Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)

У статті характеризується аграрне переселення селян Чернігівської губернії до початку столипінських аграрних перетворень (1861-1906 рр.). Міграції чернігівського селянства розглядаються в їх зв’язку з політикою уряду, соціально-економічним становищем Чернігівщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ столі...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Сiверянський лiтопис
Date:	2010
Main Author:	Герасимчук, О.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України 2010
Subjects:	Розвідки
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24669
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.) / О. Герасимчук // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 199-211. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1860227513541722112
author	Герасимчук, О.
author_facet	Герасимчук, О.
citation_txt	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.) / О. Герасимчук // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 199-211. — Бібліогр.: 37 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Сiверянський лiтопис
description	У статті характеризується аграрне переселення селян Чернігівської губернії до початку столипінських аграрних перетворень (1861-1906 рр.). Міграції чернігівського селянства розглядаються в їх зв’язку з політикою уряду, соціально-економічним становищем Чернігівщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. В статье дана характеристика аграрного переселения крестьян Черниговской губернии до начала столыпинских аграрных преобразований (1861-1906 гг.). Миграции черниговского крестьянства рассматриваются в их связи с политикой правительства, социально-экономическим положением Черниговщины в конце ХІХ – начале ХХ века. The article characterizes agrarian resettlement of peasants of the Chernihiv province prior to the beginning Stolypyn’s agrarian transformations (1861-1906). Migrations of the Chernihiv peasantry are considered in their communication with a policy of the government, social and economic position of the Chernihiv province at the end of ХІХ – at the beginning of the XX of centuries.
first_indexed	2025-12-07T18:20:19Z
format	Article
fulltext	Сіверянський літопис 199 Олександр Герасимчук � МІГРАЦІЇ ЧЕРНІГІВСЬКОГО СЕЛЯНСТВА ДО ПОЧАТКУ СТОЛИПІНСЬКОЇ АГРАРНОЇ РЕФОРМИ (1861�1906 РР.) У статті характеризується аграрне переселення селян Чернігівської губернії до початку столипінських аграрних перетворень (1861�1906 рр.). Міграції чер� нігівського селянства розглядаються в їх зв’язку з політикою уряду, соціально�еко� номічним становищем Чернігівщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. Ключові слова: уряд, аграрна реформа, селянство, міграції, переселенці. Переселенська політика була одним із важливих компонентів столипінських аграрних перетворень. Однак аграрні міграції відбувалися ще задовго до появи Столипіна на політичній арені. Особливістю міграційної політики в роки столип� інських реформ було те, що в цей період самодержавство остаточно перейшло від заходів, спрямованих на стримування аграрних переселень, до їх заохочення. Для кращого розуміння і повноти картини переселенського руху в Чернігівській гу� бернії періоду столипінської аграрної реформи необхідно звернутись до подій кінця ХІХ ст., коли міграційні процеси набули масового характеру. До проблем міграції українського селянства на рубежі ХІХ – ХХ століть звер� тались у своїх дослідженнях С. І.Брук і В.М.Кабузан, котрі в публікаціях пока� зали місце і роль переселенців з України, в тому числі з Чернігівщини, у загаль� норосійському переселенському русі [1�3]. Визнаним спеціалістом з проблем аграрних переселень є М.А.Якименко, в дослідженнях якого значна увага при� ділена міграціям селян із Чернігівської губернії. Ним було розглянуто економічні основи аграрних переселень в Україні на рубежі ХІХ�ХХ ст., особливості міграції українського селянства та соціально�економічні їх наслідки [4�7]. Із останніх досліджень на дану тематику необхідно відзначити публікацію С. М.Раєвсько� го, у ній розглядаються переселення селян Лівобережної України на Далекий Схід [8]. Незважаючи на те, що всі вищевказані дослідники вказували на роль черні� гівського селянства у міграційних процесах, окремих досліджень, які б відобра� жали, зокрема, переселення саме із Чернігівської губернії наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття, нема. Автори лише згадували Чернігівщину у контексті загальноросійського чи загальноукраїнського міграційного руху. Тому метою даної статті є характеристика аграрного переселення із Чернігівської губернії в пореформений період і до початку столипінських перетворень, а саме: визначен� ня причин як прямого, так і зворотного переселення, висвітлення ходу пересе� ленського руху і показ ставлення царського уряду до селянських міграцій. Переселення українців на інші території бере свій початок ще у XVIII ст. Однак до 2 пол. ХІХ ст. міграції українського населення були нечисленними і обмежувались територією Європейської Росії [2, с. 27�29]. На початку ХІХ ст. УДК 94 (477.51) «1861/1906» © Герасимчук Олександр Михайлович – асистент кафедри педагогі� ки і методики викладання історії та суспільних дисциплін Чернігівсько� го національного педагогічного університету імені Т.Г.Шевченка. 200 Сіверянський літопис царський уряд вживав заходів щодо переселення на Кубань колишніх реєстро� вих козаків з Чернігівської та Полтавської губерній. Вони поповнювали ряди козаків�запорожців, які потрапили туди наприкінці XVIII ст. Усього протягом 1792�1865 рр. на Кубань переселилось майже 160 тис. українців [32, с. 35]. Починаючи з 2 пол. ХІХ ст. переселенський рух активізується і набуває аг� рарного характеру, що було безпосередньо пов’язано із загальним економічним та політичним становищем після реформи 1861 р., зокрема, з розшаруванням селянства і його обезземеленням. Більшість переселенців становили вихідці з Чернігівської і Полтавської губерній, де було найбільше на Лівобережній Ук� раїні малоземельних господарств і відчувалась нестача робочої худоби (її не мали 22,2% переселенців з Чернігівщини [7, с. 68]). З 22 122 родин, які прибули до Приморського краю протягом 1858�1914 рр., 15 475 сімей були з України (69,95% загальної кількості переселенців), серед них 40,8% становили вихідці з Чернігівської губернії (з Полтавської – 22,5%) [8, с. 146]. Чернігівська губернія за інтенсивністю переселенського руху в Сибір, на Да� лекий Схід і Середню Азію була наприкінці ХІХ – на поч. ХХ ст. одним із безу� мовних лідерів по всій Російській імперії: якщо в 1887�1894 рр. у загальноро� сійському переселенському русі Чернігівщина займала дев’ятнадцяте місце за кількістю переселенців (3,2% від загальної кількості) [7, с. 65], то до 1914 р. губернія перемістилась на третю позицію, поступаючись лише Курській і Пол� тавській губерніям. А всього за період з 1885 по 1914 р. із