Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині
Стаття присвячена старообрядницьким осередкам, котрі існували в Чернігівській єпархії з кінця XVII до XІХ століть. Статья посвящена старообрядческим направлениям, которые существовали в Черниговской епархии с конца XVII до XІХ веков. The article is devoted to Old Believers movements that existed in...
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Datum: | 2011 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2011
|
| Schlagworte: | |
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25437 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині / С. Акименко // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 1. — С. 40-44. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860118578319065088 |
|---|---|
| author | Акименко, С. |
| author_facet | Акименко, С. |
| citation_txt | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині / С. Акименко // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 1. — С. 40-44. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | Стаття присвячена старообрядницьким осередкам, котрі існували в Чернігівській єпархії з кінця XVII до XІХ століть.
Статья посвящена старообрядческим направлениям, которые существовали в Черниговской епархии с конца XVII до XІХ веков.
The article is devoted to Old Believers movements that existed in the Chernigov region at the end of XVII to XІХ centuries.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:38:14Z |
| format | Article |
| fulltext |
40 Сіверянський літопис
УДК 261.5 (477.51)
Сергій Акименко
�
ПЕРШІ СТАРООБРЯДНИЦЬКІ ОСЕРЕДКИ
НА ЧЕРНІГІВЩИНІ
© Акименко Сергій Миколайович – аспірант кафедри українознав�
ства, політології і соціології Чернігівського національного педагогічного
університету імені Т.Г.Шевченка.
Стаття присвячена старообрядницьким осередкам, котрі існували в
Чернігівській єпархії з кінця XVII до XІХ століть.
Ключові слова: слобода, старообрядці, Гетьманщина.
Цікавість до проблеми старообрядницьких громад на території Чернігівщини
останнім часом значно зросла. Ряд науковців намагався висвітлити широке коло
аспектів даної проблеми. Проте деякі питання залишились не висвітленими вза�
галі чи висвітлені лише в контексті інших досліджень. Таким малоз’ясованим пи�
танням залишається проблема, так би мовити, внутрішньої конфесійної прина�
лежності старообрядців, котрі емігрували на Чернігівщину. Спроби з’ясувати дане
питання можна прослідкувати в працях дослідників XIX століття. У наступні пер�
іоди науковці головним чином обмежувались поділом старообрядців на попівців
та безпопівців. Слід зазначити, що головною проблемою, котра перешкоджає з’я�
сувати істину, є крайня бідність достовірної джерельної бази. Головним і найбільш
точним джерелом виступають статистичні переписи старообрядців, котрі проводи�
лись, починаючи з початку XVIII століття, досить регулярно. Через значну роз�
маїтість старообрядницьких течій та згод царські урядовці обмежувались поділом
усіх розкольників на тих, хто визнає священництво, тобто попівців, і тих, хто не
визнає, тобто безпопівців. Такий поділ використовувався до середини XIX століття.
Представники уряду рідко вдавались в усі нюанси віровчень старообрядців. І цьо�
му є раціональне пояснення: для нього найголовнішим аспектом був ступінь ло�
яльності розкольників до держави і церкви. Тому поділу старообрядців на помірко�
ваних попівців і радикальних безпопівців було цілком достатньо.
Слід мати на увазі, що в цілому процес поділу старообрядництва відбувався
протягом усього існування старообрядництва. Тому метою даної роботи є висвіт�
лення перших попівських напрямків на території Вєтки та Стародубщини.
Історично склалось, що територія Чернігівщини являла собою один із голов�
них центрів попівщини. Перша старообрядницька громада емігрувала на терито�
рію Гетьманщини в 70�х роках XVII століття, що доводив у своїх працях Лілєєв 1 .
На чолі цієї громади був московський священик Кузьма. Згодом у Стародубсько�
му полку з’явився ще один священик дониконівського поставлення – Стефан, кот�
рий оселився, як вказує М. Доброгаєв, у слободі Митьківка.2 Та надовго закрі�
питись у Стародубському полку їм не вдалося, оскільки після стрілецького по�
встання в Москві у 1682 році вони змушені були перейти за польський кордон.
