Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.)
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1995 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214525 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) / Т.О. Щербань // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 23–33. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860282719732236288 |
|---|---|
| author | Щербань, Т.О. |
| author_facet | Щербань, Т.О. |
| citation_txt | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) / Т.О. Щербань // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 23–33. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-16T15:14:19Z |
| format | Article |
| fulltext |
ІСТОРІОГРАФІЯ
ГА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВО
Т. О. Щербань (Київ)
Історичні дослідження
в Українському науковому товаристві
(1907— 1921 рр.)
Українське наукове товариство (УНТ) в Києві (1907—1921 рр.) було
однією з перших (поряд з Науковим товариством ім. Шевченка у
Львові) вільних асоціацій українських учених, яка багато зробила для
їх організаційного згуртування у передреволюційні роки і становлен
ня в Україні основних напрямів наукової діяльності. УНТ виникло й
розвивалося у надзвичайно складний період вітчизняної історії, що ха
рактеризувався не тільки великими суспільно-політичними потрясіння
ми, а й кардинальними змінами в системі організації науки в Росії та
Україні. Товариство, що являло собою досить своєрідну структуру, ста
ло предтечею багатьох наукових, просвітницьких, навчальних і куль
турних закладів. За короткий час (півтора десятка років) його секції,
незважаючи на вкрай тяжкі умови, внесли вагомий вклад у створення
підвалин української науки та культури. В післяреволюційний період,
маючи у своєму розпорядженні значний науковий потенціал і власну
програму досліджень, товариство завдяки відносній автономності від
бюрократичного державного й партійного апарату могло стати авто
ритетною альтернативою Української Академії наук. На жаль, у 1921 р.
воно було ліквідоване, а його секції ввійшли до складу УАН.
Автор цієї статті ставила своїм завданням розглянути, як, зокре
ма, здійснювалися в УНТ історичні дослідження, що займали в його
діяльності значне місце.
Уже в статуті товариства було чітко окреслено проблематику до
сліджень у галузі історії України !. 14 вересня 1907 р. перші загальні
збори УНТ ухвалили приступити до формування трьох наукових сек
цій. Першою з них названо історичну. її завдання сформульовано так:
■«Для історії з політичними науками, археології, етнографії, історії шту
ки (мистецтва.— Т. Щ.), права, економіки — взагалі і особливо для іс
торії України: її археології, етнології і т. д.» 2. До складу секції тоді
ввійшли М. Грушевський (голова), В. Щербина, А. Яковлів, В. Анто
нович, А. Берло, М. Біляшівський, О. Грушевський, В. Данилевич,
І. Джиджора, І. Каманін, О. Левицький, Г. Павлуцький, Я. Шульгін.
При секції було створено статистико-економічну комісію під голову
ванням О. Русова. До неї ввійшли також В. Кошовий, А. Яковлів,
А. Ярошевич.
У перші роки діяльності Товариства тематика досліджень історич
ної секції охоплювала й етнографію. Відповідна комісія, що складала
ся з А. Шрамченка (голова), Д. Щербаківського, М. Грушевського,
Л. Добровольського, О. Косач, О. Сластьона і М. Сумцова, займалася
збиранням та опрацюванням етнографічних матеріалів. З цією метою
організовувалися наукові експедиції та екскурсії. Про їх результати
повідомлялося у виданнях УНТ. Зокрема, в 1914 р. вийшов у світ «Ук
раїнський етнографічний збірник».
Історична секція, очолювана засновником Українського науково
го товариства— М. С. Грушевським, займала в ньому центральне міс
це і була найчисленнішою. Працювала вона дуже активно, хоча й не
рівномірно, оскільки на її роботі позначалися бурхливі події того ча
158М 0130-5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 23
Т. О. Щербань
су: активні члени секції, зазнаючи переслідувань за політичну діяль
ність, змушені були емігрувати чи виїздити з Києва. Існувала й певна
конкуренція з боку Наукового товариства ім. Шевченка, у виданнях
якого в дореволюційний період вміщувалося чимало праць членів УНТ.
І все ж творчий доробок історичної секції, зосереджений у виданнях
київського товариства, становить безсумнівний інтерес.
Коло питань, якими займалася історична секція УНТ, було досить
широке. На основі використання великої кількості архівних матеріалів
учені висвітлювали важливі події в історії України й аналізували їх
вплив иа її дальший розвиток. Зокрема, Б. Бучинський вивчав взаємо
відносини руської церкви з Римом наприкінці XV — на початку XVI ст.
В обширній праці, присвяченій цьому питанню, він розкрив причини,
які зумовлювали прагнення католицької церкви в Литовському кня
зівстві і на руських землях, що перебували під Польською державою,
до об’єднання і проаналізував позицію Київської метрополії щодо ли
товського уряду 3.
Уточненню деяких фактів біографії Богдана Хмельницького присвя
тив свою статтю І. Камзнін 4. В ній він спростував загальноприйняту
в той час версію про нібито польське походження гетьмана і відніс
його до роду заможного київського міщанина хліботорговий Богдана
Петровича Хмеля, який, на думку І. Каманіна, доводився братом бать
кові Б. Хмельницького — чигиринському сотнику Михайлові Хмелю.
Вчений вважав, що останній помер задовго до 1619 р. Про сотникову
жінку відомо лише те, що останні роки життя вона провела у Михай
лівському монастирі, який тоді називався Іоанно-Богословським.
