Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр.
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Культура народов Причерноморья |
|---|---|
| Datum: | 2008 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Кримський науковий центр НАН України і МОН України
2008
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25038 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. / Г.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 143. — С. 91-98. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860171459605823488 |
|---|---|
| author | Васильчук, Г.М. |
| author_facet | Васильчук, Г.М. |
| citation_txt | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. / Г.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 143. — С. 91-98. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Культура народов Причерноморья |
| first_indexed | 2025-12-07T17:58:39Z |
| format | Article |
| fulltext |
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
91
формирования национальной интеллигенции получившее светское государственное образование.
Источники и литература
1. Государственный архив АРК (ГААРК), ф. 100, оп. 1, д. 1346.
2. ГААРК, ф. 100, оп. 1, д. 2360.
3. ГААРК, ф. 111, оп. 1, д. 5.
4. ГААРК, ф. 111, оп. 1, д. 8.
5. Ганкевич В.Ю. Очерки истории крымскотатарского народного образования (реформирование этнокон-
фессиональных учебных заведений мусульман в Таврической губернии в XIX – нач. ХХ века). – Симфе-
рополь: Таврия, 1998. – С.162.
6. Правила о мерах к образованию населяющих Россию инородцев, высочайше утвержденные 26 марта
1870 года// мир ислама. – 1913. – Т. 2, вып. 4 – С. 260-267.
7. Проект устройства образовательной части у крымских татар, составленный членами учебного ведомст-
ва, приглашенными к участию в учрежденной на сей предмет, и исправленный согласно с мнением татар
и других членов комиссии// сборник документов и статей по вопросу об образовании инородцев. – СПб:
Изд-во тип. Товарищества «Общественная польза», 1869. – С. 146-156.
8. Сборник документов и статей по вопросу об образовании инородцев. – СПб: Изд-во тип. Товарищества
«Общественная польза», 1869.-522 с.
9. Открытие Симферопольской татарской учительской школы // Одесский вестник. – 1872, 23 декабря. – №
105.
10. Прохоров Д.А. И.И. Казас – инспектор Симферопольской татарской учительской школы.// Материалы
по археологии, истории и этнографии Таврии. – Симферополь, 2003-вып. Х-С. 599-621.
11. Змерзлый Б. В. Крымские татары в системе народного образования Крыма начала 20-х гг. XX в. // акту-
альные вопросы истории крымских татар.I научные чтения. Симферополь-Бахчисарай, 10-12 апреля
2002 г. – Симферополь-Бахчисарай, 2002. – С.37-40.
Васильчук Г.М.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ ТА ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ
В СРСР 1920–30-Х РР
Російська історична наука, долаючи «кризу», яка виникла наприкінці 80-х – початку 90-х рр., розвива-
ється на засадах своєрідного методологічного плюралізму, спираючись на ґрунтовну джерельну базу. Де-
монтаж марксистсько-ленінської методології відбувався на теренах колишніх радянських республік, істо-
рики яких формували власні концепції висвітлення минулого. Пошук альтернативної методології, котрий
припадає на першу половину 90-х рр., супроводжувався дискусіями, спростуванням старих і формуванням
нових ідеологем. На цю обставину та специфіку пострадянського історіографічного дискурсу звертали ува-
гу відомі російські історики – А.Н. Сахаров, Г.О. Бордюгов, В.Г. Афанасьев, Г.Д. Алєксєєва, Ю.Л. Дьяков,
Д.О. Поляков, В.П. Данилов [1]. Вони критично оцінювали історіографічну ситуацію, вибудовували перс-
пективи розвитку історичної науки, визначалися з проблемно-тематичними пріоритетами, концептуальни-
ми, світоглядними і суто методологічними аспектами. Російських істориків не влаштовувала «струнка соці-
альна система історичних уявлень», притаманна радянській історіографії, позаяк вона «стала канонічною»
[2]. Пострадянська історіографія, перший етап формування якої припав на 1989–1990 рр., коли за вислов-
люванням Г.О. Бордюгова «політична кон’юнктура» та інерція минулого «ніжно викручувала нам руки»
[3], вирізнялася перебудовним радикалізмом щодо висвітлення радянської історії та еволюційним освоєн-
ням теоретико-методологічних надбань світової науки.
Радянська політична система, основою якої була комуністична партія, перестала існувати, тому відбув-
ся не лише перегляд теорії історичних досліджень, а також їх пріоритетів. Для з’ясування маловідомих сто-
рінок соціально-політичної історії, особливо радянського періоду, необхідні були нові архівні джерела, які
активно досліджували історики у пошуках історичної правди, зосереджуючись на фактологічних підходах,
принципах історизму, об’єктивності, формуючи нову історіографічну базу традиційних наукових пріорите-
тів – висвітлення непу, аграрних відносин, колективізації, політики розкуркулення. Змінювалося не «об-
личчя» науки [4], а її експериментальна база. Сучасні історики займалися ревізією міфів і догм про минуле.
Політологічні теорії, які виникли на Заході багато років тому, почали проникати в історіографічний
простір Росії, оголений перебудовними процесами початку 90-х рр. Нехтуючи власним досвідом конкрет-
них методик історичних досліджень, учені-суспільствознавці почали запозичувати пізнавальні технології
сучасної західної соціології та політології. Зокрема, для суспільних наук пострадянського періоду стала мо-
дною концепція «школи тоталітаризму», яка слугувала для них методом історичного пізнання радянського
суспільства. Вони ототожнювали не розрізняючи онтологічні та гносеологічні аспекти, аналізуючи реалії
соціально-економічних та політичних відносин. Так, на початку 90-х рр. висвітлення історії здійснення жо-
втневої революції сприймалося деякими істориками як «шлях до тоталітаризму» [5]. Об’єктом і предметом
наукового дослідження стали тоталітарна держава і суспільство, які висвітлювалися в контексті масових
репресій, політичної цензури і розкриття феномену сталінізму, хоча траплялися спроби з’ясувати похо-
Васильчук Г.М.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ
ТА ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В СРСР 1920–30-Х РР
92
дження самої ідеології тоталітаризму. Визнаючи апріорі тоталітарну природу функціонування суспільства,
дослідники вибудували і відповідну концепцію наукового пізнання, порушивши принципи інтелектуальної
історії, специфіку методології історії. Теорія тоталітаризму, на переконання В.С. Ізмозика та Н.Б. Лебіної,
неспроможна вичерпно охарактеризувати багатоаспектні «суспільні явища, характерні для 20–30-х рр.» [6]
Поняття «тоталітаризм», як зазначає О.В. Голубев [7], стало загальновживаним, проте його варто викорис-
товувати для з’ясування «конкретної історичної реальності радянської доби», позаяк спочатку використо-
вували його синонім «командно-адміністративна система».
