До питання про районування України
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Український історичний журнал |
|---|---|
| Datum: | 1995 |
| Hauptverfasser: | , |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
1995
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214526 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | До питання про районування України / В.О. Горбик, П.І. Скрипник // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 3–12. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860295631286829056 |
|---|---|
| author | Горбик, В.О. Скрипник, П.І. |
| author_facet | Горбик, В.О. Скрипник, П.І. |
| citation_txt | До питання про районування України / В.О. Горбик, П.І. Скрипник // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 3–12. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Український історичний журнал |
| first_indexed | 2026-03-21T11:17:27Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ
Новий погляд на проблему
В. О. Горбик (Київ), П. І. Скрипник (Київ)
До питання про районування України
Однією з характерних рис життя сучасного суспільства України є звер
нення до своїх коренів, інтерес до вивчення історії рідного краю. Як
уже не раз бувало в минулому, важливі зміни в суспільно-політичному
житті країни викликали підвищену увагу до краєзнавчих досліджень,
до джерел походження свого народу. Не стали винятком і нинішні сус
пільно-політичні зміни як в житті колишнього СРСР, так і молодо!
української держави. В цьому зв’язку хотілося б звернутися до роз
робки методологічних засад краєзнавчих досліджень.
Актуальність порушеної проблеми полягає також у тому, що ос
таннім часом у засобах масової інформації, в політичних колах, в цент
рі і на місцях активно обговорюються питання державної структури
України, права і повноваження центральних органів влади. Ці диску
сії стали особливо зацікавленими після проголошення в 1991 р. неза
лежності України. Розпад Радянського Союзу, утворення на його те
ренах незалежних держав активізувало децентралістичні тенденції..
Тому висвітлення порушеного питання з наукової точки зору, на думку
авторів, викликає підвищений практичний інтерес.
Незважаючи на те, що термін «краєзнавство» дістав визнання в
середині 20-х рр. і став вживатися замість терміну «батьківщинознав-
ство», все ж до цього часу серед фахівців немає єдиної точки зору у
визначенні цього терміну. На різних етапах розвитку історичної науки
його тлумачили по-різному. Тому, з точки зору авторів, варто звернути
увагу на зміст слова «край», щоб у подальшому можна було більш
конкретно підійти до визначення терміну «краєзнавство».
Поняття «край» може вживатися в багатьох значеннях. В одному
випадку під ним розуміють навколишні простори, в іншому — адміні
стративний район, область. Іноді — автономну республіку чи державу.
Словник В. Даля дає тлумачення вказаного терміну як початок і кі
нець; межа, рубіж, грань, бік, сторона чи смуга, найближча до зов
нішньої сторони; берег, країна; земля, область і народ *. Словник ук
раїнської мови теж дає багатоваріантність цього терміну: 1) лінія, що
обмежує поверхню чого-небудь, а також те, що прилягає до цієї лінії;
2) країна, вітчизна; 3) велика адміністративна одиниця 2.
В деяких краєзнавчих посібниках, зокрема в праці Ф. Т. Матвієн-
ка-Гарнаги «Краєзнавство і краєзнавча робота», дається роз’яснення,
що «вживання слова «край» припускає, очевидно, існування якихось
меж. Які ж ці межі? Межі можуть бути видимі— зовнішні або вну
трішні — приховані. ...Коли поняття «край» вживається у географії,
то ... мають на увазі розглянути й вивчати якусь частину території, що
на ній природниче життя зв’язане, залежить одне від одного, існуван
ня одного зумовлюється існуванням іншого... Коли в економічній гео
графії вживають вираз «економічний район», то мають на увазі якийсь
такий «економічний кулак», що подібно до краєвиду, живе своїм вну
трішнім більш-менш незалежним життям від інших районів. ...Біль
ша або менша самостійність і незалежність місцевості і сукупна вза-
3/55АГ 0130-5247. Укр. іст. жури., 1995, № 1
В. О. Горбик, П. /. Скрипник
емозв’язаність галузі життя його і зветься краєвидом, «економічним
районом», а у краєзнавстві «краєм» 3.
Деякі інші автори, зокрема І. Т. Прус, вважають, що територіаль
ний аспект не є найістотнішою ознакою поняття «рідний край». «Ви
значальним моментом,— відзначає автор,— є соціальні компоненти —
трудова діяльність і побут населення, традиції, суспільні відносини,
духовні й матеріальні цінності» 4.
Існують й інші точки зору. Зокрема, щодо поділу території за ет
нічними, природними, географічними ознаками тощо. Саме необхідність
систематичного вивчення певної території (в нашому конкретному ви
падку — України) привело до вивчення її окремих економічних і по
літичних районів. У цьому зв’язку важливо розглянути історичні ас
пекти виникнення окремих районів України. Оскільки, починаючи з
другої половини XVIII ст., переважна більшість території України вхо
дила до складу Російської імперії, а в радянський час — до СРСР, то
розвиток територіального поділу України варто розглядати в контексті
названих державних об’єднань.
Перші плани поділу європейської Росії на окремі господарські
райони відносяться до XVIII ст. Саме в цей час починаються спроби
розділити територію Росії на більш чи менш однорідні в господарсько
му відношенні частини. Тоді особливого поширення набуло визначен
ня широтних кліматичних зон. Карта країни була представлена у ви
гляді кількох широтних смуг, за якими розподілялись губернії Росії.
