В. Воронкова, за умов, що склалися, "розробка проб-
лем історичної критики джерел, у тому числі питань оцінки їх достовір-
ності, адекватності, сприйняття реальних процесів дійсності творцями
джерел, виявляється надзвичайно політизованою та ідеологізованою. Це
ускладнює вирішення питань вироблення науково обгрунтованих кри-
теріїв джерелознавчого аналізу документів". Принагідне зауважимо, що
проблема подолання заангажованості в ході джерелознавчих досліджень
не лише не втратила своєї актуальності в незалежній Україні, а, навпаки,
ще більше загострилася.
С. В. Воронкова наголосила, що теоретико-методологічні аспекти
проблеми вдосконалення наукової критики джерел вимагають більш при-
скіпливої уваги до понять видів історичних джерел. У сучасному ж джере-
лознавстві, як правило, відсутнє визначення видових ознак тих чи інших
груп пам'ятників, рис та етапів їх еволюції. Доповідачка зосередилася та-
кож на таких питаннях, як адекватність джерельної бази та досліджуваного
явища, шляхи і методи подолання "білих плям" у джерелах, нові історичні
концепції та їх джерельне забезпечення. При цьому наголошено, що
вказані проблеми знаходять концентрований вираз у розвитку джерелоз-
навства масових джерел як найбільш ефективного шляху в пізнанні осно-
вних історичних закономірностей 2.
Поширення комп'ютерних технологій не обійшло стороною історич-
ну науку, давши поштовх й апробації нових методичних прийомів вивчен-
ня джерел, систематизації фактографічного матеріалу, моделюванню сус-
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, №3 9
О. П. Реєнт
пільних процесів. На V Всесоюзній конференції працювала окрема секція
"Комп'ютер та історія". Доповідачі, які виступали на її засіданнях, озна-
йомили колег з можливостями таких методик, як контент-аналіз, регресія,
імітаційне моделювання, обробка й аналіз зображень, застосування ком-
п'ютерно-інформативних систем у палеографії та кодикології, накопичен-
ні бази даних і т. п.
Треба з почуттям жалю констатувати, що цікаві думки з приводу
використання комп'ютерної техніки в джерелознавстві звучали переважно
з уст російських учасників конференції. Та це не означає, що вітчизняні
дослідники не готові до освоєння нових наукових напрямків. Цікаві роз-
робки проблеми документальних джерел наукової інформації (ДДНІ)
здійснює київський дослідник С. Г. Кулешов 3. Незважаючи на значну
кількість спеціальних праць, присвячених документальним інформацій-
ним потокам, система ДДНІ фактично не сприймалася і не розглядалася
вченими як цілісність. На думку С. Г. Кулешова, реалізація такого підходу
необхідна у зв'язку з процесами диференціації та інтеграції, що відбуваю-
ться в самій системі документів, та необхідністю узгодження даної систе-
ми з комп'ютерною науковою комунікацією. Водночас оцінка сучасного
стану і перспектив розвитку ДДНІ неможлива без розгляду процесу їх ево-
люції, етапів формування системи документів з позицій історико-типоло-
гічного аналізу.
Дослідник трактує ДДНІ як текст, в якому домінує наукова інформа-
ція. У свою чергу, наукова інформація визначається як наукові знання,
що передаються. Запропонований авторами підхід має і слабкі, вразливі
місця. Серед них, зокрема, фактичне виведення за межі ДДНІ безлічі не-
писаних джерел, а також те, що формування системи ДДНІ здійснюється
за відсутності єдиного критерію відбору джерел. Існують й труднощі у ви-
значенні того, наукову чи лише пізнавальну інформацію несе джерело.
Втім, типологізація ДДНІ на підставі жанрового критерію, запропонована
С. Г. Кулешовим, має право на існування навіть за цих умов.
Одним з найбільш рельєфних виявів кризи сучасної історичної науки
є проблеми, що стосуються її методології, основних категорій і базових
понять.
Історична наука оперує кількома видами понять: загальнонауковими
(процес, явище, прогрес), міжнауковими (конфлікт, етногенез, культура,
соціум), конкретно-науковими (суспільство, революція, влада, держава,
війна). За винятком понять, що становлять перший вид, всі інші різною
мірою мають тенденцію втрати первинного змісту, девальвації і тому ви-
магають корекції, наповнення новим змістом. Якщо бути точним, то слід
вказати, що з абстрактної точки зору всі терміни, якими позначаються ті
чи інші історичні явища і події, є відносними, бо не відбивають їх дзер-
кально у всій багатоманітності проявів, наслідків і причинних зв'язків. Ра-
зом з тим, категоріально-понятійний апарат постійно наповнюється но-
вим змістом, вдосконалюється. При цьому кризовий стан стосовно всього
комплексу історичних понять і категорій можна вважати перманентним,
оскільки з часом більшість з них зазнає істотних змін або втрачає сенс.
І якщо полеміка навколо реального наповнення, скажімо, терміну "азіатсь-
кий спосіб виробництва" чи понять, в яких відбиваються процеси скла-
дання ранньофеодальної держави Київська Русь, тривають кілька століть,
то терміни "імперіалізм", "соціалізм", "держава диктатури пролетаріа-
ту", "нова спільнота — радянський народ" стали предметом переосмис-
лення порівняно нещодавно. Взагалі ж розпад "соціалістичної системи"
і Радянського Союзу поставив перед науковцями різних галузей пробле-
му критичної сепарації законів, категорій, понять, які характеризували
10 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
явища, пов'язані з існуванням цієї системи. Проблема ця набуває мето-
дологічного спрямування, оскільки продукування "нової мови" історич-
ної науки має спричинити радикальний злам застарілих концептуальних
стереотипів.
Наявність великої кількості історичних концепцій породила проблему
варіативності значення однозвучних понять і термінів. Наприклад, понят-
тя "клас" в історичному матеріалізмі й вітчизняній історіографії базується
на відомому ленінському визначенні, тоді як західна дефініція відштовху-
ється від інших критеріїв, зокрема майнових. Подібне можна сказати про
такі терміни, як "демократія", "суспільний прогрес", "соціалізм", "зако-
номірності розвитку суспільства", "капіталізм" та інші, що швидше несли
ідеологічне, ніж науково-пізнавальне навантаження. Оперування подіб-
ними поняттями без відповідних застережень вихолощує живу динаміку
історичних явищ, нівелює їх взаємозв'язок та обумовленість. Очевидно,
певну обережність слід виявляти тоді, коли доводиться залучати різні тео-
ретичні побудови сучасних істориків та суспільствознавців, оскільки вони
також часто грішать потягом до демонстративних, невиправданих неоло-
гізмів, творення власного понятійного апарату.