Одним з напрямів діяльності М. Грушевського було дослідження
передісторії та історії Гетьманщини. У першій половині XVII ст. ук
раїнські переселенці нерідко знаходили пристановище у прикордонних
московських містах. При цьому вони змушені були миритися з дріб'яз
ковою регламентацією місцевої адміністрації. У зв'язку з цим гетьмаи
Яків Острянин звернувся влітку 1638 р. до царського уряду з прохан
ням дозволити його полку оселитися на Чугуївському городищі, за лі
нією московських укріплень. Натомість Я. Острянин брав на себе зо
бов’язання не турбувати надалі московський уряд зверненнями про під
тримку та допомогу. Цей важливий історичний факт і дальший розви
ток подій дістали детальне висвітлення у праці М. Грушевського «До
історії Острянинової еміграції: Постриження вдови Острянина в Моск
ві» (1914 р.). Швидкий розвиток заможних козацьких поселень, писав
М. Грушевський, супроводжувався, однак, постійними конфліктами між
козаками та Острянином. Роздратовані лояльним ставленням гетьма
на до московського уряду, козаки підняли 26 квітня 1641 р. бунт і вби
ли його. «...Вихід Острянина,— писав М. Грушевський,— став для мос
ковського правительства прецедентом не тільки для приймання пізні
ших козацьких партій, що виходили й осідали «за чертою» по 1649 р.,
але й для пропозиції, зробленої Богданові Хмельницькому,— аби він
з усім Військом Запорозьким вийшов на московські землі...»6.
Згаданий історичний факт учений розцінював як один з епізодів
«...приноровлення» наших людей до московської обстанови, до москов
ських вимог і порядків, до московської ласки — того довгого процесу,
що, зачавшися геть перед прилученням України за Богдана, привів
українське громадство на ті сумні позиції, на яких опинилось воно в
епоху упадку і розкладу гетьманщини»6.
Ця тема дістала продовження в іншій праці М. Грушевського —
«Український рух на схід: Розселення за московською границею до
1648 р.» (1914 р.). На той час еміграція українського населення за
польсько-московський кордон ще не дістала належної оцінки з боку
істориків і тому не використовувалася ними як один з факторів, без
якого загальне розуміння історичного процесу розвитку України було
неповним. М. Грушевський своєю працею заповнив цю прогалину.
24 /55У 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, Л® І
історичні дослідження в Українському науковому товаристві
Розчарувавшись наприкінці XVI ст. у співробітництві з польським
режимом, український народ почав шукати щастя на окраїнах Речі
Посполитої. Однак наближення українських поселенців до московсько
го кордону не рятувало їх від польських аристократів, які йшли за ни
ми зі своїми вимогами та претензіями. Все це ще більше стимулювало
українську еміграцію. Спочатку повільно й нелегально заселялася Сло
божанщина. У 1638 р. Яків Острянин дістав офіційний дозвіл москов
ського уряду оселитися на р. Дінці й був прийнятий разом зі своїми
людьми «під царську руку», що підготувало грунт для подальшої ма
сової еміграції українців.
Позитивна роль цього явища полягала, за М. Грушевським, у під
готовці українських військових формувань, здатних взяти участь у ве
ликому народно-визвольному русі. Водночас історик вказав і на нега
тивне значення еміграції, зокрема, на той згубний вплив, який вона
справила на формування психології української людності. Проклавши
шлях на схід і набувши певного досвіду переселення на відносно без
печні території, український народ при перших же невдачах Визволь
ної війни середини XVII ст. не виявив належної стійкості. «Народний
рух,— робить остаточний висновок М. Грушевський,— не дійшов до
повної інтенсивності, бо еміграція відкрила інший вихід, і народна
енергія пішла в сторону меншого супротивлення... Справа самостійності
України була вбита за ціну її територіального розширення. Справа
прилучення України до Москви і пізніших компромісів з Польщею й
Московщиною до певної міри була вже пересуджена отсим еміграцій
ним рухом...» 7.
Угоді, підписаній між Україною та Польщею в 1658 р., присвяче
на стаття М. Стадника «Гадяцька унія» (1910 р.). Цим документом
передбачалося приєднання українських земель до Речі Посполитої на
умовах певної автономії. Розглядаючи даний політичний акт, М. Стад-
ник зосередив свою увагу на дипломатичних стосунках між Україною
та Польщею, починаючи з часів гетьманства Б. Хмельницького. Він
висвітлив також діяльність гетьмана І. Виговського, справою життя
якого було укладення Гадяцького договору. У статті наводяться витя
ги з документів, що свідчать про негативне ставлення І. Виговського
до надмірної залежності України від Московської держави та про
готовність його йти назустріч пропозиціям Польщі про мирне й добро
вільне об’єднання 8.
Цікава передісторія надрукованої в 1911 р. статті М. Василенка
«Г. Н. Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии». Ще в
1857 р. П. Куліш у другому томі «Записок о Южной Руси» опубліку
вав записку Г. Н. Теплова «О непорядках, которьіе происходят от зло-
употребления прав и обьїкновений, грамотами подтвержденньїх Мало
россии». Цей документ викликав неоднозначну реакцію вчених. Якщо
П. Куліш і М. Костомаров, котрі розглядали Гетьманщину як розсад
ник усіляких пороків, вбачали в Г. Теплові майже героя, то М. Рі-
гельман і М. Максимович висловили цілком протилежне ставлення
до його особи. Вони вважали, що складена ним «Записка» містить
явно тенденційне висвітлення фактів, нерідко, до того ж, свідомо
спотворених.
