Хто ми, що ми і чого хочемо?
Друкується за примірником, який зберігається у фондах Ніжинського краєзнавчого музею. Стилістику й мовні особливості оригіналу збережено. [Окреме видання]. – Ніжин, 1917. – 12 с....
Saved in:
| Published in: | Ніжинська старовина |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/22595 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Хто ми, що ми і чого хочемо? / І.Д. Ковалевський // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. — 2009. — Вип. 8(11). — С. 137-150. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860257911007084544 |
|---|---|
| author | Ковалевський, І.Д. |
| author_facet | Ковалевський, І.Д. |
| citation_txt | Хто ми, що ми і чого хочемо? / І.Д. Ковалевський // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. — 2009. — Вип. 8(11). — С. 137-150. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Ніжинська старовина |
| description | Друкується за примірником, який зберігається у фондах Ніжинського краєзнавчого музею. Стилістику й мовні особливості оригіналу збережено. [Окреме видання]. – Ніжин, 1917. – 12 с.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:51:23Z |
| format | Article |
| fulltext |
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
137
Іполит Дмитрович Ковалевський
ХТО МИ, ЩО МИ І ЧОГО ХОЧЕМО?
опубліковано:
[окреме видання]. – Ніжин, 1917. – 12 с.*
Багацько з наших людей, коли їх спитати, хто вони, якої нації, – скажуть: “Та ми хах-
ли, мужики”… Инчій раз прибавлять ще «православні». Більше вони нічого про себе не
знають і не скажуть, бо народ наш через свою лиху долю забув навіть ім’я своє. Сусіди
ж наші близькі і родичі – поляки і росіяне і раді тому, і всіми силами стараються вкі-
нець забити нам баки. Російські пани аж з шкури вилазять – доводять, що ми таки спра-
вжні росіяне, от тільки бач трохи польським пилом припали, а поляки й собі репетують,
що ми таки чистісінькі поляки, тільки хіба трохи московським духом засмерділи.
Дивного в цьому нема нічого, бо ми таки справді ласенький шматочок, і кожний хотів би
нас з’істи, яби тільки далися. А хто ж ми таки справді? Кому вірити? В чию пельку лізти?
Більше тисячи літ назад на берегах Дніпра наші прадіди заклали маненьку державу
– Русь-Україну, столицею котрої був Київ. Потроху Русь-Україна все зростала й зрос-
тала і в одинадцятому столітті зросла в велику і могутню по тим часам державу.
Могутні і славні того часу схилялися й шукали ласки у наших батьків. Царі й князі ві-
зантійські, угорські, німецькі, французькі і інчі заводили зносини й родичалися з на-
шими князями. Цвіла й росцвітала наша Вкраїна аж до половини тринадцятого віку,
коли стала підупадати через погане правління й гризню своїх дурних і злочинних кня-
зів, а в половині чотринадцятого віку і зовсім упала, не видержавши навали монголів-
татар, котрі своїми хижацькими ордами залили всю Україну і вкрай її сплюндровали.
Уся вина за це падає на наших проклятих князів, котрі, забувши про Рідний Край
і народ, сварилися й гризлись між собою за владу як собаки за кістку, тими своїми
міжусобними війнами вкрай ослабили народ, котрий не міг вже одбити й татар.
Гірко було жити під татарами, та не міг на народ своїми силами скинути це ярмо
і тому став піддаватись і прилучатись до сусідньої держави – Литви, де все таки було
краще, ніж під татарвою. К кінцю XIV в. трохи не ввесь наш край (крім Галичини)
злучився під Литвою.
Під Литвою нашому народові жилось порівнюючи нічого, бо народ наш Українсь-
кий був освіченіший, як то кажуть, культурніший за Литву і, хоч Литва й підбила його
під себе, а перед в державі Литовський вів таки він. Князі й пани Литовські стали пе-
реймати нашу мову, нашою ж мовою стали писати й литовські грамоти й закони.
Так Україна жила під Литвою близько 200 років, поки на неї не насіла Польща.
Польська шляхта зразу стала душити наш народ, ламати давні національні й політичні
права, переслідувати нашу православну віру і инче.
Все наше Українське панство піддалось полякам і на ласку польського правительст-
ва, гроші, маєтки, нагороди і почести, зрадило свій Рідний Край, продало свій кревний
народ і батьківську віру, зламало стародавні звичаї й материнську мову.
* Друкується за примірником, який зберігається у фондах Ніжинського краєзнавчого музею. Стилістику
й мовні особливості оригіналу збережено.
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
138
Але простий народ – селяне й міщане, твердо держалися своєі віри, звичаїв і націо-
нальности. Коли ж не стало терпцю зносити знущання польських панів і наших пере-
вертнів-зрадників, люде стали тікати з сіл і містечок у вільні степи на Дніпро і там за-
клали славне низове військо козацьке, котре залило своєю кровію і встелило своїми
кістками всю Україну, обороняючи народ від панської кривди.
В головині ХVІІ віку вся Україна, як одна людина, піднялась під проводом Богдана
Хмельницького, скинула польське ярмо і заклала нову державу – Гетьманщину. Віль-
ні і гарні порядки встановили тоді в себе Українці. Все правительство, починаючи
з Гетьмана (найстаршого голови в тодішній нашій державі) і кончаючи останнім деся-
тником, було виборне. Народ прогнав од себе польське й своє зрадливе панство і сам
запанував на широких просторах Української землі. І пісню склав народ наш:
Та немає лучче, та немає краще,
Як в нас на Вкраїні,
Та немає пана, та немає ката,
Не буде вже й зміни.
Але помилився горопашний народ Український. Зміна настала. Змінилось на гірше
ще, ніж раніше було. Богдан Хмельницький піддався Москві. Піддався по добрій волі,
без усякого примусу, бажаючи звести до купи братерські народи, але не зрікався Бог-
дан і ввесь народ Український своєї волі. Він тільки вступив у спілку (союз з Моск-
вою, щоб вкупі оборонятись від своїх ворогів. І в спілку вступили не з бух та барах,
а добре подумавши і написавши договор, котрим застерігалась воля України. От голо-
вні статті з того договору:
1. Україна сама управляє собою і незалежна від Московітини.
2. Україна має право власного законодавства і судівництва.
3. Право вибирати вільними голосами Гетьмана і всю старшину.
4. Москва не сьміє ламати давніх прав селян, козаків, міст, міщан, духовенства;
Українська церква неезалежна од Московської.
5. Приймати послів і умовлятися з чужими державами.
6. Україна має своє власне військо.
7. Україна й Московщина допомагають одна одній під час війни.