Вербальна інтерпретація явищ минулого на підставі різних концепту-
альних підходів (цивілізаційного, формаційного, ірраціонально-провіден-
ційного і т. п.) породила дивну суміш понять і термінів, з одного боку, пе-
реобтяжених традиційними, усталеними уявленнями про хід історичного
процесу, а з іншого — таких, що не увійшли до широкого вжитку і не ви-
знані переважною більшістю дослідників. Видатний філософ М. Мамар-
дашвілі писав, що "філософія — це мова, яка має свої іманентні закони
розвитку" 4. За аналогією скажемо: історія також має власну самобутню
мову з притаманними будь-якій системі закономірностями. А закономір-
ності передбачають повторюваність окремих елементів і цілих явищ сус-
пільного процесу, що дає можливість закріплювати порівняно сталі зміс-
товно-смислові, семантичні смислові структури - поняття і категорії та
будувати на їх основі наукові концепції.
Та чи існують чітко окреслені критерії історичних понять, наскільки
вони вкладаються в алгоритм загальноприйнятих правил чи методологій
окремих "шкіл"? Яке співвідношення раціонального та ірраціонального,
інтуїтивного у наповненні понятійних структур змістом, що адекватно
відбиває дійсність? Філософи, які поки що випереджають істориків, виро-
били кілька таких підходів: лінгвістичний, феноменолого-герменевтич-
ний, постмодерністський, неопрагматичний. Щоб уявити собі, наскільки
складною та різноманітною є сьогодні палітра критеріїв термінології істо-
рії, філософії, соціології, порівняємо герменевтичний та лінгвістичний (в
інтерпретації відповідно Хайдеггера та Ніцше) підходи до критики мови
науки.
Герменевтика — мистецтво правильно розуміти мову іншої людини,
зокрема письмовий текст. Завдання герменевтики полягає в тому, щоб
з'ясувати справжній зміст слів, який наповнювався віками. При цьому
герменевтика передбачає їх переосмислення, нове чуттєве сприйняття,
переживання. Тому Хайдеггер відстоює для мислення право на незрозу-
мілість, тобто безпонятійність. Понятійний спосіб виразу, як він ствер-
джує, — істотна риса метафізики (у даному випадку цей термін означає
філософське, строго наукове осмислення суспільних процесів. — Авт.), а з
переходом від метафізики до герменевтики поняття лишаються осторонь,
і ті слова, які традиційно були поняттями, глибоко переосмислюються.
Герменевтика пропонує людині власними силами пережити, пропустив-
ши через себе, все те, що знаходить вираз у поняттях. Це дає практику пе-
ISSN 0130-5247. Укр. km. журн., 1999, № 3 11
О. П. Реєнт
реживання сутності мови, тобто встановлення співвідношення, взаємо-
зв'язку слова і речі (явища, події).
Як давньогрецький бог Гермес, на думку його сучасників, ніс звістку
божественної істини людям, тобто тлумачив її для людей, так і людина
несе в собі істину буття: людина в самому своєму існуванні постійно
виходить за межі свого внутрішнього світу, до навколишнього буття. При
цьому людина дає буттю власне слово, яке може бути передане у світ.
І саме це слово дозволяє події чи явищу стати тим, чим вони є. Саме таке,
якщо не розуміння, то відчуття слова, за Хайдеггером, було притаманне
давньогрецькому сприйманню мови як логоса.
Можна знайти чимало контраргументів, що поставлять під сумнів
науковість такого підходу до творення і розуміння понять, адже наукову
термінологію, на відміну від побутової і навіть літературної мови, харак-
теризує якраз певний, чітко визначений зміст, який вкладається в той чи
інший термін або категорію. Та чи варто відмовляти досліднику у праві
включати, образно кажучи, додаткові рецептори сприймання й пізнання?
До того ж і в Хайдеггера завдяки специфічному розумінню акту інтерпре-
тації, який лягає в основу не лише гносеології, але й онтології, герменев-
тика набуває фундаменту філософського (а значить, наукового) статусу5.
Ніцше вважав, що "словами і поняттями... ми не лише позначаємо ре-
чі, ми думаємо з їх допомогою вловити початкову сутність речей". Однак
"слова і поняття постійно спокушують нас... У мові прихована філософсь-
ка міфологія, що постійно виявляється, як би ми не намагалися бути обе-
режними" 6. Німецький філософ писав, що "зовнішній щодо внутрішнього
змісту мислення бік справи, лінгвістична "оболонка", вислизаючи з-під
уваги і критики, слугує останнім оплотом міфологічних мрій".
Таким чином, згідно з Ніцше, явища оточуючого життя, пропускаю-
чись і трансформуючись через лінгвістичне препарування, часто набува-
ють уявних, міфологічних, ідеологічних аксесуарів. Базові поняття і тер-
міни, якими оперує наука, зокрема історична, протягом тривалого часу
залишаються константними і тяжіють до первісної, примітизованої пере-
дачі змісту явищ, зовні схожих між собою, однотипних, але щоразу особ-
ливих у своїй глибинній динаміці та зовнішніх асоціаціях. З цією части-
ною ніцшеанських міркувань важко не погодитися. Скажімо, термін
"пострадянська держава" стосовно України 90-х pp. недостатньо відбиває
справжню суть механізму влади, який не лише за формою, але і за змістом
недалеко відійшов від свого прообразу 60-80-х pp. Таким чином, даний
термін включає не сутнісну характеристику явища, а лише позначає його
місце в часі ("POST" - післярадянський). Такою ж малопридатною для
означення умов діяльності третьої влади, правової ситуації в сучасній
Україні є дефініція "правова держава". Тут швидше мова може йти про
квазіправову державу. Подібних прикладів підміни понять, їх переванта-
ження бажаним, а не дійсним, існує чимало. Сучасні суспільні науки про-
дукують безліч неологізмів, значну частину яких становлять модернізовані
забобони, а ще якусь — аморфні, претензійні зліпки з абстрактно-філоло-
гічних вправ довколанаукової богеми.