Теорія тоталітаризму мала прихильників та опонентів. Відомий російський історик А.С. Сенявський
вважає суперечливими ідеї «тоталітарної школи», згідно якої радянське суспільство відноситься до «тоталі-
тарної моделі лівої модифікації» [8]. Він не погоджується з тезою про те, що все ХХ ст. проходило під
«знаком тоталітаризму», а сам термін вважає лише «робочим інструментом», позаяк концепція тоталітари-
зму є «вузькою» пізнавальною технологією в арсеналі історичної науки, яка позбавлена ознак універсаль-
ного методу. Її застосування дозволяє виставити своєрідний діагноз суспільно-політичного життя, відтак
радянська система була лише одним з різновидів авторитарної держави, влада якої нав’язала суспільству
ідеологію і відповідні цінності, партія монополізувала все і вся. Суспільство і держава стали близнюками,
демонструючи феномен абсолютного тоталітаризму.
Російська історіографія сприйняла сучасні концепції модернізації, цивілізаційного підходу, хоча вони
не потрапили до посібників з методології історії, які з’явилися на початку ХХІ ст. [9] Історична наука ви-
явила певний консерватизм, захищаючи класичні принципи і методи дослідження, а новітні пізнавальні
технології (модернізм, глобалізм, повсякденність, тоталітаризм) лише апробовує на конкретних «ділянках
історії». Вони існували на Заході, перебуваючи в арсеналі західної політології, соціології, представляючи
так звані «некласичні підходи», зумовлені на думку Н.М. Дорошенка, «намаганням подолати марксистську
інтерпретацію історії» [10], характерні для середини ХХ ст. (математично-кібернетичні, інформаційно-
кібернетичні, культурно-інформаційні моделі тощо). Проаналізувавши праці представників «неокласичних»
і «постнеокласичних» підходів, Н.М. Дорошенко виокремив тенденцію пошуку істориками «системного
підходу», тобто «створення історичної синергетики і синергетичного стилю мислення» [11]. Він звернув
увагу, «з філософської точки зору», на концепцію В.П. Брянського, котрий розглядає соціальну організацію
на трьох рівнях: онтологічному (у формі диференціацій та інтеграції соціальних інститутів (установ), гно-
сеологічному (у формі диференціацій та інтеграції знання) і аксіологічному (у формі диференціацій та інте-
грації цінностей). Така теоретична парадигма, на його думку, поглиблює обґрунтування методів пізнання
історії в онтологічних, гносеологічних, логічних, аксіологічних аспектах. Абсолютизація одного або ігно-
рування іншого, як слушно зауважує Н. Дорошенко, «призводило і призводить до кризи в історичній нау-
ці». Підсумовуючи наукову літературу з питань методології історії, він прогнозує два підходи вивчення іс-
торії в ХХІ ст.: універсального, у формі єдиної «інтегративної теорії історичного процесу»; антицивіліза-
ційного (модернізаційного). Реалії сучасного історіографічного дискурсу в Росії, особливо з проблем соціа-
льної та політичної історії ХХ ст., свідчать про наявність різних підходів – класичного і неокласичного, мо-
дерністського, цивілізаційного, антицивілізаційного, глобалістського. Методологічний плюралізм в кон-
тексті теорії знаходить свою нішу для відповідної інтерпретації, але значно складніше дається їх конкретне
застосування.
Суперечливість «теорії модернізації» в історичному дослідженні полягає в тому, що онтологічні і гно-
сеологічні аспекти дуже тісно переплітаються, відтак втрачається її прагматична пізнавальна роль. Історик
А.С. Сенявський вважає модернізацію – переходом від традиційного сільського до індустріального і одно-
часно міського суспільства [12]. Він фактично використовує елементи класичного методу історичного ана-
лізу з виразними ознаками формаційного підходу, тобто зміни стану суспільного розвитку. «Теорія модер-
нізації, – наголошує вчений, – побудована на ідеї відставання Росії від західної цивілізації, у тому числі со-
ціально-економічних, культурних, політичних процесах» [13]. Він не заперечує використання «категорії
модернізації», а також побудованих на ній концепцій, але вважає їх надто «аморфними та історично некон-
кретними», які можна однозначно застосовувати до «петровської епохи» і «радянського періоду». Не ви-
ключають один одного модернізаційні і цивілізаційні підходи, відтак їх прагматичне використання має кон-
кретні історичні події, явища, процеси. Їх загалом вдало реалізував В.Г. Вишневський, оцінюючи розвиток
російського і радянського суспільств з точки зору «консервативної модернізації» в СРСР [14].
Історико-філософська думка у ХХ ст. висунула чимало теорій, які суттєво вплинули на розвиток гума-
нітарних і навіть прикладних наук. теорія модернізації посіла тут одне з ключових місць, але переважно на
Заході, починаючи з другої половини ХІХ ст., вибудувавши відповідний методологічний ряд. Сучасна ро-
сійська історіографія намагається її адаптувати протягом 90-х рр. ХХ – початку ХХІ ст. Модернізаційний
підхід, на переконання В.М. Тевельова [16], допомагає збагнути трансформації традиційних цінностей,
структур, але він виявив себе найпродуктивніше в соціології Цей підхід має пізнавальні функції, прикладне
значення, але сама теорія модернізації вибудувана «в рамках методології однолінійного прогресивізму і
моністичної інтерпретації історії, породженої синдромом безальтернативності» [17].