Найбільш яскраво ця ідея широтної кліматичної зональності вира
жена в роботі С. І. Плещеєва (1793), котрий поділяє Росію на три клі
матичні зони: північну, середню і південну5. Значно далі йде К. Ф. Гер-
ман — перший професор статистики в Петербурзькому університеті і
Академії наук, перший керівник Статистичного відділу Міністерства
внутрішніх справ, автор капітальних праць із статистики. Вивчаючи
народонаселення в різних кліматичних зонах, К. Герман вперше дає
статистичний розподіл Росії по групах губерній. Він дійшов висновку,
що «подібність є характерною ознакою статистики», яка не матиме
місця, «коли всі держави будуть описуватися в загальних відношен
нях»6. При цьому він пояснює необхідність порайонної характеристики
країни: «Не можна зробити портрет, схожий чоловік на двадцять»7.
К. Герман дає поділ Росії, поставивши перед собою завдання «розгля
нути успіхи народонаселення в різних кліматах». К. Герман, проте,
вважає, що «поділ за градусами до цього предмета не має достатніх
підстав, і тому варто зупинитися на «поділі, запозиченому з власти
востей землі» 8. На основі цього автор виділяє десять типів губерній,
серед яких мають місце «малоросійські Російської і Польської
України»9.
Значний вплив на розвиток районування Росії справили праці про
фесора Петербурзького університету К. І. Арсеньєва— засновника ро
сійської статистики. В основі його теорії лежить схожість губерній між
собою за кліматом, якістю землі, тобто за сукупністю природних і гос
подарських ознак, підібраних відповідно до принципу однорідності. Він
вважав, що «кордони держави можна і потрібно розглядати в різних
відношеннях: фізичному, комерційному, політичному і військовому; і
щоб зробити висновки про щасливе або, навпаки, невигідне становище,
яке посідає та або інша держава, її необхідно вивчати з різних точок
зору. Часто невигоди в одному відношенні винагороджуються перева
гами в іншому» 10. Творчо розглянувши спроби своїх попередників по
ділити Росію на окремі економічні райони, він намагався побачити
ЇХ такими, якими вони були в його уяві,— з характерними кожному
району географічними особливостями, природою, населенням і госпо
дарством.
Сприйнявши ідею вивчення Росії за природно-історичними озна
ками, К. Арсеньєв в праці «Статистичні нариси в Росії» (СПб., 1848)
4 І88И 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
До питання про районування України
поділяє територію Російської імперії на 10 просторів — великих гео
графічних і господарських районів і дає коротеньку характеристику
кожного з них. Територія України входить до двох груп — п’ятої (Кар
патський простір) і шостої (Степовий простір). Причому п’ятий простір
К. Арсеньєв поділяє на три частини: Західна Малоросія (Правобереж
на частина України), до складу якої були включені Київська, Волин
ська і Подільська губернії; Східна Малоросія (Лівий берег Дніпра),
куди потрапили Чернігівська і Полтавська губернії; Російська, або
Слобідська, Україна (Харківська губернія). До Степового простору ав
тор відніс Катеринославську, Херсонську і Таврійську губернії.
В 1858 р. І. Сабуров в «Господарській карті Європейської РосДі»
запропонував поділити Росію на вісім місцевостей народного вироб
ництва по відношенню до землеробства і промисловості п. Взявши за
основу географічне і кліматичне положення, а також специфічні особ
ливості народонаселення, а звідси і різні прояви «народної діяльності»,
автор склав господарську карту, куди увійшли поряд з районами під
райони, не зв’язані з адміністративними кордонами (губернськими чи
повітовими). Це була перша спроба поділити Росію не лише за при-
родно-історичними, а й за господарськими ознаками. В 1871 р. в «Ста-
тистическом временнике» (Серія II, вип. І. С. 127—156) Центрального
статистичного комітету П. І. Семенов в нарисі «Населеність Європей
ської Росії в залежності від причин, які зумовлюють розподіл населен
ня імперії» ділить Європейську Росію, з включенням Польщі, Фінлян
дії і Кавказу, на 14 природних областей. Автор відзначає, що в осно
ву поділу покладені ознаки, які характеризують клімат, родючість
грунту, ступінь його вологості, розвиток промисловості, інтенсивність
сільського господарства та історичні особливості, причому ці області
не співпадали ні з губернськими, ні з повітовими кордонами. Проте
прив’язка статистичного матеріалу до повітів змушувала користува
тися останніми як найменшою адміністративною одиницею. П. Семе
нов підкреслював, що області складаються з місцевостей «скільки-не
будь однорідних, в усякому разі відносно тих умов, які могли мати
вплив на розміщення населення» І2.
В 1876 р. А. І. Васильчиков в своїй праці «Землеволодіння і зем
леробство» поділив Європейську Росію на вісім груп губерній чи смуг:
З великоросійські, Новоросійський край, Малоросія, Південно-Захід
ний край, Литва з Північно-Західним краєм і східні губернії. А. Ва
сильчиков пояснює, що «перегрупування побудоване більше на госпо
дарських і землеробських міркуваннях, аніж на територіальних і гео
графічних відмінностях» 13. Він також відзначає, що «поділ на ці сму
ги не може бути повним», оскільки, наприклад, «чорноземна смуга від
степової не відділяється ніякою помітною межею» 14.