Але швидко, швидко почули й побачили Українці, що вскочили в лиху годину: Моск-
ва трохи не з першого дня стала ламати договор. Як не доводили наші батьки свої пра-
ва, нічого не виходило, а хто дуже вже обридав царям своіми гарячими домаганнями,
того швидко прохоложали в далекому Сібіру або брудній в’язниці. “Москва сльозам не
вірить”, – скахали тоді наші люде і розпочали боротьбу з новими своіми ворогами – мо-
сковськими царями і правительством. Більше ста літ тяглась ця боротьба, більше ста літ
шарпали й нищили наш край московські, татарські і польські орди, більше ста літ гину-
ли в цій нерівній боротьбі тисячи і сотні тисяч найкращих синів України.
Одначе вся ця завзята боротьба була ні до чого. Україна впала, втратила всі свої
права. Народ Український попав у найтяжчу неволю – кріпаччину; панство Українсь-
ке, заведене у нас Московським правительством, зрадило свій Рідний Край і за гроші,
маєтки й чини продало свій кревний народ і розпинало його гірше чужих. Сталося те
саме, щo при польському пануванню, народ лишився без проводирів... Чорна темрява
оповила народ наш темними хмарами і здавалось, що ніде вже йому нема просьвітку,
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
139
ніде нема спасення, ніде нема порятунку. Здавалось, що тільки один шлях лишився
йому – шлях повільної неминучої національної смерти…
Але так тільки здавалось. На самій глубині душі народньої несвідомо жило й горіло
палке кохання до Рідного Краю, рідної пісні, рідної мови. Не всім ще було однаково,
не всім ще було байдужісінько, що вмирає рідна мати, що все нікчемніє й нікчемнїє
рїдний народ, поволі роблячись гноєм і тільки гноєм, на котрому пишно зростає чужа
культура, чужа сила, чужа слава.
Багацько ще було таких, що душу й тіло віддали б за Рідний Kрай, що згодні б були
всі муки світу, всі муки пекла приняти на себе, аби лиш запобігти якнебудь лихові,
аби лиш визволити неньку Україну з лихої біди. Не можна було воювати мечем, стали
воювати пером і словом. 3’явивсь Котляревський, прийшов посланцем від Бога Шев-
ченко. Почалась надмірна, тяжка, в неймовірливо важких обставинах робота над кра-
щою будуччиною Рідного Краю. Наші письменники й діячі гинучи в Сібіру
й в’язницях, гинучи і дома від голоду й холоду, утворили свою науку, свою літерату-
ру, котру ставлять тепер на третє місце серед слав’янських літератур.
А рух національний, недивлючись на заборони, все ріс і розростався; тисячі і сотні
тисяч людей стоять тепер у перших рядах, борючись за щастя і добробут свого народу.
Не знаю, чи й слід питати: «Хто ми?». Були ми, правда, й під поляками, але поляками
не стали. Були й під Москвою, але росіянами-великоросами теж не зробились. І не по-
ляки ми, і не великоруси… Хто такі? Як наше ім’я?
Хахлами називати себе нам самим сором, бо так нас продразнили великоруси.
Малоросами звати – теж не годиться, ганьба це на нас, котру вигадали царі й москов-
ське правительство, щоб принизити нас, щоб й самі забули, хто ми такі. Ми не «мало-
роси», бо ми не менче руських, тих, кого звуть «великорусами», a може руської крови
у нас тече й більше, ніж у них; та й на зріст наші люди не менші, а більші од велико-
руських, так що й цього боку «малорос» до нас не підходить.
Годі ж нам бути «хахлами-дурнями», малоросами-вівцями, згадаймо ж стародавню
нашу назву, а стародавня батьківська назва нашої землі – Україна, а ми її вірні сини
мусимо зватись Українцями!
Будьмо ж од сього часу українцями – розумними, свідомими громадянами. Взнали
ми, хоч і запізно, хто ми такі, а чи знаємо ми, що ми таке? Чи знають наші люди, щo
наш край є одним з найбільших і найбагатіших країв у Европі, що наш народ Україн-
ський є одним з найчисленніших народів у світі, чи ж знають наші люди, що ми маємо
і свою власну історію, культуру, науку, письменство і т.и., що ми маємо свої власні
інтереси? На великий жаль, величезна більшість наших людей нічого не знають про
самих себе, про свій народ і Рідний Край... А пора б вже знати.
Широко й далеко простяглась Україна від Карпат аж над Кавказ, від верхів Дніпра
аж над Чорне і Азовське море. Пьятьсот тринадцять тисяч квадратових верств посідає
народ український, розселивсь по горах і степах, по морях і річках. На цілу Европу; ні
в одного народу, крім великоруського, нема стільки землі, як у народу українського,
та ще якої землі! – родючої, чорноземної, з незлічимими багацтвами в недрах.
Кам’яне вугілля, залізо, сіль і таке инче лежить під нашою Україною в невичерпаних
запасах. На Україні добувається все срібло, трохи не половина всього кам’яного ву-
гілля й заліза, що добувається в Росії, на Україні виробляється трохи не ввесь той
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
140
цукр (сахар, котрий ість вся Росія.) Ніде в цілій Росії нема стільки удобних, здатних
до хліборобства земель, як у нас на Україні.
І от на цій великій і багатій землі живе численний народ Український, один з найчи-
сленіших народів всього світу, і живе у страшних злиднях, живе затурканий, забитий,
забувши своє ім’я і славу великих батьків, не знаючи своєї надмірної сили.
Народе Український, прокинься!
Годі спати, пора встати, пора долю добувати! Розправ свої крила і лети у бій з воро-
жими силами.Ти все здолаєш, могутній велетню! Годі, ж спати.
Hароде Український! Ти ж маєш тридцять п’ять (35) мілійонів дітей, далеко більше,
ніж мають іх народи Італійський, Болгарський, Сербський, Португальський і сотні дру-
гих, котрі мають свої власні держави, хоч і слабіші вони за тебе далеко. Чому ж ти, ве-
летню могутній, стоїш убогим старцем на роздоріжжі і смиренно ждеш, коли тобі пода-
ватимуть нещасні копійки? Прокинься ж, орле, схаменися! Зрозумій, що ти окремий на-
род, що ти сила, котра все здолає, ввесь світ переверне!
Яким же чином могутній народ у пишній, роскішній країні міг попасти у такі злид-
ні, яким чином народ, котрий вславився на ввесь світ боротьбою за віру й національ-
ність зміг так ганебно забути своє ім’я? Винні в цьому хитре московське правительст-
во та наше зрадливе панство.
