Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення)
Saved in:
| Published in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Date: | 1995 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214524 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) / В.Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 13–22. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860300532353073152 |
|---|---|
| author | Солдатенко, В.Ф. |
| author_facet | Солдатенко, В.Ф. |
| citation_txt | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) / В.Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 13–22. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T19:20:38Z |
| format | Article |
| fulltext |
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка
В. Ф. Солдатенко (Київ)
Еволюція суспільно-політичних поглядів
В. К. Винниченка в добу української революції *
Отже, Винниченко вважав, що повинен бути органічний зв’язок між
проблемами національними і соціальними* Досягнення цієї мети ста
ло б першою необхідною умовою і запорукою дальшого підйому на
ціонально-визвольного руху, перетворення його на справді масову, все-
долаючу силу.
Тим часом зовнішньополітична, а з нею і внутрішня обстановка в
Україні радикально змінилася. У Німеччині й Австро-Угорщині вибух
нули революції. Підпори, точніше основа гетьманського режиму, мит
тєво зруйнувалися, а сам режим, хоч і кинувся ще до цього шукати
підтримки у сусідів — російських великодержавників, досить швидко
буквально «завис» у повітрі. Проте гетьманці гарячково готувались
нанести превентивний удар по своїх суперниках — українських патріо
тах. За цих умов зволікання з рішучими діями могло розглядатися ли
ше як злочин проти національної ідеї, національної справи.
Винниченко скликає засідання Національного Союзу, доводить, що
повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене, пропонує уб
рати Директорію й від імені всіх партій українства передати їй повно
ту влади. Цього разу шальки терезів схилилися у його бік.
13 листопада на таємному засіданні у приміщенні Міністерства
шляхів (Бібіковський бульвар — нині бульвар Тараса Шевченка) від
булося засідання українських партій, на якому й було обрано Дирек
торію у складі: Голова — В. Винниченко, члени — С. Петлюра й
Ф. Швець, тимчасові члени (потім вони стали постійними без спеці
альної ухвали) — А. Макаренко й П. Андріевський.
Того ж дня члени Директорії виїхали до Білої Церкви, де дисло
кувався півторатисячний полк Січових Стрільців під орудою Є. Коно-
вальця — основна надія антигетьманців. С. Петлюра, що не брав
участь у засіданні в Києві, прибув до Білої Церкви раніше і одноосіб
но оголосив про початок повстання проти П. Скоропадського, очолю
ваного ним режиму. А Винниченко ж залишився у Києві і підготував
та поширив відозву до населення. Гетьманська влада оголошувалась
антинародною і недійсною. Гетьману, міністрам, російському офіцерст
ву пропонувалось негайно залишити свої пости і межі України. Ди
ректорія сподівалась на розуміння здійснюваних кроків з боку австро-
німецьких військ. «...Чесні громадяне, як українці так і неукраїнці,—
наголошувалось у відозві,— повинні разом з нами стати збройною
дружною силою проти ворогів і злочинців народу й тоді всі соціальні
й політичні здобутки революційної демократії будуть повернені. А Ук
раїнські Установчі Збори твердо й непохитно закріплять їх на вільній
Українській землі» \
Хоч влада гетьманщини проіснувала в Києві ще цілий місяць, вся
вага національно-державного життя перейшла до Директорії. Голов
ними гаслами, кинутими в маси, стали відновлення Української На
родної Республіки, органів місцевого самоврядування, демократичних
свобод, здійснення соціальної програми українських соціалістичних
партій. і
З перших же кроків серед членів Директорії виникли розбіжності
з принципових питань розвитку політичних процесів. Чи не найгострі-
шими з часом стали суперечності між Винниченком і Петлюрою. Іні
ціаторами підвищення напруги у стосунках були обидві сторони.
Голова Директорії висунув пропозицію прийняти після знищення
гетьманського режиму радянську систему організації влади. «Введена
з ініціативи й з директив самої Директорії радянська влада могла бу
/55ІЇ 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1995., № 1 13
В. Ф. Солдатенко
ти сконструйована по такому прінципу, щоб національний український
характер її зберігся в повній мірі й щоб від того справа нашого на
ціонального відродження й нашої державности, як найкращого засобу
для того, не постраждала.
Цим рішучим кроком по шляху соціальної революції ми, на мою
думку, ставили національно-державну українську ідею в рівні умови
боротьби з руською ідеєю на Україні...»2.
Такою була логіка міркувань і розрахунків Винниченка. Логіка
романтика, мрійника, ідеаліста, утопіста. Не дивно, що вона не була
сприйнята колегами по Директорії. Тоді у голові Володимира Кирило-
вича визріла нова ідея — створення системи «трудових Рад», тобто
представників усіх елементів громадянства, які не живуть з експлуата
ції чужої праці. Не дуже чітка і переконлива, аморфна, розпливчата,
непринципіальна ідея «трудових рад», як не дивно (навіть і для са
мого Голови Директорії), була в цілому схвалена як спроба досяг
нення компромісу.
