Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття
У статті йдеться про самовільні розлучення серед українського населення Російської імперії XVIII ст. Акцентовано увагу на поширеності цього явища в системі шлюбно-сімейних відносин. Розкрито боротьбу Російської православної церкви з самовільними розлученнями, які не вписувалися в офіційні приводи дл...
Saved in:
| Published in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24686 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття / І. Петренко // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 24-31. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-24686 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Петренко, І. 2011-07-17T20:33:39Z 2011-07-17T20:33:39Z 2010 Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття / І. Петренко // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 24-31. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24686 347.623 «17»(477) У статті йдеться про самовільні розлучення серед українського населення Російської імперії XVIII ст. Акцентовано увагу на поширеності цього явища в системі шлюбно-сімейних відносин. Розкрито боротьбу Російської православної церкви з самовільними розлученнями, які не вписувалися в офіційні приводи для розірвання шлюбу. В статье анализируются самовольные разводы в среде украинского населения Российской империи XVIII века. Акцентируется внимание на распространенности этого явления в системе брачно-семейных отношений. Раскрыто борьбу Российской православной церкви с самовольными разводами, которые не вписывались в официальные поводы для развода супругов. Self-willed divorces among Ukrainian population of Russian empire in the XVIII-th century are analyzed in the article. The attention is focused on prevalence of this phenomenon in the system of marriage-family relations. The article tells also about struggle of Russian Orthodox Church against self-willed divorces which didn’t belong to the official grounds for the divorce of married couple. uk Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис У глиб віків Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття |
| spellingShingle |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття Петренко, І. У глиб віків |
| title_short |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття |
| title_full |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття |
| title_fullStr |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття |
| title_full_unstemmed |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття |
| title_sort |
самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян xviii століття |
| author |
Петренко, І. |
| author_facet |
Петренко, І. |
| topic |
У глиб віків |
| topic_facet |
У глиб віків |
| publishDate |
2010 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Сiверянський лiтопис |
| publisher |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| format |
Article |
| description |
У статті йдеться про самовільні розлучення серед українського населення Російської імперії XVIII ст. Акцентовано увагу на поширеності цього явища в системі шлюбно-сімейних відносин. Розкрито боротьбу Російської православної церкви з самовільними розлученнями, які не вписувалися в офіційні приводи для розірвання шлюбу.
В статье анализируются самовольные разводы в среде украинского населения Российской империи XVIII века. Акцентируется внимание на распространенности этого явления в системе брачно-семейных отношений. Раскрыто борьбу Российской православной церкви с самовольными разводами, которые не вписывались в официальные поводы для развода супругов.
Self-willed divorces among Ukrainian population of Russian empire in the XVIII-th century are analyzed in the article. The attention is focused on prevalence of this phenomenon in the system of marriage-family relations. The article tells also about struggle of Russian Orthodox Church against self-willed divorces which didn’t belong to the official grounds for the divorce of married couple.
|
| issn |
XXXX-0055 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24686 |
| citation_txt |
Самовільні розлучення в системі шлюбно-сімейних відносин мирян XVIII століття / І. Петренко // Сiверянський лiтопис. — 2010. — № 2-3. — С. 24-31. — Бібліогр.: 25 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT petrenkoí samovílʹnírozlučennâvsistemíšlûbnosímeinihvídnosinmirânxviiistolíttâ |
| first_indexed |
2025-11-26T19:51:37Z |
| last_indexed |
2025-11-26T19:51:37Z |
| _version_ |
1850772035558440960 |
| fulltext |
24 Сіверянський літопис
Ірина Петренко
�
САМОВІЛЬНІ РОЗЛУЧЕННЯ В СИСТЕМІ
ШЛЮБНО�СІМЕЙНИХ ВІДНОСИН МИРЯН
XVIII СТОЛІТТЯ
У статті йдеться про самовільні розлучення серед українського населення Ро�
сійської імперії XVIII ст. Акцентовано увагу на поширеності цього явища в сис�
темі шлюбно�сімейних відносин. Розкрито боротьбу Російської православної церк�
ви з самовільними розлученнями, які не вписувалися в офіційні приводи для розір�
вання шлюбу.
Ключові слова: самовільні розлучення, миряни, шлюб, сім’я, шлюбно�сімейні відно�
сини, подружжя, Російська православна церква.