Як з’ясувалося, опублікований П. Кулішем документ являв собою
другу частину «Записки» Теплова, повний текст якої і був обнароду
ваний М. Василенком. Автор публікації подав у ній детальний нарис
життя й діяльності Теплова, де об’єктивно оцінив безмежний вплив
цієї обдарованої й освіченої та водночас і глибоко аморальної люди
ни на діяльність гетьмана К. Розумовського. Виявивши у згаданій «За
писці» масу грубих історичних помилок і неточностей, М. Василенко
довів, що цей документ не може служити джерелом для вивчення ста-
вовища України в 1750—1760 рр. Цінність її, наголошував дослідник,—
в іншому: «Вона допомогла угрунтуванню того тенденційного бюрокра
І55У 0130-5247. Укр. іст. журн., 1995, М 1 25
Т. О. Щербань
тичного погляду на Україну, який, врешті, привів до знищення авто
номного малоросійського устрою, до знищення переходів селянства і
до його закріпощення і до заведення російських порядків... В історії
знищення автономії Малоросії вона відіграла свою ролю»9.
Після розгрому Запорізької Січі генералом Текелієм частина коза
ків залишилася вірною російському урядові, а частина, незадоволена
акцією царизму, втекла до Туреччини, де заснувала Задунайську Січ,
яка існувала аж до 1828 р. Доля запорожців, що залишилися в межах
Російської держави, ретельно досліджена вченими й досить повно ви
світлена в літературі. Маловивчена на початку XX ст. історія Задунай
ської Січі висвітлюється у статті В. Степового (1914 р.). Широко ви
користавши не відомі раніше архівні матеріали, автор зібрав дані, що
свідчать про наміри російського уряду повернути цю частину запорож
ців на батьківщину. Навесні 1778 р. для ознайомлення з їхнім стано
вищем підполковник І. Синельников направив за Буг своїх послан
ців — Д. Тимківського та К. Мошенського, звіт яких навів у своїй пуб
лікації В. Степовий. У документі зазначалося, що в тій місцевості («на
очаківському боці») знайшли пристановище близько 4 тис. запорож
ців, і ніхто з них не збирається повертатися назад, оскільки очаків
ський паша ставиться до них надзвичайно прихильно. Система органі
зації козацької колонії нагадувала порядки колишньої С ічі10.
Аналізові причин і рушійних сил досить помітного за своїми мас
штабами антикріпосницького руху середини XIX ст. на Київщині при
святив свою статтю «З київської «козаччини» 1855 року» Л. Добро-
вольський. Характерними рисами цього руху було те, що його учасни
ки, обстоюючи свої права, орієнтувалися на соціально-економічні
ідеали, притаманні колишньому українському козацтву, а також
різко негативне ставлення до духовенства, яке підтримувало кріпос
ний режим п.
І. Стешенко та О. Грушевський вивчали історію формування пер
ших українських гуртків та організацій, що стояли на демократичних
позиціях. Свого роду відправною точкою тут була діяльність Кирило-
Мефодіївського братства, що об’єднувало українських інтелігентів, які
вважали кінцевою своєю метою духовне й політичне об’єднання слов’ян
ських народів на основі цілковитої рівності. Ідеї, що їх сповідували
члени братства, справили значний вплив на погляди їх наступників.
У статті «Українські шестидесятники» (1908 р.) І. Стешенко, зокрема,
детально проаналізував погляди українофілів цього періоду на шляхи
дальшого розвитку України. Ідеалізація народу, відсутність чітко сфор
мульованої економічної програми, обмеженість у поглядах на перспек
тиви народної освіти, пристосування православно-християнських кри
теріїв до вироблення сучасних моральних норм — такі, на думку авто
ра названої розвідки, головні недоліки філософії українських шести
десятників 12.
О. Грушевський у статті «Нові матеріали до біографії Костома
рова» (1908 р.) виділив основні моменти в розвитку слов’янофільства:
«...Первісний науковий і літературний інтерес; далі — розцвіт ідеї
слов’янського єднання та братерства; нарешті, політичні тенденції мос
ковського слов’янофільства»,3. Останні, на думку О. Грушевського,
містили в собі загрозу відвертого конфлікту між московськими та ук
раїнськими слов’янофілами, які за допомогою «далекої північної дер
жави» тільки прагнули забезпечити вільний культурний розвиток реш
ти слов’янства. Тим часом московські слов’янофіли виступали за при
єднання слов’янських народів до Російської імперії та підпорядкуван
ня їх умовам державного й політичного життя Росії.
Як зазначав О. Грушевський, особливість поглядів українських
слов’янофілів полягала в тому, що вони, на відміну від московських,
виступали за федеративний державний устрій та за проведення ком
плексу реформ. Крім того, характерними рисами кирило-мефодіївців
26 І58У 0130—5247. Укр. іст. журн.. 1995, № 1
Історичні дослідження в Українському науковому товаристві
учений вважав близькість цих людей до євангельських заповідей, роз
глядуваних ними як основа майбутнього слов'янського союзу, а також
майже містичне значення, що його вони надавали Києву як культур
ному центрові українського народу.
В наступні роки О. Грушевський продовжував розробляти цю те
матику. Так, глибоко дослідивши обширне листування кирило-мефоді-
ївців, він у статті «З настроїв та думок Кирило-Мефодіївського брат
ства» (1914 р.) детально охарактеризував їх політичний та національ
ний світогляд 14. Крім того, вчений опублікував записку Василя Біло-
зерського «З ідеології кирило-мефодіївців» (1914 р.), яка містила роз
роблену членами товариства програму діяльності української інтелі
генції, яку «братчикам» реалізувати не вдалося.