З’ясовуючи сучасні концепції пізнання, дослідники виокремлюють три соціологічні макротеорії: фор-
маційну, цивілізаційну і модернізаційну. Їх виносять за «межі власне історичної науки», але застосування
подібних підходів дозволяє «вписати» конкретне суспільство в контекст загальносвітової історії через уні-
версальні закономірності суспільного розвитку (стадіальний підхід), або через соціокультурне розмаїття су-
спільств як цілісності (цивілізаційний підхід) [18]. Зокрема, Н.А. Проскурякова дослідила особливості ме-
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
93
тодологічного плюралізму в російській історіографії, зосередившись на теоріях модернізації і цивілізації, їх
сприйняття і спростування істориками різних поколінь та напрямків. Методологічна ситуація, на її думку,
характеризується наявністю в історіографії оновленого формаційного підходу, розробок цивілізаційного
методу, співіснування обох парадигм, освоєння модернізаційних теорій. Критика формаційного підходу і
пошук макромоделей пояснення історичного процесу висунули на авансцену концепції модернізації і циві-
лізаційності. Дослідниця зазначає, що початок переходу від формаційного універсалізму до цивілізаційного
плюралізму, тобто до ідей багатовекторності історичного розвитку заклав І.Д. Ковальченко у 90-х рр. Мак-
роісторичні парадигми продовжували розвивати інші вчені, змагаючись у тлумаченнях поняття «цивіліза-
ція», апелюючи до культурологічного підходу, відтак цивілізація розглядається як соціокультурна спільно-
та, яка формується на основі універсальних цінностей, що виявили себе у світових релігіях, системах мора-
лі, права, мистецтва.
Суспільствознавці теоретично обґрунтували сучасні підходи, але не випрацювали конкретного механі-
зму їх застосування. Теорія цивілізаційного підходу характерна для визначення стану суспільства, проте не
називає критерії його зрілості, обмежуючись географічним фактором та деякими соціокультурними ознака-
ми (євразійська цивілізація тощо). Виразно постає неузгодженість теоретичного обґрунтування «цивіліза-
ційної парадигми», та її конкретного застосування в історичних дослідженнях. Варто історикам вдатися до
прикладного використання теорії модернізації чи цивілізації, то одразу виникають оціночні характеристики
(«імперська модернізація», «псевдомодернізація», «консервативна модернізація» тощо), тобто онтологічний
аспект нівелює гносеологічний. Визначення «європейська цивілізація» чи «євроазійська», якщо не дослі-
джувати соціокультурні, економічні, політичні відносини, залишатимуться гучними і привабливими макро-
оцінками.
Російські дослідники використовують пізнавальні концепції постмодерну для з’ясування історичних
явищ, змін, подій. Вони були сформовані на Заході наприкінці 70-х рр. для інтегральної характеристики су-
часного постіндустріального, інформаційного суспільства з виразними ознаками цивілізаційності, але їх пе-
реважно використовували в якості методології для вивчення культури, психології, мови. Постмодернізм на-
був статусу культурологічної і філософської теорії, відтак його гносеологічну базу становлять філософсько-
культурологічні підходи [19]. Історики уникають постмодерністських теорій, які суперечать традиційним
методам історичних досліджень, позаяк суспільство постає у постмодерністів поза історією, а «теоретизу-
вання про соціальний світ» вихолощує реальні процеси. «Постмодерністський інтелектуальний настрій на
відмову від істини, від суті, від визнання закономірностей історичного процесу, – наголошує Ю.В. Ірхин, –
породив скептичне відношення до можливості теоретичного обґрунтування шляхів розвитку суспільства»
[20]. На думку інших дослідників постмодерністські теорії можна використовувати для аналізу соціуму,
держави, цивілізації [21], але їх обмаль в історіографічних дослідженнях конкретних проблем історії 20–30-
х рр.
Історична наука в Росії, судячи з аналізу тематики захищених кандидатських і докторських дисертацій,
вирізняється від радянської розмаїттям проблем та методологією їх висвітлення. Аграрна історія, яка зали-
шається пріоритетним напрямком наукових досліджень, зазнала суттєвого перегляду теоретичних основ та
фактологічних аспектів. Історики, спираючись на нові архівні джерела, почали вивчати голод 1932–1933 рр.
На території РСФРР, виявляти їх та друкувати збірники документів і матеріалів про здійснення колективі-
зації та політики розкуркулення, з’ясовувати демографічні та соціально-економічні наслідки масового полі-
тичного терору держави проти селян. Перелічені проблеми багатьма істориками віднесені до складових со-
ціальної політики держави, хоча функціональні складові соціальної історії висвітлюються деякими істори-
ками в контексті модерної теорії повсякденності – нового для традиційної історіографії напрямку. Перева-
жна більшість фундаментальних праць присвячено з’ясуванню відносин влади і суспільства, дослідження
яких відбувається під впливом концептуальних положень теорії тоталітаризму.
Історія соціально-економічного розвитку 20-х рр. розглядається російськими істориками в контексті
непу, хоча з’явилися й інші напрямки наукових досліджень. Новітня історіографія непу має десятки моно-
графій, сотні статей, близько тридцяти дисертацій, захищених російськими ученими протягом 1991–2006
рр., тобто вона дуже урізноманітнилась порівняно з радянською. Вона вирізняється також від української,
хоча спостерігаються деякі спільні тенденції, особливо у з’ясуванні історії політичних відносин. Російські
історики започаткували дослідження структурно-функціональних складових політичної системи періоду
непу. Одним з основних дослідників «непівського суспільства» є Є.Г. Гимпельсон [21]. Загалом історіогра-
фічні джерела, тобто монографічні та особливо дисертаційні дослідження, заслуговують окремого пробле-
мно-теоретичного розгляду, відтак зосереджусь лише на тих, які з’явилися нещодавно, а головне мають
безпосереднє відношення до історіографії історії соціально-політичних та культурно-духовних відносин 20-
х рр.
Історіографія непу виявилася своєрідною реакцією на перебудовні процеси в суспільстві початку 90-х
рр., коли історики намагалися знайти готові рецепти на виклики часу, зумовлені трансформацією радянсь-
кої політико-економічної системи. На середину 90-х рр. З’явилися перші історіографічні розвідки, які під-
сумовували перший стан вивчення основних проблем непу російськими істориками. Їхніми авторами були
представники середнього покоління історіографів, за винятком М.М. Горінова [22], статті і доповіді яких
виходили в регіонах, тобто спостерігалося переміщення до регіонів [23].
Перша половина 90-х рр. в історіографії непу стала перехідною ланкою, упродовж якої спостерігалася
інерція радянської історіографічної школи, а з другого боку й еволюційне відмирання її концептуальних
складових та фактологічних пріоритетів, скасування різних табу на проблематику. В історіографічних огля-
дах наукової літератури домінувала бібліографічна описовість, усталена традиція висвітлення непівської
Васильчук Г.М.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ
ТА ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В СРСР 1920–30-Х РР
94
тематики з її пріоритетами – аграрної сфери, промисловості, торгівлі.