Протягом століть сім’я є найміцнішою ланкою суспільства і найбільш ефек�
тивним засобом збереженням культури народу. Саме в сімейному побуті, повсяк�
денному житті зберігається і передається з покоління в покоління соціальна тра�
диція, яка відіграє величезну роль у суспільному житті людини. Еволюція родини
тісно пов’язана з еволюцією суспільних відносин, адже на ній сфокусовано багато
ключових проблем суспільства. Протягом історичного розвитку основи мораль�
ності, духовності і державності закладалися в родині, тобто шлюбно�сімейні відно�
сини є основою суспільного розвитку. Проблема самовільних розлучень у кон�
тексті шлюбно�сімейних відносин українського населення ранньомодерного сус�
пільства у студіях сучасних науковців майже не розглядалася. У зв’язку з цим
вона і становить актуальність для вітчизняної історіографії.
Аналізуючи дослідження, в яких започатковано розв’язання досліджуваної
проблеми – практики самовільних розлучень, слід розпочати з того, що деякі її
аспекти були в центрі уваги відомого українського історика, етнографа, архівіста,
археографа О.І.Левицького. У своїх працях учений наголосив на поширеності са�
мовільних розлучень серед мирян Гетьманщини та розкрив боротьбу з ними Ро�
сійської православної церкви.
Професор церковної історії Харківського університету А.Лебедєв присвятив
свою статтю розгляду приводів для розлучення серед православного населення на
основі архівних документів Харківської і Курської духовних консисторій. При�
водів до розлучень, вважав учений, було п’ять: неможливість мати дітей через
хворобу одного із подружжя, багатоженство, неповноліття, перелюб, взаємна зго�
да подружжя на розлучення, тобто самовільне розлучення1 . Кожну із цих причин
А.Лебедєв яскраво проілюстрував фактами з соціальної дійсності XVIII ст.
Шлюбно�сімейні відносини в Україні розглядали російські й українські до�
слідники, зокрема М.Цатурова, Б.Миронов, В.Маслійчук, М.Сулима 2 та ін. Вони
присвятили свої праці різним аспектам означеної проблеми, зокрема, негативно�
му впливу загальноросійського сімейного законодавства на родинні відносини
українців, що призвело до занепаду і деморалізації подружнього життя, а також
побіжно згадували про самовільні розлучення як вияв демократизму шлюбно�
сімейних відносин.
Метою даної статті є дослідження практики самовільних розлучень серед ук�
раїнського населення Російської імперії XVIII ст.; висвітлення боротьби з ними
УДК 347.623 «17»(477)
© Петренко Ірина Миколаївна – кандидат історичних наук, доцент,
докторант історичного факультету Київського національного універси�
тету ім. Т.Г.Шевченка.
Сіверянський літопис 25
Російської православної церкви; зіставлення букви закону і повсякденного життя
соціуму, яке не завжди вписувалося в норми законів.
Морально�етичні норми та приписи щодо родинних відносин були відомі з
часів Київської Русі. Так, прикладом Візантії на Русі практикувалися розлучення
чоловіків і жінок за взаємною згодою. У церковному уставі Ярослава Мудрого є
статті про самовільне покидання чоловіком жінки, а в уставній грамоті Ростисла�
ва Мстиславича Смоленської єпископії є стаття про покидання чоловіком жінки
або жінкою чоловіка. Ці документи красномовно свідчать про відповідну практи�
ку повсякденного життя наших пращурів.
У XVIII ст. в українському суспільстві спостерігалася подвійність поглядів на
умови правильного укладання шлюбу: не лише простий народ, а й заможні вер�
стви продовжували керуватися звичаєвим правом і розглядали шлюб як акт гро�
мадський, заснований на вільній домовленості обох сторін. Для того, щоб подібна
угода мала законну силу, потрібно було дотримання певних форм, які диктували�
ся законом і звичаєм. Закон вимагав, щоб шлюбний договір був укладений відкрито
при свідках, оформлений законним документом, вписаним у актові книги, зви�
чай – щоб був виконаний обряд у формі весілля, котре в побуті простого народу
не втратило свого важливого значення у справі укладення шлюбу. Хоча духовен�
ство і тоді наполягало на тому, щоб шлюб був освячений і церковним вінчанням,
але ніхто з них не чинив опору при дотриманні лише народних звичаїв. Однак
шлюб вважався законним і без церковного освячення, лише були б виконані умо�
ви звичаєвого права.
Наприкінці XVII ст. Українська православна церква потрапила під Мос�
ковський патріархат. Згідно з політикою Синоду, шлюб мав утратити свої націо�
нальні особливості і наблизитися до тієї форми, яку пропагувала Російська пра�
вославна церква. Шлюбно�сімейні стосунки були уніфіковані і поставлені під жор�
сткий контроль. У зв’язку з цим зіткнулись різні погляди на шлюб і форму його
здійснення. Церква тлумачила шлюб як таїнство і єдиною законною формою його
здійснення вважала вінчання, а звичаєве народне право віками виробило свій
погляд на шлюб як на вільну угоду, котру чоловік та жінка за своєю власною ініціа�
тивою укладають і розривають.
