Філологічні студії візантійського патріарха Фотія
Saved in:
| Published in: | Культура народов Причерноморья |
|---|---|
| Date: | 2008 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2008
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24740 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія / Л.В. Павленко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 42-48. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859866370293891072 |
|---|---|
| author | Павленко, Л.В. |
| author_facet | Павленко, Л.В. |
| citation_txt | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія / Л.В. Павленко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 42-48. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Культура народов Причерноморья |
| first_indexed | 2025-12-07T15:48:35Z |
| format | Article |
| fulltext |
Павленко Л.В.
ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАТРІАРХА ФОТІЯ
42
Павленко Л.В.
ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАТРІАРХА ФОТІЯ
Історики культури в своїх дослідженнях європейської та світової цивілізації називають епохою Відро-
дження (Ренесансу) досить великий історичний період – від загибелі античного світу до Великої буржуазної
революції в Англії, яка сталася в середині XVII століття. При цьому сам термін «Відродження» нібито пе-
редбачає повернення європейської культури до того моменту, коли розпочинається епоха т.зв. «темних сто-
літь» в процесі духовного розвитку Європи. Це – дещо спрощений погляд на історію нашої (передусім – єв-
ропейської) цивілізації, оскільки культурний розвиток суспільства, на відміну від соціально–політичного,
відзначається більшою різноманітністю і, якщо можна так висловитися, меншою залежністю від суто полі-
тичних чи економічних підвалин існування людини як громадянина певної держави.
Наукове дослідження цієї проблеми в ХХ столітті приводить багатьох культурологів до висновку, що в
епоху Середньовіччя досягнення античної наукової думки, літератури чи мистецтва не було і не могло бути
точним віддзеркаленням старожитності. Так, наприклад, М.Є.Грабарь-Пассек в своєму дослідженні анти-
чних літературних сюжетів і жанрів, запозичених пізнішою європейською літературою, відзначала: «про
велике значення використання культурної спадщини минулого говорилось и говориться сьогодні немало.
Саме через це для сучасного читача може стати корисним і цікавим знайомство з тим, як саме сприймалась
і трансформувалась культурна спадщина античного світу, потяг до якого проявлявся то в більш явній і бур-
хливій, то в більш прихованій формі, але, по суті, не згасало ніколи» [9, с. 6].
Відносно візантійських письменників слід завважити, що майже всі вони, починаючи з перших століть
існування візантійської літератури, творили, свідомо спираючись на спадак античних авторів, тим більше,
що і мова візантійської літератури навіть в період її розквіту, була дуже близькою до грецької мови анти-
чної епохи; отже є підстава стверджувати, що, принаймні, в цьому відношенні літературна традиція не пе-
реривалася. Про спадковість і безперервність процесу розвитку філософських вчень від античності до Віза-
нтії та європейського Середньовіччя серед вітчизняних вчених вельми переконливо чи не вперше почав го-
ворити, наприклад, В.К.Чалоян, який так визначив місце Візантії в історії світової культури: «Самобутня
культура Візантії являє собою поєднуючу ланку між культурами Сходу і Заходу, вона втілює у собі спадко-
вість матеріальної і духовної культури, сприйняття чужого і успадкування культурних засад, передачу чу-
жим свого власного, своїх ідей та поглядів» [28, с. 112]. Що стосується ідейного складника, який визначає
засади Відродження взагалі (згадаємо хоча б хрестоматійне визначення Ренесансу, зроблене ще
Фр.Енгельсом в його “Діалектиці природи”!), то стосовно візантійської культури його всебічно дослідив
Поль Лемерль [35], на славнозвісну монографію якого нам в цьому дослідженні доведеться неодноразово
посилатися. Як свідчить сама назва його основної праці, мова повинна йти перш за все про гуманізм.
В вітчизняній науковій літературі останніх десятиліть, присвяченій вивченню культури Візантії, все ча-
стіше зустрічаються звичні для зарубіжних вчених, які досліджували середньовічні культурно–історичні
явища, намагання розглядати проблему як довготривалий і багатогранний процес. Здійснений теоретиками
марксизму аналіз європейського Відродження виділяє декілька важливих підвалин формування цього яви-
ща в надрах феодального соціально–політичного устрою – це і поява елементів капіталістичної економіки, і
реформа католицької Церкви, і гуманізація філософських вчень, і звернення до естетичних еталонів анти-
чної культури.
Дещо спрощена проекція етапів і характерних особливостей європейського Відродження на Візантію
виявляє специфіку “Візантійського Ренесансу”: перш за все, воно наступає кількома століттями раніше, ніж
Відродження Європейське. Про це нас попереджувала в своїй монографії ще З.В.Удальцова: “Для оцінки
культурного розвитку Візантії... необхідно поточнити зміст головних термінів – “Ренесанс” і “гуманізм”.
Важко погодитись з деякими візантинологами Заходу, які називають “Ренесансом” відродження в Візантії...
особливого інтересу до античної спадщини, пов’язаного з розквітом культури. Так з’явилися терміни “Ма-
кедонський”, “Комніновський” і “Палеологівський” Ренесанс... Останнім часом початок візантійського Від-
родження вважають IX–X століття. Навряд чи можна прийняти і визначення візантійського гуманізму як
“християнського”. Ми розуміємо Ренесанс і гуманізм як форми прояву одного і того ж особливого соціаль-
ного і культурного руху, пов’язаного з занепадом середньовічної культури і народженням нового, буржуаз-
ного суспільного устрою” [25, с. 190]. Тих же темпоральних орієнтирів дотримується і В.В.Бичков в одно-
му з своїх досліджень візантійської естетики: “Отже, на кінець ХІ століття в Візантії цілком зформувалися
три основні напрямки в естетиці: богословсько–церковне, аскетичне і антикізуюче, а в них самих – літургі-
чне і мистецтвознавче. Більш того, кожне з них на той час чи вже досягло свого апогею (як церковно–
патріотичне), або перебувало на стадії розквіту, так що в цілому можна впевнено стверджувати, що візан-
тійська естетика на кінець ХІІІ століття (тобто на час завоювання Константинополя хрестоносцями і розпа-
ду імперії) досягла своєї найбільшої повноти і довершеності”[6, с. 331].
