Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.

У статті досліджено старообрядську літературу другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Встановлено, що вже в другій половині ХVІІ ст. старовіри сформували книжність, яка була справжньою ідеологічною зброєю активних борців із церковною реформою. У роботі виділено вісім ідеологічних та літературних центрів стар...

Ausführliche Beschreibung

Gespeichert in:

Bibliographische Detailangaben
Veröffentlicht in:	Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики
Datum:	2013
1. Verfasser:	Таранець, С.
Format:	Artikel
Sprache:	Ukrainisch
Veröffentlicht:	Інститут історії України НАН України 2013
Schlagworte:	Книгознавство
Online Zugang:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215541
Tags:	Tag hinzufügen Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Zitieren:	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. / С. Таранець // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 328-343. — Бібліогр.: 44 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860480878464991232
author	Таранець, С.
author_facet	Таранець, С.
citation_txt	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. / С. Таранець // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 328-343. — Бібліогр.: 44 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики
description	У статті досліджено старообрядську літературу другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Встановлено, що вже в другій половині ХVІІ ст. старовіри сформували книжність, яка була справжньою ідеологічною зброєю активних борців із церковною реформою. У роботі виділено вісім ідеологічних та літературних центрів старообрядців, зокрема соловецький, московський, пустозерський, виговський, керженський, вєтківський, донський, урало-сибірський, що сформувалися в Росії. Підкреслено, що старообрядська література не перетворилася в літературу конфесійного характеру та масштабу, почала обслуговувати потреби не лише старообрядських громад. В статье исследовано старообрядческую литературу второй половины ХVІІ–ХVІІІ вв. Установлено, что уже во второй половине ХVІІ в. староверы сформировали книжность, которая стала настоящим идеологическим оружием активных борцов с церковной реформой. В работе выделено восемь идеологических и литературных центров старообрядцев, в частности соловецкий, московский, пустозерский, выговский, керженский, ветковский, донской, урало-сибирский, которые сформировались в России. Подчеркнуто, что старообрядческая литература не превратилась в литературу конфессионального характера и масштаба, стала обслуживать потребности не только старообрядческих общин. The article covers the Old Belief literature in the 2nd half of the 17th–18th centuries, as book-learning was Old Believers’ genuine ideological weapon against the Church reform. The publication covers 8 ideological and literary Old Belief centers in Russia. Special emphasis is made on non-confessional nature and range of the Old Belief literature.
first_indexed	2026-03-23T19:07:09Z
format	Article
fulltext	Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 328 УДК 930:2-262 «16–17» Сергій Таранець СТАРООБРЯДСЬКА ЛІТЕРАТУРА ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІ–ХVІІІ ст. Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. належить до числа розроблених тем російської історіографії та літератури, однак узагальнюючих праць з цього приводу обмаль. Дану проблему вивчали представники різних наукових центрів, зокрема Бібліотеки Російської академії наук, Інституту російської літератури (Пушкінський дім), Сибір- ського відділення Інституту історії АН СРСР тощо. Серед вагомих до- сліджень слід назвати праці М.Ю. Бубнова, який займався вивченням творчої спадщини ченців Соловецького монастиря Ігнатія, Феоктиста, Спиридона, Герасима Фірсова, пустозерських в’язнів, протопопа Авакума Петрова, диякона Федора Іванова, священика Лазаря, ченця соловецького монастиря Єпіфанія, праці Н.С. Гур’янової, яка досліджувала вплив укра- їнської полемічної літератури на формування ідеології раннього старооб- рядства, Д.С. Лихачова, який досліджував російську культуру цього пері- оду загалом, О.М. Панченка, котрий вивчав творчість Микити Добриніна, Іоанна Неронова, священика Лазаря, ченця Авраамія, А.Т. Шашкова, який займався творами Феодора Трофимова й Косьми Ларіонова, Д.М. Була- ніна та К.В. Орлова, які вивчали творчий доробок Сави Романова, Н.В. Понирко, яка досліджувала творчість Трифона Петрова, Андрія Денисова, Івана Філіппова, Петра Прокопієва, Данила Викуліна, Данила Матвєєва, Феодосія Васильєва, Тимофія Лисеніна, О.М. Юхименко, яка відкрила кілька сотень нових імен старообрядських письменників ХVІІІ ст. та ін. На відміну від язичництва, прийняте на Русі християнство принесло високорозвинену культуру писемності. Це були книги, обов’язкові для здійснення богослужінь, монастирських читань, місіонерської діяльності, навчання церковнослужителів тощо. Водночас з’явилися твори різного соціального навантаження — від богослужбових та книг піснеспівів до історичних. Книжна культура вимагала не лише елементарної грамот- ності, але й високорозвиненої писемності, яка вважалася богоугодною справою й цілком була прийнята старообрядцями. Однією з основних причин появи рукописів у старообрядському середовищі була вимушена відмова від виготовлення книг за допомогою друкарського верстата, що призвело до виникнення низки рукописних шкіл у багатьох російських регіонах. Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 329 Особливу роль у формуванні старообрядської ідеології відіграли збір- ники: «Книга Кирила Иерусалимского», або «Кирилова книга», і «Книга о вере», до яких увійшли твори українських, білоруських та московських авторів, зокрема С. Зизанія, З. Копистенського, І. Вишенського, а також деякі переклади переказів грецьких богословів. Від інших збірників «Кирилова книга» відрізнялася ґрунтовністю в підборі матеріалів. Її антипротестантська спрямованість досягалася за рахунок відповідних полемічних статей. Вона мала великий вплив на катехізацію населення Росії, особливо шанувалася в старообрядському середовищі. «Книгу о вере» упорядкував та видав у Києві 1644 р. ігумен Михай- лівського Золотоверхого монастиря Нафанаїл. У її московській редакції було надруковано переказ ієромонаха Києво-Печерської лаври З. Копис- тенського «Полінодія» як відповідь на твір віленського архімандрита Л. Кревзи «Оборона унії». В основу «Книги о вере» лягли твори українських та білоруських авторів кінця ХVІ — початку ХVІІ ст. Збірник був перекладений з української російською мовою та виданий для захисту православ’я від католицизму, уніатства та протестантизму. У главі «О антихристе, и о скончании мира, и о Страшном суде. Свидетельства от Святого Писания» сформульовано гостроту очікувань кінця світу, проголошено близьке пришестя антихриста, указано час і місце останнього відступу від віри — 1666 р., Росія. До кінця ХVІІІ ст. «Книга о вере» для старообрядців була абсолютним авторитетом. Українські книги, які видавав московський уряд та офіційна Церква за реформи патріарха Никона, були для старообрядців (за винятком вище- вказаних) джерелом антицерковних ідей. Старовіри активно викорис- товували ці видання у своїй полеміці з панівною Церквою, визначали авторитетні тексти, доказували незаконність перетворень патріарха Ни- кона1. Водночас старообрядці вважали спотвореними майже всі книги, які видав київський митрополит П. Могила. Перед повстанням Соловецького монастиря було сформовано соло- вецький літературно-книжковий центр, до складу якого ввійшли книжник Герасим Фірсов, скарбник Геронтій Рязанов, архімандрит Никанор та ін. Як відомо, цей монастир був великим ідеологічним та культурним цент- ром Росії, мав багату бібліотеку, яка нараховувала понад дві тисячі томів книг та рукописів. Архімандрит Ілля та ченці вкрай незадоволено зуст- ріли реформу патріарха Никона. У 1666 та 1667 рр. соловецькі мешканці написали декілька важливих творів, які мали значний вплив на фор- мування старообрядської ідеології. Серед них слід назвати четверту та п’яту соловецькі чолобитні скарбника Геронтія царю Олексію Михай- Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 330 ловичу (найпопулярнішого в народі старообрядського твору), «Сказание о новых книгах», «Послание» Герасима Фірсова та «Ответ вкратце Соловецкого монастыря». Основним твором Герасима Фірсова, який приніс йому славу, стала книга «О сложении перстов, еже которыми персты десныя руки подобает всякому православному християнину воображати на себе знамение чест- наго креста», яка була написана з використанням книг багатої бібліотеки Соловецького монастиря. Також йому належить цикл творів, присвячених пам’яті митрополита Філіппа ІІ2. Автором «Сказания от божественных писаний, от апостольского пре- дания и правил святых отец и о новых книгах», а також четвертої та п’ятої соловецьких чолобитних був ієромонах та хранитель книг цього монастиря Г. Рязанов, який твердо дотримувався давніх обрядів і не прийняв нововведень патріарха Никона. Ідеологом старообрядського руху та вчення про титлу на хресті став чорний монастирський диякон Ігнатій. Він написав чолобитну, або «Плач о погубленном монастыре к царю Феодору Алексеевичу», «Испове- дание», у яких зобразив відчай російських людей, які зважилися на самоспалення3. У 1667–1682 рр. у Пустозерську виник і успішно діяв найпродук- тивніший старообрядський письменницький центр. Його засновниками були такі видатні діячі раннього старообрядства, як протопоп Авакум, ієрей Лазар, диякон Федір та соловецький чернець Єпіфаній. Творча спадщина в’язнів земляної ями виявилася надзвичайною як за обсягом написаних ними творів, так і за їхнім впливом на читацьку аудиторію4. Упродовж 1667–1682 рр. вони створили близько 100 оригінальних публі- цистичних творів, які мали значний вплив на читачів з народу5. Зокрема, протопоп Авакум написав «Возвещение от сына духовного ко отцу ду- ховному», «Гимн о пресвятой Богородице», «Житие», «Книгу бесед», «Первую челобитную царю Алексею Михайловичу», «Пятую челобитную царю Алексею Михайловичу»; чернець Єпіфаній — «Житие», ієрей Лазар — «Челобитную патриарху Иосифу», диякон Федор — «Послание к Иоанну Аввакумовичу на Мезень», «Сказание о патриархе Никоне» та багато ін. Ці твори зайняли провідне місце у формуванні ідеології старообрядства6. Визначним діячем раннього старообрядства став письменник і публі- цист Авакум Петров. Академік Д.С. Лихачов називав його «першим генієм у російській літературі»7. А. Петров започаткував школу демо- кратичного напряму в російській літературі, став загальновизнаним лідером старообрядської опозиції, увірував у своє виняткове призначення на Землі, вважав себе посередником між Богом та людьми, присвоїв собі Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 331 право одноосібно відлучати від Церкви тих, які, на його думку, є єретиками. Авакум не терпів інакодумства, критики та заперечень8. Матеріалом для його «Книги бесед» послужив епістолярний архів пустозерських в’язнів. Ця праця є найбільшим та значущим твором про- топопа Авакума. Пам’яткою світового значення стало цінне джерело з історії російського суспільства середини — другої половини ХVІІ ст. — автобіографічне «Житие» протопопа Авакума. Єдиний справжній авто- граф «Жития» Пушкінському Дому РАН передав відомий діяч старо- обрядства ХХ ст. І.Н. Заволоко. Твір перекладено багатьма мовами світу. Загалом А. Петрову належить понад 80 робіт, більшість яких автор ство- рив під час пустозерського заслання. Помітним старовірським письменником другої половини ХVІІ ст. був колишній диякон Московського Благовіщенського собору Федір Іванов, котрий також був в’язнем і духовним сином протопопа Авакума. У 60-х роках названого століття він рішуче відмовився від духовної кар’єри, став на шлях боротьби із церковними перетвореннями патріарха Никона. Ф. Іванов був знайомий з багатьма поважними персонами свого часу, зокрема єпископом Олександром В’ятським, бояринею Ф.