Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський
У статті розглянуто життя й творчий доробок професора Київського університету А.О. Введенського, вказано на значення наукових ідей ученого для розвитку спеціальних історичних дисциплін та економічної історії. В статье рассмотрены жизнь и творческое наследие профессора Киевского университета А.А. Вве...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
|---|---|
| Дата: | 2013 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2013
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215558 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський / В. Бездрабко // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 38-61. — Бібліогр.: 86 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860480296494825472 |
|---|---|
| author | Бездрабко, В. |
| author_facet | Бездрабко, В. |
| citation_txt | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський / В. Бездрабко // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 38-61. — Бібліогр.: 86 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики |
| description | У статті розглянуто життя й творчий доробок професора Київського університету А.О. Введенського, вказано на значення наукових ідей ученого для розвитку спеціальних історичних дисциплін та економічної історії.
В статье рассмотрены жизнь и творческое наследие профессора Киевского университета А.А. Введенского, подчеркнуто значение его научных идей для развития специальных исторических дисциплин и экономической истории.
The article deals with the life and work of Professor of the Kyiv University A.O. Vvedensky, with the emphasis on significance of his scholarly ideas for development of special historical disciplines and economics.
|
| first_indexed | 2026-03-23T18:57:54Z |
| format | Article |
| fulltext |
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
37
БІОГРАФІСТИКА
БІОГРАФІСТИКА
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
38
УДК 929 «Введенський»
Валентина Бездрабко
ПРОФЕСОР КИЇВСЬКОГО УНІВЕРСИТЕТУ
АНДРІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧ ВВЕДЕНСЬКИЙ
Після тривалого нівелювання у вітчизняній історіографії історії особи
упродовж 1990–2000-х рр. спостерігаємо справжній бум студій із біо-
графістики, персонології тощо, коли в центрі уваги дослідника опиня-
ється життєво зреалізована особистість. Можна говорити про заснування
спеціальних біобібліографічний серій, наукових неформальних товариств,
які активно освоюють та пропагують новітні ідеї в історичній науці, керу-
ючись винятковим ставленням до історії особи, відповідне збагачення
тематики дисертаційних досліджень тощо. Апробація новітніх методик
вивчення життя і творчості індивідууму знаходить успішне виявлення в
сучасних працях, наприклад, харківської історіографічної школи. Пере-
важно «об’єктами» досліджень є неординарні постаті ХІХ–ХХ ст., з ім’ям
яких пов’язані драматичні сторінки історії, або ті, хто був причетним до
їх студіювання.
Особливий інтерес становлять науковці-новатори, творчість яких за
життя не знайшла належного поцінування. Серед них варто вказати на
«дореволюційних» вихованців доби імператорських університетів, які
пізніше потрапили у вищу школу часів сміливих більшовицьких експе-
риментів в освіті, ставши радянською професурою з орієнтацією на єдино
можливу в тогочасних умовах методологію ведення наукового дослід-
ження — історичний матеріалізм. Таким був Андрій Олександрович Вве-
денський (1890–1965) — вихованець потужної джерелознавчої й держав-
ницької історичних наукових шкіл Санкт-Петербурзького університету та
професор кафедри історії Росії, а згодом — кафедри архівознавства
Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка, відомий дослід-
ник економічної історії й спеціальних історичних дисциплін. Окремі ас-
пекти його наукової творчості знайшли поцінування колег, проте цілісне
й належне монографічне вивчення його наукової спадщини вимагає часу
й чекає на власного дослідника. Враховуючи попередні напрацювання
фахових істориків, дозволимо собі акцентувати увагу на київському
періоді життя відомого вченого.
Київський період життя А.О. Введенського насичений різними знако-
вими подіями, сповненими гіркого драматизму та слави «вченого з Петер-
бурга», наказово втиснутого в радянський офіційний дискурс, ідеоло-
гічним символом якого стала історія ВКП(б). Тоді Київський університет
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
39
переживав не найкращі часи, до всього ж ускладнені ще й організа-
ційними процесами, пов’язаними з відновленням після більшовицьких
експериментів у вищій школі функціонування факультетів1. Розгром ста-
рої історичної школи влада компенсувала за рахунок поповнення нау-
ково-педагогічних лав т. зв. «червоними кадрами», що негативно позна-
чилося на якісному рівні навчального процесу та репутації закладу.
Появу на порозі вишу вихованця колишнього «столичного» універ-
ситету, на думку окремих дослідників, не варто розглядати як випад-
ковість. Час диктував певні правила гри в суспільстві заради найбільшої
цінності — життя. «Компромісні звитяги» в ім’я фізичного виживання й
кар’єрних перспектив переінакшували простих, пересічних громадян і
неординарних особистостей. Відтак компроміс із владою та власним
сумлінням після 1937 р. був звичною справою в середовищі наукової
інтелігенції, яка мусила мислити новими ідеологічними категоріями, що
не мали нічого спільного зі шляхетністю чи наукою. До певної міри
А.О. Введенський став жертвою часу, коли прийняв пропозицію влади й
зголосився на виконання непростої місії — провідника «передових»
настанов в історичній науці, вивірених марксистсько-ленінською ідео-
логією.
Критична ситуація з кадрами склалася у відновленому університеті й
на історичному факультеті. Як зазначає М.Г. Казьмирчук, на кафедрі, яку
очолив А.О. Введенський, працювало п’ять старших викладачів і два
асистенти, тобто жодного з науковим ступенем чи вченим званням2.
Перед Андрієм Олександровичем постало нелегке завдання — при від-
сутності належних науково-педагогічних кадрів, що відповідали б за
рівнем освіченості й фахової підготовки університетським потребам,
створити кафедру історії народів СРСР історико-філософського факуль-
тету не за формальними інституційними ознаками, а як дієвий освітній
осередок, центр теоретичних і прикладних наукових студій. Розпочалися
звичні копіткі будні професора й завідувача кафедри, сповнені старань
над новими навчальними планами, програмами, курсами та спецкурсами
лекцій з історії для студентів історичних спеціальностей.
До відкриття німецько-радянського фронту в Другій світовій війні
А.О. Введенський устиг пропрацювати в університеті майже три роки, а
8 липня 1941 р. разом із родиною був евакуйований у Свердловськ, де
30 липня його призначили завідувачем кафедри історії СРСР3. Науково-
педагогічна діяльність окупаційного періоду України для Введенського
пройшла на історико-філологічному факультеті Уральського державного
університету (м. Свердловськ, 1941–1943 рр.)4, де він підтвердив славу
блискучого лектора, великого знавця російської історії, глибокого та
вдумливого дослідника, ґрунтовного джерелознавця, людини живого
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
40
розуму й життєстверджуючих емоцій5. Тут йому випала честь очолювати
кафедру історії народів СРСР, викладати загальні курси з російської
історії та спецкурси, присвячені минулому Уральського краю.
Випускниця історико-філологічного факультету Уральського універ-
ситету В.І. Петрова так згадує про Андрія Олександровича: «Прекрасно
читав лекції з російської історії київський професор Введенський. Він
знав історію так, як дехто з нас не знає власного життя. Запам’яталась
величезна емоційна й патріотична напруга його лекцій, але справа не
обмежувалась тільки цим. Крупний учений, він навчав нас пізнавати
предмет, показував, як непросто цитувати і спиратись на […] авторитетів.
[…] назавжди запам’ятала, що цитування вихопленої із контексту фрази,
та ще з праці непрочитаної і недослідженої тобою — справа ненадійна і
може обернутися науковою несумлінністю»6. Окрім викладання, Андрій
Олександрович продовжував розробляти порушену ним ще до війни
історико-економічну проблематику, намагаючись урізноманітнити її за
рахунок розширення географічних меж об’єкта дослідження, збагачення
предметної сфери регіональним компонентом.
У цей же час, у листопаді 1942 р., Введенський повторно захистив
докторську дисертацію «Очерки по истории Строгановых в Поморье и на
Урале в XVI–XVII в.», оскільки матеріали попереднього (довоєнного)
захисту не збереглися7. За свідченням В.О. Мазур, дисертація Введен-
ського стала першою кваліфікаційною роботою на ступінь доктора істо-
ричних наук (диплом доктора історичних наук № 000065 від 14 серпня
1943 р.)8, що була захищена в стінах Уральського університету9. При-
сутня тоді на засіданні вченої ради історик Г.О. Кулагіна залишила такі
спогади про подію: «Захист А.О. Введенським дисертації з історії торго-
вого дому Строганових в XVI–XVII ст. перетворився в надзвичайно
цікаву наукову дискусію. Гострота суперечок між автором і одним із
офіційних опонентів — академіком С.Г. Струмиліним, приправлена влуч-
ними порівняннями, історичними аналогіями і гумором, назавжди зали-
шилась у пам’яті як найцікавіший науковий поєдинок»10.
Після злиття Київського й Харківського університетів, викликаного
обставинами побутування навчальних закладів періоду евакуації, Андрій
Олександрович продовжив трудову діяльність в Об’єднаному україн-
ському державному університеті, так само очолюючи кафедру історії
народів СРСР (1943–1944 рр., м. Кзил-Орда, Казахстан)11. Тут йому дове-
лося суміщати роботу з викладанням ще й у Кзил-Ординському держав-
ному педагогічному інституті, незмінно читаючи лекції з історії СРСР.