У 1999 р. вийшла монографія І.Б. Орлова [24] – історіографа непу, котрий критично і системно проана-
лізував сучасну російську історичну літературу. Книга не є суто історіографічним дослідженням, а насам-
перед історико-теоретичним, позаяк її автор з’ясовує концептуальні ознаки непу, його сутність, реформа-
ційний потенціал, альтернативність і системність непівської «моделі», суперечливість елементів. Він нама-
гається спростувати точку зору західної історіографії про те, що неп – це «політичний міф». Розділи моно-
графії – «Від «монометодології» до нової синергетики», «Нове народження теорії альтернатив», «Сутність і
хронологічні рамки «двосутнісного непу» стосуються теоретико-методологічних проблем висвітлення бі-
льшовицької економічної модернізації. Учений погоджується з економістом О. Лацісом про те, що в істо-
ричних дослідженнях непу переважав формаційний підхід, а загальноцивілізаційний ніхто з істориків не за-
стосовував, але не заперечує пізнавальних можливостей першого. «Звичайно, – наголошує Ігор Борисович,
– спроба поставити питання ребром про придатність наразі старої формаційної теорії з її тлумаченнями со-
ціалізму і капіталізму є надто запізнілою. Однак формаційний підхід, як і решта, має повне право і реальні
можливості посісти власне місце серед історичних методів» [25]. Кожен метод історичного пізнання вико-
нує притаманну йому функцію, що дуже важливо для з’ясування складових непу, його організаційних час-
тин. «За такого підходу, – переконаний Орлов, – немає місце протиставленню різних груп істориків: загаль-
на теорія історичного знання вибудовується «знизу», на основі вивчення різних сторін непу, а не орієнту-
ється на філософські чи соціологічні схеми» [27]. Російський дослідник фактично закликав колег поверну-
тися до принципу історизму, не заперечуючи пізнавальних можливостей загально-соціологічних підходів.
Досліджуючи історичну наукову літературу про альтернативність непу, Орлов визнав безперспектив-
ною протистояння двох парадигм – «оптимістичної» та «песимістичної» – бухарінської концепції непу і
сталінської теорії модернізації. В історіографії непу теорія альтернатив виникла наприкінці 80-х – початку
90-х рр., але згодом від неї відмовилися, що засвідчило факт подолання інерції радянської історичної шко-
ли.
Новим напрямком розвитку сучасної російської історіографії непу є його системне вивчення, тобто
з’ясування функціональних складових – елемент, структура, середовище, підсистема, а також залучення
модерних системно-структурних підходів. Питання про системність непу жваво дискутувалося серед істо-
риків, яке стало предметом самостійного дослідження, виокремившись в специфічний напрямок. У зв’язку з
цим з’явився сумнів стосовно цілісності економічної політики. Розділи монографії Орлова були опубліко-
вані на сторінках фахових періодичних видань [28], у колективних роботах [29], які узагальнили науково-
історичні дослідження непу, систематизували історіографію, виокремили та проаналізували її нові напрям-
ки.
У 2006 р. вийшов збірник статей про економічні політичні і соціокультурні аспекти непу [30]. Зокрема,
до економічних проблем були віднесені – багатоукладність, ринок і його державне регулювання, система
планування, податкова політика і підприємництво, воєнна промисловість, авіапромисловість, іноземні фір-
ми, реформи управління залізничним транспортом. Політичну складову представлено наступними тематич-
ними блоками: легітимність радянського законодавства, правовими аспектами діяльності акціонерних това-
риств, політичні еліти і режим, громадські організації, регіональні управлінські еліти, політичні інтереси
населення міської провінції. Соціокультурний аспект увібрав підрозділи, присвячені з’ясуванню основних
проблем демографічної політики, розвитку міської сім’ї, діяльності селянської сім’ї, трудовим відносинам,
соціально-трудовим конфліктам, «непівській повсякденності», рефлексіям західної інтелігенції 20-х рр. про
непівську Росію.
Теоретико-методологічні та історіографічні питання непу висвітлювали автори першого розділу –
А.С. Сенявський про сучасні підходи та перспективи вивчення нового курсу більшовиків [31],
В.П. Данилова про розуміння непу [32], а також І.Б. Орлова про регіональний аспект непу та його сучасні
тлумачення в історіографії [33]. Не вдаючись до викладу змісту згаданих авторів, статті яких необхідно роз-
глядати в контексті конкретної проблематики, зазначу специфіку історіографічного дискурсу стосовно «не-
півської» тематики. Характерною його ознакою є наявність відносної політизації, інерції «перебудовної
кон’юнктури», але досліджень, «особливо з конкретних проблем, створених в суто «академічному» ключі»
[34]. Російське суспільство – передусім його економічно-підприємлива еліта, яка зосереджена в органах
державної влади, орієнтується на зразки дореволюційного соціально-економічного розвитку Росії, меншою
мірою на так званий потенціал непу, тому непівська тематика «дезактуалізується», але зменшення рівня
«кон’юнктурності» створює передумови для об’єктивних досліджень. До них слід віднести роботу
Л.В. Борисової про трудові відносини в радянській Росії на початку непу [35], хоча спостерігається певна
теоретична залежність автора від стереотипності радянської історіографії.
Російські історики, крім з’ясування проблемно-тематичних пріоритетів та концептуальних основ вітчи-
зняної історіографії, виявляють науковий інтерес до зарубіжної. Так, у 2005 р. вийшла книга
А.А. Некрасова про англо-американську історіографію непу [36]. Вона залишається єдиним сучасним істо-
ріографічним дослідженням зарубіжної історіографії. Він вважає 60–70-ті рр. ХХ ст. початком «справжньо-
го розквіту» західної історіографії, що тривав до 1991 р. Дослідження так званих «радянологів» проводили-
ся в контексті «соціальної історії», позаяк «соціальні історики» намагалися «здійснити тотальний перегляд
точок зору на радянську історію, які склалися на Заході, відтак їх називають частенько «ревізіоністами».