В 1893 р. Д. І. Менделєєв у праці «Фабрично-заводська промисло
вість і торгівля» запропонував свою систему поділу Росії на райони —
«економічні краї», в основу яких були покладені кліматичні, етногра
фічні і економічні ознаки. На його думку, адміністративний поділ Ро
сії на губернії і області, число яких (з Фінляндією) сягає 98, дуже
подрібнений, тому для доступності огляду корисно, не відходячи від
адміністративного поділу (за яким складаються всілякі статистичні
зведення), групувати всі губернії на нечисленні економічні краї, об
меживши їх число 15. В уявленні автора в Росії таких країв було 13.
Зокрема, в Південний край (IX) були включені Катеринославська,.
Таврійська (Крим), Херсонська і Бессарабська губернії з центрами в
Катеринославі, Сімферополі, Херсоні, Одесі і Кишиневі. До Південно-
Західного краю (X) входили Подільська (головне місто — Кам’янець-
Подільський), Волинська (головне місто — Житомир) і Київська (го
ловне місто — Київ) губернії. Цей край, як відзначав Д. Менделєєв,
становить «природний перехід від попередньої області (Бессарабії та
Херсонської губернії) і від австрійських володінь Галичини, з одного бо
/55А/ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, Л* 1 5
В,. О. Горбик, її. 1. Скрипник
ку — до справжньої Малоросії (XIII) і, при наявності болотяних час
тин Волинського Полісся, до Північно-Західних областей (XII), а з
іншої — до Поліських губерній Росії, включаючи найдавніше з руських
міст Київ, яке було першою столицею Стародавньої Русі16. Малоро
сійський край (XIII), вважає Д. Менделєєв, «містить густо населені гу«
бернії, які простягаються з заходу на схід і відмежовують Нову Росію
(ЇХ) від центральних хлібних губерній (XIV). Малороси чи «козаки»
старого часу («хохли», як їх називає простий народ) населяють не
лише Чернігівську, Полтавську і Харківську губернії, які утворюють
описуваний край, але й численні місцевості східних областей, півден
но-західного краю; в XVII і XVIII ст. тут зосереджувалась діяльність
цих корінних росіян, які були колись оплотом Росії від турецьких (пе
реважно через Крим) і польських володінь» 17
І. Житецький, розглядаючи питання розселення українців, чи, як
тоді їх називали, «малоросіян», на сторінках часопису «Київська ста
ровина», вважав, що важко при тогочасному стані розвитку етнографії
визначити межі розселення української народності. «З одного боку,—
писав І. Житецький,— ні мовознавство, ні антропологія, ні етнографія
не вказали ще всієї суми ознак, якими різко і беззаперечно малорос
відмежовується не лише від великороса і білоруса, але навіть від по
ляка (в привісленському краї і Галичині), словака (в Угорщині) і т. ін.;
з другого боку, в місцях суміжного поселення двох племен завжди од
не плем’я врізається в межі іншого, і досить широка прикордонна
смуга звичайно складається із змішаного населення» ,7а. Єдиним кри
терієм, на думку автора, є статистичний матеріал, на основі якого
можна прийти до висновку, що українці розселені на значній терито
р ії— від Донецького гірського кряжу і гирла Дону на сході, до Кар
патського хребта і Дністра на заході, від північних берегів Азовсько
го і Чорного морів на південь, до Чернігово — Пінсько — Волинського
Полісся на північ. Згідно із статистичними матеріалами І. Житецький
розділив територію, яку заселяли українці, на шість смуг: І) Північ
но-західна Південної Росії (Східна Галичина, українські повіти Люб
лінської губернії, Стрілецька і Гродненська губернії, Київська і По
дільська губернії, крім повітів Балтського і Ольгопільського); 2) Пів
денно-західна. її відмінність полягає у тому, що, окрім євреїв, поляків
і молдаван, значну її кількість становили українці (українські провін
ції Буковини, Балтьський і Ольгопільський повіти Подільської губер
нії) : 3) Північна смуга, окрім поляків і євреїв, відзначається наявністю
в ній білорусів (Пінський і Мозирський повіти Мінської губернії);
4) Східна смуга, в якій, крім українців, основну частину населення
становлять росіяни (Новозибківський і Стародубський повіти Чернігів
ської губернії, Костянтиноградський повіт Полтавської губернії, укра
їнська частина Курської і Воронезької губернії і війська Донського і
Харківська губернія); 5) Північна смуга, яка визначається відсутністю
переважної більшості будь-якої народності (Акерманський повіт Бес-
сарабії, Херсонська, Катеринославська губернії і три північні повіти
Таврійської, губернії); 6) Центральна смуга (Полтавська губернія,
крім Костянтиноградського повіту, і Чернігівська губернія, крім пові
тів Суразького, Новозибківського і Стародубського) 176.