Та повернемося до Ніцше, який підкреслював, що людина живе у світі
ілюзій, фантазій, фікцій, слів, понять, звичок, які оточують її ніби "сфе-
рою", "сіткою", "павутиною". Однак людина може вирватися з цього ко-
ла й обрати для себе адекватний спосіб існування, для чого вона повинна
змінювати свою мову. "Діючий світ", як сприймає його Ніцше, не збіга-
ється з нашою понятійною матрицею: "...Світ ще раз став для нас
"нескінченним": оскільки ми не можемо заперечувати тієї можливості,
що він приховує в собі незчисленні тлумачення". Підкреслюючи обмеже-
12 ISSN 0130-5247. Укр. lern, журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
ність можливостей мови у відображенні дійсності, її самореферуючий ха-
рактер (що з логічної точки зору є небажаною властивістю, адже приво-
дить до семантичних парадоксів), скутість свідомості і недосконалі мовні
побудови, філософ разом з тим закликає: "Давайте говорити.., хоч це і ви-
ходить погано. Мовчання ще гірше: всі істини, про які замовчують, стають
отруйними". Ніцше скептично оцінює спроби відтворення реальних по-
дій у наукових термінах, розвиваючи думку про те, що "вимога адекватних
засобів відображення позбавлена сенсу". Він говорить, що інтуїтивне ро-
зуміння дійсності, прямий доступ до реальності може здійснюватися лише
через "текст-явище", який сам ще потребує інтерпретації. Тому потрібно
говорити не про реальність речі, а про реальність тексту, який є інтерпре-
тованим уявленням, формою нашого тлумачення. "І це — не видимість, не
обман, а шифр, з допомогою якого виявляє себе невідоме щось..., — цей
шифр нам цілком зрозумілий, він створений для нас, він є наша людська
точка зору на речі". "Мистецтво читати" - так філософ сформулював іс-
торичне значення філологічної роботи для концептуалізації пізнавального
процесу. Однак він відмовляється бачити в науці знаряддя здобуття істи-
ни, інструмент пізнання у власному розумінні слова. Всі її "факти",
"закони", на його думку, є парафразом, перекладом на формалізовану мо-
ву деякого первісного змісту, що знаходить у стародавній міфології. Те,
що Ніцше перебільшує значення тлумачення тих чи інших закономірнос-
тей природничих та суспільних процесів, приводить його до нівелювання
ролі понятійних структур як засобів пізнання.
Що ж, навіть прийнявши аксіому, що мова не може бути стовідсотко-
во точним відбитком дійсності, що їй властиві певні "дефекти" й відхи-
лення, ми все ж змушені будемо визнати, що іншого інструменту пізнання
людство ще не винайшло. Тож йдеться не про нігілістичне ставлення до
спроб творення наукової термінології, а про її максимальне наближення
до свого об'єкта. Те, що ми визнаємо систему критеріїв оцінки понять, ка-
тегорій, законів відносною, а методику їх творення й інтерпретації — да-
лекою від досконалої, зовсім не означає, що слід заперечувати всі наслід-
ки тисячолітніх зусиль людства в осягненні свого поступу. Навпаки, це
має стимулювати пошукові зусилля на підставі позитивного закріплення
досягнутих результатів. Інакше наука як сфера людської діяльності само-
руйнується.
Серйозній науці притаманний внутрішній потяг до методологічного
самовдосконалення. Навіть сувора регламентація партійної цензури не
змогла його заглушити. Інша річ, що саме у цій сфері тоталітарна система
дозволяла найменше варіацій, обмежуючи рамки можливих коливань ме-
тодологічної думки. Однією з ілюстрацій такого становища став збірник
"Методологічні проблеми суспільствознавчих наук" (К., 1985), авторами
якого стали провідні філософи й історики. Відмовляючись від визначення
методології як вчення про методи та обговорення під її виглядом теорети-
чних питань спеціальних наук (історії, політекономії, соціології), автори
запропонували інший підхід до з'ясування особливостей і змісту методо-
логії. Він передбачає "розгляд методології як системи, але не методів, а
принципів формулювання і практичного застосування методів пізнання і
перетворення дійсності". Такий погляд уявлявся авторам більш продукти-
вним, оскільки дозволяє включати у визначення методології момент не
лише дослідження, але і її зміни. У фокусі методологічному вивчення ви-
являється завдяки цьому як процес пізнання, так і практична реалізація
його результатів. Подібне дещо надумане розширення функцій методо-
логії історичної науки на практиці означає змішування методології науко-
вого пошуку та методології впровадження його результатів у життя, а це,
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З 13
О. П. Реєнт
погодьтеся, досить різні функціональні операції. Спроба вчених відгукну-
тися на соціальне замовлення (потреби "соціалістичного будівництва")
вилилася в чергову обережну інтерпретацію марксистських методологіч-
них схем.
Претензії марксизму радянського зразка на знання абсолютної істини
породжували хибну методологію. Так, перевірку істинності знань пропо-
нувалося здійснювати шляхом зіставлення висновків про ту чи іншу істо-
ричну подію з наступним ходом історичного процесу. Зрозуміло, що та-
кий спосіб осягнення істини вже від початку грунтувався на підтасуванні
фактів, їх підтягуванні, ретушуванні, замовчуванні, перекрученні, аби ли-
ше вони не випадали з каркасу відомих формул. При цьому з порога від-
кидалася думка про релятивний характер пізнання й відносність істини. В
подібному руслі тлумачилася дихотомія "закономірність-випадковість".
Радянські ідеологи взагалі надали їй статусу стратегічної, оскільки шля-
хом спрощених маніпуляцій штампами-аксіомами доводилася закономір-
ність процесів, що відбувалися в СРСР і вперто насаджувалися в "країнах
народної демократії". На жаль, сила інерції ще настільки відчутна, що ба-
гато вчених не бажають визнати необхідність рівнозначного осмислення
обох складових вказаної дихотомії. Без нових технологій пізнання ми так і
не зможемо пояснити величезну кількість історичних явищ, які випада-
ють з м'якого ложа закономірних і чітко детермінованих.
Наріжним каменем радянської історіографії було марксистське вчен-
ня про суспільно-економічні формації та механізм їх зміни. Кінець
80-х pp. ознаменувався активними спробами істориків вирватися з пут
марксистських схем, появою концепцій, що прагнули модифікувати тео-
рію формацій або зовсім поставити її під сумнів. Так, автори праці "Тео-
ретичні проблеми всесвітньо-історичного процесу" 7 ввели критерії "со-
ціально-формаційної" характеристики суспільств з метою диференціації
різних етапів розвитку в межах однієї СЕФ. При цьому під формацією ро-
зуміється "основа, внутрішня суттєва закономірність виробничих і со-
ціально-економічних процесів", а під укладом — "конкретне виявлення,
розкриття цих закономірностей". Автори сприймають уклад як "конкретну
стадію окремої формації". Але ж смислове значення поняття "стадія"
розкривається через дію явища, протягом певного проміжку часу, тоді як
уклади (поміщицьке господарство, мануфактура, розвинене фабрично-за-
водське виробництво, державно-монополістичний капіталізм) є катего-
ріями більш-менш статичними. Змішувати терміни "уклад" і "стадія" не-
доцільно ще й тому, що певні уклади "перекочовують" не лише з однієї
стадії СЕФ до іншої, але й з однієї СЕФ до іншої (якщо користуватися
цією термінологією).
