Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові)

Головну увагу в статті сфокусовано на судових процесах у Львові в кінці XVI — середині XVII ст. Таким чином, автор робить спробу реконструювати сприйняття та розуміння тогочасними міщанами віддаленого минулого як певної скарбниці аргументів, придатних для цілком прагматичного використання в суді. Гл...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики
Datum:	2013
1. Verfasser:	Осіпян, О.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2013
Schlagworte:	Текстологія
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215530
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) / О. Осіпян // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 517-540. — Бібліогр.: 75 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860480193695580160
author	Осіпян, О.
author_facet	Осіпян, О.
citation_txt	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) / О. Осіпян // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 517-540. — Бібліогр.: 75 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики
description	Головну увагу в статті сфокусовано на судових процесах у Львові в кінці XVI — середині XVII ст. Таким чином, автор робить спробу реконструювати сприйняття та розуміння тогочасними міщанами віддаленого минулого як певної скарбниці аргументів, придатних для цілком прагматичного використання в суді. Главное внимание в статье сфокусировано на судебных процессах во Львове в конце XVI — середине XVII вв. Таким образом, автор делает попытку реконструировать восприятие и понимание горожанами тех времен отдаленного прошлого как своеобразного кладезя аргументов, годных для применения в суде. The key emphasis is made on the trials in Lviv in the late 16th — mid 17th centuries. The author makes an attempt at reconstructing perception and awareness of the then petty bourgeoisie in terms of the distant past as certain arguments to be pragmatically used in court.
first_indexed	2026-03-23T18:56:16Z
format	Article
fulltext	Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 517 УДК 930(477.83):093.2/094.8 «1578, 1654» Олександр Осіпян НОВИЙ ЗМІСТ СТАРИХ ГРАМОТ: «ЗАПРОШЕННЯ» ВІРМЕН НА РУСЬ КНЯЗЯМИ «ДАНИЛОМ ФЕДОРОВИЧЕМ» ТА «ФЕДОРОМ ДМИТРОВИЧЕМ» (ЗА МАТЕРІАЛАМИ СУДОВИХ ПРОЦЕСІВ 1578 ТА 1654 рр. У ЛЬВОВІ) В усі часи минуле виконувало легітимізуючу функцію. Особливо важливу роль грали оповідання про початки (роду, династії, племені, нації, міста тощо), які можна кваліфікувати як «міфи-заснування»1. Минуле мало легітимізувати сучасний стан речей. Із цією метою скла- далися списки царів та династичні історії, які мали забезпечити права на трон правлячій династії, виводячи її від когось із богів чи героїв давнини. Генеалогії мали підкреслювати вищий статус аристократії. Довші генеа- логії й давніші предки мали додавати ваги знатному роду в його боротьбі з конкурентами. Автори хронік та літописів сміливо виводили коріння свого народу від славетних предків давнини — троянців, римлян, сар- матів чи бодай козарів2. Зростання міст та самосвідомості їхніх меш- канців знаходило свій прояв у міських хроніках та інших творах істо- ричного змісту, які мали уславити рідне місто, приписуючи його засну- вання Гераклу, Антенору, Парису, Цезарю, Ною чи ще якомусь відомому персонажу шанованої античної чи біблійної традиції3. У центрі уваги даної статті уявлення міщан про минуле. Утім, до- сліджувана нами ситуація трохи відрізняється від класичних прикладів, наведених вище. Мова не йде про укладання міської хроніки чи вига- дування міфу-заснування рідного міста. Нашу увагу сфокусовано на використанні минулого в ході судових процесів, які мали місце у Львові в кінці XVI — середині XVII ст. З іншого боку, мова не про класичне застосування справжніх та підроблених грамот чи звернення до місцевих легенд. Ми спробуємо дослідити процес вкладання міщанами нового змісту у старі грамоти, які не містили цієї інформації. Це дозволить нам реконструювати сприйняття та розуміння тогочасними міщанами відда- леного минулого як такої собі скарбниці аргументів, придатних для цілком прагматичного використання в суді. Звернення до минулого під час судових процесів не є чимось уні- кальним, навпаки, більшість тяжб якраз пов’язана з конфліктними ситу- аціями, що мали місце в минулому або ж підстави їхні були закладені тоді. Проте це минуле вкладається в хронологічні рамки життя учасників Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 518 процесу чи покоління їхніх батьків (наприклад, справи про спадщину). Як правило, воно залишається на рівні приватних чи ділових відносин між міщанами (або міщанами та представниками інших станів). Інша справа — судові процеси між групами, у нашому випадку етно-конфесійними — вірменською громадою та магістратом Львова, який складався з міщан- католиків переважно німецького та польського походження. У конфлікт- них ситуаціях групи, здавна наділені певними правами, звертаються до своїх давніх привілеїв задля підкріплення аргументації на поточному судовому процесі. Цей різновид минулого ми класифікуємо як «актуальне минуле», тобто таке, яке має практичне значення для захисту прав та претензій і яке зафіксоване в документах, добре відомих усім учасникам процесу. З іншого боку, існує неактуальне минуле, яке не має прак- тичного значення і яке ми класифікуємо як «віддалене минуле». До нього не звертаються на судових процесах, а документи, в яких воно зафік- соване, не використовуються й залишаються невідомими загалу. Утім, іноді обставини змушують звернутися до віддаленого минулого, проте не задля укладення панегіриків, а з цілком практичною метою. Унікальність львівської ситуації в тому, що внаслідок польського завоювання та масового припливу поліетнічного населення в цей час у місті співіснували дві відмінні версії міфу-заснування — князем Левом Даниловичем та королем Казимиром ІІІ. Польське завоювання Львова та Галицької Русі 1349 р. (1340 р., згідно з польськими хроністами) та надання місту магдебурзького права 1356 р. перетворили попередній «руський» період на віддалене минуле. Проте «руське» минуле певною мірою зберегло значення за межами міста. Більшість місцевих земле- власників отримала від Казимира ІІІ підтвердні грамоти на свої воло- діння, або ж їхні давніші грамоти були перекладені латинською мовою. Руські оригінали втратили своє значення, утім, не повністю. На це вказують пізніші підробки грамот князя Льва4. Відмінність досліджуваної нами ситуації від вигадок та підробок попередніх століть у тому, що якраз у кінці XVI — середині XVII ст. стрімко зростає рівень освіченості міщан, зокрема читання ними історичної літератури (у другій половині XVI ст. виходить друком чимало історій Польщі, Литви та Русі). Отже, можливість маневру між двома версіями міфу-заснування та краща обі- знаність з історичної літератури залишали більше простору для творчого пригадування-вигадування міщанами нових обставин, подій та осіб. Вивчення цієї ситуації на мікрорівні може допомогти краще зрозуміти ширший контекст тих процесів, які відбувалися у сприйнятті суспіль- ством віддаленого минулого в період між Люблінською унією 1569 р. та Хмельниччиною. Вірмени, разом з іншими міськими «націями» Львова, отримали від короля Казимира ІІІ підтвердження своїх прав на судову автономію Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 519 1356 р. Звідси випливає, що вірменська громада в місті існувала задовго до польського завоювання й була наділена суттєвими правами. Міщани- католики, які посіли домінуюче становище в новому «магдебурзькому» місті Львові / Лембурзі, намагалися всіляко обмежити економічні права некатоликів та остаточно підпорядкувати їх міському магістрату, посади в якому були узурповані католицьким патриціатом. Вірменська громада, що складалася з багатих купців, які вели східну торгівлю, та заможних ремісників (які переважно спеціалізувалися на виготовленні ювелірних виробів та обробці шкір), чинила серйозний опір і найдовше зберігала повну юридичну автономію. Лише 1469 р. міщани-католики домоглися остаточного скасування посади вірменського війта, який очолював засі- дання вірменського суду5. Великі географічні відкриття кінця XV — першої половини XVI ст. призвели до того, що відтепер прянощі — основний товар східної торгівлі вірменських купців — потрапляли до Західної Європи морським шляхом на португальських вітрильниках, а не суходолом, як раніше, і коштували набагато дешевше. Зменшення прибутків від східної торгівлі вірменські купці намагалися компенсувати більш активною участю в експорті збіж- жя, худоби, поташу та лісових товарів з українських земель Речі Пос- политої та Молдавського князівства, локальній роздрібній торгівлі, виго- товленні та продажу алкогольних напоїв, створюючи в цих сферах конкуренцію католикам. У другій половині XVI ст. протистояння між католицьким патриціатом Львова та місцевою вірменською «нацією» невпинно зростало й 1563 р. вилилось у судовий процес. В остаточному рішенні король Сигізмунд ІІ намагався знайти компроміс, який би задо- вольнив обидві сторони6. Проте економічна конкуренція й далі поси- лювалася, що робило неминучим загострення конфлікту. У травні 1578 р. до Львова завітав нещодавно обраний король Стефан Баторій. Вірменська громада подала на розгляд королю статті, у яких скаржилася на економічні утиски з боку магістрату, «незважаючи на те, що ті вірмени занесені у громаду (міщан) та податки порівно платять; і відносно цехів, то (вірмени) не допускаються до користування воль- ностями згаданих (цехів) та міськими (вольностями)»7. Представники вірмен підкреслювали, що їм забороняють вольності, якими здавна користувалися ще їхні предки8. У свою чергу, представники магістрату заперечували належність вірмен до міської громади (магдебурзького права), аргументуючи це тим, «що вірмени з огляду на різницю у мові та релігії не є їм рівними»9. Отже, міщани-католики апелювали до етно- конфесійних критеріїв визначення приналежності до міської громади, яка, на їхню думку, співпадала з католицькою громадою. Для них вірмени були зайшлими чужинцями, а не співгромадянами. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 520 Також представники магістрату заявили, що з тих вольностей, якими користуються міщани (католики), вірмени допущені тільки до деяких, «що з їхніх оригінальних привілеїв локації, якби показали, може ви- явитися»10. Привілеї локації видавалися міщанам під час заснування міста (фактично, надання місту магдебурзького права) або певній етно-кон- фесійній групі («нації»), що оселялась у місті на певних правах та утворювала автономну громаду, королем або власником землі (у випадку приватновласницьких міст). З точки зору міщан-католиків (як випливає з їхньої пізнішої скарги), Львів було засновано 1356 р., коли Казимир ІІІ надав місту магдебурзьке право. За їхньою логікою, оскільки це право король надав тільки католикам, усі інші «нації», яким дозволено було жити в місті, мали отримати від нього певні привілеї локації, де були визначені їхні права, що апріорі не могли бути рівними правам католиків з огляду на приналежність до іншої конфесії. Подібна логіка ігнорувала той факт, що місто Львів було засноване принаймні за сто років до 1356 р. Заснування міста приписувалося князю Льву Даниловичу, від якого воно, власне, і отримало своє ім’я — Львів. Це було добре відомо мешканцям міста, судячи з переказів, зафіксованих приблизно в цей самий час у щоденнику Мартина Груневега11. «Щодо цього, вірмени розповіли, що вони жодного привілею своєї локації або фундації не мають, але порівно з іншими міщанами до всіх і кожної зокрема вільності є покликані та прийняті»12. З точки зору вірмен, відсутність у них спеціального привілею локації доводила, що вони на час заснування міста розглядались не як окрема група, а як повноправна частина міської громади й, відповідно, отримали рівні права з іншими міщанами Львова. Після складання присяги трьома вірменськими стар- шими процес тривав: «І знову обидві сторони перед нами і нашими радниками поновили свої суперечки та показали свої привілеї, котрі були у їхньому користуванні та у володінні … Тому вирішуємо, що ті вірмени мають тішитися тими самими міськими правами та прерогативами й вигодами, як й інші міщани»13. Міщани-католики та вірмени по-різному розуміли факт заснування міста. Для магістрату заснуванням було надання місту магдебурзького права 1356 р. Вірмени ж з’явилися у Львові до цього й до польського завоювання 1349 р. Відповідно, вони не вважали себе чужинцями, які б потребували спеціального привілею локації. Усі міські привілеї пошири- лися на них автоматично, як на корінних мешканців міста. Треба було лише довести, що вірмени оселилися у Львові до 1356 р. Отже, потрібно було продемонструвати привілеї, отримані від галицько-волинських князів. Оскільки суперечки тривали, Львівський католицький архієпископ Ян- Димітр Соліковський 1597 р. очолив комісію з примирення двох сторін. Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 521 Він уклав проект із 12 пунктів під назвою «Засоби, запропоновані для примирення панів райців та міщан-католиків з панами вірменами, також міщанами міста Львова» (8 грудня 1597 р.). Обидві сторони повторили перед комісією свої аргументи. З точки зору магістрату, «при заснуванні старого Лембурка, або Львова, поляки тутешні громадяни і як діти ко- ронні були, а панове вірмени приходні, тобто такі, що тут не народилися, але з землі своєї з якоїсь причини прийшли, що як бачимо не новина у всіляких королівствах та землях християнських, особливо (унаслідок) лих від воєн громадянських чи зовнішніх»14. В останньому 12 пункті проекту Соліковський повертається до питання, коли і яким чином з’явились у Львові вірмени. «Як кінець повертається до початку, тобто як же панове вірмени прийшли і [як були] прийняті. Але, оскільки вже говоримо про згоду у всьому, ані про декрети, які б повинні бути поставлені під сумнів, ані про скасування присяг, які вже принесені. Тоді, здається, не про те далі повинна йти мова, як і за яким привілеєм сюди прийшли, коли з незначної причини нікого в той час від міського права не виключали, і від католиків також не було заперечень. А то показали нам [вірмени від] Данила Федоровича малу грамоту стару, ту, яку його [королівській] милості Стефану [показали]. Вже тоді хай цьому питанню буде кінець, і то суть вірмени громадяни і співгромадяни і привілеями своїми, по праву і законно набутими, повинні користуватися, як і панове католики»15. Вочевидь, мова тут може йти про часи до польського завоювання Га- лицької Русі, коли міщани-католики не мали впливу на рішення князя дозволяти чи ні оселитися в місті новим прибульцям. Завдяки цьому запису з’ясовується, що 1578 р. вірмени продемон- стрували Стефану Баторію грамоту, яку отримали від «Данила Федо- ровича». Вірмени ніколи не використовували цю грамоту до 1578 р., і немає ніяких свідчень, що вони робили це після 1597 р. Ця «мала грамота стара» не збереглася до нашого часу. Постає питання, хто ж такий «Данило Федорович»? Принаймні, може бути дві відповіді. З одного боку, це міг бути князь Данило Федорович (Острозький), який князював на Волині з 1438 р. З іншого боку, Соліковський (котрий писав з пам’яті, не маючи перед очима грамоти) міг припуститися помилки й написати «Данило Федорович» замість «Данило Романович». Проте й вірмени, і Соліковський, і міський магістрат (імовірно, і король та його радники) однозначно ідентифікували цю особу як галицького князя, а згодом короля Данила Романовича. Принаймні, саме він був потрібен вірменам, щоб довести їхні претензії, адже саме Данило Романович князював на Русі в часи заснування Львова (грамоти від більш пізніх Данилів вже не могли слугувати аргументом на користь вірмен). Саме так цю особу сприйняли й представники магістрату, як випливає з їхньої скарги, яку вони подали між 1597 та 1600 рр. королю Сигізмунду ІІІ. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 522 У цій скарзі міщани-католики визнали слушною заяву вірмен про запрошення їхніх предків на Русь галицькими князями, але звинуватили їх в участі у ворожих нападах, здійснюваних князями Данилом та Левом разом із татарами в 1250–1280-х рр. проти Польського королівства16. Таким чином, у скарзі предки львівських вірмен були представлені як вороги Польської Корони та союзники татар. Магістрат виграв судовий процес 1600 р., і фактично відновили стан речей до королівського декрету 1578 р.17 Те, як патриції-католики сконструювали вигідну для них версію, заслуговує на окреме дослідження. Зазначимо лише, що за основу цієї версії було взято кілька фрагментів з трактату Мартина Кромера «Про походження та діяння поляків 30 книг» (1555)18, які було скомпоновано з уривками з інших творів, і все це піддано вельми вільній інтерпретації. Кромер, безумовно, був авторитетом, а посилання на авторитет підсилю- вало позицію тих, хто приписав йому навіть те, чого він ніколи не писав. На три десятиліття в цьому протистоянні наступило певне затишшя, протягом якого пальма першості в запрошенні вірмен на Русь поступово перейшла від князя Данила до його сина Льва Даниловича19. Утім, 1630 р. конфлікт набув релігійного виміру. Внаслідок боротьби за вплив між впливовими вірменськими купецькими родинами20 Львівський вірмен- ський єпископ Нікол Торосович за підтримки єзуїтів, Львівського като- лицького архієпископа Яна-Анджея Прухницького та короля Сигізмунда ІІІ заявив про унію з Римо-католицькою церквою. Проте його спроби навернути до унії вірмен, підданих польського короля, наштовхнулися на опір більшості з них21. Зазнаючи утисків та переслідувань, верхівка вірменської громади вдається до переосмислення версії «запрошення» її предків на Русь22. Прихід до влади налаштованого на компроміс із про- тестантами й православними короля Владислава IV давав шанс на вихід із тупика. Делегація старших (seniores) вірменської громади 1641 р. представила сповідання віри (confessio fidei) Владиславу IV, в якій проголосила свою приналежність як до св. Григорія23, так і до св. Петра, і визнала рішення перших семи вселенських соборів. Король розглядав це сповідання віри як важливий крок на шляху поступового приєднання вірмен до Римо- католицької церкви. Тому він підтвердив і затвердив вірменам усі при- вілеї, надані їм попередніми правителями24. Серед інших грамот (пере- важно привілеїв, наданих попередніми польськими королями), затверд- жених Владиславом IV, була коротка грамота, видана руським князем (утім, цього разу це не були ані Данило, ані Лев). Це був лист князя Федора Дмитровича до загадкових «косохацьких» вірмен (І. Линниченко вважав, що належить читати як «ко сохацьким», тобто до вірмен з крим- ського міста Солхата)25. Оскільки листа було написано кирилицею, він Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 523 був перекладений латиною й разом з іншими привілеями вписаний до Коронної Метрики (Matricularium Regni Poloniae) 17 листопада 1641 р.26 Вірменські делегати отримали виписку з Метрики й надалі викорис- товували цей латинський переклад як офіційний документ, що було зви- чайною практикою в ті часи. Руський оригінал листа втратив своє зна- чення, проте й надалі залишався у львівських вірмен. На початку ХІХ ст. він зберігався в архіві вірменської єпархії у Львові, але зник після смерті єпископа Яна Якуба Симоновича 1816 р.27 Професор теології Львівського університету, вірменин за походженням, Франциск-Ксаверій Абгаро- Захаріасевич стверджував, що читав оригінал і з пам’яті навів його в латинській транскрипції у своєму нарисі історії вірмен Польщі, виданому 1842 р. у Львові. «Oto Kniazia Teodora Dmytrowicza Kosochackim Arme- nom: Prejdili na moju ruku dam wam wolnost na try lita. Останніх слів не пам’ятаю»28. Цей коротенький запис суттєво відрізняється від латин- ського перекладу 1641 р. Руський оригінал у транскрипції Ф.