14 грудня війська Директорії ввійшли в Київ. Через два тижні
вийшла широкопланова відозва з програмою дій, в центрі якої було
поставлено підготовку Конгресу Трудового Народу України.
Однак те, що не так ясно вимальовувалось в абстрактній уяві, на
папері, ще суперечливіше втілювалось у суспільну практику. Причин
було чимало. Наростали внутрішні незгоди, прояви отаманщини. Збіль
шувались масштаби боротьби проти Директорії більшовиків. їх рух
Володимир Кирилович назвав «п’ятаковщиною», яка зіграла в той ч^с,
на думку Винниченка, реакційнішу роль, ніж Антанта. Він також вва
жав, що негнучкість Директорії у питанні про систему влади, можли
вість компромісу з більшовиками стали чи не найістотнішими причи
нами подальших невдач і поразок, дискредитації української ідеї. «Ми
боялись большевизму,— писав він,— думали способом репресій не до
пустити його розвитку, але цим якраз добились того, що не тільки
пхнули маси в обійми націоналістичної течії руського большевизму,
але знов одіпхнули їх від української ідеї, знов ми цю ідею одягли в
соціально-ворожі масам, майже реакційні, петлюрівсько-балбачанів-
ські форми»3. Так, на думку Винниченка, «українська соціалістична
революція в національних формах» виявилась вичерпаною, задушеною.
У складних стосунках з Москвою і Харковом, схоже, Винниченко
втратив контроль над подіями, з різних причин був позбавлений досто
вірної інформації про хід мирних переговорів і, хоч інтуїтивно і був
проти оголошення війни Радянській Росії, під тиском радикальніше
настроєних колег, згодився на це.
Саме на той час, у січні 1919 р., міцність становища Директорії в
Києві стала проблематичною. І Винниченко сам оцінював його як без
надійне, дедалі більше відчуваючи своє майже цілковите безсилля,
неможливість діяти згідно з власними переконаннями. Звичайно, це
його дуже пригнічувало й переконувало у необхідності відходу від вла
ди, «увільнитися від конфлікту з самим собою». ЦК УСДРП не дозво
лив зробити такого кроку принаймні до Трудового Конгресу. Та до
того, що відбувалося, Винниченко ставився якщо не упереджено, скеп
тично, то у всякому разі прохолодно. Звідси, очевидно, й його далеке
від захоплюючого, аж занадто буденне сприйняття Акта Злуки Укра
їнської Народної Республіки і Західно-Української Народної Респуб
ліки, злиття двох гілок народу у одне державне ціле, урочисто прого
лошеного при відкритті Конгресу — 22 січня 1919 р. Інакше важко
пояснити дивну метаморфозу. Витративши у 1917 р. чимало енергії
щодо виборювання соборності етнічних українських земель, тепер Го
лова Директорії з певного недовірою ставиться не лише до можливості
досягнення позитивного результату в конкретно-історичних умовах, але
й, можливо, зовсім не бажаючи того, все ж невиправдано кидає тінь
на саму ідею4.
14 /55У 0130-5247. Уко. Іст. журн.. 1995, № Т
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка
Ще менше ентузіазму викликала у Винниченка робота і прийняті
Трудовим Конгресом рішення. Мабуть, небагато можна віднайти при
кладів: народивши ідею, так швидко зневіритись у ній, навіть ще до
того, як можна буде переконатись у її нездійсненності, нежиттєздат
ності. Голова Директорії солідаризувався з оцінкою конгресу як
«мертворожденостю».
Через кілька днів Директорія евакуювалася до Вінниці, залишив
ши Київ більшовикам. У розпочатих з Антантою переговорах за обі
цяну допомогу довелось згодитись на виключення з Директорії її Го
лови і з уряду — його прем’єра В. Чеховського. Винниченко з сумом
констатує: «Отже, моя урядова діяльність, слава богу, кінчається. Прав
да, мене, як собаку, виганяють. Але мені приємна ця брутальність су
часних переможців. Я радий іменно такому кінцеві: він очищає мої
невільні помилки перед соціальною правдою, зроблені в ім’я правди
національної» 5. 10 лютого 1919 р. В. Винниченко пішов у відставку.
Під слушним приводом — участі в соціалістичній конференції —
лідер українських соціал-демократів від’їжджає за кордон і поселя
ється у Земмерінгу. Та психологічна втома не минає, мальовнича при
рода не відволікає, не заспокоює. «А думки все ж таки там,— заното
вує Володимир Кирилович у середині березня 1919 р.,— у тій нещасній,
бідній, роздертій країні, що зветься Україною. Десь там стріляють од
ні в одних сірі, убогі люди, не знають, за що, для чого, через розбур
хані темні сили темних своїх душ. Хтось кудись їх кличе, вони йдуть,
підставляють себе під смерть, тисячами помирають, і ніхто не знає
їх імен» 6.
