Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем
Saved in:
| Published in: | Культура народов Причерноморья |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24736 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем / Д.М. Храбскова // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 27-29. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-24736 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Храбскова, Д.М. 2011-07-23T20:52:57Z 2011-07-23T20:52:57Z 2008 Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем / Д.М. Храбскова // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 27-29. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24736 uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Культура народов Причерноморья Проблемы современного языкознания Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем |
| spellingShingle |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем Храбскова, Д.М. Проблемы современного языкознания |
| title_short |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем |
| title_full |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем |
| title_fullStr |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем |
| title_full_unstemmed |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем |
| title_sort |
розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем |
| author |
Храбскова, Д.М. |
| author_facet |
Храбскова, Д.М. |
| topic |
Проблемы современного языкознания |
| topic_facet |
Проблемы современного языкознания |
| publishDate |
2008 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Культура народов Причерноморья |
| publisher |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| format |
Article |
| issn |
1562-0808 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24736 |
| citation_txt |
Розмежування понять «звук мови» і «звук мовлення» у методиці інтерпретації теорії фонем / Д.М. Храбскова // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 27-29. — Бібліогр.: 14 назв. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT hrabskovadm rozmežuvannâponâtʹzvukmoviízvukmovlennâumetodicíínterpretacííteoríífonem |
| first_indexed |
2025-11-25T20:02:09Z |
| last_indexed |
2025-11-25T20:02:09Z |
| _version_ |
1850522453449637888 |
| fulltext |
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОГО ЯЗЫКОЗНАНИЯ 27
Безусловно, многие универсальные символы УПС не являются изобретением переводчиков. УПС как
профессиональный навык последовательного переводчика возникла и формировалась в период первой и
второй мировых войн, а изучением сущности символов занимались еще античные философы.
Кроме того, использование символов как особого вида записи информации используется в разных об-
ластях человеческой жизнедеятельности. Наиболее близким к нашей теме является использование блисс-
символов. В 1971 году было зарегистрировано Blissymbolics Communication International (BCI) – общество,
которое взяло на себя ответственность за совершенствование, систематизацию и распространение языка
блисс–символов, названного так в честь Чарльза Блисса (1897–1985), который в 1949 году издал книгу по
семантографии. Новый язык, по мнению его создателей, был предназначен для расширения возможностей
коммуникации в поликультурной среде и рассматривался ими как международный язык. Этот базовый
принцип сближает УПС и язык блисс-символов. В качестве слов блисс-языка используются символы, кото-
рые соотносятся с понятиями. Активный вокабуляр данного языка составляет около 100 слов (хотя из вы-
шеупомянутой семантографии было заимствовано около 900 слов). Данные характеристики также позволя-
ют увидеть сходство блисс-языка и УПС.
Ниже предлагается таблица, наглядно демонстрирующая сходство некоторых символов УПС и блисс-
языка, которое обусловлено общими принципами человеческого мышления:
Таблица 1. Изображения фрагментов смысла
№ УПС Blissymbolic Language
1. m – возможность m – модальность
2.
Предикативные символы: Символы ориентации:
3.
Деньги: Деньги:
4.
Президент: Взрослый человек:
Как представляется автору статьи, преподавателям и студентам, занимающимся практикой устного по-
следовательного перевода, будет полезно ознакомиться со структурой языка блисс–символов и, возможно,
позаимствовать наиболее приемлемые, с точки зрения профессионального переводчика, символы.
Источники и литература:
1. Латышев Л.К., Проворотов В.И. Структура и содержание подготовки переводчиков в языковом вузе.:
Учебно–методическое пособие. – М.: НВИ–ТЕЗАУРУС, 2001. – 136 с.
2. Новейший философский словарь. Мн.: Интерпрессервис; Книжный дом, 2001. – 1280 с.
3. Сдобников В. В. Теория перевода. – М.: АСТ: Восток – Запад, 2006. – 448 с.
4. Словарь литературоведческих терминов. – Ростов н/Д.: Феникс, 2002. – 320 с.
