Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман
Рецензія на книгу: Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 320 с.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Сiверянський лiтопис |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25896 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман / С. Дзюба // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 131-136. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859687802734641152 |
|---|---|
| author | Дзюба, С. |
| author_facet | Дзюба, С. |
| citation_txt | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман / С. Дзюба // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 131-136. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Сiверянський лiтопис |
| description | Рецензія на книгу: Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 320 с.
|
| first_indexed | 2025-11-30T22:52:24Z |
| format | Article |
| fulltext |
Сіверянський літопис 131
Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького:
Роман. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 320 с.
Будемо відвертими – мабуть, немає науки, кон’юнктурнішої за історію. Адже
кожен правитель прагне переінакшити її на власний смак, нехтуючи очевидними
фактами. І завжди знаходяться новітні придворні міфотворці, ладні вірнопіддано
догодити своєму амбітному патронові. Інколи це виходить навіть не бездарно,
однак безсоромно брехливо.
Власне, з історичними романами у незалежній Україні сутужно. Їх настільки
мало, що обдарованих літераторів, здатних писати такі книги, варто заносити в
Червону книгу й створювати для них бодай якісь людські умови – нехай живуть!
Тому треба віддати належне Михайлові Слабошпицькому (можна написати –
Лізі українських меценатів та видавництву „Ярославів Вал”, але, зрозуміло ж, хто
це все придумав) за засновану в 2009�ому серію „Українська Кліо”. Маємо вже
справді цікавий роман Василя Шкляра „Чорний ворон” („Залишенець”). А тепер –
і проникливу, багатовимірну, по�філософському глибоку прозу Петра Кралюка.
Некоронований король України�Руси, найбагатша людина Речі Посполитої –
князь Василь�Костянтин Острозький, відчуваючи наближення смерті, замовляє
слузі – малярові Івану – свій портрет. Причому художник мусить намалювати
князя впродовж шести днів. Митець мерщій береться до роботи, а „монарх”, позу�
ючи йому, пригадує все своє звитяжне і водночас таке стражденне життя.
Нерідко подумки Іван сперечається з князем, засуджуючи сумнівні діяння
можновладця (безперечно, дошкульні й іронічні „коментарі” маляра – одна з род�
зинок книги): „Ми багаті (аж занадто), щедрі (теж занадто). І – дурні. А тому
бідні. Віддаємо своє за безцінь. Такими нас бачать у Польщі, Німеччині, у Влохах.
І кепкують над нами, русинами. Чи урозуміємо це колись, княже, і станемо недур�
ними?”.
Або: „Так, милостивий князю, щоби лишитися в пам’яті прийдешніх, мучени�
ком стати потребно. Або пролити багато крові. Ще краще – одне і друге содіяти.
Тоді тебе не забудуть – напевне! Та не хочу я кров лити, ні страждань приймати.
Хочу просто жити. Творити красу. Її дав Бог! Хай забудуть мене. Але зостануться
у церквах мальовані мною ікони, лишиться і цей портрет. Щось оповідатимуть
людям вони... Щось казатимуть”.
Розповідь заворожує. Тут і гостросюжетний політичний детектив (на що тільки
не здатні можновладці заради ще більшого багатства та слави!), похмура (але не
нудна!) середньовічна містика, давні чарівні легенди, життя справді видатних
людей (причому автор, як і його персонаж – маляр Іван, майстерно змішуючи
різні фарби, створює незвичні напівтони, несподівано поєднує романтичний стиль
із дотепною іронією), велике та вірне кохання й водночас – неймовірні пригоди
вродливої авантюристки, масштабні батальні сцени з карколомною зміною подій
та облич...
І – неквапливий потік свідомості виснаженої життям, самотньої людини, –
така собі сповідь перед нами, нащадками: „Мені – за вісімдесят. Мало хто доживає
до таких літ. Іноді видається, що я прожив декілька життів – добрих, поганих,
щасливих, просто ніяких. Давно померла моя дружина Софія, народивши перед
кончиною сина Олександра. Тепер і його нема. Відійшли у вічність інші діти – дві
дочки, Катерина та Гальшка; син Костянтин. Лише найстарший живе. При хре�
щенні нарекли його Іваном, але тепер усі Янушем кличуть. Маю що згадувати.