Зважаючи на консервативність і міцність традицій, у XVIII ст. серед мирян
продовжував побутувати такий спосіб розлучення подружжя, як написання роз�
лучних листів («разводных писем»). Не виступаючи законною підставою для
розірвання шлюбу, вони, втім, широко застосовувалися на практиці. Розлучний
лист являв собою письмовий документ, в якому чоловік і дружина домовлялися
розірвати подружнє життя, визначали долю спільних дітей, ділили майно тощо.
Особливо негативно ставилася Російська православна церква до самовільних роз�
лучень подружжя. Однак вони не були рідкістю.
Російська православна церква встановила жорсткі причини для розлучень под�
ружжя, як�от перелюб, відсутність одного з подружжя більше, ніж 5 років, довічне
заслання (ув’язнення) одного із подружжя, багатошлюбність, виявлення близь�
ких родинних зв’язків, фізична неспроможність до шлюбних стосунків,
безплідність дружини та інші. Тому причини для розірвання шлюбів звичаєвого
права і приписів Російської православної церкви не збігалися, що на практиці
спричинялося до конфліктів, які ламали людські долі. З цього приводу історик
Л.Орленко (псевдонім – О.І.Левицького) відзначав: „Трохи не в першу чергу отся
нівеліровка зачепила шлюбні справи і одним замахом знищила вільні розводи,
про які й нечувано було в Московськім царстві, а це зараз же відгукнулось гостри�
ми конфліктами в родинному житті козацької старшини, яка з дідів�прадідів звик�
ла користуватись правом вільної розлуки” 3 .
Відповідно до канонів церкви, юридично це не було законне розлучення, і под�
ружжя перебувало в шлюбі, тобто коли один із них укладав новий шлюб, то він
був не дійсним. З цього випливає, що розлучні листи були способом обійти закон,
який визначав обмежену кількість приводів для розлучення, позаяк повсякденне
26 Сіверянський літопис
життя було різноманітнішим, ніж буква закону. Крім того, законний процес роз�
лучення вимагав тривалої і дорогої процедури, що не могли собі дозволити неза�
можні верстви населення.
Подружжя вдавалося до розлучних листів у наступних, найбільш поширених,
випадках: по�перше, за обопільної згоди чоловіка і дружини, але за відсутності
законних причин для розірвання шлюбу; по�друге, коли ініціатором розлучення
був один із подружжя, котрий одноосібно розривав шлюб, не узгоджуючи своє
рішення з дружиною або чоловіком. Законних причин для розлучення у цьому
випадку також не було. Істотна різниця між цими двома варіантами розлучення
за розлучним листом полягала в тому, що в першому випадку подружжя нехтува�
ло авторитетом церковної влади і законом, а в другому – зачіпалися інтереси
церкви і покинутої половини подружжя.
У 1715 році ніжинський хорунжий Іван Величковський одружився з дочкою
новгород�сіверського протопопа Єфимією Заруцькою. Шлюб виявився невда�
лим, тож чоловік звернувся до київського митрополита Варлаама з проханням
дати йому розлучення. У цей період „<…> церковні давні погляди на суть шлюбу
були ще живими в малоруському суспільстві, але вище духовенство не могло вже
більше поблажливо ставитися до них, а зобов’язане було узгоджуватися у цій
справі з поглядами центрального уряду, який наполягав на безумовному вико�
нанні шлюбних церковних постанов” 4 . Тому Варлаам надіслав прохання Івана
Величковського до Синоду. Там, розглянувши справу, дозволили йому розлучи�
тися, але заборонили одружуватися вдруге. Синод кваліфікував одруження при
живій дружині перелюбом. Обурений таким рішенням, Іван Величковський 1724
року одружився, всупереч настановам Синоду, з Анною Новицькою. Київський
митрополит визнав цей шлюб недійсним, і на подружжя було накладено церковну
єпитимію. Однак Величковський не підкорився рішенню Синоду і не подався
разом із дружиною відбувати покарання у монастир. Тоді подружжя було відлу�
чено від церкви. І лише після того, як у 1731 році померла перша дружина Івана
Величковського, йому вдалося виклопотати у Синоду зняття церковного пока�
рання і дозволу доживати віку із законною дружиною Анною.