Невдовзі сталася подія, яка могла, за певних обставин, відкрити
перспективу для активної політичної діяльності Винниченка, для мож
ливості його впливу на подальшу долю України, розвиток в ній сус
пільних процесів, розгортання перетворень у цілому в Європі. Напри
кінці березня 1919 р. уряд Радянської Угорщини, що тоді виникла і
існувала у ворожому оточенні держав з якісно відмінними суспільно-
політичними системами, звернувся до нього з пропозицією запрова
дження Радянської влади в Україні, обіцяючи, в свою чергу, допомо
гу— посередництво у замиренні з Радянською Росією. Розрахунок був,
здавалось, логічним: утворити єдиний радянський фронт Росія — Ук
раїна — Галичина — Угорщина.
Володимир Кирилович приїхав до Будапешта, зустрівся з коміса
ром закордонних справ Угорської Радянської Республіки Бела Куном,
і згодився на їхню пропозицію на таких умовах: «визнання самостій
ності й незалежності Української Радянської Республіки; український
національний совітський Уряд; дефензивно-офензивний військовий со
юз радянських республік; тісний економичний союз; наступ на Гали
чину» 7. Хоч сам він і песимістично дивився на досягнення позитивного
результату (план так і не вдався), тут важливо відзначити новий крок
у поглядах Винниченка на вихід із найскрутнішої ситуації, в якій опи
нилась Україна. Відстоювання самостійної і незалежної України (ця
позиція непорушна) сполучалося з можливістю запровадження влади
Рад (ще недавно він обгрунтовував владу трудових Рад).
Винниченко моделював різні варіанти розвитку подій. Проте в
центрі всіх його комбінацій залишалася Україна, інтереси її народу,
зрештою можливість реалізації української державницької ідеї. Він
розмірковував: «Тільки нащо саме їхати? Що рішити? Що боронити?
Як віддати себе на те, в успіх чого не віриш? Провадити справу боль-
шевизму? Одягти його в українську одежу? Згармонізувати, нарешті,
ці дві великі сили в одну? О, коли б це вдалося і коли б я хоч вірив
у те, що вдасться, що нас не роздушать, не знищать і за цю гармоні
зацію не віддадуть націю на розтерзання, на глум, на визиск милих
сусідів — поляків, кацапів, румунів. І чи не ляже іменно на мене знач
на доля відповідальності за це?
/5 5 А/ 0130—5247. Укр. іст. журн.. 1995, М 1 15
В. Ф. Солдатенко
А з другого боку, коли справа большевизму виграє, коли рух на
родів досягне мріяної соціялістами мети, коли той лад, народження
якого я з захватом вітаю в душі, переможе, а ми, а я стоятиму осто
ронь, вижидатиму, а потім прийду на готове,— чи не програємо ми,
чи не перегородимо шлях своїй нації до права на вільне, не залежне
право користуватися здобутим? І чи не буде так само в мене чуття
сорому й відповідальності?
І ще: не випускати ініціятиви влади з українських рук. Хай боль-
шевизм, хай реакція, хай поміркованість, хай усяка форма влади, аби
наша, національна. Тоді є гармонія, вища форма громадського й ін
дивідуального існування» 8.
Досвід наступних місяців того справді шаленого, кривавого для
України 1919 року, невдачі боротьби за національну державність зу
мовили дальшу ідейну еволюцію Володимира Винниченка. Коли йому
в кінці року запропонували увійти до уряду Ісаака Мазепи, «відламка
кам’янецької влади», відмова супроводжувалась досить чітко сфор
мульованими причинами. Винниченко заявив, «що може взяти участь
тільки в тім уряді, який стоїть на грунті чистої радянської влади...»9.
Як і в попередні буремні місяці, Винниченко вкотре намагається
відійти від активної політичної діяльності, переконує в доцільності цьо
го не лише оточуючих,, а передусім себе, та зробити цього зрештою
не може. Не завершивши повісті «По той бік» (а працював Володимир
Кирилович надзвичайно плідно), він уже в червні 1919 р. задумує «пи
сати щось подібне до історії української революції». Планував, що
вийде книжечка аркушів на 10, а вийшло три випуски, загальним об
сягом аж на 70 аркушів. Рукопис було завершено вже в лютому
1920 р., тобто лише за 8 місяців! Думається, справедливо говорити
про те, що цю працю, яка була названа «Відродження нації», Воло
димир Кирилович вважав головним каналом свого впливу на суспіль
не життя в Україні. В жовтні 1919 р. він робить у щоденнику запис
про необхідність прискорення роботи над виданням книги «Це допо
могло б далі в самій справі,— зазначає Винниченко,— вияснило б усім,
через що і для чого я пішов на цю справу. І, може, не одного чесного
чоловіка переконало б і перетягло на наш бік» 10.