Дослідники цього періоду життя А.О. Введенського відмічають неабияке
значення вченого для становлення історичної освіти в регіоні, особливі
заслуги в підготовці наукових кадрів12.
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
41
Особливість історичної ситуації часів Другої світової війни спонукала
Введенського зайняти активну громадянську позицію. Відтак, упродовж
1941–1943 рр. він неодноразово виступав із науково-популярними допо-
відями на героїчну історичну тематику перед специфічними аудиторіями
слухачів — армійцями військових частин та пораненими в госпіталях, що
додатково характеризує його як людину, котра органічно до стану душі
здатна на вияв глибокого патріотизму, співчуття й щире єднання зі спів-
вітчизниками. За постійну лекторську роботу на високому патріотичному
рівні в Червоній армії 1943 р. професора було відзначено подякою Сверд-
ловського будинку офіцерів13. По закінченню Другої світової війни
1945 р. за «працю, що забезпечила перемогу Радянського Союзу над Ні-
меччиною», Андрія Олександровича Введенського нагороджено медаллю
«За доблестный труд в Великой Отечественной войне 1941–1945 гг.»14.
Осіннього семестру 1944–1945 навчального року, після повернення з
евакуації, незважаючи на колосальні матеріальні збитки й втрати тру-
дових ресурсів, Київський університет із величезними труднощами від-
крив двері для охочих здобувати вищу освіту. Введенський разом із
родиною повертається до Києва й, оселившись у будинку на вулиці
Володимирській, 61-б, поблизу «червоного» університетського корпусу
архітектора В.І. Беретті, продовжив виконувати обов’язки завідувача ка-
федри історії народів СРСР (згодом — кафедри історії СРСР), маючи ще
й професорське навантаження на підставі присудження 1945 р. відповід-
ного вченого звання (атестат професора кафедри історії СРСР № 000263
від 26 травня 1945 р.)15. Незмінно викладаючи історію СРСР, Андрій
Олександрович доклав чимало зусиль для розроблення «ідеологічно пра-
вильних» навчальних планів, написання нових типових і робочих програм
із дисциплін, викладання яких забезпечувала очолювана ним кафедра,
методичних рекомендацій із проведення лекційних, семінарських і прак-
тичних форм навчання; читання публічних лекцій; популяризації істо-
ричних знань для різних аудиторій через засоби масової комунікації
(виступи на радіо, публікація історичних розвідок на актуальні теми
вітчизняної історії на шпальтах періодичних видань).
Уже традиційним для Андрія Олександровича було суміщення в
одному часовому проміжку адміністративних і педагогічних обов’язків за
основним місцем роботи із позауніверситетським навантаженням в акаде-
мічних і галузевих науково-дослідних інститутах, навчальних закладах.
Так сталося й цього разу, коли професор Київського університету активно
співпрацював із Українським науково-дослідним інститутом педагогіки
(1946–1949), Київським державним педагогічним інститутом ім. Максима
Горького (1949–1950)16, відділом історії феодалізму Інституту історії
АН УРСР (1952–1956)17 та з іншими установами й громадськими об’єд-
наннями, наприклад, всесоюзним товариством «Знання»18.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
42
У неймовірно складних соціально-економічних та політичних умовах
поволі відновлювали функціонування всі структурні підрозділи універ-
ситету. Відчутний брак педагогічних кадрів, слабкість матеріального за-
безпечення, мінімальне фінансування масштабних наукових проектів —
ці та інші об’єктивні фактори розвитку університетської науки в після-
воєнний період спровокували подібну ситуацію кінця 1920 — початку
1930-х рр., коли вихід із кризового стану країни, різних сфер суспільного
життя керівництву Союзу РСР убачався «неможливим» без боротьби зі
«шкідництвом ворогів народу». Сумновідоме ідеологічне явище другої
половини 1940-х рр. — «ждановщина»19 — стало відповіддю на кризу
тоталітарної системи існування радянського суспільства та держави.
Гоніння на інакомислення набуло нових обертів і відбилось, у першу
чергу, на долі інтелігенції, яка залишалась одним із найважливіших носіїв
духовності й генератором культурних ідей. Знову на життєвому шляху
Андрія Олександровича постали суттєві перешкоди, які вкотре внесли
корективи в його біографію.
Минуле має здатність «наздоганяти» нас у майбутньому. Так сталось і
в житті А.О. Введенського після ухвалення відомої постанови ЦК КП(б)
України «Про політичні помилки й незадовільну роботу Інституту історії
Академії наук УРСР» (серпень 1947 р.), коли йому пригадали прикрі
біографічні моменти, закидаючи стійке ігнорування вимог, які пред’яв-
ляються радянською владою до науковця. Організаційним висновком
стало звільнення професора з посади завідувача кафедри історії народів
СРСР Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка згідно з
наказом міністра освіти СРСР № 455/ 12 від 22 серпня 1951 р.20 Але
цьому передувала ціла низка непростих, вельми драматичних для про-
фесора подій.
Наприкінці 1940-х рр., в умовах цькування інакодумства, над опальним
у минулому через «академічну справу» А.О. Введенським збираються
густі чорні хмари. Закономірною й очікуваною складовою в ланцюговій
реакції на чергові рішення комуністичної партії, пов’язані з посиленням
ідеологічного тиску на суспільство, стали масові виступи в пресі, повсюд-
не проведення колективних зібрань, організованих місцевими партійними
й профспілковими комітетами задля «викриття невластивих для радян-
ського суспільства моралі й мислення», а також їхніх носіїв, конкретні
заходи щодо усунення від можливих засобів та каналів транслювання (у
т.ч. видання й навчальні аудиторії) власних ідей і думок «неблагона-
дійних» осіб. Схема нищення тоталітарною системою особистості була
бездоганно й методично відпрацьована ще в 1920–1930-х рр. Спочатку —
загальне визнання керівництвом партії наявності проблеми, а потім —
пошуки й викриття винуватців її існування. Це спрацьовувало на дер-
жавному рівні та в конкретних випадках на місцях.
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
43
Упродовж 1948–1951 рр. декілька разів поспіль А.О. Введенський як
викладач і керівник університетської кафедри потрапляв під вогонь ни-
щівної критики колег. На початку 1948 р. «науково-педагогічні недоліки»
професора обговорювалися на засіданнях місцевого парткому, а згодом і
профспілкового комітету. Учасники колегіальних зібрань «визнали й рі-
шуче засудили» низький ідейно-теоретичний рівень лекцій з історії СРСР
Андрія Олександровича, що не відповідали канонізованим догмам марк-
систсько-ленінської історичної науки. Офіційно документально свідчити
проти нього стали згідно з посадами декан історичного факультету, про-
фесор21 Юрій Якович Білан (1902–1963)22 та тодішній секретар факуль-
тетської парторганізації. Саме їм довелося підписати негативну характе-
ристику, датовану 20 березня 1948 р., для завершення справи зняття
Введенського з посади завідувача кафедри23.
Набір звинувачень виявився типовим і стосувався наукових поглядів,
громадської позиції та особистих рис ученого. Ігнорування очолюваним
Андрієм Олександровичем колективом кафедри досліджень нагальних
наукових проблем радянської історичної науки, нехтування важливістю
розвитку студентських студій, відсутність системи взаємовідвідування
викладачами лекцій, величезна зайнятість професора за сумісництвом —
далеко неповний перелік докорів на його адресу. Окрім визнання неза-
довільним керівництва кафедрою, не залишились поза увагою й особисті
якості Введенського як людини й науковця. Під цим кутом зору йому
закидали слабке володіння «прогресивною революційною методологією»,
замалу кількість власних оригінальних наукових праць поза «переспі-
вуванням» минулих студій 1920–1930-х рр., невідповідний вищій школі
якісний зміст лекцій, а ще — грубе й нетактовне ставлення до студентів і
колег, неприйняття «справедливої» критики, і найголовніше, байдужість
до насущних потреб факультету. Характеристику завершував властивий
для таких випадків офіційний висновок, що професор Введенський «не
може забезпечити здорову, плідну в усіх аспектах роботу кафедри історії
СРСР К[иївського] Д[ержавного] У[ніверситету]»24.
Від катастрофічних організаційних наслідків Андрія Олександровича
на той час урятувала, на нашу думку, своєчасна підтримка російських
колег — академіка С.Г. Струміліна (1877–1974) та професора В.К. Яцун-
ського (1893–1966), які відкрито виступили в періодичних фахових ви-
даннях зі схваленням наукових здобутків Введенського, зокрема його
досліджень про різноманітні сторони життя дому Строганових. Примітно,
що Андрія Олександровича продовжували сприймати «істориком із Ле-
нінграда»25. Це свідчить про те, що в ленінградський період життя він
устиг здобути ім’я, варте стійких асоціацій, на які не вплинуло деся-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
44
тиліття праці в Київському університеті, оскільки цей період відзначений
скромнішими дослідницькими успіхами.