5. Швачко С.О. Проблеми синхронного перекладу. Навчальний посібник. – Вінниця: Фоліант, 2004. – 112
с.
Храбскова Д.М.
РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «ЗВУК МОВИ» І «ЗВУК МОВЛЕННЯ» У МЕТОДИЦІ
ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ТЕОРІЇ ФОНЕМ
У ХХ ст. відбувається суттєве оновлення підходів та методів лінгвістичних досліджень. Настає час
структурного мовознавства та польових експериментів. Лінгвістика виходить із «кабінетів», щоб зосереди-
ти увагу на «живій мові» – мовленні, на її безпосередньому носії – мовці. Проблема окреслення понять
«мова» і «мовлення» (langue et parole) стає однією з першорядних при розв'язанні питань як теоретичного,
так і прикладного мовознавства: що є первинним, як співвідносяться ці два явища дійсності і чи є вони вза-
галі чимось реальним або існують лише у людській уяві, з чим на практиці має справу дослідник–лінгвіст?
Поставлені питання і дотепер є актуальними при вивченні структурних зв'язків та складових одиниць кож-
ного з рівнів мовної системи. Будь-яка сучасна лінгвістична теорія зауважує на розмежування понять «мо-
ва» і «мовлення», котрі вперше систематизував та обгрунтував Ф. де Соссюр [9]. Слід додати, що питання
співвідношення оговорюваних феноменів ще раніше було порушеним В. фон Гумбольдтом [12],
Г.Штейнталем [13], І.О.Бодуеном де Куртене [2]. Проте, саме робота Ф. де Соссюра привернула увагу нау-
кових кіл, оскільки швейцарський мовознавець поклав дихотомію «мова» / «мовлення» в основу всієї своєї
загальнолінгвістичної теорії. Мовлення, за цією теорією, є «індивідуальним актом волі та розуміння, в яко-
му слід розрізняти:
28 Храбскова Д.М.
РОЗМЕЖУВАННЯ ПОНЯТЬ «ЗВУК МОВИ» І «ЗВУК МОВЛЕННЯ» У МЕТОДИЦІ ІНТЕРПРЕТАЦІЇ
ТЕОРІЇ ФОНЕМ
– комбінації, за допомогою яких мовець користується мовним кодексом з метою вираження своєї осо-
бистої думки;
– психофізичний механізм, що дозволяє йому (мовцю) об'єктивувати ці комбінації [9]. З іншого погля-
ду, «мовлення – це сума всього, що говорять люди [...]; мовлення необхідне для того, щоб була встановлена
мова; історично факт мовлення завжди передує мові [1, с. 184 – цит. за Ф.М.Березіним]. З розвиненням лін-
гвістичної доктрини змінювалися назви концептів у теорії Ф. де Соссюра (Л.Єльмслев – «схема і узус» [4,
с.106], Н.Хомський – «компетенція і виконання» [10, с. 38], виводилися більш складні трихотомічні форму-
ли: Е.Бюйссанс [14], Л.В.Щерба [11] та інші. Г.Глісон таким чином висловив позицію дескриптивної лінгві-
стики: «Мовлення і є в дійсності організованою системою або структурою, і саме вона складає об'єкт дослі-
дження лінгвістики» [3, с. 28]. Лінгвіст розглядає мовлення як упорядковану послідовність певних видів
звуків та їх сполучень. Процес мовлення є застосуванням людиною різноманітності мовних одиниць в жит-
тєвих ситуаціях; процес, що складає результат формування і передачі думки засобами мови. Визначення
межі, за якою акустичний сигнал стає одиницею мови, складає предмет лінгвістичних дискусій вже понад
століття. Чи доцільно при визначенні мінімальної одиниці мовної системи розмежовувати (або ж виключа-
ти взагалі) фонетичний (Л.В.Щерба, М.І.Матусевич, Л.Р.Зіндер, М.В.Бондарко) і граматичний (І.О.Бодуен
де Куртене, Р.І.Аванесов, О.О.Реформатський, М.В.Панов) підходи? При засвоєнні досвіду фонетичних до-
сліджень Ленінградської та Московської шкіл цілком природньо постає питання про первинне визначення
фонеми через інтерпретацію акустичного сигналу як системного явища у мові та мовленні (що і складає
мету запропонованої статті).