Яскравим прикладом неможливості отримати розлучення до смерті є под�
ружнє життя бунчукового товариша Івана Миклашевського. Миклашевські нале�
жали до знатних родів Гетьманщини, вони були переважно вихідцями з поляків,
за вірну службу гетьману Богдану Хмельницькому отримали землі і посади. Ось
приклад із сімейного життя молодшого сина стародубського полковника Михай�
ла Миклашевського – Івана. Одружився він у грудні 1724 року з Євдокією, в
подружжя народився син Павло. Наступного року прийшов наказ із Санкт�Пе�
тербурга, й Івана забрали у Гілянський похід, що тривав майже два роки. За його
відсутності Євдокія у Стародубі, „свалявшися с некоторым моим же служителем,
прижила блудно двое детей, из которых одно без моей в Малой Россіи бытности,
а другое за возвращением моим из похода, взятая уже за тем пороком маткою ее в
дом свой, там родила; чрез что до крайнего я пришел разоренія и обесславления”5 .
Жити з нею він більше не хотів і тому просив чернігівського архієрея Іродіона
Жураковського дати розлучення та дозвіл повторно взяти шлюб. У справі Івана
Миклашевського про розлучення брав участь Феофан Прокопович. Однак так до
кінця свого життя Іван Миклашевський і не дочекався розлучення. Помер він у
1740 році, а його вдова повторно вийшла заміж за Стародубського полкового
писаря Степана Петрункевича.
Такі приклади неможливості отримання законного розлучення і повторного
одруження провокували мирян вдаватися до самовільних розлучень без санкції
церковної влади.
Непоодиноким явищем було написання розлучних листів безпосередньо свя�
щеннослужителями. Їх поведінку можна пояснити різними обставинами. По�пер�
ше, часто панотці отримували за це матеріальну винагороду. По�друге, священиків
обирали на цю посаду парафії, у зв’язку з цим вони перебували в певній залеж�
Сіверянський літопис 27
ності від мирян, які могли їх переобрати або впливати на них, іноді й вдавалися до
погроз. Парафіяльний священик не завжди мав можливість звернутися за допо�
могою до архієпископа, оскільки той перебував далеко, а з парафіянами стикався
щоденно. Крім того, парафіяльні священики часто позитивно ставилися до роз�
лучних листів, не бачачи в них нічого протиправного. Укази ж Синоду, в яких
гостро заперечувалися і переслідувалися розлучні листи, у віддалені єпархії по�
трапляли з великим запізненням або й не надходили зовсім, через що ієреї пору�
шували закони, самі того не відаючи.
Укази ж були все суворіші. У 1730 р. Синод разом з імператрицею Анною
Іоанівною видав указ, в якому засудив самовільні розлучення, пригрозивши ієреям
у разі невиконання «тяжким штрафом, лишением священства» 6 . При імперат�
риці Катерині ІІ указом від 8 червня 1767 року парафіяльним священикам було
заборонено видавати розвідні листи. Синод докладав максимальні зусилля для
боротьби з самовільними розлученнями. Розірвані шлюби через розлучні листи
визнавалися недійсними, навіть коли подружжя десятки років проживало окре�
мо.
Однак, незважаючи на боротьбу Синоду з розлучними листами, на практиці
вони продовжували побутувати. Російська православна церква жорстоко карала
як мирян, так і священнослужителів за їх застосування. Наприклад, у 1732 р. Си�
нод покарав батогами подружжя Костилевих за «самовольно совершенное ими
разлучение от сожительства друг с другом» 7 . Крім того, Синод зобов’язав їх
знову жити разом, чоловіка ж було заслано на каторжні роботи за місцем служби
на півроку.
Суворо карали і священнослужителів, «приложивших руки к написанию раз�
водных писем» 8 . Так, одного панотця було позбавлено сану, пострижено бороду,
заслано в Кирилів монастир в число самих «низких рабочих» 9 .
Самовільні і добровільні розлучення були поширені не тільки на тих терито�
ріях, в яких переважало православне населення, але й на Правобережжі, яке було
в складі Польщі. Архівні рукописні джерела свідчать про те, що розлучні листи
існували і в католицтві. Так, у Книзі гродській м. Летичева за 1713 р. зберігся
розлучний лист дружини чоловікові, написаний польською мовою 10 .