П. Морозовою, Іоанном Нероновим, священиком Микитою Добриніним, архімандритом Спиридоном Потьомкіним. Його твори є важливими пам’ятками ідеології раннього старообрядства, видатними творами свого часу. Діяч раннього старообрядства, пустозерський товариш по ув’язненню протопопа Авакума чернець Єпіфаній був автором власного «Жития». 1666 р. він написав «Книжицу» й «Записку» — початковий варіант свого майбутнього «Жития», яке вирішив зачитати в Москві та передати цареві Олексію Михайловичу. 1667 р. Єпифаній відкрито заявив про свою не- згоду із церковними реформами патріарха Никона, унаслідок чого його позбавили чернецтва, піддали анафемі, вислали в Пустозерськ, де він і написав власне «Житие». Значною літературно-публіцистичною школою старообрядського руху виявився московський центр старовірів — як за кількістю письменників, які там працювали, так і за значенням створених ними публіцистичних творів9. Власне, московські старообрядці написали основні догматико- полемічні твори, у яких критикували церковні реформи та нововведення в богослужбових книгах та обрядах. У середині 60-х років ХVІІ ст. в Москві накопичилася значна кількість документів, яка дозволяла на високому рівні вести письмову дискусію. Одним із ранніх догматико-полемічних творів, що вплинули на фор- мування старообрядської ідеології, стала чолобитна ченця Чудівського монастиря Саватія, адресована цареві Олексію Михайловичу, а найваж- ливішим твором, у якому повно й досить детально розглянуто результати Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 332 церковної реформи патріарха Никона, є чолобитна суздальського свя- щеника М.К. Добриніна, більш відомого за прізвиськом Пустосвята. У «Великой челобитной царю» М.К. Добринін виступив на захист старої віри, за що його позбавили сану та піддали анафемі в Успенському соборі Московського Кремля. Однак невдовзі він зрікся своїх переконань і написав кілька покаянь. Під час стрілецького повстання 1682 р. М.К. Добринін редагував чолобитну царям, для розгляду якої вимагав влаштування публічного диспуту, за що й поплатився життям10. Як старообрядський письменник відомий зачинатель «боголюбського» руху Іоанн (Гаврило) Неронов. Свої заняття книжною наукою він розпочав в Устюзі Вологодської єпархії. І. Неронов закріпив за собою славу найвидатнішого послідовника з «ревнителів благочестя», завдяки чому потрапив у близьке оточення царя Олексія Михайловича, став протоієреєм Казанського собору в Москві та ввів там живу проповідь Божого слова. Він був автором близько десятка зошитів, адресованих цареві11. З пустозерськими в’язнями вів таємне листування ранній старооб- рядський письменник і поет чернець Авраамій. Певний час він був хра- нителем нелегальної рукописної бібліотеки та архіву Московської ста- рообрядської громади, що 1669 р. спричинило його обшук і арешт. Знаходячись у в’язниці, Авраамій підтримував зв’язки зі своїми одно- думцями, листувався з ними. Він написав «Послания к боголюбцу», «Вопрос и ответ», «Послание к боярыне Морозовой», а також знамениту чолобитну цареві Олексію Михайловичу, непримиренний тон якої оста- точно вирішив його долю. 1672 р. Авраамія стратили на Болотній площі в Москві. Головним твором ченця Авраамія став полемічний збірник «Христиан- ский щит веры против еретического ополчения», написаний ним у 1667– 1669 рр. Збірник є взірцем старообрядської книги історико-літературного жанру й репрезентує єдиний по своєму замислу твір, зображає етапи боротьби старообрядців з офіційною Церквою та державою12. Активним діячем раннього старообрядства був обдарований стиліст, священик з Романова-Борисоглібська Лазар, який став автором чоло- битних та полемічних творів. Його погляди відомі із залишених «роз- писів» та критики церковної реформи патріарха Никона. Лазар відомий чолобитною цареві Олексію Михайловичу (1668 р.) та «Сказкою патри- арху Иосифу ІІ». Як письменник він вніс істотний вклад у розвиток старообрядського вчення про антихриста13. Твори старообрядських письменників — ігумена Московського Злато- устинського монастиря Феоктиста та Феодора Трохимова (у чернецтві — Філіппа)14 — відомі своєю непримиренною позицією щодо реформи Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 333 патріарха Никона. Феоктист належав до письменників ранньої пори російського старообрядства й написав декілька творів, які згодом були опубліковані М.І. Субутіним15. Старообрядським письменником виявився виходець із вищих кіл бояр- ської аристократії архімандрит Московського Покровського монастиря Симеон Потьомкін (у чернецтві — Спиридон), котрий також виступав проти церковної реформи патріарха Никона. У 1656–1658 рр. він уклав так звану «Книгу», що полемізувала з никонівською «Скрижалью». Письменник розглядав реформу з точки зору апокаліптичних передбачень українських богословів кінця ХVІ ст., згідно з якими прихід антихриста на Русь очікували 1660 р. Його «Книга» мала успіх у старообрядців, тому широко розповсюдилася у списках16. Про стрілецьке повстання 1682 р., або так звану хованщину, було складено книгу Сави Романова «История о вере и челобитная о стрель- цах», у якій автор не лише описав дану подію, але й указав вимоги стрільців та старообрядців щодо влаштування в Грановитій палаті Мос- ковського Кремля дискусії про віру17. В «Истории» С. Романова розпові- далося про виступи стрільців та інших соціальних груп населення Росії на захист старої віри під час стрілецького повстання 1682 р., яке завер- шилося відомою дискусією про віру в Грановитій палаті. Цей твір ви- явився надзвичайно популярним у старообрядському середовищі й спра- ведливо вважається одним з основних джерел з історії хованщини. «История» складається з трьох частин. У ній висвітлюються події, коли повсталі стрільці та посадські люди під проводом князя І.О. Хованського радилися з приводу відновлення старої віри, вимагали соборного зма- гання з духовною владою, а також описано події до припинення заколоту та покарання учасників повстання18. Дискусії про віру сформували урало-сибірський літературний центр. Найвідомішими його представниками були один з керівників раннього урало-сибірського старообрядства А.