Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка

Saved in:

Bibliographic Details
Date:	2006
Main Author:	Голобородько, Я.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України 2006
Subjects:	Постаті
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/2252
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 8. — С. 31-41. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860258413883162624
author	Голобородько, Я.
author_facet	Голобородько, Я.
citation_txt	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 8. — С. 31-41. — укр.
collection	DSpace DC
first_indexed	2025-12-07T18:52:28Z
format	Article
fulltext	ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 31 ПОСТАТI Лідер української меритократії — поет, прозаїк, публіцист і драматург Іван Франко — давно став символом величі національного духу, гідності й подвижни� цтва. Все написане, організоване, видане ним дає підстави говорити про нього не інакше, як про людину�віху, людину�добу, людину�континент. Усе зроблене ним відсвічує, виблискує і випромінює ауру життєствердності та життєстійкості. Все створене ним ставить його в ряд найвидатніших постатей людства й гума� ністичної цивілізації, яким, урешті, й була адресована Франкова діяльність. Я. ГОЛОБОРОДЬКО МЕГАЗІРКА УКРАЇНСЬКОЇ МЕРИТОКРАТІЇ До 150*річчя від дня народження Івана Франка © ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович. Доктор філологічних наук. Завідувач кафедри українознавства Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної освіти педагогічних кадрів (Херсон). 2006. Д оля Івана Франка, що властиво прак� тично всім великим особистостям, складалася драматично у своїй величності. Його духовними константами, що визначи� ли життєву й світоглядну путь, стали безпе� рервна праця, інтенсивний розвиток і націо� нальна цілезосередженість. Його інтереси ви� різнялися багатогранністю й масштабністю. Його життя і діяльність, як наголошували Є. Кирилюк та Ф. Погребенник, були пов’я� зані з «широким географічним ареалом, вони проходили не лише на його батьківщині, а й у Росії, Польщі, Чехословаччині, Австрії, Італії». Він духовно й інтелектуально охопив свій час — від другої половини ХІХ і до по� чатку ХХ століття, ставши його речником, аналітиком і художником. Євген Кирилюк — один із найглибших і найпроникливіших біографів Івана Франка — зазначав, що «народився письменник 27 серп� ня (нового стилю) 1856 року в присілку Гора, біля с. Нагуєвичі, Дрогобицького повіту, в ро� дині рільника (хлібороба) і разом із тим кова� ля». Щоправда, у примітці до дати поетового народження вчений зауважував, що йдеться про задокументоване, офіційно зареєстроване число, яке могло розходитися з датою реаль� ного народження. При цьому Є. Кирилюк по� силався на такий факт: «І. Франко розповідав своєму товаришеві по школі К. Бандрівсько� му зі слів матері, що народився він 25 серпня, а до «свідоцтва уродин і хрещення» його за� писано в день хрещення 27 серпня». Батько поета — Яків (Яць) Іванович — був людиною хоча й неписьменною, проте авто� ритетною серед односельців, про що І. Фран� ко розповідав в одному з листів до М. Драго� манова: «Як чоловік і ремісник, він мав вели� ку повагу не тільки в своїм селі, але й широко в окрузі». Мати — Марія Миколаївна Куль� чицька — походила з роду здрібнілого шлях� тича із сусіднього села Ясениці Сільної. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 832 1862 року Івана було віддано до початко� вої школи, що містилася в Ясениці Сільній. «Школа була і в Нагуєвичах, — зауважував Є. Кирилюк, — але далеко від присілку Гора, в горішній частині. До того ж школа в Ясе� ниці вважалася кращою». У школі майбутній письменник�універсал, митець�інтелектуал загалом оволодів німецькою та польською мовами, української ж навчився у свого дядь� ка — Павла Кульчицького, в якого жив у пері� од навчання в Ясениці Сільній. Завершивши перший його етап, Іван Франко з ініціативи батька вступив до дру� гого класу так званої нормальної німецької школи в Дрогобичі, заснованої уніатським духовним орденом отців василіян. Основною мовою навчання тут була німецька, а в ста� тусі навчальних предметів вивчалися поль� ська й українська. Невдовзі Іван став най� кращим учнем «і вийшов на перше місце в кінці навчального року» (Є. Кирилюк). 1867 року Іван Франко після закінчення німецької школи вступає до Дрогобицької гім� назії, у якій провідною мовою викладання ста� ла польська. Як і в німецькій школі, у гімназії він досить швидко посідає місце серед най� сильніших учнів, одним із наслідків стала ухвала від 9 травня 1868 року, за якою шкільна рада звільнила його від платні за навчання. У гімназійний період свого розвою Іван Фран� ко багато читав, віддаючи перевагу ук� раїнській та польській літературам. В авто� біографії письменник підкреслював, що це був час становлення його літературних заці� кавлень, коли він ґрунтовно ознайомився з творами Гомера, Софокла, Таціта, Шекспіра, Гете, Шіллера, Ежена Сю, Міцкевича, Слова� цького. Серед перших українських книжок, від яких розпочалося його заглиблення в лоно української культури, були твори М. Ко� стомарова, Т. Шевченка, Марка