Нам вже доводилось в іншому, побіжному і не претендуючому на глибоке наукове узагальнення, огляді
розвитку візантійської літератури звертатися до цієї проблеми і дійти висновку[19, с. 139], що проблема
Відродження в історії візантійської культури не може бути однозначно вирішеною – свої поважні резони
підходу до справи мають як зарубіжні, так і вітчизняні (ми маємо на увазі вчених колишнього СРСР) дослі-
дники [14; 17]. Не викликає сумніву те, що візантійська література протягом останніх п’яти століть свого
існування досягла вершини свого розвитку в середині ІХ століття. Найвизначнішим літератором і культур-
ним діячем того часу, що поєднував свою творчість з науковою і політичною діяльністю, був патріарх Фо-
тій (близько 820 – 897 р.р.), який народився в сім’ї імператорського гвардійця Сергія і отримав освіту в
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОГО ЛИТЕРАТУРОВЕДЕНИЯ
43
кращому на той час світському університеті Константинополя, де вивчав філософію, Риторику, право і,
звичайно ж, теологічні дисципліни [36, с. 2–3].
Завважимо, що соціально–політична ситуація в Візантійській імперії на той час була надзвичайно скла-
дною: духовне і політичне життя держави з великими труднощами заліковувало рани, нанесені йому епо-
хою так званого «іконоборства». Відомий історик Шарль Діль зазначає, що навіженство імператора Михаї-
ла ІІІ (роки правління – 842–867), особливо коли він досяг свого повноліття і повновладдя, позбавившись в
856 році регентства своєї матері Феодори і впливу свого дядька, полководця Варди, зовнішньополітичне
становище попередніх десятиліть дещо погіршилася. Мусульманські завойовники утримували під своєю
владою острови Кріт та Сицилію, спустошували Малу Азію, а перед стінами Константинополя і на островах
Пропонтиди 18 травня 860 року на двох сотнях кораблів вперше з’явилися з завойовницькими, а радше ска-
зати – грабіжницькими, намірами керовані князями-конунгами Аскольдом та Діром дружини так званих
“росів” [10, с. 69–70]. Найвірогідніше, це були не виключно східні слов’яни, як донедавна помилково вва-
жали деякі історики, а варяги–скан–динави чи германці [39, с. 225–227]. Імператор Михіїл ІІІ на той час
воював з арабами, і столиця була врятована лише завдяки втручанню і захисту самої Пресвятої Діви Марії–
Богородиці (з цією подією, до речі, пов’язані вельми поширена в християнстві легенда і встановлення Цер-
квою свята Покрова Святої Богородиці). Оскільки це була не лише воєнна загроза, але й напад язичників,
Церква не могла стояти осторонь того, що відбувається; і з цього сумного приводу глава східної Церкви
Фотій в Константинополі, у Влахернському храмі Богородиці виголосив промову–проповідь (це так звана
його “друга гомілія”, яка стала текстуально в повному обсягу відомою порівняно недавно[7]). Риторична
майстерність Фотія свідчить про його обізнаність з кращими зразками античного ораторського мистецтва, а
натхнення та експресія – про пряме наслідування Іоаннові Золотоустому: «Що це? Що за гнітючий удар та
гнів? Звідки впала на нас ця страшна гроза гіперборейська? Які згущені хмари лиха, скрегіт яких гріхів на-
кликали на нас таку нестерпну блискавицю? Звідки посипався цей нечуваний варварський град – не той, що
ламає стебло пшениці і вибиває колос, не той, що шматує виноградну лозу і ламає гілля дерев, а той, що ні-
вечить людські тіла і жорстоко губить весь рід людський? Звідки і чому впала на нас злива таких помий
лиха – щоб не сказати більш грубо – такої нечуваної біди? Чи ж не за гріхи наші все це спіткало нас? Хіба
ж це не нагадування нам про наші провини? Хіба сьогоденні страхіття не знаменують страшні і непідкуп-
ні судилища майбутнього?... Коли ж ми залишилися без допомоги і підтримки людської, ми поклали всю на-
дію нашу на Бога нашого і на Матір Слова, благаючи її вибачити нам гріхи наші і дати порятунок, аби її
покров став стіною неприступною проти зухвальства варварів... Все місто разом зі мною щиро молилося
про допомогу і правило молебні; через несказанну свою людяність Божество зглянулось над нами, почуло
щире Материнське звернення і помилував Господь людей – надбання Своє. Хай буде навіки благословенним
одіяння Матері Божої – воно оповило стіни, місто ніби одяглося в нього; і вороги показали спини, миттю
ропався ворожий табір. Як тільки Покров Діви огорнув стіни, вороги втратили надії, які вони плекали... »
[7, парагр. 6, 43; тут і далі, виділені курсивом – переклади автора].
Ця подія має виключно важливе значення для вітчизняної історії, бо про неї достатньо докладно розпо-
відає літописець Нестор: «Когда начал царствовать Михаил, стала прозываться Русская земля. Узнали мы
об этом потому, что при этом царе приходила Русь на Царьград, как пишется об этом в летописании грече-
ском. Вот почему с этой поры начнём и число положим». На думку Нестора, похід “росів” на Царград зна-
менував собою початок давньорусьскої історії взагалі, бо він був чільною подією в житті Київського
князівства. Сучасна історична наука – попри ультрапатріотичні намагання як російських, так і українських
публіцистів перебільшити її значення – загалом підтримує цей висновок давньоруського літописця [24, 26–
29.; 15 т.ін.].