Протягом 70–80-х рр. спостерігалося систематичне дослідження економічної історії західними ученими, а
під час горбачовської перебудови значне пожвавлення непівської проблематики, але «дослідницькі пріори-
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
95
тети змінилися і проблеми сталінізму, які розглядаються по-новому із застосуванням нових підходів, а ін-
коли і поновлених старих, вийшли на перше місце, відтіснив як соціальну, так і, тим паче, економічну істо-
рію досталінської Радянської Росії на манівці» [37]. Перший розділ книги Некрасова присвячено загально-
му огляду англо-американської радянології, яка є складовою частиною західної історіографії непу, розгляду
її основних наукових шкіл та напрямків; другий стосується тієї літератури, автори якої з’ясовували обста-
вини політичної кризи восени 1920 – весною 1921 рр. в Росії, яка вплинула на проголошення непу; третій є
викладом основних точок зору західних дослідників на політичне та соціально-економічне походження не-
пу. «Чи була нова економічна політика історично зумовленою, планомірною і послідовною, або це лише ге-
ніальна ленінська імпровізація, чи існувала взагалі «ленінська концепція непу», який внесок до розробки
основ цієї політики зробили інші відомі більшовистські лідери і чи існувала альтернатива сталінізму, яке
співвідношення «демократії» і «тоталітаризму» в межах непівської економіки і політичної системи, які
причини краху нової економічної політики, – зазначає Некрасов від імені західних учених, – усі ці запитан-
ня жваво обговорювалися західною історіографією» [38]. Деякі її концептуальні положення позначилися на
історичних дослідженнях непу в роки перебудови та пострадянської історіографії. Підсумовуючи історіо-
графічний аналіз зарубіжної наукової літератури з історії соціально-економічних та політичних відносин в
СРСР 20-х рр., російський дослідник дійшов висновку про те, що на початку 90-х рр. «радянологічні дослі-
дження потрапили до «смуги чергової методологічної кризи, мабуть більш глибокої, ніж попередня, яка
сталася на межі 60–70-х років» [39]. Якщо тоді вона торкнулася пріоритетів вивчення радянської історії, то
тепер основ самої науки. Термін «радянологія» дратував тих істориків, які займалися соціальною історією,
яка мала опосередковане відношення до політико-ідеологічних підвалин радянської системи влади. Вони
вважають себе істориками, а не політологами, позаяк сама «радянологія» стала фактом історії». Упродовж
90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст., на думку Некрасова, спостерігалася стійка тенденція у розвитку західно-
го росієзнавства, яке виявляє інтерес до історії російської провінції.
Наприкінці 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст. з’явилися дисертаційні дослідження російських істориків
з питань історіографії, які підсумували досягнення і прорахунки пострадянської історичної науки. Так,
О.В. Сидоров показав теоретико-концептуальні засади вітчизняної історіографії 1920-х рр. [40], тобто поча-
тковий етап формування радянської, І.Б. Орлов захистив докторську дисертацію з теоретичних та соціаль-
но-економічних проблем непу [41], І.В. Волошинова розглянула стан російської історіографії з історії здій-
снення переселенської політики у 1920–1930-х рр. [42]
Соціально-економічні та культурні перетворення в СРСР 1928–1941 рр. стали предметом дисертаційно-
го дослідження М.В. Наумова, присвячене історіографії проблеми [43]. Він ототожнює поняття «вітчизняна
історіографія» та «російська історіографія», але висловлює сумнів стосовно їх тотожності з радянською, яка
сприймається як «марксистська» або «марксистсько-ленінська». До сучасної історіографії Наумов зарахо-
вує роботи, які з’явилися протягом «перебудови» та після 1991 р., хоча вони належали до радянської. Осно-
вним завданням його дисертаційної роботи було виявлення провідних концепцій пояснення феномену «ра-
дянського суспільства», їх співставлення, аргументації істориків, виокремлення дискусійних питань,
з’ясування тематичних пріоритетів. Перший розділ присвячено виявленню концептуальних основ радянсь-
кої історіографії 30–80-х рр. з історії здійснення колективізації, індустріалізації та «культурної революції».
Автор визначився з напрямком дослідження, яке структурно віддзеркалювало радянську історіографічну
традицію. Розділи сучасної історіографії також стосуються проблем колективізації, індустріалізації, «куль-
турної революції». Відсутня конкретна проблематика, тобто поглиблене вивчення історичної літератури.
Постановка історіографічної проблеми дуже широка – соціально-економічні перетворення, а її реалізація
виявилася вузькою, тому що колективізація та індустріалізація – це метод і засіб сталінської модернізації,
процес, відтак дисертаційна робота не розкриває специфіку сучасного історіографічного процесу. Історія
культурного будівництва висвітлюється шляхом історіографічного аналізу наукової літератури з питань
«культурної революції» (подолання неписьменності, розвиток освіти), ідеології, духовного життя суспільс-
тва, ніби сучасна російська історіографія не подолала структурного і теоретичного синдрому догматизму у
висвітленні традиційної проблематики соціалістичних перетворень.
Дисертаційна робота М.В. Наумова була захищена у 2004 р., але за теоретико-методологічним та кон-
цептуальним рівнем вона поступається історіографічним розвідкам М.М. Горинова 1996 р., присвяченим
аналізові наукової літератури з економічної, політичної, соціальної історії, теорії російського комунізму, за-
гально-теоретичних проблем історичної науки, національно-культурного розвитку [44]. Судження та ви-
сновки Горинова стосовно «перебудовної історіографії» проблем 20–30-х рр. ХХ ст. вирізняються катего-
ричністю і водночас ясністю. Він пише «історичний екстремізм», аналізуючи вплив суспільно-політичної
ситуації початку 90-х рр. на історичну науку, котрий виявився у формування так званої «теорії альтерна-
тив» про завершальну стадію непу. В історіографії непу співіснують дві концепції – «песимістів» та «опти-
містів», які, на думку Горинова, висвітлюють недоліки економічних реформ 20-х рр. в промисловості, сіль-
ському господарстві, виокремлюють надмірне втручання держави, а інші підкреслюють досягнення нового
курсу, його вплив на відбудовчі процеси, лібералізацію політичного життя. Деякі його тлумачення соціаль-
но-економічних відносин, особливо на початку 30-х рр., на мою думку, є суб’єктивними, які заслуговують
окремого з’ясування шляхом співставлення різних наукових позицій. Перспективним, на переконання Го-
ринова, є напрямок вивчення повсякденного життя різних груп населення в контексті соціальної історії, до-
слідження «реального процесу суспільного розвитку, а не переважно його втрат». Російський історик під-
креслює значно вагоміші досягнення зарубіжної історіографії з проблем соціальної історії повсякдення, ніж
їх має вітчизняна історична наука. Його думку не поділяє І.В. Павлова, яка займалася «критикою ревізіоні-
стського підходу західних істориків до вивчення сталінської Росії 30-х рр» [45]. На її думку, починаючи з
Васильчук Г.М.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ
ТА ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В СРСР 1920–30-Х РР
96
другої половини80-х рр., історики-ревізіоністи (Д. Гетті, Ш. Фіцпатрик, Г. Ріттершпорн, Л. Віола,
Х. Куромія, Р. Маннінг, Р, Терстон) сформували «певний напрямок» дослідження соціальної історії 30-х рр.