-К. Захаріасевича Латинський переклад, внесений до Коронної Метрики 1641 р. Oto Kniazia Teodora Dmytrowicza Koso- chackim Armenom: Prejdili na moju ruku dam wam wolnost na try lita privilegium Theodori Demetrii Ducis Russiae ex Ruthenico idiomate in latinum transpositum in a. Dni millesimo sexagesimo secundo Armenis datum, cujus ea sunt verba: Ecce Magni Ducis Theodori Demetrii filii Kosohacensibus Armenis, qui huc volunt venire, veniant in auxilium meum, et ego vobis dabo libertatem ad tres annos et cum fueritis apud me, ubi quis voluerit, illuc ibit libere. Cui quidem privilegio originali sigillum praenominati ducis est appen- sum, et licet obvetustatem uti apparet in parte laesum, nulli tamen suspitioni obnoxium29 Від князя Федора Дмитровича косо- хацьким вірменам: прийдіть на мою руку дам вам вольність на три літа привілей від Федора Дмитра князя Русі з руської мови на латинську перекладений, в літо Господнє 1062 по- жалуваний вірменам, якого слова є такими: Від великого князя Федора, сина Дмитра, косохацьким вірменам, які захочуть сюди прийти, прийдуть мені на допомогу, і дам вам волю на три літа, і коли будете піді мною, хто де захоче, там вільно оселиться. До оригіналу цього привілею підвішена печатка згаданого князя, і, оче- видно, слід вважати його старовинним: він частково пошкоджений, але не викликає жодної підозри В оригіналі князь (володіння якого не ідентифіковані) запрошує до себе вірмен і обіцяє їм звільнення на три роки, судячи з контексту, від Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 524 податків. У латинському перекладі Федір Дмитрович стає великим князем Русі, він запрошує вірмен на допомогу (як вояків) і обіцяє не тільки «волю на три літа», але й право вільно оселятися в його володіннях, там де вони забажають. Нарешті, у перекладі з’являється дата видання гра- моти — 1062 р. Отже, у латинському перекладі найвищий володар Русі дає вірменам усе те, що було їм потрібне як важливий аргумент на судових процесах XVІІ ст. — вірмени з’явилися на Русі не як приходні, а були запрошені великим князем, їхні предки були не купцями, а воїнами, яких закликали на допомогу, але не для того, щоб у союзі з татарами воювати проти Польщі, адже 1062 р. татар поблизу не було й князь Федір Дмитрович на Польщу не нападав (принаймні, про це не писали М. Кромер, М. Бєльський та інші польські історики), і дозволили оселя- тися де завгодно (хоч би й у Львові). Таким чином, до латинського перекладу було внесено все, чого потребували вірмени, щоб успішно відстоювати свої інтереси в суді. Успіхові вірмен сприяли й інші обставини. Коли у вересні 1648 р. гетьман Б. Хмельницький та хан Іслам-Гірей взяли в облогу Львів, багато хто з міщан-католиків побоювався, що православні русини та вірмени, незадоволені своїм нерівноправним становищем у місті, допоможуть ворогам оволодіти Львовом30. Проте цього не сталося. У жовтні місто заплатило величезний викуп, зокрема чималий внесок зробили вірменські купці. Вірних підданих потрібно було винагородити, тому 14 січня 1651 р. король Ян Казимир дарував львівським вірменам привілей, яким дозволив їм продавати сукно гуртом і в роздріб, відкривати крамниці, варити та продавати гуртом та в роздріб пиво, мед і горілку, так само як і привізне вино31. 1652 р. вірмени представили текст сповідання віри Яну Казимиру, який вимагав, щоб його підписав глава Вірменської церкви. Католикос Філіпос затвердив сповідання віри у своєму пастирському листі 12 лютого 1653 р. Таким чином, було подолано найбільш гостру фазу релігійного протистояння (1630–1653 рр.), і 11 листопада 1654 р. старші вірменської громади уклали договір з єпископом-уніатом Н. Торо- совичем32. Тим часом, львівський магістрат подав скаргу, заявивши, що декрет 1651 р. суперечить декрету 1600 р. Королівський суд розглянув цей позов і 11 серпня 1654 р. виніс рішення на користь вірмен, яких було визнано вірними підданими короля (а не іноземцями), які мають користуватися тими самими правами, що й міщани Львова. Під час судового процесу вірмени представили привілеї, надані їхнім предкам попередніми коро- лями. Проте цього разу першою вони продемонстрували грамоту від Федора Дмитровича, точніше виписку латинською мовою з Коронної Метрики. Ця грамота згадується в декреті 1654 р.: «По-перше, показали Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 525 привілей князя Дмитрія року 1062, коли вперше вірменську націю при- йняли й покликали для воєнної допомоги та громадської потреби в край Русі в кількості значного війська, і в цьому спеціальному привілеї того князя Русі був дозвіл мешкати і селитися їм у будь-якому місці (краю)»33. Те, що вірмени представили суду саме виписку, а не руський оригінал, видно з того, що вказано 1062 рік (якого в оригіналі не було), вірмени запрошені на Русь як військо, їм дозволено оселитися будь-де, нарешті, ім’я князя записано неправильно — «Дмитрій». Якщо в руському ори- гіналі він «Федір Дмитрович», то на початку латинського перекладу — «Федір Дмитрій» (Theodori Demetrii). У цьому випадку це подвійне ім’я — практика, поширена в католиків, — і з двох імен укладачі декрету записали друге — «Дмитрій». Відтепер «Федір Дмитрович» відтіснив Данила та Льва й посів цент- ральне місце в міфі «запрошення» вірмен на Русь. На це вказують свідчення католицьких місіонерів театинців, які працювали серед львів- ських вірмен у 1660–1670-х рр.34 та Ульріха фон Вердума, секретаря французького посла, який подорожував Західною Україною в 1670– 1672 рр.35 Нарешті, львівський католицький канонік, вірменин за поход- женням, Ян-Тома Юзефович у своїй «Історії Львівської архієпископії» (бл. 1714 р.), переповівши про привілей від великого князя Федора Дмитровича, від себе додав, що вірмени «були покликані князями Русі проти татар», і зробив посилання на історію Польщі М. Кромера (!)36. У XVIII–ХІХ ст. версія про запрошення вірменських вояків на Русь князем Федором Дмитровичем стала майже канонічною. Проте лунали й критичні голоси. Як повідомляє Захаріасевич, Тадеуш Чацький, збирач старожитностей та бібліофіл (з 1803 р. візитатор шкіл у Волинській, Подільській та Київській губерніях), отримав від єпископа Симоновича факсиміле руського оригіналу грамоти Федора Дмитровича, а під час перебування у Львові нібито бачив і сам оригінал. Чацький висловив сумнів у автентичності грамоти37. Сам Захаріасевич не був таким категоричним, проте зазначив, що руський оригінал містив лише «кілька рядків» тексту й не мав ані підпису, ані дати, «при оригіналі на шнурку висів кавалок твердого воску, але жодного знаку на ньому роз- пізнати не можна було». Також Захаріасевич додав, що «був то кавалок пергаміну, на якому привілей був писаний, складений так, що на складці або згині літери були витерті»38. 1962 р. український історик Я.Р. Дашкевич дійшов висновку, що ця грамота є підробкою й була сфальсифікована на замовлення вірмен у 1630-х роках, тобто в час найвищої напруги в боротьбі з єпископом- уніатом, і повинна була підтвердити одвічні права вірмен39. Оскільки представлений у королівську канцелярію оригінал не зберігся, Я.Р. Даш- Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 526 кевич здійснив текстологічний аналіз латинського перекладу й указав на наступні ознаки, що свідчили, на його думку, про фальсифікацію гра- моти: 1) 1062 р. на Русі не було князя Федора Дмитровича; 2) грамота не має конкретного адресата, Федір Дмитрович звертається просто «до вірмен», тоді як, на думку Я.Р. Дашкевича, звернення за військовою допомогою він повинен був адресувати князю або вождю вірмен; 3) грамота занадто коротка й примітивна, у ній немає багатьох стан- дартних складових, наприклад: санкція за порушення волі князя, свідки, дата, місце видання; 4) грамота з’явилася неочікувано 1641 р., до цього ніхто про неї не чув, хоча, на думку Я.Р. Дашкевича, вірмени могли неодноразово пред’явити її як доказ своїх старовинних прав40. На нашу думку, у критиці грамоти Я.Р. Дашкевич припустився явних протиріч. Одним із доказів фальсифікації історик вважав відсутність дати. Разом із тим, він використав, на його думку, «довільно вписаний» 1062 р., як ще один доказ підробки — адже 1062 р. на Русі не було князя Федора Дмитровича. Явне протиріччя. Адже якщо в грамоті немає дати, а 1062 р. вписаний довільно в латинський переклад 1641 р., то як можна шукати князя Федора Дмитровича саме 1062 р.? Я.