Вовчка, П. Ку� ліша, С. Руданського, Панаса Мирного, а най� сильніше художнє враження на нього спра� вили Тарас Шевченко, Марко Вовчок і Панас Мирний. У гімназійний період Іван Франко звер� тається до перших літературних занять, що були досить активними й систематичними. За свідченням самого письменника, перші художні спроби він зробив 1868 року. Серед них були вірш «На Великдень», що став від� гуком на смерть батька у ніч з 15 на 16 квітня 1865 р., а також інтимні поезії, більшість із яких уважаються втраченими. Згодом, у той� таки гімназійний період, він зробив переклад двох пісень «Одіссеї» Гомера, «Антігони» й «Електри» Софокла, кількох частин із «Пісні про Нібелунгів». «Серед перших своїх ори� гінальних спроб, — повідомляв цікаві факти Є. Кирилюк, — І. Франко згадував ще віршовану початкову історію Риму, віршова� ну драму польською мовою «Югурта», поча� ток драми німецькою мовою «Ромул і Рем». Перша літературна (поетична) публікація Іва� на Франка припала на 1874 рік і відбулася у львівському журналі «Друг», де він виступив під псевдонімом Джеджалик, яким певний час користувався. Восени 1875 року Іван Франко вступив до Львівського університету на філософський факультет, де записався до напряму класич� ної філології. У Львові майбутній письменник потрапив у новий для себе соціум, у якому йому спочатку було досить складно зорієн� туватися. В університетській атмосфері, заз� начав Іван Франко в автобіографії, «я опи� нився раптом серед спорів язикових і націо� нальних, котрі для мене були досі майже зовсім чужі і незрозумілі, то й, очевидно, не міг у них найти ладу і хитався довго то на цей, то на той бік». Значний вплив у цей час на формування Франкового світогляду справля� ють постать і погляди Михайла Драгоманова, який видрукував у журналі «Друг» низку відкритих листів. У них він висловив кри� тичні судження щодо поширених у тогочас� ній Галичині культурно�світоглядних тен� денцій та окреслив нову перспективу, серед складників якої — звернення до найновішої (на той час) культури, літератури і розвиток ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 33 мислячих кіл галицького суспільства суго� лосно «з найкращими ідеями українського літературного й громадського руху». Під впливом цих програмових закликів Іван Франко починає ґрунтовно знайомитися з тодішньою європейською літературою, у структурі якої він виділяв російську худож� ньо�образну партію. Свою першу повість «Петрії й Довбущу� ки», надруковану в журналі «Друг» про� тягом 1875–1876 років, Іван Франко згодом схарактеризував досить стримано, наголо� сивши на тому, що це — «документ молодечо� го романтизму». Дослідники відзначали, що перші його твори (і серед них — романтична повість «Петрії й Довбущуки») були напи� сані так званим «язичієм» — себто сумішшю української, російської, церковнослов’ян� ської, польської та німецької лексики. І ще вони зосереджували увагу на тому, що, роз� почавши літературну діяльність, Франко практично водночас звертається до різних творчих сфер — поезії, прози, драматургії, публіцистики, літературної критики, засвід� чивши надзвичайно широку царину духовно� інтелектуальних зацікавлень. Франкову дра� му (в трьох діях) «Три князі на один престол» у березні 1876 року поставив аматорський студентський гурток. Першою літературно� критичною розвідкою молодого автора ста� ла рецензія на твори галицького літератора Корнила Устияновича, видрукувана в жур� налі «Друг» на початку 1876 року. 1876 року Іван Франко випускає першу поетичну книжку, що мала назву «Баляди і розскази». Підкреслюючи її скромний в усіх сенсах характер, П. Колесник писав: «У збі� рочці було 14 віршів, здебільшого це переспі� ви з російських і німецьких поетів». І виок� ремлював ту обставину, що «тільки 1887 року, будучи вже відомим громадським діячем і пи� сьменником, Франко зважився нарешті ви� дати по суті першу збірку своїх поезій під наз� вою «З вершин і низин». Протягом 1876 року він дедалі відчутніше й рельєфніше усвідомлює себе як письменни� ка, про що свідчать автобіографічні нотатки, у яких Іван Франко підкреслював: «В тім же році під впливом белетристики великору� ської, особливо Льва Толстого і Тургенєва, а також Ем. Золя, зачав я писати ряд дрібних ескізів і новел («галицьких образків»), в кот� рих задумав ... змалювати життя галицького народу у всіх його верствах і проявах». Нев� довзі Франко друкує цикл нових оповідань — «Борислав (картини з життя підгірського на� роду)» (1877), що стали етапними у його творчості. 