Якщо В.К. Яцунський підкреслював виняткове ставлення Введен-
ського до методології науки, акцентувавши увагу на особливому поціну-
ванні мікроісторичних сюжетів, історії повсякдення в працях історика26,
то С.Г. Струмілін тепло відгукувався, у першу чергу, про людські риси
вченого, щиро захоплюючись заповзятістю дослідника, який заради
об’єктивності й відкриття наукової істини «з величезною любов’ю, винят-
ковим знанням справи й ретельністю, не нехтуючи найменшими дріб-
ницями […] збирав і накопичував матеріал», вивчав «усі […] архівні
фонди державних і сімейних архівів, особисто відвідав усі місця їхнього
минулого життя і діяльності, щоби не проґавити жодного сліду цієї праці,
сам проглянув книгу за книгою всієї старовинної бібліотеки Строганових
в копітких пошуках у них будь-яких написів і поміток культурно-побу-
тового значення»27. До того ж вимогливе звернення російських істориків
до всесоюзного Державного політичного видавництва28 не зволікати з
виданням рукопису А.О. Введенського про історію Строганових, що
перебував там рекомендованим до друку з 1948 р., а навпаки, пришвид-
шити його через величезну корисність для всіх небайдужих до історії
Росії29, якнайкраще ілюструє ставлення колег до вченого. Рішуча під-
тримка й авторитетна думка В.К. Яцунського та С.Г. Струміліна, а також
окремих однодумців із Київського університету, вважаємо, тимчасово
«перемогли» ситуацію, відтягнувши момент нищівного розгрому Андрія
Олександровича як завідувача кафедри історії СРСР.
І хоча ще майже два роки по тому А.О. Введенський залишався
завідувачем кафедри, проте час від часу на факультетському чи універ-
ситетському рівнях порушувалася його персональна справа, що негативно
позначилося не тільки на реноме професора, але й на здоров’ї людини.
У травні 1950 р. із попереднім «висновком» колег «погодились» ректор
університету, професор (із 1951 р. — академік АН УРСР) В.Г. Бондарчук
(1905–1993) і голова місцевого комітету В.І. Чижов, що засвідчує під-
писана ними характеристика, майже ідентична за змістом до поперед-
ньої30. Відмінність між ними укладається лише в одну фразу про те, що
Андрій Олександрович «має велику кількість аспірантів, якими успішно
керує»31. Однак у цьому випадку для загального висновку властивий
безапеляційно стверджувальний характер, який виглядає таким чином:
«Проф. Введенський не забезпечує здорову, плідну роботу кафедри істо-
рії СРСР К[иївського] Д[ержавного] У[ніверситету]»32. Подібність у фор-
мулюваннях та змістова тотожність наводить на роздуми про те, що
інкримінувати А.О. Введенському справжню антирадянщину було не-
просто. Утім, цього виявилося достатньо для того, щоб зламати йому
кар’єру як завідувачеві кафедри.
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
45
Останню крапку в гоніннях на професора поставив черговий розгляд
питання про діяльність кафедри історії СРСР Київського університету
партійним бюро факультету наприкінці весняного семестру 1950/1951
навчального року33. Цього разу до справи підійшли надретельно й для
зібрання компрометуючого матеріалу навіть удалися до вивчення змісту
студентських зошитів із конспектами лекцій Андрія Олександровича, що
опосередковано засвідчують архівні документи34. Ідеться про чергову
розгорнуту різкого й категорично негативного змісту характеристику
завідувача кафедри історії СРСР Введенського за підписом виконуючого
обов’язки декана історичного факультету Київського університету
В.І. Юрчука (1921) та секретаря партійного бюро факультету П.Г. Снітка,
вибудовану, у першу чергу, на особистих недоліках А.О. Введенського та
його «прорахунках» як вченого, педагога й організатора науки35.
Засновковою фразою характеристики є те, що в роботі Введенського
мають місце серйозні хиби36. Далі по тексту з-поміж указаних помилок і
вад керівника зазначено: низький ідейно-теоретичний рівень підготовки
викладачів кафедри; недостатнє науково-методичне забезпечення на-
вчального процесу; невиконання кафедральним осередком плану наукової
й видавничої роботи; відсутність критичного ставлення до найважли-
віших злободенних теоретичних питань історичної науки; неконтрольо-
ване завідувачем наповнення змісту лекцій членів кафедри тощо37.
Персональні звинувачення на адресу Андрія Олександровича як до-
слідника і педагога зводилися до критики його суб’єктивного об’єк-
тивізму, наслідування положень дореволюційної історіографії, зокрема
ідеалізації «буржуазних істориків», ігнорування основних засад марк-
систської методології тощо38. Лекції професора визнавалися такими, що
«не виховують […] марксистського світогляду, а навпаки, створюють
плутанину в головах»39. Більше того, окремі аудиторні повчання
А.О. Введенського названо шкідливими, оскільки він «ідеалізує сту-
дентство царської Росії й протиставляє їм студентів радянських вузів»40.
Для повної картини в характеристиці знайшлося місце для коментаря
стосовно «порушень» навчальної програми, коли теми лекцій обиралися
професором на власний розсуд, переважно з історії дореволюційної Росії,
а виклад матеріалу здійснювався на підставі історичних уявлень, сфор-
мованих у стінах імператорського університету. Професор сміливо вда-
вався до публічного оприлюднення тієї історії, яка була вилучена з
радянських підручників або мала різко негативну інтерпретацію у вико-
нанні «істориків влади». Особливо непокоїло керівництво, що на заняттях
з історії СРСР значна увага приділялася історії царизму, життєдіяльності
перших осіб монархічного двору Романових. Страшенно обурював очіль-
ників університету той факт, що Андрій Олександрович слабо реагував на
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
46
критику колег і «замість того, аби врахувати […] зауваження і докорінно
перебудувати […] роботу, тов[ариш] Введенський дозволяв собі на лек-
ціях заявляти студентам, що його критикують за висвітлення історії царів,
але, що ж поробиш, якщо царі, таки дійсно, були в історії»41. Серед
справедливих зауваг, зазначених у характеристиці, слід погодитися лише
з малою кількістю наукових публікацій Введенського в 40–50-х рр. мину-
лого століття. Підсумовуючи, констатуємо, що документи, датовані вка-
заним часом, містять на адресу Андрія Олександровича звинувачення в
неприйнятті марксистсько-ленінської методології, низькому рівні ідейно-
патріотичного виховання, прихильному ставленні до «буржуазних» дже-
релознавства, історіографії тощо. Перелік засвідчених документально
негативних означень у діяльності вченого можна було б продовжити,
утім, усі вони є типовими у ставленні до вихованців «імператорських
університетів», до того ж, безпартійної професури.
Упродовж 1948–1951 рр. тривало методичне цькування професора, що
відстежується за рішеннями цьогорічних пленумів кафедр історичного
факультету, звернень ректора університету, академіка В.Г. Бондарчука
(1905–1993) до ЦК КП(б) України з відкритими листом про невідпо-
відність Введенського займаній посаді42. Андрію Олександровичу важко
було переживати багаторічну критику колег, що, зрештою, вплинуло на
стан його здоров’я. Згодом він вимушено визнав допущені в роботі
«помилки», погодившись із твердженням опонентів у тому, що «мето-
дологічно відстав від своїх учнів» і не володіє методом марксизму-
ленінізму так само, як вони43. У цій позиції, на нашу думку, виявляється
висока шляхетність ученого. Переживши в 1920–1930-х рр. глибоку осо-
бисту драму як вихованець школи Платонова, втративши можливість
продовжити наукову й педагогічну діяльність у стінах альма-матер,
А.О. Введенський відверто й свідомо позиціонує себе дослідником
«відсталої епохи», порівняно з прогресивно мислячими учнями, аби ж
лишень вони не стали об’єктом гонінь у наукових колах тільки через те,
що були його послідовниками. «Зрілий» Введенський, попри відчутне
пропагування марксистсько-ленінської методології, усе-таки не відмов-
ляється від інших наукових ідеалів, які свого часу стали формівними для
його світогляду. Незважаючи на потужне переслідування радянською
владою інакодумства в науці й утримування істориків силоміць у межах
ідеологічного «прокрустового ложа», дослідник виявився поміркованим
критиком штучної унормованості істини. Саме ця обставина й слугувала
підставою для звинувачень на його адресу провідними університетськими
«функціонерами» науки, залишаючи поза увагою справжні творчі досяг-
нення професора. І хоча 1950-ті рр. були іншими, аніж суворі 1930-ті рр.,
утім, такого змісту характеристика могла коштувати професору не тільки
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
47
кар’єри керівника кафедри, але й викладацької практики в університеті.
Проте все минулося для А.О. Введенського позбавленням посади заві-
дувача кафедри, до того ж, як сказано в наказі Міністерства вищої освіти
СРСР № 455/12 від 22 серпня 1951 р., — «за власним бажанням»44.