Р. Дашкевич також не відповів на два важливих питання: як у преамбулі до латинського перекладу з’явився 1062 р. (чому не 1162 р. чи який-небудь інший?) і чому саме «Федір Дмитрович», адже фальсифікатори могли назвати й Володимира, і Ярослава, і будь-кого з руських князів, які згадуються у творах того- часних польських істориків (М. Кромера, М. Бєльського, М. Стрийков- ського та ін.). Якщо грамота справді фальсифікат, і фальсифікатори вписали ім’я й дату довільно, то чому саме це ім’я й цю дату? Чим вони керувалися? Посилання на довільність не видається нам задовільним. Нарешті, руському оригіналу притаманні численні недоліки, на які вказав Я.Р. Дашкевич — відсутність переліку свідків, місця видання, санкції, імені адресата тощо. Ці очевидні недоліки намагалися виправити заці- кавлені особи під час перекладу 1641 р., коли додали дату, зазначили, що вірмени були запрошені для військової допомоги та зробили Федора Дмитровича великим князем Русі. Логічно було б поставити питання — якщо грамота підробка, то чому всі ці важливі деталі відсутні в «руському оригіналі»? Львівські вірмени й ті особи, котрі спеціалізувалися на виго- товленні підроблених грамот, мали у своєму розпорядженні справжні грамоти різних епох і знали, які саме елементи мають бути в привілеях, щоб ні в кого не виникло сумніву в автентичності підробки. Адже остан- ня має бути максимально подібною до автентичних грамот. Отже, якщо вважати руський оригінал грамоти Федора Дмитровича, представлений до королівської канцелярії 1641 р., підробкою, то доведеться визнати, що це найгірший із усіх можливих варіантів. Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 527 Я.Р. Дашкевич написав цю статтю на початковому етапі своїх дослід- жень вірменської діаспори Західної України. Невдовзі після її публікації вірменський історик В.А. Мікаелян виступив на захист автентичності грамоти Федора Дмитровича з досить емоційною та доволі упередженою критикою Дашкевича41. Імовірно, поверхнева критика В.А. Мікаеляна ще більше переконала Я.Р. Дашкевича в правоті власної гіпотези. У трьох наступних статтях 1970, 1984 та 1992 рр.42 він лише повторював основні положення публікації 1962 р. Надалі Я.Р. Дашкевич (разом із Е. Трияр- ським) займався публікацією джерел XVI–XVII ст. з історії вірменських колоній Львова та Кам’янця-Подільського та дослідженням різних аспек- тів історії львівських та кам’янецьких вірмен XVI–XVII ст. Щодо про- блеми походження вірменських колоній на західноукраїнських землях, Я.Р. Дашкевич обмежився позитивістською критикою джерел. Цілісної власної гіпотези з цього питання він так ніколи й не сформулював, хоча й опублікував цікаве дослідження початкового етапу історії вірменської колонії в Києві43. Відкриття раніше невідомих джерел — скарга міщан- католиків кінця XVI ст.44 та проект примирення католиків і вірмен ар- хієпископа Я.-Д. Соліковського45 — не змусили Я.Р. Дашкевича зверну- тися до перегляду власної гіпотези щодо підробки грамоти Федора Дмитровича. На нашу думку, численні недоліки руського оригіналу грамоти Федора Дмитровича, які довелося частково виправляти, доповнюючи латинський переклад 1641 р., можна вважати вказівкою на її автентичність. Я.Р. Дашкевич писав, що грамота з’явилася неочікувано 1641 р. Чому ж раніше вірмени її не використовували для захисту своїх прав? Відпо- відь на це питання дає згадка в проекті архієпископа Я.-Д. Соліковського (1597 р.) того факту, що 1578 й 1597 рр. вірмени демонстрували грамоту князя «Данила Федоровича», яку всі сторони судових процесів 1578 та 1600 рр. сприймали як грамоту галицького князя Данила. Вірмени стверд- жували, що на Русь і до Львова їх запросили князі Данило й Лев Данилович. Отже, потреби в грамоті Федора Дмитровича тоді не було. Данило і Лев були відомі як у руських літописах, так і в середньовічних польських хроніках та історіях XVI ст. Згодом вірмени відмовилися від приписування свого «запрошення» на Русь та поселення у Львові князям Данилу та Льву, оскільки вони разом з татарами здійснювали напади на Польщу. Прив’язувати «запрошення» своїх предків на Русь до Данила і Льва, що потрапили до «чорної легенди» польської історії, було ризи- ковано. Тим паче це не мало сенсу в ході наростаючого релігійного конфлікту 1630-х довкола унії польських вірмен із Римом. Спочатку львівські вірмени ще намагалися довести, що їхні предки не брали участі в нападах на Польщу, а навпаки, захищали її від зовнішніх ворогів.46 Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 528 Утім, згодом (1641 р.) вони зреклися дискредитованих Данила і Льва на користь досі невідомого Федора Дмитровича — незаплямованого звину- ваченнями в нападах на Польщу. На думку Я.Р. Дашкевича, іншим доказом фальсифікації є те, що грамота не має конкретного адресата, Федір Дмитрович мав би звертатися за військовою допомогою до князя або вождя вірмен, а не просто «ко сохацьким вірменам». Проте Я.Р. Дашкевич не ставить питання, чи були перші вірменські поселенці воїнами? Вірменське купецтво Львова, яке на судових процесах 1578 та 1654 рр. оперувало грамотами «Данила Федо- ровича» та «Федора Дмитровича», саме так і намагалося представити цю ситуацію — наші предки були воїнами, яких собі на допомогу запросили руські князі й у нагороду за цю службу дали право селитися будь-де у своїх володіннях. Це твердження давало львівським вірменам стверд- жувати, що вони не є іноземцями та зайдами, які заради прибутків від торгівлі оселилися у Львові, а нащадками славних воїнів, запрошених руськими князями ще до польського завоювання. Отже, вірмени осе- лилися у Львові ще раніше від німців та поляків, чиї нащадки від- мовляють вірменам у рівних міщанських правах. Таким чином, сучасні вірмени мають не тільки всі підстави вимагати собі рівних із іншими міщанами прав, але претендувати на отримання шляхетства. Прагнення нобілітації було характерним для міського патриціату Речі Посполитої кінця XVI–XVII ст. Міська верхівка у всьому намагалася слідувати шляхетському способу життя47. Отримання нобілітації полегшувало наявність предків-вояків. Іоганн Алембек / Альнпек та Ю.-Б. Зиморович у своїх творах з історії рідного міста стверджували, що після завоювання Львова король Казимир ІІІ оселив у місті своїх вояків-німців, від яких походять міщани-католики. Відповідно найбагатші вірменські купці, пра- гнучи нобілітації, теж повинні були вигадати собі шляхетних предків. Показово, що саме декрет Яна Казимира 1654 р. знаменував початок нобілітації верхівки вірменської громади у Львові в наступні роки48. Проте в руському оригіналі грамоти Федора Дмитровича немає мови про вояків. Вони з’являються в латинському перекладі 1641 р. — «прийдуть мені на допомогу» (veniant in auxilium meum). Ще більш виразно це підкреслено в декреті 1654 р.: «показали привілей князя Дмитрія року 1062, коли вперше вірменську націю прийняли і покликали для воєнної допомоги (in subsidium belli) та громадської потреби в край Русі в кількості значного війська». Тут уже вірмени перетворюються на значне військо (notabilis exercitus). Чи справді предки львівських вірмен були вояками? Наші власні дослідження (так само, як і дослідження інших істориків) раннього етапу історії кримських вірмен (адже саме з Криму або через Крим вірмени переселялися на Русь) другої половини Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 529 ХІІІ–XIV ст. та львівських вірмен другої половини XIV–XV ст.49 дово- дять, що місцеві вірмени були купцями та ремісниками й що вірменські колонії виникають тут уздовж торговельних шляхів. Шляхетні вояки були вигадкою кінця XVI ст. Відповідно, і верхівка львівських вірмен, і місцеві інтелектуали вважали, що згодом вірмени «виродилися на купців та вивідників»50. Тому не варто шукати в грамоті Федора Дмитровича вірменського князя чи вождя значного війська. Федір Дмитрович писав до вірменських купців з кримського міста Солхат51 (нині м. Старий Крим) — відомого торговельного центра другої половини ХІІІ–XIV ст. Він запрошував їх торгувати в його володіннях (гарантував безпеку купцям та їхньому майну) та обіцяв звільнення від мит на три роки. Подібні охоронні грамоти для безпечного проходу (salvum conductum) були типовим явищем міжнародної торгівлі другої половини ХІІІ–XV ст. Охоронні грамоти, потрібні для в’їзду в деякі італійські міста та заморські факторії Генуї та Венеції, які також передбачали певні права на ведення торгівлі, надавались як натуралізованим, так й іншим партнерам італій- ського купецтва52. Подібним чином, за свідченням Іоганна Шільтбергера, було організовано торгівлю італійців з Єгиптом в кінці XIV — на початку XV ст.: «Іноземні вельможі або купці, які приїздять до короля-султана, отримують від нього заздалегідь подорожну, яку піддані короля читають не інакше, як ставши на коліна. Потім, поцілувавши грамоту, повертають її пред’явнику, якому віддають всіляку шану і водять його з одного місця до іншого, за його бажанням»53. Подібні охоронні листи давали купцям і правителі Східної Європи. Проте, оскільки з часом ці листи втрачали юридичну силу (через смерть правителя або ж купці оселялися в його володіннях і отримували при- вілей, який детально регламентував їхні права та діяльність), купцям не було сенсу їх зберігати, і до нашого часу залишилось їх небагато. Зокрема, зберігся лист, виданий десь після 1341 р. старослов’янською