Неодноразово принижуваний, переслідуваний, гнаний політик вже
вкотре намагався роз’яснити суть того, що коїлось ,в Україні, запро
понувати свій план розв’язання найскладніших, найзаплутаніших проб
лем. І розраховував на чесних людей. У тих умовах іншого виходу
він не знаходив. А безспристрасно спостерігати за тим, що відбуваєть
ся на Батьківщині, він просто не міг — не давала спокою совість. Вин
ниченко вважав, що в 1919 р. на відроджувану націю, на молоду дер
жавність накинуто «смертельну петлю» і «що ближче та петля, то на
че мене вона душить, наче мені накинули її»...11. В такій ситуації кий-
га повинна була стати його основною зброєю, засобом ідейно-духовно
го руху вперед і, можливо, впливу на умонастрої співвітчизників.
У творі, значною мірою мемуарному, звичайно, чимало суб’єктив
ного. Але цей суб’єктивізм — особливого роду. Це не традиційна вузь-
копрагматична спроба понад усе виправдати себе, свої вчорашні вчин
ки перед історією, в очах читачів, нащадків, а тим більше довести
комусь своє право на повернення на Батьківщину, право бути корис
ним власному народу.
Політичні оцінки подій 1919 р., які дано у «Відродженні нації»,
прямо кореспондуються з думками у щоденнику — щирою сповіддю
перед своєю совістю. А в багатьох випадках сприйняття, оцінка подій
прямо запозичена, перейшла у книжку зі сторінок інтимного докумен
та — настільки вони були органічно відповідними. І все ж для додат
кової переконливості у з’ясуванні тогочасних поглядів Винниченка
можна спеціально не вдаватись до цитувань книги, зосередивши увд-
гу на думках, зафіксованих у «Щоденнику».
16 /55ЛГ 0130-5247. Укр. іст, журн., 1995, М 1
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. /(. Винниченка
1919 рік був найкритичнішим для більшовиків, соціалістичної ре
волюції часом. Проте Володимир Кирилович принципово не згоден був
схилятися ні до Денікїна, ні до Антанти, ні до Польщі, яких вважав
чужими і навіть ворожими ідеям українства, справі української дер
жавності, і — головне — долі народу, трудящих.
Після довгих розмірковувань Винниченко приходить до непросто
го висновку: «Найкращий вихід — соціяльна революція. І найкращий
спосіб для нас загладити свої вільні й невільні помилки та злочинст
ва проти соціялізму — це віддати решту своїх сил на боротьбу з усіма
ворожими йому силами. Не посилати, як то робить Петлюрівська Ди
ректорія, послів до польської шляхти з проханням помиритись. А по
слати послів до большевиків, до єдиних вірних, запеклих ворогів уся
кої шляхти, помиритися з ними, стати на коліна перед соціялізмом, а
не перед большевиками і віддати для нього все, що ще лишилося не-
запаскудженого, активного, здатного до творення життя» 12.
Це визнання стало не результатом теоретичних пошуків кабінет
ного вченого, а було вистраждано всім тяжким життєвим досвідом,
«Два роки революції нашої я топтав себе, плював собі в лице, зраджу
вав себе, нівечив те, що вважав до того часу справедливим і вартим
усякої боротьби...
З дитинства, з того часу, як поміщик Бодіско бив мого батька у
себе в економії, як обдурив його, як визискував, як вигнав у землян
ку в поле, де я пас череду, з того моменту вже прийнявши в душу собі
зерно ненависти до соціяльного визику, до Бодісок усякого гатунку:
потім все життя організуючи те зерно в свідому, безоглядну, жагучу
ворожість до соціяльного політичного і всякого панства; віддавши мо
лоді роки тюрмам і вигнанням за це: мріючи про той час, коли можна
буде схопити Бодісок за горло і, нарешті, визволити з-під них усіх
батьків працюючих, усіх обдурених,— я, коли настав цей час, коли
інші почали хапати Бодісок за горла, я визволяв Бодісок, я одривав
руки тим, що душили їх, я ставав поруч з Бодісками і бив разом з ни
ми бодіскииих ворогів» 13.
І Винниченко тут прагнув не лише до душевного самоочищення.
Він дедалі більше розумів, що жертви в соціальній сфері нічим не змог
ли зарадити в справі національного відродження, а надалі загрожу
вали неминучими новими збитками і поразками. Замирення ж з біль
шовиками могло дати рятівний шанс: «І мимоволі напрохується така
думка: ну, добре, хай ми вже забруднились у цій боротьбі з больше
виками, як революціонери й соціялісти; хай ми принесли цю жертву;
зате ж, може, хоч не революційну, не соціялістичну, навіть не демо
кратичну державу врешті матимемо. Хай навіть не цілу державу, не
самостійну, хай клаптик, якусь собі поганеньку автономію. Все ж та
ки не великий засіб для відродження нації. Спочатку не демократич
на, а потім і демократична...