Ці події фактично співпали з шістдесятирічним ювілеєм історика, який
той без особливого настрою, перебуваючи в стані глибоких експресивних
негативних переживань, відсвяткував 21 липня 1951 р. у вузькому родин-
ному колі, рівно за місяць до звільнення з посади завідувача кафедри.
Тоді Андрія Олександровича буквально врятувала людина, з якою
давно в нього склалися теплі стосунки. Ідеться про завідувача кафедри
архівознавства та допоміжних історичних дисциплін (далі — кафедра
архівознавства), на той час — кандидата історичних наук, доцента
В’ячеслава Ілліча Стрельського (1910–1983). Завдяки його послідовним
зусиллям і дружній підтримці осінній семестр 1951–1952 навчального
року Введенський розпочав як професор кафедри архівознавства Київ-
ського університету. Психологічний мікроклімат у колективі, котрий
підтримувався В.І. Стрельським, сприяв моральному комфорту й швидкій
адаптації Андрія Олександровича до нового місця роботи. Окрім
В.І. Стрельського й А.О. Введенського, у штатному розписі кафедри
значилися ще відомі історики-архівознавці, археографи Абрам Йосипович
Грінберг (1889–1971) та Семен Олексійович Яковлєв (1909–1997), які
мали багатий педагогічний досвід викладання у виші й величезну прак-
тику в архівній справі та археографії45.
Завдяки психологічній сумісності викладачів на кафедрі складаються
теплі, дружні стосунки, вибудовані на перевагах співтворчості мікроко-
лективу, головною рисою якого є суб’єктивно вмотивована й об’єктивно
підтримувана спільність наукових інтересів. Відтак цілком зрозумілою
упродовж 1950–1960-х рр. виглядає участь кафедри повним складом у
роботі нарад, семінарів, конференцій з архівознавства та спеціальних
історичних дисциплін, колективне написання навчальних посібників і
підручників, рецензування наукових здобутків колег. Тісна співпраця, що
ґрунтувалась на взаємній підтримці й конструктивному діалозі, засвід-
чена багатьма освітніми й науковими звершеннями, які примножили
славу кафедри, започаткували традиції фахової підготовки істориків-
архівістів та зміцнили зв’язки історичного факультету з архівною га-
луззю.
Від цього часу учений помітно активізує студіювання спеціальних
історичних дисциплін, комплексно вивчаючи історичні, теоретичні (фун-
даментальні й прикладні), методичні проблеми джерелознавства, дипло-
матики, документознавства, палеографії та інших галузей знань. Пара-
лельно з цим, маючи професорське педагогічне навантаження, у короткий
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
48
термін Введенський розробляє авторські лекційні курси з дипломатики,
метрології, історичної хронології, палеографії, історії архівної справи в
країнах Західної Європи та Америки46. Життя професора урізноманіт-
нилось завдяки тісній співпраці з генерацією молодих істориків, які ви-
явили бажання позааудиторно займатись історичними дослідами (гурт-
кова робота) або ж здобувати науковий ступінь. Керувати студентським
гуртком, провадити підготовку майбутніх дослідників, виступати перед
слухачами Товариства з розповсюдження наукових і політичних знань,
брати участь в інших педагогічних і громадських проектах для Андрія
Олександровича було відомою й звичною справою, до якої він виявляв
непідробну цікавість.
Переорієнтація наукових інтересів професора виявилась і в тематиці
форумів, учасником яких він став наприкінці 1950 — на початку
1960-х рр. Незаперечним історичним фактом є те, що кафедра архіво-
знавства Київського університету була постійним учасником архівних
наукових імпрез. Солідаризуючись із колективом, Андрій Олександрович
став активним завсідником зібрань архівістів. Ідеться передусім про все-
українські наради працівників архівних установ (1954), із допоміжних
історичних дисциплін (1959), конференції істориків-архівістів (1961,
1962), молодих архівістів (1963) та ін.47 В архівних колах Введенського
знали як фахівця зі спеціальних історичних дисциплін, проте з недовірою
ставились до нього, як практика архівістики, що є цілком виправданим з
огляду на специфічний зміст цієї сфери діяльності суспільства48.
Більшість виступів на наукових засіданнях А.О. Введенський присвя-
чував необхідності підвищення рівня кваліфікації працівників архівних
установ і наукових кадрів для них, важливості розвитку післядипломної
освіти, тісної співпраці архівознавців-теоретиків із архівістами-практи-
ками тощо49. Примітною рисою промов Андрія Олександровича було
захоплення передовим досвідом зарубіжного архівознавства й приклад-
них досягнень іноземних колег, пропагування запозичень здобутків інших
і впровадження їх у вітчизняній науці50. Безперечно, подібні заяви вима-
гали від їхнього автора сміливості, якої з позицій пройденого життєвого
шляху Введенському не бракувало. Мало знаючись на практиці архі-
вістики, професор виявився поборником нових форм роботи архівів.
Тому, коли в Центральному державному історичному архіві України в
м. Львові ініціювали створення постійного семінару з архівознавства та
спеціальних історичних дисциплін (1961)51, Андрій Олександрович ви-
ступив з ініціативою порушити клопотання про повсюдне створення
подібних осередків в архівній системі, що, на його глибоке переконання,
сприяло б підвищенню рівня освіченості, кваліфікації працівників
галузі52.
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
49
Розмаїття тематичних напрямів студій А.О. Введенського упродовж
1940 — початку 1950-х рр. підпорядковувалося намаганню поєднати
власні наукові інтереси з плановою роботою кафедри, при цьому посту-
пово переорієнтовуючи пізнавальні зусилля на спеціальні історичні дис-
ципліни, особливо історію дипломатики та документознавство, яке в
російській частині Радянського Союзу переживало активне становлення53.
Утіленням цікавості до дипломатики у вказаний проміжок часу стали
доповіді на щорічних наукових сесіях істориків університету, що сто-
сувалися еволюції дисципліни в Росії та її конкретних досягнень, спри-
чинених діяльністю університетських кафедр, наукових товариств і до-
слідників-одинаків54.
Зосередившись на загальних питаннях історії дипломатики, Андрій
Олександрович з історіографічних позицій студіював досягнення дослід-
ників-дипломатистів, праці яких прислужилися формуванню її теоретич-
ного базису. Ідеться, перш за все, про твори з дипломатики крупного
вченого другої половини ХІХ — початку ХХ ст. Василя Осиповича
Ключевського (1841–1911), які знайшли позитивне поцінування в цілому
й критичні коментарі стосовно оперування відомим ученим «відсталою
методологією», положеннями «дворянсько-мабільйонівської диплома-
тики» та «буржуазної історіографії»55. Оприлюднення й апробація нова-
торських наукових ідей щодо міждисциплінарних зв’язків між джере-
лознавством, документознавством і дипломатикою в тезовому форматі
спочатку на університетських конференціях знайшли продовження у
вигляді розгорнутих текстів у фахових виданнях, наприклад, «Віснику
історико-філософського факультету Київського університету», «Україн-
ському історичному журналі» чи «Истории СССР»56. У супутніх дис-
кусіях народжувався новий погляд на документознавство, як критичну
(практичну) дипломатику, відбувалося визначення вектора розвитку нау-
ки про документ в історико-джерелознавчій площині, репрезентувалися
нові горизонти її майбутнього. Такий підхід до документознавства зали-
шається актуальним і донині57, а представлення його сучасними дослід-
никами спеціальною історичною дисципліною підтверджує висновок58.
Сміливі заяви з теоретичним обґрунтуванням документознавства як істо-
ричної галузі знань, що вивчає змінність характеристик документа у
просторі та часі, фактично слугували започаткуванню у вітчизняній нау-
ковій традиції історичного документознавства.
Успіхи А.О. Введенського зі спеціальних історичних дисциплін, орієн-
тованих на вивчення письмового документа, привернули увагу дослід-
ника до нової науки, становлення якої збіглося з останнім періодом його
творчості — документознавства. Саме йому належить перша згадка в
українській історичній науці калькованого з російської мови терміна
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
50
«документоведение», зафіксованого в статті, присвяченій дипломатиці59.
Щоправда, роз’яснення Введенським документознавства суттєво відріз-
нялося від трактувань його основоположника — Костянтина Григоровича
Мітяєва (1902–1969). Утім, навряд чи це стало випадковістю60. Балан-
сування на смисловій межі дипломатики, джерелознавства й документо-
знавства породжує несподівані ототожнення й дотичні пояснення об’єкт-
но-предметної сфери науки, основних завдань та напрямів її розвитку.
Ще двома тогочасними науково-видавничими проектами відзначені
сторінки творчої біографії Андрія Олександровича Введенського. Ідеться
про його участь у написанні історії Києва та історії університету61.
За дорученням Інституту історії АН Української РСР Введенський підго-
тував чотири параграфи62 розділу «Киев в XVIII в.» для двотомного
видання «История Киева», а згідно з плановою роботою історичного
факультету та з нагоди відзначення 125-ліття Київського університету
написав нариси про кафедру загальної й російської історії (1834–1861).