Тематика, пов’язана з історією народного права, розроблялася в
рамках історичної секції О. Левицьким, М. Василенком, М. Грушев-
ським та ін. Зокрема, О. Левицький опублікував у 1908 р. статтю «Не
вінчані шлюби на Україні в XVI—XVII ст.». Наприкінці XI ст. на Ру
сі, писав він, церковний обряд одруження у народному розумінні був
привілеєм князів і бояр, на відміну від простих людей, які відзначали
шлюби по своїх домівках піснями й танцями. Подібне ставлення до
акту одруження зберігалося і в Україні аж до початку XVII ст. Та й
після цього церковне вінчання не було в народному сприйнятті фак
том встановлення шлюбних відносин, і тільки народне гуляння — «ве
сілля» — свідчило про те, що шлюб відбувся. Церковний обряд і «ве
сілля» тоді нерідко проводилися у різний час. Така традиція йшла
врозріз з основними релігійними положеннями. Тому в 1744 р. Синод
видав указ, відповідно до якого всі священики були зобов’язані брати
з молодят розписку про те, що вони, повінчавшись, почнуть подружнє
життя, не чекаючи весілля. Результатом цього указу, писав О. Левиць
кий, стало проведення весіль в один день з вінчаннями і таким чином
закріплення за цим церковним обрядом офіційного акту одруження ,6.
Іншому аспектові даного питання — порядку розривання шлюбних
відносин у давній Україні — присвячена його стаття «Шлюбна розлу
ка в Гетьманщині в XVIII ст.» (1914 р.), надрукована під псевдоні
мом «Л. Орленко». В ній показано, що протягом тривалого часу шлюб
в Україні укладався на основі добровільної згоди двох людей і в будь-
який момент міг бути розірваний у зв’язку з небажанням бодай од
ного з подружжя жити спільно. Незважаючи на те, що таке розри
вання шлюбів ішло врозріз з церковними канонами, світські урядники
та місцеве українське духовенство, як правило, не чинили перешкод
розлученням за старовинними народними звичаями. І лише із запрова
дженням Синоду та проведенням у XVIII ст. реформи православної
церкви на основі духовного регламенту було покладено край вільному
волевиявленню людей при укладанні та розриванні шлюбів 16.
У 1915 р. М. Грушевський опублікував статтю «Нові гіпотези з іс
торії староруського права». її поява була пов’язана з виходом у світ
першого тому монографії німецького професора Геца, який зробив
спробу переглянути традиційне й усталене у відповідних університет
ських курсах трактування правового законодавства давньої Русі, ре
конструювати його на нових принципах. У своїй праці німецький вче
ний спинився на найбільш ранній редакції запису правових норм, який
відноситься до часів князювання Ярослава Мудрого. Висловлені Ге-
цом гіпотези й міркування викликали багато критичних відгуків і оці
нок. Аналізові різних аспектів еволюції юридичного законодавства
Київської Русі, висвітлених у 1-му томі згаданої монографії, й була
присвячена публікація М. Грушевського 17.
У 1917 р. після тривалої перерви, викликаної війною, знову почав
виходити в світ журнал «Україна». У відновленому виданні було на
друковано й працю М. Грушевського «Велика, Мала і Біла Русь». Вче
ний зауважив, що дана термінологічна формула вперше трапляється
/5 5 У 0130-5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 27
Т. О. Щербань
в документах часів царювання Олексія Михайловича, а саме в 1655 р.
Історія II появи така. У XIV ст. в зв’язку з поділом Київської митро
полії і відокремленням від неї митрополії Галицької остання дістала
назву «Мала Русь», на відміну від «всея Русі», традиційно пов’язаної
з Києвом. Протягом XIV ст. термін «Мала Русь» не встиг остаточно
викристалізуватися і в XV ст. практично вийшов із вжитку. З'явився
він знову, коли київські митрополити зав’язали стосунки з московським
урядом і в своїх листах іменували себе митрополитами «Малої Русі» —
«Малоросії». В архівав російського уряду М. Грушевський виявив у
звернутому до московських послів привітанні, виголошеному переяс
лавським протопопом у зв’язку з прийняттям України під царську ру
ку, титул «всея Великия и Мальїя России самодержец». При цьому
під назвою «Мала Росія» малася на увазі не лише козацька Україна,,
а й усі українські та білоруські землі.
Назва «Біла Русь» увійшла у формулу «трьох руських народнос
тей» дещо пізніше і, за переконанням М. Грушевського, не як свід
чення її етнографічної особливості, а насамперед для означення ре
гіону в Литовському князівстві, що мав відмінний від Гетьманщини'
політичний лад. Таким чином під «Малою Росією» почала розумітися-
українська Гетьманщина, а під «Білою Росією» — білоруські землі
Наддніпрянщини. У своїй статті М. Грушевський довів, що назва «Бі
ла Русь» сформувалася під суто політичним впливом, а вже згодом на
була національно-етнічного характеру ,8.
При історичній секції Українського наукового товариства працю
вала, як уже зазначалося, статистико-економічна комісія. Використо
вуючи результати Всеросійського перепису населення 1897 р., один з
її членів— О. Русов— зробив розрахунок кількісних показників про
фесійної зайнятості українців у розрізі ряду губерній. На основі ве
ликої кількості статистичної інформації він дійшов висновку, що 88
відсотків українського населення було зайнято у сфері виробництва
зернових культур ,9.
Продовжила започаткований О. Русовим цикл наукових праць з
аналізу даних перепису 1897 р. О. Корольова. У своєму статистико-де-
мографічному нарисі вона подала відомості про розселення українців
відповідно до різних вікових груп на території ряду губерній, визна
чила їх питому вагу в загальній кількості населення у містах, сіль
ській місцевості та по губерніях у цілому20.