1876 року він входить до складу редакції журналу «Друг» і разом із М. Павликом та І. Белеєм надає йому підкреслено демократич� ного спрямування. Радикальні ідеї та орієн� тації цього видання стали причиною того, що на керівництво часопису почали здійснюва� ти тиск. Спочатку було двічі заарештовано М. Павлика, який брав участь у нелегально� му русі. 11 червня 1877 року в Івана Франка зробили обшук, а наступного дня його за� арештували. Судовий процес завершився ви� роком від 21 січня 1878 р., за яким І. Франко був засуджений на шість тижнів суворого арешту, а М. Павлик — на три місяці. Вийшовши на волю, Іван Якович продов� жує навчання в університеті, слухаючи лекції з філософії, політичної економії, римського права, антропології, психології, історії німе� цької літератури, руської (української) мови та літератури. Оскільки журнал «Друг» після арешту його організаторів було закрито, Франко бере участь у заснуванні нового часо� пису, що одержав доволі символічну назву — «Громадський друг», видрукувавши в ньому низку власних творів. Коли й «Громадського друга» за радикальні настрої і тексти було закрито, Михайло Павлик та Іван Франко випускають збірку «Дзвін». Саме у цьому ви� данні було опубліковано вірш�подію, вірш� маніфест, вірш�емблему — «Каменярі». Не� вдовзі зі «Дзвоном» сталося те саме, що й із ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 834 «Другом» і «Громадським другом», — видан� ня було заборонено. Тоді видавці змінюють його назву на «Молот» і видають із підзаго� ловком «галицько�українська збірка», однак 1879 року вона теж пережила долю попе� редніх видань. Водночас Іван Франко співпрацює з польською пресою демократич� ного спрямування, де друкує прозовий цикл «Рутенці (типи й портрети галицьких лю� дей)». Значно пізніше, 1912 року, він зробив переклад тих оповідань з польської мови на українську й видав їх окремою збіркою за такою самою назвою — «Рутенці» (1913). 1878 року І. Франко та М. Павлик розпо� чали видання популярних брошур «Дрібна бібліотека», що була розрахована на різні верстви галицької громади й ставила про� світницькі завдання. 1879 року Франко під� готував підручник із політичної економії, спи� раючись на економічні концепції Дж. Мілля, М. Чернишевського, К. Маркса і на сербський варіант такого підручника, виконаний Свєто� заром Марковичем. Лише 1883 року частина підручника вийшла друком під назвою «Роз� мова про гроші й скарби». На початку березня 1880 р. Івана Франка знову заарештовують. У коломийській в’яз� ниці він провів три місяці й у перших числах червня був звільнений, після чого сталися чи не найдраматичніші події його життя. «Ос� кільки він походив з іншого повіту, його 6 черв� ня наказали приставити шупасом (етапом) в рідне село Нагуєвичі», — зазначав Є. Кири� люк. Про перипетії, що спіткали його у цей час, Франко пізніше розповідав так: «Цей транспорт по поліцейських арештах в Коло� миї, Станіславові, Стрию і Дрогобичі нале� жить до найтяжчих моментів в моїм життю. Вже до Дрогобича я приїхав з сильною гаряч� кою. Тут впаковано мене в яму, описану в моїй новелі «На дні», відти ще того самого дня ... послано пішки з поліціянтом до Нагуєвич. По дорозі нас заскочив дощ і промочив до нитки. Я дістав сильну лихорадку, прожив тиждень дома в дуже прикрих обставинах, вернув до Коломиї, щоб удатися до Геника (Кирило Ге� ник — учитель і приятель Івана Франка, яко� го він готував до іспитів на атестат зрілості — Я.Г.), прожив там страшенний тиждень в готе� лі, написав повістку «На дні» і на останні гро� ші вислав її до Львова, опісля жив трьома цен� тами, найденими над Прутом на піску, а коли й тих не стало, я заперся в своїй кімнатці в го� телю і лежав в гарячці й голоді, ждучи смерті, безсильний і знеохочений до життя». Ці не� милосердні дні минули, й Франко почав оду� жувати. Восени 1880 року він повертається до Львова і продовжує відвідувати універси� тетські заняття. За його діяльною участю по� чинає виходити журнал «Світ», з яким спів� працювали М. Драгоманов, М. Старицький, І. Нечуй�Левицький, М. Лисенко, Б. Грінчен� ко, О. Кониський та інші відомі діячі україн� ської культури. У цьому часописі Франко виступає в різних амплуа — і як соціальний аналітик, і як мислитель, і як літературозна� вець та критик, і як автор літературних І.Я. Франко Фото 1903 р. ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 35 творів, і як перекладач. У жовтні 1883 року при студентському товаристві «Академічне братство» з Франкової ініціативи засновано етнографічно�статистичний гурток. На початку 1885 року І. Франко відвідує Київ, де зустрічається з багатьма членами київської «Громади» — О. Кониським, К. Ми� хальчуком, П. Житецьким, М. Ковалевським, О. Андрієвським та ін. Іван Франко мав широ� кі контакти з представниками різних україн� ських регіонів і підтримував зв’язки з М. Ко� цюбинським, А. Кримським, Лесею Україн� кою, проте його взаємини з багатьма діячами української культури були доволі складними. Це стосувалося і М. Драгоманова, й О. Ко� ниського, і М. Грушевського, і навіть духовно близького до нього М. Павлика. Я кими б справами не переймався Іван Франко — видавничими, просвіти� тельськими, організаційними, дослідницьки� ми — найголовнішою сферою його діяльності практично завжди залишалася художня творчість. У 80�ті роки він пише й випускає чимало творів, що стали класичними й знако� вими для української літератури. Це насампе� ред повість «Борислав сміється», друкована в журналі «Світ» протягом 1881—1882 років, та історична повість «Захар Беркут», створе� на 1882 р. для літературного конкурсу, оголо� шеного журналом «Зоря» (була видрукува� на 1883�го й відзначена третьою премією). Окремим виданням виходить ще одна Фран� кова повість — «Boa Сonstrictor» (1884). Не� вдовзі побачила світ прозова збірка «Галицькі