Концепція соціального повсякденного життя суспільства має право на існування, вважає Павлова, але вона
не є універсальною, а тим паче єдиною і послідовною для висвітлення суперечливих питань російської іс-
торії, яких достатньо, особливо в галузі аграрного сектору [46].
Духовна складова історії суспільного розвитку 20–30-х рр. також активно досліджується російськими
істориками, однак історіографічних напрацювань мало. Характерною ознакою російського історіографічно-
го процесу 90-х – початку ХХІ ст. є регіональний аспект наукових досліджень, зумовлений своєрідною де-
централізацією історичної науки, а з другого боку актуалізацією соціальної історії, реального повсякдення,
залучення сучасних методів їх вивчення [47]. Дослідження культури розглядається в контексті антропології
та етнографії, побуту, історико-етнічних витоків, тобто етногенезу, масових політичний репресій, взаємо-
відносин влади та інтелігенції. Цей опосередкований аналіз став характерною ознакою російської історіо-
графії. Він належить до її фактологічного напрямку. На таких теоретичних принципах написані ґрунтовні
історико-теоретичні праці В.Л. Соскіна. Так, у 1994 р., переглядаючи попередні надбання, він виклав істо-
рико-теоретичні основи висвітлення культури 1917–1920 рр. крізь призму революційних подій [48]. Його
наступна монографія стосувалася методологічних рекомендацій до лекційного курсу з історії культури
першого етапу непу – 1921–1923 рр. [49] Наступні праці ученого розкривали особливості розвитку «росій-
ської радянської культури» протягом першого більшовицького десятиліття – 1917–1927 рр. [50] Дослідник з
Новосибірська виокремлює соціокультурний та соціально-політичний аспекти, спираючись на фактологічні
принципи науково-історичних досліджень. Питання теорії, історії та історіографії ролі інтелігенції в куль-
турі сибірського міста, тобто подібно Соскіну, розглядає В.Г. Риженко [51].
У 2006 р. в Росії з’явилися монографії російських дослідників культурно-освітніх та соціокультурних
проблем радянського суспільства 20–30-х рр. Вони мають спільні і відмінні риси, вирізняються концептуа-
льними підходами, проблемно-тематичними пріоритетами. Так, видавництво «Наука» опублікувало велику
за обсягом і дуже тенденційну за оцінками історичного минулого монографію А.В. Марчукова, присвячену
особливостям українського національного руху в УРСР 20–30-х рр. [52] Він досліджує не «радянську наці-
ональну політику», а історії «українського національного руху» на території Радянської України у 20–30-х
рр. Робота є суто фактологічною, без теоретико-методологічного розділу. Перший розділ охоплює період
ХІХ – початок ХХ ст., другий стосується періоду Першої світової та громадянської війн. Чотири наступних
розділи Марчукової книги висвітлюють соціально-політичні аспекти «українського національного руху»:
антисемітизм та його світосприйняття населенням, робітничий клас, селянство, українська інтелігенція і
національне питання, «культурна робота», УАПЦ, «боротьба української і російської культур», теоретичні
концепції національної ідеології, український національний рух і комунізм, «республіканська самостій-
ність», «великий перелом» і національна політика, справа «СВУ», «радянський національний проект і доля
українського руху». Автор 10 раз використовує у назвах розділів та підрозділів словосполучення «українсь-
кий національний рух», що засвідчує теоретичну бідність та концептуальну одноманітність його моногра-
фії. Соціальні аспекти перегукуються з національними, релігієзнавчі з культурологічними. Книга
А.В. Марчукова порушила низку питань, які потребують спеціального історіографічного дослідження, спі-
вставляючи різні точки зору – російських, українських, зарубіжних дослідників.
Історико-теоретичним проблемам ідеології та культури непівської Росі присвячена монографія
Ю.П. Шарапова, яка з’явилася у 2006 р. [53] Вона написана у стилі роздумів історика, котрий помер 5 бере-
зня 2005 р. Три розділи книги «Ідеологія», «Культура», «Портрети» висвітлюють авторське тлумачення
відносин влади і церкви, «ідеологічної нетерпимості», розвитку вищої школи, науки, становлення нової лі-
тератури, показують взаємини політичної еліти та культури, деструктивний вплив ідеології.
Окремим напрямком сучасної російської історіографії культури є висвітлення істориками процесу ста-
новлення і функціонування системи політичної цензури. Цей напрямок почав формуватися з 1991 р., коли
була скасована політична цензура у царині освіти та культури, відтак з’явилися книги Т.М. Горяєвої,
Г.С. Єрмолаєва, Л.В. Максименкові [54], дисертаційні дослідження О.В. Майорова, О.В. Суворова,
М.М. Клєпікова [54]. Об’єктом їхніх праць є система політичної цензури, а предметом різні галузі культур-
но-духовного життя суспільства.
Таким чином, проаналізувавши сучасну російську науково-історичну літературу з проблем розвитку
радянського суспільства 20-30-х рр., зазначу особливий інтерес дослідників до непівської проблематики, а з
другого боку зменшення уваги до питань, які традиційно вважалися пріоритетними – індустріалізація, ко-
лективізація, роль робітничого класу тощо. Основною темою є відносини влади і суспільства, які дослі-
джуються в контексті теорії тоталітаризму. Історики шукали оптимальну теоретико-методологічну паради-
гму висвітлення системних явищ, тому використовували різні наукові підходи, у тому числі традиційний
формаційний аналіз суспільних відносин, жоден з яких не має універсальних концептуальних ознак. Їх по-
шук свідчив про подолання староїметодологі, характерної для радянської історичної науки, відтак на поча-
тку 90-х рр. вона виходила з кризи”, а не потрапила до неї. Фундаментальних колективних монографій істо-
рики не написали, але видали велику низку індивідуальних праць.