Спираючись на "стадіально-регіональний метод" у трактовці авторів,
можна визначити типологію не всього зрізу конкретного суспільства на
певному хронологічному відрізку, а лише фрагмент, обмежений одним
укладом. Відтворення ж загальної картини вимагає комплексного до-
слідження кожного укладу у їх взаємодії та розвитку.
Думається, що вся ця термінологічна шарада придумана для того, щоб
завуалювати методологічну недолугість формаційного підходу до вивчен-
ня цілісних суспільних систем. За поняттями "стадіально-хронологічний
розрив", "міжстадіальні та міжформаційні зрушення" проглядається дещо
незграбна спроба охопити всю складну динаміку соціально-економічних
явищ, спонтанних імпульсів окремих груп людей, цілком свідомих ком-
пенсаторних і регулятивних заходів держави, сумарна дія яких визначає
напрямок історичного поступу.
14 ISSN 0130-5247. Укр. km. зкурн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
Автори колективної фундаментальної двотомної праці "История Вос-
тока" (M., 1997) базують періодизацію світової історії на теорії формацій,
хоч і визнають необхідність її модернізації. Вони виступають проти штуч-
ного протиставлення цивілізаційного і стадіального (формаційного) під-
ходів, вважаючи їх різними вимірами цілісного історичного процесу.
Відмовляючись від концепції "азіатського способу виробництва", до-
слідники користуються розпливчастою категорією "типологічна відмін-
ність". Те, що Схід з точки зору "азіатського способу виробництва" про-
тиставлявся Заходу, сприймається ними як його випадання з процесу
зміни СЕФ, "руйнування цілісності людства", що є для цієї групи дослід-
ників, за їх виразом, "непорушним поступом".
Та як не хочуть того визнавати деякі вчені, розрив, дисонанс між різ-
ними способами виробництва, формами соціальної орієнтації, певної ізо-
льованості соціально-економічних процесів окремих регіонів і народів
сьогодні заперечити неможливо. Це зовсім не стосується штучної пробле-
ми "цілісності людства", адже не лише у стародавні часи, але й у середні
віки цивілізаційні потоки на різних континентах і материках мали свої
особливості і були достатньою мірою незалежними.
Автор іншого оригінального дослідження — двотомної "Истории Вос-
тока" (M., 1998) Л. С. Васильев зовсім відмовляє категорії СЕФ у праві на
існування і користується терміном "структурна модифікація" (антична,
феодальна, капіталістична). Переконливо аргументуючи свою позицію,
дослідник показує, що характерною рисою даних "структурних модифі-
кацій" була приватновласницька ініціатива, хоч у початковій фазі фео-
далізму вона дещо відступала на задній план. Не можна не погодитися з
автором цікавої наповненої нетрадиційними підходами праці, у тому,
що чистих типів організації суспільства не буває. У надрах одного й того
ж суспільства одночасно діє кілька підсистем, одні з яких відмирають, ін-
ші продовжують розвиватися і домінують, а деякі лише пробиваються
до життя.
Ряд нетривіальних думок висловили російські вчені А. Данилов і
А. Шаповалов (відповідно керівник і виконавець проекту "Радянське сус-
пільство як історико-цивілізаційний феномен. 1917—1991")8. За їх влуч-
ним висловом, "криза очевидностей і зростання неочевидностей" пов'я-
зані з розкладом старого ідеологічного каркасу суспільствознавства. Не-
ефективність марксистського методологічного інструментарію, побудова-
ного на матеріалістично-наслідкових схемах, у поясненні багатьох істо-
ричних явищ усе більше актуалізує питання, які важко знаскоку вирішити
раціональними засобами. На думку науковців, методологічна еклектика
лише на перший погляд виглядає цілковито негативним фактом, що ілю-
струє неспроможність вітчизняних вчених спертися на єдину методологіч-
ну платформу. Насправді ж методологічна криза, яка виявляється спочат-
ку в різкій відмові від жорстких шаблонів істмату, розгубленості й тимча-
совій втраті орієнтирів, а потім переходить у стадію методологічної полі-
фонічності, означає вихід на принципово новий рівень наукової технології.
Нестандартні рішення пропонує автор капітальної тритомної праці
"Модернова світова система" (англійською мовою) І. Валлерстайн. У цьо-
му виданні та інших публікаціях відомий вчений відстоює думку, що кате-
горія "історична система" є найбільш продуктивним елементом аналізу
минулого. Провідною ознакою цієї категорії він вважає "розподіл праці,
що розвивається", а межі пропонує визначити емпірично. Незважаючи на
вразливість окремих положень теорії Валлерстайна, вона має раціональне
зерно. Якщо доповнити його головну ознаку "історичної системи" інши-
ми, можна з достатнім рівнем вірогідності ідентифікувати історичну сис-
fSSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № 3 15
О. Я. Реент
тему й культурно-історичний тип. За допомогою ж прийомів хронософії
можна простежити взаємозумовленість і кумулятивні зв'язки "історичних
систем", їх вдосконалення і розквіт.
Валлерстайн висловлює сумнів з приводу можливості пізнання всього
складного механізму генези системи, правил, за якими вона діє. Рушіями
історичної системи виступають способи її функціонування: якщо вони до-
сконалі — система діє, якщо ні - вона занепадає чи гине. Зміну феодаль-
ної системи у Західній Європі дослідник пов'язує з колапсом трьох клю-
чових інститутів, на яких вона базувалася: сеньойоріальної влади, держави
і церкви.
Користуючись методами Валлерстайна, було б цікаво проаналізувати,
як аналогічні процеси відбувалися в Україні, наскільки відхід від західно-
європейського сценарія скоригував нашу історію.
Торкаючись проблеми альтернатив у розвитку людського суспільства,
Валлерстайн відзначає: "Історичний вибір у часи кінця історичних сис-
тем — завжди моральний вибір. Сьогодні його можна прояснити з допомо-
гою соціального аналізу, який сприяє нашій інтелектуальній та моральній
відповідальності" 9.3 приводу даної тези слід зауважити, що для подій по-
рівняно недавніх цей засіб годиться безумовно. Стосовно ж явищ і проце-
сів давнього минулого його застосування передбачає якомога повніше
знання системи тогочасних моральних цінностей, з точки зору яких і мо-
жна давати оцінку діяльності людей того часу. Спроби екстраполювати
події глибокої давнини на сучасну етичну матрицю (загальнолюдські цін-
ності, визнані міжнародною спільнотою) видаються науково некоректни-
ми. Універсальні моральні імперативи виявляють свою повну неспромож-
ність, коли йдеться про такі явища, як, скажімо, велике переселення на-
родів і "похід на Схід" гітлерівських полчищ, хоча в їх основі лежала одна
мета — пошук життєвого простору.