Як визволився наш народ з під польської кормиги, то у нас панів не було зовсім,
і все начальство було виборне. Московське правительство добре розуміло, що поки
ввесь народ держиться купи, то з ним нічого не вдієш. От і почало воно давати ріжні
вільготи та привилеї нашим виборним начальникам, наділяло їх землею, грішми, чи-
нами і таким инчим, а потім взяло та й затвердило їх на віки, і стали наші начальники
не виборними, а віковічними панами. Московське ж правительство за свою ласку ви-
магало в них не дуже багацько, аби тільки вони міняли свою мову, свої звичаї на мос-
ковські та продавали потроху свій Рідний Край і народ. І продавали потроху, і прода-
ли, і мали за це честь і пошану, а хто оставався вірним, хто був чесним, той мав кару
на горло, Сібір і вьязницю. Багацько було й таких, котрі не йшли на ласку вовчу, бо-
ролись за давні права Рідного Краю, але зрадники (ізмінники) та московське правите-
льство перемогли, і всі вірні сини України погинули, або потікали з Рідного Краю,
а народ лишився без проводирів; попав в кріпаччину і замер-заснув трохи не на віки,
забув хто він і що він, і став цуратися навіть своєї рідної, материнської мови, назива-
ючи її поганою, мужицькою, хахлацькою. Всі темнії брати мої, хто .думає і каже так,
подумайте ж, чим погана наша мова? Невже тільки тим, що заховав і зберіг її до на-
шого дня тільки селянин та робітник?
Так честь же їм і слава велика за це, честь їм, що не пішли за зрадливим панством,
а йшли своїм шляхом, зберігали в чистоті свою віру й національність, честь їм, що не
дивились на панство, котре переверталось то на поляків, то на великорусів, гнулось
куди вітер віє і лизало чобіт всякому, хто знущався з іхнього Рідного Краю.
Не дивися ж і тепер на їх, народе мій, а йди своім шляхом, держися своєї рідної мо-
ви, звичаїв і національності і твердо знай що панство наше, аби панувати, зробилось
би й німотою, якби тільки німії завоювали наш край!
Пам’ятай, народе мій, що тільки тоді, коли всі ми будемо стояти за одного, а один за
всіх, коли у всіх нас дума і мова буде єдина, тільки тоді ми зможемо вибитись з наших
злиднів і зажити по-людськи.
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
141
Хай наша мова панує скріз на Україні: і в церкві, і в школі, і в волості, й на почті,
і в суді, і в книжках, і в газетах, і скрізь, де тільки чується голос на нашій землі. Бо поки
наша мова вважатиметься тільки мужицькою, поки нікуди не пускатимуть, поки смія-
тимуться й називатимуть дурнями тих, хто балакає нашою рідною мовою, доти ми бу-
демо мужиками, хахлами-дурнями, а не вільними осьвіченими громадянами. Не вірте
тим, хто каже: “От добивались, добивались волі, добилися насилу, аж тут нас уп’ять на
мужиків перевертають, по-мужицькі хочуть учити дітей наших, щоб не зрівнялися
з панськими”. Так кажуть тільки баламути, вороги народу, або дурні. Ніхто нас не хоче
вчити по мужицькі, а ми сами добиваємось, голови покладем за все, щоб по наших
школах і нижчих (сільских), і середніх (гімназіях, семинаріях, реальних і др.), і вищих
(унівепситетах, інститутах і др.) вчили нашого рідною українською мовою. А це нам
потрібно, щоб не бути темними, як тепер. Колись літ 200 тому у нас було грамотних да-
леко більше, ніж тепер, шкіл теж було трохи чи не більше, хоч народ і будував їх ви-
ключно на свої злидненні копійки. Так по Рум’янцівському опису в Чернігівському
полку (тоді Україна ділилась на полки як тепер на губернії), на 142 села, було 143 шко-
ли. По актам двох запорозьких курінів, в одному з курінів на сто душ приходилось 57,
а в другому 63 душі грамотних, то пак грамотних тоді було більше, ніж неграмотних.
Де-які чужосторонні люди того часу, от як наприклад, француз Боплян або Сірійський
архидіакон Павло з города Алепу, котрий проїзжав через нашу Україну в 1652 році,
лишили свої заиси, в котрих дивуються культурности та осьвіченности народу Україн-
ського і кажуть, що в їх часи на Україні трохи не всі були грамотні, навіть жінки й дів-
чата; сиріт і тих не лишали бігати без діла, а вчіли їх, і всі вони були грамотні.
Подивимось тепер, що сталося в наші часи. По даним перепису 1897 року у всій Ро-
сії на 100 душ в середньому приходиться тільки 23 грамотних, причому у де-яких ве-
ликоруських губерніях відсоток цей піднімався до 36, тоді як ніде на Україні цей від-
соток не піднімався вище 16 (Чернигівська губ.), падаючи в деяких губерніях до
9 (Волинська губ.) і навіть до 6 (один з уїздів Волинської губернії). Значить найбільше
грамотних у нас в Чернигівській губернії, і то там приходиться тільки 16 грамотних на
100 душ всього населення, а єсть у нас і такі губерніи, як волинська, де на 100 душ
приходиться тільки 9, а то й 6 тільки грамотних. Таким чином, ми пішли не вперед, а
назад і далеко одстали від великорусів, тоді як раніше ми були далеко культурніші й
осьвіченіші, ніж вони. В той час, як у нас більша половина селян була грамотна, не
всякий іхній воєвода (начальник над краєм яким-небудь) умів підписаться. З нашої
землі, з наших шкіл йшли у Московщину вчителі, професори і архиреї, як наприклад,
св. Дмитро Ростовський (в миру Данило Туптало – київський козак), Милетій Смот-
рицький, Феодосій Яновський і тисячи инчих, імени котрих один Бог відає. А тепер
що сталося, сами бачите. Через що ж воно так сталося? Єсть такі люди, котрі сміють
казати, що на Україні так мало грамотних через те, що наш народ ледачий, дурний
і нездатний до науки. Але так можуть казати тільки дурні неуки та вороги нашого на-
роду. Історія нам добре показує, що народ наш не дурний і не ледачий, а зумів колись
у давні часи заснувати і свою державу, зумів і грамотність у себе розвинути, хоч і був
він у польській неволі, тоді як сусідний більш могутній і вільний народ великорусь-
кий трохи не поголовно був безграмотний.
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
142
Через щo ж так підупав народ український? Багацько єсть на це причин, а головна
з них та, що наше рідне слово було забите, не допускалось нікуди, не допускалось і в шко-
лу, де вчили наших дітей чужою незрозумілою мовою. Тим то й випередили нас вели-
коруси, що їхнім дітям було лехко вчитись у школі, де з ними балакали і вчили мате-
ринською зрозумілою мовою, наші ж діти приходили в школу як у пекло, і довго си-
діли там, нічого не розуміючи. Вже й стеля у школі була не стеля, а якийсь потолок,
і долівка у школі не долівка, а зробилась полом. Дивно дитині. Дома у його на полу
сплять, а в школі вже ходять на полу, чи то б то. І так у всьому. Писалось в тих книж-
ках, по котрих вчили дитину не тільки чужою мовою, а те й про чуже далеке, незро-
зуміле для дитини життя. От, наприклад така стаття: “Наша изба” – що воно за изба?