У 1912—1913 рр. у «Записках Українського наукового товариства»
публікувався статистико-економічний нарис М. Порша «Робітництво
України», в якому детально розглядалося економічне становище краю
на різних історичних етапах, наводилися дані про динаміку зростан
ня окремих галузей промисловості та сільського господарства в
різних регіонах України, аналізувалися причини, що гальмували їх
розвиток 21.
Порівняльному аналізу соціально-економічного становища захід
ної та східної частин України в XVII ст. присвячена стаття М. Гру
шевського «Господарство польського магната на Задніпров’ю перед
Хмельниччиною» (1908 р.). В досліджуваний автором період у Східній
Україні переважало велике землеволодіння. Польською історіографією
це явище трактувалося позитивно. її представники відзначали, що ка
піталовкладення польських магнатів сприяли господарському освоєн
ню обширних територій, які раніше пустували, впровадженню більш
прогресивних методів ведення господарства. Польські поміщики нібито
забезпечували захист українського населення від татарських набігів,
а польська інтелігенція справляла благотворний вплив на розвиток ук
раїнської культури.
У своїй статті М. Грушевський навів ще й іншу точку зору з цього
питання. В українській історичній літературі вказувалося, що відсіч
татарським набігам здійснювалася силами місцевого населення, що
28 153М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № Г
Історичні дослідження в Українському науковому товаристві
польські землевласники по-хижацькому нищили природні багатства
краю і користувалися плодами діяльності українського селянства, а
польська еліта деформувала українську культуру.
Щоб внести ясність у питання про соціально-економічне станови
ще України, М. Грушевський звернувся до архівних матеріалів, зокре
ма, до орендного контракту польського гетьмана Станіслава Конец-
польського з орендарем-шляхтичем Мартином Длуським, підписаного
в 1643 р. Цей документ, опублікований М. Грушевським, красномовно
свідчив про необмежені права на землю та місцеве населення, узурпо
вані державою і передані польській шляхті. З нього ставало очевид
ним, якою нещадною була експлуатація польськими магнатами селян
ських господарств і природних багатств України. В той же час стано
вище її західної і східної частин істотно різнилося. Якщо в Західній
Україні народ був повністю придушений безправ’ям і злиднями й прак
тично вже не міг чинити ніякого опору колонізаторам, то на сході, жи
вучи в набагато кращих умовах, населення при найменшій спробі уще
мити його права підіймало заворушення і повстання. Меншу ступінь
закріпачення селян Східної України М. Грушевський пояснював на
самперед слабкістю у цьому регіоні польської аристократії, нерозви-
нутістю державного апарату, відсутністю значного контингенту військ
для придушення визвольного руху, тимчасовим характером перебуван
ня польських магнатів у своїх помістях 22.
В архівах збереглося дуже мало матеріалів з економічної історії
Південно-Західного краю. Дані офіційної статистики з цього питання
також були дуже скупими. Водночас на початку XX ст. існувало чима
ло описів великих приватних помість, де містилися відомості про еко
номічні та природні умови, в яких розвивалися господарства цього ре
гіону, про організацію в них праці, способи обробітку грунту, про ви
рощувані культури чи худобу, прибутки чи збитки. А. Ярошевич у
статті «Опис маєтків як джерело по економіці Південно-Західного
краю» (1909 р.) проаналізував можливості цього роду праць для вив
чення соціально-економічного становища великих регіонів і з’ясування
деяких загальних проблем, характерних для держави в цілому23.
Організацію дрібного землеволодіння на Полтавщині вивчав за
матеріалами земського перепису 1900 р. С. Драгоманов. Розрахунки,
проведені вченим, показали, що приватні земельні наділи до 50 де
сятин становили в губернії 61,6 % всіх посівних площ. Земельні угід
дя, які перевищували 50 десятин і становили 38,4 % посівних площ,
належали дворянам, духовенству, купцям, державі, як виняток — за
можним козакам і надзвичайно рідко — селянам24.
У 1911 р. побачила світ обширна праця М. Стасюка «Економічні
відносини України до Великоросі! і Польщі». В ній учений навів дані
про видобуток (виробництво), споживання, експорт та імпорт цілого
ряду природних ресурсів, продукції галузей промисловості й сільсько
го господарства, обсяги залізничних перевезень. Автор встановив ціл
ковиту аналогію в економічних відносинах України з Польщею та Ро
сією. На його думку, залежність України від Росії мала не економіч
ний, а переважно політичний ха£актер. «Залежність Великороси від
України зовсім не в тім, що Україна постачає їй продукти добуваючої
і обробляючої промисловості, а головно в тім, що Україна є найбіль
ший і найголовніший ринок для продуктів великороської обробляючої
промисловості»,— робить висновок М. Стасюк25.
Розроблялася в рамках історичної секції УНТ й археологічна те
матика. Зокрема, Л. Добровольський виступив ініціатором проведення
в 1907—1908 рр. ряду експедицій, які ставили своїм завданням істо-
рико-топографічне обстеження околиць Києва праворуч Дніпра. їх ре
зультатом стала стаття Л. Добровольського «Забуті межі давньої Ки
ївщини» (1908 р.), де описано рештки фортифікаційних укріплень, а
також визначено їх приблизний вік26.
І55М 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № І 29
Т. О. Щербань
К. Мельник-Антонович дослідила більш як 1500 відомих на той
час городищ і виявила ряд нових. Однак, незважаючи на великий об
сяг робіт, з певністю віднести всі городища до якоїсь епохи, встано
вити їх належність тому чи іншому народові, а також аргументовано
довести саме призначення решток стародавніх споруд не вдалося. Цін
ність даної праці полягала насамперед у систематизації та детальному
описі більшості городищ на території України27.