І. Венгерський (у чернецтві — Авра- амій) та сибірський селянин Іван Бархатов. При ньому сибірська Троїцька Кондинська пустинь на р. Ісеті стала одним із центрів старовір’я Сибіру та Уралу. У полемічних творах А.І. Венгерський дотримувався концепції приходу у світ чуттєвого антихриста, критикував послання невідомого старообрядського автора «Об антихристе и тайном царстве его», який намагався обґрунтувати теорію духовного антихриста. У співавторстві з Ф. Іноземцевим Авраамій написав «Сказку», у якій автори аргументували категоричну відмову від присяги царям Іванові та Петрові. Авраамій полемізував з іншим ідеологом старообрядства Я. Борисовим про допуск самоспалень та сутність антихриста19. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 334 Одним із провідних літературних та книгописних центрів старооб- рядства було Виго-Лексинське гуртожитство, а одним із найвідоміших письменників цієї літературної школи став його керівник Трифон Петров, який прийняв старовір’я в результаті дискусій про віру та став устав- щиком цього монастиря. Т. Петров входив до братії кіновії, але через непорозуміння всередині колективу залишив пустинь і переселився в один із її скитів. Невдовзі він повернувся і став одним із лідерів пустині. Т. Петров був вихованцем А. Денисова. Він допомагав йому в написанні «Духовных ответов», разом з А. Денисовим став автором першої редакції поморського «Торжественника», «Повести о житии Варлаама Керет- ского» та двох житій Корнилія Вигівського. Крім того, йому належать надгробні «Слова», присвячені А. Денисову, Д. Викуліну та ін. Т. Петров є автором близько десяти «Слов» на церковні свята, творів з обрядово- догматичних питань20. 1722 р. за указом Петра І Святійший синод для ведення полеміки зі старообрядцями відправив у Вигівське гуртожитство ієромонаха Неофіта, який склав 106 запитань та зобов’язав жителів пустині відповісти на них. Оскільки вигівчани з відповіддю не поспішали, то ієромонах почав вимагати тамтешніх грамотіїв з’явитися на усні змагання. Для дискусій з питань віри з Вигу відправили М. Петрова та І. Акиндінова, які кілька днів у присутності народу та представників влади вели дебати про розбіжності в старому та новому обрядах. Письмовою відповіддю на запитання Неофіта стали «Поморские ответы», складені А. Денисовим, С. Денисовим, Т. Петровим, М. Петровим та Л. Федосєєвим. За визначенням М.Ю. Бубнова, створені 1723 р. у Вигівській старооб- рядській пустині «Поморские ответы» стали гігантською апологетичною відповіддю на запитання ієромонаха Неофіта, головною книгою старооб- рядців, яка підсумувала результати церковної реформи патріарха Никона. Це була остання спроба старообрядців та царського уряду налагодити діалог протилежних сторін, мир ідеологічної та церковної єдностей. У «Поморских ответах» знайшов відображення високий рівень книж- ної культури, яким у той час володіли старообрядці, котрі надали до- статньо вагомі аргументи на користь своєї точки зору21. З цією метою старовіри вели відповідні пошукові роботи, знайшли вихідні тексти, аби, крім потрібних їм цитат, представити ще й детальний археографічний опис рукописів та друкованих видань. «Поморские ответы» стали уні- кальною пам’яткою взаємодії двох культурно-ідеологічних світоглядів, книгою, ідеологічно небезпечною для офіційної Церкви, і тому такою, що не друкувалася22. У ній було сформульовано основні пункти старооб- рядського віровчення, яке було сприйняте всіма старообрядськими зго- дами, детально розроблено питання про богослужбові книги старого та Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 335 нового друків, указано обрядові відмінності між старообрядською та новообрядською церквами, обговорено питання догматичного порядку. Водночас «Поморские ответы» стали першою російською науковою роботою, яка була написана відповідно до строгих наукових методів, у якій брати Денисови відкидали ідею уявлення про Москву як святе місто та про царя як духовного правителя нації й заступника перед Богом. Вони змінили суть цієї формули, поставивши на місце Москви — «Русь пра- вославну Росію», а на місце царя — власне російський народ23. Згодом «Поморские ответы» стали основною книгою старообрядської полеміки. Своїм змістом вони порушили проблему не лише перед ієро- монахом Неофітом, але й розумним та освіченим архієпископом Фео- філактом Лопатинським24. Автором догматичних творів, проповідей та послань був засновник та перший настоятель Вигівської кіновії, творець вигівської літературної школи Андрій Денисов, який став першим російським палеографом та лінгвістом, завоював авторитет серед старообрядців усіх згод, став «пат- ріархом» поморської церкви, мав неординарний аналітичний розум та літературний талант. Заслуга А. Денисова перед старообрядством полягає в тому, що він чітко, логічно та послідовно пояснював положення старої віри25. Перу А. Денисова належать «Собрание вкратце о браце», «Собрание… о написании животворящего креста», «Разрушение на доводы нынешних учителей, хулящих древнюю Церковь», а також листи Ф. Васильєву, Є. Федосєєву, статути, чини та правила для Виго-Лексинського гурто- житства, урочисті слова та послання проповідницького характеру, сила- бічні вірші. Загалом А. Денисов написав понад 100 творів26. Семен Денисов був автором «Винограда Российского», найпопуляр- нішої в старообрядському середовищі «Истории об отцах и страдальцах соловецких», у якій розповідається про облогу Соловецького монастиря в 1667–1674 рр., трьох послань митрополиту Іову на захист старої віри та понад десятка послань вигівської братії. До управлінської верхівки монастиря належав історик та настоятель Виго-Лексинського гуртожитства Іван Філіппов, автор основної праці — «Истории Выговской пустыни». У рукописній традиції існують два варіанти цієї роботи — розширений та скорочений. І. Філіппов написав «Слово об Андрее Денисове», а також «Слова», присвячені іншим на- ставникам кіновії. 