Виконані А.О. Введенським розділи з соціально-економічної, політичної
та культурної історії Києва XVIII ст. й начерки з історії кафедри одер-
жали схвальну оцінку з-поміж університетських колег, а також інсти-
тутського відділу історії феодалізму та були рекомендовані до друку63.
Високу якість рукописам забезпечила всебічна критика автором широкої
джерельної бази, причому більшість документів вводились у науковий
обіг уперше64. В обох випадках у підмурку досліджень відстежується
бажання відобразити історію цілісною, «з людьми», залежною від
об’єктивних і суб’єктивних чинників, зовнішніх і внутрішніх факторів
побутування об’єкта дослідження, підпорядкованою соціоекономічній
детермінованості та колективній свідомості. Не потребує додаткових
коментарів методологія провадження досліджень, у центрі якої пере-
бувають виробничі відносини та класова боротьба, формаційний підхід до
розвитку суспільства, що цілком відповідало стандартам радянської істо-
ричної науки, які й склали базис для пояснень і розуміння історичних
фактів, явищ і процесів.
Увійшовши в 1920–1930-х рр. до пантеону авторитетних дослідників
економічної історії, Введенський таким залишався й у 1940–1950-х рр.,
продовжуючи студіювати розвиток господарства купецького роду Стро-
ганових крізь призму мікроісторії та культурної антропології, орієн-
тованої на історію приватного життя й родини, її побутові практики,
ритуали, манери поведінки, харчування й споживання напоїв, світ уяв-
лень та інші замальовки повсякдення65. Вивчення людини в усіх її
проявах і взаємодіях у географічно-природному середовищі, політичних,
соціальних і культурних взаєминах, повсякденному житті задля горизон-
тального зрізу певної епохи в соціокультурному вимірі склало основу
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
51
історико-економічних розвідок А.О. Введенського. За допомогою спеці-
альних методів історичних географії, демографії, статистики та інших
дисциплін, зростання популярності яких у радянській науці припадає на
1950–1960-ті рр., дослідник успішно конструює структуру феномену оди-
нацтва, реконструює організацію строгановського сільського господар-
ства, моделює процес розшарування селян у Помор’ї XVI–XVII ст.,
досліджує психологію, ментальність історичної людини, розширюючи
при цьому джерельну базу за рахунок господарських, правових актів,
судових справ, епістолярію, етнографічних та інших джерел. Незважаючи
на певне перегукування тематики й змісту згаданих студій із розробками
дослідника попередніх років, відмінність між ними криється в катего-
рично ствердному наслідуванні матеріалістичної ідеї історії, що означало
більшу залежність професора від кон’юнктурних приписів офіційної істо-
ричної науки.
Окрім згаданих студій, на цей час припадає поява творів методичного
змісту як акт переосмислення власного досвіду, концепційну платформу
яких склали ідеї партнерства всіх учасників навчального процесу вищої
школи — студентства й викладачів66. Рекомендації щодо методики
читання лекцій, проведення семінарських, лабораторних та інших видів
занять виразно віддзеркалюють засадничі принципи радянської педаго-
гічної науки, зорієнтованої на уніфікацію способів і методів організації
колективних форм опанування знаннями, мінімалізацію вияву індивіду-
альної творчості педагога, настановчий дискурс, який відтинав можли-
вість формування інакомислення тощо. Визнання статусу вартісного дру-
кованого продукту за педагогічними розробками Андрія Олександровича,
починаючи від «Рабочей книги по истории» й завершуючи публікаціями
кінця 1940–1950-х рр., свідчить про його викладацьку майстерність і
небайдужість до проблематики науково-методичного змісту середньої й
вищої школи. Поява в щорічних звітах професора студій навчально-
виховного змісту віддзеркалює стійкий інтерес Андрія Олександровича
до прикладної методики, спричинений не тільки співпрацею з колективом
Українського науково-дослідного інституту педагогіки, але й інтересами
викладача-практика.
У вересні 1956 р. для зміцнення власних позицій в університеті та за
підтримки колег А.О. Введенський вирішує балотуватися в члени-корес-
понденти АН УРСР, до того ж відразу з двох спеціальностей — історії
УРСР й історії СРСР (відділення суспільних наук). Потужну підтримку
йому тоді склав відомий історик науки й техніки, академік АН УРСР
Віктор Васильович Данилевський (1898–1960)67, з яким Андрій Олек-
сандрович був у дружніх стосунках ще з часів співпраці в Інституті історії
науки й техніки (м. Ленінград) у 1930-х рр. Визнаючи А.О. Введенського
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
52
крупним фахівцем у галузі джерелознавства, дипломатики, «історії
праці», відмічаючи постійну участь у підготовці наукових кадрів,
В.В. Данилевський вважав доцільним залучення Введенського до роз-
роблення фундаментальних наукових тем, пов’язаних з економічною
історією в українських землях періоду XVI–XVII ст.68 У міркуваннях
академіка чітко проглядається сприйняття Введенського вдумливим до-
слідником, інтелектуальний потенціал якого може прислужитися на ко-
ристь розвитку вітчизняної історичної науки. На тлі справедливих поці-
нувань вченого зауваження щодо участі А.О. Введенського в державних
проектах, присвячених 300-річчю Переяславської умови, скоріше за все,
сприймаються кон’юнктурними, здатними підкреслити вагомість для ра-
дянської науки науковця, біографія якого «заплямована» непростим
минулим. Проте через відсутність клопотання керівництва Київського
університету, підтримки членів Президії АН УРСР Андрію Олександ-
ровичу не судилося вибороти вчене звання, що стало ще одним випро-
буванням для амбіцій науковця.
Незважаючи на різнопланові успіхи в колективі під керуванням
В.І. Стрельського, А.О. Введенський не полишав мрії повернутися на
«рідну» кафедру. Тому, коли навесні 1958 р. з’явилася вакансія та було
оголошено конкурс на її заміщення, Введенський звернувся до ректора
університету з проханням дозволити йому балотуватися на посаду про-
фесора кафедри історії СРСР, мотивуючи рішення сумлінною багато-
річною працею в університеті, активною участю в атестації наукових
кадрів, наявністю понад 100 наукових публікацій та іншими набутками69.
Проте йому було лаконічно відмовлено з пропозицією залишитися про-
фесором кафедри архівознавства. Зовнішнє шанобливе ставлення до Анд-
рія Олександровича не залишило ілюзій стосовно витиснення вченого на
теоретичну й історіографічну «периферію» історичної науки, обмеження
творчої свободи проблематикою спеціальних історичних дисциплін, які
залишалися переважно нейтральними за змістом досліджень.
Наступна «п’ятирічка» (1958–1963) перебування А.О. Введенського на
посаді професора кафедри архівознавства Київського університету вияви-
лася плідною. Суха цифра в 16 одиниць наукових праць70, зафіксована в
архівних документах, датованих останніми місяцями (листопад–грудень)
1963 р., другої «каденції» перебування його на кафедрі В.І. Стрельського,
не передає їхньої вагомості. Між тим, саме у цей час з’явилися підсумкові
багаторічні студії — фундаментальна розвідка з історії всебічних взаємин
людей із навколишнім середовищем, феноменального становлення одного
з найкрупніших в Росії аристократичного роду, укоріненого в селянстві, —
«Дом Строгановых в XVI–XVII веках» (1962), зібрання синтез про істо-
рію, теорію дипломатики в «Лекциях по документальному источнико-
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
53
ведению истории СССР (дипломатика)» (1963), довгоочікувана усією
історико-архівною спільнотою праця «Допоміжні історичні дисципліни»
(у співавторстві, 1963 р.)71, які вважаємо найбільшим творчим досяг-
ненням ученого цього часу.
Справедливо визнати за цими виданнями статус узагальнювальних,
вибудованих на наукових розвідках переважно в 1920–1930-х рр. На на-
писання нових праць і проведення оригінальних дослідницьких практик в
Андрія Олександровича уже не вистачало фізичного здоров’я й часу, а
також відсутні були категорії суто аксіологічного виміру — ентузіазм і
наполегливість, що характерно для людей із репресованою свідомістю,
дух яких зламано важкими життєвими випробуваннями. Проте саме ці
твори привернули увагу багатьох учених, для яких властиво долання
кордонів наукових дисциплін на шляху творення міждисциплінарних
студій, пов’язаних із загальною й російською історією, історією по-
всякдення й історією мистецтва, спеціальними історичними дисцип-
лінами, котрі визнали їх цінність і значення для теоретичних та суто
практичних студій з економічної історії, мікроісторії, розвідок із дип-
ломатики, джерелознавства, документознавства й інших галузей істо-
ричної науки.
Можна з упевненістю твердити, згадані праці Андрія Олександровича
доповнюють «великі наративи» з російської історії, вибудовані на еко-
номічно спричиненій соціалізації людського буття, та спеціальних істо-
ричних дисциплін, об’єднаних спільністю об’єктно-предметної сфери.
Тривалі інтелектуальні старання завершилися «головними біографічними
фактами» (за висловом В.О. Ключевського) — книгами, що для А.О. Вве-
денського було радше життєвим кредо, аніж формальним зобов’язанням,
зафіксованим у кафедральних, факультетських чи інших планах роботи.