Чернігівщини до східних губернії Росії переселилося близько 295 тис. чоловік [4, с. 20]. Масш� табність переселень з Чернігівщини стає очевиднішою, якщо порівняти її із мігра� ціями селянства центральних російських губерній: за 1896�1912 рр. із Московсь� кої губернії переселилось усього 410 осіб, із Владимирської – 901 особа [17, с. 2]. Серед основних причин, які змушували селян Чернігівщини переселятися в інші регіони, можна виділити аграрне перенаселення, безземелля та малоземел� ля, низьку родючість грунтів. У відомостях про становище селян с. Ведильці Чернігівського повіту, які бажали переселитись в інші губернії в 1886 р., лише одна із 31 сім’ї володіла найбільшим земельним наділом 6 3/4 дес. ; сім’я селяни� на Степана Живця, яка складалась із 19 чоловік, мала 3 1/2 дес. землі, сім’я селянина Фрола Дородного, яка налічувала 13 осіб, мала 4 1/2 дес. землі, сім’я селянина Євдокима Приходька, яка складалась із 11 чол., земельного наділу не мала взагалі. У графі відомостей «якість земель і середній урожай з них» зазна� чалося, що «урожай з 1 дес. практично відсутній [16, арк. 1�2]». Селянам кількох сіл Пакульської волості Чернігівського повіту (152 сім’ї) у 1885 р. було дозволе� но переселитися на вільні казенні землі в інші губернії, оскільки, як зазначалось у журналі губернського у селянських справах присутствія, «всі вони одержали за власницькими записами значні, але неякісні піщані наділи від 6 до 8 дес. на ревізьку душу з платою від 39 до 49 коп. з десятини в рік і, крім того, ліси як в наділі, так і в обмін за землі, які відійшли від них в казну; протягом кількох років, починаючи з 1879 р., всі ці ліси ними вирубані, внаслідок чого утвори� лись пісочні замети, які на цей час перетворились уже в зовсім неродючі просто� ри, пісочним заметам була піддана і частина садибних земель, які в цій місце� вості були єдиними цінними угіддями [19, арк. 8]». Аграрні кризи, під час яких тисячі селян втрачали заробіток та землю, пошук додаткових заробітків, значна вага в деяких регіонах відробіткової системи, політично�релігійні мотиви були також тими чинниками, які змушували чер� нігівських селян вирушати в мандри в пошуках кращого життя. Збільшення зас� тосування сільськогосподарських машин на Півдні України зменшувало там по� требу в робочих руках, що призводило до зниження зарплатні заробітчанам, значну кількість яких складали вихідці із Чернігівської губернії. Важко черні� гівським селянам було знайти застосування своєї робочої сили і в місті, оскіль� ки промислово розвинутих міст в губернії майже не було, та і самі селяни були недостатньо підготовлені до роботи в промисловості, оскільки мали низький Сіверянський літопис 201 рівень освіти. Тому вихід із ситуації, що склалася, селяни вбачали саме в пересе� ленні до регіонів, де були неосвоєні земельні угіддя [8, с. 145]. До вищевказаних чинників, які спричинювали переселення, дослідник аг� рарної історії М.А.Якименко додає ще наявність значних вільних площ на тери� торії Росії і низьку якість надільних земель у деяких місцевостях, до яких мож� на зарахувати і кілька повітів Чернігівської губернії, зокрема Чернігівський, Сосницький, Мглинський, Суразький, Новозибківський і Стародубський. Крім названих об’єктивних причин міграції селянства, Якименко виділяє ще й тим� часові, такі як неврожаї, урядова політика, поширення чуток про сприятливі умови життя для переселенців на нових землях [4, с. 24�26]. Масовий процес переселення чернігівських селян на малозаселені землі Ро� сійської імперії розпочався після реформи 1861 р. Законодавство 60�х рр. ХІХ ст. створило величезні, майже непереборні труднощі на шляху переходу селян з однієї общини в іншу та переселення у сприятливіші для землеробства райони. Фактично лише колишні селяни дрібнопомісних дворян, як такі, що не одержа� ли після скасування кріпацтва ніяких наділів, мали право після закінчення де� в’ятирічного строку перебування у стані тимчасовозобов’язаних переселятись на казенні землі окраїн. Усі ж інші категорії селян повинні були неухильно дот� римуватися загального і місцевого положень про колишніх кріпаків. Так, відпо� відно до ст.130 Загального положення для одержання документів про вихід се� лянина із общини потрібна була згода її членів прийняти наділ цього селянина і сплачувати за нього викупні платежі. Крім того, він мав розрахуватись з усіма недоїмками й податками станом на 1 січня наступного року і не перебувати під судом і слідством. Обов’язковими умовами переселення були: відсутність будь� яких перешкод з боку батьків, матеріальна забезпеченість малолітніх членів сім’ї та осіб похилого віку, які залишалися на батьківщині, пред’явлення приймаль� ного договору від тієї общини, що давала згоду прийняти новосела [7, с. 62]. Уже в 70�х рр. ХІХ ст. Чернігівське земство почало звертати увагу на стихійні переселення селян із північних повітів губернії. При обговоренні питання про важке становище населення у Мглинському і Суразькому повітах на чергових губернських зборах 1872 р. за пропозицією гласного Денисова було постановле� но клопотати перед урядом про вжиття заходів для полегшення переселення із названих повітів до кращих в економічному відношенні місцевостей. У наступ� ному 1873 р. це питання знову порушувалось у записці гласного Карачевського� Вовка «Про становище Мглинського і Суразького повітів», подану на обгово� рення до губернських зборів. У 1875 р. при обговоренні питання про забезпечен� ня народу продовольством на пропозицію гласного Петрункевича губернські збори постановили: прохати уряд полегшити способи переселення для селян усієї Чернігівської губернії. Нарешті на черговій сесії 1880 р. знову ж при роз� гляді продовольчого питання на пропозицію доповідача продовольчої комісії гласного Карпінського і гласного Куманця збори постановили порушити клопо� тання перед урядом про відміну правил, які утискають населення губернії в пе� реселенні і про організацію дослідження місцевостей, придатних для переселен� ня [14, с. VII]. Царський уряд обставляв процес видачі дозволів на переселення всілякими формальностями, вимагаючи від охочих переселитися необхідного забезпечен� ня відповідними коштами. Становище дещо змінилося, коли генерал�губерна� тор Східного Сибіру Д.