Джерела та література
1. Сахаров А.Н. О новых подходах к истории России // Вопросы истории. – 2002. – № 8. – С. 3–20; Його ж.
Отечественная историография: западные оценки и наша реальность // Россия в ХХ веке. Судьбы исто-
Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ
97
рической науки. – М., 1996. – С. 727; Його ж. Новая политизация истории или научный плюрализм? (О
некоторых тенденциях в мировой историографии истории России в ХХ в. // Там само. – С. 11–22; Його
ж. Дискуссии в советской историографии: убитая душа науки // Советская историография. – М., 1996. –
С. 159; Бордюгов Г.А., Козлов В.А. История и конъюнктура. Субъективные заметки об истории совет-
ского общества. – М.: Политиздат, 1992. – 352 с.; Афанасьев В.Г. Новые концепции и старые мифы //
Историки мира спорят. – М.: Наука, 1994. – С. 397–407; Алексеева Г.Д. Историческая наука России в
поисках новых концепций // Там само. – С. 635–643; Дьяков Ю.Л. О некоторых причинах кризиса исто-
рической науки. Проблемы и перспективы их решения // Там само. – С. 643–654; Данилов В.П. Совре-
менная российская историография: в чем выход из кризиса? // Россия в ХХ веке. Судьбы исторической
науки / Под общ. ред. чл.-корр. РАН А.Н. Сахарова. – М., 1996. – С. 22–30; Поляков Ю.А. Наше не-
предсказуемое прошлое. Полемические заметки. – М.: АИРО-ХХ, 1995. – 216 с.
2. Сахаров А.Н. Дискуссии в советской историографии… – С. 159.
3. Бордюгов Г.А., Козлов В.А. История и конъюнктура. Субъективные заметки об истории советского
общества… – С. 46, 144.
4. Иллерицкая Н.В. Становление советской историографической традиции: наука не обретшая лица // Со-
ветская историография. – М., 1996. – С. 186.
5. Российская империя, СССР, Российская Федерация: история одной страны? Прерывность и непрерыв-
ность в отечественной истории ХХ века. Доклады и конференции / Отв. ред. Г.А. Бордюгов. – М., 1993.
– С. 5.
6. Измозик В.С., Лебина Н.Б. Жилищный вопрос в быту ленинградской партийно-советской номенклату-
ры 1920–1930-х годов // Вопросы истории. – 2001. – № 4. – С. 98–110.
7. Голубев А.В. Тоталитаризм как феномен российской истории ХХ века // Власть и общество в СССР.
Политика репрессий (20–40-е гг.). – М., 1999. – С. 7–17.
8. Сенявский А.С. Российский тоталитаризм: урбанизация в системе факторов его становления, эволюции
и распада // Там само. – С. 33–58.
9. Коломийцев В.Ф. Методология истории (от источника к исследованию). – М.: РОССПЭН, 2001. – 191 с.
10. Дорошенко Н.М. О современных подходах к изучению истории // Фигуры истории, или «общие места»
историографии… – С. 23–31.
11. Там само. – С. 28.
12. Сенявский А.С. Социальная динамика России в ХХ веке в контексте модернизации // Этот противоре-
чивый ХХ век. К 80-летию со дня рождения акад. Ю.А. Полякова. – М., 2001. – С. 281–298.
13. Сенявский А.С. Российский тоталитаризм: урбанизация в системе факторов его становления, эволюции
и распада // Власть и общество в СССР… – С. 34–35.
14. Вишневский А.Г. Серп и рубль: Консервативная модернизация в СССР. – М.: ОГН, 1998. – 432 с.
15. Шевелев В.Н. Российская модернизация в контексте опыта ХХ столетия // Социально-гуманитарные
знания. – 2005. – № 3. – С. 36–46.
16. Лубский А.В. Цивилизационные образы России // Социально-гуманитарные знания. – 2005. – № 4. – С.
47–49.
17. Проскурякова Н.А. Концепции цивилизации и модернизации в отечественной историографии // Вопро-
сы истории. – 2005. – № 7. – С. 153–163.
18. Ирхин Ю.В. Постмодернистские теории: достижения и сомнения // Социально-гуманитарные знания. –
2006. – № 1. – С. 261–279.
19. Там само. – С. 269.
20. Хвостикова К.В. Постмодернизм, синергетика и современная историческая наука // Новая и новейшая
история. – 2006. – № 2. – С. 22–34; Комисаров Б.Н. История нового времени и новистика: соотношение
понятий // Россия в контексте мировой истории. Сб. статей. – СПб.: Наука, 2002. – С. 124–136.
21. Гимпельсон Е.Г. Нэп и советская политическая система. 20-е годы. – М.: ИРИ РАН, 2000. – 433 с.
22. Горинов М.М. Советская история 1920–30-х годов: от мифов к реальности // Исторические исследова-
ния в России. Тенденции последних лет. – М., 1996. – С. 239–277.
23. Алексеева Г.С. Новейшая отечественная историография о причинах окончания нэпа (вторая половина
80-х – начало 90-х гг.) // Отечественная и всеобщая история: методология, источниковедение, историо-
графия. – Брянск, 1993. – С. 33–35; Камышин В.Д. Историография новой экономической политики //
Тезисы докладов второй республиканской научной конференции «История советской России: Новые
идеи. Суждения. Ч. III. – Тюмень, 1993. – С. 48–50; Филатов Н.Н. Современная историография внутри-
партийной борьбы 1923–1929 гг. // Проблемы политологии и политической истории (Историографиче-
ский обзор). Вып. 4. – Саратов, 1994. – С. 48–56; Кулагин Г.А. О некоторых проблемах нэпа в новейшей
отечественной историографии // Актуальные проблемы отечественной истории. – Воронеж, 1995. – С.
94–99.
24. Орлов И.Б. Новая экономическая политика: история, опыт, проблемы. – М.: Моск. Гос. ут-т гум. наук,
1999. – 193 с.
25. Там само. – С. 12.
26. Там само. – С. 13.
Васильчук Г.М.
КОНЦЕПТУАЛЬНІ ОСНОВИ СУЧАСНОЇ РОСІЙСЬКОЇ ІСТОРІОГРАФІЇ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИХ
ТА ПОЛІТИЧНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ В СРСР 1920–30-Х РР
98
27. Орлов И.Б. Современная отечественная историография нэпа: достижение, проблематика, перспектива //
Отечественная история. – 1999. – № 1. – С. 102–116.