мовою литовськими князями Кейстутом (князь Чорної Русі — Західної Білорусі) та Любартом (князь Волині). Маленька грамота (лише 8 рядків) дозволяла купцям із міста Торуня їздити до Луцька через Дорогичин, Мельник та Брест. Налякані військовими діями між Польщею та Угор- щиною з одного боку, та литовськими князями з іншого, під час війни за Галицько-Волинську спадщину (почалася 1340 р.) купці (у грамоті мѣстычи) хотіли гарантій безпечного проїзду й отримали їх від місцевих правителів. У грамоті відсутня пряма вказівка на те, де саме князювали Кейстут та Любарт, немає переліку свідків, дати та місця видання54. Ще раніше, окремою грамотою від 27 серпня 1320 р. галицький князь Андрій Юрійович дозволив торунським купцям вільний в’їзд до своїх земель, Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 530 безмитну торгівлю й відшкодування збитків та кривд з боку своїх міністеріалів у подвійному розмірі, як і «в часи нашого блаженної пам’яті батька». Того ж дня була видана грамота для краківських купців, в якій, утім, були передбачені мита. У кінці весни 1341 р. староста Руської землі Дмитро Дедько видав грамоту для торунських купців, запрошуючи їх відновити перервану війною торгівлю55. Ще коротшими були листи другої половини ХІІІ ст. Десь між 1267–1272 рр. золотоординський хан Менгу Тимур56 наказав новгородському князю Ярославу, щоб той про- пустив через свої володіння купців із міста Рига: «Менгу Темерово слово къ Ярославу князю: даи путь немецкому гости на свою волость». Відповідно до наказу, Ярослав видав охоронного листа ризьким купцям: «От князя Ярослава ко рижаномъ, и к болшимъ и к молодымъ, и кто гостить, и ко всемъ: путь вашь чистъ по моеи волости; а кто мнѣ ратныи, с тимъ ся самъ вѣдаю; а гостю чистъ путь по моеи волости»57. Лист недатований, адресований «ко рижаномъ», а не до магістру Лівонського Ордену, у ньому немає санкції, переліку свідків і вказівки, де саме князює Ярослав. Типологічно цей лист близький до руського листа «Федора Дмитровича». Чи був насправді князь Федір Дмитрович? Найбільш вірогідним нам видається ототожнення з волинським князем Федором Любартовичем (християнське ім’я литовця Любарта — Дмитро), онуком великого князя Гедиміна58. Оскільки через Волинь проходив торговельний шлях, тут виникли вірменські колонії. Вірменські парафії у Володимирі та Луцьку згадуються 1364 та 1388 рр.59 Відомо, що навіть центр вірменської єпархії до 1364 р. був у Луцьку60. Зміна торгових шляхів у середині XIV ст. призводить до відпливу вірменських купців з Волині до Львова (сюди ж було перенесено й резиденцію вірменського єпископа). Нагадаємо, що в 1349–1386 рр. із невеликими перервами тривали польсько-литовські війни за Волинь. Отже, лист волинського князя Федора Дмитровича до вір- менських купців з міста Солхат мав на меті компенсувати відплив вір- менських купців до Львова за рахунок запрошення інших з Криму. Більше того, у цей час з Криму вірмени переселялися не тільки до сусідніх країн Східної Європи, а також і до Середземномор’я. Феодальні війни («велика замятня»), які охопили Золоту Орду в 1360–1370-х рр., далися взнаки й на Кримському півострові. Є свідчення, що вірмени з Кафи шукали більш безпечного життя на островах Егейського моря — у володіннях Ордену Госпітальєрів61. Практика запрошення міщан, зокрема й вірмен, була поширеною в ті часи. Так, князь Свидригайло, надаючи магдебурзьке право місту Кре- менцю (на Волині) 9 травня 1438 р., зазначав, що в судовій владі війта перебуватимуть русини, поляки, німці, волохи, вірмени, юдеї, татари та Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 531 ін.62 Зрозуміло, що представники далеко ні всіх перелічених етносів на той час мешкали в Кремінці. Тут згадані типові для цього регіону й часу етноконфесійні групи міщан. «Грамота Данила Федоровича», продемонстрована вірменами в 1578 та 1597 рр., також могла бути «охоронним листом» вірменським купцям. Цього листа міг видати галицький князь Данило. Зокрема, він міг вста- новити контакт із вірменськими купцями під час свого перебування у ставці Бату-хана на нижній Волзі (згодом столиця Золотої Орди м. Сарай) зимою 1245–1246 рр. Із вірменських джерел відомо, що в роки правління Бату-хана після його повернення із західного походу (1243–1256) у його ставці побувало чимало вірменських князів і купців63. Перші шукали підтвердження прав на свої володіння та протекції хана від сваволі мон- гольських полководців, других (так само, як і їхніх колег із Венеції та Генуї) притягували великі комерційні можливості (як відомо, монгольські правителі створювали дуже сприятливі умови для ведення торгівлі). Як відомо, князь Данило докладав великих зусиль для заселення міст, зруй- нованих під час монгольської навали, та заснування нових (Холм і Львів), заохочуючи приплив іноземців. Якщо припустити, що автором грамоти був волинський князь Данило Федорович (Острозький), то й він цілком міг видати вірменським купцям охоронного листа до своїх володінь. Як ми вже бачили, на охоронних листах дати не ставилися, тому вірмени цілком могли презентувати грамоту, видану в XIV чи XV ст., як грамоту галицького князя Данила. Тим паче, що у Львові в кінці XVI — на початку XVII ст. навряд чи було відомо про існування князя Данила Федоровича (Острозького), а от галицького князя / короля Данила тут знали дуже добре. Про нього писав і М. Кромер, і інші польські історики. Процеси відтоку вірмен до Львова та Кам’янця-Подільського тривали, і на початок XVII ст. вірменські церкви в Києві та Луцьку залишилися майже без парафіян (вісім родин у Києві й дві в Луцьку). За таких умов, за свідченням Симеона Лехаці, учителя вірменської школи у Львові (бл. 1623 р.), багаті львівські вірмени змушені були відправити туди священиків та утримувати їх своїм коштом64. Збереглася грамота київ- ських вірмен від 1 жовтня 1622 р., за якою вони передають свою церкву та її майно львівській вірменській громаді65. Подібним чином могли вчинити й останні луцькі вірмени. Логічно припустити, що передача церковного майна супроводжувалась і передачею до Львова всіх паперів, які зберігались у церкві протягом століть. Саме тоді серед інших паперів до рук львівських вірмен міг потрапити цілком автентичний лист волинського князя Федора Дмитровича до солхатських вірмен. Лист був справжній, але написаний не 1062 р., а десь між 1377–1393 рр., не галицьким, а волинським князем, і адресований купцям, а не воякам. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 532 Саме тому 1641 р. до латинського перекладу довелося зробити чимало доповнень. Як таке могло статися? Серед кількох документів, які представники львівських вірмен пред- ставили в королівській канцелярії 1641 р., більшість складали декрети польських королів, складені латинською мовою. Виняток становили лише два документи. Дарча грамота 1363 р., якою вірмени Шахиншах та Панос дарували вірменській громаді Львова церкву Пресвятої Богородиці, збудованої їхнім коштом, була написана вірменською. Безумовно, що хтось із представників вірменської делегації переклав (або вже мав готовий переклад) зміст дарчої польською мовою, щоб канцеляристи далі переклали її латиною й внесли до Коронної Метрики. Так само було зроблено з грамотою князя Федора Дмитровича, написаною руською мовою. Вірмени показали канцеляристам оригінал, який ті визнали автен- тичним. Після цього дали їм польський переклад, в який заздалегідь внесли суттєві зміни. Можливий і інший варіант, без попереднього пере- кладу, коли хтось із вірмен читав грамоту й уголос перекладав її поль- ською (значно розширивши зміст), а хтось із канцеляристів записував, роблячи латинський переклад. Це абсолютно реальна технологія, яку львівські вірмени застосовували не тільки в такій приватній справі, а навіть у міждержавних відносинах. Добре відомо, що розмовною мовою львівських та кам’янецьких вірмен була тюркська (кипчацька / куманська) мова66. Знання мови давало вірменським купцям суттєві переваги під час торгових подорожей у Крим, Османську імперію та Персію. З цієї ж причини польські королі використовували своїх вірменських підданих як перекладачів у коро- лівській канцелярії та під час переговорів із правителями цих держав, а також як офіційних та неофіційних посланців у країни Сходу67. У першій чверті XVII ст. львівський вірменин Кшиштоф (Христофор / Хачко) Серебкович неодноразово виконував функції королівського по- сланця до султанського двору68. Багатий і авторитетний купець, він неод- норазово обирався іншими купцями на посаду караванбаші й очолював вірменські торгові каравани, що прямували зі Львова до Константино- поля69. Після Хотинської війни 1621 р. К. Серебкович супроводжував польського посла князя К. Збаразького й брав активну участь у пере- говорах, що мали місце у столиці Османської Порти в 1622–1623 рр.70 Проте після повернення К. Збаразького сейм не затвердив текст договору через неприйнятне формулювання кількох пунктів. 