Анучин у 1882 р. запропонував для прискорення засе� лення Південно�Уссурійського краю переселенцями з Європейської Росії орга� нізувати переселення селян морем за державний кошт через Одеський порт. 1 червня 1882 р. були опубліковані спеціальні правила про казеннокоштне пересе� лення до Південно�Уссурійського краю, відповідно до яких з Європейської Росії могли щорічно переселятись 250 селянських сімей [3, с. 66]. Протягом 1883�1888 рр. у Південно�Уссурійський край приїздили переважно селяни з Чернігівської гу� бернії. Кількість охочих переселитися лише з однієї Чернігівщини значно пере� 202 Сіверянський літопис вищувала допустиму кількість, і селяни готові були вирушати в далеку дорогу за власний рахунок. Неодмінний член Чернігівського повітового в селянських справах присутствія повідомляв 10 жовтня 1884 р. волосним правлінням про те, що в 1885 р. буде змога відрядити за власний рахунок не більше 200 сімей, але «вже зараз є 400 сімейств, тому вибір буде зроблено із середовища тих, у кого буде більше коштів, і які через це є найбільш надійними колонізаторами [13, арк.10 зв.]». Циркуляром чернігівського губернатора від 6 жовтня 1884 р. було оголошено умови одержання дозволу на своєкоштне переселення в Південно�Уссурійський край. Для цього селяни повинні були подати прохання на ім’я губернатора, який давав розпорядження повітовим у селянських справах присутствіях зібрати відо� мості про склад сімей, дотримання ними умов Міністерства внутрішніх справ і наявність коштів у переселенців (при цьому враховувалась вартість майна, яке можна було продати). Селянам необхідно було вирушати цілими сім’ями, не залишаючи на батьківщині неповнолітніх членів сімей, вони повинні були ви� конати умови Загальних положень про вихід із общини і мати необхідні кошти як на переїзд, так і на облаштування на місці [13, арк. 10]. Тільки тим сім’ям, які відповідали вищенаведеним вимогам, видавалися посвідчення про надання доз� волу на переселення, повідомлялась дата відправки пароплава, а вже після при� буття в Одесу у канцелярії генерал�губернатора селянам видавалося розпоряд� ження про допуск на пароплав. Необхідна сума на переїзд до Південно�Уссурійського краю обраховувалася залежно від кількості членів сім’ї за тарифом, доведеним до відома чернігівсь� кого губернатора одеським генерал�губернатором: за дорослих і неповнолітніх 10�17 років – по 70 руб. за людину, за дітей 4�10 років – по 50 руб., 2�4 років – 35 руб., 1�2 років – по 20 руб., діти до одного року перевозились безкоштовно. За ці кошти протягом 50�денної поїздки від Одеси до Владивостока селян годували без додаткової плати. За багаж необхідно було заплатити по 50 коп. з пуда; якщо багаж становив більше 5 пудів, то його перевозили безкоштовно. Для оселення на місці Міністерство внутрішніх справ вимагало від кожної сім’ї переселенців наявності суми не менше 600 руб., оскільки «власнокоштні переселенці після прибуття на місце одержать землю.., але потім ніякої допомоги від казни не одер� жать в жодному разі [13, арк. 10 зв.]». З 1886 р. казеннокоштне переселення було повністю замінене власнокошт� ним, спрямованим на переселення порівняно забезпечених селян [3, с. 67�68]. Однак і біднота не втрачала надію на покращення своєї долі шляхом переселен� ня. Хоч у наступні роки аж до 1906 р. переселення за рахунок казни вже не було, незаможні селяни також продовжували брати участь в освоєнні далекосхідних окраїн. Селяни Довжицької волості Чернігівського повіту 14 жовтня 1884 р. прохали неодмінного члена Чернігівської повітового в селянських справах при� сутствія про клопотання перед губернатором щодо надання їм дозволу на пере� селення лише з грошима на переїзд без необхідних 600 руб. на облаштування на місці, оскільки вважали, що «після приїзду на місце ми зможемо обійтись і без них [13, арк.13]». За даними Південно�Уссурійського переселенського управління, в 1885�1891 рр. після купівлі квитка від Одеси до Владивостока (400�450 крб.) на руках у більшості переселенців залишалось у середньому від 2 до 91 крб. Із 47 сімей, які були опитані в 1889 р. після прибуття в Одесу для відправки на Далекий Схід, тільки 2 сім’ї мали на руках більше 100 крб. Незважаючи на вимоги влади в цей період мати на руках уже лише 300 крб., селяни все ж примудрялись потрапити на пароплави, не маючи і цієї необхідної суми. Іноді переселенці брали гроші в борг у односельців, або ж влада сама перевозила їх у борг, не бажаючи платити неустойку Одеському пароплавству за зафрахтовані пароплави [4, с. 30]. З по� чатком морських перевезень переселенців на Далекий Схід з 1883 р. і до кінця її в 1901 р. із Чернігівської губернії було перевезено тільки морем через Одесу на Сіверянський літопис 203 Далекий Схід (головним чином в Уссурійський край) більше 30 тис. чоловік [14, с. 1]. До 1890�х рр. царський уряд чинив серйозні перешкоди переселенському руху. Однією із причин обмеження переселень було побоювання того, що по� міщики будуть позбавлені робочих рук, а це в свою чергу могло привести до подорожчання робочої сили [20, с. 385]. Щоб одержати дозвіл на переселення, селянам необхідно було подолати численні бюрократичні перепони, пройти ре� тельні перевірки свого майнового становища [12, арк.6, 31�33, 41�43, 48, 68, 90; 28, арк. 1�3], після яких чиновники повинні були визнати, що охочі пересели� тись перебувають у «виключно тяжкому становищі [29, арк. 1, 10]», і переселен� ня «може бути єдиним засобом покращення їх побуту [11, арк. 3]». Тільки після цього селянам видавалося свідоцтво про те, що ними виконано всі поставлені урядом умови, їм дозволялося розпродувати майно і вирушати в дорогу [30, арк. 3�8; 31, арк. 3]. Законом від 13 липня 1889 р. дозвіл на переселення міг видаватися з дозволу трьох міністрів за умови наявності вільних земель і визнання урядом необхід� ності і доцільності переселення. Охочі переселитись повинні були залишити свої наділи громаді без винагороди, а також мати 125�300 руб. на облаштування гос� подарства на новому місці [21, с. 23]. Таким чином, селянам, які залишались, було вигідно, щоб із населеного пункту виїхало якомога більше переселенців, оскільки в такому разі у їхньому розпорядженні залишалося більше землі. О.Русов у своєму «Описании Черниговской губернии» наводить уривок із газетної пуб� лікації 1896 р. про те, як в одному із сіл Мглинського повіту селяни вимагали від ходака із Сибіру, щоб він розповідав про сибірське життя тільки привабливі відомості; коли ж той став описувати гнітючі картини проживання на чужині, то селяни привели його до ставка і занурювали у воду доти, поки він не пообіцяв змінити тон своїх розповідей. Із 140 тис. жителів Мглинського повіту наприкінці ХІХ століття щорічно батьківщину покидали 2700�3600 чоловік, що перевищу� вало річний природний приріст населення повіту [35, с. 62]. У той же час царські власті всіма засобами прагнули не допускати так званих «самовільних переселень», яких, проте, було немало. Часто селяни вирушали на заробітки і додому вже не повертались. Так, Пакульське волосне управління 7 січня 1888 р. рапортувало неодмінному члену Чернігівського повітового в се� лянських справах присутствія, що селяни сіл Ковпити, Жидиничів, Кархівки, Ведилець «…вибули із місць проживання років шість, а може і більше тому, не на проживання в Самарську губернію, а на заробітки в різні місця, про що свідчить те, що багато із цих осіб спочатку проживали не в Самарській губернії, а в інших губерніях, але яким чином ці особи зібрались в Самарській губернії, Волосному правлінню невідомо: відправлялись ці особи з місця проживання неодночасно, а в різний час, поодинці чи вдвох на