Можу годинами сидіти в задумі. А перед моїми очима бовваніють лики різних
людей. Деякі змаліли, розмилися. Призабулися й діяння людські. Та можна до�
мислити їх, побачити такими, як хочеться. То мій світ. І я у нім судія”.
Династія князів Острозьких відіграла важливу роль в історії українських зе�
мель епохи Середньовіччя. Саме вони, наголошує автор, після розпаду Київської
132 Сіверянський літопис
Русі, а пізніше загибелі Волинсько�Галицької держави, виступили продовжува�
чами давньоруських політичних і культурних традицій. Перший відомий пред�
ставник династії – Данило з Острога – боровся з експансією польського короля
Казимира Великого на територію Галичини, використовуючи при цьому допомо�
гу татар. „В принципі, нічого тут дивного немає, – зазначає Петро Кралюк у науко�
вому дослідженні, яке супроводжує „Шестиднев...”. – Його попередники, галиць�
ко�волинські правителі, не раз вдавалися до татарської допомоги, воюючи з поля�
ками. Тому варто відмовитися від одномірно�примітивного стереотипу „монго�
ло�татарського іга”. Руські князі не лише воювали з татарами, а й були їхніми
союзниками – вільними чи невільними”. Цілком згодний із Вами, пане Петре!
Запам’яталася й зворушлива легенда, наведена в романі. Коли у Данила та його
дружини помер коханий син Дмитро, в похованні княжича брало участь 120 свя�
щеників на чолі з єпископом, а над могилою батьки поставили велику круглу
вежу (очевидно, це відголос будівництва вежі�донжону, яка й нині є окрасою
Острозького замку; адже деякі дослідники вважають, що вежа побудована в XIV
ст., тобто в часи, коли княжив Данило). Згідно з легендою, князь зробив багаті
внески у вибудувану ним Микільську церкву, а його дружина молилася по монас�
тирях. Нарешті Господь пожалів нещасних батьків: княгині явився янгол і сказав:
„Не плач, Василисо, душа вашого хлопчика житиме з вами на землі, але лише до
тих пір, поки ви, батьки, будете кожну ніч, перед світанком, молитися на його
могилі”. І справді, молячись на могилі, вони чули голос свого сина.
Старший син князя – Федір – успадкував по батькові Острог і був захисником
Вільна (столиці Великого князівства Литовського) від військ хрестоносців. Та�
кож він брав участь у Грюнвальдській битві, обороняв українські землі від та�
тарських наїздів. В останні роки життя Федір Острозький відійшов від мирських
справ, прийнявши чернечий постриг під іменем Феодосія у Києво�Печерському
монастирі, вів праведне життя, став схимником і був похований у дальніх печерах
обителі. Після смерті його канонізували як преподобного Феодосія. Колишній
звитяжний воїн став святим.
На Острозі князем лишився Василь, молодший син Федора, прозваний Крас�
ним (бо гарним був із лиця): „Пригадується оповідка (давно її чув, здається, ще в
дитинстві) про князя Василя. Почав він будувати собор на Галиновій горі в Ост�
розі. Та жадібний був. Свої скарби в землю ховав – аби ніхто не знайшов. Грошей
на собор не вистачило. Збудував лише одну стіну – північную. Та й ту перетворив
у мур обронний. Розгнівався бог на Василя. Зробив так, щоб князь забув, де захо�
вав скарби. Шукав їх Василь, шукав, а не знаходив. Тоді зібрав духовенство, нака�
завши йому, аби воно обійшло хресним ходом замок. Помогло це. Знайшли скарб,
почали копати. Уже й докопалися. Під заступом почули дзвін золота. Однак зне�
нацька налетів вітер (та що вітер – справжній буревій), смерчі крутилися над
землею – і засипали скарб і копачів, що відкопували його. З того часу раз на рік, у
той день, коли вітер засипав нещасних копачів, вони оживають. І намагаються
відкопатися. Тоді на Галиновій горі чути стук, шум від розкопування землі. Десь
опівночі копачі доходять до поверхні. Та пізно вже. Настає нова доба. Й земля
знову поглинає нещасних...”.