Там, на прикордонній території, виникло поселення Вєтка, котрому судилося на
довгі роки стати одним із головних центрів попівського напрямку старообрядниц�
тва. З 80�х років XVII століття починається наступний етап еміграції старообрядців
на територію Чернігівського та Стародубського полків і до закордонної колонії
Вєтки. Остання, перебуваючи в безпосередній близькості з північними полками
Гетьманщини, активно підтримувала духовний зв’язок зі своїми одновірцями по
інший бік кордону. Фактично територія Чернігівського та Стародубського полків
Сіверянський літопис 41
була територією духовного впливу Вєтківської колонії.
Початковий етап розвитку попівщини на Чернігівщині пов’язаний з діяльніс�
тю священиків Кузьми та Стефана, котрі були висвячені ще до реформ патріарха
Никона. У своїй церковній діяльності вони керувалися традиційними правилами
православної дореформеної церкви. Священики виконували усі церковні служби,
окрім літургії, оскільки не мали для цього храму. Єдиним нововведенням, кот�
рим користувалися старообрядницькі священики, було повторне перехрещування
тих, хто приходив з православної церкви. В.В. Андреєв указував, що після зану�
рення у воду перехрещуваний мав проклясти никоніан і пообіцяти не вступати з
ними в суперечки3 . Крім того, оскільки старообрядці не мали свого храму, то не
мали змоги поповнювати запаси святих дарів, необхідних для причастя. Ці дари
готувалися в першій частині літургії – проскомидії. У такій ситуації піп Кузьма
під час приготування проскур у тісто додавав частину святих дарів, запасених заз�
далегідь4 . Керуючись усталеними поглядами щодо представників офіційної церк�
ви, Кузьма і Стефан вороже ставились до священиків, котрих було висвячено за
патріарха Никона, і проповідували це серед своєї пастви. Подібне яскраво відоб�
разилось під час появи на Стародубщині, а згодом і у Вєтці священика Іосафа. Він
мав дониконівське хрещення, проте отримав священницький сан уже після смерті
патріарха Іосифа, хоча, як він сам стверджував, тверський архієрей висвятив його
по старих книгах і старому обряду5 . У перший час перебування у Вєтці старооб�
рядницьке населення ставилося до нього зневажливо. Проте після смерті Кузьми
і Стефана жителі Вєтки, розуміючи свою безвихідь, самі запросили Іосафа прово�
дити церковну службу6 . Найвизначнішим досягненням Іосафа в період перебуван�
ня у Вєтці було будівництво церкви. З цією метою, як вказував Алексєєв, Мела�
нією, старицею Белєвською, був привезений антимінс, котрий був обов’язковим
атрибутом ведення літургії7 . Проте, як вказував Лілєєв, Іосаф помер у 1695 році,
не встигши освятити новозбудовану церкву8 .
Період з кінця XVII � початку XVIII століть поклав початок внутрішнім конф�
ліктам серед розкольників, що призвело до появи окремих напрямків старооб�
рядництва взагалі та попівців зокрема. Першим напрямком, котрий виділився у
середовищі попівців, був авакумівський толк, або онуфріївщина. Він виник в Кер�
женці, одному з перших значних центрів старообрядців�попівців. На початку 90�х
років XVII століття до Онуфрія, одного з керженських старців, потрапило кілька
листів протопопа Авакума. У них містилося чимало грубих догматичних помилок,
проте, спираючись на них, Онуфрій почав проповідувати, що викликало опір у
більшості старообрядців�попівців9 . З приводу цих листів у Керженці точилися
тривалі й палкі суперечки, які закінчилися уже після смерті Онуфрія у 1717 році
примиренням ворогуючих сторін з підписанням так званого «мирового сувою».
Причому онуфріяни відмовилися від спірних листів10 . Онуфріївщина не мала своїх
прихильників ні на Стародубщині, ні у Вєтці, проте дискусії, що точилися довгий
час, відкрили низку спірних питань, котрі далеко не завжди вирішувалися взаєм�
ним порозумінням.