Звук, у загальному розумінні, є фізичним явищем, що створюється коливальними рухами часток повіт-
ря або іншого середовища. З фізичної точки зору, звук мовлення, мовленнєвий сигнал – це такі коливання
часток повітря, які сприймаються слухом. Інакше кажучи, це звичайний акустичний сигнал і водночас – фі-
зичне явище, що викликає слухові відчуття. Як будь–який акустичний сигнал звук мовлення являє собою
процес поширення енергії акустичних коливань у пружному середовищі і може бути представленим у ви-
гляді звукових хвиль. Останні є «результатом процесів стиску та розрядження часток середовища, форми
фронтів яких залежать від властивостей джерела і умов розповсюдження» [6, с. 146]. Звуковими хвилями
визнають механічні хвилі в діапазоні частот 16 – 20.000 Гц, саме тому, що при впливі на органи слуху вони
викликають відчуття звуку: механічні хвилі, частоти яких менше 16 Гц, є інфразвуковими, з частотами бі-
льше 20.000 Гц – ультразвуковими. Як і всі акустичні сигнали, звуки мовлення характеризуються певним
набором фізичних об'єктивних ознак: залежністю звукового тиску від часу (тобто часовою структурою зву-
кової хвилі), тривалістю звучання, спектральним складом, місцем розташування джерела в просторі і т.ін.
Швидкість розповсюдження звукових хвиль корелює з кількісними показниками властивостей середо-
вища. В повітрі, за звичайних умов (температура 0°С, тиск Р=100 кПа), вона складає 331 м/с і зростає з під-
вищенням температури.
Від характеру спектра (сукупність усіх значень певної величини, що характеризує систему або процес)
звуки поділяються на чисти тони, шуми і музичні звуки. Механічна хвиля, для якої коливання молекул се-
редовища постійно тривають на одній частоті, являє собою чистий тон. Зі зміною частоти тону змінюється
характер звукового сприйняття, інакше, висота тону, що прямо пропорційна частоті механічної хвилі: чим
більше частота, тим вище тон. Шум характеризується суцільним спектром: його спектральні складники
розташовані безперервно в певній ділянці звукового діапазону. Періодичні коливання породжують тони,
неперіодичні – шуми. Звуки мовлення, що складаються або з шумів у чистому вигляді, або з певних комбі-
націй шумів з тонами класифікуються як приголосні, звуки-тони – як голосні. Тони виникають унаслідок
руху голосових зв'язок у гортані, а також відповідних резонаторних коливань повітря у надгортанних по-
рожнинах. Шуми формуються шляхом подолання струменем повітря штучних перешкод у мовленнєвому
каналі.
Музичний звук має набір спектральних ліній, між частотами яких спостерігаються кратні відносини.
Залежно від співвідношення амплітуд низькочастотних і високочастотних складників змінюється характер
звукового сприйняття. Для оцінки даного сприйняття використовується поняття забарвлення звуку або
тембр, який розрізняють за рівнем амплітуд низько– чи високочастотних складників.
Для оцінки сили звуку використовується характеристика суб'єктивного сприйняття – гучність звуку,
котра залежить від інтенсивності механічної хвилі. Поріг звукового сприйняття, тобто мінімальна інтенсив-
ність, яку здатна сприймати людина, дорівнює 10ֿ¹² Вт/м².