Влітку 1908 р. в селі Мізині на Чернігівщині козак С. Кошель, ко
паючи у своєму дворі яму, знайшов велику кількість кісток мамонта.
На місці знахідки членом історичної секції Ф. Вовком були проведені
розкопки, які показали, що виявлено стоянку магдаленської епохи28.
Уже в дореволюційний період історична секція УНТ стала школою
для багатьох українських учених. Фактично в її рамках почалася ди
ференціація різноманітної гуманітарної проблематики, яка згодом в-
Українському науковому товаристві та Українській Академії наук
оформилася в самостійні наукові напрями та установи: економічну й
археологічну секції та секцію мистецтв УНТ, комісії УАН з вивчення
звичаєвого права, соціально-політичних рухів та ін. На засіданнях іс
торичної секції УНТ та в публікаціях її членів здебільшого розгляда
лися часткові питання. Водночас слід зауважити, що саме тут були
вперше апробовані розробки М. Грушевського, що згодом ввійшли в
його узагальнюючі праці. Підготовлений на багатій джерельній базі
й опублікований у виданнях УНТ вагомий доробок історичної секції
товариства, на жаль, не був належним чином використаний наступни
ми поколіннями українських істориків. Тому він становить інтерес і
для сучасних дослідників.
У післяреволюційний період склад історичної секції значно зріс:
в 1920 р. кількість її членів досягла 70 чол. (щоправда, сюди входили
й науковці, які працювали в галузі етнографії, юриспруденції, еконо
міки, статистики, а також дослідники, що не жили в Києві, але мали
праці з історії України) 29. Однак ритм діяльності секції значно зни-'
зився. Це було пов’язано з тим, що ряд відомих учених, і серед них
М. Грушевський, взявши активну участь у політичних подіях в Україні,
змушені були в роки швидкої зміни урядів і режимів емігрувати або
відійти від дослідницької роботи. І все ж історична секція в 1918—
1921 рр. продовжувала працювати, обмежуючись в основному прове
денням засідань і заслуховуванням доповідей, оскільки можливості для
публікації праць різко скоротилися. Ще однією формою і напрямом
діяльності її членів стали зусилля, спрямовані на збереження історич
них і культурних пам’яток, архівосховищ, бібліотек та приватних
колекцій30.
Історична секція виступила ініціатором структурної реформи Ук
раїнського наукового товариства та постановки історичних досліджень
у ньому. В січні 1920 р. президія секції подала раді УНТ доповідну
записку з цього питання. В ній пропонувалося поділити товариство на
два відділи — гуманітарний та природиичонауковий, які б, у свою чер
гу, складалися із секцій. Президія секції мала об’єднувати членів цієї
структурної одиниці та керувати її діяльністю, вести поточні справи,
підтримувати зв’язки з радою товариства та представляти в ній сек
цію, скликати засідання і збори та забезпечувати втілення в життя рі
шень секції. Дослідна ж робота повинна була проводитися через ко
місії. Останні, відзначалося в записці, виступають «конкретними фор
мами виявлення наукової роботи, не будучи різко... відокремлені одна
від другої і замкнуті в своє вузьке життя. Комісії одбувають свої са
мостійні наукові і організаційні засідання, мають право самостійної з
відома секції наукової ініціативи, але так само виконують доручення
й виповнюють науковий план, намічений всією секцією»31.
В історичній секції, зокрема, передбачалося створити такі комі
сії: 1) археографічну (для підготовки та видання історичних пам’яток);
зо /35.V 0/30—5247. Укр. Іст. журн., 1995. № І
Історичні дослідження в Українському науковому товаристві
2) комісію для опису архівів та складання реєстрів архівних зібрань;
3) історико-бібліографічну (для підготовки довідників і покажчиків а
української історичної бібліографії); 4) термінологічну (для розроб
ки історичної термінології та номенклатури); 5) комісію з генеалогії
та хронології; 6) лекційно-екскурсійну; 7) видавничу.
Реалізувати цей план в УНТ не вдалося, та він був прийнятий за
основу при відновленні історичних досліджень в Академії наук після
повернення з еміграції М. Грушевського.
Історична секція стала базою для формування в УНТ інших нау
кових напрямів і структурних підрозділів. Ще в 1912 р. було заснова
но етнографічну секцію. Після революції вона налічувала 25 членів
і ставила своєю метою об’єднання та координацію всієї наукової ро
боти в галузі етнографії на Україні.
Після революції в УНТ виникло кілька нових секцій гуманітарно
го профілю. Серед них за ефективністю своєї роботи виділялася сек
ція мистецтв. У заяві про необхідність її відкриття (29 серпня 1918 р.),
поданій до ради УНТ, відомі вчені Г. Г. Павлуцький, Д. В. Антонович,
В. Л. Модзалевський, Д. М. Щербаківський писали: «...Наукове това
риство повинно звернути свою увагу н а ... історію українського мис
тецтва, повинно відокремити для неї нову секцію і почати планомірні
систематичні досліди та студії над українським мистецтвом»32. Секція
мистецтв була створена 15 вересня 1918 р. і налічувала 33 члени (на
1 січня 1921 р. її склад збільшився до 39 членів і співробітників).
У грудні 1919 р. організувалася правнича секція, якою спочатку
керував О. С. Грушевський, а потім Б. О. Кістяківський. Налічувала
вона 20 чол.33
У лютому 1920 р. рада УНТ заснувала археологічну секцію (го
лова— М. Ф. Біляшівський), яка мала широку програму розгортання
відповідних досліджень в Україні. Роботу передбачалося проводити в
таких комісіях: по створенню археологічних карт України, бібліогра
фічної, термінологічної, по створенню українського археологічного
словника, практичної археології, охорони пам’яток історії та культу
ри, видавничої та екскурсійно-лекційної. Деякі з цих комісій почали
функціонувати. При секції було відкрито Археологічний музей34.