Але звідки? Коли гору візьмуть над большевиками Колчак — Дені-
кін, то вони українців будуть просто нищити. Українство для них ще
страшніше за большевиків. Большевики побудуть і зникнуть, Росія ли
шиться собі Росією. Коли ж українці візьмуть владу, то України в
Росії вже не буде ніякої, ні большевицької, ні чорносотенної» 14.
У липні 1919 р. Винниченко направив тій групі УСДРП, що під
тримувала петлюрівську Директорію, листа з пропозицією «рішуче
стати на бік революції, на бік тих, хто бореться за соціяльне визво
лення всього світу, чесно взяти цей прапор боротьби і рятувати за цю
ціну свою національність.
Коли ж Москва і Київ не приймуть умови самостійності Україн
ської Совєтської Республіки й передачі советської влади в національ
но-українські руки, то битися з ними до останку, але битись власними
силами, битись для того, щоб замщ&ф££ШЙХи.. шовін^зм^ і. імперіалізм
руських комуністів»15. І Н&53 ~ .....
!83М 0130—5247. Укр. іст. ж у р и 1995, А£ / 2 — 5^823 17
В. Ф. Солдатенко
У другій половині вересня, до Ляйнця, де перебував Винниченко,.
прибув С. П. Мазуренко, що вів переговори з Раднаркомом від імені
Директорії і висловив у розмовах думку про можливість поїздки Во
лодимира Кириловича до Москви для переговорів. Суттєвих причин
для відмови від такої ідеї Винниченко не знаходив. «Щодо принципо
вого боку, то в мене вже сумнівів ніяких більше немає: коли я, справ
ді, хочу послужити народові, його пригніченим, поневоленим клясам,.
коли я, дійсно, соціяліст, і щиро, чесно й послідовно хочу нового жит
тя людей, знищення бруду й нечисти його, то треба йти до тих, які за
це борються. І іменно тоді йти, коли їхня перемога є під сумнівом,,
коли моя участь загрожує моїм особистим інтересам, коли я можу спо
діватися тільки на труднощі, на страждання, і, можливо, смерть. Але-
так померти є честь.
Тільки наперед треба все ж таки вияснити, чи, справді, моя участ?»
дасть користь справі. Але не тільки з соціяльного, але й національно
го боку. Українська нація повинна жити, повинна бути увільнена від
усяких утисків, від усякого поневіряння і знущання, звідки б воно не
походило... Самостійність державна; цілком незалежний, чисто націо
нальний український уряд; українська мова в усіх інституціях, урядах,
школах; не тільки посереднє, але й безпосереднє, активне національне
визволення; незалежне військо; військовий і економічний союз та вза
ємна найтісніша допомога. Без вирішення цих питань їхати не можу» 16.
Це ще раз доводить некон’юнктурність кроку Винниченка, який
він здійснить навесні 1920 р. і який викличе стільки суперечливих оці
нок як у його сучасників, так і у їх нащадків. Спроба повернутися в
Україну була продиктована не випадковим, скажімо, сприятливим збі
гом обставин, а насамперед ідейною еволюцією Винниченка, якою й-
обумовлювались його дії. Досить рельєфно це виявилося у перші мі
сяці 1920 р. Колишній лідер УСДРП недвозначно декларує свій пере
хід на позиції комунізму, створює закордонну групу українських ко
муністів, починає видавати її орган «Нова доба» і намагається, як.
може, зашкодити підготовці Польщі, Петлюри (який, на його думку,
вкотре зрадив українські інтереси, безпринципно, злочинно торгуючи
Україною, увійшов у згоду з Пілсудським) до війни проти Радянської
влади, пропонує свої послуги на випадок агресії, просить у уряду УСРР'
надання йому або ж комусь із його групи повноважень для представ
ництва інтересів Радянської України за кордоном. У листах «До тт. ко
муністів УКП», «До тт. комуністів-незалежників» Володимир Кирило-
вич заявляє про своє бажання брати участь у соціалістичному будів
ництві, хоч ще й не знає, до якої з комуністичних партій хотів би при
лучилися — «бо їх, здається, у вас там є декілька» 17.
Наступ на Україну польських військ у спілці з петлюрівцями Вин
ниченко за тих умов вважав значно більшим лихом, ніж утвердження1
у ній радянської влади. Він навіть намагався досить оригінально по
яснити причини невдоволення радянською владою з боку селянства,,
повстання проти здійснюваної політики «воєнного комунізму». У стат
ті «Безнадійні надії», опублікованій у «Новій добі», він так змалював
психологічний стан селянина— трудівника: «Правда, не любить дядь
ко також віддавати продукт своєї праці дурно, ні за що; він — послі
довний, строгий економіст і визнає правильний товарообмін. Цю свою1
економічну ортодоксальність він готовий обстоювати із зброєю в ру
ках, за неї він дійсно піднімав повстання навіть проти тих, які разом
з ним обчищали його від соціяльних класових паразитів, проти голо-
даючого робітничого пролетаріату російського та навіть і українського.