1623 р. К. Серебкович був відправлений в якості офіційного королівського посланця й мав аудієнцію у візира. Утім, справа ускладнювалась яничарським перево- ротом, унаслідок якого був убитий султан Мустафа І. Тільки завдяки зв’язкам і подарункам новому візиру Серебкович отримав аудієнцію в Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 533 султана Мурада IV. Побоюючись затримки місії, він не піднімав на аудієнції питання про внесення змін до тексту договору між Польщею та Портою, а повів справу через канцелярію, яка готувала документи. Серебкович уніс потрібні правки в текст, підкупивши канцеляристів, про що він пише у своєму офіційному звіті71. Про внесення правок «візир не знав, хоча я перед ним сам читав пакти, оминаючи і не згадуючи зміни пунктів». Безумовно, подібні технології досвідчені львівські вірмени мог- ли застосувати 1641 р. в королівській канцелярії, де мали чимало зна- йомих72. Симеон Лехаці писав, що з 1630 по 1636 рр. львівські вірмени витратили 30–40 тисяч гурушів на подарунки польським можновладцям, щоб залагодити релігійний конфлікт з єпископом Торосовичем73. Чому при перекладі було вказано 1062 р.? Якщо руський оригінал мав дату, то вона мала бути дана по системі «від створення світу» й записана літерами кириличної абетки (1062 р. відповідає 6570 р., і це мало б ви- глядати як رSΦΟ з титлом ҃ угорі). Можливо, саме тому Захаріасевич не запам’ятав «останніх слів», тому що не зрозумів їхнього змісту, адже літери передавали не слово, а число. Отже, можна зробити припущення, що 1641 р. при читанні кириличної дати та її переводі з ери «від ство- рення світу» в еру «від Різдва Христового» (millesimo sexagesimo secundo) було зроблено помилку. Рукописна літера «Φ» (500) нагадує د (тобто ѡ — «800» з титлом ҃ угорі). Відповідно, можна припустити, що в оригіналі було رSدΟ, що слід читати як 6870 р., тобто 1362 р. від Р. Х. Уже канцеляристи 1641 р. зазначили, що документ є частково пошкодженим (in parte laesum), а Захаріасевич писав, що на згині літери були витерті, тому погано читалися. Отже, дата могла бути і رSدΠ, тобто 6880 р. (1372 р. від Р. Х.), і رSدЧ, тобто 6890 р. (1382 р. від Р. Х.). Утім, і 1362, і 1372 рр. є цілком можливими, адже хоча Федір Дмитрович / Любартович став волинським князем 1377 р., ще за життя батька Любарта / Дмитра він міг володіти своїм уділом і запрошувати туди вірменських купців. Варто зазначити, що при перекладі вірменської грамоти Шахиншаха та Паноса (1363 р.) у королівській канцелярії також припустилися помилки. «Вірменська ера» літочислення відрізняється від ери «Різдва Христового» на 551 р. У грамоті був указаний 812 р. вірменського літочислення, тобто 1363 р. від Р. Х. Проте при перерахунку, здійсненому 1641 р., було зроблено помилку на сім років, і у латинському перекладі зазначено 1356 р.74 Логічно було б припустити, що якщо вірменську грамоту пере- кладав хтось із членів вірменської делегації й зробив помилку в пере- рахунку дати з вірменської ери, то він же міг помилитися й у перерахунку дати в грамоті Федора Дмитровича (якщо там була дата). Як би там не було, а 1062 р. був дуже доречним з огляду на те, чого прагнули вірмени в судових процесах. Одна з найдавніших подій в історії Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 534 польсько-руських відносин, про яку писали всі польські історики75, похід короля Болеслава ІІ Сміливого на Київ, відбувся в 1068–1069 рр. за проханням вигнанця — великого князя Ізяслава. Отже, надання «великим князем Русі Федором Дмитровичем» привілею вірменам, «значне вій- сько» яких він запросив собі «на допомогу», «відбулося» в сиву давнину в період дружніх стосунків Русі й Польщі, задовго до того, як Галицька Русь була завойована Казимиром ІІІ у середині XІV ст. Найголовніше, князь Федір Дмитрович ніколи не згадувався у хроніках та історіях як ворог Польщі. Тому, на відміну від дискредитованих Данила та Льва, він був гарним протектором для польських вірмен у XVІІ ст. Коли на судовому процесі 1578 р. від львівських вірмен вимагали грамоту їхньої локації в місті, вони спочатку стверджували, що не мають такої грамоти. Проте потреба в документі, який би довів, що вірмени не є чужинцями у Львові й мають права, надані ще руськими князями, змусила вірмен видати «охоронний лист» князя «Данила Федоровича» за грамоту локації. Ця історія демонструє, по-перше, механізми конструювання та вико- ристання минулого; по-друге, уявлення міщан кінця XVІ–XVІІ ст. про минуле та межі його інтерпретації. Людина спирається на певні уявлення про реальність та про причинні зв’язки, які поєднують видимі чинники та наслідки й пояснюють процеси між ними. Ці уявлення тільки частково унікальні для творця тексту. Фактично, уявлення переважно запозичені з публічного дискурсу. Справ- ді, вони повинні бути для того, щоб створити тексти, зрозумілі публіці. Відповідно, рамку уявлень про минуле у Львові, у міщанському сере- довищі, та в Польському королівстві в цілому завдала праця Мартина Кромера (1555 р.), князя-єпископа Вармії. Інтерпретація вірменами двох старих грамот, надання їм нового змісту відбувалися в межах дискурсу, домінуючого в Польському королівстві. Цей дискурс впливав на струк- турування інтерпретацій двох «старих грамот» львівськими вірменами. Застосування першої «грамоти», розуміння її вразливості, відмова від неї на користь другої та наповнення останньої новим змістом відбивають складний процес засвоєння вірменами публічного дискурсу Польського королівства. Зрозумівши вразливість посилань на «запрошення» Данилом та Львом Даниловичем у межах, завданих М. Кромером, вірмени виво- дять вигаданий акт свого запрошення на Русь за ці межі домінуючого дискурсу про минуле й прив’язують до особи («Федора Дмитровича»), відсутньої в цьому дискурсі. Метою львівських вірмен було не з’ясування реальних обставин виникнення вірменської діаспори у Львові, а створення переконливих аргументів, які можна було б застосувати в ході судового процесу. Оскільки в межах «актуального минулого» аргументи вірменської сто- Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 535 рони було піддано критиці — предків вірмен звинуватили в участі в русько-татарських походах на Польщу в ХІІІ ст., — вірмени вийшли за межі «актуального минулого» й заглибились у «віддалене минуле», у даному випадку минуле домонгольської Русі, актуалізоване в сучасному польському історичному дискурсі як Люблінською унією 1569 р., так і публікацією численних творів з історії, перш за все «Хроніки» М. Стрий- ковського (1582 р.). У даному конкретному випадку вірмени перетворили «віддалене минуле» Київської Русі на «актуальне минуле», розмістивши в ньому вигадану подію — «запрошення вірмен-вояків на Русь» — та фактично вигадану особу — «великого князя Русі Федора Дмитровича». ———————— 1 Assmann J. Cultural Memory and Early Civilization: Writing, Remembrance, and Political Imagination. — Cambridge, New York, 2011. — 319 p.; Schneidmüller B. Const- ructing the Past by Means of the Present: Historiographical Foundations of Medieval Institutions, Dynasties, Peoples, and Communities // Gerd Althoff, Johannes Fried, Patrick J. Geary (eds.). Medieval Concepts of the Past: Ritual, Memory, Historiography. — Cambridge, 2002. — Р. 167–192. 2 Cynarski S. The Shape of Sarmatian Ideology in Poland // Acta Poloniae Historica. — 1968. — Vol. 19. — S. 5–17; Innes M. Teutons or Trojans? The Carolingians and the Germanic Past // Yitzhak Hen and Matthew Innes (eds). The Uses of the Past in the Early Middle Ages. — Cambridge, 2000. — P. 227–249; Huppert G. The Trojan Franks and their Critics // Studies in the Renaissance. — 1965. — Vol. 12. — P. 227–241; Krebs Ch. B. A Most Dangerous Book: Tacitus’s Germania from the Roman Empire to the Third Reich. — New York; London, 2011. — 303 p.; Kulicka E. Legenda o rzymskim pochodzeniu Litwinów i jej stosunek do mitu sarmackiego // Przegląd historyczny. — 1980. — T. 71. — № 1. — S. 1–21; Parsons A.E. The Trojan Legend in England: Some Instances of Its Application to the Politics of the Times // Modern Language Review. — 1929. — Vol. 24. — № 3. — P. 253–264; No 4. — P. 394–408; Кононенко В. Козацький автономізм у проекції малоросійської та хозарської концепцій // Україна в Центрально-Східній Європі. — К., 2008. — Вип. 8. — С. 247–265. 3 Ianziti G. Leonardo Bruni, the Medici, and the Florentine Histories // Journal of the History of Ideas. — 2008. — Vol. 69. — № 1. — Р. 1–49; Jacks P. The Antiquarian and the Myth of Antiquity. The Origins of Rome in Renaissance Thought. — Cambridge, 1993; Moyer A.E. «Without Passion or Partisanship»: Florentine Historical Writing in the Age of Cosimo I // History and Nation / Ed. J. Rudolph. — Lewisburg, Pennsylvania, 2006. — P. 45–69. 4 Інкін В.Ф. Чи є історична основа в фальсифікатах грамот князя Льва Даниловича? // Вісник Львівського університету. — 1988. — Вип. 24. — С. 61–62. 5 Balzer O. Sądownictwo ormiańskie w średniowiecznym Lwowie // Studya nad historyą prawa polskiego. — Lwów, 1909. — T. 4. — Z. 1. — S. 132–133. 6 Привілеї національних громад міста Львова (XIV–XVIII ст.) / Упор. М. Капраль. — Львів, 2000. — С. 288. 7 Там само. — С. 298. 8 Там само. 9 «Armenos propter disparitatem linguae et religionis pares ipsis non esse». Там само. — С. 299. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 536 10 Там само. 11 Груневег М. Опис Львова // Жовтень. — 1980. — № 10. — С. 110–111. 12 Привілеї національних громад... — С. 299. 13 Там само. 14 Польський оригінал документу опублікований у додатках до: Капраль М. Націо- нальні громади Львова XVI–XVIII ст.: соціально-правові взаємини. — Львів, 2003. — С. 366–369. 