1733 р. він був редактором Кирило-Єпіфаніївського житійного циклу27. Перший уставщик Вигівського старообрядського гуртожитства Петро Прокопієв був автором послань і творів. З його творчої спадщини відомо «Послание к Даниле Викулину о самоубийственных смертях», «Послание Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 336 к некоему Михаилу Степановичу о суете и прелести жизни и о необ- ходимости более заботиться о спасении душевном, нежели о внешнем украшении, ризах и прочем», «Послание Семену Денисову в заточение», а також декілька духовних заповітів, звернених до вигівських братів та сестер28. «Духовное завещание» та «Прощальное слово» написав один із заснов- ників Виго-Лексинського гуртожитства Данило Викулін. Крім того, йому належать два ділові послання29. Вигівському письменнику Данилові Мат- вєєву належить декілька послань, спрямованих проти антистарообряд- ських творів «Скрижаль», «Жезл правления» Симеона Полоцького й «Увет духовный» Афанасія Холмогорського. Він написав кілька над- гробних слів, зокрема Данилу Викуліну, Семену Денисову, а також полемічну відповідь федосіївцю Іллі Ковиліну, яка стосувалася немож- ливості одружуватися в старовір’ї. Д. Матвєєв брав участь у впорядку- ванні «Духовных ответов»30. На початку ХVІІІ ст. на Вигу старообрядці опанували наукові методи роботи із джерелами31. Засновник безпопівської федосіївської згоди Феодосій Васильєв був автором послань та творів про антихриста. Активним проповідником старої віри він став після переходу в старообрядство. На Новгородських соборах 1692 та 1694 рр. Ф. Васильєв відіграв провідну роль і став авто- ром соборних «Приговоров». Він написав кілька творів щодо внут- рішньоконфесійної полеміки між федосіївцями та поморцями, виклав нове вчення про шлюб та «про догмати й титлу» на хресті Христовім. «Послание о браке» стало відповіддю на послання А. Денисова. У доку- менті перераховувалися протиріччя в обрядах та в побуті, які склалися між обома деномінаціями. Переказ Ф. Васильєва про антихриста, напи- саний у формі запитань та відповідей, доводив, що антихрист царює у світі з 1666 року32. Автором «Жития Феодосия Васильева» й «Исповедания веры» став його син Євстрат Федосєєв. Перший твір є важливим джерелом історії ранньої федосіївщини. Важливим центром старообрядської полеміки був поволзький Кер- женець. Серед його представників — один із керівників керженських попівців Тимофій Лисенін, диякон Олександр, ієромонахи Герасим, Тихон та Андрій, ієрей Дмитро, старець Никодим, миряни В. Власов та І. Іларіонов. Т. Лисенін у дискусіях із відомим старцем Онуфрієм викривав «не- праве мудрування» в листах протопопа Авакума. 1709 р. він написав «Книгу» з 51-ї глави, у якій виклав пункти вчення дияконової згоди. Особливістю цією згоди було те, що її послідовники визнавали за істинний не лише хрест восьмикінцевий, але й чотирикінцевий, вважали Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 337 спасительною молитву «Господи Ісусе Христе, Боже наш, помилуй нас» поряд з «Господи Ісусе Христе, сыне Божий, помилуй нас». Наперекір усім попівцям дияконівці проповідували двократне хрестообразне ка- діння: два рази — прямо, а третій — поперек33. Автором «Послания» став глава одного з нижньогородських кержен- ських попівських скитів диякон Олександр, з іменем якого пов’язане написання «Дьяконовых ответов». Цей твір було створено 1716 р. пред- ставниками дияконової згоди. Він став відповіддю на 130 запитань ігу- мена Переяслав-Заліського Нікольського монастиря Питирима (Потьом- кіна). Авторство «Дьяконовых ответов» належить дияконові Олександру, ієромонахам Герасиму, Тихону та Андрію, ієрею Димитрію, старцеві Никодиму, а також мирянам В. Власову, І. Іларіонову та Т. Лисеніну. Як відомо, 1706 р. Петро І доручив колишньому старообрядцеві Пити- риму зайнятися в Нижньогородській губернії наверненням старовірів в офіційне православ’я34. На Керженці, неподалік від старообрядських скитів, Питирим заснував Успенський монастир. У січні 1716 р. він відправив старообрядцям 130 запитань із вимогою письмового пояснення, чому вони відокремилися від офіційної Церкви. Ця подія поклала початок досить активному листуванню між ними. У липні цього ж року Питирим відправив дияконівцям нагадування про відповіді, однак ті, посилаючись на свою неготовність, мовчали. Нижньогородці звернулися по допомогу на Вєтку та Виг, а замість відповіді прислали архієпископу 240 своїх запитань щодо віри та переказів православної Церкви. 1717 р. Питирим сповістив своїх ідеологічних супротивників, що підготував відповіді на їхні запитання й готовий до полеміки. 1721 р. ці відповіді опублікували в книзі «Пращица». Відомою фальшивкою нижньогородського архієпископа Питирима й, можливо, царя Петра І виявилася копія «Соборного деяния на еретика Мартина», яка використовувалася в цій полеміці як один з основних доказів давності триперстя. У переказі засуджувалося двоперстя, яке проповідував у Києві єретик Мартин. Старообрядці вимагали від архієрея оригіналу, який нібито віддали для друку на Московський печатний двір. Достовірність копії рукопису засвідчили вісім єпископів офіційної Церкви, проте старообрядці засумнівалися. 1717 р. вони відправили до Києва ченця Феофілакта, у результаті чого на Вигу А. Денисов, М. Петров та Л. Федосєєв переконливо довели, що ні Київського собору 1157 р., ні персони єретика Мартина просто не існувало35. 1845 р. під- робку «Соборного деяния на еретика Мартина» також визнав чиновник М.