28. Орлов И.Б. Трактовка нэпа в научном наследии В.П. Дмитренко // Нэп в контексте исторического раз-
вития России ХХ века. – М.: ИРИ РАН, 2001. – С. 13–25.
29. НЭП: экономические, политические и социокультурные аспекты. – М.: РОССПЭН, 2006. – С. 544.
30. Сенявский А.С. Новая экономическая политика: современные подходы и перспектива изучения // Там
само. – С. 5–26.
31. Данилов В.П. К вопросу о понимании нэпа // Там само. – С. 26–33.
32. Орлов И.Б. Нэп в региональном ракурсе: от усредненных оценок к многообразию // Там само. – С. 33–
35.
33. Сенявский А.С. Зазнач. праця. – С. 7.
34. Борисова Л.В. Трудовые отношения в Советской России (1918–1924 гг.). – М.: Собрание, 2006. – 288 с.
35. Некрасов А.А. Англо-американская историография новой экономической политики в СССР. Учебное
пособие. – Ярославль: ЯрГу, 2005. – 100 с.
36. Там само. – С. 4–5.
37. Там само. – С. 7.
38. Там само. – С. 44.
39. Сидоров А.В. Теоретико-концептуальные основы отечественной историографии в 1920-е годы: Авто-
реф. дис… д. и. н. – М., 1998. – 52 с.
40. Орлов И.Б. Новая экономическая политика: государственное управление и социально-экономические
проблемы (1921–1927 гг.): Автореф. дис… д. и. н. – М., 1999. – 46 с.
41. Волошинова И.В. Переселенческая политика Советского государства в 1920–1930-е годы в отечествен-
ной историографии: Автореф. дис… к. и. н. – СПб., 2002. – 24 с.
42. Наумов Н.В. Социально-экономические и культурные преобразования в СССР в годы довоенных пяти-
леток (1928–1941 гг.). Проблемы отечественной историографии: Автореф. дис… д. и. н. – М., 2004. – 42
с.
43. Горинов М.М. Советская история 1920–30-х годов: от мифов к реальности // Историографические ис-
следования в России последних лет. – М.: АИРО-ХХ, 1996. – С. 239–277.
44. Павлова И.В. Современные западные историки о сталинской России 30-х годов (Критика «ревизиони-
стского» подхода) // Отечественная история. – 1998. – № 5. – С. 107–121.
45. Крестьяноведение: Теория. История. Современность. – Ученые записки. – 2005. – Вып. 5. – М., 2006. –
432 с.
46. Парахонская Г.А. Из опыта преподавания курса «Контент – анализ текстов» // Социс. – 2006. – № 5. –
С. 113–117.
47. Соскин В.Л. Революция и культура (1917–1920 гг.): Историко-теоретический аспект: Методологиче-
ские рекомендации к курсам «История отечественной культуры». – Новосибирск: НГУ, 1994. – 127 с.
48. Соскин В.Л. Переход к нэпу и культура (1921–1923 гг.): Методологические рекомендации к курсам
«История отечественной культуры». – Новосибирск: НГУ, 1997. – 107 с.
49. Соскин В.Л. Советская массовая культура: у истоков (1917–1927 гг.) – Новосибирск: НГУ, 2001. – 149
с.; Його ж. Российская советская культура (1917–1927 гг.): Очерки социальной истории. – Новосибирск:
Изд-во РАН, 2004. – 452 с.; Його ж. Советская художественная культура: Социально-политический ас-
пект. – Новосибирск: НГУ, 2002. – 207 с.
50. Рыженко В.Г. Интеллигенция в культуре крупного сибирского города в 1920-е гг.: Вопросы истории,
теории, историографии и методов исследования: Автореф. дис… д. и. н. – Омск, 2005. – 43 с.
51. Марчуков А.В. Украинское национальное движение УССР. 1920–1930-е годы. Цели, методы, результа-
ты. – М.: Наука, 2006. – 599 с.
52. Шарапов Ю.П. Первая «оттепель». Нэповская Россия в 1921–1928 гг.: вопросы идеологии и культуры.
Размышления историка. – М.: ИРИ РАН, 2006. – 368 с.
53. Горяева Т.М. Политическая цензура в СССР. 1917–1991. – М.: РОССПЭН, 2002. – 397 с.; Ермолаев Г.С.
«Тихий Дон» и политическая цензура. 1928–1991. – М.: ИМЛ РАН, 2005. – 253 с.; Максименков Л,В.
Большая цензура: писатели и журналисты в стране Советов. 1917–1956. – М.: Материк: Демократия,
2005. – 750 с.
54. Майорова О.В. Литературная цензура и проблема становления «русской идеи» в художественно-
публицистическом процессе ХIХ–ХХ веков: Автореф. дис… к. ф. н. – Краснодар, 2006. – 25 с.; Суров
А.В. Цензурная политика Советского государства в 1917 – начале 1930-х гг.: Автореф. дис… к. и. н. –
Ярославль, 2002. – 21 с.; Клепиков Н.Н. Политическая цензура на Европейском Севере РСФСР/СССР в
1920–1930-е гг.: Автореф. дис… к. и. н. – Архангельск, 2005. – 24 с.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-25038 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 1562-0808 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:58:39Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Кримський науковий центр НАН України і МОН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Васильчук, Г.М. 2011-07-31T17:40:12Z 2011-07-31T17:40:12Z 2008 Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. / Г.М. Васильчук // Культура народов Причерноморья. — 2008. — № 143. — С. 91-98. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. 1562-0808 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25038 uk Кримський науковий центр НАН України і МОН України Культура народов Причерноморья Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. Article published earlier |
| spellingShingle | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. Васильчук, Г.М. Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| title | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. |
| title_full | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. |
| title_fullStr | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. |
| title_full_unstemmed | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. |
| title_short | Концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в СРСР 1920–30-х рр. |
| title_sort | концептуальні основи сучасної російської історіографії соціально-економічних та політичних перетворень в срср 1920–30-х рр. |
| topic | Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| topic_facet | Вопросы духовной культуры – ИСТОРИЧЕСКИЕ НАУКИ |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25038 |
| work_keys_str_mv | AT vasilʹčukgm konceptualʹníosnovisučasnoírosíisʹkoíístoríografíísocíalʹnoekonomíčnihtapolítičnihperetvorenʹvsrsr192030hrr |