Цікаві думки з приводу кризових явищ у сучасному суспільствознавс-
тві висловлює дніпропетровський вчений Г. Заїченко. Серед рис, які є ви-
явом кризи історичного пізнання, він називає, по-перше, відсутність ви-
моги глибинних, авангардних прозрінь і проривів у теоретичній сфері, а
по-друге, ігнорування евристичних методологічних прийомів, гіпотез, іс-
торіософських побудов. Але суспільство, що претендує на високий рівень
самоорганізації, не може обійтися без узагальнених історичних дослід-
жень, оскільки їх результати у вигляді універсальних історичних положень
і категорій здатні окреслити наявність чи відсутність закономірностей
окремих епізодів у загальноісторичному контексті. А така робота вимагає
відповідної мови історичної науки.
Історичне знання, як і решта галузей знань, має два виміри — змістов-
ний та операційний. Тому, на думку Г. Заїченка, критерієм істинності іс-
торичних положень можуть стати: відповідність наявних в історичних тео-
ретичних побудовах ідей, що відповідають реальному стану речей, а також
ефективність, результат операціонально-комунікативної діяльності в ході
доказу істинності загальноісторичних теоретичних положень. Історик на
теоретико-узагальнюючому рівні має шукати чи виробляти таку систему
категорій та нових ідей, реалізованих у них, які дадуть змогу вийти на нові
концептуальні рішення. У зв'язку з цим формулюється надзавдання фун-
даментальної історичної науки: обгрунтувати такий понятійний апарат,
який стане феноменом, здатним здійснити на якісно новому рівні методо-
логічний, світоглядний синтез сучасного пізнання і розуміння.
Звертаючись до творчої спадщини М. Хайдеггера, Г. Заїченко підкре-
слює, що. шлях, видатного філософа — це шлях осягнення, розуміння, а не
пізнання, в тому числі наукового, яке при всій своїй значущості саме по
16. ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
собі однобоке. Картина світу і людини в науці — результат однобокого,
неповноцінного мислення. Але наукове мислення, очищення від цих де-
формацій не є антиподом ні розумінню, ні мисленню в більш широкому
хайдеггерівському розумінні. Хайдеггер залишає для процесу пізнання не
лише точний інструментарій математичних викладок, аксіоматичних па-
радигм, але й почуттєво-інтуїтивні рефлексії: "Є речі, які я зовсім не схоп-
люю, коли я роблю їх предметом понятійного уявлення. ...Отже, суворості
науки властиво, що вона у своєму проекті та методі приміряна до речі. Але
не кожна строга наука є точною наукою. Точність — лише певна форма
строгості науки, оскільки точність є лише там, де наперед передбачувана
як щось вирахуване. Якщо ж є реалії, які за своєю натурою чинять спро-
тив вирахуваності, то будь-яка спроба пристосувати їх визначення до ме-
тоду точної науки виявиться нереальною" 10 "Але якщо понятійність нау-
ки, очищена від неадекватної і нав'язаної їй претензійності універсально-
го законодавця та пізнання і розуміння світу, знаходить своє законне міс-
це у загальній, але різноякісній за своїми складниками системі осягнення
світу, то про який ірраціоналізм герменевтики Хайдеггера може йти мо-
ва?", — слушно ставить риторичне запитання Г. Заїченко п. Отже, "нау-
кове" і "розуміюче" мислення є комплементарними і дозволяють інтенси-
фікувати процес осмислення людського буття.
Сучасні інтеграційні процеси, зближення і переплетіння інтересів та
історичної долі різних країн і народів спонукають вчених до пошуку того,
що є спільним, закономірним для них на шляху історичного поступу.
Спроб створити концепції, теорії, які б давали каркас історичного проце-
су, було чимало в різні часи. Московський вчений Ю. І. Семенов умовно
поділив їх на унітаристські та плюралістські. Представники першої гру-
пи виходили з поступального циклічного розвитку історії, коли народи
проходять різні етапи генези, зрілості, розквіту, занепаду, після чого
все повторюється, але вже на іншому рівні й за інших умов. Це - Гесіод,
Платон, Арістотель, Геродот, Фукідід, А. Блаженний, Ібн-Халдун, Н. Ма-
кіавеллі, Д. Віко та ін. Суть цього підходу було покладено в основу марк-
систського історичного матеріалізму. Плюралістські позиції відстоювали
М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі та ін. Данилевський, наприк-
лад, виділив 10 культурно-історичних типів, вважаючи, що лише народи,
які становили ці типи, були позитивними діячами в історії людства.
А. Тойнбі також виступав проти теорії єдності цивілізацій, висунувши
близько ЗО культурно-історичних типів.
Вказуючи на недоліки обох підходів, Ю. Семенов зауважує, що людст-
во існує і розвивається не лише в часі, але й в просторі. Тому слід врахову-
вати як хронологічний, так і географічний фактори. Перший передбачає
вивчення історії у часовій послідовності, другий - вплив просторового се-
редовища на формування нових суспільних відносин. Ю. Семенов назвав
запропонований ним підхід унітарно-естафетно-стадіальним.
Останнім часом чимало прихильників здобула нова галузь досліджен-
ня природних і соціальних процесів — синергетика, яка виходить з того,
що характер сучасного поступу людства визначають не порядок, стабіль-
ність і прогнозованість, а навпаки — відсутність рівноваги, збалансованос-
ті, передбачуваності напрямів розвитку суспільства. У праці представників
так званої Брюссельської школи І. Пригожина та І. Стенгерса "Порядок із
хаосу" (М., 1986) історичні процеси подаються в такий спосіб, який відки-
дає запрограмованість і надає великого значення випадковостям. Складні
динамічні системи, до яких відноситься і людське суспільство, час від часу
потрапляють до смуги нестабільності, знаходячись певний період у "точці
біфуркації". Незбалансована система здійснює пошук шляхів виходу з
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № 3 17
О. Л. Реєнт
кризи. При цьому діапазон вірогідних варіантів є надзвичайно широким:
від виходу на вищий ступінь самоорганізації до занепаду й деградації.
Пригожий і Стенгерс вважають, що в "точці біфуркації" принципово не-
можливо передбачити, в який стан система перейде. Однак після подо-
лання динамічною системою своєрідного "рубікону" в свої права знову
вступає принцип причинності — до часу нових спонтанних змін.
Українські дослідники також плідно працюють у руслі синергетики.