І. Надєждін під час відвідин Білокриницької митрополії36. Через суперечки з керженськими дияконівцями в білоруській Вєтці утворилася власна літературна школа, представниками якої були ієро- Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 338 монах Феодосій (Ворипін), архімандрит Йосиф, священик Патрикій Пат- рикійович та ін. Глава вєтківського старообрядства ієромонах Феодосій був автором декількох послань. Перебравшися на Дон, він листувався із впливовими донськими козаками, прибічниками протимосковської старообрядської партії. Це тривало аж до 1686 р., коли московська влада почала енергійно викорінювати розкол на Дону. Феодосія заарештували та ув’язнили в Кирило-Білозерському монастирі, проте звідти він втік спочатку до поморців, а потім на Керженць, де став одним із лідерів старої віри, однак і звідти йому довелося тікати до Калуги, а невдовзі стати главою ста- рообрядців на Вєтці. На соборі 1710 р. Феодосій засудив учення дия- конівців і написав низку послань на Керженець37. Дискусії про кінець світу поклали початок донському літературному центру, представниками якого стали К. Ларіонов, К. Сидоров, ченці Никифор та Іона. Старообрядець Козьма Ларіонов (Косой) став автором «Листов» про близький кінець світу. Свої есхатологічні побудови він ґрунтував на традиційному тлумаченні числа 666, 12-ї глави пророцтв Данила та «Откровении» Мефодія Патарського. Однак московським ста- ровірам його вчення здалося надто шкідливим, адже К. Ларіонов стверд- жував, що точно знає «останній день і час», що до кінця світу залишилося лише п’ять років. Москвичі спалили твори Косого, проте, незважаючи на це, вони дійшли до нас у документах допитів, опублікованих В.Г. Дру- жиніним у додатках до його монографії38. У другій половині ХVІІІ ст. у Виго-Лексинській поморській пустині намагалися створити власний пантеон мучеників за стару віру, до складу якого ввійшли вигівські кіновіархи, зокрема Корнилій Вигівський, Да- нило Викулін, Петро Прокопієв, Андрій та Семен Денисови39. Крім того, відома російська дослідниця літератури старовірів О.М. Юхименко зна- йшла ще понад 560 творів, слів, послань, записок, листів, повчань вигів- ських письменників40, у т. ч. твори Тимофія Андреєва, Андрія Борисова, Василя Данилова та ін. Авторами полемічних творів були представники панівної Церкви або колишні старообрядці. 1765 р. архімандрит Платон написав «Увещание к раскольникам», а 1779 р. в Херсонській єпархії грек Никифір Феотокій склав «Окружное послание ко всем находящимся в епархии мнимым старообрядцам», у результаті чого старообрядські слободи Знаменка та Злинка Єлисаветградського повіту приєдналися до панівної Церкви41. Отже, уже в другій половині ХVІІ ст. старовіри сформували книжність, яка стала справжньою ідеологічною зброєю активних борців із церковною реформою. Вони зуміли протиставити власну культуру спочатку при- дворній, а потім дворянській культурі, створити паралельну культуру Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 339 народно-демократичного напряму. Старообрядська література другої по- ловини ХVІІ–ХVІІІ ст. виникла й розвивалася в умовах боротьби з панівною ідеологією, вона склала важливу частину російської культурної спадщини, помітно вплинула на багатомільйонного російського читача. «Таємна» культура низів вийшла за межі старообрядського руху та ши- роко розповсюдилася серед народу, а багато старообрядських творів увійшло до «золотого фонду» давньоруської літератури, зокрема пам’ят- ками світового значення стали автобіографічне «Житие» протопопа Ава- кума, фундаментальні твори, які були спрямовані на захист старої віри: «Ответ православных», «Послание из Пустозерска сыну Максиму» та чолобитна цареві Олексію Михайловичу Ф. Іванова, «Великая» чоло- битна царю М.К. Добриніна, збірник «Христианский щит веры против еретического ополчения» ченця Авраамія, «История о вере и челобитная о стрельцах» С. Романова, книга «Виноград Российский» С. Денисова, найпопулярніша в старообрядському середовищі «История об отцах и страдальцах соловецких» та «История Выговской пустыни» історика й настоятеля Виго-Лексинського гуртожитства І. Філіппова, «Дьяконовы ответы» керженських старовірів. Проте найважливішою книгою старо- обрядців, що підсумувала результати церковної реформи патріарха Ни- кона, стали «Поморские ответы», створені 1723 р. у Вигівській старо- обрядській пустині. Особливу роль у формуванні старообрядської ідеології відіграли збір- ники «Книга Кирила Иерусалимского», або «Кирилова книга», і «Книга о вере», які стали справжніми авторитетами для старообрядців і в яких аналізувалися відступи католицької Церкви від православних догматів, надавався їм сакральний зміст. Ці книги пояснювали читачам особливості православного віровчення, вирішували глибокі богословські питання, зокрема в них сформовано гостроту очікування кінця світу, проголошено близьке пришестя антихриста, указано місце й час останнього відступу. Серед найважливіших єресей називалися зміни в сповідуванні символу віри, форми хресного знамення, створення вчення про чистилище, вжи- вання під час причастя опрісноків, зміни в календарі тощо. Водночас старообрядці вважали спотвореними майже всі книги, що їх видавав київський митрополит П. Могила. Усі виправлення богослужбових книг були перевірені старовірами згідно з рукописами та ретельно проаналізовані. У пошуках аргументів вони зверталися до давніх рукописів і стародруків, у яких вдавалося віднайти багато текстів, що свідчили про правильність їхньої точки зору. Із цього погляду ранніх російських старообрядців можна вважати пер- шими російськими джерелознавцями, які критично підходили до вив- чення документів42. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 340 Захисники старого обряду з успіхом використовували пам’ятки давньої писемності, знаходили в них цитати, складали їх у потрібній послі- довності, засвідчували близький прихід «останнього часу». Завдяки фраг- ментам текстів перед читачем поставала картина воцаріння та діянь у світі антихриста. Апологети старовірів тлумачили Святе Письмо, завдяки чому актуалізували для читача не завжди чіткі уявлення, пов’язані з темою воцаріння антихриста43. У другій половині ХVІІ–ХVІІІ ст. в Росії сформувалося вісім ідео- логічних та літературних центрів старообрядців, зокрема соловецький, московський, пустозерський, вигівський, керженський, вєтківський, дон- ський, урало-сибірський. Соловецький літературно-книжковий центр було започатковано напередодні повстання в найбільшому ідеологічному центрі Росії — Соловецькому монастирі. До його складу ввійшли книж- ник Г. Фірсов, скарбник Г. Рязанов та архімандрит Никанор. Монастир украй незадоволено зустрів реформу патріарха Никона, а його мешканці написали найпопулярніші в народі четверту та п’яту соловецькі чоло- битні