В 1896 р. А. Ф. Фортунатов в доповіді Вільному економічному то
вариству робить спробу підбити підсумки поділу Росії на економічні
райони, яке здійснювалося на протязі XIX ст. Він, зокрема, відзначав:
«Географічне питання поділу країни на райони має, безумовно, широ
ке практичне значення. Розподіл різноманітних державних заходів на
території країни повинен узгоджуватись з різноманітними місцевими
особливостями, проте якщо взяти до уваги всі окремі інтереси окремих
місцевостей, життя людського не вистачить на знайомство з цими ін
тересами; тому виявляється потреба, з точки зору державної адмініст
рації, звести місцеві особливості до небагатьох найважливіших ознак
б І55И 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
До питання про районування Україна
і за наявністю цих ознак поділити країну на порівняно великі частини,
так звані райони» ,8. А. Фортунатов зробив спробу теоретичного об
грунтування методології поділу країни на економічні райони. Відзна
чаючи надзвичайну важливість цього процесу, він дає таке формулю
вання: «Районом слід називати точно визначену на карті частину зем
ної поверхні, яка відрізняється від інших частин якими-небудь озна
ками» 19. Причому автор звертає увагу на точність меж району: «Ви
мога точності кордонів неминуче приводить нас до вимоги таких оди
ниць поверхні, кордони яких не викликають заперечень, тобто оди
ниць адміністративних — у нас в Росії губерній і повітів. Крім без
сумнівності своїх кордонів, адміністративні одиниці в географії сус
пільного життя мають те значення, що саме до цих одиниць відносять
ся у нас кількісні масові спостереження над суспільним життям»20.
А. Фортунатов вважає, що при встановленні економічних (зокрема
сільськогосподарських) районів повинні бути прийняті до уваги сукуп
ність певних ознак, з яких найважливіші — клімат, родючість грунтів,
демографічні дані, етнографічні ознаки населення, обсяги виробницт
ва сільськогосподарської продукції тощо.
В зв’язку з тією обставиною, що автору не вдалось відійти від
адміністративного принципу районування, він, як і його попередники,
кінець кінцем, пропонує задовольнитись «геометричним розподілом»,
який відноситься до математичної географії, тобто градусами широти
і довготи.
Значним кроком у вирішенні поставленої проблеми стали праці
Д. І. Ріхтера, дійсного члена Російської Академії наук. В 1898 р. в
доповіді, прочитаній на засіданні статистичної комісії Вільного еко
номічного товариства, вчений запропонував свою систему поділу Ро
сії на райони. Аналізуючи стан сучасних йому досліджень в галузі
районування Росії, Д. Ріхтер прийшов до висновку, що здійснити, «по
діл країни на райони, який міг би задовольнити якщо не всіх, то біль
шість установ, і міг бути прийнятим за основу більшістю наукових
робіт,... не під силу одній людині» 21. Тому головне своє завдання ав
тор вбачав у виробленні основних ознак, на основі яких можна поді
лити країну на окремі райони. Д. Ріхтер вважав, що такими повинні
бути дві групи ознак: природні й економічні. До першої належали:
орографія і гідрографія країни, кліматичні умови, геологічна будова
(мінеральні багатства), родючість грунтів, флора і частково фауна.
До економічних ознак він відніс: щільність і етнографічні особливості
населення, рід його занять, розподіл землі і користування нею, її про
дуктивність 22.
Особливу увагу дослідник звернув на кордони і розміри районів.
Він, зокрема, підкреслив, що кордони районів «повинні точно визна
чатись на карті, оскільки самі райони повинні становити цілком визна
чені частини поверхні подільної території. Ця умова змушує нас за
кордони районів прийняти такі, які не підлягають сумніву, а такими
саме є кордони адміністративних одиниць — губерній, повітів, волос
тей»23. Щодо розмірів районів, то вони залежать від «вибору одиниці
при поділі: район при губернському поділі не може бути меншим од
нієї губернії, при повітовому — повіту. Бажано, щоб межа дрібності
поділу не була дуже малою, оскільки в такому випадку втрачається
значення об’єднання губерній в повіти»24.
Виходячи з таких міркувань, Д. Ріхтер здійснює дворівневий по
діл: погубернський і повітовий з точними адміністративними кордо
нами. При губернському поділі Д. Ріхтером визначені 16 районів (зо
крема Малоросійський, куди увійшли Подільська, Київська, Полтав
ська, Харківська губернії; Ново-Російська, Бессарабська, Херсонська,
Катеринославська, Таврійська). При повітовому поділі, якому віддава
лась перевага, було встановлено 24 райони (зокрема Південно-Захід
ний лісний, куди увійшли повіти Волинської, Київської, Чернігівської
І55ЇЇ 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1 7
В. О. Горбик, П. І. Скрипник
губерній; Малоросійський — Подільської, Київської, Волинської, Пол
тавської, Харківської, Чернігівської; Новоросійський — Бессарабської,
Таврійської, Херсонської, Катеринославської губерній.
В праці Д. Ріхтера вперше пропонується районування з деталь
ною характеристикою ознак, покладених в основу поділу. В цьому во
на була зовсім не схожа на праці його попередників, в яких методоло
гічні питання поділу на райони, за винятком А. Фортунатова, відсутні.