У 1921 р. після ліквідації Українського наукового товариства секція
ввійшла до складу Археологічної комісії при Всеукраїнській Академії
наук (разом з етнографічною секцією та секцією мистецтв) 35.
З припиненням діяльності УНТ його історична секція, що мала
значний науковий потенціал і багаті традиції, намагалася продовжу
вати роботу, регулярно проводячи засідання та орієнтуючи своїх чле
нів на подальші архівні пошуки й активну участь у вдосконаленні ви
кладання історії України у школах і вузах. Після повернення в 1924 р.
з еміграції М. С. Грушевського та обрання його до ВУАН історична
секція дістала новий імпульс для свого розвитку. При ній були орга
нізовані комісії з вивчення історії стародавнього Києва, Лівобережної
та Слобідської України, Запорожжя, Західної України. Підвищився
рівень досліджень з історичної географії, економічної та соціальної іс
торії, історії матеріальної культури, мистецтва, словесності, револю
ційних рухів.
Історична секція координувала свою роботу з науково-дослідною
кафедрою історії України ВУАН, яку очолював М. Грушевський. Це
була єдина секція УНТ, яка продовжувала роботу до початку 30-х
років. Припинила вона існування разом з іншими академічними під
розділами, де розроблялися питання української історії, етнографії,
права, коли у Всеукраїнській Академії наук розгорнулася боротьба з
будь-якими національними проявами.
У 1924—1930 рр. значною активністю відзначалася видавнича ді-
яільність історичної секції. Зокрема, було опубліковано 6 книг видан
ня «За сто літ», 6 томів «Наукового збірника історичної секції», 5 то
Г35ІЇ 0130—5247, Укр. іст. журн., 1995, № 1 ЗГ
Т. О. Щербань
мів праць цієї секції, надрукованих у «Записках історично-філологіч
ного відділу» ВУАН, порайонні збірники (Київ, Чернігів), монографіч
ні збірники, присвячені М. Костомарову та І. Джиджорі.
Особливе значення мало поновлення видання журналу «Україна»
та перетворення його на справжній орган українознавства (як зазна
чалося на титульній сторінці). Він мав підзаголовок «Науковий трьох-
місячник» (з 1925 р.— двомісячник). Цей журнал, як характеризував
його відомий учений з української діаспори А. Жуковський, «виходив
у Києві в 1914—1930 роках, з перервами 1915—16 і 1919—1923, за ре
дакцією Михайла Грушевського у двох виданнях: 1914—18 як орган
Українського наукового товариства в Києві і в 1924—ЗО — орган Іс
торичної секції Всеукраїнської Академії наук. Всього вийшло 43 чи
сел, 7 — за першого періоду, книжками розміром 10 аркушів, тобто
приблизно 1100 сторінок, і за другого, совєтського періоду,— 36 книг,
розміром від 170 до 240 сторінок — 7080 сторінок, у загальному 8180
сторінок друку. Наприкінці 1930 року було надруковано 44 число, але
його з розпорядження влади знищено»36. Продовживши традиції «Ки-
евской стариньї», журнал «Україна» став «...не тільки науковим жур
налом українознавства, він виконував загальнонаціональну, а навіть
політичну ролю»37.
Підсумовуючи огляд діяльності історичної секції Українського
наукового товариства, можна зробити висновок, що значення цього
об’єднання істориків полягає в орієнтації на дослідження конкретних
питань минулого українського народу, що на той час було надзвичай
но актуальною справою; у формуванні національних кадрів істориків
та створенні значної кількості різнотематичних праць, опублікованих
у виданнях товариства.
Михайло Грушевський завжди підкреслював наступність розвитку
української науки від Острозької та Києво-Могилянської академії че
рез Наукове товариство ім. Шевченка та Українське наукове товарист
во до розквіту українознавчих досліджень у Всеукраїнській Академії
наук у 20-ті роки38. Глибоке вивчення непростого шляху, яким ішов
цей розвиток,— актуальне завдання сучасної історії науки.
1 Центр, держ. іст. а'рх. України, ф. 414, оп. 635, спр. 667, ч. 2, арк. 13—28.
2 Г р у ш е в с ь к и й М. Українське наукове товариство в Київі й його видав
ництво // Записки Укр. наук, т-ва в Київі.— 1908.— Кн. 1,— С. 9.
3 Б у ч и н с ь к и й Б. Змагання до Унії руської церкви з Римом в роках 1498—
1506 // Там же.—— 1909.— Кн. 4.— С. 100— 136; 1909.— Кн. 5.— С. 61—87.
4 К а м а н і н І. Походження Богдана Хмельницького / / Записки істор. і філол.
секції Укр. наук, т-ва в Київі.— 1913.— Кн. 12.— С. 72—77.
6 Г р у ш е в с ь к и й М. До історії Остряцинової еміграції: Постриженнє вдови
Острянина в Москві // Там же.— 1914.— Кн. 13.— С. 46.
6 Там же.— С. 47.
7 Г р у ш е в с ь к и й М. Український рух на схід: Розселеннє за московською
границею до 1648 р. // Україна.— 1914.— Кн. 1.— С. 53.
8 С т а д н и к М. Гадяцька унія // Записки Укр. наук, т-ва в Київі.— 1910.—
Кн. 7.— С. 65—85.
9 В а с и л е н к о М. Г. Н. Теплов і його «Записка о непорядках в Малороссии»/ /
Там же.— 1911.— Кн. 9.— С. 28.