Жінка яка-небудь, або собака чи що? – подумає наша дитина, бо вона відколи народи-
лась не чула такого слова. Я сам колись так подумав, як уперше почув це слово.
Ну, добре, далі: “Неказиста наша изба, серыя, покосившиеся стены…” і т.и. По нашо-
му це значить: “Не гарна в нас хата: сірі стіни похилилися на бік…” Хіба дитина роз-
бере, що воно таке “неказиста” – та зроду віку ні! Так і подумає, що це якась жінка
сказилась. Далі дитина читає про стіни, котрі похилилися набік. При чому тут стіни? –
подумає дитина, то писали про якусь “избу”, жінку чи що б то, котра сказилась, а тут
тобі на враз якісь стіни. Чорти батька зна, що за книжка, подумає дитина, побившися
цілу годину над нею і нічого не розібравши до діла. І так до чого не кинься. Чи могло
ж бути добро з такої науки? Звичайно ні. Тому нема нічого й дивного, що у нас так мало
грамотних. Не дурні ми і не ледачі, а така наша лиха доля. Старе правительство добре
тямило, що тільки й панувати йому, поки народ буде темним, а через те й не пускало
нашої рідної мови в школу, щоб загальмувати осьвіту. Таким чином не ті хочуть зроби-
ти нас мужиками, хто хоче завести нашу мову по школах, а ті, хто противиться цьому,
хто хоче, щоб народ і далі був темним, нічого не знаючи, од свого одставши і до чужого
не приставши, як це сталося тепер: ми й російської книжки гаразд не вчитаємо, і до сво-
єї не звикли. Треба б тепер, брати мої, звикати, коли хочемо бути людьми і не хочемо
пасти задніx, тpeбa купувати й читати свої українські книжки, газети, журнали і т.и.,
треба згадувати свою батьківську мову, треба домагатися Української школи. Де-хто
може сказати: “Гаразд, воно то й добре, що б у школі вчили по-українському, щоб кни-
жки, газети і все таке инче було українське, так от біда, що книжки пишуться не чистою
мовою, а чорт батька зна якою, дуже багацько таких крутих слів, котрих ми не розуміє-
мо. Писали б такою мовою, як Шевченко, а не по галицькому! Яка вже то рідна мова,
коли в ній чорті скільки таких слів, яких ми зроду ввіки й не чули”.
Так може сказати тільки нерозумна або дуже темна людина. Наша народня україн-
ська мова утворювалась і розвивалась дуже давно, останніми ж часами вона не тільки
не розвивалась, а навіть і псувалась, бо скрізь була заборонена і нею говорили тільки
самі прості люди, та й то мішали до неї багацько польських або великоруських слів,
забуваючи свої стародавні. Через це у нашій мові є всі слова потрібні для людей прос-
тих, сільських, але дуже мало слів потрібних для людей інтелігентних. Через це й не
можна про все писати такою мовою, як писав Шевченко, котрий головним чином пи-
сав про сільське життя, про прості речі. Лехко було писати зрозумілою для всіх людей
мовою «Катерину» або «Наймичку», але нехай ті добродії, котрі радять писати про
все мовою Шевченківською, напишуть його мовою хоч би про сучасну революцію
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
143
так, щоб і найменьшій дитині
було зрозуміло. Вони цього
ніколи в віки не зуміють, або
наплетуть таких дурниць, що
й сами не тямитимуть, що
воно й до чого. Сам Шев-
ченко, як би встав з могили,
не зміг би тепер написати
про все своєю давнєю мовою,
бо з того часу, як він жив, про-
йшло більше пів ста літ, жит-
тя зробилось складнішим, ба-
гацько з’явилось такого, про
що він і не думав. Для нових
річей, нових думок треба й
нових слів. Люди до цих слів
ще не звикли і називают їх
“крутими” або галицькими.
Але без таких слів не можна
обійтись, а треба до них зви-
кати, як позвикали вже до ти-
сяч других, і тоді вони не бу-
дуть крутими. От, скажім, літ
5 тому назад більшість наших
людей не знала й не чула та-ких слів, як “шрапнель, граната” і т.и., а тепер, коли по-
чалась ця страшна война, їх знає трохи не кожна дитина. Ще два місяці назад, за день
до революції, більшість наших сільських людей не чула таких слів, як “демократія”,
“буржуазія”, “комітет” і т.и., а тепер їх знає кожний, хто хоч трохи цікавиться тим, що
робиться в світі і читає газети, а що до останнього слова “комітет”, то важко мабуть
тепер найти таку людину, котра цього б слова не знала. І ці слова не здаються тепер ні
“крутими” і важкими. Ми їх вивчили і до них звикли. Так же треба звикати і до всіх
слів, котрі вживаються в наших книжках, а не гудити їх без розбору, бо без них обі-
йтись ніяк не можна, бо якщо повикидати їх з наших книжок, то там крім дитячих ка-
зок нічого не лишиться. Невже ж ми на ввесь вік хочемо лишились дітьми?
Тепер ще треба сказати кільки слів про “галицькі” слова. Багацько з наших людей, найбі-
льше з підпанків, стрівши в Українській книжці таке слово, яке не вживається в його селі,
зразу ж починає репетувати: “Чорт знає що? Повигадували якісь слова, понатягали іх з Га-
личини, та й пишуть так, що й чорт їх не розбере… От як Шевченко…” Бідному Шевчен-
кові такі людці не дають спочинку а ні на хвилинку. “Що ж це за слова?” – Спитаєш.
– “Та от вам: “маслак”, “кебета” – що це таке?” Тільки розсміешся та й годі. Ці сло-
ва у Шевченка стрічаються не раз. Людина зсилається на Шевченка, а його видко і не
бачила, не то що читала. І так буває найчастіше.
А хоч і нема якого слова у Шевченка, то дивного тут теж нема нічого. Край наш дуже
великий, народ наш дуже численний, живе він скрізь неоднаково, то й нема чого диву-
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
144
ватись, що й слова у його трапляються неоднакові: сами ви знаєте що й село з селом,
буває, у мові не зійдеться, де ж там, щоб губернія з губерніею зійшлась. На Волині бу-
вають такі слова, яких в Харківський ніколи й нечули, а в Харьківській бувають такі,
що Чернигівський селянин тільки рота роззявить і очі вирячить. Хто якого слова не
знає, давай зараз же репетувати: “це галицьке”, а дивишся, це слово любісінько вжи-
вається у якому небудь селі верст за двадцять від того чоловіка. От, наприклад, недав-
но напався на мене один панок: “Що це ви кажете за слово “стрівай”? Нащо вживати
галицьке слово?” Тут уже по правді сказати і я рота роззявив. Народивсь я і до 20 ро-
ків жив на Харковщині і, де не бував, це слово чув і сам звик його вживати, а для цьо-
го панка воно здалось “галицьким”.