Серед простого люду в Гетьманщині розлучення ще довго відбувалися за ста�
рими звичаями. А коли такі факти ставали відомі владі, то на винного чекала
єпитимія в монастирі. У 1743 р. козак Миргородського полку Ничипір Донець,
колишній запорожець, добровільно розлучився з жінкою, „по правиламъ святых
отецъ”, бо вони не ладнали у подружньому житті. „Розлука була справлена так
само, як се робилось споконвіку по цілій Україні; скликали родичів, ті обміркову�
вали справу, і з їх дозволу й поради Донець з жінкою дали один одному „розвод�
ные листы”, а в них між іншим написали, що обоє вони мають право поновити
шлюб з іншими особами...” 11 . При цьому були присутні родичі й парафіяльний
священик Данило. Вважаючи себе вільним, Донець знову, вже вчетверте, одру�
жився у Самарі з Євдокією. Причому це було не просто співжиття, а законно
вінчаний шлюб, який і освятив, найімовірніше, той же священик Данило. Потім
хтось доніс про це київському митрополиту, а той визнав розлучення і новий
шлюб Ничипора Донця не дійсним. Його розлучили з новою дружиною і відпра�
вили до Козелецького монастиря на покаяння терміном на два роки. Однак ціка�
вою подробицею цієї справи було те, що акт розлучення Донця відбувся в присут�
ності сільського парафіяльного священика, який потім і вінчав його вчетверте.
Такий факт свідчить про те, що сільське духовенство в Гетьманщині у другій поло�
вині XVIII ст. сприймало народний погляд на шлюб як на вільну угоду між чоло�
віком і жінкою.
Учений Д.Азаревич з цього приводу зауважував, що населення Гетьманщини,
«не ходячи до правильного суду, самовільно між собою розлучаються, а духо�
венство таким особам вільно видає розвідні листи. Ось наскільки в народних
звичаях не визнавалося за шлюбним зв’язком нерозірваності. Тому священного,
28 Сіверянський літопис
повного морального спілкування для нероздільного життя за шлюбом не визна�
валося»12 .
Історик О.І.Левицький, досліджуючи процес розлучення в Гетьманщині у XVIII
ст., наголошував на тому, що тут завжди розлучення було особистою справою
подружжя. Він зауважив, що „сільське духовенство в Гетьманщині і в половині
XVIII ст. по�давньому поділяло народний погляд на шлюб, як на вільну угоду та
змову, яку чоловік та жінка по своїй власній охоті замикають, а коли схочуть, то й
ламають” 13 . Зрозуміло, що подібна практика не вписувалася в ту державну по�
літику уряду і Синоду Російської імперії, спрямовану на уніфікацію шлюбно�
сімейної сфери життя суспільства за загальноросійськими зразками. Така ситуа�
ція призводила до конфліктів і непорозумінь між владою і населенням у родинній
сфері життя.
Починаючи з 60�х рр. XVIII ст., церковна організація значно зміцніла, почала
жорсткіше контролювати розлучення, особливо переслідуючи самовільні. Синод
почав перешкоджати розлученням, прагнучи поставити розлучення в суворі рам�
ки духовних законів, зробити розлучення прерогативою формального духовного
суду при архієпископі. Однак цей процес впроваджувався повільно, про що свідчать
неодноразові заборони священикам давати «розлучні листи» і зроблене в 1767 р.
визнання Синодом того, що «в епархиях обыватели многие от живых жен, а жены
от живых мужей в брак вступают <…> и распускные письма священно� и церков�
нослужители им пишут, а другие, безрассудно утверждая оные быть правильны�
ми, таковые браки венчают» 14 .
Зустрічаються приклади написання розлучних листів як за присутності, так і
за відсутності духовної особи, зокрема, при свідках, як правило, місцевих меш�
канцях. Так, А.Лебедєв, досліджуючи архівні документи Харківської і Курської
духовних консисторій, у протоколі від 20 травня 1730 р. Харківської духовної
консисторії віднайшов відомості, що мешканця м. Мерефа Прокопа Деденка в
1712 р. було забрано в полон, де він пробув 22 роки. Дружина ж його Олена вдо�
вою залишалася вісім років, а потім вийшла заміж за іншого чоловіка, з яким
прожила 11 років і прижила дітей. П.Деденко, повернувшись із полону, дізнався
про те, що його колишня дружина вже мала чоловіка і дітей, тому не хотів їх
розлучати. П.Деденко взяв у неї лише 5 руб. для укладання нового шлюбу і отри�
мання розлучного листа для доказу того, що він є вільним. Цього листа Олена дала
йому при свідках – отамані та інших 15 .