Подальшим розвитком теорії районування стали праці А. І. Сквор:
цова. Своє дослідження з даної проблеми він видав у вигляді допові
ді, прочитаної в сільськогосподарському гуртку при Ново-Олександрів-
ському інституті. В ній були викладені основні принципи поділу краї
ни на окремі райони з метою їх подальшого вивчення. Не залишилися
без уваги і питакня управління. В основу поділу Європейської Росії
А. Скворцов поклав природно-історичні ознаки. Він вважав, що вся
економічна структура даного суспільства визначається природними фі
зико-географічними умовами країни25. Тому для вивчення характеру
району потрібне «перш за все вивчення його фізико-географічних умов,
оскільки ці умови визначають характер району». А. Скворцов стверд
жував, що рівень господарського розвитку району «є також результа
том впливу тих же фізико-географічних умов» 26_27. При цьому він розу
мів природні умови широко, вважаючи зовсім недостатнім зводити їх
лише до грунту та клімату. Першорядними визначальними, з точки
зору А. Скворцова, факторами є: 1) географічне положення, тобто ши
рота і довгота; 2) висота над рівнем моря; 3) геологічна будова;
4) топографія місцевості 28. Під їх впливом формуються подальші фак
тори — похідні, «які безпосередньо і абсолютно точно впливають на
землеробський промисел, але, разом з тим, в деякій мірі можуть ви
дозмінюватися під впливом діяльності людини»29. До них А. Скворцов
відносить: 1) грунт; 2) клімат; 3) наявність лісів30. Значну частину
дослідження А. Скворцова займає характеристика районів з враху
ванням їх природно-історичних і суспільно-економічних особливостей.
В додатках, а також таблицях подаються відомості по кожному райо
ну за такими групами питань: 1) простір, населення і розподіл земель
по угіддях; 2) розміщення населення по території; 3) розподіл земель
за головними категоріями власників; 4) розподіл приватного земле
володіння за становим положенням господарів і розрядами; 5) надільні
землі за розмірами на один двір ^
На основі природно-історичних особливостей А. Скворцов ділить
Європейську Росію на 34 райони. Причому кордони районів мають по
вітовий поділ.
Таким чином, перелічені праці вказують на основні напрямки вив
чення піднятого нами питання, показують, що в дорадянський час до
слідниками був зроблений вагомий внесок в його розробку. Потреба-
дальшого економічного і політичного розвитку країни після громадян
ської війни викликала необхідність наукового обгрунтування законо
мірностей і історичної зумовленості поділу країни на окремі краї, об
ласті, регіони. В цей час основна увага приділялась поглибленому вив
ченню методологічних питань районування країни. Зокрема, ставилось
питання встановлення кордонів між окремими районами (краями)..
Так, Б. Н. Книпович у своїй праці виділяє два головних моменти, які
характеризують проблему: 1) визначення кордонів; 2) відмінність по
верхні даного району від сусідніх за якими-небудь ознаками31. Він,
зокрема, відзначає, що «більшість дослідників визнає (в усякому разі
теоретично) неможливість встановлення точних кордонів. Ні економіч
ні, ні, тим більше, природні ознаки не мають точних кордонів. В біль
шості випадків студійовані моменти різко виражені лише в центрі
району і на межі непомітно переходять в інші»32. «Треба мати на
увазі — продовжує далі дослідник,— що для більшості завдань району
вання суть справи полягає зовсім не у встановленні точних кордонів.
8 І55М 0130—5247. Укр. іст. жури., 1995, № І
До яигамяя яро райояуаяяня України
Важливо лише встановити область або центри посідання тієї або ін
шої ознаки, яка природно переходить в сусідні області переважання
інших ознак» зз. В цій праці відзначається, що Лтеоретично важко за
перечувати проти неможливості точного проведення кордонів. В біль
шості будь-яка межа приблизна й умовна; лише у відносно рідких ви
падках ми можемо провести точну, різку межу між двома районами;
переважно в тих випадках, коли межею служать природно-історичні
відмінності, вододіл і т. д... Проте характерно, що дослідники, які тео
ретично визнавали необхідність встановлення району без точно визна
чених кордонів, практично повинні були давати і свої райони в певних
(саме адміністративних) кордонах зЛ.
Автор праці вважає, що головним визначальним критерієм обгрун
тованого поділу тієї або іншої території є вся сукупність факторів, які
відповідають поняттю про зовнішнє середовище в найширшому розу
мінні цього слова, тобто широта і довгота, висота над рівнем моря, від
стань від моря, геологічні умови, клімат, грунт тощо. Сюди ж відно
ситься група факторів, які зумовлюють саме господарське буття, тоб
то демографічних (щільність і розподіл населення, його склад і т. ін.).
Тому, вважає автор, є <кбагато підстав віднести сюди такі фактори до
вільного характеру, як шляхи сполучення і засоби взаємовідносин. Не
важко довести, що для цієї категорії ми вправі віднести і фактори, які
стосуються земельного устрою. Нарешті, не можна тут не відвести
певне місце і фактору історичному, в якому підсумовувались би особ
ливості господарського минулого кожної області. Всі ці прив'язані до
певного географічного простору постійні фактори і утворюють умови,
загальні для всіх проявів господарської діяльності. Кожна конкретна
сукупність цих постійних факторів, перебуваючи в постійному русі в
певному напрямі, накладає певний відбиток на всякий прояв госпо
дарської діяльності, а звідси, і на весь уклад господарського життя.
