Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр.
У статті розглядаються публікації 1918–1935 рр., присвячені давньоруським літописам ХІ–ХІІІ ст. Автор аналізує творчий доробок українських науковців і їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства. В статье рассматриваются публикации 1918–1935 гг., посвящённые древнерусским летописям ХІ–ХІІІ...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
|---|---|
| Datum: | 2013 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215540 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. / І. Дзира // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 346-374. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860480222395105280 |
|---|---|
| author | Дзира, І. |
| author_facet | Дзира, І. |
| citation_txt | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. / І. Дзира // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 346-374. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
| description | У статті розглядаються публікації 1918–1935 рр., присвячені давньоруським літописам ХІ–ХІІІ ст. Автор аналізує творчий доробок українських науковців і їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства.
В статье рассматриваются публикации 1918–1935 гг., посвящённые древнерусским летописям ХІ–ХІІІ вв. Автор анализирует творческую работу украинских учёных и их достижения в области отечественного летописеведения.
The article deals with the 1918–1935 publications on Old Russian chronicles of the 11th–13th centuries. It provides analysis of the works by Ukrainian scholars and their achievements in the field of national chronicle studies.
|
| first_indexed | 2026-03-23T18:56:44Z |
| format | Article |
| fulltext |
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
345
ЛІТОПИСОЗНАВСТВО
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
346
УДК 930.1:2-283 «1918–1935»
Іван Дзира
ДОСЛІДЖЕННЯ ДАВНЬОРУСЬКОГО ЛІТОПИСАННЯ
В УКРАЇНСЬКІЙ ІСТОРІОГРАФІЇ 1918–1935 рр.
Великий внесок українських науковців у вивчення українського літо-
писання давно вже потребує ґрунтовного історіографічного опрацювання.
На жаль, через різні несприятливі обставини ми все ще не маємо
узагальнюючих праць з історіографії українського літописознавства.
У зв’язку з цим, перш ніж безпосередньо приступити до створення
оглядових монографій або навчальних посібників, необхідно скласти
повну бібліографію українського літописання та у спеціальних статтях
висвітлювати історію вивчення літописних пам’яток протягом окремих
періодів розвитку вітчизняної історіографії.
Проблема дослідження давньоруських літописів у державницький
період української історіографії (1918 — поч. 1930-х рр.) певною мірою
привертала увагу істориків науки. Однак, головним чином, вони звер-
талися до узагальнюючих праць Д. Багалія, М. Возняка, М. Грушевського,
Д. Дорошенка й С. Єфремова з історіографії та історії української
літератури. Численні ж спеціальні студії, що побачили світ протягом
вказаного часу й були присвячені розробці тих чи інших конкретних
питань давньоруського літописання, на жаль, і досі мало цікавлять віт-
чизняних історіографів. Зокрема, невиправдано малопомітним в україн-
ській історіографії залишається творчий доробок глибокого знавця сло-
в’янських літописів і хронік, професора-емігранта Є. Перфецького. Це ж
саме стосується спадщини члена-кореспондента АН СРСР Д. Абрамо-
вича, члена-кореспондента Всеукраїнської академії наук А. Лященка
тощо.
Аналіз російської історіографії показує, що в цьому плані вона може
похвалитися більшими успіхами. Так, деякі аспекти означеної пробле-
матики певною мірою висвітлені в узагальнюючій монографії В. Буганова
«Отечественная историография русского летописания»1. Правда, за ви-
нятком книжки Є. Перфецького «Русские летописные своды и их взаимо-
отношения», студій А. Лященка «Летописные сказания о смерти Олега
Вещего» та В. Щербини «Лаврентій чи Діонісій? Чиїм іменням належало
б називати найстаріший список літопису?», яким приділено достатню
увагу, інші праці українських науковців із давньоруського літописання
розглянуті автором побіжно. Наприклад, про об’ємну розвідку Є. Пер-
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
347
фецького «Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі
хроніки Яна Длугоша» тут згадано всього трьома реченнями. Природно,
що через великий обсяг матеріалу, опублікованого протягом 1918–
1935 рр., частина студій українських учених взагалі залишилася поза
межами даного огляду. До того ж, оцінка В. Бугановим монографії
Д. Багалія «Нарис української історіографії», статті Є. Перфецького «Нов-
городський княжий літопис і його відношення до українського літопи-
сання ХІІ ст.» і, особливо, вищезгаданої замітки В. Щербини, носить
тенденційний характер.
У опублікованій нещодавно змістовній статті В. Вовіна-Лебедєва не
тільки охарактеризувала монографію Є. Перфецького «Русские летопис-
ные своды и их взаимоотношения», а й порівняла висновки її автора з
висновками іншого учня О. Шахматова, видатного дослідника володи-
миро-суздальського літописання М. Присьолкова2.
Як бачимо, попри наявність певної літератури, на сьогодні все ще
відсутнє дослідження, в якому в повному обсязі було б розглянуто
внесок, що його протягом 1918–1935 рр. зробили українські науковці у
вивчення давньоруського літописання. Основним завданням даної статті є
аналіз спеціальних публікацій із різних питань історії давньоруського
літописання, підготовлених у державницький період розвитку вітчизняної
історичної науки. Працям узагальнюючого характеру з історіографії,
джерелознавства та історії літератури, на сторінках яких охарактери-
зовано літописні твори ХІ–ХІІІ ст., ми плануємо присвятити окрему
розвідку.
На хвилі національного відродження протягом 20-х рр. ХХ ст. в
системі ВУАН було створено цілу мережу структурних підрозділів, котрі
вивчали українську історію, мову, літературу, фольклор, етнографію,
мистецтво тощо. Літописознавчі студії проводилися, зокрема, на кафед-
рах давньої української історії (керівник Д. Багалій) та давнього україн-
ського письменства (керівник В. Перетц), у комісії давнього українського
письменства (керівник В. Перетц), а також у ленінградському Товаристві
дослідників української історії, письменства та мови (керівник В. Пе-
ретц), яке було філією ВУАН. Значний внесок у вивчення літописання
зробив професорсько-викладацький склад українських вишів. Також плід-
ною в цьому напрямку виявилася діяльність науковців, котрі мешкали в
Західній Україні або опинилися в еміграції.
Протягом 1918–1935 рр. побачили світ кілька статей, де порушувалися
питання історіографії давньоруського літописання і йшлося про пуб-
лікацію або переклади літописних пам’яток.
Так, про виконаний у 1814–1820 рр. ректором Львівської генеральної
духовної семінарії Іваном Лаврівським переклад частини «Повісті вре-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
348
менних літ» (далі — ПВЛ) польською мовою розповідає А. Андрохович3.
Пізніше втрачений рукопис був відомий польському історику й архео-
графу А. Бельовському. На думку А. Андроховича, І. Лаврівський став
перекладати літопис із метою познайомити польську громадськість Гали-
чини з високим рівнем української середньовічної історіографії та куль-
тури.
Про роботу голови Археографічної комісії А.Ф. Бичкова з підготовки
до видання «ПСРЛ» ідеться в розгорнутій статті Д. Абрамовича4.
1922 р. в збірнику, присвяченому пам’яті академіка О. Шахматова,
була надрукована стаття Д. Абрамовича «Труды А.А. Шахматова в об-
ласти истории русской литературы»5. У ній автор спочатку коротко
зупиняється на шахматовських прийомах і методах дослідження історико-
літературних пам’яток, а потім переходить до характеристики наукової
спадщини свого вчителя. При цьому він особливо підкреслює заслуги
Олексія Олександровича на ниві вивчення московських літописних зве-
день і редакцій Російського хронографа ХV–ХVІ ст. «Но в центре исто-
рико-литературных интересов А.А. Шахматова, — цілком справедливо
зазначає Д. Абрамович, — несомненно, стояло древнерусское летопи-
сание, в частности “Повесть временных лет”. Этот замечательнейший
памятник нашей книжности был неразлучным спутником А. А. на всём
протяжении его научной жизни и деятельности»6. Тому Д. Абрамович
також зупиняється на характеристиці таких праць О. Шахматова, як
«Сказание о призвании варягов», «Житие Антония и Печерская лето-
пись», «Толковая Палея и Русская летопись», «Один из источников
летописного сказания о крещении Владимира», «Корсунская легенда о
крещении Владимира», «Мстислав Лютый в русской поэзии».
Про здійснений у ХVІІ ст. польський переклад літопису Нестора, що
потрапив до збірника уніатського київського митрополита Льва Кишки,
згадує Й. Скрутень7.
В. Пархоменко оприлюднив уривки з 10 листів, які 1912, 1913, 1914 й
1920-го рр. написав до нього О. Шахматов8. Завдячуючи цій публікації,
ми можемо, зокрема, довідатися про роботу академіка над ПВЛ, позна-
йомитися з його думками стосовно монографії М.Д. Присьолкова «Очер-
ки по церковно-политической истории Киевской Руси Х–ХІІ вв.» та
цінними зауваженнями щодо методики дослідження давньоруського літо-
писання.
Наступного року після кончини А. Лященка з’явилася стаття В. Пе-
ретца, присвячена пам’яті покійного9. У ній академік наголошує, що його
колега «принадлежал к числу лучших знатоков древнерусского летопи-
сания, соединяя с громадной начитанностью в нем также и прекрасное
знание скандинавских саг и обладая выдающейся проницательностью и
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
349
остротою анализа»10. Далі В. Перетц викладає зміст статей А. Лященка
«”Eymunder Sage” и русские летописи» й «Летописные сказания о смерти
Олега Вещего».
Найбільшу групу серед літописознавчих студій 1918–1935 рр. Станов-
лять спеціальні розвідки, у яких розглядаються питання авторства літо-
писів, історичної достовірності та джерельної основи окремих літописних
статей. Сюди ж можна зарахувати й ті праці, автори яких простежують
вплив літописних пам’яток на інші твори красного письменства або
фольклору.
Так, спеціальну розвідку Є. Перфецький присвятив з’ясуванню автор-
ства ПВЛ11. На думку вченого, Нестор не був причетний до укладання
даного твору, оскільки літописні статті 1015, 1051 й 1091 рр., у яких
розповідається про князів Бориса та Гліба, початок Печерського монас-
тиря і його ігумена Феодосія, мають суттєві розбіжності з безперечно
належними Нестору «Житієм Феодосія» та «Читанням про Бориса і
Гліба». Для вирішення цього складного питання науковець активно ви-
користовує результати виконаного О. Шахматовим порівняльно-тексто-
логічного аналізу статей 1015 й 1051 рр. у Київському зведенні 1074 р.,
Початковому зведенні та ПВЛ. Коли б Нестор був укладачем ПВЛ, на
думку Є. Перфецького, то коротеньке сказання про вбивство Бориса та
Гліба з Початкового зведення він замінив би власним розлогим опо-
віданням високої історичної вартості — «Читанням про Бориса і Гліба», а
не чужим, глибоко протилежним за суттю матеріалом. По-друге, за Київ-
ським зведенням 1074 р. й «Житієм Феодосія» Києво-Печерський монас-
тир отримав студійський статут від Єфрема-скопця, у той час як за
Початковим зведенням і ПВЛ — від ченця Михайла. І в цьому випадку,
переконаний Є. Перфецький, Нестор Літописець повинен був виправити
своє першоджерело — Початкове зведення за власним твором — «Житієм
Феодосія».