протязі року. Селяни одержували із Волосно� го правління паспорти на півроку тільки для себе, а не на сім’ю [12, арк. 64]». Циркуляром від 6 березня 1892 р. тимчасово переселення взагалі були при� зупинені, однак селяни продовжували виїжджати без дозволу влади. Незважа� ючи на вказівку місцевій владі всіляко протидіяти самовільному переселенню аж до притягнення до відповідальності, у 1894 р. частка самовільних пересе� ленців сягнула 78% від загальної кількості [21, с. 23]. Наприкінці ХІХ ст. царсь� кий уряд визнав за необхідне на залізничних магістралях, що вели на схід, збільшити кількість поліцейських постів. У 1900 р. на Транссибірській магіст� ралі поліція затримала близько 100 тис. самовольців [7, с. 67]. Із Новозибківського і Суразького повітів артілі заробітчан регулярно виру� шали на південь Росії, а також в Польщу і навіть в Америку. В таку далеку дорогу новозибківські і суразькі селяни вирушали в основному таємно від місцевої влади. Довгий час міграції на американський континент із цих повітів зберіга� лись у суворій таємниці, і лише випадково один із земських начальників під час ревізії каси волосного правління звернув увагу на одержання значних грошових 204 Сіверянський літопис сум через закордонні банківські контори. Після розпитування про місцезнаход� ження селян, він довго не міг зрозуміти, в якій такій «Америці» вони на заробіт� ках [22, с. 69]. Спеціальним царським циркуляром 1897 р. Міністерство внутрішніх справ зобов’язувало місцеву владу під загрозою суворих стягнень вживати заходи до тих, хто робив спроби переселятись самовільно [20, с. 385]. Однак кількість охочих мігрувати це не зменшувало, і місцева влада прагнула, якщо не заборони� ти, то хоча б впорядкувати міграції, щоб уникнути негативних наслідків, спри� чинених відхожими промислами і самовільними переселеннями. Управляючий Чернігівською казенною палатою А.М.Рождественський у 1903 р. висловлював пропозиції щодо поліпшення організації переселень і сезонних міграцій, «…щоб на відхожих промислах підростаюче молоде покоління всіляко було обмежене від різних спокус, які практикуються постачальниками робочої сили на південь, таких як пияцтво, гулянок з музикою і спокушанням молодих дівчат. Нерідко з відхожих промислів повертаються заражені сифілісом і без заробітків – зло, з яким потрібно вести енергійну боротьбу, оскільки такі елементи, заносячи зара� зу в село, стають причиною загибелі багатьох інших [22, с. 75]». «Два рази на рік, як правило рано навесні і пізно восени, – писав чернігівсь� кий статистик�публіцист П.Червінський, – сільське населення багатьох місце� востей цілими масами піднімається зі своїх осілостей і розбрідається в різних напрямках Росії, іноді за сотні верст шукати заробітку… Невелика кількість ру� хається водою чи чавункою; більшість же рухається самим первісним способом: пішки з торбиною за спиною і з мізерним запасом пожитків; збившись в гурти по кілька десятків чоловік, відміряють вони версту за верстою, залишаючись на ночівлю, де трапиться, і харчуючись чим бог послав – і все це іноді навіть без повної впевненості, що знайдуть підходящу роботу [33, с. 142]». Головними ра� йонами найму сільськогосподарських робітників були Катеринославська, Хер� сонська, Таврійська губернії. Тільки за один 1891 р. на заробітки із Чернігівсь� кої губернії пішло 134,2 тис. чоловік. У 1896 р. кількість відходників із Чернігі� вщини вже становила 148 157 чоловік [35, с. 260]. Найбільш значним ринком найму сільськогосподарських робітників у Таврійській губернії була Каховка, куди сходилось до 40 тис. чоловік. При реєстрації прибулих робітників у Ка� ховці в 1895 р. виявилось, що за 6 днів (з 3 до 9 травня) із Чернігівської губернії туди прибуло 2 325 чоловік, що становило 14,9% всіх прибулих (із Полтавської – 11 987 чоловік (61,4%) [34, с. 66]. Письменник М.Коцюбинський у редагованих ним «Сільськогосподарських оглядах Чернігівської губернії» вказував на незавидне становище заробітчан у південних українських губерніях. «Вабили, – писав він, – чутки, що на стороні добре заробляють, однак надії на добрий заробіток не виправдались… Тим не менше багатьом довелось залишитись на місці тому, що вдома було ще гірше [36, с. 7]». Застосування машин в сільському господарстві Півдня сприяло витіснен� ню найманих робітників і створенню армії безробітних. У результаті цього заро� бітки відходників були нестійкими, а багато з них повертались додому з порож� німи руками. Не випадково серед селян Чернігівщини було поширене прислів’я: «Відходники принесли мало грошей, а багато вошей». Однак безпросвітні злидні гнали з дому все нових і нових заробітчан [33, с. 142]. За свідченнями Чернігівської казенної палати, яка фіксувала вибуття плат� ників податків, із Чернігівської губернії з 1888 по 1898 р. в азіатську частину Росії переселилося 57 898 селян [37, с. 111]. На 100 чол. природного приросту на Чернігівщині в 1886�1890 рр. припадало 5,2 чол. переселенців, у 1891�1895 рр. – 171,9 чол., у 1896�1900 рр. – 347,5 чол. (на Полтавщині ці дані становили відпо� відно 15,4; 286,3 та 335,9 чол.) [8, с. 145]. Таким чином, в останній чверті ХІХ ст., попри всі складнощі організації переселення, спостерігалося постійне зростання переселенців з Чернігівської губернії. «Найкращий колонізаційний елемент да� ють малороси і особливо полтавці і чернігівці…», – зазначав у 1895 р. міністр Сіверянський літопис 205 землеробства і державних маєтностей О.Єрмолов у своїй доповідній записці на ім’я царя Миколи ІІ. Всього ж за період з 1896 по 1905 рр. з України в інші губернії виїхало 415 636 чол., що становило 52,1% усіх переселенців Російської імперії [8, с. 145�146]. Чернігівщину за цей час покинуло 92,4 тис. чоловік [17, с. 3]. Історик Л.Ф.Скляров, спираючись на дані дореволюційної статистики, обраху� вав, що за період 1885�1904 рр. тільки до Сибіру з України переселилось 494 508 чол. [18, с. 152�153], що свідчить про значні масштаби міграційного руху з украї� нських губерній на рубежі ХІХ – ХХ ст. Приблизно п’яту частину цих пересе� ленців становили чернігівські селяни. У перші десятиліття після реформи 1861 р. основним колонізаційним регіо� ном для селян центральних чорноземних губерній і Чернігівщини в тому числі був південь та південний схід Російської імперії, зокрема Новоросія, Дон, Ку� бань, Поволжя, Закавказзя. Переселення в ці регіони не вимагало від селян знач� них коштів, і біднота ішла туди пішки, перебиваючись випадковими заробітка� ми або жебракуючи [4, с. 30]. Чернігівці були піонерами заселення багатьох сіл і містечок в Херсонській, Таврійській, Уфимській губерніях, а потім у Сибіру і на Далекому Сході, про що свідчать назви населених пунктів у цих краях: Черн� ігівка, Глухово, Ніжино та ін. [33, с. 140]. У 60�х рр. ХІХ ст. у Грузії відбулося масове примусове виселення до Туреччини абхазців, багато абхазьких сіл зне� людніли і на їх місці утворилися змішані російсько�українські, вірменські і грецькі