Таких характерних особливостей всього укладу господарського ми
вправі чекати в межах території кожної країни стільки, скільки є сво
єрідних комбінацій місцевих загальних умов господарської діяльності.
Такі частини ми і називаємо господарськими районами» зз.
Важливим етапом у методології районування, а в нашому випад
ку і проблеми визначення терміну скрай», стала праця В. П. Семено-
ва-Тян-Шанського сРайон і країна» (М., 1928). В ній дається тлума
чення слова Лпростір». Зокрема, під простором автор розуміє ссукуп-
ність місць дії явищ фізичних або психічних. Розміри простору коли
ваються від безкінечно малих до безкінечно великих величин. Будь-які
обмеження однаково губляться і у випадку, якщо воно безкінечно ма
ле. і у випадку, коли воно безкінечно велике. На середніх же ступенях
обмеження простору становить цілком реальні величини» зз.
Автор дає і класифікацію районування. Він, зокрема, вважає, що
її треба здійснювати еза рухомими, нерухомими, напіврухомими, а та
кож й за поверхневими і надровими ознаками. Можна класифікувати
за ознаками: 1) фізико-географічними; 2) антропогеографічними;
3) економічними; 4) синтетичного районування і встановлювати уні
версальні райони, які практично використовуються у вигляді рацонів
політико-адміністративних»з7. Причому В. Семенов-Тян-Шанський вва
жає, що лекономічно райони завжди були і будуть найменш міцними за
інші» за, оскільки у них найбільше виражено рухомих ознак. В той же
час вони завжди тим міцніші, чим сильніше в них переважає фізико-
географічний момент. Тому останньому су всіх сумнівних випадках
районування за наявності тих або інших ознак повинна віддаватись
явна перевага і провідна роль» зз, ідеалом районування автор вважає
<крайон універсальний, який вимагає при своєму встановленні найбіль
ших пожертвувань ознак спеціальних. Універсальні райони встанов
люються проникливим поглядом визначних географів і є в науці най
більш довговічними, оскільки навколо них, по суті, крутяться майже
/88ТУ 0730— 5247. Уко. ;ст. ж;/рн.. № 7 9
8. О. Горбик, П. І. Скрипник
всі схеми районів спеціальних, які визначають лише їх зовнішні кордо
ни, але залишають в більшій або меншій недоторканності їх географіч
не ядро, до якого вони вільно чи невільно прив’язані» ^
На закінчення автор висловлює свою точку зору на співвідношен
ня географії і краєзнавства, визначаючи місце останнього в пізнанні
навколишнього краю. «Якщо географія,— пише В. Семенов-Тян-Шан-
ський,— має за кінцеву мету вивчення в широких штрихах всієї земної
поверхні і її можна порівнювати з величезним декоративним полотном,
то краєзнавство детально вивчає лише один який-небудь визначений
край і його можна порівняти з тонкою мозаїкою. Географія дивиться
в телескоп, краєзнавство — в мікроскоп. Географія відображає резуль
тати своїх спостережень і узагальнень на картах дрібних масштабів,
які охоплюють всю земну кулю або окремі великі її частини, а крає
знавство подає свої спостереження на дрібних картах великого мас
штабу, які охоплюють лише невеликі райони»4І.
Виходячи з грунтовних досліджень, здійснених географами, еко
номістами, істориками, фахівцями інших спеціальностей, можна прий
ти до висновку, що під поняттям «край» в історико-краєзнавчому пла
ні слід розуміти певну територію, яка підлягає комплексному вивчен
ню. Визначальними аспектами у визначенні територіальних меж кор
донів краю слід вважати: 1) фізико-географічний, 2) економічний,
3) політичний, 4) етнічний. Причому найважливіше місце серед них
посідає фізико-географічний як одна з найменш рухливих ознак при
характеристиці історичного району.
Особливостями фізико-географічної будови України є її складна
просторова диференціація. Геологічна будова і рельєф, клімат, води,
грунти, рослинність і тваринний світ, перебуваючи в складному вза
ємозв’язку і взаємодії, утворюють природно-територіальні комплекси
різного рангу. В основу фізико-географічного районування покладено
ландшафтно-генетичний принцип. Суть його полягає в тому, що при
родно-територіальні комплекси та їхні межі визначають всебічним ана
лізом взаємозв’язку і взаємодії основних ландшафтноутворюючих фак
торів— сонячної радіації та внутрішньої енергії Землі, процесів, що
відбуваються в літосфері, гідросфері, атмосфері та біосфері, а також
природних компонентів— літогенної основи, земної поверхні, поверрс-
невих і підземних вод, грунтів і біоти (рослинний і тваринний світ).