Батько головного персонажа роману – Костянтин Іванович Острозький – на�
лежав до найвидатніших полководців і політичних діячів минулого. Він виграв
велику кількість битв, деякі з яких мали міжнародне значення. Польський рене�
сансний хроніст М. Стрийковський називав його „другим Ганнібалом, Пірром і
Сціпіоном руським і литовським.., мужем світлої пам’яті і надзвичайно прослав�
леної діяльності”. Сім років Костянтин Острозький перебував у московському
полоні, але втік, скориставшись першою ж можливістю; повернувся в Україну і
знову отримав гетьманську булаву. Упродовж багатьох наступних років він вою�
вав зі „степом”, здобувши блискучі перемоги над переважаючими силами татар. А
8 вересня 1514 року, під Оршею, завдав нищівної поразки величезному війську
Московії.
Сіверянський літопис 133
До кінця життя князь К. І. Острозький залишався гетьманом Великого князів�
ства Литовського. У 1511 р. став каштеляном Віленського замку, а в 1522�ому –
троїцьким воєводою. „Це були найвищі пости у владній ієрархії князівства, котрі
могли займати лише католики, – наголошує автор. – Те, що їх, всупереч наявним
правилам, отримав православний, свідчило про неабиякі здібності й здобутки
князя”.
Костянтин Іванович уперше одружився у віці майже п’ятдесяти років (ніколи
було раніше через державно�політичні справи, військові битви та полон). Тетяна
Гольшанська подарувала своєму чоловікові лише одну дитину – хлопчика Іллю. А
коли дружина померла, князь узяв шлюб удруге. У той час йому було більше
шістдесяти років. Дружиною Костянтина Івановича стала княжна Олександра
Слуцька.
Ось як про це розповідається у легенді в інтерпретації Йосипа Новицького:
„Якось м. Слуцьк оточили татари. Ні князя, ні родини його не було в місті,
війська мало, та і те в паніці. І ось дочка князя Олександра, яка випадково зали�
шилася тут, сама організовує захист і посилає гінця до князя К. І. Острозького за
допомогою і за іконою князів Острозьких (Межирицької Божої Матері), яка
завжди допомагала князям Острозьким у битвах. Сили небесні вмить принесли
ікону повітрям, і княжна прогнала втричі більшу рать татарську. З’явився князь
і, здивований розумом та геройством князівни, тут же запропонував їй одружи�
тися з ним”.
Ймовірно, в лютому 1526 р. Олександра народила сина Василя (пізніше, вже
по смерті батька, він узяв його ім’я – Костянтин). „Відразу ж після кончини Кос�
тянтина Івановича виникли непорозуміння між Іллею та матір’ю малолітнього
княжича Василя щодо успадкування маєтностей Острозького князівства, – роз�
повідає Петро Кралюк. – Покійний князь залишив після себе величезні володін�
ня, які розкинулися на території Волині, Білорусі й Литви. Розгорілася домова
війна, що супроводжувалася навіть військовими сутичками. Насамкінець
більшість володінь Острозьких опинилися в руках Іллі”.
Але той прожив недовго. Одружився з придворною дамою Беатою Костелець�
кою (за чутками – позашлюбною дочкою польського короля). Однак на пишному
весіллі, в Кракові, на рицарському турнірі королевич Сигізмунд Август (хоч і не
відзначався талантом вояка�наїзника) вибив Іллю з сідла (можливо, князь піддав�
ся навмисне, аби вислужитися перед королем). Впавши з коня, Ілля тяжко за�
хворів і незабаром помер. Утім, дехто був переконаний, що саме молода дружина
спеціально звела чоловіка в могилу, змусивши його написати заповіт.
Ілля пішов із життя, так і не дочекавшись первістка. А за три місяці Беата
народила Гальшку (Єлизавету), яка стала однією з найбагатших наречених у
Польщі та Великому князівстві Литовському. Змагання за її руку призвело до
кривавих сутичок і стало матеріалом для численних легенд.
У романі детально описані дивовижні пригоди невгамовної Беати та її нещас�
ної доньки. Тому не переказуватиму – почитайте. Як на мене, це – чи не найці�
кавіші сторінки книжки! Любовно�авантюрні пристрасті за участю віроломної
красуні Беати ані на йоту не поступаються історіям, які принесли гучну славу
класикам французької, англійської, російської, польської та інших літератур.