За рік до цього кесар (полководець і співправитель імперії) Варда позбавив церковної влади патріарха
константинопольського Ігнатія і призначив замість нього патріархом протоспафарія Фотія, який на той час
займав не надто впливову посаду імператорського секретаря. Протягом одного тижня в житті Фотія сталося
кілька важливих подій, які не просто визначили його кар’єру, але й засвідчують особливу прихильність до
нього імператора – він, мирянин, був послідовно “проведений” через всю церковну ієрархію (від читця до
єпископа). Ставши патріархом, Фотій почав довготривалу боротьбу з римським папою Миколаєм І, який
спочатку намагався відновити на патріаршому престолі скинутого Ігнатія, а пізніше змушений був вести з
Фотієм полеміку по певному колу політичних і богословських питань, одним з яких була так звана “про-
блема Filioque” – суто догматична суперечка відносно місця в Святій Трійці Сина Божого [18, с. 378]. На-
справді ж це була перенесена в суто догматичній формі на реальний політичний грунт, як це було характер-
но і для епохи «іконоборства», давня боротьба Константинополя проти Риму не лише за верховенство в
християнській Церкві, яка тоді ще була єдиною, але й за політичний вплив на теренах всього Середземно-
мор’я. Як влучно висловився з цього приводу той же Шарль Діль, Фотій «зумів вдало перетворити свою
особисту справу на конфлікт національний» – після відлучення його папою від Церкви (863 р.) він піддав
самого Миколая І анафемі, що привело до фактичного розриву на певний час стосунків між Римом та Конс-
тантинополем [10; 11]; ці дії Фотія отримали в християнстві навіть спеціальну назву «фотіанської схизми».
Проілюструємо сутність цієї суперечки (а принагідно – і епістолярний стиль та дипломатичні здібності Фо-
тія) уривком з датованого 861 р. його листа до рим–ського папи Миколая І:
« ... І наше упокорення, скероване почуттям любові, без будь–якої образи оминає дорікання, що ними
ваша отечеська святість уразила нас наче стрілами, бо вони не були викликані роздратуванням чи свар-
ливістю, а радше стали виявом безпосередньої душевної прихильності, яка суворо вимагає додержуватись
усталеного церковного чину. Бо навіть саме зло через надмірну доброту вже не можна розглядати як зло,
оскільки воно не має витоку в злому намірі, не може вважатися злом, коли воно навіть викликає сум, вра-
Павленко Л.В.
ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАТРІАРХА ФОТІЯ
44
жає та мучить. Відома ж бо і така любов, яка розчиняється в благодійності по відношенню до тих, кого
кривдять. Коли ж ніщо у відносинах між братами і між батьками та дітьми не забороняє говорити
правду, немає нічого кращого за істину. Отже, хай і мені буде дозволено вільно висловлюватись не з ме-
тою суперечити вам, а з метою власного захисту. То ж хай ваша загальновідома доброчес–ність, зва-
жаючи перш за все на те, що ми, обійнявши патріаршество, мимоволі впряглися в це ярмо, благоволить не
дорікати нам, а пожаліти нас, не зневажати, а проявити співчуття – адже ж краще висловити
співчуття до тих, хто зносить насильство і не картати та зневажати їх. Я ж підпав нсильству – і яко-
му? Про те знає Господь, який відає і потаєнне. Мене позбавили волі, утримували під охороною, як злодія, і
ретельно стерегли. Я не погоджувався, а мене призначили на посвячення; всі знають, що мене висвятили
попри мої сльози і страждання. Все відбувалося не прилюд но і при цьому виявилося стільки злості, що
звістка по це поширилася на всю державу» [в тексті листа: ουδέ γάρ έν εγένετο, καί τό μεγετό τής επηρεσίας
τήν ιστοπίαν είς πάντα εξένεγκεν ].
Перші роки патріаршого служіння Фотія були часом приходу давно очікуваної стабільності в державі і
багато хто вважав, що настав момент, коли Візантія досягла вершини своєї політичної та економічної могу-
тності. Але в 866 році імператор Михаїл ІІІ наблизив до свого трону талановитого полководця Василія, вір-
мена за походженням, який спочатку відсторонив від участі в управлінні державою полководця Варду, а
через рік підступно вбив свого благодійника – імператора, захопивши всю владу в державі і поклавши по-
чаток правлінню нової, т.зв.«македонської» династії, яка – треба віддати їй належне – правила державою
півтора століття і забезпечила Візантійській імперії міць, розквіт і славу.[7; 11; 26]. Тоді ж, в вересні 867
року, Василій І позбавив патріаршого престолу Фотія, повернувши на його місце Ігнатія [36, 7; 37, 26].
Як ми вже зазначали вище, патріарх Фотій домагався позбавлення влади папи римського Миколая І, і
це йому вдалося в на Константинопольському Соборі 867 р.), де перемогу отримала партія Фотія. Втім, в
869–870 роки на вимогу Риму в Константинополі відбулися засідання ще одного Собору (його іноді нази-
вають Восьмим Вселенським), який – попри те, що духовенство і переважна більшість населення були при-
бічниками Фотія, – затвердив на патріаршому престолі Ігнатія, а Фотій, вже як світський діяч, згодом поси-
лив свою громадську активність і вплив при імператорському дворі, навіть примирившись з Ігнатієм. Ко-
лишній суперник Фотія помер 877 року, і його посаду знову опанував Фотій. Новий римський папа Іоанн
VIII вимагав від Фотія публічного вибачення за боротьбу з Миколаєм І, але візантійські ієрархи (і, певно,
політики) таку вимогу відхилили, отже Фотій енергійно керував справами Східної Церкви ще кілька років,
доки з невідомої причини не посварився зі спадкоємцем Василія І, імператором Левом VI, прозваним Муд-
рим, який в 886 році позбавив його патріаршого престолу і змусив покинути Константинополь [38, с. 524];
у вигнанні, вірогідно, між 891 і 897 роками, Фотій і помер; Кевін Найт, єдиний з дослідників, називає навіть
точну дату, коли пішов з життя колищній патріарх – 6 лютого 897 року [36, с. 5–8]. Причини розриву ім-
ператора Лева з патріархом достеменно невідомі; О.О.Ва–сильєв, наприклад, дуже високо цінує особисті
якості спадкоємця Василія ІІ: «Імператор Лев VI, учень Фотія, не обдарований великим літературним тала-
нтом, написав декілька проповідей та церковних гімнів. Його основна заслуга полягає в тому, що він під-
тримував інтелектуальну атмосферу, створену Фотієм, чим забезпечив собі почесне місце в історії візантій-
ської освіти – він захищав і підтримував всіх вчених та літераторів, і в роки його правління імператорський
палац перетворювався іноді в нову Академію чи новий Ліцей» [7, прим. 163–164].