Так, Ю. В. Павленко вважає цей загальнометодологічний погляд більш
прийнятним для історика, ніж традиційний детермінізм, оскільки "він дає
можливість враховувати як одну з найважливіших обставин руху людст-
ва чи його дискретних спільнот (цивілізацій, держав, окремих народів)
свободу волі та вибір окремих індивідів та їх груп" І2. У зв'язку з цим
В. Л. Храмова наголошує, що історія, в якій мають місце не лише об'єк-
тивні фактори, але й індивідуальна свобода вибору, не може бути зрозу-
мілою в рамках категоріальної структури: причина — наслідок — необхід-
ність. Більш адекватно вона реконструюється на основі універсальної не-
обхідності, випадковості, можливості та дійсності13.
Останнім часом підхід, базований на вивченні "точок біфуркації",
дістав оформлення в цілому ряді публікацій. Група московських вчених
(Б. Кедрін, С. Мироненко, К. Шицилла та ін.) під кутом зору нереалізова-
них можливостей проаналізувала найбільш драматичні, переломні пункти
історії Росії в книзі "История отечества: люди, идеи, решения. Очерки ис-
тории России IX - начала XX вв." (М., 1991).
В Україні відносно новий напрямок наукового пошуку плідно розроб-
ляє ряд учених. У працях В. М. Ткаченка 14 проводиться думка про те, що
суспільні процеси визначаються дією внутрішньо притаманній суспільст-
ву стихії, як свого роду вітальної енергії, котра служить рушійною силою
розвитку суспільства і базовою інфраструктурою його самоорганізації.
"Соціальна організація суспільства" (COC) як специфічна динамічна під-
система забезпечує необхідний рівень контролю, обмеження і координації
різноспрямованої активності елементів суспільства. В процесі самоорга-
нізації людей у переломні моменти буття вирішальну роль відіграють два
фактори: усвідомлення історичного досвіду та правильне розуміння сус-
пільного інтересу. Під таким кутом зору розглядається історія українського
народу та його держави.
Аналогічні теоретичні засади лягли в основу інших праць, створених
В. Ткаченком у співавторстві 15.
Плідними результатами позначені методологічні пошуки Ю. В. Пав-
ленка. Дослідник вважає, що розуміння соціокультурного розвитку людс-
тва передбачає необхідність виходити принаймні з трьох методологічних
засад: з ідей стадійності, полілінійності та цивілізаційної унікальності роз-
витку людства. І хоч кожна з них має власну історію, вчений твердить, що
сьогодні на перший план висувається завдання синтезу їх евристичних
можливостей, що дасть змогу відтворити багатомірну картину історії люд-
ства. "Стадійний підхід та розгляд історичного процесу з погляду ідеї по-
лілінійності вдало доповнюють один одного. Працюючи в цих системах
координат і використовуючи відповідний понятійний апарат, маємо мож-
ливість зафіксувати і пояснити глобальні явища всесвітньої історії в їх ос-
новних, типізованих формах. Але навіть поєднуючи парадигми стадійності
та полілінійності, ми залишаємося ще на суто філософсько-історичному
рівні, у сфері чистої теорії, далекої від емпіричних реалій. Для того, щоб
наблизитися до них, необхідно ввести свого роду теорію "середнього рів-
ня", а саме: теорію структури, функціонування та взаємодії із зовнішнім
світом окремих цивілізованих систем як відносно самодостатніх і автоно-
18 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
мних соціокультурних реалій, як унікальних надетнічних феноменів, що
самовідтворюються, саморозвиваються і мають визначені позиції у прос-
торі і часі" 16. Детальніше ці проблеми розглянуті дослідником у моногра-
фіях "Методологічні засади теорії цивілізаційного процесу" та "Історія
світової цивілізації: соціокультурний розвиток людства" (К., 1996). У від-
повідному методологічному ключі подаються окремі періоди вітчизняної
історіїІ7.
Визначаючи місце України в минулому і сьогодні, деякі вчені випус-
кають з уваги, що окремі її регіони розвивалися в різних умовах: східні пе-
ребували під впливом Росії, західні — Литви, Польщі й Австро-Угоршини,
а південно-західні - Туреччини. Все це витворювало мозаїчну етносо-
ціальну, економічну й політичну картину, формувало неоднорідну мен-
тальність населення України. Сьогодні говорять про євразійський фено-
мен Росії. Ще складніше однозначно визначити ті домінуючі риси, які б
характеризували особливості історичного поступу України. Зрозуміло од-
не: тут недоречна ані надмірна орієнтація на російську історичну модель,
ані модерна вестернізація. Очевидно, найбільш плідним буде системний,
конвергентний підхід, який передбачає вивчення симбіозу різнобічних
впливів на генезу державотворення, соціально-економічні умови розвитку
українського народу протягом віків. Якщо ж взяти за основу лише ци-
вілізаційний підхід, то ряд країн і народів випадають з кола вказаних ци-
вілізацій. Так, минуле народу України не співпадає з західноєвропейсь-
кою цивілізацією і водночас за рядом параметрів виходить за межі росій-
ської євразійської моделі. Скажімо, специфічно українськими можна вва-
жати такі риси історичного розвитку:
1) аграрна домінанта у становленні виробничої інфраструктури і по
хідні та супутні цьому ознаки: переважно селянський світогляд українців,
відсутність міцного прошарку українців серед міської буржуазії, релігій
ність, традиції індивідуального господарювання тощо;
2) проблема політичної еліти, що простежується на різних етапах віт
чизняної історії;
3) провінціалізм, брак волі до консолідації і державотворення, порів
няно пізнє організаційне (на відміну від ідейно-теоретичного) оформлен
ня корінних інтересів нації, аморфність політичних партій, відсутність тра
дицій політичної, парламентської боротьби, дріб'язковий характер проти
стояння між українськими національними партіями на рубежі XIX—XX ст.;
4) перенесення центру ваги націотворчої діяльності за кордон, у сере
довище української еміграції.
Вже цей, далеко не повний перелік пересвідчує в тому, що вивчення
вітчизняної історії вимагає нестандартних, творчих підходів. Безоглядна
орієнтація на концепції західних вчених може виявитися не лише неефек-
тивною в наших умовах, але й шкідливою, оскільки гальмуватиме пошук і
вироблення власних методологічних прийомів і засад, адекватних історич-
ній конкретиці. Іншу небезпеку становлять спроби консервації закамуф-
льованої віджилої методології радянських часів, орієнтовані на вульгари-
зовані псевдоцінності "загальної рівності й справедливості".
З огляду на викладене вище можна окреслити коло питань, які потре-
бують особливої уваги організаторів вітчизняної науки, вчених, виклада-
чів, усіх, кому не байдужа наша історія і наше майбутнє.