Фактично все життя Василь�Костянтин Острозький змушений був боротися
за спадок батька. Врешті�решт він переміг і став найзаможнішою людиною Речі
Посполитої. Але чи можна назвати його щасливим? Рано втративши кохану дру�
жину, князь більше не брав шлюб – зберігав вірність покійній Софії. Він пережив
майже всіх своїй дітей, крім старшого сина Івана. Був палким захисником право�
слав’я від церковної унії, однак двоє його власних синів – Іван (Януш) та Костян�
тин – стали католиками.
Саме наприкінці XVI – на початку XVII ст. відбувається поступовий перехід
українських князів та шляхти з православ’я на католицизм. Але чи була винна в
цьому лише Люблінська унія? Звісно, урядові кола Речі Посполитої проводили
134 Сіверянський літопис
прокатолицьку політику. Однак чи мала б ця політика поважні наслідки без
підтримки руськими можновладцями? Адже останні, про це йдеться і в романі
„Шестиднев...”, були майже абсолютними господарями в своїх володіннях.
„В українській історіографії часто релігійні конверсії трактувалися як резуль�
тат насильства з боку католиків. Насправді ж, руських князів та шляхтичів ніхто
не силував до цього, – наголошує Петро Кралюк. – У більшості випадків то була
справа їхнього особистого вибору. Маючи змогу бувати в Польщі та країнах За�
хідної Європи, вони знайомилися з надбаннями західноєвропейської (переважно
католицької) культури, яка ввібрала в себе елементи Ренесансу. Католики пропо�
нували кращу систему освіти, ніж православні, у них були розвинуті книговидав�
ництво, театр, образотворче мистецтво, скульптура, архітектура. У такій ситуації
православні князі й шляхтичі віддавали перевагу католикам перед православни�
ми. Звісно, були й інші причини – політичні, міркування кар’єрного росту тощо.
Проте культурний чинник відігравав чи не найголовнішу роль”.
Усвідомлюючи небезпеку культурної експансії католиків, Василь�Костянтин
Острозький, незадовго після Люблінської унії, засновує Острозьку академію
(близько 1576 р.), закладає в Острозі одну з найбільших тогочасних друкарень в
Україні, видає Острозьку Біблію (1580�1581), при його дворі формується гурток
учених�полемістів, які дискутували з католиками.
„В.�К. Острозький намагався створити такий модернізований варіант руської
(української) культури, – зазначає автор, – яка б, залишаючись православною в
основі своїй, ввібрала досягнення культури західноєвропейської і могла б дієво
протистояти наступу католицизму”.
Ще один персонаж роману – „цар Наливай” – козацький ватажок Семерій
(Северин) Наливайко, якого Петро Кралюк називає чи не найяскравішою і вод�
ночас чи не найзагадковішою фігурою української історії кінця XVI ст. Про нього
складали легенди, борців проти церковної унії навіть іменували наливайківцями,
а православну церкву в Україні на початку XVII ст. називали наливайківською.
У „Шестидневі...” розповідається, як родина Наливайків перебралася в Острог
під покровительство В.�К. Острозького. Старший брат Семерія – Даміан (Дем’�
ян) – навіть зробив блискучу кар’єру при дворі князя, ставши однією з централь�
них фігур Острозького релігійно�культурного осередку. Потім Северин Наливай�
ко подався на Січ, а згодом, здобувши належний козацький вишкіл, повернувся в
Острог, де служив у надвірному війську князя.
„Семерій виходить на військово�політичну арену як відносно самостійна фігура
в 1594 році, – зазначає автор. – Тоді він формально полишає службу у князя
В.�К. Острозького й організовує на Брацлавщині загін нереєстрових козаків. На
чолі козацьких загонів С. Наливайко у 1594�1595 рр. здійснив походи в Молда�
вію, а також на землі у гирлі Подунав’я, які контролювалися турками. Робилися
ці походи при домовленостях із австрійським імператором Рудольфом II і підтри�
мувалися римським папою”. Знав про це й схвалював такі походи і Василь�Кос�
тянтин Острозький, – наголошується в „Шестидневі...”, – адже вони стримували
експансію татар і турків на землі України.