Традиція про авторство Нестора склалася протягом ХV–ХVІІ ст. Для її
створення особливо прислужився києво-печерський чернець Полікарп.
Згідно з Є. Перфецьким, Нестор був автором не лише двох вищезазна-
чених житій, а, імовірно, і згаданого Полікарпом «Житія про блаженних
отців, про Дам’яна, Ієремію, Матвія та Ісакія». Останнє, можливо, навіть з
іменем автора могло пізніше потрапити до складу ПВЛ, що й спонукало
Полікарпа приписати все зведення перу Нестора. Порівняння обох Касія-
нівських редакцій Києво-Печерського патерика дозволило Є. Перфець-
кому категорично стверджувати, що вставки з іменем Нестора Касіян
зробив не на підставі якихось писемних джерел, а використавши власний
домисел.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
350
Суттєвим недоліком розглянутої статті, на наш погляд, є асимет-
ричність її загальної аргументаційної побудови. Адже, зібравши значну
кількість доказів, які свідчать проти авторства Нестора, Є. Перфецький не
врахував чимало аргументів «за», а саме — відмінності жанрової природи
житійної та літописної літератури, можливості появи різночитань вна-
слідок пізнішого редакторського втручання в первісний текст тощо.
Згодом, переглядаючи свою схему східнослов’янського літописання, уче-
ний відмовився від попередніх висновків і визнав Нестора автором пер-
шої редакції ПВЛ.
У невеликій замітці В. Щербина торкнувся питання впливу суздаль-
сько-нижегородсько-городецького єпископа Діонісія на розвиток літо-
писної справи Північно-Східної Русі12. Авторська версія базується на
зробленому під 6885 р. записі в Лаврентіївському літописі й біографічних
відомостях про Діонісія (бл. 1300–1385). Цей уродженець Київщини свого
часу прийняв постриг у Києво-Печерській лаврі, а згодом перебрався до
Нижнього Новгорода, заснував там Вознесенський монастир і став його
настоятелем. Отримавши 1371 р. сан єпископа, Діонісій брав активну
участь у церковних і політичних справах Північно-Східної Русі, зокрема
відзначився під час боротьби за митрополичий престол, котра спалахнула
1378 р. після смерті митрополита Олексія. «Не вважаючи на те, —
підкреслює В. Щербина, — що більшу частину свого життя він провів у
Суздальському краю, Діонісій ніколи не поривав зв’язку з Києвом й умер
Київським митрополитом»13. Тому науковець дозволив собі висловити
припущення, що Діонісій не тільки благословив складання Лавренті-
ївського літопису, а й міг бути його ініціатором і безпосереднім учас-
ником. Літописна робота скоріше за все велася в улюбленому монастирі
владики — Нижегородському Вознесенському. А всю необхідну літе-
ратуру, очевидно, привіз із Києва сам Діонісій. Підбиваючи підсумки,
В. Щербина запропонував для більш точної відповідності назви й історії
твору перейменувати Лаврентіївський літопис на літопис Діонісія.
Питання історичного змісту літописного оповідання про захоплення
Києва варягами розглядається в невеликій розвідці В. Пархоменка «Русь в
ІХ веке»14. Як намагається довести автор, київська літописна традиція
докорінно переробила первісну усну інформацію про взаємини прибулих
з Приазов’я полян із уличами й деревлянами. Через тісне об’єднання
названих племен у ХІ ст. місцеві книжники нібито не могли сприйняти
факт порівняно недавнього завоювання Києва полянами. Тому «Лето-
писцы, а может быть, даже и…их предшественники, творцы нового
предания, «переодели» героев старого предания — Аскольда, Олега,
Игоря в норманнов…»15. При цьому вони не зуміли повністю стерти
«історичне ядро» оповідання (боротьба полян із уличами й деревлянами),
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
351
хоча всупереч дійсності зобразили варягів «в неестественной роли —
мирных завоевателей более культурного юга и насадителей здесь госу-
дарственности»16. Однак переважна більшість науковців не підтримали
запропоновану В. Пархоменком таку інтерпретацію літописного тексту.
Для спростування припущення В. Брімма, котрий допускав існування
як південного — старшого, так і північного — норманського етнонімів
«Русь», які злилися в Києві після появи тут варягів, В. Пархоменко
спирається поряд із іншими аргументами й на Початкове зведення.
Обстоюючи теорію приазовського походження Русі, історик стверджує,
що з літописного тексту можна зробити такі висновки стосовно назви
«Русь»: «во-первых, это имя возникло на юге в связи с Византией и
походами туда и, во-вторых, позже затем уже оно принесено было в
Киев»17. Причому переміщення Русі з Приазов’я до Наддніпрянщини
В. Пархоменко пов’язує з діяльністю князя Ігоря Старого, який у його
працях має не північне, а південно-східне коріння.
Звертаючись до оповідання про Олега, уміщеного в ПВЛ, науковець
постійно підкреслює його тенденційність і позаісторичний характер18.
Судячи з Початкового зведення, у другій половині ХІ ст. в Києві побу-
тували неясні перекази про Олега, що, як припускає В. Пархоменко, ще
не пов’язували цю особу з князівським урядуванням. І лише укладач
ПВЛ, отримавши у своє розпорядження договір 911 р. з Візантією, зро-
бив, відповідно до тодішніх уявлень, цього «руського» князя київським і,
до того ж, об’єднувачем східнослов’янських земель. На думку В. Пар-
хоменка, нагромадження імен і фактів, відсутність навіть легендарних
подробиць і суперечливість змісту свідчать про штучну скомбінованість
та історичну недостовірність оповідання ПВЛ про похід Олега на Київ.
Дослідник також торкнувся питання відображення північної (новгород-
ської та ладозької) традиції в літописному образі Олега.
Однак рішуча перевага історичної критики джерел над філологічною
суттєво знижує якість спостережень В. Пархоменка. Незважаючи на зу-
мовлений неоднорідністю джерельного матеріалу суперечливий характер
відомостей про Олега, і Початкове зведення, і ПВЛ, нехай і різною мірою,
але все-таки відображають реальні історичні факти. На жаль, поста-
вившись упереджено до історичної достовірності названих пам’яток,
дослідник у світлі своєї концепції намагається представити Олега не
київським князем, а історичним діячем виключно Приазовської Русі.
Відомості про Олега на сторінках ПВЛ і Новгородського І літопису
молодшого ізводу порівняв А. Лященко19. При цьому він не погоджується
з гіпотезою О. Шахматова про те, що в основі вступної частини другої
пам’ятки лежить Початкове зведення 1093 р; натомість підтримує В. Іст-
ріна, який доводив відрубність історії київського й новгородського літо-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
352
писання ХІ ст. Коли виникла потреба датувати в Новгородському І
літописі й ПВЛ статті Х ст., то цей процес також відбувався паралельно.
Кращою хронологією відзначається ПВЛ, редактори якої користувалися
візантійськими джерелами й договорами Русі з греками. На противагу
В. Істріну, А. Лященко вважає, що тексти останніх не були відомі редак-
тору Новгородського І літопису молодшого ізводу. Також дослідник не
поділяє версії О. Шахматова, за якою, відповідно до варязької генеало-
гічної легенди, новгородський книжник перетворив київського князя
Олега на воєводу Ігоря. Тому А. Лященко робить висновок про існування
в Х ст. двох Олегів — київського князя й воєводи Ігоря Рюриковича.
Інформація про діяльність першого збереглася на сторінках ПВЛ, а згадки
про другого містяться в Новгородському І літописі молодшого ізводу та
опублікованому 1912 р. гебраїстом С. Шехтером листі хозарського єврея
середини Х ст.
У спеціальному відгуку А. Лященко переглянув заперечення А. Брюк-
нера стосовно накресленої О. Шахматовим генеалогії Володимира Свято-
славича по материнській лінії20. На думку польського історика, ім’я
«Нискиня» не вживалося в давньоруському літописанні й потрапило до
хроніки Я. Длугоша через непорозуміння. Натомість А. Лященко перера-
ховує наведені О. Шахматовим випадки використання цього імені в
східнослов’янських джерелах ХVІІ–ХVІІІ ст. Однак при цьому він не
врахував залежності цих пам’яток, зокрема Густинського літопису, від
польської історіографії ХVІ ст., що, у свою чергу, активно використо-
вувала працю Я. Длугоша. Не знайшла в А. Лященка підтримки й спроба
А. Брюкнера довести, ніби Нестор об’єднав у одне оповідання різні версії
народного переказу про помсту Ольги деревлянам. У даному випадку
український науковець цілковито на боці О. Шахматова, який розглядав
оповідання про чотири помсти Ольги як пізніші штучні вставки до
первісного літописного тексту. Заперечуючи гіпотезу О Шахматова про
Мала — Нискиню й Малушу — Малфредь, польський дослідник нама-
гається вивести ім’я дeревлянського князя Мала з вестготської формули
шлюбу — meth mund ok meth maeli, тобто древляни пропонували Ользі
шлюб з віном і урочистими заручинами. Однак, зауважує А. Лященко,
така версія була переконливо спростована ще 1912 р. С. Сиромятниковим
у статті «Древлянский князь и варяжский вопрос». Разом із цим,
А. Лященко не погоджується й з деякими непереконливими висновками
О. Шахматова, зокрема про тотожність Люта Свенельдича — Мискині —
Мстиші — деревлянського князя Мала.
Еволюцію фактичної основи оповідання Іпатіївського, Лаврентіївсько-
го, Воскресенського й Густинського літописів про захоплення Києва
Батиєм побіжно висвітлив Т. Сушицький21. Він показав, як унаслідок
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
353
поступового обростання реальної історичної інформації матеріалами з
переказів, авторським домислом і художніми деталями в ХVІІ ст. скла-
лася книжна легенда про цілковите запустіння Києва й Наддніпрянщини
після монголо-татарської навали, що знайшла остаточне втілення в Київ-
ському «Синопсисі».
За припущенням А. Лященка, у вміщеному під 1148 р. до Никонів-
ського літопису оповіданні про богатиря Дем’яна Куденевича, можливо,
відобразилося свідчення місцевого Переяславського літопису про бороть-
бу Ізяслава Мстиславича та його сина Мстислава з Глібом Юрійовичем за
Переяслав22. Укладач Никонівського літопису зберіг епічний характер і
фактичну основу першоджерела, хоча й модернізував його мову, допов-
нив новими легендарними подробицями й моралізаторськими роздумами.