поселення. За даними перепису 1897 р., у Грузії проживало 8,5 тис. ук� раїнців, з них – 35,4% – в сільській місцевості [10, с. 105�106]. На Північному Кавказі частка українців з 1858 по 1897 р. зросла майже вдвічі (з 18,6 до 33,6%), в Закавказзі досягла 0,6%. [2, с. 30]. Однак уже до сер. 80�х рр. запас вільних земель у названих місцевостях ви� черпався, внаслідок чого Міністерством внутрішніх справ було видано ряд роз� поряджень про припинення відведення переселенцям казенних земель у цих ре� гіонах. Циркуляр чернігівського губернатора від 28 жовтня 1883 р. зобов’язував місцеву владу роз’яснити сільському населенню, що «вільних казенних земель, які могли б бути відведені переселенцям в Карській і Батумській області нема [11, арк.16]». Тому з 2 пол. 80�х рр. головним об’єктом колонізації для чернігівців стають східні регіони Росії – Південне Приуралля, Казахстан і Середня Азія, а найбільше – Сибір і Далекий Схід [4, с. 19�20; 5, с. 95. Темпи переселення в Сибір, на Далекий Схід і в Середню Азію різко зросли з сер. 90�х рр. у зв’язку із будівництвом та введенням у дію Транссибірської заліз� ниці [1, с. 54]. Новим законом про переселення від 15 квітня 1896 р. вводився більш спрощений порядок видання дозволів на переселення в регіони, що приля� гали до Транссибірської залізниці. Селянам надавалися позики на облаштування господарством, вони одержували пільги щодо виконання деяких державних по� винностей. Самовільні переселенці, як і раніше, ніяких пільг не мали [21, с. 24]. Динаміку переселень з українських губерній на Схід у 2 пол. ХІХ ст. можна простежити на прикладі таких статистичних даних: на поч. 60� х рр. у Сибіру, на Далекому Сході і в Середній Азії українців майже не було, а за переписом 1897 р., в Сибіру і на Далекому Сході їх виявилось 223,9 тис. чол., або 3,9% населення цього регіону, в Казахстані і Середній Азії – 101,6 тис. чол., або 1,3% населення. Особливо помітною частка українців в к. ХІХ ст. стала в Приморській (19,3%), Амурській (17,5%) областях Далекого Сходу. Основний переселенський кон� тингент тут становили вихідці з Чернігівської, Полтавської, Київської губерній [1, с. 30]. Вихідці з Чернігівської губернії у більшості своїй переселялись у Примор’я (головним чином у Південно�Уссурійський край) і менше – в Приамур’я. За період 1883�1905 рр. у Приморську область з Чернігівщини прибуло 24 812 чол., в Амурську – 1 187 осіб обох статей. Приамур’я для чернігівців не було таким бажаним для переселення регіоном, тому що ця область приймала новоселів, що прибували суходолом і без державної допомоги. Кількість переселенців на Да� 206 Сіверянський літопис лекий Схід з усіх українських губерній за цей період становила 109 510 чол. [3, с. 67�68]. Простий підрахунок показує, що частка чернігівців серед усіх ново� селів Далекого Сходу у 1905 р. становила 23,7%. Найбільше переселенців у кінці ХІХ ст. у райони Переднього Сибіру було із Остерського, Стародубського, Мглинського, Новозибківського повітів, а най� менше – із Чернігівського, Сосницького, Глухівського. У Південно�Уссурійсь� кий край морем вирушали переважно селяни із Конотопського, Кролевецького, Ніжинського, Борзнянського, Сосницького повітів. За 1890�1898 рр. із усієї гу� бернії туди було відправлено на пароплавах 6 431 чоловіка (880 сімей), з них 4 905 чоловік були саме із названих повітів [35, с. 60�62]. З початку ХХ століття найбільше переселенців давали Суразький, Новгород�Сіверський, Чернігівсь� кий і Мглинський повіти, найменше – Козелецький [17, с. 11�12]. За національним складом основну масу переселенців з Чернігівської губернії становили українці: якщо в 1795 р. українців у губернії налічувалось 918,8 тис. чол. (89,0% від усіх жителів губернії), то у 1858 р. – 1248,7 тис. чол. (84,8%), у 1897�1900 рр. – 1526,1 тис. чол. (66,4%) [2, с. 23]. Зазначимо, що зменшення частки українців на Чернігівщині відбувалось в умовах швидкого зростання на� селення Чернігівської губернії взагалі. За період 1859�1904 рр. населення регіо� ну зросло майже вдвічі [23, с. 8; 24, с. 235]. До 1895 р. справою селянських переселень займались: відділ земельного по� ліпшення, департамент земельних справ і переселенське управління, яке відало лише переселенням і розподілом районів переселення між губерніями, звідки виїжджали селяни. На місцях переселеннями займались також губернські і по� вітові в селянських справах присутствія в особі їх неодмінних членів. Пересе� ленське управління було підпорядковане безпосередньо Міністерству внутрішніх справ. Наділенням переселенців землею відало Міністерство державних маєт� ностей, а на місцях – управління державними маєтностями. У зв’язку з подаль� шим розвитком міграційного руху 19 вересня 1895 р. всі функції, пов’язані з питанням переселення, були передані переселенському управлінню. З 1905 р. воно ввійшло до складу головного управління земельних справ і землевпоряд� кування [6, с. 33]. На початку ХХ століття ставлення царизму до переселенської справи зміни� лось. Цьому значною мірою посприяли селянські виступи в Полтавській та Харківській губерніях у 1902 р. На засіданні Комітету Сибірської залізниці 15 січня 1903 р. цар Микола ІІ заявив про необхідність «швидшого вияснення мож� ливих заходів по розселенню недостатньо забезпечених землею селян малозе� мельних губерній [9, с. 162]». На основі цієї вказівки Міністерство внутрішніх справ склало нові правила про переселення. В проекті говорилось про необхідність скасування ст.13 закону від 13 липня 1889 р. про безоплатну передачу громаді земельних наділів тих селян, які переселялись, і встановити пільговий порядок переселення як в губернії Європейської Росії, так і в Сибір у зв’язку з тим, що землекористування населення, яке залишалось на місцях, покращувалось. З гос� подарств переселенців передбачалося зняти недоїмки за казенними зборами, надати переселенцям пільговий проїзд залізницею, видавати їм шляхові позики [9, с. 162]. Таким чином, самодержавний уряд не лише припинив перешкоджати широкому переселенню селян на вільні землі, як це було в наприкінці ХІХ ст., а навпаки, почав сприяти переміщенню селянства в східні губернії Росії. Проект Міністерства внутрішніх справ було схвалено Підготовчою комісією при Комітеті Сибірської залізниці і передано в засновану 25 червня 1903 р. Особ� ливу нараду у переселенській справі. У законопроекті і пояснювальній записці до нього, складених Переселенським управлінням Особливої наради у пересе� ленській справі, мова йшла про необхідність підпорядкувати переселення не тільки завданню вирішення аграрного питання в центрі країни, а й політичним інтересам заселення окраїн з незначною часткою російського населення. Особ� лива нарада на засіданні 30 січня 1904 р. без істотних змін прийняла законопро� Сіверянський літопис 207 ект і пояснювальну записку. Чим же законопроект Особливої наради відрізняв� ся від діючого законодавства? У нових статтях мова йшла про області заохочу� ваного