В роки, про які йдеться в нашому дослідженні, наукова діяльність і вища освіта зосередилися в Конста-
нтинополі, столиці імперії. Найвизначнішим діячем в обох зазначених галузях духовного життя вважається
енциклопедично освічений вчений Лев Солунський, який відомий ще як носій почесних співімен Матема-
тик, або Філософ; роки його життя – початок ІХ століття – 869 р. Саме він став реформатором візантійської
науки, збагативши її власними дослідженнями в галузі математики, фізики та механіки. Він же став голо-
вним організатором системи вищої освіти в Візантії, ще за часів правління імператора Михаїла ІІІ, корис-
туючись його підтримкою і відродивши Константинопольський університет як осередок переважно світсь-
кого просвітництва; імовірно, що і пізніше університетом опікувалися інші візантійські імператори – навряд
чи безпідставно вже згаданий учень і гонитель Фотія Лев VI отримав почесне ймення “Мудрий”. І це ціл-
ком зрозуміло, бо в цьому навчальному закладі на високому професійному рівні годували для громадської
діяльності чиновників, дипломатів і навіть воєначальників; звичайно, освіту в університеті могли отримати
переважно діти з аристократичних чи дуже заможних родин [25, с. 101–103]. До викладання граматики,
риторики та філософії там залучалися найосвіченіші люди – якийсь час, ще замолоду і, можливо, в перерві
між першим і другим патріаршеством, серед професорів університету був і Фотій. Слава університету без-
перевно зростала – сюди приходили здібні юнаки навіть з найвіддаленіших куточків імперії. Церква навіть
намагалася протидіяти такому розвитку переважно світської спрямованості навчального закладу і заснувала
кілька так званих “патріарших” шкіл в столиці і при провінційних монастирях, де готували для її потреб як
простих священиків так і майбутніх ієрархів. Фанатичні церковники навіть великого вченого і педагога Ле-
ва Математика намагалися звинуватити в язичництві та чаклунстві, від такого переслідування його позба-
вило лише заступництво імператорської влади.
Патріарх Фотій, звичайно, був насамперед релігійним діячем; отже на патріаршому престолі він мусив
підтримувати зазначену вище тенденцію; але водночас саме Фотій надихав і підтримував таку важливу для
слов’янства місіонерську і просвітницьку діяльність, яку вели в Східній Європі – Кирило (Костянтин), ко-
лишній учень Лева Математика і Фотія, а пізніше – і сам професор Константинопольського університету, та
його старший брат Мефодій; ці “солуньські брати” 863 року були відправлені візантійським імператором до
Моравії, де розпочали пропаганду християнства і допомагали тамтешньому князеві Ростиславу в його боро-
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОГО ЛИТЕРАТУРОВЕДЕНИЯ
45
тьбі проти німецьких феодалів [8; 16]. Ще перед початком своєї місії Кирило з братом створили на основі
грецького алфавіту слов’янську абетку, яку ми називаємо “кирилицею”. Вони ж переклали з грецької на
мову південних слов’ян кілька важливих для християнського богослужіння книг (уривки євангелічних текс-
тів, послання апостолів, книгу псалмів). Діяльність просітителів викликала активну протидію німецького
духовенства, яке звернулося за допомогою до вже згадуваного ворога Фотія – римського папи Миколая І;
братів звинуватили як єретиків, бо вони, на думку церковників, порушили один з догматів християнства –
вживати в службі Божій релігійні тексті лише на трьох мовах: єврейській, грецькій та латині. Викликаний
до Риму Кирило тяжко захворів і помер в 869 році, а Мефодій після ув’язнення до тюрми був посвячений в
сан архієпископа Моравії та Панонії, перекладав Біблію на мову південних слов’ян і разом з учнями продо-
вжував свою діяльність до самої смерті в 885 році [21, с. 86].
На особливу увагу заслуговує діяльність Фотія як церковного письменника: збереглася велика кількість
його присвячених догматичним питанням промов–гомілій і коментарів до старозаповітних та євангелічних
текстів, а також десятки листів, в яких висвітлені основні моменти його боротьби з папським Римом, а та-
кож деякі дипломатичні проблеми, якими він в різні часи опікувався [18, с. 380; 38, с. 529]. Втім, в цьому
дослідженні нас цікавить переш за все філологічна спадщина патріарха Фотія, яка, з огляду на вище наве-
дений нарис його життя, не могла бути на чільному місці. Проте за приблизно шістдесят років плідної праці
він написав величезну кількість творів різного спрямування та змісту, більшість яких в славнозвісному ви-
данні Patrilogia Graeca Ж.–П.Міня обіймаю (з паралельним перекладом на латину) три грубезні томи [1].
Для сучасного літературознавства досі зберігає виключне значення так званий “Миріобібліон” (інша назва
“Бібліотека”) Фотія – опис близько 400 грецькомовних творів античної та ранньовізантійської літератури, в
якому наведено як суто бібліографічні дані про книги (автор, назва, об’єм), так і, в багатьох випадках, – пе-
реказ змісту прочитаних автором чи, як припускають деякі дослідники [18, с. 379], його учнями літератур-
ного, або ж наукового чи теологічного твору. Вважається, що працю над цим твором Фотів розпочав ще до
першого свого патріаршества, коли він очолив дипломатичну місію візантійців до Багдаду, столиці арабсь-
кої Сірії. Про форму книги та причини звернення до неї в листі до свого брата Тарасія Фотій сказав сам
(цей лист іноді подається як передмова до “Бібліотеки”, і багато хто з науковців вважає його фіктивним,
створеним саме як передмова [7, с. 380]): «Коли в сенаті і царським указом мене було призначено послом
до ассірійців, ти, Тарасію, самий любий з моїх братів, прохав мене викласти тобі зміст прочитаних мною
в твою відсутність книжок, що дасть тобі, з одного боку, втіху в дні розлуки, яку ти тяжко переживаєш,
а з іншого – достатньо точне і разом з тим цілісне уявлення про твори, які ти не вивчав разом з нами (а це
– понад триста книжок без п’ятнадцятої частки їх, бо саме таке число випадково склалося за час твоєї
відсутності). Взявшись за їх опис, я, поважаючи твої завзятість та наполягливість, зробив це, можливо,
дуже повільно для твого полум’яного бажання і палкого прохання, але не для очікувань когось стороннього.