Незважаючи на пануючі ідеологічні обмеження, йому вдавалось розпіз-
нати модерні методологічні віяння в історичній науці, освоїти новітні
методи ведення дослідження та апробувати їх із максимальною користю
для науки за умов жорсткого контролю держави над особою — осо-
бистістю — людиною.
Справедливості заради, архівні особові документи періоду т.зв. «хру-
щовської відлиги» уже не містили образливих звинувачень, натомість
рясніли констатацією позитивних фактів біографії знаного науковця, його
людських і професійних чеснот. Серед таких значаться: високий нау-
ковий рівень читання лекцій, повага й авторитет серед студентів і про-
фесорсько-викладацького складу Київського університету, успішне керу-
вання дисертаційними дослідженнями тощо72. Незважаючи на полярність
фіксованих думок, їхню очевидну підпорядкованість політичній кон’юнк-
турі, вимогам панівної ідеології, документи засвідчують значення
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
54
А.О. Введенського для розвитку історичної освіти у вищій школі, розроб-
лення й апробації курсів зі спеціальних історичних дисциплін, підтримки
науки в університеті.
У свідомості його колег, учнів склався позитивний образ А.О. Вве-
денського як ученого й людини. Основні риси цього образу — глибока
ерудованість, природна інтелігентність, непідробна доброзичливість, ін-
телектуальна відкритість, високе почуття гумору, щирі турбота й пік-
лування. Вони певною мірою дисонували з загальною атмосферою, що
панувала в середовищі професійних істориків, спричинена цькуванням
таланту, плеканням посередності й конфронтацією, ґрунтованій на заз-
дрості успіхам колег. Незважаючи на його відверто проросійську орієн-
тацію, студенти поважали професора за високий професіоналізм і дуже
тепло ставилися до нього навіть на тлі студентських виступів в універ-
ситеті початку 1960-х рр., пов’язаних із українізацією змісту навчального
процесу й мови викладання, при цьому бойкотуючи за подібне його
найближчих колег. Безперечна несхожість А.О. Введенського як історика
й педагога вигідно його вирізняла. Особиста драма Андрія Олександ-
ровича полягала в тому, що через складний морально-психологічний
клімат у науковому середовищі за доби тоталітаризму йому не вдалося
зреалізуватись у повній мірі.
Про моральні риси Введенського можна скласти уявлення, дивлячись
на коло його спілкування. Упродовж усього життя він підтримував теплі
стосунки з відомими вченими, зокрема істориками, академіками
АН СРСР Володимиром Івановичем Пічетою (1878–1947), Борисом Дмит-
ровичем Грековим (1882–1953) та Михайлом Миколайовичем Тихомиро-
вим (1893–1965), членом-кореспондентом АН СРСР Володимиром Терен-
тійовичем Пашутом (1918–1983) і членом-кореспондентом АН УРСР
Іваном Олександровичем Гуржієм (1915–1971), професором Володи-
миром Васильовичем Мавродіним (1908–1987), економістом, академіком
АН СРСР Станіславом Густавовичем Струміліним та багатьма іншими
знаковими фігурами радянської науки, з якими його єднали наукові
інтереси й приємність спілкування. Мережу та рівень стосунків Вве-
денського з колегами-однодумцями увиразнює різної тривалості листу-
вання, що віддзеркалено в документах особових фондів Архіву Російської
академії наук73.
Важливим доповненням до портрету будь-якого вченого є його учні,
послідовники, які поділяють коло наукових інтересів учителя, наслідують
його методику студіювань і навіть уподібнюються, за всієї індивіду-
альності, за певними особистими рисами характеру. Про Введенського
можна сказати, що за психологічним типом він був дослідником-
одинаком. Доволі рідко у своєму житті провадив дослідження у спів-
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
55
авторстві. Відомі лише два вдалих співавторських експерименти, пов’я-
заних із навчальними проектами, здійснені на зорі становлення вченого з
А.В. Предтеченським та на завершенні життєвого шляху — з В.І. Стрель-
ським, В.О. Дядиченком, С.О. Яковлєвим та А.Д. Руденком. Проте Анд-
рій Олександрович охоче займався підготовкою наукових кадрів. Багато
знаних істориків «вийшли» зі школи Введенського й продовжили само-
стійний науково-педагогічний шлях у вищих навчальних закладах, ака-
демічних, галузевих установах, географія яких охоплює різні куточки
Радянського Союзу. Це — Красноярськ, Москва, Махачкала (Росія),
Тбілісі (Грузія), Бобруйськ (Білорусь), Кишинів (Молдова), Київ, Харків,
Чернівці, Кам’янець-Подільський, Кіровоград, Одеса, Суми, Ужгород
(Україна) та інші центри академічної й вузівської науки СРСР.
Із-поміж вихованців ученого назвемо члена-кореспондента АН УРСР
Ірину Миколаївну Мельникову (1918–2010), д. і. н., професора Петра
Кіндратовича Сміяна (1918–2011), к. і. н., професора Андрія Калістра-
товича Буцика (1906–1984), д. і. н., професора Івана Антоновича Гри-
щенка (1920), д. і. н., професора Андрія Васильовича Лихолата (1914–
1993), к. і. н., доцента Луку Єгоровича Кизю (1912–1974), д. і. н., про-
фесора Марка Якимовича Варшавчика (1918–2001), д. і. н., професора
Леоніда Герасимовича Мельника (1929), к. і. н., доцента Якова Ісаковича
Корчмаря (1903–1974), д. і. н., професора Івана Івановича Шевченка
(1903), к. і. н., заслуженого працівника культури Української РСР Гната
Васильовича Кузовкова (1918–1980), д. і. н., професора Петра Юхимовича
Котлова (1915–2003) та інших відомих науковців, які починали свій шлях
у науку пліч-о-пліч із А.О. Введенським74.
Навряд чи можна погодитись із особистими підрахунками професора
стосовно кількості захищених під його егідою здобувачів наукового
ступеня. Якщо оперувати статистичними даними, вилученими з архівних
документів, то упродовж 1938–1950 рр. під керівництвом А.О. Введен-
ського підготовлено та успішно захищено 38 наукових кваліфікаційних
праць, а за період із 1951 по 1963 рр. — 275. Динаміка виконаних і
захищених дисертацій, згідно з архівними документами, упродовж 1938–
1965 рр. виглядає таким чином: 38 (1950)76, 31 (1955)77, 54 (1958)78, 87
(1963)79, близько 100 (1965)80. Проте виникають сумніви щодо спра-
ведливості останніх двох показників, оскільки в іншому документі, дато-
ваному 1962 р., зазначено 65 «аспірантів, які стали кандидатами наук, а
троє з них — докторами, професора[ми]»81. Різкий перепад кількості
захищених пояснюється, на нашу думку, непростими для Андрія Олек-
сандровича роками гоніння, коли професор потрапив під шквал непри-
миренної критики своїх же учнів, а також загальним станом здоров’я, яке
в останні роки життя відбилось і на інших творчих показниках. Це стало
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
56
на заваді в здійсненні низки планованих проектів, у т. ч. пов’язаних із
керуванням написанням його учнями дисертаційних досліджень.
Більшість здобувачів наукових ступенів під керівництвом Андрія
Олександровича успішно захищались, за малим відсотком тих, хто мав
різні суб’єктивні й об’єктивні причини, що ставали на заваді підкоренню
наукових вершин82. Щоправда, останнім здобувачам Введенського, відо-
мим історикам-архівістам — Людмилі Андріївні Проценко (1927–2000),
Любові Захарівні Гісцовій (1937), Івану Володимировичу Гарназі (1924),
Михайлу Петровичу Глинському (1930) — поталанило менше. Їм так і не
судилося здобути науковий ступінь значною мірою через суб’єктивізовані
Андрієм Олександровичем чинники, який наприкінці життя дуже хворів і
не мав, перш за все, фізичних можливостей і моральних сил піклуватися
про вихованців.
Здебільшого учні А.О. Введенського спеціалізувалися на досліджен-
нях, проблематизованих у межах регіональної історії України періоду
існування в складі Російської імперії, тематики, пов’язаної з масовими
соціальними рухами та з різними (переважно персонологічними) історіо-
графічними сюжетами. Об’єктами дисертаційних досліджень вихованців
Андрія Олександровича здебільшого були селянські, студентські, робіт-
ничі, військові (виступи військових поселенців) рухи різних часових
відтинків та їхні суб’єкти, наприклад Київська спілка боротьби за звіль-
нення робітничого класу. Незначний відсоток дисертацій присвячувався
персональній історіографії, що актуалізувала вивчення історичних по-
глядів О.І. Герцена, О.С. Пушкіна та інших суспільно-політичних діячів
ХІХ ст. При всій тематичній заангажованості студій відмітимо уникнення
учнями Введенського складних заполітизованих питань, які хоча й трап-
ляються, але нечасто83. Свідомий науковий пошук здобувачів залежав не
тільки від офіційних пріоритетів в історичній науці, але й від теоретичних
та методологічних орієнтирів учителя. Саме тому для їхніх праць властиві
осмислення історичних фактів і подій у суспільних контекстах, з адек-
ватними економічному детермінізму інтерпретаціями, домінування екс-
тернальних чинників у роз’ясненнях історичних закономірностей, закорі-
нених у марксистську ідею матеріалістичності історії, опосередковане
представлення ролі особи в розвитку суспільства й держави. Новітні
проби молоді, вихованої згідно з «вимогами часу й партії», не позбавлені
інших методологічних стратегій, притаманних історикам із «минулого»,
до яких належав Андрій Олександрович, і все завдяки здатності їхнього
вчителя до критичних артикуляцій свого й іншого наукового досвіду.