Однак восени та взимку Семерій зі своїми „свавільними козаками” „осідав на
лежах” (переважно на Поділлі, Поліссі й Білорусі), грабуючи місцевих шляхтичів.
Зрозуміло, це викликало обурення у можновладців Речі Посполитої. Врешті�решт
Наливайка разом з іншими козацькими ватажками схопив польний гетьман Ста�
ніслав Жолкевський і привіз до Варшави. Семерія довго катували – прагнули
отримати компромат на В.�К. Острозького, який у той час різко виступав проти
короля й церковної унії; однак бранець не виказав князя.
Чи не найбільш хвилюючі, зворушливі сторінки роману – прощання Василя�
Костянтина з Семерієм. Князь таємно відвідує козацького ватажка у в’язниці:
„Підходжу до Наливая. І враз обіймаю його – як рідного. Сина? Не чекав він
такого. І я не чекав. Триває це якусь мить. „Кріпися, Семерію”, – кажу на прощан�
ня. Більше нічого не можу сказати. На мої очі навертаються сльози. Та Наливай
Сіверянський літопис 135
уже не бачить їх... Він майже не знав батька свого. А я батьком йому не став. Зате
Наливай учинив, як вдячний син”.
С. Наливайка стратили 1597 р. на ринку у Варшаві, відрубавши голову, а потім
четвертували тіло. У польській мемуарній літературі з’явилися повідомлення, що
Семерій наказував себе іменувати царем Наливаєм і ніби під час страти йому на
голову надягнули розпечену залізну корону.
Але в романі цього немає: „Кат штовхнув смертника, мовляв: іди до лобного
місця. Але той не йде. Просить ката розв’язати руки. Кат дивиться на сторожу. Що
чинити? Йому дають знак. Хай так буде – остання воля. Кат звільняє руки Семе�
рія від пут. Той розправляє їх – наче птах. Ось він зараз полетить – далеко, на свою
Волинь, Подолію, Україну, Дике поле. По�гу�ля�є! Та не буде цього. Не буде. На�
ливай смиренно несе правицю до лоба, хреститься. Він – раб божий. І все у волі
Бога. Щось шепоче. Може, читає молитву. Кат спокійно жде. Хвилина більше,
хвилина менше – яка різниця. Семерій роздивляється навколо – ніби когось шукає.
Хочеться крикнути: „Се�ме�рі�ю�ю�ю!”. Та з горла виривається лише глухий хрип.
Все! Відтята голова котиться долівкою. І бризкає червона кров. Кат розрубує тіло
на кавалки, які висітимуть у різних частинах Варшави – на пострах, чи на радість”.
Серйозним ударом для Василя�Костянтина Острозького став конфлікт із ни�
зовими (запорозькими) козаками в 1592�1593 рр., який зрештою вилився в зброй�
не повстання під проводом козацького ватажка Кшиштофа Косинського. Вирі�
шальна битва відбулася 2 лютого 1593 р. біля містечка П’ятка на півдні Волині.
Козацьке військо зазнало поразки. Але ні В.�К. Острозький, ні його син Януш не
чинили репресій. Однак ця подія стала знаковою, започаткувавши конфлікт між
старою аристократичною Руссю і Руссю новою – козацькою.
Хоч „загалом Василь�Костянтин позитивно ставився до козацтва, – доводить
Петро Кралюк. – Козаки служили в його надвірному війську. Вони мали змогу
відносно вільно діяти на Київщині, де він був воєводою, і навіть у його маєтках.
Зрештою, В.�К. Острозькому козацтво було потрібне як сила, що стримувала та�
тарські напади. Сергій Леп’явко, який спеціально досліджував перші збройні ви�
ступи козаків, так писав про їхні відносини з князем: „Все своє довге життя він
вважався покровителем низового товариства. Про тісні зв’язки Острозького з
козаками неодноразово свідчили польські й татарські інформатори ще з часів
короля Баторія. Ще перед знаменитим набором реєстру 1578 року розслідування
королівської комісії прямо засвідчило, що найбільше козаків виходило з його
маєтків”. Принаймні, в генезі козацтва В.�К. Острозький відіграв не менш важли�
ву роль, ніж... засновник Запорізької Січі князь Д. Вишневецький”.