10 С т е п о в и й В. Д о історії Задунайської Січі / / Там же.— 1908.— Кн. 3.—
С. 9—20.
11 Д о б р о в о л ь с ь к и й Л. З київської «козаччини» 1855 року // Укр. наук,
зб.— 1915.— С. 45—94.
12 С т е ш е н к о І. Українські шестидесятники // Там же.— 1908.— Кн. 2.— С. 39—
83.
13 Г р у ш е в с ь к и й О. Нові матеріали до біографії Костомарова // Там же —
1908.— Кн. 1.— С. 76.
14 Г р у ш е в с ь к и й О. З настроїв та думок Кирило-Мефодіївського братст
ва / / Україна.— 1914.— Кн. 1.— С. 71—76.
1 5 Л е в и ц ь к и й О. Невінчані шлюби на Україні в XVI—XVII ст. // Записки
Укр. наук, т-ва в Київі.— 1908.— Кн. 3.— С. 98— 107.
18 О р л е н к о Л. Шлюбна розлука в Гетьманщині в XVIII ст. / / Україна.—
1914.— Кн. 4.— С. 11—24.
32 /55ЛГ 0130—5247. Укр. іст. ж у р н 1995, № 1
Історичні дослідження в Українському науковому товаристві
17 Г р у ш е в с ь к и й М. Нові гіпотези з історії староруського права / / Укр. наук,
зб.— 1915.— С. 1—20.
18 Г р у ш е в с ь к и й М. Велика, Мала і Біла Русь / / Україна.— 1917.— Кн. 1—
2.— С. 7 - 1 8 .
19 Р у с о в О. Про заняття українців по перепису 1897 р. / / Записки Укр. наук,
т-ва в Київі.— 1909.— Кн. 5.— С. 95— ПО.
20 К о р о л ь о в а О. Поділ українського народу на групи дорослості по пере
пису 1897 року // Там же.— 1910.— Кн. 7.— С. 86— 106.
21 П о р ш М. Робітництво України / / Там же.— 1912.— Кн. 10.— С. 91— 158;
1913.— Кн. 11.— С. 107— 162; Кн. 12.— С. 131— 158.
22- Г р у ш е в с ь к и й М. Господарство польського магната на Задніпров’ю перед
Хмельниччиною // Там же.— 1908.— Кн. 1.— С. 25—43.
23 Я р о ш е в и ч А. Опис маєтків як джерело по економіці Південно-Західного
краю // Там же.— 1909.— Кн. 4.— С. 137— 152.
2 4 Д р а г о м а н о в С. Дрібне землеволодіння на Полтавщині / / Там же.—
1912.— Кн. 10.— С. 82—90.
25 С т а с ю к М. Економічні відносини України до Великоросії і Польщі / / Там
же.— 1911.— Кн. 9.— С. 119.
2 6 Д о б р о в о л ь с ь к и й Л. Забуті межі давньої Київщини / / Там же.—
1908. — Кн. 3.— С. 54— 78.
27 М е л ь н и к - А н т о н о в и ч К. Майданові городища на Україні // Там же.—
С. 79—97.
28 В о в к Ф. Палеонтологічні знахідки в с. Мізині на Чернігівщині // Там же.—
1909. — Кн. 4.— С. 90—99.
29 Центр, наук, б-ка ім. Вернадського НАН України. Відділ рукописів, ф. X,
спр. 31634, арк. 29—30 (далі — ЦНБ).
30 Є р л е т Ф. Справи охорони пам’яток мистецтва й старовини у Київі // 36.
секції мистецтв.— К., 1921.— Вип. 1.— С. 148— 158.
31 ЦНБ ім. Вернадського НАН України. Відділ рукописів, спр. 31633, арк.
27 зв.
32 Там же, спр. 31649, арк. 1—2 зв.
33 Записка про життя правничої секції в 1919 р. / / Там же, спр. 31661.
34 Там же, спр. 31608.
35 Археологічна комісія при Всеукраїнській Академії наук // 36. секції мис
тецтв.— К., 1921.— Вип. 1.— С. 153.
36 Ж у к о в с ь к и й А. Михайло Грушевський і журнал «Україна» / / Укр. істо
рик.— 1986.— № 1—2.— С. 5—6.
37 Д о м б р о в с ь к и й О. Михайло Грушевський і київська наукова традиція//
Там же.— 1986.— № 3—4.— С. 133— 135.
38 Див.: Г р у ш е в с ь к и й М. Три Академії.— К.. 1931.— 14 с.
І8 Ж 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995., № 1 3 - 5-823 33
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-214525 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-16T15:14:19Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Щербань, Т.О. 2026-02-22T11:29:26Z 1995 Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) / Т.О. Щербань // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 23–33. — Бібліогр.: 38 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214525 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Історіографія та джерелознавство Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) Исторические исследования в Украинском научном обществе (1907—1921 гг.) Article published earlier |
| spellingShingle | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) Щербань, Т.О. Історіографія та джерелознавство |
| title | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) |
| title_alt | Исторические исследования в Украинском научном обществе (1907—1921 гг.) |
| title_full | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) |
| title_fullStr | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) |
| title_full_unstemmed | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) |
| title_short | Історичні дослідження в Українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) |
| title_sort | історичні дослідження в українському науковому товаристві (1907–1921) pp.) |
| topic | Історіографія та джерелознавство |
| topic_facet | Історіографія та джерелознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214525 |
| work_keys_str_mv | AT ŝerbanʹto ístoričnídoslídžennâvukraínsʹkomunaukovomutovariství19071921pp AT ŝerbanʹto istoričeskieissledovaniâvukrainskomnaučnomobŝestve19071921gg |