По смерті священика Іосафа вєтківці запросили до себе Феодосія, останнього в
цьому регіоні священика дониконівського посвячення. Саме з діяльністю Феодо�
сія пов’язане стрімке піднесення Вєтки і перетворення її на духовний центр старо�
обрядництва попівського напрямку. Прийшовши у Вєтку, Феодосій запросив до
себе ще двох священиків: свого брата Олександра із Рильська та Григорія з Моск�
ви11 . Слід зауважити, що ці священики були висвячені за новим обрядом, проте
через незаперечний авторитет Феодосія місцеві старообрядці прийняли їх без особ�
ливих вагань.
У першу чергу Феодосій перебудував церкву Іосафа, після чого освятив її ра�
зом з Олександром та Григорієм на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Вибір
освячення можна пояснити тим, що Феодосій перевіз у Вєтку із Калуги древній
іконостас разом з вівтарними воротами, котрі він знайшов у покинутій церкві
Пресвятої Богородиці12 . Згодом навколо цієї церкви виник і монастир. З появою
42 Сіверянський літопис
церкви популярність цього регіону значно зросла, що збільшило інтенсивність пе�
реселенських потоків не лише у Вєтку, але й на Стародубщину. Відповідно зрос�
тали і потреби у церковних відправах місцевого старообрядницького населення. З
цією метою Феодосій прийняв із Калуги священика�перебіжчика Бориса і напра�
вив його в стародубські слободи13 .
Зі збільшенням старообрядницького населення на Чернігівщині на межі XVII
� XVIII століть у середовищі попівців гостро постало питання стосовно священ�
ства, без якого неможливо досягнути християнського спасіння. До цього часу свя�
щеників дониконівського посвячення залишались одиниці, власної ієрархії вони
не мали. Рішенням даної проблеми було прийняття священиків з офіційної пра�
вославної церкви. Проте дискусії точилися довкола питання, яким чином прийма�
ти таких священиків. У результаті саме це стало каменем спотикання. Вирішення
цієї проблеми зумовлювало появу нової течії в попівстві.
Розв’язання цього питання відбувалося шляхом компромісів. Оскільки за при�
кладом Кузьми і Стефана всіх, хто перейшов у старообрядництво, слід було пере�
хрещувати, то відповідно перехрещувати необхідно і священиків. Проте при цьо�
му вони позбувавлися свого священницького сану. А якщо не перехрещувати свя�
щеника, то не може бути й мови про його священство. Як варіант вирішення цієї
проблеми вєтківці провели обряд хрещення священика у повному священницько�
му вбранні. Проте цей варіант їх не задовольнив, тому процес занурення у воду
було замінено ходінням навколо купелі, а помазання миром відбувалося без знят�
тя священницького вбрання, котре лише трохи піднімалось14 . Згодом цей, так би
мовити, проміжний варіант між першим і другим чином прийняття до лона церк�
ви було повністю замінено на інший чин, за яким новоприбулого священика лише
помазували миром, а той прилюдно одрікався від єресі. Такими правилами керу�
вався і отець Феодосій. Проте і цей варіант керженці, деякі вєтківці та стародубці
вважали недоцільним, оскільки помазання миром теж позбавляло ієрея священ�
ства, крім того, відчувалась гостра нестача дониконівської злагоди. Представники
Керженських скитів пропонували приєднувати попів�перебіжчиків через відре�
чення від єресей, тобто за трєтім чином, без миропомазання. Однак ця пропозиція
зустріла у Вєтці гостру критику. Щоб виправити становище, Феодосій зважився
зварити власне «миро», що поклало початок так званій вєтківській згоді в по�
півському середовищі. Крім того, характерним для цього напрямку було: прий�
няття ікон, авторами яких були не тільки старообрядці; дозволялося спілкуватись
та приймати їжу з неодновірцями; священики могли у разі своєї відсутності в парфії
обирати світську людину для виконання найнеобхідніших церковних треб15 . Крім
власне Вєтки, ця згода була поширена на Стародубщині, в Керженці, на Дону та в
інших місцях. Щодо Стародубщини, то осередками вєтківської згоди були По�
кровський Митьківський чоловічий монастир16 , котрий розташовувався між сло�
бодами Митьківка та Климово; Новопокровський Святський та Красноборський
Іоанна Предтечі чоловічі монастирі17 ; Казанський Климівський жіночий монас�
тир18 .