Сліди двох давньоруських героїчних пісень (предтечі українських дум)
виявив у оповіданнях ПВЛ про походи Олега та Ігоря на греків 907 й
941 рр. Т. Коструб23. Виконавши розбивку літописних уривків на ритмічні
рядки, він спробував реконструювати обидва народнопоетичні твори. На
наявність величальної пісні князю Святославу, прихованої в літописі,
раніше вказав М. Грушевський. Усе це дало підстави Т. Кострубу стверд-
жувати про існування давньоруської героїчної поезії вже в Х ст., коли
християнство на землях Київської Русі ще не набуло загального поши-
рення. Тому дослідник більше схиляється до гіпотези Ф. Колеси, котрий
виводив форму дум від похоронних голосінь, і вимагає обережного
ставлення до спроб В. Бирчака поставити давньоруську героїчну пісню
під вплив візантійського церковного гімну.
Спираючись на подібність покаянних промов князя Ігоря Святославича
й Олексія Поповича, які містяться в оповіданні Київського літопису про
похід Ігоря на половців 1185 р. й думі про Олексія Поповича Пиря-
тинського, В. Перетц вважає їх відгомоном давньоруської епічної тра-
диції, обробленої в літописі «книжником у церковно-повчальному дусі
відповідно до випадку з князем Ігорем, а в думі — народним співаком, у
смаку й дусі козацької епохи»24.
Спробу дослідити історію переказу про Кия, Щека, Хорива та їхню
сестру Либідь і з’ясувати його взаємини зі старогерманським епосом
зробив М. Тершаковець25. Текст Іпатіївського зведення свідчить, що в
часи складання ПВЛ на Київщині існували дві версії легенди про Кия. На
думку дослідника, старша з них, яка починала вже виходити з ужитку,
представляла Кия простим човнярем-перевізником, натомість у молод-
шій, що набирала все більшої популярності, ідеться про полянського
князя Кия. Як припускає науковець, корені першого варіанту сягають
останніх століть передхристиянської — перших століть християнської
ери — часу побуту кельтів у Південно-Східній Європі. Звертаючись за
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
354
допомогою до етимологічного аналізу, він виводить слово «Либідь» від
кельтського «lu(p)et» — «весло» через посередництво германського
«lubed», а «Кий» — також від первісного кельтського слова, схожого за
значенням із сучасним французьким «quai» — гребля на річці, корабельна
пристань, місце вивантаження товарів, висадки та посадки. Зауважимо,
що, на відміну від М. Тершаковця, абсолютна більшість дослідників
схильна розглядати тезу про човняра-перевізника як результат свідомого
спотворення історичної перспективи новгородськими книжниками ХІ–
ХІІІ ст. М. Тершаковець охарактеризував також вміщені до пізніших літо-
писних пам’яток інші варіанти легенди, що суттєво відрізнялися від
викладених у ПВЛ. Простеживши літературну долю легендарного сю-
жету в старогерманському фольклорі, творах Йордана й Саксона Гра-
матика, він показав, що реальне історичне підґрунтя становлять мотиви
боротьби придністровських слов’ян із готами в ІV ст.
У спеціальній статті А. Лященко проаналізував літописні оповідання
про смерть князя Олега у зв’язку зі скандинавськими сагами про смерть
норвезького витязя Одда26. Як показує автор, відповідне сказання ПВЛ
становить собою народний переказ, доповнений запозиченнями з «Хро-
ніки» Георгія Амартола й власними коментарями літописця. Зіставлення
різних версій сказання у складі Іпатіївського, Радзивілівського, Суп-
расльського, Архангелогородського літописів, Новгородського І літопису
молодшого ізводу, літописця Переяслава-Суздальського й літопису Авра-
амки дозволило науковцю слідом за О. Шахматовим відтворити етапи
його редакторської обробки на сторінках Найдавнішого київського зве-
дення 1039 р., Новгородського зведення ХІ ст. й ПВЛ. Розглянувши сагу
про Одда, головний герой якої тривалий час жив на Русі, був київським
князем і після повернення на батьківщину помер від укусу змії, А. Ля-
щенко виявляє її зв’язки зі східнослов’янським літописанням. Причому
найближче текст пам’ятки скандинавського епосу стоїть до Архангело-
городського літопису. Різні сюжетні деталі саги, а особливо той факт, що
Одд носив прізвисько «Віщий» (скандинавське «Helgi», тобто «Олег»)
дають підстави науковцю ототожнити його з князем Олегом і поставити в
залежність від саги рядки реконструйованого О. Шахматовим Найдав-
нішого київського зведення: «Иде Олегъ к Новугороду и оттуда за море, и
уклюну и зміа въ ногу, и с того умре». Коли звістка про смерть Олега-
Одда дійшла на Русь, то для урочистої тризни на честь покійного князя в
Ладозі й Києві були насипані кургани, які в давньоруській мові нази-
валися могилами (замість сучасного слова «могила» в старовину вжи-
валося слово «гроб», а замість сучасного «труна» — «корста»). Знаючи
про існування цих могил, укладачі пізніших зведень стверджували, ніби
Олег помер у Ладозі або Києві.
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
355
В. Пархоменко підкреслив цінність даної статті для вивчення взаємо-
впливів між давньоруським літописанням і скандинавськими сагами.
Однак зроблені її автором історичні висновки не задовольняють рецен-
зента, оскільки для встановлення реального факту «не досить лише
з’ясувати історію походження літописного тексту про цей факт»27, а слід
залучити весь комплекс доступних джерел.
Зіставивши текст саги про Олафа Тріггвасона з оповіданнями ПВЛ,
А. Лященко зробив висновок, що ні сага, ні літопис не послужили
джерелом один одному28.
У третій статті шляхом порівняння відомостей ПВЛ, Новгородського
І літопису й Еймундової саги цей же автор встановлює історичну основу
сюжету скандинавського епічного твору про боротьбу Ярослава зі Свято-
полком і Брячиславом і участь у ній загонів конунга Еймунда та ярла
Рагнара29. У результаті А. Лященко приходить до висновку, що «Хро-
нология саги, идущая по годам договоров Эймунда с Ярославом, соот-
ветствует хронологии летописи, начиная с 1016 года…»30. З погляду
науковця, свідчення саги про вбивство Святополка варягами виглядає
більш правдоподібним за літописну версію. Воно могло не потрапити до
літописів через «чернечу традицію», що вимагала зображувати Ярослава
Мудрого у винятково позитивному плані. «Трудно было поэтому лето-
писцам-сводчикам, — міркує А. Лященко, — допустить свидетельство
хотя бы о косвенном участии Ярослава в убийстве Святополка, когда
летопись заклеймила Святополка прозвищем «Окаянного»31.
Питання про стилістичну залежність давньоукраїнського літописання
від пам’яток перекладної літератури поставив В. Перетц. Причому він
цікавився не стільки використанням фактичного матеріалу, скільки тим,
«чи можна за кожним словом літопису, за його оповіданням про події —
бачити справжні події, або — чи не маємо ми часом замість реальних
подій лише готові стилістичні формули, що їх літописець запозичив
цілком зі свого джерела, або такі, що виникли з бажання літописця подати
дещо подібне, аналогічне до того, що він вичитав у своєму джерелі»32.
За В. Перетцом окремі біблійні стилістичні формули та вислови відоб-
разилися на сторінках ПВЛ і Київського літопису в деяких батальних
сценах і картинах руйнування міст. Можна припустити, що, змальовуючи
звичаї деревлян, літописець також спирався на Біблію (ХХІ розділ Книги
Суддів). Вторгнення в літописний текст деталізації з «Хроніки» Георгія
Амартола академік помічає в розповіді про чашу, зроблену печенізьким
князем із черепа Святослава. Розглянувши зображену автором ПВЛ сцену
вбивства князем Глібом Святославичем новгородського волхва, В. Перетц
зазначає, що, незважаючи на її реальне історичне підґрунтя, «вигляд,
мотивування та самий ефект вчинку князя сформульовано, на нашу
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
356
думку, не без впливу Хроніки Амартола»33. Літописні оповідання про
виловлену в річці Сітомлі дитину-виродка й мерців, які 1092 р. вбивали
жителів Полоцька, також побудовані на запозиченнях із цього джерела, а
можливо, і з «Олександрії». Оскільки пов’язані з птахами знамення не
були властиві язичницьким релігійним уявленням східних слов’ян, то
зображення хмари орлів і воронів, котрі, кружляючи над військом, віщу-
вали нищівну поразку одній зі сторін у Ярославській битві, постало в
Галицько-Волинському літописі під впливом візантійської літературної
традиції.
В іншій своїй статті В. Перетц наводить приклади збігу літописної
термінології військового побуту з військовою лексикою та фразеологією
біблійних книг34.
Досліджуючи протягом 1918–1935 рр. у різних аспектах «Слово о
полку Ігоревім», українські науковці зупинялись і на такій важливій
проблемі, як «Слово» й літописання. Так, А. Лященко спробував вста-
новити час і місце написання поеми, а також з’ясувати її відношення до
літописних оповідань про похід Ігоря Святославича на половців 1185 р.35
Спільні сюжетні подробиці й близькість «Слова о полку Ігоревім» до
відповідного уривку Київського літопису дозволили автору порушити
питання про вплив однієї пам’ятки на іншу. При цьому він не погод-
жується ні з К. Бестужевим-Рюміним, котрий заперечував безпосередній
зв’язок між обома творами, ні з тими, хто вважав, що поема вплинула на
літопис. За допомогою вибраного з Іпатіївського зведення матеріалу
А. Лященко доводить, що вже на початку ХІІ ст. для змалювання бо-
ротьби з половцями давньоруські книжники виробили особливий стиль,
який не міг не позначитися на «Слові». Наведені в статті текстуальні
паралелі переконливо свідчать про мовно-стильову схожість Київського
літопису й «Слова» та дають досліднику додаткові підстави розглядати
цей літопис як одне з джерел поеми.
З іншого боку, В. Перетц підтримує й розвиває думку І. Хрущова й
В. Міллера про вплив «Слова» на давньоруське літописання36. У фунда-
ментальній монографії «Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка феодальної
України-Руси ХІІ віку» він вказує на композиційну та стилістичну схо-
жість «Слова» й оповідання Київського літопису про похід 1185 р.,
знаходить лексичні відповідники в тексті обох пам’яток. Особливу об-
разну співзвучність із героїчною поемою академік вбачає у сповнених
очищаючого трагічного змісту літописних рядках: «и тако во день святого
воскресения наведе на ня Господь гнѣвъ свой, в радости мѣсто наведе на
ны плачь и во веселья мѣсто желю на рѣцѣ Каялы».
Давньоруським пам’яткам про князів Бориса та Гліба, у тому числі й
літописному оповіданню, присвятив спеціальну розвідку С. Бугослав-
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
357
ський37. Оскільки стаття 1015 р. стилістично не випадає із загальної
канви, то він має можливість розглядати її як органічну частину літо-
писного тексту, а не готову вставку. Через відсутність у анонімному
«Сказанні про Бориса та Гліба» іншого фактичного матеріалу, крім того,
який є в літописі, С. Бугославський вважає малоймовірним припущення
О. Шахматова, за яким в основі обох пам’яток лежало спільне джерело.