образки» (1885), до якої ввійшли оповідан� ня «Грицева шкільна наука», «Малий Ми� рон» тощо. Поетична збірка Франка «З вер� шин і низин» (1887) стала явищем в ук� раїнській ліриці, а 1893 року вийшло друком друге, доповнене видання, серед нових творів у якому були цикли «Зів’яле листя» і «Ле� генди». Помежів’я 80–90�х років стало для митця так само плідним, як і попередні роки. У цей період Іван Франко видає поему «Смерть Каїна» (1889), прозову збірку «В поті чола» (1890), польською мовою пише повість «Для домашнього огнища» (1892), яка пізніше ви� йшла друком й українською мовою. Особли� ве місце серед його творів цього часу посідає п’єса «Украдене щастя» (над нею він працю� вав упродовж 1893 року). «Украдене щастя» — найвідоміший драма� тичний твір Франка, що наступного року був надрукований у журналі «Зоря» й тоді ж по� бачив світ окремим виданням. Драматургією митець почав цікавитися ще з гімназійних часів. Франкова спадщина містить сім завер� шених п’єс, нерідко заснованих на сюжетах із побуту й життя галицького села. Найбільший успіх випав на сценічну долю «Украденого щастя», твору, що мав своїм підзаголовком «драма з сільського життя». Після постанов� ки п’єси на сцені львівського театру «Руська бесіда» в листопаді 1893 р. газета «Kurier Lwowski», передаючи реакцію та настрої га� лицької публіки, зазначала, що «в українській драматичній літературі вона займе видатне місце» і «про це можна судити з того прийо� му, який вона мала серед громадськості». Успіх у глядача здобула ще одна Франкова п’єса — комедія «Учитель» (1893–1894), вперше по� ставлена 16 вересня 1894 року на сцені «Ру� ської бесіди». Тоді ж митець створює віршо� вану драму�казку «Сон князя Святослава» й одноактну поетичну драму «Кам’яна душа» (обидві — 1895), позначені романтичними стилістикою і спрямуванням. 16 серпня 1889 р. Івана Франка заарешто� вано втретє, а наприкінці жовтня того само� го року відпущено. Разом із М. Павликом він бере участь в організації Русько�української радикальної партії, перший з’їзд якої відбув� ся на початку жовтня 1890 року. Невдовзі, у травні 1891�го, Франко їде до Праги, де висту� пає із промовою на з’їзді слов’янської молоді. Цей з’їзд залишив у нього критичні вражен� ня, їх він виклав у листі до М. Драгоманова: «Мені здається, що з’їзд сей був імпровізацією ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 836 і що більша часть слов’ян не була пригото� вана до серйозних розмов про конкретні справи». Такі аспекти й сфери, як слов’янські куль� тури, славістика, слов’янство, постійно пере� бували у центрі Франкових рефлексій. Його надзвичайно цікавили проблеми духовної та історичної місії слов’янських народів, яким були присвячені статті «Праця чехів у галузі освіти» (1891), «Лев Толстой» (1892), «Літе� ратурне відродження Полудневої Русі і Ян Коллар» (1893), «Леся Українка» (1898), «Сучасні польські поети» (1899), «Ярослав Врхліцький» (1899), «Максим Горький» (1905), «Українська література в 1906 році» (1907), де слов’янські культури розглядаю� ться і як етнодуховна самоцінність, й у зв’яз� ках із світовим культурно�духовним рухом. Цілком закономірно, що провідне місце у фольклорних, культурологічних і літерату� рознавчих студіях митця посідала культура України. Це знайшло своє втілення у стат� тях та розвідках «Жіноча неволя в руських піснях народних» (1883), «Руський театр у Галичині» (1885), «Адам Міцкевич в укра� їнській літературі» (1885), «Українська літе� ратура в Галичині за рік 1886» (1887), «Ук� раїнська альманахова література» (1887), «Галицько�українська література в 1888 р.» (1889), «Слово про критику» (1896), «Южно�русская литература» (1904), «До історії українського вертепа» (1906), «При� чинки до української ономастики» (1906), «Літературна мова і діалекти» (1907), «Нові матеріали до історії українського вертепа» (1908). Національна колористика розробле� на й репрезентована Іваном Франком у та� ких ґрунтовних працях, як «Нарис історії українсько�руської літератури до 1890 р.» (1910), «Студії над українськими народними піснями» (1913), «Галицько�руські народні приповідки» (1906–1910), де на багатому фактичному матеріалі оприявнюється й ут� верджується думка про самобутність україн� ської ментальності й духу. За Франковою концепцією, серцевиною української культури є постать і спадщина Тараса Шевченка, у яких він убачав зосере� дження та вираження віковічних національ� них устремлінь. Творець «Кобзаря» був по� справжньому культовою особистістю для Франка, який написав не тільки «Причинки до оцінення поезій Тараса Шевченка» (1881— 1882), а й розвідку «Із секретів поетичної творчості» (1898—1899), також звернену до спадщини Шевченка. 1908 року за Франко� вою редакцією побачило світ двотомне ви� дання поетичних творів Кобзаря. Переклада� ючи письменників світового рівня, таких як Й.