цареві Олексію Михайловичу, які помітно вплинули на формування старообрядської ідеології. Унікальним явищем давньоруської культури, яке не мало аналогів ні до її виникнення, ні в наступний період російської історії, став невеликий гурток письменників-старообрядців Пустозерського острогу, де за 14 ро- ків існування в’язні створили близько ста публіцистичних творів, які мали неабиякий вплив на російську читацьку аудиторію. Засновниками пустозерського літературного центру були видатні діячі раннього старо- обрядства: протопоп Авакум, ієрей Лазар, диякон Федір та соловецький чернець Єпіфаній. Однією з важливих книг, підготовлених у Пусто- зерську, був рукопис «Ответ православных», у якому було розглянуто видані при Никоні богослужбові книги. Відомою літературно-публіцистичною школою старообрядського руху був московський центр старовірів, репрезентований творами апологета старовірів, письменника-полеміста М. К. Добриніна, письменником та зачинателем «боголюбського» руху І. Нероновим, письменником-ченцем Авраамієм, священиком Лазарем, архімандритом Симеоном (Потьом- кіним), Є. Потьомкіним, С. Романовим та ченцем Сергієм. Одним із провідних літературних та книгописних центрів старооб- рядства стало Виго-Лексинське гуртожитство, яскравими представниками якого були засновник та перший наставник Вигівської кіновії, творець вигівської літературної школи А. Денисов, а також Т. Петров, С. Денисов, І. Філіппов, П. Прокопієв, Д. Викулін, Д. Матвєєв, Т. Андреєв, А. Бори- сов, В. Данилов (Шапошников) та ін. Псковсько-Новгородські землі пред- ставляли засновник федосіївської згоди Ф. Васильєв, який став автором Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 341 послань і творів про антихриста, та його син Є. Федосєєв, який написав «Житие Феодосия Васильева». Дискусії про віру сформували урало- сибірський літературний центр. Найвідомішими його представниками були керівник регіонального старообрядства А.І. Венгерський та сибір- ський селянин І. Бархатов. Важливим центром старообрядської полеміки став поволзький Кер- женець. Його представниками були один із керівників керженських по- повців Т. Лисенін, диякон Олександр, ієромонахи Герасим, Тихін і Анд- рій, ієрей Дмитро, старець Никодим, миряни В. Власов та І. Іларіонов, які написали знамениті «Дьяконовы ответы». У білоруській Вєтці утворилася своя літературна школа. До її складу ввійшли ієромонах Феодосій, архімандрит Йосиф і священик Патрикій Патрикійович. Дискусії навколо кінця світу поклали початок донському літературному центру, пред- ставниками якого стали К. Ларіонов, К. Сидоров, ченці Никифір та Іона. Старообрядська література є помітним явищем вітчизняної культури. Вона не перетворилася в літературу конфесійного характеру та масштабу, почала обслуговувати потреби не лише старообрядських громад44. ———————— 1 Гурьянова Н.С. Старообрядцы и творческое наследие Киевской митрополии / Отв. ред. Н.Н. Покровский. — Новосибирск, 2007. — С. 70. 2 Бубнов Н.Ю. Герасим Фирсов // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 1: А–З. — С. 195. 3 Его же. Игнатий // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 26. 4 Его же. Старообрядческая книга 3-й четверти ХVІІ в. как историко-культурный феномен // Бубнов Н.Ю. Книжная культура старообрядцев. Статьи разных лет. — СПб., 2007. — С. 27. 5 Его же. Рукописное наследие пустозерских узников // Бубнов Н.Ю. Книжная культура старообрядцев. Статьи разных лет. — СПб., 2007. — С. 133. 6 Его же. Старообрядческая книга в России во второй половине ХVІІ в. Источники, типы и эволюция. — СПб., 1995. — С. 249. 7 Лихачев Д.С. Русская культура. — СПб., 2007. — С. 367. 8 Бубнов Н.Ю. Протопоп Аввакум в сибирском аду (к специфике жанра «Жития») // Бубнов Н. Ю. Книжная культура старообрядцев. Статьи разных лет. — СПб., 2007. — С. 189. 9 Его же. Старообрядческая книга в России... — С. 105. 10 Панченко А.М. Никита Константинов Добрынин // Словарь книжников и книж- ности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 382. 11 Ее же. Иоанн (Гавриил) Неронов // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 72. Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23 342 12 Панченко А.М., Шухтина Н.В. Авраамий // Словарь книжников и книжности Древ- ней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 1: А–З. — С. 33. 13 Панченко А.М. Лазарь // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 216. 14 Парфентьев Н.П., Шашков А.Т. Феодор Трофимов // Словарь книжников и книж- ности Древней Руси. — СПб., 2004. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 4: Т–Я. Дополнения. — С. 133. 15 Бубнов Н.Ю. Феоктист // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — СПб., 2004. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 4: Т–Я. Дополнения. — С. 147. 16 Его же. Спиридон // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д. С. Лихачев. — СПб., 1998. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 3: П–С. — С. 491. 17 Его же. Старообрядческая книга в России... — С. 175. 18 Буланин Д.М., Орлов К.В. Савва Романов // Словарь книжников и книжности Древ- ней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1998. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 3: П–С. — С. 323. 19 Шашков А.Т. Авраамий // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 1: А–З. — С. 46. 20 Понырко Н.В. Трифон Петров // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — СПб., 2004. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 4: Т–Я. Дополнения. — С. 47. 21 Гурьянова Н.С. Старообрядцы и творческое наследие Киевской митрополии / Отв. ред. Н.Н. Покровский. — Новосибирск, 2007. — С. 126. 22 Бубнов Н.Ю. Поморские ответы — главная книга старообрядцев // Бубнов Н.Ю. Книжная культура старообрядцев. Статьи разных лет. — СПб., 2007. — С. 112. 23 Зеньковский С.А. Идеологический мир братьев Денисовых // Русское старооб- рядчество. Семнадцатый — девятнадцатый века. — М., 2009. — Т. 2. — С. 601. 24 Мельников Ф.Е. Что такое старообрядчество // Собрание сочинений. — Барнаул, 2007. — С. 28. 25 Зеньковский С.