Детально зіставивши Лаврентіївський літопис зі «Сказанням про Бориса
та Гліба», науковець переконується в тому, що останнє повністю за-
сноване на літописному тексті. З наведених ним прикладів неважко помі-
тити, що автор «Сказання» «сливе переписав літописні статті; дуже
небагато він проминув, багато поширив, додавши риторичних чи житій-
них формул. Він зумів де-не-де з літописного натяку зробити цілий
образний епізод. А втім, часто, покинутий на свої власні сили, він
розгублюється, суперечить собі, губить нитку зв’язного оповідання»38.
З огляду на мету твору, відсутність у його літописному джерелі
«Пам’яті й похвали Володимиру», якої не було й у Початковому зведенні
1093 р., а також авторську згадку біографічного характеру С. Бугослав-
ський датує «Сказання» початком 50-х рр. ХІ ст. й ставить його в пряму
залежність від Найдавнішого київського зведення 1039 р. Серед додат-
кових джерел «Сказання про Бориса та Гліба» Нестора в розвідці названо
й літописне зведення, одне з попередників першої редакції ПВЛ.
Спробу розкрити літописну джерельну основу шести житійних опо-
відань Дмитра Ростовського про давніх українських святих зробив
Д. Абрамович39. Він встановив, що головними джерелами «Успіння вели-
кого князя Володимира» були: Густинський літопис, Київський «Синоп-
сис» і меншою мірою ПВЛ; «Житія й успіння княгині Ольги» — ПВЛ,
Київський «Синопсис» і просторе «Житіє Ольги» зі «Степенної книги»;
«Страждання варягів-мучеників» — ПВЛ; «Вбивства Ігоря Ольговича,
князя Чернігівського та Київського» — Київський літопис і «Пролог».
Оповідання ж про мучеників Михайла, князя чернігівського, та його
боярина Федора складено на основі «Великих четьїх-міней» митрополита
Макарія, доповнених двома цитатами з «Синопсису». І лише в «Повісті
про смерть митрополита Константина», усупереч запевненням автора
«Четьїх-міней», Д. Абрамович не виявляє слідів літописних пам’яток.
У своїй розвідці науковець висловлює також кілька зауважень стосовно
способів опрацювання Дмитром Ростовським запозиченого матеріалу.
Проведений порівняльно-текстологічний аналіз дав можливість дослід-
нику констатувати, що Дмитро Ростовський використав ПВЛ і Київський
літопис у складі якогось нині втраченого південно-західного зведення,
що, можливо, лягло в основу Густинського літопису. Свої спостереження
Д. Абрамович щедро ілюструє численними розлогими текстуальними
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
358
паралелями, які за браком ґрунтовних коментарів і пояснень місцями
переобтяжують статтю.
У списку Златоструя ХІІ ст. Д. Абрамович виявив уривок з Х книги
хроніки Іоанна Малали (диспут апостола Петра з Симоном волхвом) і
порівняв його з текстом хроніки в Архівському Хронографі та обох
редакціях Еллінського літописця40. Як вважає дослідник, наявність двох
різних перекладів свідчить, що хроніка Малали поширювалася на Русі не
тільки у складі хронографічних компіляцій.
Про особливості передачі Я. Длугошем власних імен і географічних
назв, які потрапили до «Історії Польщі» з давньоруського літописного
матеріалу, розповідає А. Лященко41.
До іншої групи належать, як правило, об’ємні синтетичні публікації,
в яких здійснено дослідження літописної традиції ХІІ–ХІІІ ст. окремих
удільних центрів давньоруської держави — Перемишля, Переяслава,
Новгорода, Володимира-на-Клязьмі тощо.
Одним із вершинних досягнень українського літописознавства 1918–
1935 рр. є монографія Є. Перфецького, присвячена, головним чином,
володимирським літописним зведенням 1189 і 1193 рр.42 Дотримуючись в
основному конструкції О. Шахматова, автор поділяє весь залучений літо-
писний матеріал за відображенням у ньому Bолодимирського зведення
1189 р. на три редакції: південну (Іпатіївське, Хлєбниківське, Погодін-
ське, Єрмолаївське зведення тощо), північну (Лаврентіївське, Радзиві-
лівське, Троїцьке, Переяславо-Суздальське зведення тощо) та групу Воло-
димирського Поліхрону (Тверське, Львовське, Воскресенське, Никонів-
ське, Новгородське ІV, Софійське І та зведення, використане Я. Длуго-
шем у «Історії Польщі»). До особливої редакції належить Новгородський
І літопис старшого й молодшого ізводів. І, нарешті, осторонь від спільної
літописної кодифікації стоять Новгородський ІІ, ІІІ, Псковський І літо-
писи тощо, що мають переважно місцевий характер.
Дослідник помітив, що виділений ним зі зведень південної та північної
редакцій новгородський матеріал ХІІ ст. схожий або дослівно збігається з
відповідними рядками зведень Володимирського Поліхрону, зате суттєво
відрізняється від тексту Новгородського І літопису. Спільноруські й
новгородські статті Новгородського ІV, Софійського І, Тверського та
Львовського літописів закінчуються в першій чверті ХV ст. Це ж саме
стосується й спільноруських повідомлень Воскресенського й Никонів-
ського літописів. Отже, усі перераховані пам’ятки походять від одного
протографа — спільноруського зведення, в основі якого лежить Воло-
димирське зведення 1189 р. Незважаючи на тотожність новгородських
звісток, наявність різночитань у спільноруських записах «показывает, что
своды северной и южной редакции положены на иной древней лето-
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
359
писной традиции, нежели первоисточник Тверской, Львовской, Нов-
городской ІV, Софийской І и сх. (т.е. свод перв. четв. ХV ст.)»43.
Шляхом порівняння текстів Воскресенського й Никонівського (в ос-
нові яких поряд із найдавнішим Володимирським зведенням лежить
Московське зведення кінця ХV ст. та ін.), Тверського і Львівського (що,
крім цього ж найдавнішого Володимирського зведення, спиралися на
південний літопис середини ХІІІ ст., новгородський початку ХІV ст.
тощо), а також Лаврентіївського, Радзивілівського й подібних літописів
Є. Перфецький відновлює склад найдавнішого Володимирського зве-
дення 1189 р., тобто Володимирського Поліхрону. Він доводить, що,
незважаючи на своє доволі пізнє походження, складений на початку
ХV ст. протограф групи Володимирського Поліхрону зберіг у собі дав-
ніші риси, ніж протограф північної редакції, але, з іншого боку, на
відміну від останнього, він містить і ряд пізніших доповнень. Відштов-
хуючись від результатів текстологічного аналізу звісток ХІІ ст., науко-
вець, на відміну від О. Шахматова, датує створення найдавнішого Воло-
димирського зведення не 1185, а 1188–1189 рр. На користь такого при-
пущення свідчить інформація про ростовсько-володимирського єпископа
Луку (1185–1189) і використання володимирським книжником доведе-
ного до 1186 р. Переяславського зведення. По-третє, з 1189 р., за спосте-
реженням Є. Перфецького, змінюється концепція володимирського літо-
писання, головним завданням якого стало уславлення Володимира-на-
Клязьмі та моральне виправдання діяльності князя Всеволода Юрійовича.
Розглянувши склад Володимирського зведення 1189 р., Є. Перфецький
приходить до висновку, що його основним джерелом було Переяславське
зведення 1186 р. Він дає характеристику виділеним із літописних текстів
переяславським звісткам і поділяє Переяславський літопис на дві час-
тини. Перша — «Єпископський Переяславський літопис» — включає
лаконічні повідомлення, що тягнуться до початку 1150-х рр. і стосуються
історії місцевої єпархії. Розгорнуті образні статті за 1160-80-і рр., які
відображають авторське ставлення до подій і головним чином пов’язані з
особою переяславського князя Володимира Глібовича, утворюють «Кня-
жий Переяславський літопис».
Перший переяславський літописний запис датується 1118 р., коли
переяславську єпископську кафедру очолив колишній ігумен Києво-
Видубицького монастиря, укладач 2-ї редакції ПВЛ Сильвестр. Такий збіг
дозволяє Є. Перфецькому розглядати його зачинателем переяславського
літописання, в основу якого була покладена привезена ним з Києва ПВЛ.
Безпосереднім продовжувачем ПВЛ у межах київської літописної
традиції дослідник вважає Київське зведення 1174 р. Крім ПВЛ і Першого
київського літопису, до нього ввійшов також Новгородський княжий
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
360
літопис першої редакції. Ідейний та стилістичний аналіз київських літо-
писних записок дає можливість ученому пов’язати їх укладання з по-
слідовною роботою двох-трьох літописців. Беручи до уваги згадки в
порічних записах 1127 і 1145 рр. про Андріївський Янчин монастир і його
ігумена Григорія, він припускає, що до 1145 р. Київський літопис вівся
саме в цій фамільній обителі Мономаха. У межах з 1146 по 1154 рр. даний
твір становить цілісне розгорнуте оповідання, створене сучасником подій,
близьким до київського князя Ізяслава Мстиславича. При аналізі цієї
частини літопису вчений перш за все зупиняється на характеристиках, які
автор дає князям Ізяславу Мстиславичу та Юрію Володимировичу. На
думку Є. Перфецького, остання частина «Первой Киевской летописи
(1155–1174), если ведётся, быть может, и не тем лицом, что и пре-
дыдущая, то всё-таки ведётся искренним сторонником Мономахова
рода»44. Перший київський літопис 1174 р. ввійшов до зведень Воло-
димирського Поліхрону, північної та південної редакцій, натомість Дру-
гий київський літопис 1198 р. — тільки до останньої групи пам’яток.
Наявність перерви за 1161–1173 рр. в новгородських записах Володи-
мирського зведення 1189 р., які загалом тягнуться до 1182 р., свідчить, що
книжник черпав їх не безпосередньо з новгородського джерела, а корис-
тувався якимось спільноруським зведенням, молодшим за Київське зве-
дення 1174 р. «Таким общерусским сводом, в котором составитель древ-
нейшего Владимирского свода (1189-го года) нашел все эти новгородские
сведения, — вважає Є. Перфецький, — мог быть только Переяславский
свод 1186 года»45. Серія новгородських звісток у Київському зведенні
1174 р. закінчувалася 1160-м роком. Переписавши це джерело, переяслав-
ський книжник протягом 1174–1186 рр. самостійно продовжував його
інформацією різного походження, у тому числі й новгородського. Як
переконливо показує дослідник, до складу Переяславського зведення
1186 р. входили відредагована в Переяславі ПВЛ, Київське зведення
1174 р., місцевий Переяславський літопис, новгородський літописний
матеріал 1174–1182 рр. і, можливо, елементи народного епосу. У на-
ступних параграфах ІІ розділу він характеризує інші джерела Володи-
мирського зведення 1189 р. — суздальські літописні записки 1140–50 рр.,
«Сказання про вбивство Андрія Боголюбського» та Володимирський
літопис другої половини ХІІ ст.
Як бачимо, історію давньоукраїнського (переяславського й київського)
літописання ХІІ ст. Є. Перфецький розглядає, головним чином, з точки
зору його використання у Володимирському зведенні 1189 р. Саме через
це він не приділяє достатньої уваги Київському зведенню 1198 р.