Як заперечення вєтківської згоди, так і взагалі попівства, на початку XVIII сто�
ліття виникає дияконівська згода, коли у Керженці в суперечках про догматичні
листи Авакума було порушене питання про форму хреста. Проти захисників листів
Авакума на Керченському старообрядницькому соборі 1708 р. виступили Тимофій
Матвійович Лисенін та диякон Олександр, котрі швидко знайшли прихильників.
Вони визнавали «дійсним і животворящим» також і чотирикутний хрест і, крім
того, заперечували традиційний для всіх старообрядців�попівців порядок кадіння
під час церковних богослужінь, ввівши свій порядок. Через це представників нової
попівської згоди називали ще «новокадильниками»19 . Дияконівці активно запере�
чували законність звареного отцем Феодосієм у Вєтці мира. В дияконівській згоді,
як і у всіх попівців, використовували миро, зварене ще в дореформений період,
розбавляючи його олією. Протистояння між представниками вєтківської та дия�
конівської згод тривало довгий час, інколи доходячи до того, що один одного нази�
Сіверянський літопис 43
вали єретиками. Проте дияконівська згода знайшла своїх прибічників на Старо�
дубщині та у Вєтці. Після розорення єпископом Питиримом Керженських скитів
значна частина дияконівців переселилася на Чернігівщину та за польський кор�
дон, що зміцнило їх позиції в даному регіоні. Та місцем їх компактного проживан�
ня стала Стародубщина, де засновували свої церкви та монастирі. Так, В.П. Семе�
нов у своєму географічному описі вказував, що в посаді Злинка існував Каменсь�
кий скит дияконівської згоди 20 . У статистичних переписах він значився як жіно�
чий, де в 1848 році проживало 116 стариць21 .
Наявність церкви і попів у старообрядців Вєтки та Стародубщини дала змогу
задовольнити найнеобхідніші духовні потреби, та не вирішувала проблему зага�
лом. Для повноцінного функціонування церкви необхідні були архієреї, котрі зро�
били б старообрядницьку церкву самодостатньою. Ясна річ, що таких серед старо�
обрядців не було. Звідси випливало, що необхідно знайти такого архієрея, котрий
прийняв би старообрядництво чи висвятив у цей сан когось із представників ста�
рообрядницького священництва. В першій чверті XVIII століття старообрядцями
був проведений ряд спроб у відновленні ієрархії, проте всі вони закінчилися не�
вдачами. Та в 1734 році вєтківцям, здавалося, пощастило – вони дізналися про
опального єпископа Епіфанія, котрого з Києва відправили у заслання на північ
Росії. Старообрядці викрали Епіфанія і перевезли до Вєтки. Там він почав відправ�
ляти архієрейську службу і висвячувати нових священиків та дияконів22 . Проте
вже у 1735 р. Вєтківська колонія була розорена царськими військами, а самого
єпископа ув’язнено в Києві, де він і помер. Згодом старообрядцям стало відомо,
що Епіфаній здобув архієрейський сан шляхом обману молдавського митрополи�
та. В результаті більшість старообрядців Вєтки і Стародубщини відреклась від Еп�
іфанія. Ті ж із старообрядців, котрі продовжили визнавати його за єпископа, утво�
рили епіфанівську згоду. Представники цієї нечисленної згоди у богослужбовій
практиці наслідували вєтківців, з єдиною різницею, що визнавали авторитет Епі�
фанія та священиків, висвячених ним. Осередком епіфаніївської згоди на Черніг�
івщині був Клинцівський Преображенсько�Миколаївський чоловічий монастир23 .