Перекази книг наводяться тому порядку, який для кожного твору підказала мені моя пам’ять, отже будь–
кому не складно буде розрізнити оповіді історичного характеру і ті, що мають іншу мету... Якщо ж тобі,
коли ти розпочнеш вивчати написане і дійдеш до суті, видасться, що деякі з творів переказані недостат-
ньо точно, то хай це тебе не дивує: адже для того, хто намагається утримати в пам’яті зміст окремого
твору і потім викласти його письмово, – це справа почесна, але я не впевнений, що легко запам’ятати і
точно переказати великий обсяг тексту, особливо коли після читання минув певний час... На нашу думку,
тільки те з прочитаного, що утримала пам’ять, має перевагу, а про те, що через свою легкість не омине
твоєї уваги, ми не дуже піклувалися щодо точності переказу. Якщо ж в наших переказах ти попри очіку-
вання знайдеш щось корисне, ти й сам в тому краще розберешся. Ця книга, без сумніву, допоможе тобі
згадати і утримати в пам’яті те, що ти прочитав і запам’ятав самостійно, знайи готівцем те, що ти
шукав в книжках, а також більш легко засвоїти те, чого ти ще не осягнув своїм розумом » [2, cod.1].
Щодо цього листа до Тарасія в поглядах дослідників існують суттєві розбіжності: перекладач фрагмен-
тів “Бібліотеки” на російську мову Л.А.Фрейберг вважала, що саме посольство до арабів було лише вигад-
кою Фотія, аби пояснити причини створення “Бібліотеки” [5, 427, прим.2]; втім, О.О.Васильєв висловив ін-
ше, прямо протилежне припущення, не маючи сумніву відносно того, що Фотій був–таки досить успішним
дипломатом, відвідував Багдад і мав майже дружні стосунки з арабським халіфом та еміром захопленого
арабами острова Кріт: «Один з його учнів, Миколай Містик, який в Х столітті теж став патріархом, писав в
листі до сина еміра, що Фотій “добре знав, що, незважаючи на різницю в вірі, яка іноді буває перешкодою,
мудрість, доброта та інші якості, що прикрашають людину і придають достоїнство її природі, приваб-
люють почуття тех., хто любить прекрасне; ось чому, попри різницю в віруваннях, він любив вашого ба-
тька, який теж відзначався такими якостями» [7, прим. 193].
У вітчизняному літературознавстві “Бібліотеку” Фотія, на жаль, вивчали лише побіжно і явно недоста-
тньо. Як суто бібліографічний твір Фотія всебічно і ретельно дослідив Б.А.Семеновкер [23], дійшовши ви-
сновку, що «аналіз тексту “Бібліотеки”, історія її створення, розробка і використання допоміжного апарату
свідчать, що завдяки багатству та різноманітності бібліографічних елементів і ступеню їх класифікації ця
пам’ятка візантійської писемності є видатною для ІХ століття» [23, с. 66]. Автор загальновідомої “Історії
Візантійської імперії” О.О.Васильєв, орієнтуючись на текст передмови до “Бібліотеки”, припускає, що у
Фотія вдома існувало щось на зразок “читацького клубу” для певного кола друзів, де молодь збиралася чи-
тати літературні твори різного змісту – світські та релігійні, язичницькі та християнські, і це було зумовле-
но вільним доступом друзів до багатої книгозбірні Фотія [7, с. 192].
Весь “Міріобібліон” сучасні дослідники та видавці поділяють на 280 розділів-кодексів, кожен з них мі-
стить переказ твору одного з 168 грецькомовних авторів, починаючи з Геродота; загалом – 99 світських
письменників. Менша половина кодексів (48%) – переказ творів християнських церковних істориків та От-
Павленко Л.В.
ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАТРІАРХА ФОТІЯ
46
ців Церкви. Дещо дивує те, що серед такого багатства книг майже відсутні перекази поетичних творів, хоч
іноді окремі поетичні рядки подаються як цитати. [37, с. 698–705; 35, с. 150–178].
Наведемо як приклад, зміст кодексу, присвяченого творчості письменника ІІ століття н.е. Лукіана з Са-
мосати: «Були прочитані “Фаларід”, “Розмови мертвих”, “Діалоги гетер” та інші твори, в яких Лукіан
майже всюди висміює еллінів, їх дурість та богобудівництво, їх схильність до розбещених вчинків, їх непо-
міркованість, маловірогідні та безглузді вигадки їх поетів, які й породили негідний державний устрій, плу-
танину і суперечливість в житті; він дорікає їх філософам за хвальковитий характер їх науки, бо в ній не-
ма нічого, окрім нескінченних переказів думок своїх попередників і пустої балаканини. Коротко кажучи,
Лукіан намагається написати грецьку прозову комедію. Сам же він, здається, з тих людей, які не дотри-
муються якихось певних принципів. Подаючи чужі думки в комічному і неподобному вигляді, він не вислов-
лює того, що він сам думає; хіба що хтось згадує його думку, що вірогідного судження не існує взагалі. Од-
нак мова його творів чудова, він користується словами різнобарвними, влучними, виразними; в майстерно-
сті поєднувати строгий порядок і ясність думки з зовнішнім блиском і розмірністю він не має суперників.
Зв’язність слів досягає у нього такої довершеності, що при читанні вони сприймаються не як слова, а як
солодка музика, яка, незалежно від змісту пісні, вливається до вух слухача. Коротко кажучи, повторюю,
чудовий у нього стиль, хоч він і не годиться для його сюжетів, які він сам призначив для сміху та жартів.
А те, що сам він належить до кола тих людей, які не мають певних переконань, стверджує і епіграма на
його твори, яка виглядає так:
Все це я, Лукіан, написав, добре знаючи дуроші предків.
Іноді глупством для декого мудрість здається сама.