�В. Гете, Дж. Байрон, В. Гюго, Г. Гейне, М. Гоголь, Ф. Достоєвський, М. Салтиков� Щедрін, М. Некрасов, Марк Твен, він звер� тався і до Шевченка, передаючи його твори німецькою мовою. Наприкінці 80�х років Іван Франко активі� зував діяльність із написання докторської дисертації. З різних причин йому доводило� ся кілька разів змінювати її тему. Спочатку він волів працювати над проблемою «Літе� ратурний рух русинів 1848 р.», потім — над політичною поезією Тараса Шевченка 1840— 1846 років, згодом — над церковними пісня� ми. Врешті спинився у своєму виборі й підго� тував дисертацію, присвячену діяльності й творчості Івана Вишенського, яку закінчив на межі листопада — грудня 1890 року, про що написав: «Скінчив я свою дисертацію про Вишенського, вийшла величенька книжка в 300 сторінок». Проте її просування склада� лося важко, й спроби захистити дисертацію у Львівському та Чернівецькому університе� тах успіху не мали. На початку жовтня 1892 року Франко приїздить до Відня, де при університеті по� чинає працювати над абсолютно новою те� мою дисертації (німецькою мовою) «Варла� ам і Йоасаф, старохристиянський духовний роман і його літературна історія». Україн� ською мовою її було надруковано в середині 90�х років у «Записках Наукового товариства ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 37 імені Шевченка» й окремою працею видано у Львові 1897 року. В червні 1893 р. Іван Франко склав докторські іспити з латини, фі� лософії та виступив із доповіддю за матеріа� лами дисертації під патронатом професора Ватрослава Ягича. Захист докторської від� бувся 1 липня 1893 року й пройшов успішно. Після цього І. Франко, за порадою професора В. Ягича, спробував боротися за доцентуру у Львівському університеті, щоб мати право на викладання історії руської (української) літератури, але посади доцента української літератури не отримав. У 90�ті роки Іван Франко продовжує над� звичайно активно писати й друкуватися, ста� ючи, безперечно, центральною постаттю в тогочасній українській інтелектуальній та художній культурі. Його творчі інтереси від� значаються унікальною багатогранністю. І. Франко поспіль випускає дві збірки пое� зій — «Зів’яле листя. Лірична драма» (1896) та «Мій Ізмарагд» (1898), що утвердилися в статусі ліричної класики української літера� тури. П. Колесник, аналізуючи першу з них, наголошував на тому, що «Зів’яле листя» вра� жає читача великою внутрішньою сконцен� трованістю ліричного чуття, незвичайним багатством змісту, мінливістю настроїв і тон� кою грою емоцій, і це виявляється у мінли� вості метру, рими, ритму, строфіки. Тут знай� демо вірші розповідні, описові, медитативні, складні імітації народних плачів і народної пісні. Не випадково ж лірика «Зів’ялого лис� тя» притягала й притягає увагу компози� торів. Ці спостереження дали дослідникові підстави для тонких літературознавчих й об� разних узагальнень: «...Лірична драма Фран� ка «Зів’яле листя» — це шедевр поетичної майстерності. Глибокий ліризм проникає в саму композицію книги. Пісні її — це три «жмутки» зів’ялого листя. Розповідаючи про муки свого нерозділеного кохання, герой ніби розриває жмуток за жмутком, розкидає зів’я� ле листя своїх пісень, щоб воно, підхоплене вітром, щезло безслідно». Назва наступної Франкової збірки була підкреслено концептуальною, оскільки, як неодноразово зазначалося у франкознавстві, «у староруській літературі «Ізмарагдами» на� зивалися збірки статей та притч морального характеру, в яких читач знаходив відповідь на ті чи інші питання повсякденного життя». Отже, у збірці «Мій Ізмарагд» відчувалася со� ціумна проекція психологічних шукань, реп� резентована рефлексіями і медитаціями лі� ричного героя. Поезії Івана Франка власти� ва широка палітра інтонацій та настроєвих виявів — пафосних, ліричних, елегійних, мі� норних, журливих, ностальгійних, бунтівних, патетичних. Ця палітра ретранслює складне, напружене й внутрішньо драматичне буття його ліричного героя — натури тонкої, чут� ливої, діяльної, енергетичної, творчої, інте� лектуальної. Гостре соціумне спрямування мали такі Франкові твори, як казка «Опозиція», напи� сана на початку 90�х років ХІХ ст. і видруку� вана 1897 року, оповідання «Чиста раса» (1896), «Панщизняний хліб» (1896), повість «Основи суспільності» (1894–1895). Тоді ж він випускає прозові збірки «Obrazki gali� cyjskie» (1897) та «Полуйка і інші борислав� ські оповідання» (1899), у яких знаходить своє продовження один із лейтмотивних кон� структів його творчості — характери, ситуації та психологічні малюнки західноукраїнсько� го буття. Iван Франко був і залишається одним із найвидатніших українських публіцистів, думка якого помітно впливала на загально� інтелектуальну ситуацію в Галичині та інших регіонах України. У своїх публіцистичних статтях він розмірковував над розмаїтим ко� лом питань і проблем, торкаючись аспектів політичних, економічних, соціокультурних. З�поміж безмежжя Франкової публіцистики варто виділити такі статті й огляди, як «Банк крайовий» (1883), «Воскресеніє чи погре� беніє» (1884), «Галицьке українофільство» ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 838 (1885), «Z ruchu robotniczego w Austrii» (1886), «Земельна власність у Галичині» (1887), «Задушні дні у Львові 1848 р.» (1888), «Українські народовці і радикали» (1891), «Русько�українська радикальна партія і загальне голосування» (1891), «Емі� грація галицьких селян» (1892), «Найновіші галицькі вибори» (1895), «Що таке поступ?» (1903), «До історії