Отже, виявлення й побудова інтелектуальних мережевих комунікацій
моделі «А.О. Введенський — учні» дозволить уповні розкрити життя
інтелектуала, говорячи словами І.І. Колесник, «помітити нюанси пове-
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
57
дінки та напрямок мислі, метаморфози творчої свідомості», розкрити
поведінку, мотиви вчинків, щирість та глибину почуттів і «ставлення до
нього тих, хто був поряд чи на відстані, у дружніх чи офіційних, близьких
або віддалених стосунках»84.
Строкате розмаїття різних форм наукової діяльності Введенського
увиразнювалось участю професора в роботі вчених рад, науково-мето-
дичних рад історико-філософського факультету, Київського університету
та його бібліотеки, Інституту історії АН УРСР85. Це уможливлювало
зв’язки в академічних і галузевих наукових колах, відкритість для парт-
нерства заради спільних творчих проектів. Життєпис А.О. Введенського
яскраво доповнює громадська діяльність, що є типовою для професора
радянської доби, а саме: відвідування студентських гуртожитків універ-
ситету, виступи перед робітниками заводів і ремонтних транспортних
депо, читання просвітницьких лекцій з історичної тематики в будинках
учених, артистів та інших професійних осередках, участь у радіопе-
редачах, консультування працівників телебачення тощо86.
Тому, коли постало питання продовження перебування А.О. Введен-
ського на посаді професора кафедри архівознавства, вчена рада факуль-
тету схвалила старання й успіхи вченого та задовольнила клопотання
кафедри. 1963 р. А.О. Введенському було продовжено термін перебу-
вання на кафедрі архівознавства й допоміжних історичних дисциплін ще
на п’ять років. Проте 14 вересня 1965 року, після тяжкої серцевої
хвороби, професора не стало. За іронією долі він помер у лікувальному
закладі, який мав ту саму назву, що й пермська установа, де працювали
фельдшерами його батьки — Олександрівській лікарні м. Києва.
Підсумовуючи результати науково-педагогічної діяльності Андрія
Олександровича Введенського в Київському університеті, відзначимо
важливу роль ученого у становленні кафедри історії СРСР, визначенні
змісту навчально-виховного процесу та розбудові історичної освіти у
вищій і середній школі. Окрім освітніх, науково-організаційних старань,
заслуговує на увагу дослідницька діяльність Введенського, пов’язана зі
спеціальними історичними дисциплінами та економічною історією, двома
помітними науковими дискурсами 1940–1960-х рр. Апелюючи до творчої
спадщини М.П. Лихачова та О.О. Дмитрієва, Андрій Олександрович звер-
тається до кількох основних проблем історії, які стосуються природи
історичного джерела та наукового пізнання, історичної об’єктивності,
визначення ролі праці й економіки в розвитку людської цивілізації.
Незважаючи на різне ставлення до здобутків вченого, їх уведення в
науковий обіг справило помітний вплив на розвиток джерелознавства,
документознавства й економічної історії. Студії Введенського мають оці-
нюватися в межах ширшої постмодерністської критики російської істо-
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
58
ричної традиції, орієнтованої на деконструювання авторитетної кано-
нічності, плюралізм інтерпретацій. Лише за таких умов можна належно
поцінувати виписані дослідником у контексті економічної історії життєві
шляхи й поведінкові стратегії конкретних осіб роду Строганових, від-
творення мапи їхнього життєпростору й визначення зв’язку між об’єк-
тивними параметрами географічної просторової сітки та результатом
економічної діяльності людей, формулювання традиції як соціальної
пам’яті й відтворення історії повсякдення.
Цінність розвідок Введенського зі спеціальних історичних дисциплін
полягає в тому, що вони дозволяють простежити генеалогію історичного
документознавства, вказуючи на первісну площину його зародження та
розвитку. На тлі новітніх документологічних дискусій акцентуація на
його генезі може бути особливо корисною для додаткового ствердження
класичних підходів у визначенні змісту документознавства.
Ставлення Введенського до економічної історії та спеціальних істо-
ричних дисциплін було взаємодоповнювальним. З історії він черпав тези
й положення, а з джерел, які складали базу його досліджень, — висновки
про історичні дисципліни. Саме з цих перспектив новітнє прочитання
праць А.О. Введенського, як передвісників постмодерністських текстів і
продуктів свого часу, мають більше значення, аніж можна було початково
припустити.
Проте однозначно дати відповідь на питання, чи став він своїм у
Київському університеті, нам видається неможливим, оскільки до останку
продовжував залишатися вихованцем інших наукових шкіл і традицій,
уповні невизнаним новатором студій з економічної історії, людиною з
непростим минулим.
————————
1 Довгань К. Київський університет в умовах посилення сталінського тоталітарного
режиму (1933–1941 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. — К., 2008. — 17 с.
2 Казьмирчук М.Г. Професорсько-викладацький склад відновленого Київського дер-
жавного університету (1933–1941 гг.) // Український історичний журнал. — 2012. —
№ 1. — С. 115.
3 Перевалов В.А. Историк А.А. Введенский в Уральском университете // Вестник
Уральского государственного университета. — 2000. — № 16. — С. 137.
4 Архів Київського національного університету імені Тараса Шевченка (далі — Архів
Київського університету), особова справа Андрія Олександровича Введенського № 77,
арк. 59, 60 зв.
5 Уральский государственный университет в биографиях. — Екатеринбург, 1995. —
С. 217–218; Уральский государственный университет. — Свердловск, 1990. — С. 95.
6 Петрова В. Пятьдесят лет тому … // Урал. — 1990. — № 10. — С. 169.
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
59
7 Захист докторської дисертації відбувся в Ленінградському університеті 20 травня
1941 р. Матеріали передвоєнного захисту дисертації пропали й А.О. Введенський зму-
шений був повторно здобувати науковий ступінь.
8 Архів Київського університету…, арк. 14.
9 Уральский государственный университет в биографиях… — С. 217–218.
10 Уральский государственный университет… — С. 95.
11 Введенский А.А. Два года работы исторического факультета Объединенного укра-
инского университета в условиях эвакуации // Исторический журнал. — 1944. — № 5/6. —
С. 95–96; Архів Київського університету…, арк. 60 зв.
12 Кривоногова О.В. Историк Урала В.Я. Кривоногов // Летописцы родного края (об
исследователях истории Урала). — Свердловск, 1990. — С. 77.
13 Науковий архів Інституту історії України НАН України, ф. 1, оп. 1-л, спр. 234,
арк. 4–4 зв.
14 Там само, арк. 4 зв.
15 Архів Київського університету…, арк. 14.
16 Там само, арк. 105.
17 Там само, арк. 110.
18 Там само, арк. 70, 105.
19 Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуржій та ін.; за заг. ред.
В.А. Смолія. — К.: «Альтернативи», 2002. — С. 356.
20 Войцехівська І. Введенський Андрій Олександрович // Українські архівісти (ХІХ–
ХХ ст.): біобібліогр. довідник / Упоряд.: І.Б. Матяш (кер.), С.Л. Зворський, Л.Ф. При-
ходько та ін. — К., 2007. — С. 99.
21 Професорське звання Ю.Я. Білану присуджено в 1963 р.
22 Казьмирчук Г.Д. Білан Юрій Якович // Історичний факультет Київського націо-
нального університету імені Тараса Шевченка: минуле й сьогодення (1834–2004 рр.) /
під ред. Г.Д. Казьмирчука; [ред. кол. І.В. Верба, Б.М. Гончар, М.В. Гримич ... Г.Д. Казь-
мирчук (відп. ред.) та ін; авт. кол. Л.А. Ведмідь, І.В. Верба та ін.]. — К.: Прайм-М, 2004. —
155 с.
23 Архів Київського університету…, арк. 70–70 зв.
24 Там само, арк. 70 зв.
25 Яцунский В. Изучение местной истории в СРСР // Вопросы истории. — 1949. —
№ 8. — С. 91; Архів Київського університету…, арк. 70.
26 Там само, арк. 75–76.
27 Там само, арк. 76.
28 Саме в «Державне видавництво політичної літератури» 1947 р. А.О. Введенським
було подано рукопис майбутньої книги «Дом Строгановых». (Див.: Архів Київського
університету…, арк. 75).
29 Яцунский В. Вказ. праця. — С. 91; Архів Київського університету…, арк. 75.
30 Там само, арк. 72–72 зв.
31 Там само, арк. 72.
32 Там само, арк. 72 зв.