Книжки пишуться для всього нашого народу, через це треба їх писати так, щоб вони
скріз були більш-менш зрозумілі. Якщо ж написати яку книжку мовою Чернигівсь-
кою, то на Харківщині така книжка може здатись чудною.
Щоб не було цього, з усіх говірок і наріч, котрі є у всього нашого народу, виробляєть-
ся одна книжкова мова, котра зветься літературною мовою. Для літературної мови бе-
руться найбільш красиві і підходящі слова й вирази. Всім нам, щоб не лишитись на віки
дітьми, а бути розумними, свідомими громадянами, треба цю мову добре вчити і заво-
дити по школах, волостях, почтах і скрізь, де тільки приходиться бувати нашим людям.
Але однією книжкою та мовою, хоч і рідною, ситий не будеш, – треба ще подбати
і про те, щоб було нам що їсти й щоб ніхто у нас не одняв тих прав, котрі ми придбали
останніми часами. Україна з давніх давен край хліборобський. Українці трохи не всі
хлібороби, тільки, на великій жаль, до останнього часу ні на чому було нам хліборо-
бити як слід. Хоч багато було у нас чудової родючої землі, та на великий жаль була
вона «наша, та не своя», жили ми, як сказав Т.Г. Шевченко, “на нашій не своїй землі”.
Треба ж тепер подбати про те, щоб була вона і «нашою й своєю», треба, щоб земля на-
лежала тільки тому, хто одробляє її своїми руками, поливає своїм потом, але треба і зумі-
ти взяти її, щоб не наробити нам лихої біди і не згубити того, що ми придбали, треба доб-
ре пам’ятати, що земля гарна й мила не тільки нам – хліборобам, а і всим і наперед всих
тим, хто раніше владав нею і владає поки-що, треба пам’ятати, що вони так лехко з своєю
землею не розстануться, а вживуть всіх засобів, щоб вдержати її в своїх руках.
Пам’ятаймо це і ми знатимемо, що нам робити. Не грабувати, не силою одбирати
панські землі треба, ні, Боже спаси й помилуй нас од цього, бо цим ми тільки собі на-
робим лиха, бо цим ми тільки вчинимо у себе заколот і велику розруху, а наші вороги
скористуються цим і сядуть нам на шию. Сила наша не в надсильстві, а в органзіації.
Треба организуватись – єднатись до купи. Час не стоїть, наближаються Установчі
збори, де народ мусить сам установити закони, по яким він буде жити далі, мусить
сам установити той державний лад, якого він хоче.
Щоб установити ці закони, щоб добре порозумітися чого нам треба, ми мусимо доб-
ре обміскувати всі справи, мусимо взнати, чого хоче вся наша земля Українська, а не
пан Іван, або Степан, не пан Грицько, або Стецько, бо пан Стецько може захотіти та-
кого, що нам й не снилось ніколи.Треба значить організуватись!
Селянам найкраще організуватись в свої селянскі Українські спілки (союзи). Хай всі
селяни кожної волости зорганізуються в волостну селянську Українську спілку, воло-
стні спілки хай зливаються в повітові (уїздні), повітові в губернські, губернсьні в все-
українську, осередком котрої є Київ, де вже заклалося зернятко такої організацїї.
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
145
Всі робітники також мусять об’єднатись в одну всеукраїнську організацію.
Чого ж треба добиватися нам – Українцям на Установчих зборах. Наші інтереси
розбиваються на два розділи:
1) Вселюдскі інтереси однакові для всих людей, для всих громадян Росії;
2) Інтереси чисто українські, наші власні. Вкупі з усіми громадянами Російської
держави, якої б вони нації не були, ми в першу голову мусимо подбати, щоб до нас не
повернувся монархічний лад, щоб у нас тепер зроду ввіки не було ніколи й тіні царя,
бо як тільки у нас заведеться хоч поганенький царик, ми втратимо всі ті права, всі ті
свободи, котрі придбали ocтaнніми часами, а ці права, ці свободи – це щe тільки поча-
ток того, що ми мусимо придбати; якщо ж повернеться монархічний лад, то не тільки
нічого не придбаємо ще, а втратимо і те, що маємо зараз. Бо кожний царь дбатиме не
стільки про державу, скільки про те, щоб вдержатись на престолі, та й не тілько вдер-
жатись, а ще й загарбати в свої руки як можна більше влади і поневолити й забити на-
род. Згадаймо, що виробляли з нами царі раніше, і хай це буде нам доброю наукою.
Чи не держали вони народ в темноті, не даючи грошей на школи і міліонами витрача-
ючи їх на поліцію? Вони добре розуміли, що тільки й панувати їм, поки народ темний,
задурений, поки народ сам не знає, чого йому треба, вони добре знали, що народ, як
тільки хоч трошки розплющить очі, зразу ж викине їх геть, як погане сміття, і більше
всього вони боялись, щоб народ не прозрів, і більше всього сліпили йому очі. Царі й
іхні прибічники добре знали, що тільки народ прозрить, він зразу ж почне гуртувати-
ся, організуватися. Вони добре розуміли, що в організації, в єднанні непереможна си-
ла, і не допускали, не дозволяли ніяких організацій. Згадайте сами, як важко було до-
битися дозволу хочби на те, щоб одчинити у селі кредітове або споживче (потребите-
льне) Товариство. Місяців три а то й чотирі, коли не цілий рік, проходило раніш, ніж
давався дозвіл. І все це робилось нарошне, тоб загальмувати організацію народніх
сил. Про те ж, щоб закласти яке-небудь політичне або хоч просьвітне товариство, ні-
чого було й думати, його не дозволяли, а хоч і дозволяли, то ставили в такі рямці, що
воно нічого не могло робити.
Царі й старе правительство добре розуміли, що його сила в тому, щоб розбити всіх
громадян держави на ворожі табори, і вони розбивали їх. Одним (дворянам, заводчи-
кам, фабрикантам, багатим купцям і взагалі капіталістам) вони давали всякі вільготи,
права і привилеї. Другим (селянам, робітникам і взагалі людям незаможним) вони не
тільки не давали нічого, а те й останнє однімали. Цим царі й їхнє правительство при-
дбали собі вірних слуг, котрі, щоб мати змогу панувати над робочим людом, у всьому
їх піддержували і слухались. Ті люди, щоб мати змогу топтати робочий люд і видав-
лювати з його останні злиденні копійки, покірно лизали чоботи царям і їхній псарні.