соціалістичного руху» (1904), «Подуви весни в Росії» (1904), «Сво� бода і автономія» (1907), «Соціальна акція, соціальне питання і соціалізм» (1904), у яких обстоюються й утверджуються ідеали справедливої соціальної життєорганізації, суспільної свободи, людської гідності та сво� бодомислення. У публіцистиці І. Франко поставав інте� лектуалом�аналітиком, котрий досконало знає предмет розгляду та рефлексій, широко й масштабно охоплює порушену соціодухов� ну проблему, переконливо й експресивно її оцінює, обстоює інтереси широких народних верств. У публіцистичних статтях втілюва� лася його пристрасна художня натура, яка завжди відгукувалася на найновіші події, явища, тенденції з життя сучасного йому сус� пільства. Життєві й соціопсихологічні колізії для Івана Франка складалися так, що він співпра� цював — нерідко вимушено — з багатьма пе� ріодичними виданнями, які виступали реч� никами різних ідеологічних і світоглядних цінностей, за що його досить різко критику� вали сучасники. Проте при цьому він не� змінно утверджував цінності демократично� го, загальнолюдського ґатунку. Франко дру� кувався у різних періодичних виданнях: львівській польській «Praca», «Kurier Lwow� ski», польській петербурзькій «Kraj», поль� ських «Kurier Warszawski», «Przyjaciel ludu», «Prawda», «Діло», «Хлібороб», «Громада», «Новий громадський голос», віденських «Arbeitszeitung», «Die Zeit» російській газеті «Вольное слово», що її М. Драгоманов вида� вав у Женеві, тижневику «Неділя», двотиж� невику «Радикал», журналах «Світ», «Зоря», «Нове зеркало», «Народ», «Житє і слово», «Літературно�науковий вісник», «Киевская старина», «Жизнь», «Записках Наукового то� вариства імені Шевченка», альманахах «Дні� стрянка», «За красою», «Багаття», «З пото� ку життя», «Варта», «Ілюстрованому кален� дарі товариства «Просвіта», «Буковинському православному календарі», календарі «Льво� в’янин», журналі для дітей «Дзвінок», гумо� ристичному журналі «Зеркало». Творчі інтереси й інтенції Івана Франка відзначаються унікальною багатогранні� стю. Він був митцем�генератором, творцем� мегаінтелектуалом, справжнім деміургом, який умів усе й працював у найрізноманіт� ніших жанрах і сферах, залишаючи в них ета� лони духовно�інтелектуальної діяльності. На межі ХІХ–ХХ століть І. Франко видає книгу «Поеми» (1899), гостросоціальну по� вість «Перехресні стежки» (1899) і повість із відчутними соціумними мотивами «Великий шум» (1907), збірку казок для дітей «Коли ще звірі говорили» (1899), збірку сатирично� го спрямування «Сім казок» (1900), збірки поезій «Із днів журби» (1900) та «Semper ti� ro» (1906). Особливі художні здобутки при� таманні Франковим повістям, у яких із над� звичайною виразністю і повнотою втілило� ся його прагнення художніх експериментів. Розмірковуючи над цією рисою та якістю письменницького мислення, П. Колесник відзначав: «Франко і в великій епічній формі лишився самим собою — невтомним експе� риментатором, постійним шукачем нового... Щоб повніше розкрити образ, Франко не раз вдавався до засобів натуралістичних у дусі Золя («Boa Constriсtor», «Основи суспільно� сті»), до романтики в дусі Шпільгагена («За� хар Беркут», «Лель і Полель»), до містики в дусі Достоєвського («Перехресні стежки», «Великий шум»)». Оцінюючи здобутки Іва� на Франка у жанрі повісті, варто враховува� ти, що вони могли б бути ще вагомішими, ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 39 якби всі творчі задуми доводилися до пов� нокровного текстового завершення. Специфі� кою Франкової повістярської спадщини є те, що не всі тексти були завершеними. Це сто� сується як широко відомої повісті «Борислав сміється» (1881–1882), так і менш відомих повістей «Не спитавши броду» (1886) та «Лель і Полель» (1887), написаної польською мовою, переклад якої здійснив М. Возняк. На початку ХХ ст. Франко активізує видан� ня збірок прози, і тоді побачили світ такі книж� ки, як «Добрий заробок і інші оповідання» (1902), «Малий Мирон і інші оповідання» (1903), «На лоні природи і інші оповідання» (1905), «Маніпулянтка і інші оповідання» (1906), «Місія. Чума. Казки і сатири» (1906), «Батьківщина і інші оповідання» (1911). Вза� галі у річищі малої прози Іван Франко зали� шив близько сотні творів, ставши одним із найпродуктивніших і найбільш значущих ук� раїнських оповідачів. У своїй великій та малій прозі він змальовував картини народного жит� тя, волелюбних рухів у Галичині та Польщі, сучасного йому українського села, звичаїв та психології «бориславської території», авто� біографічної минувшини, цінностей і менталь� ності «верхів суспільства», духовних шукань української інтелігенції. 1905 рік у творчому розвої Івана Франка позначений тим, що він створює один із своїх вершинних текстів — поему «Мойсей», про яку витончений стиліст і поціновувач худож� ньо�образного слова Михайло Коцюбин� ський у листі до її автора від 29 листопада того самого року сказав: «З яким смаком, з яким насолодженням перечитав я її... Ще слу� хаючи її в Вашому виконанні (йдеться про фрагмент зустрічі письменників у Львові — Я.