Дядько не хотів оддавати дурно свій хліб, не хотів оддавати так без
ладно, неорганізовано, як то робилося.
І тільки через це були повстання проти радянської влади, тільки
на цьому часовому економічному грунті, а не на соціальному чи на
ціональному вони були. Не через те український селянин не давав хлі-
18 І ЗВИ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, М 1
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка
ба російським комуністам, що вони були комуністами, як це поясню
ють убогі духом петлюрівці, себто через те, що комуністи нищили па
нування паразитарних кляс, що виганяли з усіх сфер життя всяке
панство, лодарство, експлуатацію, а через те, що руські комуністи не
мали товарів, продуктів обміну за той продукт праці, який мусили бра
ти в селянина...» І8.
Недарма газета Київського губкому КП(б)У «Червона правда»
9 квітня 1920 р. передрукувала витяги як з цитованої, так і з інших
винниченківських статей з «Нової доби». Через деякий час це зробив
і центральний орган більшовиків України — «Комуніст».
Володимир Винниченко, здається, здатний був повірити у суттєве
користування національної політики партії більшовиків. Однак, ана
лізуючи резолюції VIII конференції РКП(б) «Про Радянську владу на
Україні», ленінський «Лист до робітників і селян України з приводу
перемог над Денікиним», він висловлює і цілу низку застережень, сум
нівів. Його непокоїть передусім непереконливість, невиразність, неви
кінченість національної політики більшовиків, можливість відсунення
національного питання з принципової позиції в площину тактичних
прийомів.
З усього цього випливає, що прибувши через Ревель — Петроград
до Москви в кінці травня 1920 р. під ім’ям Йозефа Сімона, Винниченко
переслідував зовсім не корисливі інтереси. Йому продовжувала світи
ти ідея української державності, яку він мислив можливим реалізува
ти на грунті Радянської влади, соціалістичного ладу.
Питання про пости, про вступ до КП(б)У, намагання пробитися
до складу Політбюро ЦК КП(б)У, звичайно, цікаві самі-собою (і во
ни привернули увагу дослідників), все ж були вторинними, похідними.
Вони розглядались Винниченком як умови, підойми (дуже важливі,
серйозні, необхідні) для досягнення мети, якій він вже вкотре підко
ряв себе, відкладаючи улюблену літературну справу — вибороти для
України долю, гідну її багатостраждального народу.
Зовсім не випадково після тривалих розмов з Л. Троцьким, Л. Ка
меневим, Г. Зінов’євим, И. Сталіним, Г. Чичеріним, К. Радеком Вин
ниченко передав 9 травня 1920 р. «Доповідну записку ЦК РКП(б)».
В ній його особиста робота на Україні обумовлюється необхідністю
проведення таких заходів:
— опублікувати від імені Російського і Українського Радянських
урядів спростування вигадок контрреволюційної української, польської,
єврейської преси про обмеженість і навіть фіктивність української ро
бітничо-селянської державності;
— усунути таке становище, коли комісаріати РСФРР зносяться з
губернськими та іншими установами на Україні, обминаючи відповід
ні комісаріати УСРР;
— для більш цілеспрямованого й успішного використання еконо
мічних ресурсів України в інтересах революції прилучити до активної
допомоги та ініціативи місцеві сили. Це може бути досягнуте найкра
ще встановленням чіткого господарського плану;
— якомога скоріше повинна приступити до роботи створена комі
сія по виробленню федеральної конституції;
— твердо і ясно встановити, що жоден партійний або радянський
працівник не може бути відкликаний з України або направлений до
неї без відома і згоди керівного українського партійного центру — ЦК
КПУ19.
Лейтмотив цих пропозицій — відмова від «самостійності», вимога
внести максимум демократизму, справедливості, рівноправності у сто
сунки України (факт державності України для Винниченка більш не
викликає сумніву) з Росією, досягти, власне, конфедеративного стану
відносин між ними. Гарантією руху саме в цьому напрямі Винниченко
вважав поповнення керівного партійного центру України трьома-чо-
153М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, Л® 1 2* 19
В. Ф Солдатеню
тирма українськими патріотами. Персонально свою кандидатуру він
вважав доцільним запропонувати з вищевикладеного розрахунку до
Політбюро ЦК КП(б)У.
Тертя, що виникли між керівною верхівкою Радянської України
і прибулим з еміграції непокірливим, самолюбним політиком (ще у
травні IV Всеукраїнський з’їзд Рад обрав Винниченка членом ЦК, бу
ла згода на призначення його заступником голови Ради міністрів і мі
ністром закордонних справ (спочатку міністром освіти), а також чле
ном Реввійськради Південно-Західного фронту з «правами українсько
го наркома військових справ», а він ще й вимагав обов’язкової заміни
болгарина X. Раковського на посту Голови РНК українцем, хотів не
гайно стати членом Політбюро, хоч таке питання міг розв’язати лише
Пленум ЦК КП(б)У), супровідні колізії, інтриги дедалі переконують
Володимира Кириловича в переоцінці національної політики радян
ської влади в цілому і щодо України зокрема.