2 вересня 1733 р. мешканець м. Яблунева Петро Щелкунов подав прохання про
розлучення його з осліплою дружиною Ксенією. Вони прожили у шлюбі 28 років,
народили двох дітей, але ті померли. Близько семи років тому Ксенія осліпла, на
її правій нозі «пальцы червь отточил, и в летнее время ежегодно в той нозе бывают
черви» 16 . Три роки подружжя вже не жило разом, Ксенія мешкала у своїх рідних
братів, а в 1731 р. дала Петрові «отпускное письмо, чтобы мне жениться на иной
жене» 17 . Консисторія ухвалила рішення про розлучення подружжя, а Петро Щел�
кунов зобов’язувався допомагати колишній дружині.
30 квітня 1764 р. священик Покровської церкви слободи Миколаївка рапорту�
вав у Харківське духовне правління про те, що мешканець с. Нижнього Бурлука
Слобідського Ізюмського полку Іван Біда засватав Марію Григор’єву. Просив по�
вінчати пару після того, як духовне правління видасть «венечную память». Однак
«по справке оказалось, что у Беды имеется жена Устинья, которая, по взятии его,
Беды, еще в 1756 г. в службу, вышла замуж за другаго, а, по сбежании онаго безве�
стно, и за третьяго, с которым и ныне в супружестве находится, и по нежеланию ея
с означенным ея первым мужем Бедою жить, дала ему, за руками свидетелей, о
свободном ему в супружество вступления письмо» 18 . Остаточне рішення у справі
відсутнє.
8 лютого 1770 р. Деркуське духовне правління преосвященному Тихону Воро�
незькому звітувало, що у слободі Барановій дружина Григорія Шевченка Ксенія
через свою хворобу (на ногах мала великі рани, й одна нога зовсім не рухалася)
Сіверянський літопис 29
більше не хотіла з ним жити. Тому при свідках вона дала розлучний лист, яким
дозволила чоловікові знову одружитися, зважаючи на його молодий вік. Цього
листа було представлено в духовний суд. Резолюція преосвященного була такою:
«1770 года, марта 18 дня, послать к протопопу указ с прописанием того, что по силе
апостольского правила, развесть не можно, и чтоб он увещевал обоих о долготер�
пении и благодарении Богу за его отеческое посещение и милосердное наказание
<…> когда жена страдает, то мужу ея оставлять ее и не должно, и не можно» 19 .
23 серпня 1779 р. Білгородська духовна консисторія прийняла до розгляду
справу про двоємужжя однодворки Мар’яни Барабашової. Жінка за життя пер�
шого чоловіка Семена вдруге вийшла заміж. З’ясувалося, що подружжя повінча�
лося вісім років тому. Однак «во время сочетания от злых людей он, Семен, ис�
порчен, а кем, он того не знает, то, по таковой причине живучи, он, с нею, Марья�
ною, через восем лет плотского совокупления не имел, и затем по прошению тестя
и тещи его, а оной Марьяны родный родителей, разводное письмо по простоте
своей, почитая оное за непротивное законам, от себя дал, ныне ж он, Семен, при�
шел в первобытное свое здоровье и с означенною женою его Марьяною жить по�
прежнему желает, и плотское совокупление иметь с нею в состоянии» 20 . На жаль,
справа до кінця не доведена.
Продовження цієї справи знаходимо у статті А.Лебедєва, написаній на основі
документів Харківської і Курської духовних консисторій. Духовний суд покарав
подружжя за розлучний лист. Так, «Барабашев был наказан плетьми и жена его
Мариамна для сожития отдана ему с распискою» 21 .
17 серпня 1792 р. Білгородська духовна консисторія отримала прохання від
мешканця слободи Руська Лозова Харківської округи Євтея Шарапова, в якому
чоловік просив удруге одружитися через хворобу своєї дружини Марії. Чо�
ловік повідомив, що дружина, поживши у шлюбі два роки, «впала в венеричес�
кую болезнь и великое гноище» 22 . Жінка повернулася жити до батьків і живе в
них уже 16 років. 5 березня 1791 р. вона написала листа, яким звільнила чоло�
віка від подружніх обов’язків. Марія зазначала: «по скорбности моей не могу
его задевать, а позволяю ему где он себе сыщет, жениться, а я его никакой просьбы
не должна просить, в чем при нижеподписавшихся свидетелях сие письмо дала»
23 . Тож дружина звільнила чоловіка від подружніх обов’язків і «дозволила мне
жениться и потому, что, зная мое убожество и одиночество, чтоб дом мой не
разорился и более того не пришел я в убожество, почему я того села Лозового к
растриженому священнику Антону, кой в том селе служил дьяконом, спрашивая
можно�ли мне жениться по данному от жены письму, или ехать в Белгород к
Вашему Преосвященству (єпископу Білгородському і Курському Феоктисту. –
І.П.), которой мне сказал, что ехать незачем» 24 . Є.Шарапов заплатив ієреєві 16
руб. та ще й дав 2 мішки пшениці і жита, «чрез что доведя меня до крайнего
разорения и убожества» 25 .