В теоретико-методологічному плані одним з найбільш складних і ба-
гатообіцяючих напрямів є виділення архетипів (першосхем), які склалися
в різних галузях життя та в різні періоди історії України. Це дасть можли-
вість ідентифікувати з максимальною достовірністю окремі елементи й
ознаки суспільного буття українців, у тому числі й ті, що раніше не брали-
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № 3 19
О. П. Реєнт
ся до уваги або вважалися другорядними. При цьому плідних результатів
можна очікувати від вдалої трансплантації в історичний арсенал випробу-
ваних методологічних рішень з суміжних і споріднених наукових дисцип-
лін: соціології, філософії, герменевтики, етнографії, релігієзнавства, пси-
хології та ін.
Відчувається нагальна потреба у більш активному і всебічному вико-
ристанні потенціалу допоміжних історичних дисциплін. Так, для дослід-
ника середньовіччя надзвичайно важливим є знання основ текстології,
палеографії, етимології, лексикології. З огляду на розвинуту синоніміч-
ність, лексичну варіативність та полісемантичність мови середньовічних
слов'янських текстів, складність соціально-економічних та ідейно-по-
літичних умов, у яких вони творилися, важко переоцінити вироблені вка-
заними дисциплінами прийоми і засоби опрацювання писемних джерел.
Не вдаючись до переліку інших ДІД, констатуємо лише, що сучасний стан
історичної науки лише актуалізує їх розвиток. Це доводять і результати
праці групи науковців Інституту історії України на чолі з професором
М. Ф. Дмитрієнко.
Вульгарно-матеріалістичне розуміння історії засноване на поєднанні
ультрараціоналістичних підходів з утопічно-абстрактними схемами та їх
безапеляційною апологією. За радянських часів чуттєва форма пізнання,
що грунтувалася на багатому й різноманітному досвіді, асоціаціях, пере-
живаннях, була витіснена з суспільних наук з прагматично-ідеологічних
міркувань. Тим часом Л. Фейербах, якого при нагоді полюбляли цитувати
марксисти, сприймав волю, мислення, почуття не просто як властивості
людини, а як "сили", зумовлені людською природою, мету і засоби її існу-
вання. "Вони становлять корінні елементи, що обґрунтовують її сутність...
Це сили, що оживляють, визначають, панують, це божественні, абсолютні
сили, яким людина не може протистояти" 18, — писав він. З ним перекли-
калося твердження Ф. Енгельса, який вважав: "Історія — не що інше як
діяльність людини, що переслідує власні сили" 19. Отже, саме людина у
всіх її багатоманітних виявах і зв'язках має стати центральним об'єктом
історичного дослідження. Увага до ролі особи в історії, мотивації її вчин-
ків, факторів, що оптимізували чи ускладнювали її самовияв і вплив на су-
спільні процеси (всього того, що применшувалося радянською доктри-
ною), має відплатити дослідникам сторицею вагомих, хоча інколи й не-
сподіваних, результатів.
Особливих зусиль вимагає з'ясування комплексу рушіїв суспільного
поступу, причин дискретності у розвитку як цивілізацій, так і окремих на-
родів та держав. Ця надскладна, фундаментальна проблема відзначається
не лише своєю науковою, теоретичною привабливістю, але й прагматич-
ним потенціалом, що має безпосередній зв'язок з потребами сьогодення.
Реконструкція явищ минулого може дати ключ, алгоритм до моделювання
сучасних і майбутніх процесів, соціального прогнозування, передбачення
перспективних наслідків тих заходів, які здійснюються сьогодні. Тим са-
мим теоретична історіографія, що займається вичленуванням загальних
тенденцій розвитку історичного об'єкта, може дати розуміння тих меха-
нізмів, які рухають суспільні процеси у певному, бажаному напрямі.
Пріоритетними напрямами вітчизняної історичної науки залишають-
ся питання, пов'язані з етногенезом, формуванням станів та верств укра-
їнського суспільства, особливостями соціально-економічних відносин,
національно-визвольними рухами, державотворчими процесами. В центрі
уваги дослідників лишаються етнополітичні, міжнаціональні, міжконфе-
сійні відносини в Україні, стосунки між церквою та державою. Зовсім не-
освоєною цариною є проблема формування такого соціокультурного ге-
20 ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № З
Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу
нотипу, як "радянська людина", його взаємовідносини з радянським по-
літичним режимом, засоби самореалізації і т. ін. Своєрідність геополітич-
ного становища України диктує більш уважне і ретельне вивчення історії
наших континентальних сусідів, з'ясування специфічних і загальних,
спільних рис розвитку тих держав і народів, доля яких в різні часи була по-
в'язана з долею народу України.
Традиційно у дослідницькому фокусі перебуватимуть періоди, на-
сичені історичними катаклізмами, кризами, революціями, військовими
конфліктами, реформаціями. Перехідні етапи історії завжди приховують в
собі невичерпні пізнавальні можливості, а також дають підґрунтя для
теоретичних узагальнень і концептуальних побудов.
Як ніколи актуальним сьогодні є дослідження історії суспільно-по-
літичної думки і політичних вчень в Україні, виникнення та діяльності
національних політичних партій, інших громадських організацій.
Інтеграція історичної науки з іншими дисциплінами створює нові
можливості для вивчення явищ соціокультурного життя народу України.
Сталим напрямом досліджень залишаються також міжнародні й між-
державні зв'язки України.
Призначення фундаментальних наукових досліджень полягає в тому,
щоб вчасно відділяти "зерна від полови", нагромаджувати життєспромож-
ну термінологічно-концептуальну базу, позбавляючись усього, що віджило
й застаріло. Такій дії закону "заперечення заперечень" не можна відмо-
вити в існуванні. У такий спосіб час від часу з'являються революціонізую-
чі ідеї, що порушують відносний спокій, викликають спалахи дискусій,
спонукають до нових пошуків та інколи дають початок несподіваним і
перспективним напрямам наукових досліджень.
Саме в цьому руслі можна розглядати роботу вчених Інституту історії
України над створенням "Матого словника історії України" (К., 1997) та
п'ятитомної "Енциклопедії історії України". Підготовка цих видань сприяє
кристалізації нових, сучасних підходів до визначення основного спектра
понять, якими оперує сьогодні історична наука, сепарації віджилих,
ідеологізованих дефініцій, що не витримали перевірки часом, наповнен-
ню новим змістом тих, які адекватно відбивають певні явища і процеси.
В інституті розгортається робота щодо створення багатотомної "Істо-
рії українського народу", серії книг "Реабілітовані історією". Науковці ін-
ституту беруть активну участь у підготовці "Зводу пам'яток історії і куль-
тури України", п'ятитомної "Історії української культури", археографіч-
них і довідкових видань, нового покоління підручників та хрестоматій.