15 «Iako finis redit ad principium, to iest, iako tu panowie Ormianie przysli y przyięci. Ale iz sie iuz o zgodzie mowi wszystkiego, a nie o decretach, aby miały być w wątpliwosć przywodzone, ani o irritowaniu iuramentow, ktore sie iuz stały. Tedy niezda sie o tym być dalei potrzebna mowa, iako y za iakim przywileiem tu przyszli, gdyz parua principia nikogo w ten czas a iure civitatis nie excludowały, a contradictia tez od Catholikow nie była. A to nam ukazali Daniela Fedorowica mały listek stary, ten ktory iego miłosci Stephanowi. Iuz tedy tei questiei niech będzie koniec, a to są cives et concives et privilegiis suis iure et legitime acquisitis gaudere debent, iako i panowie Catholiczy». Цит. за: Капраль М. Вказ. пр. — С. 368–369. 16 «Львів засновано близько 1280 р. Львом, сином князя Русі Данила. Цей Данило помер близько 1263 або 1264 р. Відповідно, запрошення вірмен відбулось раніше, оскільки вірмени прив’язують своє запрошення до згаданого Данила, а в цей час Львів ще не існував. На підставі цього цілком точно не підлягає сумніву, що їх запросили не до міста Львова, а на землі Русі, для того, щоб з Данилом, разом з русами і татарами, вести війну проти [Польського] королівства, що випливає з хронік королівства часів Лешка Чорного. Рівною мірою вірмени, навіть якщо з часом слідували привілеям Льва (яких ми їм не визнаємо), так усі їх, однак, втратили за законами війни саме тоді, коли захоплена військовим шляхом Русь разом з містом Львовом перейшла до Казимира у 1340 р., так що заснування міста Львова слід вже відносити до наказу його [Казимира], а не цих первісних князів Русі. Що і визнається першим привілеєм Казимира, наданим у Сандомирі 1356 р.». Уривок скарги міщан-католиків наведено у: Дашкевич Я.Р. Древняя Русь и Армения в общественно-политических связях ХІ–ХІІІ вв. (Источники иссле- дования темы) // Древнейшие государства на территории СССР. Материалы и иссле- дования (1982 г.). — М., 1984. — С. 195. 17 Привілеї національних громад... — С. 304–305. 18 Cromerus M. De origine et rebvs gestis Polonorum libri XXX. — Basileae, 1555. 19 Осіпян О.Л. «Реляція» Львівського католицького архієпископа Яна-Анджея Прух- ницького (1622 р.) як джерело з історії вірменської громади Львова // Укр. іст. журнал. — 2006. — № 2. — С. 190–205; Його ж. Запрошення вірмен до Львова князями Данилом та Львом Даниловичем у «Topographia civitatis Leopolitanae» Іоанна Алембека: особливості ренесансного історіописання // Укр. іст. журнал. — 2012. — № 6. — С. 145–168. 20 Дашкевич Я.Р., Трыярский Э. Договор Н. Торосовича с львовскими и каменецкими армянами 1627 г. как памятник армяно-кыпчакского языка // Rocznik Orientalistyczny. — 1969. — T. XХХІІI. — Z. 1. — S. 77–96. 21 Obertyński Z. Unia Ormian polskich // Historia Kościola w Polsce. — T. 1 (do 1764). — Cz. 2 (od 1506) / Red. ks. B. Kumor, ks. Z. Obertyński. — Poznań-Warszawa, 1974. — S. 323–340; Stopka K. Armenia Christiana. Unionistyczna polityka Konstantynopla i Rzymu a tożsamość chrześcijanstwa ormiańskiego, IV–XV w. — Kraków, 2002. — 354 s.; Stopka K. The Religious Culture of Polish Armenians: Ecclesiastical Structures and Relations // Acta Poloniae Historica. — 2010. — Vol. 101. — P. 163–205. Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 537 22 Більше на цю тему див. статтю: Osipian A. The lasting echo of the battle of Grunwald: the uses of the past in the trials between the Armenian community of Lemberg and the Catholic patricians in 1578–1631 // Russian History. — 2011. — Vol. 38. — № 2. — P. 243–280. 23 Святий Григорій Лусаворіч (Просвітитель) охрестив вірменського царя Трдата ІІІ та всіх вірмен 301 р. й вважається хрестителем Вірменії і першим главою Вірменської церкви. 24 Schütz E. An Armeno-Kipchak Document of 1640 from Lvov and its Background in Armenia and in the Diaspora // Between the Danube and the Caucasus / Еd. by G. Kara. — Budapest, 1987. — Р. 309–310. 25 Линниченко І. Вказ. пр. — С. 229. 26 Archiwum Główny Akt Dawnych (далі — AGAD), Metryka Koronna, t. 187, fol. 139– 139 v. 27 Zachariasiewicz F.-X. Wiadomość o Ormianach w Polszcze. — Lwów, 1842. — S. 10. 28 Там само. 29 Текст запису наведено за виданням: Barącz S. Rys dziejów ormiańskich. — Tarnopol, 1869. — S. 60–61. Також текст запису опубліковано: Zachariasiewicz F.-X. Wiadomość o Ormianach w Polszcze. — Lwów, 1842. — S. 10; Bischoff F. Urkunden zur Geschichte der Armenier in Lemberg. — Wien, 1864. — S. 4; Линниченко І. Суспільні верстви Галицької Руси XIV–XV ст. — Львів, 1899. — С. 228–229; Дашкевич Я. Грамота Федора Дмитровича 1062 року: (Нарис з української дипломатики) // Науково-інформаційний бюлетень архівного управління УРСР. — К., 1962. — № 4 (54). — С. 10. 30 «Щоб запобігти зраді вірмен та русинів, їх перемішали з католиками і послали шляхтичів до кожного вартового загону». Kochowski W. Historia panowania Jana Kazi- mierza z Klimakterów … — Poznań, 1859. — T. 1. — S. 24. 31 Привілеї національних громад... — С. 327–330. 32 Schütz E. Op. cit. — P. 308–309. 33 «Imprimis autem privilegium Demetrii ducis anno millesimo sexagesimo secundo, quo primum tempore natio Armenica in subsidium belli et ex necessitate publica in provinciam Russiae in quantitate notabilis exercitus adscita et vocata fuerit, privilegiumque ipsis speciale ab eodem duce Russiae ubivis locorum habitandi et incolendi concessum fuerit producerent». Привілеї національних громад... — С. 334. 34 Pidou A.-M. Krótka wiadomość o obecnym stanie, początkach i postępie misyi apostolskiej do ormian w Polsce, Wołoszczyznie i sąsiednych krajach // Żródła dziejowe. — Warszawa, 1876. — T. 2. — S. 12–13; Obszerna wiadomość o połączeniu narodu ormiańsko- polskiego z kościołem rzymskim // Żródła dziejowe. — Warszawa, 1876. — T. 2. — S. 130. 35 Вердум У., фон. Щоденник подорожі, яку я здійснив у роки 1670, 1671, 1672... через королівство Польське // Жовтень. — 1983. — № 9. — С. 90. 36 Leopoliensis ArchiEpiscopatus Historia Ab anno 1614 ab obitu Illrmi olim Ioannis Zamoyski Archiepiscopi Leopoliensis Perillrem et Rndmum olim Ioannem Thomam Joze- fowicz … rimo Canonicum Leopoliensem, ex Actis Authenticis et Historicis per annotationes Annorum. Collecta 672 ex Originali Anno Domini 1761 Transumpta Emit in publica licitatione 1794 Michael Idzellewicz … Urbany Leopolis ad S Nicolaum … Biblioteka xx Czartoryskich, mf 11417, p. 90. 37 Zachariasiewicz F.-X. Op. cit. — S. 11. 38 Ibid. — S. 11. 39 Дашкевич Я. Грамота Федора Дмитровича 1062 року… — С. 18. 40 Там само. — С. 16–17. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 538 41 Микаелян В.А. К вопросу о грамоте Федора Дмитриевича // Археографический ежегодник за 1964 г. — М., 1965. — С. 11–19. 42 Дашкевич Я.Р. Кам’янець-Подільський у вірменських джерелах XIV–XV ст. // Архіви України. — 1970. — № 5. — С. 57–66; Его же. Древняя Русь и Армения в общественно-политических связях ХІ–ХІІІ вв. (Источники исследования темы) // Древ- нейшие государства на территории СССР. Материалы и исследования (1982 г.). — М., 1984. — С. 177–195; Його ж. Давній Львів у вірменських та вірменсько-кипчацьких джерелах // Україна в минулому. — К.–Львів, 1992. — Вип. 1. — С. 7–13. 43 Dachkevytch Ya. Les Arméniennes à Kiev (jusquà 1240) // Revue des études armé- niennes. — Paris, 1973–1974. — Vol. 10. — P. 114–131; 1975–1976. — Vol. 11. — P. 323– 375. 44 Дашкевич Я.Р. Древняя Русь и Армения в общественно-политических связях ХІ– ХІІІ вв. — С. 195. 45 Капраль М. Національні громади Львова XVI–XVIII ст. — С. 366–369. 46 Більше на цю тему дивись нашу статтю: Osipian A. The lasting echo of the battle of Grunwald: the uses of the past in the trials between the Armenian community of Lemberg and the Catholic patricians in 1578–1631 // Russian History. — 2011. — Vol. 38. — № 2. — P. 243–280. 47 Bogucka M. Miejscie mieszczanina w społeczenstwie szlacheckim. Atrakcyjność wzor- ców życia szlacheckiego w Polsce XVII wieku // Społeczeństwo staropolskie / Red. A. Wyczański. — Warszawa, 1976. — S. 185–219. 48 Це були львів’яни: Миколай Хадзєвич, нобілітований 1654 р. Barącz S. Żywoty sławnych Ormian w Polsce. — Lwów, 1856. — S. 136; Кшиштоф Серебкович, нобілі- тований 1655 р. Korwin L. Ormiańskie rody szlacheckie. — Kraków, 1934. — S. 150; Ромашкович, нобілітований 1655 р. або на початку 1656 р. Документи Богдана Хмель- ницького. 1648–1657. — К., 1961. — С. 499; Криштоф Вартерешович (Слонєвський), нобілітований 1659 р. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, соб- ранные и изданные археографической комиссией (далі — Акты ЮЗР). — СПб., 1863. — Т. 4. — С. 218. 49 Осипян А.Л. Был ли предателем Некомат Сурожанин: сюжет из истории отношений московского князя Дмитрия Ивановича и ордынского эмира Мамая // Мамай. Опыт историографической антологии. Сборник научных трудов / Под ред. В.В. Трепавлова, И.М. Миргалеева. — Казань, 2010. — С. 239–247; Его же. Формирование армянской торговой диаспоры в бассейне Северного Причерноморья и ее участие в транзитной торговле Центральной и Восточной Европы во второй половине XIII–XV вв. // Ми- нинские чтения: Сборник научных трудов по истории Восточной Европы в XI–XVII вв. — Н. Новгород, 2011. — С. 293–323; Его же. Золотая Орда и формирование сети ар- мянских торговых колоний на юге Восточной Европы во второй половине XIII–XIV вв. // Восточная Европа в древности и средневековье. XXIII Чтения памяти В.