Є.Шарапов доглядав за своїм старим батьком і на час розгляду справи прожи�
вав у монастирі. Просив відпустити його на місяць додому для збору врожаю.
Також просив дозволу на другий шлюб. Однак рішення в даній справі нам не
відоме.
У ситуаціях, коли питання про повторний шлюб не стояло, дворяни зазвичай
не ускладнювали собі життя бюрократичною тяганиною, офіційне розлучення
заміняючи фактичним: роз’їжджалися і мирно ділили статки (маєтки, кріпаків,
гроші тощо), після чого жінка отримувала свободу. Однак за такої відносної сво�
боди чоловіки зобов’язані були відповідати за своїх дружин, зокрема, утримува�
ти їх матеріально.
Досить класичним у цьому сенсі є приклад графа О.В.Суворова і його дружи�
ни Варвари Іванівни. Його конфлікт і фактичне розлучення призвело до галасли�
вого скандалу, у який була втягнута петербурзька знать, включно з імператором
Павлом І. У жовтні 1797 р. жінка, заручившись підтримкою знатних вельмож та
скориставшись холодним ставленням імператора Павла І до її чоловіка, вимагала
30 Сіверянський літопис
від останнього, з яким давно жила окремо, сплатити її борги – 22 тис. руб., а також
збільшити річне утримання. Полководець через посередників відповів, що сам
має борги і тому не може їй допомогти. Через імператорського фаворита генерал�
прокурора Куракіна справа дійшла до царя. При вирішенні конфлікту Павло І став
на бік графині. Натхненна цим Варвара Іванівна подала прохання, в якому вже не
обмежилася сумою у 22 тис., а скаржилася на відсутність будинку і на матеріальні
труднощі. Вона виявила бажання жити в маєтку свого чоловіка, користуватися
його майном, яке приносило прибутку не менше 8 тис. руб. на рік. Павло І підтри�
мав дружину, і О.В.Суворов змушений був підкоритися волі імператора. Сімейні
чвари й опала знову підштовхнули графа до неординарного вирішення справ: на
початку 1799 р. він звернувся до царя з проханням дозволити прийняти чернечий
постриг. Однак замість цього Павло І присвоїв йому звання генералісимуса і при�
значив командувати союзними арміями у боях із французами.
Зусиллями світської влади і церкви було досягнуто те, що офіційне розлучен�
ня стало можливим лише з санкції духовного суду і при суворому дотриманні
вимог до причин та процедури розлучення. Це стало результатом боротьби держа�
ви за контроль над шлюбно�сімейною сферою, переслідування і покарання свяще�
ників за самовільні розлучення, без участі духовної влади. Тому свобода розлу�
чень, боротьба з якою тривала протягом XVIII ст., на початку ХІХ ст. була майже
викоренена. Однак у віддалених селах, у провінції, продовжували діяти старі тра�
диції, які допускали свободу розлучень і їх самовільне здійснення. У цьому про�
цесі міг брати участь парафіяльний священик, який це дозволяв, або подружжя
самовільно розходилося без участі ієрея, котрий, у принципі, і не завжди мав
можливість це проконтролювати.
Самовільні розлучення найбільше побутували серед селян. Це було пов’язано
з такими обставинами: поглядом на шлюб як такий, що легко укладається і легко
припиняється через домовленість подружжя між собою, а не через офіційні при�
чини, встановлені законом; дорожнеча і жорстокість процедури шлюборозлучно�
го процесу. Тому виходом були самовільні розлучення, які нелегально санкціону�
валися общиною і громадською думкою.
Таким чином, церковний шлюб суперечив звичаєвому праву і народним уяв�
ленням про шлюб, котрі тлумачили шлюб як звичайну угоду, яку можна добро�
вільно укласти і розірвати. Російська православна церква найбільшій канонічній
регламентації піддала розлучення, значно обмежила їх свободу і причини, що су�
перечило старим українським звичаєвим традиціям. Реальне, повсякденне життя
не вміщалося в норми діючого церковного права про розлучення. Воно було більш
різноманітним і багатогранним за жорсткі, звужені норми офіційного права. Под�
ружжю доводилося шукати способи обійти закон. Одним із таких способів було
поширення розлучних листів, які являли собою форму припинення шлюбу. Ініціа�
тори розлучних листів, котрі були обмежені рамками існуючих приводів для роз�
лучення, знаходили протизаконний шлях. Російській православній церковній
владі доводилося вести боротьбу як із збільшенням кількості розлучень, так і з
порушниками законів, котрі ігнорували канонічне право. Ця боротьба поступово
переросла в перманентне протистояння.