Звук є тим матеріальним, що мова використовує для передачі повідомлення. Проте, як наочно проде-
монстровано, це, ймовірніше, галузь досліджень не лінгвіста, а фізика: навіть володіючи всіма фізичними
характеристиками звуку, навряд чи можливо відтворити звук мовлення, що відповідає аудио-акустичним
вимогам певної природної мови і, тим більше, малоймовірним видається встановлення ролі, котру він має
відігравати в системі цієї мови. Як і будь-який інший акустичний сигнал, звук мовлення зазнає процедури
обробки в слуховій системі мовця: на основі його аналізу формуються слухові відчуття. Але акустичні ха-
рактеристики звуків мовлення являють собою нестійку, досить варіативну субстанцію. Тривалість мовлен-
нєвих одиниць за звичайних умов не перевищує 20–30 м/с, тому в достатній мірі складним видається пояс-
нення їх ідентифікації слухачем зі швидкістю 10–12 звуків за секунду. З цього приводу Г.Глісон зауважує,
що «звуки мовлення не є суто фізичним явищем [...] і лінгвістика не може обмежуватися вивченням звуко-
вих хвиль, розглядаючи їх як суто фізичне явище та досліджуючи суто фізичними методами» [3, с. 17].
Процес сегментування мовленнєвого ланцюга на звуки мовлення стає ні чим іншим, ніж відображенням
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОГО ЯЗЫКОЗНАНИЯ 29
членування на мовні одиниці–фонеми. Таким чином, звуки мовлення визначаються не за фізичними харак-
теристиками, а на підставі мовних (у тому числі, граматичних) критеріїв: мовлення незнайомою мовою
сприймається як безладний потік звуків, позбавлений будь–яких значень. О.О.Реформатський наводить ці-
кавий приклад із «Війни і миру» Л.Толстого, «коли російський солдат Залєтаєв, почувши пісню французь-
кого полоненого Мореля: «Vive Henri quatre, Vive, ce roi vaillant! Ce diable à quatre [...]», відтворює її як «Ві-
варіка. Виф серувару! Сідябляка!» [7, с. 33]. Але якщо людина сприймає мовлення мовою, яка їй попере-
дньо знайома, то водночас з обробкою суто акустичної інформації триває фонетико–морфологічна розшиф-
ровка, для чого підключаються відповідні відділи головного мозку. Л.В.Щерба справедливо вказує, що
«звуки мовлення – це мовні, а не фізичні одиниці. Якщо розглядати мовлення просто як такий (акустичний)
феномен, тоді неможливо говорити про «а», «е» і т. ін., так як це вже поняття, що відносяться до нашої мо-
ви як до засобу спілкування; і це ще велике питання, став би акустик, котрий не мав би ніякої уяви про
людську мову, класифікувати всі ці відтінки звуків так, як робимо це ми» [11, с. 23].
Лінгвіста звук має цікавити як засіб передачі повідомлення. Носієм інформації є одиниця мови (звук
мови), що складається з мовленнєвих реалізацій (звуків мовлення) і водночас установлює діапазон варію-
вання цих реалізацій. Найпоширенішу думку сучасного мовознавства висловив М.П.Кочерган: «Мовні оди-
ниці так відносяться до мовленнєвих одиниць, як мова до мовлення, психічне до психофізичного, сутність
до явища, загальне до часткового, абстрактне до конкретного, можливе до дійсного. Усе це можна звести до
відношення інваріант – варіант. Саме це лягло в основу поділу одиниць на мовні і мовленнєві» [5, с. 58].
Вже Паніні у своїй граматиці чітко розмежовує поняття звук мови (sphōta) та звук мовлення [1, с. 66]. Звук
мови є численністю звуків мовлення, частково тотожних, частково близьких в акустико–артикуляційному
відношенні, що зустрічаються у різних мовленнєвих реалізаціях, в складі певних значущих одиниць. Термін
«фонема», що власне і передає поняття «звук мови», був запропонований французьким лінгвістом
А.Дюфрішем–Деженеттом у 1873 році [5, с. 137 – цит. за М.П.Кочерганом]. Ф. де Соссюр використовує йо-
го у своїх лекціях, що і надає «фонемі» загального розповсюдження. І.О.Бодуен де Куртене чітко протиста-
вляє «звук» як тимчасове, нестабільне у часі, акустико-фізіологічне явище і «фонему» як стійке уявлення
про звук – психічний еквівалент звуку. Гіпотеза І.О.Бодуена де Куртене про психічну природу фонеми
отримує продовження в роботах американського етнолінгвіста Е.Сепіра [8], а також інтерпретується і пере-
роблюється засновником Петербурзької фонологічної школи Л.В.Щербою [11]. Фонетичним елементам і
таким динамічним явищам, як кількість і наголос, приписується розрізнювальна психологічна значущість.