Безперечною заслугою науковця була висунута ним цікава гіпотеза про
існування в новгородській літописній традиції ХІІ — першої половини
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
361
ХІІІ ст. не лише владичного, а й княжого літописання. Вивчення складу
Новгородського зведення першої половини ХІV ст., покладеного в основу
Новгородського І літопису старшого ізводу, дозволяє автору зробити
висновок, що, крім новгородського владичного, до нього увійшов ще й
новгородський княжий літопис, а також спільноруське зведення, на якому
базується північна редакція. Виконане дослідником зіставлення текстів
показує, що вміщений до Новгородського І літопису новгородський
матеріал за 1117–1160 і 1174–1182 рр. цілковито відрізняється від ана-
логічного тексту зведень північної та південної редакцій і групи Воло-
димирського Поліхрону. Натомість майже всі інші новгородські записи із
залучених для порівняння пам’яток майже або дослівно співпадають.
Отже, у ХІІ ст. в Новгороді існував відмінний від владичного літопис,
який висвітлював життя й діяльність новгородських князів і відобразився
у зведеннях Володимирського Поліхрону, північної й південної редакцій.
Відповідаючи на питання про авторство новгородського княжого літо-
пису, Є. Перфецький пов’язує укладання його статей за 1130–60-й рр. з
ім’ям ієродиякона й доместика новгородського Антонієвого монастиря
Кирила. На думку вченого, княже літописання в Новгороді тривало від
першої чверті ХІ ст. до 1216 р. І лише після цього року виразні змістові й
текстуальні паралелі новгородського матеріалу Новгородського І літо-
пису й редакції Володимирського Поліхрону свідчать, що весь цей мате-
ріал походить із спільного першоджерела — новгородського владичного
літопису.
Торкаючись питання виникнення зведень північної та південної редак-
цій, Є. Перфецький доводить, що спільний текст, котрий лежить у їх
основі, у свою чергу походить від Володимирського зведення 1189 р.
Наявність у Лаврентіївському, Радзивілівському, Троїцькому, Переяс-
лаво-Суздальському літописах ряду київських, переяславських звісток,
відсутніх у пам’ятках групи Володимирського Поліхрону, свідчить, що
протограф північної редакції було створено пізніше, ніж Володимирське
зведення 1189 р. На думку дослідника, «Этот свод мог появиться не
позднее 1193-го года»46, оскільки «на этом году кончается заимствование
южными редакциями суздальско-владимирских известий, кончаются до-
словно общие тексты обеих редакций — северной и южной»47. До того ж,
після 1193 р. володимирське літописання втрачає свою тенденційність,
яка проявлялась у моральному обґрунтуванні права Володимира-на-
Клязьмі бути столицею Північно-Східної Русі. Під час характеристики
Володимирського зведення 1193 р. Є. Перфецький зупиняється й на його
взаєминах із київським літописанням. Наявність повторних дослівних
читань у Володимирському зведенні 1193 р. свідчить, що його додаткове
джерело мало у своєму складі той же київський текст, що й Київське
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
362
зведення 1174 р., який був доповнений літописними записами, що велися
при Київському Софійському соборі, та переяславським літописним мате-
ріалом. Цим південноруським зведенням, що вплинуло на Володимирське
зведення 1193 р., дослідник вважає другу редакцію Київського зведення
1174 р. Сам факт такого впливу, на думку Є. Перфецького, «показывает,
какое громадное значение на Руси в то время всё ещё имело киевское
летописание, и что значение Киева, как летописного центра, все ещё было
первенствующим…»48.
Проведені студії дозволяють ученому вважати 1193 р. «переломом,
критическим моментом в истории всего русского летописания. С этого
года, после создания во Владимире-на-Клязьме общерусского свода,
летописание расходится по двум путям. Создаются две редакции, южная
и северная»49. На півночі Володимирське зведення 1193 р. було покладене
в основу Ростовської редакції першої половини ХІІІ ст., а на півдні воно
ввійшло до складу Київського зведення 1198 р.
У процесі дослідження Є. Перфецький поєднує порівняльно-текстоло-
гічний і логічно-смисловий аналіз літописного тексту, а також за необ-
хідності залучає історичні дані. Щоправда порівняльно-текстологічний
аналіз не завжди носить у нього системний характер. До того ж, засто-
сування кон’єктурної критики й реконструкцій іноді призводить до пере-
насичення монографії занадто сміливими гіпотезами, на що свого часу
вказав М. Грушевський50. На жаль, у праці немає й генеалогічної схеми,
необхідної для наочної ілюстрації складних текстологічних побудов.
У цілому ж, спираючись на методологічні досягнення О. Шахматова, його
учень накреслив струнку, логічно зв’язану та структурно завершену кар-
тину історії давньоруського літописання ХІІ–ХІІІ ст. Тому його моно-
графію можна зарахувати до найбільших здобутків не тільки україн-
ського, а й усього східнослов’янського літописознавства 1918–1935 рр.
Викладені в ній погляди про новгородське літописання Є. Перфецький
пізніше розвинув у спеціальній статті51. Автор насамперед прагнув «вияс-
нити головно те, який новгородський літопис увійшов в українське
літописання і в які відносини став цей великоруський новгородський
літопис до українського літописання»52. Із цією метою в північній, пів-
денній редакціях літописних зведень і в групі Володимирського Полі-
хрону він виділяє ряд записів за 1117–1160 і 1174–1182 рр., зміст яких не
залишає сумнівів щодо їхнього новгородського походження. Зіставлення
їх із відповідними рядками Новгородського І літопису показало, що
«Текст цих подій північної і південної або української редакцій майже
дослівно сходиться зі Львівським, Тверським, Новгородським ІV і Софій-
ським І літописами — у той самий час, коли в Новгородськім І літописі в
відповідних місцях бачимо або повні різниці тексту, або зовсім інше
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
363
представлення цих подій»53. Між пам’ятками перших трьох груп з одного
боку та Новгородським І літописом з іншого Є. Перфецький виявив також
значні розбіжності хронологічного характеру.
Наявність новгородських звісток у Тверському, Новгородському ІV,
Львівському й Софійському І літописах дозволила науковцю стверджу-
вати, що вони були й у самому Володимирському Поліхроні — зведенні
1189 р. Їхня ж присутність у зведеннях північної й південної редакцій
пояснюється тим, що й ці зведення базуються на Володимирському
Поліхроні, щоправда, на його пізнішій редакції. Увесь масив новгород-
ської інформації за 1117–1160 і 1174–1182 рр. з Володимирського Полі-
хрону висвітлює політичну діяльність та життя новгородських князів, не
торкаючися при цьому історії місцевої єпархії. На підставі цього Є. Пер-
фецький робить такий висновок: у Новгороді одночасно з владичним
літописанням, яке відобразилося в Новгородському І літописі старшого
ізводу, велося й княже літописання. Довівши, що новгородський вла-
дичний літопис безпосередньо користувався новгородським княжим літо-
писом, науковець виявляє сліди останнього в статтях Новгородського
І літопису за 1135–1137 рр. й в оповіданні 1134 р. про похід Всеволода й
Ізяслава Мстиславичів на Суздаль. До новгородського княжого літопису
дослідник відносить і деякі новгородські звістки ХІ ст.
Факт перерви в новгородських текстах між 1160 і 1174 рр., на думку
Є. Перфецького, свідчить, що укладач Володимирського Поліхрону взяв
їх не безпосередньо з новгородського джерела, а скористався Переяслав-
ським зведенням 1186 р., котре поклав у основу своєї праці. Але й
Переяславське зведення ввібрало в себе Київське зведення 1174 р., в
якому новгородські записи перериваються на 1160 р. Після ж 1174 р.
переяславський книжник самостійно продовжував роботу, використо-
вуючи матеріали різного походження, у тому числі й новгородські. Таким
чином, новгородський княжий літопис відобразився у Володимирському
Поліхроні через Київське й Переяславське зведення.
Відштовхуючись від переконливих аргументів О. Шахматова, що стат-
ті 1136–1137 рр. Новгородського І літопису, а також «Ученія, иже вѣдати
человѣку числа всѣх лѣт» належать перу доместика Антонієвого монас-
тиря ієродиякона Кирила, Є. Перфецький розглядає останнього як одного
з укладачів новгородського княжого літопису.
Велику наукову цінність для вітчизняного літописознавства становить
об’ємна праця Є. Перфецького, що присвячена вивченню перемишльської
літописної традиції54. Відправною точкою для її автора послужило поло-
ження О. Шахматова про існування в ХІІ ст. самостійного галицького
літописання, яке велося в Перемишлі або Галичі. Під час студій Є. Пер-
фецький спирається на розроблену О. Шахматовим схему східнослов’ян-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
364
ського літописання, дотримується його методики аналізу літописних
текстів, хоч у разі необхідності доповнює, уточнює або переглядає
висновки свого вчителя.
Для реконструкції тексту Перемишльського зведення 1100 р. і вста-
новлення його зв’язків з іншими зведеннями науковець залучив прак-
тично весь відомий на той час літописний матеріал — зведення південної
(Іпатіївський, Хлєбниковський, Погодінський, Єрмолаєвський літописи),
північної (Лаврентіївський, Радзивілівський, Троїцький, Переяславо-
Суздальський, Московський академічний літописи), північно-західної
(Софійський І, Новгородський ІV, Тверський, Львівський літописи) ре-
дакцій, І і ІІ Псковські, ІІ і ІІІ Новгородські літописи, а також Нов-
городський І літопис старшого й молодшого ізводів.
Провівши аналіз руських звісток, які містяться у складі «Історії
Польщі» Яна Длугоша, він дійшов висновку, що основне руське джерело,
що використав польський історик, охоплювало події від найдавніших
часів до 1225 р. Далі його текст було продовжено статтями 1227–1297 й
1316–1392 рр., запозиченими відповідно зі зведення південної редакції та
західноруських літописів. Ознайомлення з творчою лабораторією Я. Длу-
гоша дозволило Є. Перфецькому говорити про точну, часто буквальну
передачу автором «Історії Польщі» тексту свого основного руського дже-
рела, завдяки чому значно полегшуються перспективи дослідницької
роботи.
Виявивши в праці Я. Длугоша сліди перемишльського, київського,
галицького й володимиро-суздальського літописання, дослідник визначає
основне руське джерело «Історії Польщі» як спільне літописне зведення,
оскільки в ХІV — першій половині ХV ст. вже завершилася первісна
кодифікація спільноруського літописного матеріалу. Порівняльно-тексто-
логічний аналіз показав, що найстарша частина зведення 1225 р., що
охоплює виклад подій від найдавніших часів до 1100 р., найбільше від-
різняється від літописних пам’яток, які збереглися до нашого часу. Деякі
відповідності вона знаходить у Новгородському І літописі молодшого
ізводу, І і ІІ Псковських, Софійському І і Новгородському ІV літописах.