А. Русское старообрядчество. Духовные движения семнадцатого века. — М., 2009. — Т. 1. — С. 334. 26 Понырко Н.В. Андрей Денисов Вторушин // Словарь книжников и книжности Древ- ней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 1: А–З. — С. 80. 27 Ее же. Иван Филиппов // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 22. 28 Ее же. Петр Прокопиев // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1998. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 3: П–С. — С. 35. 29 Ее же. Даниил Викулин // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 1: А–З. — С. 249. 30 Ее же. Даниил Матвеев // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 1: А–З. — С. 250. 31 Гурьянова Н.С. Указ. соч. — С. 127. 32 Понырко Н.В. Феодосий Васильев // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — СПб., 2004. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 4: Т–Я. Дополнения. — С. 146. 33 Ее же. Лысенин Тимофей Матвеев // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 310. 34 Макарий (Булгаков). История русского раскола известного под именем старооб- рядчества. — СПб., 1855. — С. 338. Сергій Таранець. Старообрядська література другої половини XVII–XVIII ст. 343 35 Морохин А.В. Архиепископ Нижегородский и Алатырский Питирим. Церковный деятель эпохи перемен. — Нижний Новгород, 2009. — С. 34. 36 Раскол, как орудие враждебных России партий // Русский вестник. — СПб., 1866. — Т. 68. — С. 693. 37 Понырко Н.В. Феодосий // Словарь книжников и книжности Древней Руси. — СПб., 2004. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 4: Т–Я. Дополнения. — С. 142. 38 Шашков А.Т. Козьма Ларионов // Словарь книжников и книжности Древней Руси / Отв. ред. Д.С. Лихачев. — СПб., 1992. — Вып. 3 (ХVІІ в.). — Ч. 2: И–О. — С. 174. 39 Маркелов Г.В., Панченко Ф.В. О литургическом творчестве выговцев // Труды Отдела древнерусской литературы. — СПб., 1996. — Т. L. — С. 223. 40 См.: Юхименко Е.М. Новонайденные сочинения выговских писателей // Труды Отдела древнерусской литературы. — СПб., 2003. — Т. LІІІ. — С. 289–417. 41 Макарий (Булгаков). Указ. соч. — С. 352. 42 Бубнов Н.Ю. Старообрядческая книга в России во второй половине ХVІІ в. Источ- ники, типы и эволюция. — СПб., 1995. — С. 90. 43 Гурьянова Н.С. Указ. соч. — С. 103. 44 Бубнов Н.Ю. Старообрядческая книга 3-й четверти ХVІІ в. как историко-культур- ный феномен // Бубнов Н.Ю. Книжная культура старообрядцев. Статьи разных лет. — СПб., 2007. — С. 29.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-215541
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	2307-3144
language	Ukrainian
last_indexed	2026-03-23T19:07:09Z
publishDate	2013
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Таранець, С. 2026-03-19T16:31:49Z 2013 Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. / С. Таранець // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 328-343. — Бібліогр.: 44 назв. — укр. 2307-3144 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215541 930:2-262 «16–17» У статті досліджено старообрядську літературу другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Встановлено, що вже в другій половині ХVІІ ст. старовіри сформували книжність, яка була справжньою ідеологічною зброєю активних борців із церковною реформою. У роботі виділено вісім ідеологічних та літературних центрів старообрядців, зокрема соловецький, московський, пустозерський, виговський, керженський, вєтківський, донський, урало-сибірський, що сформувалися в Росії. Підкреслено, що старообрядська література не перетворилася в літературу конфесійного характеру та масштабу, почала обслуговувати потреби не лише старообрядських громад. В статье исследовано старообрядческую литературу второй половины ХVІІ–ХVІІІ вв. Установлено, что уже во второй половине ХVІІ в. староверы сформировали книжность, которая стала настоящим идеологическим оружием активных борцов с церковной реформой. В работе выделено восемь идеологических и литературных центров старообрядцев, в частности соловецкий, московский, пустозерский, выговский, керженский, ветковский, донской, урало-сибирский, которые сформировались в России. Подчеркнуто, что старообрядческая литература не превратилась в литературу конфессионального характера и масштаба, стала обслуживать потребности не только старообрядческих общин. The article covers the Old Belief literature in the 2nd half of the 17th–18th centuries, as book-learning was Old Believers’ genuine ideological weapon against the Church reform. The publication covers 8 ideological and literary Old Belief centers in Russia. Special emphasis is made on non-confessional nature and range of the Old Belief literature. uk Інститут історії України НАН України Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики Книгознавство Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Старообрядческая литература второй половины ХVІІ–ХVІІІ вв. The Old Belief literature on the 2nd half of the 17th–18th centuries Article published earlier
spellingShingle	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст. Таранець, С. Книгознавство
title	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.
title_alt	Старообрядческая литература второй половины ХVІІ–ХVІІІ вв. The Old Belief literature on the 2nd half of the 17th–18th centuries
title_full	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.
title_fullStr	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.
title_full_unstemmed	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.
title_short	Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.
title_sort	старообрядська література другої половини хvіі–хvііі ст.
topic	Книгознавство
topic_facet	Книгознавство
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215541
work_keys_str_mv	AT taranecʹs staroobrâdsʹkalíteraturadrugoípolovinihvííhvíííst AT taranecʹs staroobrâdčeskaâliteraturavtoroipolovinyhvííhvííívv AT taranecʹs theoldbeliefliteratureonthe2ndhalfofthe17th18thcenturies

Старообрядська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ ст.

Institution

Ähnliche Einträge