Люди ніколи не мають бездоганно розумної думки;
Те, що цінуєте ви, іншим – дурниці смішні.»
Досить сувора оцінка творчості Лукіана у висновку Фотія цілком зрозуміла – адже він писав це як хри-
стиянин, вихований на повазі до ранньохристиянських текстів, а язичник Лукіан, розділяючи погляди філо-
софської школи кініків і атеїстичні переконання свого часу, за звичай кепкував над новими релігійно–
філософськими вченнями, особливо ж, наприклад, в сатиричному памфлеті “Александр, або Лжепророк” і
сатиричному діалогзі “Нігрін” – над проповідниками нового, християнського, вчення, яких він, почасти не-
безпідставно, вважав за пройдисвітів і обманщиків довірливих людей.
Особливоі уваги заслуговує зацікавленість Фотія такою жанровою формою античної і пізнішої язични-
цької літератури, як любовний і пригодницький роман. Саме завдяки переказам в “Бібліотеці” ми знаємо
сьогодні зміст роману Ямвліха “Фінікійська повість” [29] і фантастичного роману Антонія Діогена “Про
дива по той бік Фули”. Про це ми вже згадували в дослідженні творчості візантійського прозаїка Х століття
Симеона Метафраста [20, с. 306–307], принагідно звертаючи увагу читача на підвищення зацікавленості
візантійців такими формами прозового епосу, цитуючи при цьому письменника і філософа ХІ століття Ми-
хаїла Пселла, який високо цінував античний роман: «Ті, що читають книги про Левкіппу, про Харіклею, чи
про інші речі, які дають художню насолоду, заради веселої забави, нагадують мені людей, котрі будують
дім і готуються прикрасити його малюнками, прекрасним камінням та іншими принадностями ... ». Мож-
ливо, така зацікавленість романними формами повинна розглядатись, як своєрідна негативна реакція візан-
тійського масового читача на аскетизм і високу духовність агіографічної літератури, бо інакше важко зро-
зуміти розквіт любовної прози і поезії саме в формі роману, який ми спостерігаємо в найближчі наступні
століття існування візантійської держави.
Серед численних епіграм славнозвісної Палатинської Антології збереглася одна [AP, ІХ,203], присвя-
чена романові “Левкіппа і Клітофонт” письменника Еллінського Відродження Ахілла Татія, автор якої за-
лишається невідомим – її склав чи то вже згадуваний вище Лев Філософ, чи то патріарх Фотій:
Являє Клітофонта оповідь він нам,
Верх скромності у нім – Левкіппине життя.
Дивує всіх нас, як же прийняла вона
Принизливе остриження і люте побиття,
І, страшно мовити, – потрійну смерть.
Якщо ти, друже, хочеш скромним буть,
Відвертих сцен в романі не читай,
Тобі сприйняти треба думку головну –
немає справжнього кохання без вінця .
З огляду на все, сказане вище, про цікавість Фотія до любовного роману, можна припустити, що саме
він склав цю епіграму, маючи на меті на прикладі пригод і долі його персонажів зробити певні висновки і
дати настанови етичного характеру; більш вірогідно, що Лев Філософ, математик та фізик, був автором ін-
шої епіграми, присвяченої саме патріарху Фотію [AP, III, 255]:
Тричі нещасна, йди геть, Полігініє, з Музами разом!
Знайте, риторику я дуже тепер полюбив.
Фотія–архієрея, навчителя старших, зустрів я,
Вчень святих молоком він бо мене напоїв.
Інший цикл праць Фотія, так звана “Амфілохія” – листи патріарха до митрополіта кізікійського Амфі-
лохія – являє собою збірку запитань і відповідей на них, які стосуються переважно догматичних та церков-
но–історичних проблем. Для філологів він може бути цікавим лише як матеріал цитат з Біблії та творів От-
ців Церкви[35, с. 176]; втім, вчені, які вивчають історію грецької мови, можуть віднайти там немало свід-
ПРОБЛЕМЫ СОВРЕМЕННОГО ЛИТЕРАТУРОВЕДЕНИЯ
47
чень про зміни, внесені до неї літературою візантійського періоду. Більш цікавим в цьому відношенні, без-
перечно, треба вважати “Словник” (“Лексикон”) Фотія – капітальна збірка слів (переважно “класичного”
аттічного діалекту, розміщених у порядку грецького алфавіту і супроводжуваних достатньо докладним
тлумаченням з посиланнями на авторів, які це слово вживали.
Звернення Фотія до праці над словником навряд чи було випадковим – можливо, ця робота була
пов’язана з його викладацькою діяльністю в університеті ще до першого патріаршества і велася паралельно
зі створенням “Бібліотеки”[38, с. 27], коли при читанні якось художнього чи наукового твору зустрічалося
вже малозрозуміле для ІХ століття слово – чи то ім’я власне, чи то топонім – і його треба було пояснити
слухачам; побіжно записані тлумачення пізніше могли бути зведеними в єдиний кодекс, збережений для
нас часом (втім, все нові фрагменти “Словника” Фотія почасти віднаходять і в наш час серед старих руко-
писів в бібліотеках Старого і Нового Світу). Сам Фотій, як свідчить посвята “Словника” якомусь Фомі, про-
тоспафарію і архонту міста Лікостомія, називав свій труд «зібранням слів для використання ораторами та
логографами». Відносно дати створення “Словника” вчені ще не прийшли до єдиної думки – грецький до-
слідник К.Цанцаноглу пропонує точну дату – 838 рік, коли Фотій правив посольську місію до арабів і почав
працю над “Бібліотекою”, інші дослідники вдаються до припущення, що ця робота розпочалася ще в часи
співпраці Фотія з Левом Філософом і Кирилом–Костянтином [35, с. 162–165].