Керівництво Інституту історії України, усвідомлюючи свою відпо-
відальність перед державою і народом, спрямовує свою діяльність на вдос-
коналення структури провідної наукової установи історичного профілю,
організацію дослідницької і видавничої діяльності. З метою раціонального
використання наукового потенціалу співробітників інституту, його кон-
центрації на визначальних, пріоритетних напрямах історичних досліджень
передбачається структурна реорганізація установи.
Послідовно здійснюється курс на омолодження колективу науковців,
Вченої ради та спеціалізованої ради по захисту дисертацій, редакційної
колегії "Українського історичного журналу".
Окремі відділи вже сьогодні працюють над госпрозрахунковими і
грантовими темами, залучаючи позабюджетні кошти. Все це має приско-
рити вихід з кризової ситуації, в якій опинилася наукова сфера.
На сучасному етапі історична наука не може обійти стороною свого
самообгрунтування, самоідентифікації. Без філософської та методологіч-
ної рефлексії історичні дослідження тупцюватимуть на місці, поступово
ISSN 0130-5247. Укр. іст. журн., 1999, № 3 21
О. П. Реєнт
перетворюючись на царину навколонаукового нарцисизму й провінційної
самодостатності.
Нас має втішати думка, що поле теоретико-методологічного осмис-
лення історії людства давно перестало бути цілиною. Пошук нових магіст-
ральних шляхів розвитку історичної науки, вдосконалення її операцій-
ного арсеналу не припиняється ні на мить. Українські вчені не повинні
знаходитись осторонь, адже їм є що сказати. Варто лише пам'ятати, що
кризові явища в науці — процес логічний і ніколи не можуть характеризу-
ватися виключно від'ємними величинами і негативними оцінками. Криза
будь-якої діючої системи є однією з фаз її поступальної ходи. Сподівати-
мемося на те, що кроки вітчизняної наукової еліти по шляху пізнання бу-
дуть дедалі впевненішими, а результати фундаментальних досліджень -
вагомішими.
1Див.: М е д у ш е в с к а я О. М. Теоретические проблемы источниковедения
(Автореф. дис. док. ист. наук). - М., 1975. - С. 8—9.
2 В о р о н к о в а С. В. Актуальные теоретико-методологические проблемы
источниковедения // Перестройка в исторической науке и проблемы источниковедения и
специальных исторических дисциплин (Тез. докл. и сооб. V Всесоюз. конф. 30 мая — 1 июня
1990 г.). - К., 1990. - С. 10.
3 К у л е ш о в С. Г. Развитие документальных источников научной информации
(историко-типологический анализ). — К., 1990. — Препринт № 1 та ін. праці.
4Мамардашвили М. К. Современная европейская философия (XX век) //
Логос. - М., 1991. - № 2. - С. 117.
5 Див.: Ф а л e в Е. В. Герменевтический метод М. Хайдеггера в применении к
стихотворению Стефана Георгие "Слово" // Вестник Моск. ун-та. Сер. 7. Философия. —
1997. - № 1. - С. 94-105.
6 Тут і далі цит. за: Лаврова А. А. Критика разума как критика языка (Философс-
ко-лингвистический аспект творчества Ф. Ницше) // Вести. Моск. ун-та. Сер. 7. Филосо
фия. - 1997. - № 2. - С. 58-72.
7Жуков Е. М., Бар г М. А., Черняк Е. В., Павлов В. И. Теоретические
проблемы всемирно-исторического процесса. — М., 1979.
8Данилов А. А., Шаповалов А. И. "Советское" как историческая система //
Вестник РГНФ. - 1997. - № 3. - С. 75-87.
9Валлерстайн И. Социальное изменение вечно? Ничто никогда не изменяет-
ся? // Социологические исследования. - 1997. — № 1. — С. 21.
10Хайдеггер М. Письмо о гуманизме // Логос - 1991. - № 2. - С. 124.
11Заиченко Георгий. Философия языка и язык философии. Статья вторая //
Философская и социологическая мысль. — 1996. — № 7—8. — С. 81.
12 П а в л e н к о Ю. В. Альтернативные подходы к осмыслению истории и проблема их
синтеза // Философия и общество. — 1997. — № 3. - С. 102.
13 X p а м о в а В. Л. Целостность духовной культуры. — К., 1995. — С. 224.
14 Т к а ч e н к о В. М. Україна і Росія: проблеми національного самовизначення. - К.,
1993; в і н же. Україна: історіософія самоорганізації. — К., 1994.
І5Т к а ч е н к о В., Р е є н т О. Україна: на межі цивілізацій (історико-політичні
розвідки ) . - К . , 1995; Кремень Василь , Табачник Дмитро , Ткаченко Ва -
силь. Україна: Альтернативи поступу (Критика історичного досвіду). — К., 1996.
16 Павленко Юрій. Стадійна та полілінійна природа цивілізаційного процесу //
Сучасність. - 1996. - № 5. - С. 118.
17Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919рр. — К., 1995.
18 Фейербах Л. Сущность христианства // Избр. произв.: В 2-х т. — М., 1955. -
Т. 2. - С. 39.
19 Энгельс Ф. Святое семейство или критика критической критики // Маркс К.,
Энгельс Ф. Сочинения. - 2-е изд. - М., 1957. - Т. 2. - С. 102.
22 ISSN 0130-5247. Укр. іст, журн., 1999, № 3
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-214465 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-15T16:57:44Z |
| publishDate | 1999 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Реєнт, О.П. 2026-02-20T14:01:24Z 1999 Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу / О.П. Реєнт // Український історичний журнал. — 1999. — № 3. — С. 3–22. — Бібліогр.: 19 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214465 На зламі століть людство активно намагається осмислити подоланий шлях, оцінити зайняті рубежі й заглянути в майбутнє. Очевидно, саме з інтенсивністю і глибиною подібних спроб пов'язане гостре усвідомлення кризових явищ в різних проявах суспільного життя. Подвійне навантаження в даній ситуації відчувають історики, філософи, соціологи, економісти, оскільки вони вирішують не лише суто наукові, фундаментальні питання, але й виконують соціальний запит громадськості та держави, накреслюючи на підставі досвіду минулого і сучасного орієнтири на далеку і близьку перспективу. uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу Article published earlier |
| spellingShingle | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу Реєнт, О.П. Статті |
| title | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу |
| title_full | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу |
| title_fullStr | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу |
| title_full_unstemmed | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу |
| title_short | Сучасна історична наука в Україні: шляхи поступу |
| title_sort | сучасна історична наука в україні: шляхи поступу |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214465 |
| work_keys_str_mv | AT reêntop sučasnaístoričnanaukavukraíníšlâhipostupu |