Пpo все не скажеш, не стане а ні часу, а ні паперу. Так було раніше. Та невже ж, ви
думаєте, що й далі так не буде, коли допустимо себе одурити. Топтатимуть тоді нас
капіталісти, ще гірші ніж доси, а ми зв’язавши сами себе царями, не зможемо і рота
роззявити, щоб обізватись за свої права.
І нічого боятися, що не буде в нас тоді господаря в хаті, як кажуть деякі темні люде,
нічого особливо боятися тобі, народе мій Український. Вся твоя історія показує, що
найкраще тобі жилося, як не було цього господаря, і були такі часи, коли ти не мав
його. Не господаря у хаті нам треба, а вірного слуги, господарем же у хаті-державі
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
146
буде сам народ, сам буде порядкувати собою через обраних ним самим людей, котрі
будуть не панами, а слугами народу. Ніякий же царь зроду ввіки слугою бути не схо-
че. Тай подумайте таки, брати мої, чи ж може одна людина знати все, чого треба на-
родові. Та ще яка людина? – Царь, царь, котрий стоїть од народу чорті де і знати його
не хоче. То б вже був не господарь, а кат, і слава Богу, що його здихались. Про монар-
хічний лад, про царя треба вже забути. Народ мусить управляти сам собою, через об-
раних ним самим на основі загального, вселюдського, рівного, безпосередньо (прямо-
го) i таємного голосування людей.
Загальним (вселюдським) голосуванням зветься таке голосування, в котрому беруть
участь всі дорослі громадяне, якого б вони полу, віри, національности чи стану не були.
Рівним голосуванням зветься таке, коли всі громодяне, котрі беруть участь в виборах,
мають тільки один і однаковий у всіх голос, коли голос поденного робітника має таку
ж вагу, як і голос найбогатшого поміщика заводчика, тоді як раніше голос якого-небудь
поміщика важив більше, ніж сотні голосів селян, або, наприклад, на зборах духовенства
священник мав 3 голоси, а дяк тільки один. Тепер цього не мусить бути і не може бути.
Безпосереднім (прямим) голосуванням зветься таке, коли кожний громадянин дає свій
голос прямо на того, кого б він хотів обрати у Думу або презідентом. Раніше ж, як ви
й сами добре знаєте, було не так. Волость обирала виборців волостних, волости повітових
(уїздних), повітові губернських, а вже ті тільки обирали послів (депутатів) у Думу. Таких
виборців можна було і обдурити, і залякати, і підкупити, бо їх було не багацько, могли
обрати послами таких людей, котрі будуть ворогами народу. Увесь же народ ні одурити,
ні залякати, ні підкупити неможна, і він обере того, коли схоче, кому він вірить.
Таємним голосуванням зветься таке, коли ніхто не знає на кого тот чи инший гро-
мадянин дав голос. Це потрібно для того, щоб, наприклад, хазяїн не міг примусити
свого робітника дати на себе голос. Балакай там, скільки хочеш, а на кого я дав голос,
чи на тебе, чи на твого ворога, зроду ввіки невзнаеш.
Такий лад, коли держава управляється самим народом через обраних ним людей
зветься республіканським, а держава, де заведено такий лад, республікою. На чолі Ре-
спубліки стоїть людина, котра обирається всим народом і зветься Презідентом. Але
презідент ні в якому разі не є господар в хаті, він тільки перший слуга народу і мусить
виконувати (виповняти) його волю. Презідент обирається на певний термін (строк) і пі-
сля того, як скінчить свою службу, робиться таким же простим громадянином, як і всі.
От такого ладу і треба добиватися нам укупі з усіми народами Росії. Але нам
треба добиватися не тільки республиканського ладу, а ще щоб лад був демокра-
тичним і федеративним.
Демократичний лад – це такий лад, коли в Республіці гратиме головну ролю і перева-
жатиме в управлінні робочий люд. Добитись його ми можемо тільки добре зорганізува-
вшися, бо тепер всі вільні і всі рівні, то й капіталісти і поміщики, якщо зорганизуються
краще нас, можуть взяти перевагу в Республіці, і тоді вона буде буржуазною (пансь-
кою). Через це нічого спати, а треба організувати робочі й селянські сили. Хоч ми й до-
билися тепер волі й рівності, але не всієї. Добилися ми волі й рівности тільки політич-
ної, а ще нам прийдеться боротись за рівність економічну (рівність заможности) і соціа-
льну (рівність становища людини в громаді). Боротьба ще буде довга і важка, і нам тре-
ба підготуватися до неї, треба полекшити її, треба завоювати тепер же всі ті позиції,
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
147
які ми зможем. Коли ми не зможем досягти сього, то мусимо досягти хоч того, що мож-
на досягти при сучасних умовах. Досягти ми можемо на Установчих зборах ось чого:
Вся земля належить всьому народові, котрий на ній живе, і дається тільки тому, хто
обробляє її власними руками. Без землі ж ми попухнем з голоду, і воля нам тоді буде
не мила, і знов ми попадем у рабство поміщикам-капіталістам.
Для робітників не більше 8 годин праці на день і визначення мінімуму плати, меньче
якого не можна вже платити; охорона праці жінок і дітей, страховка. Бо коли робітник
і далі робитиме по 20 годин на добу, то він не зможе бути громадянином, бо він зробиться
тоді темним рабом. Коли не визначити мінімуму, то фабриканти, заводчики можуть за
дешеву ціну навезти робітників з чужих країв, а свої будуть пухнути з голоду без роботи.
Ми цього можемо і мусимо досягти, треба тільки не спати, а організуватися.
А далі нам провідною зіркою світить соціалізм, коли всі засоби й знаряддя продукції
не тільки землі, а й фабрики, заводи і ввесь капітал будуть належати усій громаді, ко-
ли ми дійсно всі будем рівні і вільні. Для цього треба організуватись, щоб як можна
більше провести на Установчі збори представників від робочого люду. Тоді нам і да-
льша боротьба буде лехкою.
Але мало того, щоб Республіка була демократичною, треба ще, щоб вона була й феде-
ративною. Російська держава дуже велика і в склад її входить дуже багацько народів,
котрі живуть в самих ріжних умовах, мають саму ріжну культуру, мову й звичаї. Зви-
чайно що одна всеросійська Дума, одно всеросійське правительство не зможуть як слід
управляти всіми цими народами і видавати для них всіх однаково гарні закони. Та може
закон, котрий гарний для Московщини, у нас на Україні наробить тільки шкоди, бо у нас
зовсім друге життя. Значить для ріжних країн, ріжних народів потрібно правительство,
котре б добре знало потреби Рідного краю, бо чуже правительство, навіть бажаючи до-
бра, може наробити народові шкоди, може скривдити його, просто не знаючи звичаїв
і умов життя того чи инчого народу, а вивчити умови життя і потреби всих народів, ко-
трі живуть в Росіі, неможна. Ні в одної людини на це не стане ні часу, ні сили.