виселення і оселення, переселенцю дозволялося продавати свій земель� ний наділ сільській громаді або окремим домогосподарствам і визначався поря� док видачі позик. Статті, які доповнювали зміст діючого законодавства, спро� щували порядок одержання дозволу на переселення і полегшували фінансове становище переселенців. За раніше діючим законодавством, дозвіл на переселення видавав губерна� тор; недоїмки по казенних повинностях переносились із переселенця на громаду, в якій залишався його наділ. Ті, хто переселявся в губернії Європейської Росії, звільнялись від казенних повинностей на місці оселення на два роки повністю і на два роки – наполовину; ті, хто переселявся в інші місцевості, звільнялись від них на три роки повністю і на три – наполовину. За новим законопроектом, дозвіл на переселення видавали адміністративні присутствія повітових з’їздів; недоїмки за казенними повинностями знімались із переселенця; переселенці в губернії Європейської Росії звільнялись від казен� них повинностей на місці оселення на три роки повністю і на три наполовину; переселенці на Кавказ, у Туркестан і на Далекий Схід звільнялись від них на п’ять років повністю і на п’ять наполовину. Законопроект скасовував юридичну заборону переселення окремим групам селян, усував поділ на переселенців з дозволу і самовільних; вводився новий поділ: на переселенців за сприяння уря� ду і без сприяння уряду [9, с. 162�163]. 24 травня 1904 р. Державна рада об’єднаних департаментів законів, цивіль� них і духовних справ, державної економії і промисловості, науки і торгівлі схва� лила новий курс у переселенській політиці, без зайвих суперечок затвердила законопроект і передала його на підпис царю. 6 червня 1904 р. цар затвердив законопроект під назвою «Тимчасові правила про добровільне переселення сільських мешканців і міщан�землеробів». У ньо� му конкретні статті, розроблені Особливою нарадою, щодо видачі позик сільським громадам і окремим селянам на купівлю земельного наділу пересе� ленців, на покращення землевпорядкування були замінені однією статтею про допомогу уряду селянам, яка була загальною і неконкретною. Разом з тим було додано нові статті про пільги переселенцям. У цілому текст закону зберіг основні положення проекту, зміни стосувалися лише зменшення зобов’язань уряду щодо фінансової допомоги селянам [9, с. 163�164]. Закон 6 червня 1904 р. не відразу вступив у силу. Через війну з Японією переселення було призупинене на два роки. Однак навіть війна не стала нездо� ланною перешкодою для чернігівських переселенців. Незважаючи на небезпеку і заборони, у 1904 р. лише на Далекий Схід переселилось 1190 чернігівців, а в 1905 – 1850 чоловік [14, с. 1]. Сосницьке повітове земство вже в 1905 р. порушу� вало питання про організацію поїздки ходоків в Тургайську область з метою пошуку ділянок для нових переселенців [17, с. 4]. Коли ж до питання переселень повернулися, то стало зрозумілим, що в попередній закон необхідно вносити зміни, які назріли в зв’язку з революційними подіями. Свої пропозиції висло� вило переселенське управління та управління землевпорядкування і землероб� ства в записці від 20 лютого 1906 р. до Ради Міністрів. Конкретні пропозиції записки зводились до таких кроків: 1) для скорочення термінів дозвіл на пере� селення повинні давати не повітові з’їзди земських начальників, а самі земські начальники; 2) незалежно від регіону виселення і поселення надавати пільги тільки заохочуваним переселенцям; 3) переселенцям, відхід яких буде сприяти покращенню землекористування і побуту тих, хто залишається на батьківщині, а також сім’ям, члени яких брали участь у війні з Японією, особливо сприяти шляхом надання безкоштовного проїзду; 4) головному управлінню землевпо� рядкування і землеробства надати право обмежувати безкоштовний і пільговий проїзд ходоків і переселенців у райони Азіатської Росії в залежності від наяв� 208 Сіверянський літопис ності відведеної землі, а також з тих губерній, які не страждали від малоземелля [9, с. 164]. Сім’ям, які закріпили за собою землю в Сибіру до 1904 р., але не встигли переселитись, надавалось право зробити це протягом року до 15 березня 1907 г. Уже циркуляром чернігівського губернатора від 30 квітня 1907 р. земським на� чальникам наказувалося припинити видавати прохідні свідоцтва сім’ям, які одер� жали земельні ділянки в 1902 і 1903 роках. Такі сім’ї повинні були знову посила� ти ходоків до Сибіру для повторного закріплення земельних ділянок за собою [25, арк. 47]. Організація переселення в інші місцевості була доручена землевпорядним комісіям, які почали створюватись у губерніях після відповідного указу від 4 березня 1906 р. [6, с. 32]. 7 березня 1906 р. Рада Міністрів розглянула подані пропозиції і затвердила їх, а 10 березня 1906 р. цар підписав указ, яким було введене в дію «Положення про застосування закону 6 червня 1904 р.». Уряд асигнував немалі кошти на витрати для облаштування переселенців на нових місцях, на їх медичне обслуговування і суспільні потреби, а також на прокла� дення доріг [26, с. 68]. Видання царського указу дало могутній поштовх для переселення чернігівсь� ких селян на схід. Відповідно до закону 6 червня 1904 р. і «Положення» 10 берез� ня 1906 р. до переселення від сім’ї чи групи сімей (партії) до місцевості передба� чуваного майбутнього проживання необхідно було послати ходока, який пови� нен був ознайомитися з природними і побутовими умовами ведення господар� ства на новому місці, вибрати і закріпити за своїми поручителями відповідну кількість ділянок із відведених для переселенців у даному році [17, с. 18]. Ходок, який зарахував за собою землю або який одержав прийомну згоду від якогось сільського товариства у Сибіру, отримував право перевезення сім’ї за здешевле� ним переселенським тарифом, причому відправлення таких переселенців відбу� валось у певні терміни землевпорядною комісією [17, с. 19]. Тільки за березень�квітень 1906 року селянам Чернігівської губернії було видано 4309 «ходацьких» і 203 «прохідних» свідоцтв [15, арк. 40], а до кінця року їх кількість зросла відповідно до 9131 і 899. Третина «ходацьких» свідоцтв у 1906 році була видана в Приморський край (3511), туди ж вирушила і пере� важна більшість переселенців (554 свідоцтва). Друге місце серед напрямів пере� селенського руху чернігівських селян у 1906 р. посідала Томська губернія (1612 і 166 свідоцтв), третє – Тобольська (725 і 42 свідоцтва). На початку 1906 р. привабливими місцями для переселення у чернігівців були також степові регіо� ни – Акмолинська, Тургайська області та Оренбурзька губернія. У березні�квітні туди було видано 1553 «ходацьких» свідоцтв. Однак з причини малочисель� ності вільних і придатних земель у названих місцевостях переселенський рух у цих напрямах поступово згас, і за серпень�грудень 1906 року у ці степові райони не було відправлено жодного ходока [15, арк. 22�40]. Не можна оминути увагою і того факту, що частина переселенців, яка не