У самих же Клинцях епіфаніївців була значна кількість. Також на даній території
існував Епіфанівський чоловічий скит�монастир з каплицею24 .
Вєтківська, дияконівська та епіфаніївська згоди охоплювали собою переважа�
ючу кількість старообрядницького населення Чернігівщини до ХІХ століття, коли
було утворено Єдиновірську церкву та утворилась Білокриницька старообрядниць�
ка ієрархія. Надалі ці старообрядницькі напрямки відігравали значну роль в історії
старообрядництва.
1. Лилеев М.И. Из истории раскола на Ветке и Стародубье XVII – XVIII вв. Вып. I. � Киев, 1895.
– С. 364.
2. Доброгаев М. Посад Митьковка // Прибавление к Черниговским епархиальным известиям.
– 1909. – № 24. – С. 897.
3. Андреев В.В. Раскол и его значение в народной русской жизни. – СПб., 1870. – С. 118
4. Там же. – С. 119.
5. Макарий. История русского раскола, известного под именем старообрядчества. � СПб., 1889.
– 404 с. � С. 295.
6. История о бегствующем священстве / Соч. Ивана Алексеева (1755) // Летописи русской
литературы и древности / Изд. Н. Тихонравовым. � М., 1862. � Т. 4. [Отд.] III. � С. 53�69 (60)
7. Там само. – С. 63.
8. Лилеев М.И. Названа праця. � С. 168.
9. Журавлев Андрей Иоаннов. Полное историческое известие о древних стригольниках и новых
раскольниках, так называемых старообрядцев в их учении, делах и разногласии. � СПб., 1795. – Ч. 3.
– С. 2.
10. Смирнов П.С. История русского раскола старообрядчества. – СПб., 1895. – С. 127.
11. История о бегствующем священстве… � С. 62.
12. Лилеев М.И. Названа праця. � С. 181.
13. История о бегствующем священстве… � С. 63.
14. Смирнов П.С. Названа праця. – С. 131.
15. Макарий. Названа праця. � С. 298�299.
44 Сіверянський літопис
16. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 11060. – Арк. 114.
17. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 3537. – Арк. 4.
18. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 3787. – Арк. 5.
19. Есипов Г. Раскольничьи дела XVIII столетия. – СПб., 1861. – Ч. II. – C. 623.
20. Семенов В.П. Россия. Полное географическое описание нашего отечества. – СПб.: 1903. –
Т. 7. – С. 442.
21. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 11060. – Арк. 114.
22. История о бегствующем священстве… � С. 65.
23. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 3537. – Арк. 4.
24. ДАЧО. – Ф. 128. – Оп. 1. – Спр. 3787. – Арк. 5.
Статья посвящена старообрядческим направлениям, которые существовали
в Черниговской епархии с конца XVII до XІХ веков.
The article is devoted to Old Believers movements that existed in the Chernigov region
at the end of XVII to XІХ centuries.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-25437 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:38:14Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Акименко, С. 2011-08-15T19:28:21Z 2011-08-15T19:28:21Z 2011 Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині / С. Акименко // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 1. — С. 40-44. — Бібліогр.: 24 назв. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25437 261.5 (477.51) Стаття присвячена старообрядницьким осередкам, котрі існували в Чернігівській єпархії з кінця XVII до XІХ століть. Статья посвящена старообрядческим направлениям, которые существовали в Черниговской епархии с конца XVII до XІХ веков. The article is devoted to Old Believers movements that existed in the Chernigov region at the end of XVII to XІХ centuries. uk Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Церковна старовина Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині Article published earlier |
| spellingShingle | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині Акименко, С. Церковна старовина |
| title | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині |
| title_full | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині |
| title_fullStr | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині |
| title_full_unstemmed | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині |
| title_short | Перші старообрядницькі осередки на Чернігівщині |
| title_sort | перші старообрядницькі осередки на чернігівщині |
| topic | Церковна старовина |
| topic_facet | Церковна старовина |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25437 |
| work_keys_str_mv | AT akimenkos peršístaroobrâdnicʹkíoseredkinačernígívŝiní |