Після мученицьких хитань між національними платформами, від
стоюваними КП(б)У і УКП (відмова від першої на користь другої,
згодом — зворотний хід, і, врешті-решт — зневіра у більшовицькому
курсі — недарма В. Затонський назвав його «класним плутаником»),
Винниченко пориває стосунки з українським керівництвом і через Моск
ву виїздить в Австрію, в еміграцію, як виявиться, вже назавжди.
І в той момент, і пізніше Винниченко пояснюватиме свій крок не
згодою з тогочасною національною політикою більшовиків. Але був
ще один аспект, який він у той момент не дуже обнародував, вважав
другим після національного, та все ж занадто важливим. Мова про
суть життєвого укладу, що формувався більшовиками, як його поба
чив, сприйняв соціаліст з багаторічним революційним стажем. Винни
ченка вразила розбіжність, розрив, зростаюча на його очах прірва між
декларованими комуністичними ідеалами і гнітючою реальністю. Він
не міг з морально-етичних міркувань змиритись з багатьма неподоб
ствами, що виявились у перші три роки радянської влади, з обуренням
спостерігав за народженням соціалістичних бюрократів, процвітанням
хамства, намагався з’ясувати для себе — чи варті такої крові, таких
жертв ті зміни, які зовсім не поліпшили становища трудящих, а, зда
ється, лише ускладнили, погіршили його.
Радянської влади, влади Рад, по суті, немає. Є влада бюрократів,
окремих одиниць, які спираються переважно на фізичну силу військо
вих і адміністративних апаратів. З ’їзди, збори, засідання Рад мають
характер декорацій і не мають ніякого значення у вирішенні тих пи
тань, які на них начебто розглядаються. Резолюції приготовані зазда
легідь і приймаються без дискусій. Всім керує і завідує партія (Р.К.П.).
Вона має 600 000 членів. Це величезний апарат чиновників і бюрокра
тів. Дисципліна — казенна, чиновнича, заснована на покаранні, а не
на моральному впливові» 20.
Врешті-решт Винниченко відчуває, дедалі переконується, що зага
лом далекою від універсальності виявилась його абстрактна логічна
модель, яка передбачала досягнення національного ідеалу з допомогою
соціалістичної революції. В розпал переговорів з радянською сторо
ною— 13 липня 1920 р. він в розпачі записує у щоденнику: «Виходу
не бачу, бо є тільки два виходи: або відмовитися бути українцем і то
ді бути революціонером; або вийти зовсім з революції й тоді можна
бути українцем. Ні того, ні другого я не можу зробити, і те й друге
боляче мені смертельно. А з’єднати те й друге не можна, історія не
дозволяє. Коли б не було в мене ще літератури, мистецтва, я серйозно
почав би думати ще про один вихід: смерть. Вона розв’язала б най
краще цей вузол. І тільки те, що я можу служити і революції, і кому
нізмові, добру і розвиткові життя своїм пером, що я можу бути цін
ним і корисним людям не тільки як політик, а як літератор, це відхи
ляє останній вихід. Але туги не відхиляє. Тоскно мені, тяжко, задушно.
20 185М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № І
Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К- Винниченка
Криком кричав бив, дряпав землю кігтями. А чи роздряпав би історію,
одним із наслідків якої є й оцей маленький інцидент?»21.
На той час він зневірився і в можливості швидкої перемоги світо
вої пролетарської революції. Схоже, що принципове і, по суті, оста
точне рішення визріває саме в ті липневі дні, майже за два з полови
ною місяці до завершення переговорів і від’їзду, до вирішення питань
про його «пости». 15 липня з ’являється такий красномовний запис:
«Нехай український обиватель говорить і думає, що йому хочеться, я
їду за кордон, обтрюсюю з себе всякий порох політики, обгороджуюсь
книжками й поринаю в своє справжнє, єдине діло— літературу. Ці
два місяці Голгофи навіки вилікують мене від роздвоєності. Тут у со
ціалістичній совєтській Росії я ховаю свою 18-літню соціалістічну по
літичну діяльність. Я їду як письменник, а як політик я всією душею
хочу померти»22.
Думається, тут варто висловити досить суттєве міркування — спо
стереження. Коли знайомишся з щоденниковими записами Володими
ра Кириловича 1920 р., не можеш не звернути увагу на його психоло
гічний стан. Він скоріше за все був морально не готовий повернутися
в Україну. У нього просто вичерпався запал політичної волі. Задовго
до повернення на Батьківщину він інтуїтивно охрестив свою спробу
новим шляхом на Голгофу. Потім він ще не раз вживав цей термін,
хворобливо реагував не лише на серйозні моменти, а іноді й на дріб’яз
кові, випадкові, став занадто підозріливим. Цікаво, якщо раніше Вин-
ниченко дуже часто виміряв свої вчинки відповідністю вимозі «чес
ність з собою», то в 1920 р. з ’являється не характерна для попередніх
етапів теза «нечесність з собою».