об� лаштувалася з різних причин на нових місцях, повернулася назад на батьківщи� ну. У більшості випадків таке подвійне переселення пов’язане з повним розорен� ням сім’ї і навряд чи, повернувшись на батьківщину, переселенець зміг би відно� вити своє господарство навіть до того рівня, що було до переселення, адже перед переселенням сім’ї розпродували власне майно. Переселенці не могли цього не розуміти і тому додому повертались тільки ті з них, які справді були не в змозі влаштуватися на нових місцях [17, с. 33]. Головними причинами, які спонукали чернігівських селян до повернення назад на батьківщину, були: відсутність вільних земельних ділянок, нестача майнових засобів, непридатні для ведення господарства кліматичні і грунтові умови, несприятливий склад сім’ї. Інші при� чини (неврожаї, стихійні лиха) носили випадковий характер [14, с. 48]. У табл. 1 подаємо кількість прямих і зворотних переселенців, які вирушали за Урал протягом 1896�1906 рр. (до 1896 р. регулярний статистичний облік пе� реселенців не вівся [17, с. 1]). Сіверянський літопис 209 Таблиця 1 Кількість прямих і зворотних переселенців із Чернігівської губернії до Сибіру в 1896�1906 рр. (Складено за даними: Переселение из Черниговской губернии в 1909� 1911 гг. По материалам Челябинского и Сызраньского переселенческих пунктов. – Чернигов, 1913. – С. 3, 33) Дані табл. 1 не дають підстав для виведення якихось закономірностей у кількості переселенців, що поверталися назад у різні роки. Інтенсивність переселенських рухів як туди, так і у зворотному напрямі носила хвилеподібний характер – зрос� тання кількості мігрантів у 1896 р. і спад її до 1899 р., зростання в 1900 р. і спад до 1904 р., а потім знову зростання в 1906 р. Незаперечним фактом залишається те, що зворотних переселенців у всі роки було немало. Значні коливання частки зво� ротних переселенців по роках пояснюються тим, що селяни, які поверталися, скла� дались не лише із прямих переселенців даного року, а й з минулих років, і залежа� ли вони від інтенсивності переселенського руху в попередні роки [17, с. 34]. У своєму циркулярному листі від 29 грудня 1906 р. головноуправляючий земель� ними справами і землевпорядкуванням князь Васильчиков наказував губернаторам всебічно «…сприяти успішному ходові переселенської справи, на яку звернена особ� лива увага уряду в зв’язку з винятковою її важливістю в цей час, коли аграрний рух серед сільського населення Європейської Росії можна значно послабити виселенням надлишків населення в азіатські окраїни імперії [6, с. 32]». На важливість пересе� ленської політики вказує той факт, що тільки з березня 1906 р. по травень 1908 р. вийшло близько 200 розпоряджень, циркулярів та роз’яснень, які стосувалися цього питання [8, с. 146]. На підставі закону від 10 березня 1906 р. відбувалися переселення і в усі наступні роки, допоки тривала столипінська аграрна реформа. � 210 Сіверянський літопис Необхідно відзначити, що в жодній інстанції, жодною службовою особою, яка брала участь в обговоренні законопроектів про переселення від 6 червня 1904 р. і від 10 березня 1906 р., не було згадано зв’язок нового курсу в переселеннях зі зруйнуванням общини, що, як відомо, було центральним пунктом у майбутніх столипінських реформах. До скасування общини самодержавство вдалось тоді, коли побачило недостатність переселення для заспокоєння селянства [27, с. 163� 164]. Таким чином, ми бачимо, що переселенський рух чернігівських селян мав до� сить значні масштаби ще до столипінських аграрних перетворень, початок яких пов’язують із виданням указу 9 листопада 1906 р. Міграційний процес чернігівсь� кого селянства у 1861�1906 рр. можна умовно поділити на три етапи: сухопутний (до 1883 р.), коли селяни пішки або гужовим транспортом вирушали в не надто віддалені від Чернігівщини регіони; морський (1883�1901 рр.), під час якого мігранти добирались на Далекий Схід водним шляхом; і залізничний (з 1901 р.), коли переселенці почали використовувати залізницю для прямування за Урал – в Сибір і Середню Азію. Аграрне перенаселення і малоземелля були головними причинами того, що за період 1861�1906 рр. з Чернігівської губернії виселилося близько 150 тис. осіб. Свого найвищого розмаху переселенський рух досяг у на� ступні 1907�1908 рр. – перші роки столипінської аграрної реформи. 1. Брук С. И., Кабузан В.М. Миграция населения в России в XVIII – нач. ХХ в. (Численность, структура, география) // История СССР. – 1984. – №4. – С. 41�59. 2. Брук С. И., Кабузан В.М. Численность и расселение украинского этноса в XVIII – нач. ХХ в. // Советская этнография. – 1981. – №5. – С. 15�31. 3. Кабузан В.М. Переселення українців у Далекосхідний край в 1850�1916 рр. // Український історичний журнал. – 1971. – №2. – С. 65�70. 4. Якименко Н.А. Аграрные миграции в России (1861�1917 гг.) // Вопросы истории. – 1983. – №3. – С. 17�31. 5. Якименко Н.А. Советская историография переселения крестьян в Сибирь и на Дальний Восток (1861�1917) // История СССР. – 1980. – №5. – С. 91�104. 6. Якименко М.А. Організація переселення селян з України в роки столипінської аграрної реформи (1906�1913 рр.) // Український історичний журнал. – 1974. – №7. – С. 32�42. 7. Якименко М.Я. Міграції українського селянства (1861�1905 рр.) // Український історичний журнал. – 1982. – № 9. – С. 61�71. 8. Раєвський С. М. Переселення селян з Лівобережної України на Далекий Схід наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. // Сумська старовина. – 2005. – №XV. – С. 144�151. 9. Степынин В.А. Из истории переселенческой политики самодержавия в начале ХХ века (Переселенческий закон 6 июня 1904 г.) // История СССР. – 1960. – №5. – С. 161�165. 10. Джоашвілі В.Ш. Розселення українців на території Грузинської РСР // Український історичний журнал. – 1970. – №2. – С. 104�108. 11. Державний архів Чернігівської області (далі – ДАЧО). – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 213. – Дело по ходатайству крестьян Черниговского уезда о переселении их в др. губернии в связи с непригодностью обрабатываемой ими земли (26 января – 9 ноября 1984 г.), 43 арк. 12. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 230. – Дело о крестьянах Пакульской волости Макаренко, Литвиных, Стеченко, Пархоменко и др., изъявивших желание переселится в Оренбургскую губернию (1886 – 1888 гг.), 101 арк. 13. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 214. – Дело о переселенцах, изъявивших желание переселится в Южно�Уссурийский край на свой счет (1884 г.), 20 арк. 14. Переселение в Сибирь из Черниговской губернии в 1906�1908 гг. По материалам Челябинского переселенческого пункта. – Чернигов: Типография Губ. Земства, 1910. – 240 с. 15. ДАЧО. – Ф. 147. – Оп. 1. – Спр. 1007. – Переписка с переселенческим правлением и представленные ему ведомости о числе выданных «ходаческих» и «проходивших» свидетельств по Черниговской губернии за март�декабрь месяцы 1906 г. (март – декабрь 1906 г.), 40 арк. 16. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 229. – Сведения об экономическом и хозяйственном положении крестьян с. Ведилец, ходатайствующих о переселении в другие губернии (март – май 1886 г.), 2 арк. 17. Переселение из Черниговской губернии в 1909�1911 гг. По материалам Челябинского и Сызраньского переселенческих пунктов. – Чернигов: Типография Губ. Земства, 1913. – 96 с. 18. Скляров Л.Ф. Переселение и землеустройство в Сибири в годы столыпинской аграрной реформы. – Л.: ЛГУ, 1962. – 568 с. 19. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 218. – Дело по прошению крестьян сс. Пакули, Навоза, Сіверянський літопис 211 Рудни, Пыльни и др. о разрешении им переселится на казенные земли в другие губернии (декабрь 1885 г. – март 1886 г.), 12 арк. 20. Дубровский С. М. Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяйства и крестьянства России в нач. ХХ в. – М., Изд�во Академии Наук СССР. – 1963. – 600 с. 21. Сидельников С. М. Аграрная политика самодержавия в период империализма. – М.: Изд� во Моск. ун�тета, 1980. – 289 с. 22. Черниговская губерния. XLVIII. Труды местных комитетов о нуждах сельскохозяйственной промышленности. – С. �Пб.: Отд. тип. П.П.Сойкина, 1903. – 442 с. 23. Русов А.А. Описание Черниговской губернии. – Чернигов: Изд. ред. «Земск. сборника Черниг. губернии», 1898. – Т. 1. – 123 с. + карты. 24. Календарь Черниговской губернии на 1905 год / Черн. губерн. стат. ком./. – Чернигов: Тип. Губернского правления, 1904. – 250 с. 25. ДАЧО в м. Ніжині. – Ф. 1336. – Оп. 1. – Спр. 24. – Циркуляры Черниговского губернатора о порядке проведения аграрной реформы (19 января – 30 ноября 1907 г.), 150 арк. 26. Румянцев М. Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги // Вопросы экономики. – 1990. – №10. – С. 63�74. 27. Історія міст і сіл Української РСР. В 26�ти т. Чернігівська область. – К.: Голов. ред. енциклопедії АН УРСР, 1972. – 780 с. з іл. і карт. 28. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 228. – Сведения, присланные Антоновским волосным правлением о жителях с. Малек Кузьменко, Сусленко, Макаренко и вдове Шкелевой, ходатайствующих о переселение в др. губернии (май 1886 г.), 3 арк. 29. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 225. – Дело о переселении крестьян сел Авдеевки, Вершиной Муравейки и Пески в Оренбургскую губернию на свободные казенные земли (февраль 1886 – апрель 1886 г.), 20 арк. 30. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 223. – Дело о переселении крестьян дд. Мнева, Андреевки и др. на казенные земли в Оренбургскую губернию (июнь 1886 г.) (копия), 10 арк. 31. ДАЧО. – Ф. 185. – Оп. 1. – Спр. 226. – Дело о переезде 33�х крестьян д. Навоз на казенные земли в Оренбургскую губернию и о выдаче им увольнительных свидетельств (июнь 1886 г.), 7 арк. 32. Шаповал Ю. Держава: ілюстрована енциклопедія України. – К.: Балтія�Друк, 2008. – 160 с. : іл. 33. Лобода И.С. Аграрное перенаселение на Левобережной Украине в конце ХІХ столетия (По материалам Полтавской и Черниговской губерний) // История СССР. – 1958. – №5. – С. 137�143. 34. Лось Ф. Формирование рабочего класса на Украине и его революционная борьба в конце ХІХ и в начале ХХ ст. (конец ХІХ ст. – 1904 г.). – К.: Госполитиздат, 1955. – 332 с. 35. Русов А.А. Описание Черниговской губернии. – Чернигов: Изд. ред. «Земск. сборника Черниг. губернии», 1899. – Т. 2. – 312 с. 36. Сельскохозяйственный обзор по Черниговской губернии за 1903 г. По сообщениям корреспондентов. – Чернигов: Тип. Губ. земства, 1904. – 150 с. 37. Крестьянский Поземельный Банк в Черниговской губернии в 1900 году // Земский сборник Черниговской губернии. – 1902. – №5. – С. 41�113. В статье дана характеристика аграрного переселения крестьян Черниговской губернии до начала столыпинских аграрных преобразований (1861�1906 гг.). Миг� рации черниговского крестьянства рассматриваются в их связи с политикой пра� вительства, социально�экономическим положением Черниговщины в конце ХІХ – начале ХХ века. The article characterizes agrarian resettlement of peasants of the Chernihiv province prior to the beginning Stolypyn’s agrarian transformations (1861�1906). Migrations of the Chernihiv peasantry are considered in their communication with a policy of the government, social and economic position of the Chernihiv province at the end of ХІХ – at the beginning of the XX of centuries.
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-24669
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0055
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-07T18:20:19Z
publishDate	2010
publisher	Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
record_format	dspace
spelling	Герасимчук, О. 2011-07-17T20:19:16Z 2011-07-17T20:19:16Z 2010 Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.) / О. Герасимчук // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 199-211. — Бібліогр.: 37 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24669 94 (477.51) «1861/1906» У статті характеризується аграрне переселення селян Чернігівської губернії до початку столипінських аграрних перетворень (1861-1906 рр.). Міграції чернігівського селянства розглядаються в їх зв’язку з політикою уряду, соціально-економічним становищем Чернігівщини наприкінці ХІХ – на початку ХХ століття. В статье дана характеристика аграрного переселения крестьян Черниговской губернии до начала столыпинских аграрных преобразований (1861-1906 гг.). Миграции черниговского крестьянства рассматриваются в их связи с политикой правительства, социально-экономическим положением Черниговщины в конце ХІХ – начале ХХ века. The article characterizes agrarian resettlement of peasants of the Chernihiv province prior to the beginning Stolypyn’s agrarian transformations (1861-1906). Migrations of the Chernihiv peasantry are considered in their communication with a policy of the government, social and economic position of the Chernihiv province at the end of ХІХ – at the beginning of the XX of centuries. uk Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Розвідки Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.) Article published earlier
spellingShingle	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.) Герасимчук, О. Розвідки
title	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)
title_full	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)
title_fullStr	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)
title_full_unstemmed	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)
title_short	Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)
title_sort	міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)
topic	Розвідки
topic_facet	Розвідки
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24669
work_keys_str_mv	AT gerasimčuko mígracííčernígívsʹkogoselânstvadopočatkustolipínsʹkoíagrarnoíreformi18611906rr

Міграції чернігівського селянства до початку столипінської аграрної реформи (1861-1906 рр.)

Institution

Similar Items