Зате стосовно статей 1126–1225 рр. зведення 1225 р. найбільше відповідає
текстові зведень південної редакції. Відсутність перемишльських звісток
зі зведення 1225 р. в інших джерелах «вказує на безумовний зв’язок зводу
1225 р. з Перемишлем. Цей звід нізвідки не міг узяти ці перемишльські
звістки… як тільки з літопису, який в Перемишлі вівся та який ввійшов
до складу зводу зложеного там же (коло 1100 року)…»55. Згідно з Є. Пер-
фецьким, Перемишльське зведення 1100 р. було складене з початкових
статей київського літописання (про події Х ст.), київського літописного
матеріалу ХІ ст., перемишльських статей за 80–90-і рр. ХІ ст. й продов-
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
365
жене місцевими записами до 1140 рр., коли Володимир Володаревич
переніс столицю з Перемишля до Галича. Другою частиною Перемишль-
ського зведення 1225 р., як вважає Є. Перфецький, є друга частина зве-
дення 1206 р., зредагованого у Володимирі-на-Клязьмі. Однак тверджен-
ня науковця, ніби укладач Перемишльського зведення 1225 р. відкинув
набагато повнішу першу частину зводу північної редакції, «бережучи
текст 1100 року яко дорогу реліквію свого рідного міста та країни»56,
виглядає малопереконливим.
Далі Є. Перфецький переходить до характеристики суспільно-полі-
тичних і культурних умов, що викликали в ХІІI ст. появу в Перемишлі
спільного східнослов’янського літописного кодексу. Він розглядає це
місто як потужний центр очоленої місцевим єпископом опозиції князів-
ській владі в Галичині. На думку вченого, кодифікаційна робота роз-
почалася не раніше 1225 р., бо під ним у тексті вміщено останній запис
про перемогу князя Ярослава над Литвою. Є. Перфецький висловлює
припущення, що її ініціатором був владика Антоній (1220–1225), який
перед прибуттям до Перемишля й після виїзду звідти обіймав посаду
новгородського архієпископа. Завершилося ж складання зведення при
його наступникові, не пізніше 1241 р., коли князь Данило Романович
розгромив резиденцію перемишльського єпископа.
І частину своєї праці Є. Перфецький присвячує встановленню зв’язків
між ПВЛ і текстом найдавнішої частини хроніки Я. Длугоша. Спочатку
він проводить порівняльно-текстологічний аналіз списків ПВЛ у зведен-
нях південної, північної та північно-західної редакцій для встановлення
спільних читань і розбіжностей. Після чого, ідучи за О. Шахматовим,
шляхом порівняння трьох редакцій ПВЛ із текстом Новгородського
І літопису молодшого ізводу, на ранніх відомостях якого відобразилося
джерело, що передувало ПВЛ, встановлює взаємини між ними й час
їхнього складання. Дослідник підкреслює, що статті ПВЛ другої поло-
вини ХІ — початку ХІІ ст. з північної й південної редакцій, що відсутні в
північно-західній, за своїм змістом стосуються Києво-Печерського монас-
тиря й були тут записані. Отже, це свідчить про те, що протягом ука-
заного часу в Печерській обителі вівся літопис. Оскільки ніяк не можна
припустити, щоб редактор ПВЛ північно-західної редакції свідомо вилу-
чав зі свого зведення інформацію, котра стосувалася Києво-Печерського
монастиря, то звідси випливає, що він просто не мав під руками Печер-
ського літопису. Відповідні звістки пізніше потрапили до другої (збе-
реглася у зведеннях північної групи) та третьої (збереглася у зведеннях
південної групи) редакцій пам’ятки. Отже, найстаршою редакцією ПВЛ є
її текст у зведеннях північно-західної редакції. На базі накресленої схеми
історії тексту ПВЛ дослідник пропонує свій варіант вирішення питання її
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
366
авторства. За Є. Перфецьким, Нестор був автором первісної редакції
пам’ятки, що не мала у своєму складі статей про заснування Києво-
Печерського монастиря й смерть Феодосія, які за змістом суперечать
творам, безсумнівно, належним Нестору.
Зіставлення руського тексту хроніки Я. Длугоша з трьома редакціями
ПВЛ показало, що найближче він до тієї, яка відобразилася в Софій-
ському І й Новгородському ІV літописах. Причому ПВЛ першої редакції
розходиться з ПВЛ другої та третьої редакцій саме там, де вона дослівно
відповідає «Історії Польщі». Однак після 1097 р. текст Я. Длугоша в ряді
статей буквально сходиться з другою та третьою редакціями ПВЛ. Усе це,
а також факт відсутності на сторінках «Історії Польщі» використаних
Нестором іноземних і вітчизняних джерел (хроніки Георгія Амартола,
житія Василія Нового, откровенія Мефодія Патарського, «Сказанія про
грамоту слов’янську», договорів із греками, легенди про апостола Андрія
та ін.) дозволило Є. Перфецькому зробити висновок про те, що Я. Длугош
не користувався ПВЛ.
Особлива ж близькість «Історії Польщі» до тексту ПВЛ у складі
Софійського І й Новгородського ІV літописів, а також до Новгородського
І літопису молодшого ізводу є свідченням відповідності найстаршої
частини праці Я. Длугоша Київському зведенню 70-х рр. ХІ ст., яке через
Софійський літопис (Софийский временник) відобразилося у вищезазна-
чених творах. Однак відсутність у хроніці новгородських звісток показує,
що Київський літопис 1074 р. потрапив до неї не через Софійський
літопис. Крім того, у тексті Перемишльського зведення 1100 р. є місця,
що кардинально відрізняються від відповідних фрагментів Новгород-
ського І літопису й ПВЛ. Таким чином, в основі Перемишльського
зведення 1100 р. лежить старовинний Київський літопис початку ХІ ст.,
доповнений матеріалами Київського зведення 1074 р. До складу ж Нов-
городського І літопису та ПВЛ матеріали останнього потрапили після
тенденційної обробки, здійсненої в Новгороді. На думку Є. Перфецького,
безпосереднім поштовхом для складання Перемишльського кодексу
1100 р. стало осліплення теребовлянського князя Василька Ростиславича.
Зведення було написане в Перемишлі за дорученням перемишльського
князя Володаря Ростиславича, імовірно, священиком Василієм — автором
відомого оповідання про осліплення князя Василька. На жаль, це припу-
щення не обґрунтоване ні інформацією із самого Перемишльського
зведення, ні даними з інших джерел.
У ІІ частині розвідки Є. Перфецький розглядає включені до Пере-
мишльського зведення 1100 р. оповідання про Кия, Щека й Хорива та
Рюрика, Синеуса та Трувора. Для зіставлення він залучає тексти Нов-
городського І літопису молодшого ізводу й ПВЛ. Результати порів-
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
367
няльно-текстологічного й логічно-смислового аналізу дали йому «мож-
ність ствердити, що в основі Початкового зводу, руського тексту Длугоша
та ПВЛ лежить одне і те саме, більше або менше використане джерело, а
саме — Старовинний Київський літопис»57. Деякі ж вставки (про місця
осідку Рюрика та його братів, їхні князювання та смерть) потрапили до
Перемишльського зведення 1100 р. з особливої редакції Початкового зве-
дення 1093 р., яка повніше відoбpaзила в собі текст Новгородського
зведення 1050 р., ніж та редакція Початкового зведення, що ввійшла до
Новгородського І літопису молодшого ізводу. Оскільки перемишльський
книжник безпосередньо користувався київським зведенням початку
ХІ ст., його кодекс із більшою повнотою відображає зміст останнього, ніж
ПВЛ. Зокрема, звістки про Аскольда й Дiра, невдоволення новгородців
їхнім пануванням і запрошення варягів не мають відповідників у По-
чатковому зведенні й ПВЛ. Однак до «Історії Польщі» не потрапило
запозичене Перемишльським зведенням 1100 р. з Київського зведення
початку ХІ ст. повідомлення про війну Аскольда й Дiра з полочанами, що
збереглося в Никонівському літописі. Наявність у ПВЛ багатьох місць,
які є в «Історії Польщі», але відсутні в Початковому зведенні, Є. Пер-
фецький логічно пояснює тим, «що Повість временних літ помимо Почат-
кового зводу безпосередньо користувалася також і текстом Перемишль-
ського зводу 1100 року, який лежить також і в основі руського тексту Яна
Длугоша»58.
Порівнявши оповідання ПВЛ і хроніки про Кия, Щека, Хорива й
заснування Києва, дослідник зробив висновок, що його початковий текст
«в зводі 1100 року читався так, як читається це місце і в Повісти
временних літ»59. Наявне в Я. Длугоша різночитання (ідеться про засну-
вання власних міст Щеком і Хоривом. — І.Д.) він пояснює неспро-
можністю польського історика до кінця зрозуміти в цьому місці зміст
свого першоджерела. Висвітлюючи редакторську роботу Нестора, дослід-
ник наголошує, що саме місцевий патріотизм змусив книжника віддати
рішучу перевагу Перемишльському зведенню 1100 р. перед фольклорною
традицією, що представляла Кия простим перевізником, а також перед
Новгородським і Початковим зведеннями, укладачі яких намагалися по-
низити соціальний статус засновника «матері городів руських». Шляхом
внутрішньої інтерпретації звісток про радимичів і в’ятичів, князя Дулебу
й дулебян та їх порівняння з відповідними уривками ПВЛ науковець
доводить, що в Перемишльському зведенні 1100 р. вони читалися так
само, як читаються в «Історії Польщі». Характеристика ж полян та інших
племен зі зведення 1100 р. знаходить аналогії у відповідних рядках не
лише хроніки Я. Длугоша, а й ПВЛ. А ось пропущену ним звістку про
уличів і тиверців можна відтворити, залучивши матеріал літопису
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
368
Нестора. Наприкінці ІІ частини своєї праці Є. Перфецький подає реконст-
руйований за допомогою зіставлення «Історії Польщі», ПВЛ, Новго-
родського І літопису молодшого ізводу та Псковського ІІ літопису уривок
оповідання Перемишльського зведення 1100 р. про Кия, Щека й Хорива
та Рюрика, Синеуса й Трувора.
У наступній частині дослідник проаналізував оповідання Я. Длугоша
про вбивство Аскольда й Діра та реконструював відповідний уривок
Перемишльського зведення 1100 р. Як і перед цим, найважливіші ви-
сновки вченого засновані на порівнянні текстів «Історії Польщі», Нов-
городського І літопису молодшого ізводу, ПВЛ, а також Псковського
І літопису, літопису Авраамки й Рогозького літописця. У результаті
Є. Перфецький відзначив відсутність будь-яких звісток про князя Олега
на сторінках Київських зведень 1074 й 1039 рр. Дві вставки про його
похід на Царгород і смерть у Ладозі потрапили до Початкового зведення з
новгородського літописання. Оскільки Я. Длугош не подає ніякої інфор-
мації про Олега, то її не було й у його першоджерелі — Перемишль-
ському зведенні 1100 р., заснованому на Найдавнішому київському зве-
денні 1039 р. Включивши до складу ПВЛ договір Олега з греками, Нестор
був вимушений докорінно переробити зміст свого першоджерела —
Початкового зведення. «…до 6420 року включно… — пише Є. Пер-
фецький, — …усюди, де в самім Початковім зводі стояло ім’я Ігоря, — в
Повісти вр. літ це ім’я Ігоря змінено іменем Олега. Де складач Повісти вр.