За Л.В.Щербою, фонема є «найкоротшим елементом спільних акустичних уявлень даної мови, здатним асо-
ціюватися у цій мові зі смисловими уявленнями і диференціювати слова» [11, с. 16]. Підсумовуючи наведе-
ні погляди: фонема як структурний елемент мови формується в площині психологічній (соціопсихічній); як
одиниця смислорозрізнювальна існує в площині лінгвістичній (фонологічній/морфологічній) і як звукова
одиниця реалізується в фізичній і фізіологічній площинах. Саме звукова сторона фонеми надає їй можли-
вість бути сприйнятою та нести лінгвістичне навантаження. Тобто, звук мовлення – це матеріальна оболон-
ка фонеми, засіб її існування. Звукову одиницю мовлення, що здатна сприйматися усіма носіями мови та
безпосередньо взаємопов'язана з фонемою (одиницею мови), слід розглядати як еталон або звукотип.
Л.В.Щерба ототожнює поняття «фонема» і «звукотип» («звуковий тип»): «Коли йдеться про окремі звуки
мови, маються на увазі звукові типи, котрі в свою чергу складаються з численності конкретних звуків мов-
лення» [11, с. 8]. Проте доречніше, поряд із «фонемою» як одиницею системи мови, у явищі колективного
мовлення визначити «звукотип» як діапазон вільного варіювання психічного уявлення про звук мовлення,
що обмежується встановленим набором диференційних ознак. Поняття «фонема» і «звукотип» відрізняють-
ся тим, що перше належить до системи мови, а друге – до мовлення, зведеного до системи. Отже загалом,
фонема є абстрактною сутністю, об'єктом, що, незважаючи на безперечність його існування, не можна спо-
стерігати. Водночас слід цілковито погодитися із думкою І.О.Бодуена де Куртене та концепцією Московсь-
кої фонологічної школи про те, що лінгвістичного значення фонема набуває лише у складі мовної одиниці,
що здатна асоціюватися як із семасиологічним, так і з морфологічним уявленням мовців.
Джерела та література
1. Березин Ф.М. История лингвистических учений. – М.: Высшая школа, 1975. – 303 с.
2. Бодуэн де Куртенэ И.А. Избранные труды по общему языкознанию. – М.: Наука, 1963. – Т.1. – 386 с.
3. Глисон Г. Введение в дескриптивную лингвистику. – М.: Прогресс, 2002. – 495 с.
4. Ельмслев Л. Язык и речь // История языкознания ХIХ – ХХ веков в очерках и извлечениях. – М.: Изд-во
Московск. ун-та, 1960. – Ч.2. – 289 с.
5. Кочерган М.П. Загальне мовознавство. – Київ: Академія, 1999. – 284 с.
6. Кошкин Н.И., Ширкевич М.Г. Справочник по элементарной физике. – М.: Наука, 1962. – 208 с.
7. Реформатский А.А. Введение в языкознание. – М.: Наука, 2004. – 535 с.
8. Сепир Э. Избранные труды по языкознанию и культурологии. – М.: Прогресс, 2001. – 656 с.
9. Соссюр Ф. Заметки по общей лингвистике. – М.: Прогресс, 1990. – 280 с.
10. Хомский Н., Миллер Дж. Введение в формальный анализ естественных языков. – М.: Высшая школа,
2003. – 64 с.
11. Щерба Л.В. Русские гласные в качественном и количественном отношении. – Л.: Наука, 1983. – 155 с.
12. Humboldt W. von. Trois essays sur le langage // La langue source de la nation. – Bruxelles, 1996. – P. 427–461.
13. http://www.fr.wikipedia.org
14. http://www.philology.ru/linguistics
http://www.fr.wikipedia.org
http://www.philology.ru/linguistics
|