Треба зазначити, що в роки “Візантійського Відродження” лексикографія дуже стрімко розвивалася:
для наукових потреб могли використовуватись словники Гезіхія Олександрійського, того ж таки Фотія, а
пізніше – ще й Іоанна Цеца, Євстафія Фессалонікійського, Максима Планида і його учнів, таких як Фома
Магістр, Мануїл Мосхопул, Димитрій Трикліній. В останні роки існування Візантійської імперії в широко-
му вжитку був укладений в Х столітті етимологічний та біографічний словник невідомого автора “Свіда”
або “Суда”, який містить бл. 30 тис. статей і на який літературознавці ще й досі посилаються в своїх дослі-
дженнях. Варто підкреслити, що саме в ці часи в візантійській філології почалося протиставлення грамати-
ки і власне філології в більш широкому розумінні цього терміну; «граматика» тоді розглядалася як суто
технічна наукова дисципліна, а «філологія» ставила головним своїм завданням збереження в чистоті старо-
житного культурного надбання, підготовку коментарів до творів античних авторів – тобто скеровувала
свою увагу на, так би мовити, «культурний» аспект мовних явищ. Жоден сучасний видавець чи коментатор
текстів античних авторів не може в своїй праці оминути “Словник” Фотія, який іноді допомагає реконстру-
ювати текст втраченого твору стародавнього письменника чи поета чи, принаймні, зробити певні припу-
щення щодо його сюжету, як про це свідчить, наприклад, праця Мемнона, присвячена дослідженню фраг-
ментів трагедій Есхіла і дозволяє сьогодні певноє мірою скласти уявлення про зміст і сценічні особливості
втрачених трагедій “Прометей Вогненосець” та “Звільнений Прометей” [36]. Шанобливе визнання чекало
на Фотія вже в найближчі століття після його смерті. Філософ, поет та історіограф Михаїл Псел (1018–
1097), ставши ченцем, засуджуючи Фотія як схизмата, але високо цінував його праці: в одному з рукописів
Фотія учень Пселла Феофілакт Ахрідський записав епіграму свого вчителя, яка віддає належне Фотію як
культурному діячеві та письменнику. Перекласти її на українську мову – досить складно, оскільки текст
побудований на використанні лексеми φώς – “світло” в різних іменних та дієслівних формах [в тексті оригі-
налу: τό φώς τό θείον, Φώτιε, δεδεγμένος / ποιμήν ’εδείχθης φωσ–φόρος Νέας ‘Ρώμης, / ‘ήν φωτίσας κάλλιστα
πράξει καί λόγω, / ‘ώς φώς ’ανήλθεν είς ’ανέσπεραν φάος]:
Світло божественне отримавши, Фотію-отче,
Пастиром світлим для Риму Нового ти став;
Ти просвітив його словом прекрасним та ділом
І невечірнього світла даром своїм досягнув.
Філологічна складова багатогранної діяльності Фотія як в вітчизняному, так і в зарубіжному літерату-
рознавстві всебічно ще не вивчена, і наша публікація може розглядатись лише як перший приступ до вирі-
шення цього непростого завдання.
Джерела та література
1. PHOTII PATRIARCHAE. Opera omnia / Edidit J.–P.Migne // Patrologiae cursus completes. Series Graeca. –
Vol.101–103. – Turnholt, 1864 (1900, 1903).
2. PΗΟΤΙΙ Bibliotheque / Ed. par R.Henry, t. I–VIII. – Paris: Belles Lettres, 1959 – 1977.
3. PΗΟΤΙΙ Epistulae / Ed. B.Lourdas et L.G.Westerink – vols. 1–6 – Leipzig: Teubner, 1983–1987.
4. PΗΟΤΙΙ Lexicon. Vol.I (A–Δ) / Ed C. Theodoridis – Berlin: de Gruyter, 1982.; Vol.II (E– Ω) / Ed. R.Porson –
Cambridge: Cambridge UP, 1822.
5. ФОТИЙ, патриарх Константинопольский. Похвальное слово христолюбивому владыке Василию (пер.
С.С.Аверинцева); Множество книг или Библиотека (пер. отдельных кодексов Л.А.Фрейберг) / Статья и
комм. Л.А.Фрейберг // Памятники византийской литературы IX–XIV веков – Москва: Наука, 1969. – с.
39–47.
6. БЫЧКОВ В.В. Малая история византийской эстетики – Киев: «Путь к истине», 1991. – 407 с.
7. ВАСИЛЬЕВ А.А. Лекции по истории Византии. – Т. 1.: Время до эпохи крестовых походов (до 1081 го-
да). – Пг., 1917 .
8. ГЕОРГИЕВ Е. Кирил и Методи – основоположници на славянские литератури – София, 1969. – 674 c.
9. ГРАБАРЬ–ПАССЕК М.Е. Античные сюжеты и формы в западно–европейской литературе – Москва:
Наука, 1966. – 319 с..
10. ДИЛЬ Шарль. История Византийской империи / Пер. с франц. А.Е.Рогинской – Москва: Изд–во ино-
странной литературы, 1948. – С.71–98.
Павленко Л.В.
ФІЛОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ВІЗАНТІЙСЬКОГО ПАТРІАРХА ФОТІЯ
48
11. ДИЛЬ, Шарль. Византийские портреты. – Часть I. – / Пер. с франц. М. Безобра зовой – Москва: Искус-
ство, 1994. – С. 96–170
12. ДОСТАЛОВА Ружена. Византийская историография (характер и формы) // Византийский временник –
Москва, 1982. – N 43. – с.22–34.
13. КАЖДАН А.П. Книга и писатель в Византии. – Москва: Наука, 1973. – с. 139–143.
14. КАЖДАН А.П. Социальные и политические взгляды Фотия // Ежегодник Музея истории религии и
атеизма. – Т. 2. – М. – Л., 1958. – с. 107–136.
15. КОТЛЯР Н.Ф. Древняя Русь и Киев в летописных преданиях и легендах. – Киев: Наукова думка, 1986.
16. ЛЕБЕДЕВ А.П. Церковная историография в ее главных представителях с ІV–гo века по XX. – М., 1898.
17. МЕДВЕДЕВ И.П. Византийский гуманизм XIV–XV венков. – СПб.: Алетейя, 1997. – 342 с.
18. МЕЙЕНДОРФ, Иоанн. Введение в святоотеческое богословие – Клин: Фонд Христианская жизнь, 2001
– с. 377–384.
19. ПАВЛЕНКО Л.В. Византийская литература: книга для учителя – Части 1–2 – Сим ферополь: Библиоте-
ка Таврика, 203–205. – 175, 146 с.