літ не міг тут зробити заміни імени Ігоря на ім’я Олега…там просто
викидав він такий текст зі свого основного тексту… Коли ж складач
Повісти вр. літ і згадує тут, — в тексті своїм до 6420 року, — ім’я Ігоря,
то тільки в тексті ним самим тут внесенім, — з ціллю показати, що Ігор
був тоді ще «вельми дѣтьскымъ»60.
Продовжуючи далі своє дослідження, Є. Перфецький доводить, що хоч
Початкове зведення й ПВЛ називають Аскольда й Дiра звичайними
варягами, мужами Рюрика, однак у Перемишльському зведенні 1100 р.
відповідно до первісної літописної традиції вони виступають законними
київськими князями. Подібно до Я. Длугоша розповідають про похід
Ігоря на Київ і вбивство ним Аскольда й Дiра літопис Авраамки, Псков-
ський І літопис і Рогозький літописець, у яких через Новгородське
зведення 1079 р. відбилося найдавніше київське зведення 1039 р. Таким
чином, відсутність у Я. Длугоша багатьох подробиць, зокрема маршруту
Ігоря, хитрощів, до яких він удався під Києвом, його слів до київських
князів і вказівки на місця поховання загиблих, можна пояснити тим, що їх
не було й у першоджерелі «Історії Польщі» — Перемишльському зве-
денні 1100 р. Усі ці деталі «внесені були… в текст статті про вбивство
Аскольда й Дира укладачем Початкового зведення в наслідку тенденції
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
369
його — представити Ігора єдиним законним претендентом на Київський
стіл, а рід Рюрика — єдиним законним на Руси родом княжим»61.
У ІV частині Є. Перфецький поставив за мету з’ясувати відношення
між Печерським літописом з одного боку й Перемишльським зведенням
1100 р., Початковим зведенням і ПВЛ з іншого. Порівняльно-текстоло-
гічний аналіз Синодального списку Новгородського І літопису старшого
ізводу, Софійського І й Новгородського ІV літописів показав відсутність
статей Печерського літопису на сторінках ПВЛ першої редакції, Почат-
кового зведення й Київського зведення 1074 р. Укладач Другого київ-
ського літопису поклав у основу своєї праці ПВЛ другої редакції, до
складу якої входили й статті Печерського літопису по 1111 р. включно, і
Печерський літопис другої редакції, котрий закінчувався оповіданням
1182 р. про смерть архімандрита Полікарпа. При цьому під впливом
останнього джерела й меншою мірою першої редакції ПВЛ та інших
матеріалів до тексту другої редакції ПВЛ були внесені правки й додатки,
які призвели до утворення нової — третьої редакції ПВЛ. Підтверд-
женням того, що третя редакція ПВЛ виникла в останній чверті ХІІ ст.,
тобто не раніше оформлення Другого київського літопису, на думку
Є. Перфецького, слугує іменування під 6690 р. настоятеля Києво-Печер-
ського монастиря не ігуменом, а архімандритом, «бо тільки в самім кінці
ХІІ стол., — а власне: не раньше послідньої четверти його, — печерські
ігумени набули прав на титул архимандрита»62.
Враховуючи наявні в Печерському літописі першої редакції реальні
подробиці, а також негативне ставлення його автора до ігумена Никона,
котрий помер 1088 р., дослідник датує цей твір часом між кінцем 90-х рр.
ХІ ст. й 1112 р. Усі літописні статті належать перу однієї особи, яка була
сучасником-очевидцем зображуваних подій. Оскільки Печерський літо-
пис першої редакції з’явився пізніше, ніж Початкове зведення й Київське
зведення 1074 р., що були джерелами Перемишльського зведення 1100 р.,
то й не дивно, що його матеріали не змогли потрапити на сторінки
хроніки Я. Длугоша.
Як відомо, у ПВЛ другої редакції відобразилися ПВЛ першої редакції
та Печерський літопис першої редакції. Тому поділ її статей на «київські»
й «печерські» дозволив Є. Перфецькому віднести складання ПВЛ першої
редакції до 1106–1112 рр. Адже остання суто «київська» стаття ПВЛ дру-
гої редакції розповідає про перемогу 1106 р. над половцями біля Зарі-
ченська, і нею ж закінчується київський матеріал у північно-західних
зведеннях, у складі яких міститься ПВЛ першої редакції. Насамкінець
Є. Перфецький вказує конкретні шляхи до реконструкції первісного
тексту ПВЛ.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
370
На жаль, науковець чомусь не об’єднав основні результати своєї над-
звичайно цікавої студії в окремих висновках. Як бачимо, завдяки скру-
пульозно точному порівняльно-текстологічному й досконалому логічно-
смисловому аналізу Є. Перфецькому вдалося виявити та відтворити два
перемишльські літописні зведення, які не збереглися до наших днів.
Унаслідок цього було відкрито існування ще одного центру давньоукраїн-
ського літописання — міста Перемишля. Однак стосовно ПВЛ деякі поло-
ження вченого виявилися недостатньо вмотивованими. Так, найбільш
вразливою виглядає запропонована ним схема складання третьої редакції
ПВЛ, що передбачає її датування кінцем ХІІ ст.
Невдовзі дослідник опублікував поглиблений і відшліфований варіант
своєї розвідки чеською мовою у вигляді окремої монографії63.
С. Томашівський вказав на відсутність надійного документального під-
ґрунтя в картині суспільно-політичного й культурного життя Перемишля
першої половини ХІІІ ст., яку Є. Перфецький відтворив для пояснення
причин і обставин появи місцевого літописного кодексу64.
Натомість С. Гаєвський відзначив велику привабливість реконструкції
Є. Перфецького й безперечну наукову вартість її окремих фактичних
моментів65. Так, важливу роль для дослідження норманського питання та
з’ясування достовірності ряду літописних пам’яток мають збережене
Я. Длугошем свідчення Перемишльського зведення 1100 р. про князів-
ський статус Кия, Щека й Хорива, повідомлення про київських князів
Аскольда й Діра, їхню боротьбу з деревлянами, уличами й конфлікт з
новгородцями, наслідком якого стало покликання варягів, характеристика
врожайності полянської землі тощо. Віддаючи належне досягненням
Є. Перфецького, рецензент водночас зауважив, що найістотнішим недо-
ліком його праці є інтерпретація тексту «Історії Польщі» та східно-
слов’янських літописів відповідно до створеної гіпотези. А тому до
занадто далекосяжних висновків і проблематичних побудов автора слід
ставитися з обережністю.
Продовжуючи кращі традиції вітчизняного літописознавства, україн-
ські науковці протягом 1918–1935 рр. істотно розширили й поглибили
доробок своїх попередників. Особливо вагомий внесок було зроблено у
вивчення перемишльського, переяславського та київського літописання
ХІІ ст. Не оминули своєю увагою вчені й початкове літописання, зокрема
ПВЛ. На жаль, такій видатній пам’ятці, як Галицько-Волинський літопис,
увага приділялася лише на сторінках узагальнюючих праць з історіо-
графії, джерелознавства та історії літератури.
До непересічних здобутків на ниві дослідження давньоруського літо-
писання безперечно слід зарахувати дві об’ємні роботи Є. Перфецького.
У монографії «Русские летописные своды и их взаимоотношения» він
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
371
накреслив масштабну картину взаємин давньоруських літописних зведень
ХІІ–ХІІІ ст., зокрема охарактеризував київське й переяславське літопи-
сання ХІІ ст. Друга його праця присвячена надзвичайно цікавій, раніше
не дослідженій проблемі — перемишльському літописанню ХІ–ХІІІ ст.
На підставі детального, глибокого вивчення літописного матеріалу автору
вдалося відновити Перемишльське літописне зведення 1100 р. Загалом
для студій Є. Перфецького притаманне комплексне дослідження літопис-
них текстів, органічне поєднання порівняльно-текстологічного, логічно-
смислового й історичного аналізу.
Проте переважна більшість публікацій 1918–1935 рр. була присвячена
вивченню часткових питань, пов’язаних із давньоруським літописанням.
Прикладом таких студій можуть бути статті А. Лященка, В. Пархоменка,
В. Перетца, Є. Перфецького, М. Тершаковця, В. Щербини та ін. про ок-
ремі джерела ПВЛ і Київського літопису, деякі літописні повісті, ска-
зання, авторство списків і редакцій тощо. Серед них особливий інтерес
викликають спроби В. Перетца й А. Лященка встановити тематичні та
стилістичні аналогії між давньоруським літописанням з одного боку та
Святим письмом або скандинавськими сагами з іншого. До «вузьких»
спеціальних публікацій належать також розвідки Д. Абрамовича, С. Буго-
славського тощо, у яких літописи розглядаються як джерела інших
літературних пам’яток. Підбиваючи підсумки, слід згадати й рецензії, що
також відображали тодішній стан українського літописознавства та спри-
яли перетворенню його на окрему допоміжну історичну дисципліну.
За методикою вивчення літописних пам’яток охарактеризовані праці є
неоднорідними. Так, Є. Перфецький спирався на методичні новації свого
вчителя О. Шахматова, В. Пархоменко та інші історики послуговувалися
спеціально-історичними та джерелознавчими методами дослідження.
Натомість філологи — В. Перетц, Д. Абрамович, С. Бугославський, А. Ля-
щенко тощо — в основному використовували методику порівняльно-
історичного літературознавства.
Загалом протягом 1918–1935 рр., попри появу двох ґрунтовних студій
Є. Перфецького та серйозних узагальнюючих праць Д. Багалія, М. Воз-
няка, М. Грушевського, Д. Дорошенка й С. Єфремова, вивчення україн-
ськими науковцями давньоруського літописання не велося з особливою
інтенсивністю. Проте розглянуті публікації засвідчили загалом високий
рівень вітчизняного літописознавства й відкрили широкі перспективи для
його подальшого розвитку. На жаль, унаслідок політичних переслідувань
з боку більшовицької влади, які розгорнулися наприкінці 1920 — на
початку 1930-х рр., переважна більшість українознавчих установ ВУАН
була ліквідована, частина науковців репресована, а вивчення українського
літописання в УРСР фактично призупинене.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
372
1 См.: Буганов В.И. Отечественная историография русского летописания. — М.,
1975. — С. 25, 62–64, 69–79, 84–86, 93, 98–99, 128.
2 См.: Вовина-Лебедева В.Г. Е.Ю. Перфецкий — исследователь летописания // Вспо-
могательные исторические дисциплины / Отв. ред. В.Н. Плешков. — СПб., 2010. —
Т. 31. — С. 436–455.
3 Див.: Андрохович А. Іван Лаврівський. Один з піонерів українського відродження в
Галичині (1773–1820) // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів, 1919. —
Т. 128. — С. 115–116.
4 См.: Абрамович Д.И. Памяти Афанасия Фёдоровича Бычкова: (К столетию со дня
его рождения) // Сборник Российской публичной библиотеки. — Петроград, 1920. —
Т. 1. — Вып. 1. — С. 128–130.