Г.), я був захоплений нею, а тепер, в цілості, вона зробила на мене ще більше враження». Іван Франко часто звертався до жанру поеми й за свою літературну діяльність написав по� над три десятки поем. Найсильнішими серед них є «Смерть Каїна», «Іван Вишенський», «Страшний суд» і, безперечно, «Мойсей». Окрім цього, письменник продовжував пе� рейматися культурологічними й літературо� знавчими студіями, і, як зазначав Є. Кирилюк, «1896 року починається публікація багато� томного видання І. Франка «Апокрифи і ле� генди з українських рукописів» у серії «Па� м’ятки українсько�руської мови і літератури» (1896–1910)», що стала значним внеском у царину національної філології. Помежів’я ХІХ—ХХ століть прикметне тим, що саме тоді Франкові сучасники почи� нають масштабно й шанобливо усвідомлюва� ти його значення для української культури. Постать письменника стає морально�духов� ним й естетичним імперативом, а його твор� чість — синонімом служіння українським ін� тересам і суспільству. 1898 року виходить альманах «Привіт д�ру Іванові Франкові в 25�літній ювілей літера� турної його діяльності», у якому були видру� кувані твори І. Нечуя�Левицького, І. Карпен� ка�Карого, Лесі Українки, А. Кримського, Б. Грінченка та ін. Є. Кирилюк зазначав, що «за наукові заслуги І.Франка обрано членом� кореспондентом Чеського етнографічного то� вариства у Празі і Товариства австрійської ет� нографії у Відні (1901)» і виокремлював той факт, що «28. ІХ.1906 року Рада Харківського університету, де ректором тоді був відомий український учений Дмитро Багалій, одного� лосно надала І.Франкові почесний титул док� тора російської словесності honoris causa». 1913 року вийшла друком праця Михайла Возняка «Житє і значенє Івана Франка», що стала чи не найпершим монографічним дослі� дженням, присвяченим його постаті. 1916 року у Львові виходить том�збірка «Привіт Іванові Франкові в сорокаліття його письменської пра� ці, 1874–1914», де виступили Леся Українка, Лесь Мартович, Володимир Гнатюк, такі куль� тові представники російської культури, як Максим Горький, Володимир Короленко, ака� демік Олексій Шахматов, а також чеський поет Ян Рокита, болгарський письменник Петко То� доров, хорватський філолог, академік Санкт� 40 ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 Петербурзької академії наук Ватрослав Ягич, шведський учений�славіст Альфред Єнсен. Твори і статті в цій збірці надруковані україн� ською, російською, чеською, болгарською, німецькою, польською мовами. В останній період життя Іван Франко про� довжує друкувати власні твори й дослі� дження. Він немовби підбиває підсумок зроб� леному й водночас приділяє увагу новим тво� рам, працям. У цей час побачили світ збірка поезій «Давнє й нове» (1911), збірка історич� них студій «Причинки до історії України�Ру� си» (1912), де містилися полемічні судження щодо концепції Михайла Грушевського, збір� ка поезій «Із літ моєї молодості» (1914), куди ввійшли ранні вірші, публіцистична збірка «В наймах у сусідів» (1914) — статті кінця ХІХ ст. Не стало Івана Яковича Франка 28 травня 1916 року. Дослідники неодноразово зазначали, що Іван Франко — один із емблематичних україн� ських письменників й інтелектуалів. Його постать, спадщина, естетична аксіологія, сві� тоглядні принципи досить давно стали пред� метом й об’єктом постійних літературознав� чих, лінгвістичних, етнокультурних, філо� софських досліджень. Л. Міщенко, Т. Панько, В. Чугайнов проголошували, що «ще за жит� тя письменника його творчість привертала увагу критиків, навколо неї точились дискусії, але узагальнюючих праць не було, публікува� лись тільки окремі нотатки, рецензії, окремі статті здебільшого оглядового характеру». Показником наукової та дослідницької популярності Франкової постаті слід уважа� ти і те, що вже досить значний час поширені такі поняття, як «франкознавство», «франко� знавча наука», «франкознавча література», а Є. Трущенко запропонував термін «літерату� рознавча франкіана». У річищі франкознав� чих студій працювало чимало відомих і ви� значних учених, культурних діячів, з�поміж яких виділяються М. Грушевський, А. Крим� ський, С. Єфремов, О. Білецький, М. Зеров, П. Филипович, М. Рильський, М. Гудзій, Д. Багалій, Є. Кирилюк, Ф. Погребенник. Їхні дослідження фактично сформували сис� тему мисленнєвих координат, у ній та з її до� помогою розвивається нинішня літературо� знавча франкіана. Однією з лейтмотивних тенденцій франко� знавства є прагнення якомога адекватніше осмислити масштаб і значущість митця у фор� маті панукраїнської культури й перспективи, що засвідчило себе вже у перші десятиліття ХХ століття. Ще 1925 року критик�аналітик і поет�неокласик Микола Зеров у передмові «Франко�поет» до збірки «Поезії» узагальню� вав: «Що автора «Каменярів» та «Мойсея» треба визнати за найсильнішого з представ� ників пошевченківської творчості, що його місце в історії українського письменства по� руч Шевченка і Лесі Українки — в цьому не сумнівається ніхто. Навіть новітні поети, яким раз�у�раз закидають неповагу до батьків і тра� дицій, — і ті ладні бувають визнати за Фран� ком певну дозу величності, хоч і обставляють своє признання низкою застережень». Російський учений П. Федосєєв, розмірко� вуючи над епохальністю постаті й творчості І. Франка, підкреслював, що