33 Там само, арк. 73.
34 Там само.
35 Там само, арк. 73–74.
36 Там само, арк. 73.
37 Там само.
Спеціальні історичні дисципліни. Число 22–23
60
38 Там само.
39 Там само.
40 Там само.
41 Там само, арк. 74.
42 Там само, арк. 111.
43 Там само, арк. 74.
44 Там само, арк. 107–108.
45 Стрельський Г. Яковлєв Семен Олексійович // Українські архівісти (ХІХ–ХХ ст.):
біобібліогр. довідник / Упоряд.: І.Б. Матяш (кер.), С.Л. Зворський, Л.Ф. Приходько та ін. —
К., 2007. — С. 42.
46 Архів Київського університету…, арк. 116.
47 Даниною незмінним науковим уподобанням стали всесоюзні симпозіуми з історії
аграрних відносин у Союзі РСР дожовтневого періоду (1962, 1963 рр.). (Див.: Архів
Київського університету…, арк. 116.).
48 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі —
ЦДАВО України), ф. 14, оп. 2, спр. 1543, арк. 26; спр. 1024, арк. 231.
49 Там само, спр. 1608, арк. 49–55; спр. 841, арк. 116.
50 Там само, спр. 1608, арк. 49–55.
51 Бездрабко В.В. Документознавство в Україні: інституціоналізація та сучасний
розвиток. — К.: Четверта хвиля, 2009. — С. 139–170.
52 ЦДАВО України, ф. 14, оп. 2, спр. 1659, арк. 10.
53 Бездрабко В.В. Вказ. праця. — С. 17–57.
54 Архів Київського університету…, арк. 92, 95.
55 Студіювання теми «В.О. Ключевський — джерелознавець» набуло особливої
актуальності в радянській історіографії із середини 1950-х рр. (Див.: Александров В.А.,
Янин В.Л. Предисловие // Ключевский В.О. Сочинения: в 9 т. –– М.: Мысль, 1987. — Т. І:
Курс русской истории. — Ч. 1. — С. 9).
56 Введенский А.А. О первых публикациях лекций В.О. Ключевского по источнико-
ведению // История СССР. — 1959. — № 5. — С. 135–137; Його ж. Зародження і
розвиток документознавства в Росії в XV–XVIII вв. // Вісн. Київ. ун-ту. Серія: історія та
філософія. — 1958. — Вип. 1. — С. 87–94; Його ж. Питання дипломатики в роботах
В.О. Ключевського // Український історичний журнал. — 1959. — № 1. — С. 106–115.
57 Бездрабко В.В. Вказ. праця. — С. 58–83.
58 Спеціальні історичні дисципліни: навчальний посібник. Довідник: навчальний по-
сібник для студентів вищих навчальних закладів / І.Н. Войцехівська (керівник авт. кол.),
В.В. Томазов, М.Ф. Дмитрієнко та ін. — К.: Либідь, 2008. — С. 211–219.
59 Введенський А.О. Питання дипломатики...
60 Бездрабко В.В. Історіографічні ескізи документознавства, або Персональний текст
про персональні тексти. — К.: Четверта хвиля, 2010. — С. 111.
61 Введенский А.А. Территория и население Киева в XVIII в. Цеховое ремесло, ману-
фактура и торговля в Киеве XVIII в. Административное управление Киева в XVIII в.
Киев — культурный центр в XVIII в. // Киев в XVIII в. История Киева. — К.: Изд-во АН
УССР, 1958. — Т. 1. — С. 235–311.
62 Ідеться про такі підрозділи: «Територія і населення Києва у XVIII ст.», «Розвиток
ремесла, мануфактур і торгівлі в Києві XVIII ст.», «Адміністративне управління в Києві
XVIII ст.», «Київ — культурний центр України в XVIII ст.».
63 Архів Київського університету…, арк. 101.
Валентина Бездрабко. Професор Київського університету А.О. Введенський
61
64 Там само, арк. 99, 101.
65 Введенский А.А. Классовая борьба и одиначество в Поморье в XVI–XVII в. //
Вопросы истории. — 1955. — № 5. — С. 74–83; Его же. Строгановы, Ермак и завое-
вание Сибири // Исторический сборник Киевского университета. — 1949. — № 2. —
С. 5–43; Его же. Урало-Печорский край на рубеже XIX–XX вв. // Научные записки
Киевского университета. — 1946. — Т. V. — Вып. 2; Його ж. Організація сільського
господарства у Строганових в XVI–XVII ст. в Помор’ї // Наукові записки КДУ. — К.,
1956. — Т. XV. — Вып. VI. — С. 143–155.
66 Його ж. До питання про методику проведення семінарських, лабораторних занять //
Праці і матеріали науково-методичної ради Київського університету. — К., 1957. —
Вип. III–IV. — С. 103–107; Його ж. До питання про методику читання лекцій // Праці і
матеріали науково-методичної ради Київського університету. — К., 1957. — Вип. III–IV. —
С. 27–29.
67 Данилевський Віктор Васильович // Українська академія друкарства. 1930–2010.
Історико-біографічний довідник / О.В. Мельников. — Львів: Укр. акад. друкарства, 2010. —
С. 219–220.
68 Архів Київського університету…, арк. 82, 84.
69 Там само, арк. 112.
70 Там само, арк. 121–122.
71 Введенский А.А. Дом Строгановых в XVI–XVII веках. — М.: Изд-во Соцэкгиз,
1962. — 308 с; Введенський А., Дядиченко В., Стрельський В. Допоміжні історичні дис-
ципліни. — К.: Рад. школа, 1963. — 208 с; Введенский А.А. Лекции по документальному
источниковедению истории СССР (дипломатика). — К.: Изд-во КГУ, 1963. — 220 с.
72 Архів Київського університету…, арк. 115–123.
73 Архив Российской академии наук, ф. 693, оп. 4, д. 141, 20 л.; ф. 1548, оп. 3, д. 4,
10 л.; Российский государственный архив литературы и искусств, ф. 2963, оп. 2, д. 227.
74 Архів Київського університету…, арк. 15–19, 116.
75 Там само, арк. 19, 116, 122.
76 Там само, арк. 19.
77 Науковий архів Інституту історії України НАН України, ф. 1, оп. 1-л, спр. 234,
арк. 5.
78 Архів Київського університету…, арк. 112.
79 Там само, арк. 121.
80 А.О. Введенський [некролог] // Український історичний журнал. — 1965. — № 11. —
С. 159.
81 Государственный архив Пермской области, ф. Р. 790, оп. 1, д. 2869, л. 2.
82 Незадовго до смерті через важкий стан здоров’я Андрію Олександровичу було
непросто здійснювати керування здобувачами наукових ступенів, тому останнім його
аспірантам не судилось захиститись під його опікуванням. (Див.: Архів Київського
університету…, арк. 19).
83 Архів Київського університету…, арк. 15–19.
84 Колесник І.І. Гоголь. Мережі культурно-інтелектуальних комунікацій. — К.: Інс-
титут історії України НАН України, 2009. — С. 10.
85 Архів Київського університету…, арк. 121.
86 Там само, арк. 119, 123.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-215558 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2307-3144 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2026-03-23T18:57:54Z |
| publishDate | 2013 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бездрабко, В. 2026-03-19T16:33:14Z 2013 Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський / В. Бездрабко // Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики: Зб. наук. пр. — 2013. — Вип. 22-23. — С. 38-61. — Бібліогр.: 86 назв. — укр. 2307-3144 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215558 929 «Введенський» У статті розглянуто життя й творчий доробок професора Київського університету А.О. Введенського, вказано на значення наукових ідей ученого для розвитку спеціальних історичних дисциплін та економічної історії. В статье рассмотрены жизнь и творческое наследие профессора Киевского университета А.А. Введенского, подчеркнуто значение его научных идей для развития специальных исторических дисциплин и экономической истории. The article deals with the life and work of Professor of the Kyiv University A.O. Vvedensky, with the emphasis on significance of his scholarly ideas for development of special historical disciplines and economics. uk Інститут історії України НАН України Спеціальні історичні дисципліни: питання теорії та методики Біографістика Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський Профессор Киевского университета Андрей Александрович Введенский Professor of the Kyiv University Andrii Oleksandrovych Vvedensky Article published earlier |
| spellingShingle | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський Бездрабко, В. Біографістика |
| title | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський |
| title_alt | Профессор Киевского университета Андрей Александрович Введенский Professor of the Kyiv University Andrii Oleksandrovych Vvedensky |
| title_full | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський |
| title_fullStr | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський |
| title_full_unstemmed | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський |
| title_short | Професор Київського університету Андрій Олександрович Введенський |
| title_sort | професор київського університету андрій олександрович введенський |
| topic | Біографістика |
| topic_facet | Біографістика |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/215558 |
| work_keys_str_mv | AT bezdrabkov profesorkiívsʹkogouníversitetuandríioleksandrovičvvedensʹkii AT bezdrabkov professorkievskogouniversitetaandreialeksandrovičvvedenskii AT bezdrabkov professorofthekyivuniversityandriioleksandrovychvvedensky |