5 См.: Его же. Труды А.А. Шахматова в области истории русской литературы //
Известия Отделения русского языка и словесности Российской академии наук. 1920 г. —
Петроград, 1922. — Т. 25. — С. 112–127.
6 Там же. — С. 122–123.
7 Див.: Скрутень Йосафат. Життєписи Василіян: (Виїмок з рукописного збірника
митр. Льва Кишки) // Записки чина Святого Василія Великого. — Жовква, 1924. — Т. 1. —
Вип. 1. — С. 105, 107, 116.
8 Див.: Пархоменко В. Із листування з акад. О.О. Шахматовим // Україна / Під ред.
акад. М. Грушевського. — К., 1925. — Кн. 6. — С. 125–128.
9 См.: Перетц В.Н. Памяти Аркадия Иоакимовича Лященко. Очерк его жизни,
научной и общественной работы // Труды Института славяноведения АН СССР. —
Ленинград, 1932. — Т. 1. — С. 354–376.
10 Там же. — С. 360.
11 Див.: Перфецький Є. До питання про Нестора Печерського // Україна. — К., 1918. —
Кн. 1–2. — С. 11–20.
12 Див.: Щербина В. Лаврентій чи Діонісій? Чиїм іменням належало б називати
найстаріший список літопису? // Україна / Під ред. М. Грушевського. — К., 1924. —
Кн. 3. — С. 10–13.
13 Там само. — С. 13.
14 См.: Пархоменко В. Русь в ІХ веке // Известия Отделения русского языка и сло-
весности Российской академии наук. 1917. — Петроград, 1918. — Т. 22. — Кн. 2. —
С. 127–140.
15 Там же. — С. 139.
16 Там же.
17 Пархоменко В. Норманизм и антинорманизм: (К вопросу о происхождении имени
«Русь») // Известия Отделения русского языка и словесности Российской академии наук.
1923. — Ленинград, 1924. — Т. 28. — С. 74.
18 См.: Его же. У истоков русской государственности. — Ленинград, 1924. — С. 73–
82.
19 Див.: Лященко А.Я. Два Олеги на сторінках літопису Х століття // Науковий
збірник Ленінградського товариства української історії, письменства та мови / За ред.
акад. В.М. Перетца. — К., 1931. — Вип. 3. — С. 3–10.
20 См.: Его же. Летописное сказание о мести Ольги древлянам: (По поводу статьи
проф. А. Брюкнера) // Известия по русскому языку и словесности. 1929. — Ленинград,
1929. — Т. 2. — Кн. 1. — С. 320–336.
Іван Дзира. Дослідження давньоруського літописання…
373
21 Див.: Сушицький Ф. До історії поетичних оповідань про Михайлика й Золоті
ворота та про Батия // Записки Історично-філологічного відділу УАН / Гол. ред.
Д.І. Багалій. — К., 1919. — Кн. 1. — С. 91–93.
22 См.: Лященко А.И. Былина о Дюке Степановиче // Известия Отделения русского
языка и словесности Академии Наук Союза Советских Социалистических Республик
1925 года. — Ленинград, 1926. — Т. 30. — С. 135–137.
23 Див.: Коструб Т. Ще до генези українських дум // Записки Наукового товариства
імені Шевченка. — Львів, 1928. — Т. 149. — С. 194–196.
24 Перетц В. Ще раз дума про Олексія Поповича // Записки Наукового товариства
імені Шевченка. — Львів, 1925. — Т. 141–143. — С. 5.
25 Див.: Тершаковець М. Переказ про Кия, Щека і Хорива та їх сестру Либідь //
Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. — К.,
1928. — Т. 2. — С. 399–425.
26 См.: Лященко А.И. Летописные сказания о смерти Олега Вещего // Известия
Отделения русского языка и словесности Российской академии наук 1924 года. —
Ленинград, 1925. — Т. 29. — С. 254–288.
27 Пархоменко В. Рец. на: А. Лященко. Летописные сказания о смерти Олега Вещего.
Відбитка із т. 29 «Известий отделения русского языка и словесности Российской Ака-
демии Наук», стор. 254–288, Ленінград, 1925 р. // Червоний шлях. — 1926. — № 2. —
С. 190.
28 Див.: Лященко А. Сага про Олафа Тріггвасона й літописне оповідання про Ольгу //
Україна / Під заг. ред. М.С. Грушевського. — К., 1926. — Кн. 4. — С. 3–23.
29 Его же. «Eymundar Saga» и русские летописи // Известия Академии наук Союза
Советских Социалистических Республик. VІ серия. — Ленинград, 1926. — № 12. —
С. 1061–1086.
30 Там же. — С. 1086.
31 Там же. — С. 1081.
32 Перетц В. До питання про літературні джерела давнього українського літопису //
Ювілейний збірник на пошану академіка Михайла Сергійовича Грушевського. — К.,
1928. — Т. 2. — С. 213.
33 Там само. — С. 217.
34 См.: Его же. «Слово о полку Игореве» и древнеславянский перевод библейских
книг // Известия по русскому языку и словесности. 1930. — Ленинград, 1930. — Т. 3. —
Кн. 1. — С. 291–292.
35 См.: Лященко А.И. Этюды о «Слове о полку Игореве» // Известия Отделения
русского языка и словесности Академии наук Союза Советских Социалистических
Республик 1926 года. — Ленинград, 1926. — Т. 31. — С. 137–158.
36 Див.: Перетц В. Слово о полку Ігоревім. Пам’ятка феодальної України-Руси
ХІІ віку. — К., 1926. — С. 36–37.
37 Див.: Бугославський С. Пам’ятки ХІ–ХVІІІ вв. про князів Бориса та Гліба: (Розвідка
та тексти) / За ред. В. Перетца. — К., 1928. — ХХХІІІ, 206, ІІ с.
38 Там само. — С. ХХІ.
39 Див.: Абрамович Д. Літописні джерела Четьїх-Міней Дмитра Ростовського //
Науковий збірник за рік 1929. Записки Історичної секції Всеукраїнської академії наук /
Під. ред. М.С. Грушевського. — К., 1929. — Т. 32. — С. 32–61.
40 См.: Его же. Отрывок из хроники Иоанна Малалы в Златоструе ХІІ века // Cборник
статей в честь академика Алексея Ивановича Соболевского / Под. ред. акад.
В.Н. Перетца. — Ленинград, 1928. — С. 19–24.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
374
41 Див.: Лященко А. Кілька власних імен в «Історії» Длугоша. Матеріяли до історії
української мови в ХV ст. // Записки Наукового товариства імені Шевченка. — Львів,
1930. — Т. 99. Ювілейний збірник на пошану акад. Кирила Студинського. — Ч. 1. —
С. 317–321.
42 См.: Перфецкий Е.Ю. Русские летописные своды и их взаимоотношения. —
Братислава, 1922 — 101 с.
43 Там же. — С. 19.
44 Там же. — С. 41.
45 Там же. — С. 42.
46 Там же. — С. 79.
47 Там же. — С. 80.
48 Там же. — С. 87.
49 Там же. — С. 85.
50 Див.: Грушевський М.С. Рец. на: Е.Ю. Перфецкий. Русские летописные своды и их
взаимоотношения. Братислава. 1922, ст. 101 (Spisy filozofickey fakulty univerzity v
Bratislave) // Україна / Під заг. ред. М.С. Грушевського. — К., 1928. — Кн. 2. — С. 133–
134.
51 Див.: Перфецький Є. Новгородський княжий літопис і його відношення до укра-
їнського літописання ХІІ століття // Записки Наукового товариства імені Шевченка. —
Львів, 1924. — Т. 134–135. — С. 1–18.
52 Там само. — С. 17.
53 Там само. — С. 6.
54 Див.: Перфецький Є. Перемишльський літописний кодекс першої редакції в складі
хроніки Яна Длугоша // Там само. — Львів, 1927. — Т. 147. — С. 1–54; Львів, 1928. —
Т. 149. — С. 31–83; Львів, 1931. — Т. 151. — С. 19–56.
55 Там само. — Львів, 1927. — Т. 147. — С. 19.
56 Там само. — С. 21.
57 Там само. — Львів, 1928. — Т. 149. — С. 80.
58 Там само. — С. 63.
59 Там само — С. 81.
60 Там само. — Львів, 1931. — Т. 151. — С. 30.
61 Там само. — С. 41.
62 Там само. — С. 48.
63 Див.: Perfeckij Eugen. Historia Polonica Jana Dlugosza a ruske letopisectvi. — Praha,
1932. — 120 s.
64 Див.: Томашівський С. До історії Перемишля і його єпископської катедри.
Критичні замітки // Записки чина Святого Василія Великого. — Жовква, 1928 — Т. 3. —
Вип. 1–2. — С. 179–190.
65 Див.: Гаєвський С. Рец. на: Д-р Є. Перфецький. Перемишльський літописний
кодекс першої редакції в складі хроніки Яна Длугоша. Зап. Наук. Т-ва ім. Шевченка у
Львові, 1928, т. СХLVІІ, сс. 1–54, т. СХLІХ, сс. 31–83 // Україна / Під заг. ред.
М.С. Грушевського. — К., 1929. — Травень–червень. — С. 131–134.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-215540 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2307-3144 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-23T18:56:44Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Дзира, І. 2026-03-19T16:31:45Z 2013 Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. / І. Дзира // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 346-374. — Бібліогр.: 65 назв. — укр. 2307-3144 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215540 930.1:2-283 «1918–1935» У статті розглядаються публікації 1918–1935 рр., присвячені давньоруським літописам ХІ–ХІІІ ст. Автор аналізує творчий доробок українських науковців і їхні досягнення на ниві вітчизняного літописознавства. В статье рассматриваются публикации 1918–1935 гг., посвящённые древнерусским летописям ХІ–ХІІІ вв. Автор анализирует творческую работу украинских учёных и их достижения в области отечественного летописеведения. The article deals with the 1918–1935 publications on Old Russian chronicles of the 11th–13th centuries. It provides analysis of the works by Ukrainian scholars and their achievements in the field of national chronicle studies. uk Інститут історії України НАН України Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики Літописознавство Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. Исследования древнерусского летописания в украинской историографии 1918–1935 гг. Research of Old Russian chronicle writing in Ukrainian historiography of 1918–1935 Article published earlier |
| spellingShingle | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. Дзира, І. Літописознавство |
| title | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. |
| title_alt | Исследования древнерусского летописания в украинской историографии 1918–1935 гг. Research of Old Russian chronicle writing in Ukrainian historiography of 1918–1935 |
| title_full | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. |
| title_fullStr | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. |
| title_full_unstemmed | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. |
| title_short | Дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. |
| title_sort | дослідження давньоруського літописання в українській історіографії 1918–1935 рр. |
| topic | Літописознавство |
| topic_facet | Літописознавство |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215540 |
| work_keys_str_mv | AT dziraí doslídžennâdavnʹorusʹkogolítopisannâvukraínsʹkíiístoríografíí19181935rr AT dziraí issledovaniâdrevnerusskogoletopisaniâvukrainskoiistoriografii19181935gg AT dziraí researchofoldrussianchroniclewritinginukrainianhistoriographyof19181935 |