Найоб’єктивнішим методом виявлення підрозділів ландшафтно-гео
графічної диференціації і обгрунтування схеми фізико-географічного
районування є аналіз ландшафтної структури території, зокрема на
підставі ландшафтної карти, яка відображає об’єктивно існуючу ди
ференціацію природно-територіальних комплексів України, передаючи
їх через систему класифікаційних одиниць: класи (підкласи), типи
(підтипи), види (підвиди) ландшафтів. У межах України за спільніс
тю морфоструктурних рис виділяють два класи ландшафтів: рівнинні
й гірські. Рівнинні ландшафти об’єднують типи (мішано-лїсові, лісо
степові, степові) і підтипи, які виділяють за спільністю зональних грун-
тово-біокліматичних ознак. Гірські ландшафти представлені Карпат
ськими й Кримськими горами.
Прояв взаємодії ландшафтноутворюючих факторів і компонентів
природного середовища та зміна властивостей географічного середо
вища мають зональний і азональний характер. Тому, щоб відобразити
територіальну диференціацію географічного середовища на природні
регіональні комплекси районування, виділяють зональні (пояс, зона,
підзона) та азональні (окраїна, провінція, область, район) таксоніміч-
ні одиниці. Кожний регіональний комплекс має індивідуальну взаємо
пов’язану систему типологічних одиниць: типів і видів ландшафтів,
місцевостей та властивих їм урочищ42.
Зона мішаних лісів охоплює північну частину України, становить
19 % території, за природними ознаками являє собою Полісся, яке в
ю /5 5 // 0130—5247. Укр. іст. журн., 1995, № 1
До питання про районування України
свою чергу поділяється на шість фізико-географічних областей: Во
линське, Житомирське, Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське та
Мале Полісся. Лісостепова зона займає близько 34 % території Ук
раїни. її південна межа проходить там, де глибокі чорноземи зміню
ються звичайними, що утворилися під різнотравно-злаковою рослинніс
тю в умовах періодично-недостатньої зволоженості. В свою чергу, Лі
состепова зона поділяється на Західно-Українську, Дністровсько-Дні
провську, Лівобережно-Дніпровську і Середньо-Російську фізико-гео
графічні провінції.
Степова зона України, яка становить близько 40 % її території,
простягається від південної межі Лісостепової зони до берегів Чор
ного та Азовського морів, на Кримському півострові — до підніжжя
Зовнішнього пасма Кримських гір. За тепловим режимом, зволоженіс
тю і умовами сільськогосподарського виробництва Степова зона поді
ляється на Північну і Південну підзони. її межі визначаються зміною
звичайних чорноземів, що утворилися в умовах несталого природного
зволоження під різнотравно-типчаково-ковиловою рослинністю, півден
ними чорноземами, які сформувалися в умовах значного дефіциту при
родного зволоження під типчаково-ковиловою рослинністю. Північну
степову підзону поділяють на Правобережно-Дніпровську, Лівобереж
но-Дніпровську і Донську фізико-географічні провінції. Ділянка Пів
денної степової підзони становить окрему Причорноморську провінцію,
яка поділяється на вісім фізико-географічних областей: Дунайсько-
Дністровську, Дніпровсько-Бузьку, Бузько-Дніпровську, Дніпровсько-
Молочанську, Нижньодніпровську терасово-дельтову, Приазовську ви
сочину, Присивасько-Приазовську, Степову область Криму.
Гірські ландшафти України представлені українськими Карпата
ми та Кримськими горами. Українські Карпати являють собою серед-
ньовисокі гори з м’якими обрисами хребтів і куполовидними вершина
ми. У верхньому ярусі гір поширені вирівняні поверхні — полонини.
Вони поділяються на сім фізико-географічних областей: Передкарпат-
тя, Зовнішні Карпати, Вододільно-Верховинську, Полонинсько-Чорно-
гірську, Мармароську області, область Вулканічних Карпат, Закарпат
ську низовину. Кримські гори складаються з трьох паралельних паєм,
що поступово знижуються з півночі на південь. Положення Кримських
гір у смузі переходу від помірного теплого поясу до субтропічного ра
зом з особливостями рельєфу зумовлюють різноманітність їх клімату.
За характером природних умов та особливостями господарського ви
користання Кримські гори поділяються на дві фізико-географічні об
ласті: Гірський Крим та Південний берег Криму.
Особливістю окремих економічних районів України є те, що вони
являють собою, з точки зору народного господарства, територіальні
частини певної виробничої спеціалізації, які органічно пов’язані з ін
шими районами республіки. Територія України поділяється на три еко
номічні райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний, Пів
денний. Для першого характерні великі запаси мінеральних ресурсів
та родючість грунтів. Він становить найпотужніший індустріальний
комплекс. На його території розміщені Донецький кам’яновугільний
басейн, Криворізький залізорудний басейн, Нікопольське, Токмацьке
та інші родовища марганцевих і залізних руд. На території Донецько-
Придніпровського економічного району містяться великі територіально-
виробничі комплекси — Донбас, Придніпров’я; великі індустріальні
центри — Донецьк, Запоріжжя, Кривий Ріг. Для територіальної струк
тури району характерні великі промислові вузли. Найбільші з них —
Донецько-Макіївський, Горлівсько-Єнакіївський, Краматорсько-Костян-
тинівський, Луганський, Харківський, Маріупольський, Стаханово-Ко-
мунарський.