20. ПАВЛЕНКО Л.В. Симеон Метафраст и традиции античной романистики // ΣΤΕΦΑΝΟΣ: сборник науч-
ных трудов к юбилею М.Н.Славятинской – Москва: Рос НОУ, 2005. – С.301–309.
21. ПАЛЬМОВ И.С. Цареградский патриарх Фотий и его отношение к современному ему славянству –
Спб, 1891.
22. РОССЕЙКИН Ф.М. Первое правление Фотия, патриарха константинопольского. – Сергиев Посад,
1915.
23. СЕМЕНОВКЕР Б.А. Первый реферативный сборник: «Библиотека» Фотия // Библиографические па-
мятники Византии – Москва: Археографический центр, 1995. – С. 47–66.
24. ТОЛОЧКО П.П. Древний Киев. – Киев: Наукова думка, 1983. – С. 26–29.
25. УДАЛЬЦОВА З.В. Византийская культура. – Москва: Наука, 1988. – 288 с.
26. УCПЕНСКИЙ Ф.И. История Византийской империи. – Т. 3. – Период македонской династии. – Моск-
ва:АСТ, 2005. – 797 с.
27. ФРЕЙБЕРГ Л.А. Византийская поэзия IV–X веков и античные традиции // Византийская литература: сб.
статей – Москва: Наука, 1974. – С. 24–76.
28. ЧАЛОЯН В.К. Восток – Запад (преемственность в философии античного и средневекового общества) –
Москва: Наука, 1968. – 213 с.
29. ШЕВЧЕНКО Л.И. Топические черты греческого романа в “Вавилонской повести” Ямвлиха // Вестник
Ленингр.ун–та, серия ист., язика и лит. – Л., 1972. – № 14, вып.3. – С.104–113.
30. ШЕЙНЭ, Жан–Клод. История Византии / Пер. с франц. – Москва:Астрель, 2006. – 158 с.
31. DVORNIK F., The Photian schism. – Cambridge: Cambridge UP, 1970. – 217 p.
32. DVORNIK F. Photian and Byzantine ecclesiastical studies. – London, 1974. – 493 p.
33. HAEGG Thomas. Photios als Vermittler der antiken Literatur – Oslo, 1948. – 444 s.
34. HAEGG Thomas. Photius at work: evidence from the text of Bibliotheca // Greek, Roman and Byzantine
studies. –L., 1973. – Vol. 1–2. – p. 213–222.
35. HALKIN F. La date de composition de la «Bibliotheque» de Photius remise en question. // Analecta
Bollandiana, – Paris, 1963. – T. 81, Fasc. 3–4. – p. 414–417.
36. KNIGHT, Kevin. Photius of Constantinople. // Catholic Enzyclopaedia / http: //catholic enzyclop/187 – 9 p.
37. LEMERLE, Paul. Le premier humanisme byzantin. Notes et remarques sur enseignement et culture a` Byzance
des origins au X–e siecle. – Paris: Presses universitaire de France, 1971 (пер. на новогрецьку – Άθήνα:
Εθνική Τράπεζα, 1981).
38. MEMNON, Herbert W.S. Aeschylus, frg. 57–154. / Translat.wuth notes // Theoi E–Texte, 2000–2007. – 217
p.
39. ZIEGLER Кonrat. Photios. // Real–Enzyklopaedie Pauly–Wissowa–Kroll – Stuttgart, 1941. – col. 693 sqq.
40. ΚΡΟΥΜΠΑΧΕΡ, Κάρλ. Ιστορία της Βυζαντινής λογοτεχνίας / Μεταφρ. Γ.Σωτηριάδου. – τ. Α΄ – Αθήναι:
Πάπυρος, s.a. – σ. 521–532.
41. ΖΑΚΥΘΝΟΣ, Διονύσιος Α. Βυζaντινή ίστορία: 324 – 1071. – Άθήνα – Γιάννινα, 1989. – 653 σ.
Науменко Н.П., Гавришева Г.П.
РОЛЬ И МЕСТО ГОНКУРОВ В ПРОЦЕССЕ ФОРМИРОВАНИЯ
ФРАНЦУЗСКОГО РОМАНА ВТОРОЙ ПОЛОВИНЫ XIX ВЕКА
Братья Гонкуры, Эдмон (1822–1896) и Жюль (1830–1870) принадлежат к числу полузабытых нашим
читателем имён французской литературы XIX века. В нашей стране, в частности, в советский период, имело
место по идеологическим причинам замалчивание их творчества, которое непременно квалифицировалось
как упадническое, буржуазное, не заслуживающее серьезного внимания. Современный российский иссле-
дователь М.В. Толмачев отмечает, что отечественное академическое литературоведение немало потруди-
лось над тем, чтобы со страниц различных научных, учебных и справочных изданий творчество Гонкуров
предстало в аспекте упадка и деградации [1].
Подобная ориентация в продолжение многих десятилетий объясняет отсутствие объективных исследо-
ваний о творчестве братьев Гонкуров на постсоветском пространстве. В этом контексте интерес к их твор-
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-24740 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1562-0808 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T15:48:35Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Павленко, Л.В. 2011-07-23T21:01:41Z 2011-07-23T21:01:41Z 2008 Філологічні студії візантійського патріарха Фотія / Л.В. Павленко // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 138. — С. 42-48. — Бібліогр.: 41 назв. — укр. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24740 uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Культура народов Причерноморья Проблемы современного литературоведения Філологічні студії візантійського патріарха Фотія Article published earlier |
| spellingShingle | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія Павленко, Л.В. Проблемы современного литературоведения |
| title | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія |
| title_full | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія |
| title_fullStr | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія |
| title_full_unstemmed | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія |
| title_short | Філологічні студії візантійського патріарха Фотія |
| title_sort | філологічні студії візантійського патріарха фотія |
| topic | Проблемы современного литературоведения |
| topic_facet | Проблемы современного литературоведения |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/24740 |
| work_keys_str_mv | AT pavlenkolv fílologíčnístudíívízantíisʹkogopatríarhafotíâ |