Неможна значить, щоб для всіх народів, для всіх краін видавала закони одна Держа-
вна Дума, щоб всіми народами управляло одно правительство. Такий лад наробив
би великого лиха і всій державі Російській, і всим народам, котрі живуть в ній. Кож-
ний народ, кожна країна мусять сами собі видавати закони, мусять сами собою управ-
ляти, і в це діло не сьміє вмішуватись який-небудь чужий народ. Наприклад, діло
йшло б про нашу Україну, видавався б який-небудь закон для нашого народу. І от цей
закон видавала б не Українська Дума, або краще Сейм, а загальноросійська, (велико-
російська) Дума. Видавали б закон про те, як нам жити у себе на Україні, не тільки
ми, а й Великоруси, і поляки, і грузини, і вірмени, і всі народи російські. Чи ж знають
вони, чого нам треба, що нам краще, а що гірше? Безумовно, ні. Вони на нашій Україні
не жили і нашого життя не знають, а закон би видали вони, а не ми, бо їх далеко більше,
ніж нас. Гарний би вони закон видали для нас, зовсім не знаючи чого нам треба?
Такий би закон дали нам, що ми цілий вік свій не наплакалися б на його. І так для кожно-
го народу, бо кожний народ складатиме в загальноросійській (всеросійській) Думі велику
меншість проти всих инчих народів. По гарним би законам ми тоді жили, нічого сказати!
А тоді ще й так. Нехай би вже всі народи добре знали, чого треба инчим, цього тільки
не може бути, та нехай вже, припустим це. Народів багацько, життя кожного народу не
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
148
стоїть, а йде вперед, вимагає нових законів. Чи встигне одна Дума у свій час видати за-
кони для всіх народів? Звичайно, ні. Поки видаватиметься закон для Литви, Грузії, Вір-
менії і сотні инчих народів Росії, Україна мусить ждати, коли то до неї дійде черга,
а життя не жде, іде вперед, вимагає нових законів. Багацько буде добра від такого ладу?
Звичайно, ніякого добра не буде, а треба, щоб добро було. Через це ми вкупі з усими
народами Росії мусимо добитися на Установчих Зборах, щоб у Росії був заведений такий
лад, коли кожний народ сам видає собі закони, сам править собою, шоб усім народам Ро-
сії дано широку національно-територіяльну автономію (право видавати собі закони
і самоврядування, коли тільки той чи инчий народ має свою теріторію (ту землю, де він
живе), причому в кожнії національно-теріторіяльній одиниці всі люди другої нації, так
звані національні меншості, мали однакові права з тією нацією, котра складає більшість.
Треба значить добиватись на Установчих зборах, щоб Росія була вільною спілкою (сою-
зом) вільних народів. Такий лад в державі зветься «федерацією», а держава, де він заве-
дений, “федеративною”. Це найкращиий лад, до якого тільки додумалися люди.
І так на Установчих зборах ми мусимо вкупі з усіми народами Росії добиватися
й добитися заведення у наший державі Федеративної демократичної Республики.
То наші спільні інтереси, інтереси всіх народів Росії, але у нас, Українців, є й свої
інтереси, котрі для нас може мають ще більше ваги. Колись, як я вжe згадував, наша
Україна була вільна і незалежна від Московщини, ми мали своє виборне начальство,
своє війско, свої закони, свою церкву і т.и. і були тільки в спільці з Москвою на випа-
док війни (Дивись статті договору Богдана Хмельницького). Московські царі для того,
щоб панувати над нашим народом так, як і над своїм, зламали наші давні права
і зовсім підбили нашу Україну під себе. Од давньої слави, од давних прав нічого не
лишилось. Замість вигоди од спілки з Москвою, ми мали тільки кривду та злидні.
Народ наш був поневолений, забитий, з його ввесь час драли три шкури, він на своїй
роскішній землі через лихі порядки, заведені у нас московським правительством, го-
лодував і мусив тікати з Рідного Краю. Та й дивного нема нічого. Землю у його оді-
брали а податки тягли страшенні, і трохи не половину тих грошей, котрі бралися з йо-
го, витрачали чорті куди, тільки не на його. Брали все, а не давали нічого. Якби ж на-
род наш сам правив собою, того б ніколи не було. От кільки цифрових даних.
Куди пішли українські гроші за роки 1862–1891.
В тисячах карбованців
УКРАЇНА Зібрано з
України
Скільки витраче-
но на Україні
Втратила
Україна
Правобережна…..
Лівобережна…….
Степова………….
Разом……………..
1.030.2
782.2
1.087.2
2899.6
561.1
461.8
726.1
1.749.0
469.1
320.4
361.1
1.150.6
З 1 карбованця на Україні лишалось тільки 61 коп., а 39 коп. йшло [хто] зна куди.
Чим далі, тим гірше.
З кожного карбованця, що платив Українець:
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
149
РОКИ Витрачалось
на України
Йшло на чужі
потреби
1868–1892
1892–1910
60 коп.
55 коп.
40 коп.
45 коп.
Як не будемо своіми грішми сами через Сойм порядкувати, що далі буде? Всих кривд чисто
економичних, про національні я вже й не кажу, що там про них казати, коли й балакати рід-
ною мовою було не вільно в такій маненькій книжечці не можна й перечислити. Нема нічого
дивного, що наші люди тікали з Pідного Краю, як бджоли з вуліка, підкуреного сіркою.
Так, наприклад, з кожних 10 тисяч людей переселялось:
РОКИ з України з Московщини
1886–1900
1901–1910
10 чоловік
44
8 чоловік
12
З найбагатшого краю люди тікали світ за очі!
Щоб цього не було, порядкуймо сами на Вкраїні!
Мусимо здобути національно-теріторіяльну автономію України!
Такі плакати були вивішенах на стінах тієї хати, де одбувався перший всеукраїнсь-
кий національний з’ізд. Вони наочно показують, чого нам українцям треба.
Нам треба широкої національно-теріторіяльної автономії України і всього того, що ми
маємо право як окрема нація. Нам потрібне власне законодавство, судівництво, самовряду-
вання, незалежна від Московської церква, нам потрібне нарешті наше національне військо.
Ті, що не хочуть дати нам цього, сміють лицемірно казати: “нащо воно вам здалося,
це шовінізм, тепер треба дбати, щоб зовсім війн не було”, і т.и., і т. и.