Південно-Західний економічний район — найбільший за площею і
за населенням — виділяється як індустріально-аграрний район з роз
І55М 0130—5247. Укр. Іст. журн., 1995, № 1 ї ї
В. О. Горбик, П. І. Скрипник
винутим машинобудуванням. Його промисловими і культурними цент
рами є Київ, Львів, які разом з навколишніми містами утворюють по
тужні промислові вузли й міські агломерації. Можна назвати й такі
міста, як Чернігів, Черкаси, Вінниця, Житомир. Південний економіч
ний район виділяється розвинутим індустріально-аграрним комплексом,
зокрема машинобудуванням. Велике значення мають морський транс
порт і портове господарство. Значного розвитку досяг лікувально-ку
рортний і туристський комплекс України, де розташовані численні
здравниці — на Південному березі Криму, в районі Одеси, Маріуполя,
Бердянська та ін. Найбільші міста — Одеса, Миколаїв, Херсон, Сім
ферополь, Севастополь, Керч, Ялта.
(Далі буде)
1 Д а л ь В. Толковьій словарь живого *еликорусского язьїка.— СПб.— М.,.
1881.— Т. 2.— С. 184.
2 Словник української мови.— К-, 1973.— Т. 4.— С. 320—321.
3 М а т в і є н к о-Г а р н а г а Ф. Т. Краєзнавство і краєзнавча робота.— Харків,
1930.— С. 12— 13.
4 П р у с І. Т. Краєзнавство як засіб виховання радянського патріотизму.—
К., 1 9 8 3 . - С. 7.
5 П л е щ е е в С. И. Обозрение Российской империи в ньінешнем ее новоустроен-
ном состоянии.— СПб., 1793.— С. 15— 17.
б Г е р м а н К . Ф. Теория статистики.— СПб., 1815.— С. 78.
7 Т а м ж е.— С. 79.
8 Там же.
9 Там же.
10 А р с е н ь е в К. И. Статистические очерки России.— ОПб., 1848.— С. 2.
11 Цит.: Н и к и т и н Н. Исторический обзор опьітов разделения Европейской
России на хозяйственньїе районьї / / Народное хозяйство.— 1920.-—№ 13— 14.— С. 12.
12 Там же.— С. 13.
13 Там же.
14 Там же.
16 Фабрично-заводская промшпленность и торговля России.— СПб., 1893.— С. 19.
16 Там же.— С. 29.
17 Там же.— С. ЗО.
17а Ж и т е ц к и й И. Смена народностей в Южной России (историко-зтнографи-
ческие заметки // Киевская старина.— 1883.— Т. 6.— № 5.— С. 1.
176 Там же.— С. 1—5.
18 Ф о р т у н а т о в А . Ф. К вопросу о сельскохозяйственньїх районах в России//
Трудьі Императорского Вольного Зкономического общества.— 1896.— Т. 2.— Вьш. 5.—
С. 1.
19 Там же.
20 Там же.
21 Р и х т е р Д . И. Опьіт разделения Европейской России на районьї.— СПб.,
1898.— С. 3.
22 Там же.— С. 5.
23 Там же.— С. 11.
24 Там же.
25 С к в о р ц о в А. И. Хозяйственньїе районьї Европейской России — Вьш. 1.—
СПб., 1914.— С. 16.
26“ 27 Там же.— С. 26.
28 Там же.— С. 14— 15.
29 Там же.— С. 14.
30 Там же.— С. 15.
30а Там же.
31 К н и п о в и ч Б. Н. К методологии районирования.— М„ 1921.— С. 5.
32 Там же.
33 Там же.
34 Там же.
35 Там же.— С. 7—8.
36 С е м е н о в-Т я н-Ш а н с к и й В. П. Район и страна.— М., 1928.— С. 9-
37 Там же.— С. 24.
38 Там же.— С. 25.
39 Там же.
40 Там же.— С. 26—27.
41 Там же.— С. 255.
42 Физико-географическое районирование Украинской ССР.— К-, 1968.— С. 19:
12 I88N 0130—5247. Укр. іст. ж урн., 1995, № І
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-214526 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0130-5247 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-21T11:17:27Z |
| publishDate | 1995 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Горбик, В.О. Скрипник, П.І. 2026-02-22T11:30:04Z 1995 До питання про районування України / В.О. Горбик, П.І. Скрипник // Український історичний журнал. — 1995. — № 1. — С. 3–12. — Бібліогр.: 42 назв. — укр. 0130-5247 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214526 uk Інститут історії України НАН України Український історичний журнал Статті До питання про районування України К вопросу о районировании Украины Article published earlier |
| spellingShingle | До питання про районування України Горбик, В.О. Скрипник, П.І. Статті |
| title | До питання про районування України |
| title_alt | К вопросу о районировании Украины |
| title_full | До питання про районування України |
| title_fullStr | До питання про районування України |
| title_full_unstemmed | До питання про районування України |
| title_short | До питання про районування України |
| title_sort | до питання про районування україни |
| topic | Статті |
| topic_facet | Статті |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/214526 |
| work_keys_str_mv | AT gorbikvo dopitannâproraionuvannâukraíni AT skripnikpí dopitannâproraionuvannâukraíni AT gorbikvo kvoprosuoraionirovaniiukrainy AT skripnikpí kvoprosuoraionirovaniiukrainy |