Розуміючи всю умовність оцінки настроїв за механічним підрахун
ком кількості слів, присвячених тому чи іншому об’єкту, не можна не
зауважити, що про бажання виїхати за кордон Радянської країни Вин-
ниченко згадує не рідше, ніж про переїзд в Україну. Тут звичайно по
значилось і те, що з вини московських властей з чотирьох місяців
перебування в Радянській країні, в Україні, в Харкові він зміг про
вести лише близько місяця. І лише після того, як виклопотав дозвіл
виїхати за кордон і навіть 3 серпня 1920 р. сів у поїзд, щоб емігрува
ти. Однак липневе рішення не змогли поколивати і патріотичні по
чуття від перебування в Україні. Створюється враження, що Винни-
ченко не просто коливався, не міг пристати на якийсь чіткий варіант,
а час від часу шукав приводу для припинення своїх переговорів. Са
мо собою напрошується питання, чи варто було з таким настроєм, та
ким роздвоєнням взагалі починати кампанію.
Отже, в неймовірних душевних терзаннях, не знаходячи скільки-
небудь переконливих відповідей на питання, що його мучили, Винни-
ченко свідомо, з власної ініціативи вирішує припинити своє третє схо
дження на Голгофу, кладе край найцікавішому, найактивнішому, яай-
пліднішому етапу власної політичної кар’єри (1917—1920 рр.). Так із
завершенням української революції вичерпав себе, свої неординарні
потенції і один з її найяскравіших, невиправних романтиків.
* Закінчення. Початок див.: Укр. іст. журн.— 1994.— № 6.
' В и н н и ч е н к о В. Відродження нації. Ч. МІ.— К.— Відень, 1920.— С. 113—
114.
! Т ам ж е .— С. 135.
* Та м ж е.— С. 184.
4 Див.: Т а м ж е ,— С. 242, 243, 385—404; й о г о ж. Щоденник // Київ.—
1990— № 10 ,— С. 102; № 11— С. 102.
6 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації.— Ч. III.— С. 264—265.
* В и н н и ч е н к о В. Щоденник // Київ.— 1990.— № 10.— С. 105.
7 Див.: Т а м ж е .— С. 106— 108; № ,11.— С. 85—86; й о г о ж. Відродження
нації,— Ч. III,— С. 322.
* В и н н и ч е н к о В. Щоденник II Київ.— 1990.— № 10.— С. 106— 107.
9 В и н н и ч е н к о В. Відродження нації.— Ч. III.— С. 478.
І55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 21
В. Ф. Солдатенко
10 В и н н и ч е н к о В. Щоденник / / Київ.— 1990.— № 11.— С. 101.
11 Т а м ж е .
11 Т а м ж е.— С. 89.
13 Т а м ж е.— С. 88.
14 Т а м ж е.— С. 95.
13 Т а м ж е.— С. 92.
,в Т а м ж е.— С. 98.
17 Див.: Л о з и ц ь к и й В. Не сприйнявши нових реалій.— С. 75.
18 Червона правда (Київ).— 1920.— 9 квітня.
19 Див.: Л о з и ц ь к и й В. Не сприйнявши нових реалій.— С. 75—76.
20 В и н н и ч е н к о В. Из дневников Ц Д руж ба народов.— 1989.— № 12.— С. 174.
21 Ж у л и н с ь к и й М. Володимир Винниченко / / Літературна Україна.— 1989.—
ЗО листопада.
22 В и н н и ч е н к о В. Щоденник.— Т. І.— 1911— 1920.— Едмонтон—Нью-Йорк,
1980.— С. 446.
22 І55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-214524 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T19:20:38Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Солдатенко, В.Ф. 2026-02-22T11:28:42Z 1995 Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) / В.Ф. Солдатенко // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 13–22. — Бібліогр.: 32 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214524 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) Эволюция общественно-политических взглядов В. К. Винниченка в эпоху украинской революции (Окончание) Article published earlier |
| spellingShingle | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) Солдатенко, В.Ф. Статті |
| title | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) |
| title_alt | Эволюция общественно-политических взглядов В. К. Винниченка в эпоху украинской революции (Окончание) |
| title_full | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) |
| title_fullStr | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) |
| title_full_unstemmed | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) |
| title_short | Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції (Закінчення) |
| title_sort | еволюція суспільно-політичних поглядів в. к. винниченка в добу української революції (закінчення) |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214524 |
| work_keys_str_mv | AT soldatenkovf evolûcíâsuspílʹnopolítičnihpoglâdívvkvinničenkavdobuukraínsʹkoírevolûcíízakínčennâ AT soldatenkovf évolûciâobŝestvennopolitičeskihvzglâdovvkvinničenkavépohuukrainskoirevolûciiokončanie |