Василь�Костянтин прагнув підкреслити особливий статус князів Острозьких.
Так, він замовив пишний скульптурний надгробок у ренесансному стилі для свого
батька, похованого в Успенському соборі Києво�Печерської лаври. На надгробку
Костянтин Іванович зображений із короною. На замовлення Василя�Костянтина
придворні поети створюють панегірики з красномовними натяками на його мо�
нархічне достоїнство. А в Острозькій Біблії вміщено передмову, де князь ніби
порівнюється з римським імператором Костянтином.
Розповсюджується версія, що предком Острозьких був король Данило Галиць�
кий. І саме його корону наприкінці роману тримає в руках Василь�Костянтин,
позуючи художнику. Але... Картину завершено, й старий князь раптово помирає.
Митець, непомітно від слуг, забирає корону з собою. Не для наживи – сподіваєть�
ся, що настане час і її одягне достойна людина. Бо син князя – „покатоличений”
Януш – не гідний такої реліквії.
За кілька років маляр Іван приїжджає до Острозького замку і переконується в
своїй правоті, побачивши як несподівано змінився портрет Василя�Костянтина:
„Той самий лик, та одежа. Але корони вже не було. Замість неї князь байдуже
перебирав золоті монети. Образливо стало... Януш, певно, наказав перемалювати
картину. Для чого це він зробив? Не хотів, щоби батько його постав яко монарх. І
сам не хотів ставати руським монархом. Досить було йому крісла першого світсько�
136 Сіверянський літопис
го сенатора Польщі. Краще синиця в жмені, ніж журавель у небі! Але нащо князя
Островського малювати з монетами в руках, наче якогось лихваря? Чи, може,
маляр, якого запросили десь із Польщі і якому довірили переробити портрет цей,
захотів позбиткуватися над руським князем? А ти, Януше, це проковтнув. Навчи�
лися ми ковтати образи. Вже й не помічаємо цього... Невдовзі по справі тій закли�
кали мене у Костянтинів, аби я церкву святої Трійці там розписав. І просили
намалювати Костянтина Костянтиновича, князя Острозького, яко фундатора хра�
му цього. Я почав малювати. Душу хотів відвести. Малював князя ще міцним,
дужим. Та чомусь фарби лягали так, що біля нього зобразив я смертне ложе, на
якому лежить його син. А князь у глибокій скорботі пребуває. Гарно, казали мені,
змалював ти князя і княжича Олександра. І те – як отець печалиться за сином
своїм. Я не перечив. Та коли малював князя біля смертного одра, то чомусь не про
Олександра думав – про Наливая. І переносив риси лиця Семерія на образ сина,
над яким скорбить отець. А в своєму убогому домку я ховав корону. Якби жив
Наливай, віддав би йому королівський вінець. Направду, цей чоловік достоєн був
бути руським монархом. Зараз достойних не бачу. І чи побачу колись?.. Але –
вірю!”.
Ви ще заздрите нинішнім можновладцям? Прочитайте цей роман...
Сергій ДЗЮБА
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-25896 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0055 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T22:52:24Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Дзюба, С. 2011-08-18T22:39:24Z 2011-08-18T22:39:24Z 2011 Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман / С. Дзюба // Сiверянський лiтопис. — 2011. — № 2. — С. 131-136. — укр. XXXX-0055 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25896 Рецензія на книгу: Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман. – К. : Ярославів Вал, 2010. – 320 с. uk Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського НАН України Сiверянський лiтопис Рецензії. Огляди. Анотації Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман Article published earlier |
| spellingShingle | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман Дзюба, С. Рецензії. Огляди. Анотації |
| title | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман |
| title_full | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман |
| title_fullStr | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман |
| title_full_unstemmed | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман |
| title_short | Кралюк П. Шестиднев, або Корона дому Острозького: Роман |
| title_sort | кралюк п. шестиднев, або корона дому острозького: роман |
| topic | Рецензії. Огляди. Анотації |
| topic_facet | Рецензії. Огляди. Анотації |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/25896 |
| work_keys_str_mv | AT dzûbas kralûkpšestidnevabokoronadomuostrozʹkogoroman |