Я думаю, ніхто не хоче так миру й спокою, як страдник – народ Український, і раді
б ми багацько віддати за те, щоб війни вже ніколи не було, але з вовками жити – треба
свої зуби мати, коли не хочеш пропасти. А до тогож, щоб всі народи закинули геть
зброю, ще далеко, і коли другі народи, навіть в Росії, як поляки, ести, латиші й инчі
мають право вмірати під рідними стягами, чуючи рідну команду, чому ми не маємо?
Коли инші формують свої полки, чому ми не можемо?
З Українців мусять формувати тільки українські полки і формувати їх на Україні. Тре-
ба добиватись, щоб од сього часу ніхто не сьмів розсилати наших братів і синів по дале-
ких Сібірах по чужих полках. Хіба не однакової, де вчити хлопця салдацької муштри, чи
денебудь в Сібіру, чи дома в уіздному городі? Можна формувати полки й на Україні по
губерніях і повітах, а шкоди від цього нікому не буде, тільки користь, бо тоді молодим
хлопцям легше буде одбувати війскову службу, коли він буде недалеко від дому, та й ста-
рим батькам не так тяжко буде думати про сина-солдата. Крім того, як буде у нас своє
війско, ніхто нас не скривдить, ніхто не образить, а не буде у нас його – будемо ми тоді
як горох при дорозі, рви хто хочеш. А рвати будуть, щоб там не співали зараз, бо все та-
ки кожному своя сорочка найближче. Мусимо значить здобути свое військо.
Треба подбати ще й про те, щоб наша Українська земля досталась українському ро-
бочому людові. Через це всі казенні, удільні, монастирськи, церковні й поміщицькі
землі мусят одійти в Український національний фонд, котрим буде порядкувати Укра-
їнський Сойм. Треба цього добиватись і голови за це покласти можна.
НIЖИНСЬКА СТАРОВИНА
150
Як зорганізуємося, то всього цього доб’ємся на Установчих Зборах. Тепер же до
Установчих Зборів ми мусимо добути рідну школу. Нехай на всій Україні не було се-
ла, де б селяне не зробили постанови: “Рідна мова в рідній школі!”
Організуйтеся, заводьте «Просвіти», читальні, купуйте українські книжки, українські га-
зети, і ви взнаєте, чого вам треба, бо тільки рідна книжка, рідна газета скаже вам правду.
Готуйтеся до виборів до Установчих Зборів, до Городських Дум та Земських Управ,
зарані намічайте й придивляйтесь до людей, шоб знали зарані, кого ви пошлете, виби-
райте таких, щоб не тільки знали чого нам треба, а й могли постояти за нас, за неньку
Україну! Зарані намічайте їх і твердо пам’ятайте, що не всяк той пан, хто ходить в сту-
дентській тужурці або городському сюртуку і не всякий той робітник, що ходе у свиті
або чунарці; буває, що ходить і в свиті, а шкуру дере з свого ж брата не гірше чужого.
Хай всі селяне, всі робітники України об’єднаються в одну всеукраїнську організа-
цію і твердо скажуть:
Широка національно-теріторіальна автономія України.
Україна – край демократії.
Для піддерження українських вільностей і вільностей всієї Росії перші кроки – укра-
їнське військо, а потім народна мілиція.
Українізація нижчих, середніх і вищих шкіл на Україні.
Віктор ЄМЕЛЬЯНОВ
(Ніжин)
Трагедія українського есера (Юхим Гаврилей)
Юхим Гаврилей народився у Веркіївці в 1868 р. Походив із простих селян, але з ди-
тинства мав особливий потяг до знань, виявляючи при цьому неабиякі здібності.
Обдарованого юнака примітив земський учитель Гужовський, бібліотека якого нена-
ситно поглиналася допитливим юнаком. Веркіївський учитель, який мав сильний
вплив на юного Ю. Гаврилея, відіграв головну роль і у вихованні майбутнього україн-
ського патріота. Пізніше Гужовський згадував про свого вихованця: “…коли Гаври-
лей починав розповідати друзям зміст прочитаної книги, то всі дивувалися, як вміло
він це робив. Не гірше від гарного вчителя” [1].
Закінчивши сільську школу, Ю. Гаврилей сам захотів стати вчителем. Гужовський,
щоправда, відмовляв його від цього: “Учителів багато, а грамотних селян мало, і ти
більше користі принесеш саме в цій ролі” [2]. Безумовно, останній аргумент учителя
був цілком слушним, але не надто переконливим – Ю. Гаврилей свого вибору не змі-
нив. Час показав, що він учинив правильно.
Початок нового життєвого етапу сільського хлопця був пов’язаний із Києвом.
Тут він не лише отримав освіту, але й опинився у вирі політичних подій початку XX ст.,
які прокотилися Підросійською Україною. В цей час доля звела Ю. Гаврилея з бага-
тьма видатними діячами українського національно-визвольного руху. На зміну старій
інтелігенції прийшла молодь. Вона поважала діяльність своїх попередників у напівле-
гальних “Громадах”, які багато зробили в умовах постійного переслідування у справі
збереження української культури та історії. Проте, настали нові часи, і свідома молодь
пішла далі своїх учителів – вступає у боротьбу з імперією за національне відродження
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-22595 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 2078-063X |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:51:23Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК |
| record_format | dspace |
| spelling | Ковалевський, І.Д. 2011-06-24T22:29:02Z 2011-06-24T22:29:02Z 2009 Хто ми, що ми і чого хочемо? / І.Д. Ковалевський // Ніжинська старовина: Збірник регіональної історії та пам’яткознавства. — 2009. — Вип. 8(11). — С. 137-150. — укр. 2078-063X https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/22595 Друкується за примірником, який зберігається у фондах Ніжинського краєзнавчого музею. Стилістику й мовні особливості оригіналу збережено. [Окреме видання]. – Ніжин, 1917. – 12 с. uk Центр пам'яткознавства НАН України і УТОПІК Ніжинська старовина Видатні ніжинці Хто ми, що ми і чого хочемо? Article published earlier |
| spellingShingle | Хто ми, що ми і чого хочемо? Ковалевський, І.Д. Видатні ніжинці |
| title | Хто ми, що ми і чого хочемо? |
| title_full | Хто ми, що ми і чого хочемо? |
| title_fullStr | Хто ми, що ми і чого хочемо? |
| title_full_unstemmed | Хто ми, що ми і чого хочемо? |
| title_short | Хто ми, що ми і чого хочемо? |
| title_sort | хто ми, що ми і чого хочемо? |
| topic | Видатні ніжинці |
| topic_facet | Видатні ніжинці |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/22595 |
| work_keys_str_mv | AT kovalevsʹkiiíd htomiŝomiíčogohočemo |