це «гігантська, енциклопедична особистість», «достеменний титан у царині духу», «автор тисяч творів, на� писаних українською, російською, поль� ською і німецькою мовами». Український академік Леонід Новиченко наголошував на тому, що «колосальна, як на одну людину, творча спадщина І. Франка є явищем не тіль� ки національного, не тільки всеслов’янсько� го, а й світового масштабу». Розвиваючи влас� ну макротезу, він закцентував увагу на тому, що «праці Франка�літературознавця, крити� ка, мистецтвознавця, фольклориста, етногра� фа, історика, соціолога, філософа, економіста, публіциста … можуть вразити будь�кого ба� гатством і різногранністю свого змісту», ос� кільки це «могутня інтелектуальна база, у взаємодії з якою зросла творчість Франка� письменника, сформувався його художній ISSN 0372�6436. Вісн. НАН України, 2006, № 8 41 світ». Австрійський професор G. Wytrzens схарактеризував Франка як «велетня україн� ської літератури і культури». Нині, на початку ХХІ століття, аксіоматич� ним стало те, що Іван Франко належить не лише національній, а й світовій меритократії. Причому цей термін — «меритократія» — над� звичайно вдало виражає Франковий ореол і в буквальному сенсі («влада достойних»), і тим паче у науковому («влада інтелектуалів, інте� лектуальної еліти»). Творчість Івана Франка давно вже має художню, інтелектуальну і ду� ховну владу в суспільстві й тому, безперечно, є меритократичною. Власне, це і мав на увазі Юрій Мушкетик, коли говорив, що «не просто ... охопити всі сторони культурно�наукової і суспільно�по� літичної діяльності І. Франка», експресивно, образно й пафосно наголошуючи на тому, що він «піднявся до вершин людського духу, люд� ського генія; іскри вогню, які шугали з його горна і розлетілися по всьому світу, засвітили в багатьох серцях одвітний вогонь патріотиз� му, любові, жадоби пізнання, боротьби за щас� ну долю людства. Вони — у наших грудях. Підтримувати й далі той світлий вогонь, який допомагає розвиднюватися на вселюдських обріях, — благородна й прекрасна справа». Досі залишається незбагненним креативний феномен Великого Каменяра, ен� циклопедичність його знань, величезний обсяг, розмаїття і глибина розкриття тем, до яких звертався Франко�письменник і Франко�вчений. Одна з них по� требує нашої пильної уваги — це значення науки і наукознавства у творчій спад� щині галицького генія. С. ЗЛУПКО НАУКА І НАУКОЗНАВСТВО У ТВОРЧОСТІ ІВАНА ФРАНКА © ЗЛУПКО Степан Миколайович. Доктор економічних наук. Завідувач кафедри економіки України Львівського національного університету ім. Івана Франка. 2006. Науковість — неодмінна характеристика творчого пошуку великого вченого. Про це, до речі, варто було б пам’ятати всім фран� кознавцям. Непримиренний до будь�яких за� яложених, консервативних поглядів, канонів і звичок, усілякого догматизму і закостенін� ня думки, Іван Франко, як справедливо за� значав А. Брагінець, нічого не брав на віру, до всього ставився критично, не боявся виявля� ти й аналізувати власні помилки 1. 1 А н д р і й Б р а г і н е ц ь . Філософські та суспіль� но�політичні погляди Івана Франка. — Львів, 1956. — С. 123. Такий підхід проявився ще у ранній його твор� чості, що випливало з великої поваги до науки, пошуку наукової істини. Так, у студентському дослідженні «Лукіан і його епоха» І. Франко від� значив, що «наука і філософія, не маючи під собою міцного фундаменту, позбавлені глибо� ких животворних ідей, заражені моральною гнилизною і зневажливим ставленням до всього людського й божественного, не могли визначити людині певного й належного місця, вкласти в певні рамки людської особистості» 2. 2 І в а н Ф р а н к о . Зібрання творів у 50�ти томах. — К., 1986. — Т. 45. — С. 19 .
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-2252
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	0372-6436
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:52:28Z
publishDate	2006
publisher	Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
record_format	dspace
spelling	Голобородько, Я. 2008-09-16T13:19:54Z 2008-09-16T13:19:54Z 2006 Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2006. — N 8. — С. 31-41. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/2252 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Постаті Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка Article published earlier
spellingShingle	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка Голобородько, Я. Постаті
title	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_full	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_fullStr	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_full_unstemmed	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_short	Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка
title_sort	мегазірка української меритократії. до 150-річчя від дня народження івана франка
topic	Постаті
topic_facet	Постаті
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/2252
work_keys_str_mv	AT goloborodʹkoâ megazírkaukraínsʹkoímeritokratíído150ríččâvíddnânarodžennâívanafranka

Мегазірка української меритократії. До 150-річчя від дня народження Івана Франка

Institution

Similar Items