Особи, які уклали шлюб після самовільного розлучення, мали наслідки такі ж,
як при перелюбі. Другий шлюб визнавався недійсним, і винуватець повертався до
колишньої дружини. Крім того, він платив штраф на користь митрополита.
Перспективами подальших розвідок із даної теми може бути розширення те�
риторіальних і хронологічних рамок дослідження.
1. Лебедев А. О брачных разводах по архивным документам Харьковской и Курской духовных
консисторий // Чтения в Императорском обществе истории и древностей Российских. – 1887. –
Книга вторая. – С.1�31.
2. Цатурова М.К. Русское семейное право XVI�XVIII вв. – М.: Юридическая литература,
1991. – 112 с.; Миронов Б.Н. Социальная история России периода империи (XVIII�начало ХХ
вв.). – СПб.: Издательство «Дмитрий Булавин», 1999. – Т.1. – 548 с., т.2. – 566 с.; Маслійчук В.
Сіверянський літопис 31
Девіантна поведінка жінки на Слобожанщині у 80�х – 90�х рр. XVIII ст. (за матеріалами повітових
судів Харківського намісництва) // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. – 2005. – Вип.5.
– С.197�215; Маслійчук В. Насильство в родині на Лівобережній та Слобідській Україні у другій
половині XVIII ст. // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. – 2007. – Вип.7. – С.243�263;
Сулима М.М. Гръхи розмаитїи: єпитимійні справи XVII�XVIII ст. – К.: Фенікс, 2005. – 256 с.;
3. Орленко Л. Шлюбна розлука в Гетьманщині в XVIII ст. // Україна. – 1914. – Книга 4.
– С. 14.
4. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. – Ф.81. – Спр.10.
– Арк.2.
5. Люди Старой Малороссии // Киевская старина. – 1882. – № 8. – С.251.
6. Полное собрание постановлений и распоряжений по ведомству православного исповедания
Российской империи. – Т.VII. – № 2400; ПСЗРИ. – Т. VII. – № 5655.
7. Полное собрание законов Российской империи (далі – ПСЗРИ). – Т.VII. – № 2608.
8. ПСЗРИ. – Т.VII. – № 2606.
9. Там само.
10. Інститут рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського (далі – ІР НБУ).
– Ф. ІІ. – Спр. 21723�21727. – Арк. 4�5.
11. Фотинский О. К характеристике семейных и общественных отношений казачества в
последние годы существования Сечи Запорожской // Чтения в Историческом обществе Нестора
Летописца. – 1901. – Кн. 15. – С.5.
12. Азаревич Д. Русский брак // Журнал гражданского и уголовного права. – СПб., 1880.
– Кн.5. – С. 111.
13. Орленко Л. Шлюбна розлука в Гетьманщині в XVIII ст. // Україна. – 1914 – Книга 4.
– С. 23.
14. ПСЗРИ. – Т.XVIII. – № 12935.
15. Лебедев А. Вказ. праця. – С. 29.
16. Там само. – С. 4.
17. Там само. – С. 5.
18. Там само. – С. 29.
19. Лебедев А. О Вказ. праця. – С. 30.
20. Центральний державний історичний архів України в м. Києві (далі – ЦДІАК). – Ф.2009.
– Оп. 1. – Спр. 25. – Арк1.
21. Лебедев А. Вказ. праця. – С. 30.
22. ЦДІАК – Ф. 2009. – Оп. 1. – Спр.2528. – Арк. 14.
23. Там само. – Арк. 15.
24. Там само. – Арк. 14�14 зв.
25. Там само. – Арк. 14 зв.
В статье анализируются самовольные разводы в среде украинского
населения Российской империи XVIII века. Акцентируется внимание на распрост�
раненности этого явления в системе брачно�семейных отношений. Раскрыто борьбу
Российской православной церкви с самовольными разводами, которые не вписыва�
лись в официальные поводы для развода супругов.
Self�willed divorces among Ukrainian population of Russian empire in
the XVIII�th century are analyzed in the article. The attention is focused on prevalence of
this phenomenon in the system of marriage�family relations. The article tells also about
struggle of Russian Orthodox Church against self�willed divorces which didn’t belong to
the official grounds for the divorce of married couple.
|