Т. Пашуто. (Москва, 19–21 апреля 2011 г.). — М., 2011. — С. 202–205; Его же. Монгольские завоевания и формирование армянской торговой диаспоры на юге Восточной Европы во второй пол. XIII–XIV вв. // Золотоордынская цивилизация. Сборник статей. — Казань, 2011. — Вып. 4. — С. 128–148; Nadel-Golobic Е. Armenians and Jews in Medieval Lvov: The Role in Oriental Trade, 1400–1600 // Cahires du Monde russe et soviètique. — 1979. — Vol. 20. — P. 345–388; Charewiczowa Ł. Handel średniowiecznego Lwowa. — Lwów, 1925. — 156 s. 50 Litterae Episcoporum historiam Ucrainae illustrantes (1600–1900). — Romae, 1972. — Т. 1. — Р. 87; Осіпян О.Л. «Реляція» Львівського католицького архієпископа Яна- Олександр Осіпян. Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен… 539 Анджея Прухницького (1622 р.) як джерело з історії вірменської громади Львова // Укр. іст. журнал. — 2006. — № 2. — С. 190–205. 51 Подібну інтерпретацію запропонував зокрема І. Линниченко: Линниченко І. Вказ. пр. — С. 229. 52 Карпов С.П. Итальянские морские республики и Южное Причерноморье в XIII– XV вв.: проблемы торговли. — М., 1990. — С. 323. 53 Шильтбергер И. Путешествие по Европе, Азии и Африке с 1394 года по 1427 год. — С. 48 [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://www.vostlit.by.ru/Texts/rus3/ Schiltberger/text2.htm. 54 «ω(т) князя. ω(т) кестутя. и ω(т) князя ω(т) либорта. у торунь к мѣстичемъ. што ієстє просили. насъ. абыхомъ васъ пустили до лучцька търговатъ. через берестие. абы вамъ. не закажали. мы хочемъ. ради то учинити. вамъ не блюдитеся. ничего. поидите. а коли которыи. торговець поидеть. торговатъ ис торуня через берестие до лучьска без печали будте. а кто поидеть съ сею грамотою. через дорогычинъ. чесъ мелникъ. и черес берестие. до лучьска. торговатъ. ис торуня. язъ князь кестути. не велю ихъ заимати». Грамоти XIV ст. — К., 1974. — С. 23–24. 55 Купчинський О. Акти та документи Галицько-Волинського князівства XIII — першої половини XIV ст. Дослідження. Тексти. — Львів, 2004. — С. 152–158, 158–161, 194–200. 56 Більше про торговельну політику монгольських правителів та їхнє ставлення до купців, див.: Allsen T.T. Mongolian Princes and Their Merchant Partners, 1200–1260 // Asia Major, third series. — 1989. — Vol. 2. — № 2. — P. 83–126. 57 Грамоты Великого Новгорода и Пскова / Изд. С.Н. Валк. — М., 1949. — № 30. — С. 57. 58 Петрушевич А. Обзор важнейших политических и церковных происшествий в га- лицком княжестве с половины XII до конца XIII в. // Зоря галицкая. — 1853. — № 37. — С. 421–422; Линниченко І. Вказ. пр. — С. 229; Грушевський М.С. Історія України-Руси. — К., 1994. — Т. 5. — С. 252. 59 Дашкевич Я. Давній Львів у вірменських та вірменсько-кипчацьких джерелах. — С. 9. 60 Лехаци С. Путевые заметки. — М., 1965. — С. 249. 61 Зберігся лист госпітальєра брата Раймунда Беренгарія (Frater Raymundus Beren- garii) з Родоса, написаний 8 лютого 1366 р. до вірмен на острові Мітілена (Armenis omnibus et singulis residentibus in insula Metellini), щодо його переговорів з їх пред- ставником Ваносом з Кафи (Discretus et sapiens vir Vanes de Cafa Armenus). Malta, cod. 319, f. 270 v. Висловлюю вдячність професору Ентоні Т. Лютрелу, який надіслав мені копію цього листа. 62 Архив Юго-Западной России. — К., 1869. — Ч. 5. — Т. 1. — С. 3. 63 Гандзакеци К. История Армении. — М., 1976. — С. 218. 64 Лехаци С. Указ. соч. — С. 249. 65 Акты ЮЗР. — СПб., 1865. — Т. 2. — С. 73–74. 66 Див., наприклад: Гаркавець О. Загадкові українські вірмени, котрі говорили, пи- сали та молилися кипчацькою мовою і 400 років тому надрукували першу в світі кипчацьку книжку (Джерелознавчо-історіографічний аспект питання) // До джерел: Зб. наук. праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. — К.–Львів, 2004. — Ч. 3. — С. 75–95. 67 Baranowski B. Ormianie w slużbe dyplomatycznej Rzeczypospolitej // Myśl karaimska. Rocznik naukowo-społeczny. Seria Nowa. — Wrocław, 1946. — Tom I (1945–1946). — Rok Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 540 XXIII. — S. 119–137; Dyplomaci w dawnych czasach. Relacje staropolskie z XVI–XVIII stulecia / Oprac. A. Przyboś, R. Żelewski. — Kraków, 1959. — S. 179–183; Wróbel- Lipowa K. Dzialalność dyplomatyczna Ormian polskich w XVI–XVII w. // Studia z dziejów kontaktów polsko-ormiańskich / Pod red. M. Zakrzewskiej-Dubasowej. — Lublin, 1983. — S. 107–117. 68 Łątka J. Słownik Polakόw w Imperium Osmańskim i Republice Turcje. — Krakόw, 2005. — S. 242. 69 Гаркавець О.М. Вірмено-кипчацькі рукописи в Україні, Вірменії, Росії. Каталог. — К., 1993. — С. 219. 70 Більше про посольство див.: Kuszewicz S.C. Narratio legationis Zbarasianae… — Dantisci, 1643; Twardowski S. Przeważna legacyja Krzysztofa Zbaraskiego od Zygmunta III do sołtana Mustafy. — Warszawa, 2000; Zimorowicz J.-B. Pamiatka wojny tureckiej w r. 1621... — Krakόw, 1623. 71 AGAD, Libri Legationum, t. 30, s. 43–46. 72 Відомий представник львівського патриціату Ю.-Б. Зіморович 1666 р. писав з Вар- шави до свого тестя, львівського війта Єжі Кралла, що міська рада Львова не має своєї людини на королівському дворі: «усі нам докоряють, що наймудріша в Польщі рада [міста Львова] найбільш глупо себе поводить, що при дворі жодного хлопчика не маємо, який би про нас відав». Heck K. Listy Szymona Szymonowicza i Jόzefa Bartłomieja Zimorowicza // Przewodnik naukowy i literacki. — Lwόw, 1884. — Rocznik XII. — S. 78. 73 Украинско-армянские связи в XVII в.: Сборник документов / Подг. Я.Р. Дашкевич. — К., 1969. — С. 85. 74 Латинський переклад опубліковано у: Obertyński S. Die Florentiner Union der Pol- nischer Armenier und ihr Bischoffskatalog // Orientalia Christiana. — 1934. — Vol. 36. — № 1. — S. 42. 75 М. Стрийковський вказує на твори Вінцетія Кадлубка, Длугоша, Ваповського, Мєховського, Бєльського та Кромера. Stryjkowski M. Ktόra przedtym nigdy światła nie widziała Kronika Polska, Litewska, Żmόdzka, i wszystkiej Rusi. — Krόlewec, 1582. — S. 164–167.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-215530
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2307-3144
language	Ukrainian
last_indexed	2026-03-23T18:56:16Z
publishDate	2013
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Осіпян, О. 2026-03-19T16:30:48Z 2013 Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) / О. Осіпян // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 517-540. — Бібліогр.: 75 назв. — укр. 2307-3144 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215530 930(477.83):093.2/094.8 «1578, 1654» Головну увагу в статті сфокусовано на судових процесах у Львові в кінці XVI — середині XVII ст. Таким чином, автор робить спробу реконструювати сприйняття та розуміння тогочасними міщанами віддаленого минулого як певної скарбниці аргументів, придатних для цілком прагматичного використання в суді. Главное внимание в статье сфокусировано на судебных процессах во Львове в конце XVI — середине XVII вв. Таким образом, автор делает попытку реконструировать восприятие и понимание горожанами тех времен отдаленного прошлого как своеобразного кладезя аргументов, годных для применения в суде. The key emphasis is made on the trials in Lviv in the late 16th — mid 17th centuries. The author makes an attempt at reconstructing perception and awareness of the then petty bourgeoisie in terms of the distant past as certain arguments to be pragmatically used in court. uk Інститут історії України НАН України Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики Текстологія Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) Новое содержание старых грамот: «Приглашение» армян на Русь князьями «Даниилом Федоровичем» и «Федором Дмитриевичем» (по материалам судебных процессоВ 1578 И 1654 гг. во Львове) The new content of old missive letters: «Invitation» of Armenians to Rus by Princes «Danylo Fedorovych» and «Fedir Dmytrovych» (the case of the trials of 1578 and 1654 in Lviv) Article published earlier
spellingShingle	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові) Осіпян, О. Текстологія
title	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові)
title_alt	Новое содержание старых грамот: «Приглашение» армян на Русь князьями «Даниилом Федоровичем» и «Федором Дмитриевичем» (по материалам судебных процессоВ 1578 И 1654 гг. во Львове) The new content of old missive letters: «Invitation» of Armenians to Rus by Princes «Danylo Fedorovych» and «Fedir Dmytrovych» (the case of the trials of 1578 and 1654 in Lviv)
title_full	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові)
title_fullStr	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові)
title_full_unstemmed	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові)
title_short	Новий зміст старих грамот: «Запрошення» вірмен на Русь князями «Данилом Федоровичем» та «Федором Дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у Львові)
title_sort	новий зміст старих грамот: «запрошення» вірмен на русь князями «данилом федоровичем» та «федором дмитровичем» (за матеріалами судових процесів 1578 та 1654 рр. у львові)
topic	Текстологія
topic_facet	Текстологія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215530
work_keys_str_mv	AT osípâno noviizmíststarihgramotzaprošennâvírmennarusʹknâzâmidanilomfedorovičemtafedoromdmitrovičemzamateríalamisudovihprocesív1578ta1654rrulʹvoví AT osípâno novoesoderžaniestaryhgramotpriglašeniearmânnarusʹknâzʹâmidaniilomfedorovičemifedoromdmitrievičempomaterialamsudebnyhprocessov1578i1654ggvolʹvove AT osípâno thenewcontentofoldmissivelettersinvitationofarmenianstorusbyprincesdanylofedorovychandfedirdmytrovychthecaseofthetrialsof1578and1654inlviv

Institution

Ähnliche Einträge