Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного)
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Вісник НАН України |
|---|---|
| Дата: | 2009 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26175 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2009. — № 8. — С. 52-62. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860237176142299136 |
|---|---|
| author | Голобородько, Я. |
| author_facet | Голобородько, Я. |
| citation_txt | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2009. — № 8. — С. 52-62. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Вісник НАН України |
| first_indexed | 2025-12-07T18:25:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
52 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8
Есей
Він так давно став беззаперечною vip-персоною української літератури, що
доволі не просто уявити той час, коли цього ще могло не бути. Випустивши
дебютну книжку («Каховські оповідання», нехай і у співавторстві) не такого
вже й близького 1953 року (це ж скільки не лише соціополітичних, а й літера-
турних часів відтоді минуло та змінилося), Павло Загребельний і нині, у сві-
домісних та естетичних умовах ХХІ століття, за духом, за стилем, за то-
нальністю мислення залишається підкреслено актуальним прозаїком. Його
книжки «Юлія, або Запрошення до самовбивства» (Харків: Фоліо, 2003),
«Брухт» (Харків: Фоліо, 2003), «Гола душа» (Харків: Фоліо, 2003) і «Стовпо-
творіння. Кавтаклізма» (Харків: Фоліо, 2004) при всій своїй художній різно-
сті, несхожості утворюють проблемно-аспектну тетралогію (хоча можна
говорити — і пенталогію, оскільки остання книжка містить два споріднені
тексти), у якій викладено модернізовану концепцію особистісного і соціумно-
го буття. Буття, у якому густо, щільно, нероз’ємно схрещені інтимні й істо-
ричні, душевні й політичні, етичні й онтософські реалії. Буття, буквально
переповненого і перенасиченого життєвим, мислительним та культурно-
літературним досвідом письменника. Буття, у якому з максималістською,
ба навіть молодечою гостротою нуртують найодвічніші людські питання,
сформульовані в контексті недавньо-історичних і майже сучасних реалій.
Я. ГОЛОБОРОДЬКО
ОБЕРЕГИ ПАТРІАРХА
Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного
© ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович. Доктор філологічних наук. Завідувач кафедри теорії і методики
викладання гуманітарних дисциплін Південноукраїнського регіонального інституту післядипломної
освіти педагогічних кадрів (Херсон). 2009.
Романи «Юлія, або Запрошення до само-
вбивства» і «Брухт» настільки старанно
проорнаментовані історичним, філософ-
ським, теологічним, історіософським, полі-
тичним, географічним, геополітичним, куль-
турологічним, літературним фактажем, що
може скластися враження, що саме він (цей
фактаж), зведений у більш-менш структуро-
вану концепцію, виконує роль семантично-
го гіперцентру, в якому зосереджено основні
думки й викладки Павла Загребельного.
Проте найсуттєвіші конструенти романної
концепції все ж таки зав’язані й сполучені з
іншим — суто внутрішнім виміром, оприяв-
леним інтимними колізіями з життя персо-
нажів «Брухту» та «Юлії».
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8 53
Інтимна сюжетика виявляє і відкриває
цілком екзистенційну проблематику. У цих
двох романах із любовними макро- й мі-
кроісторіями Павло Загребельний розмір-
ковує, власне, над одним-єдиним і водно-
час найнеприступнішим запитанням: що
все ж таки має становити достеменний сенс
у житті людини, яка до того ж народилася
і живе в Україні? Він (ясна річ, через по-
середництво своїх героїв) розмірковує — і
сам же (знову ж таки, їхніми вустами, сві-
домістю) дає відповіді.
Беззастережна турбота про державу?
Проте ж держава, як колишня, так і ново-
часна, не надто переймалася/ переймаєть-
ся людськими долями, а тим паче душами.
Самовіддане служіння суспільству? Але ж
саме поняття «суспільство» є дуже розми-
тим, недиференційованим, ба навіть абстра-
гованим, і виходить, що в такому випад-
ку немає кому конкретно служити. Жер-
товне проголошення й утвердження ідеї
(ідей)? Але ж чи існували, чи є такі ідеї, які
б справді вартували хоча б йоти людських
жертв? Жити заради сім’ї, сімейного вогни-
ща? Проте ж і сім’ї нерідко настільки умов-
ні, нестійкі, тимчасові, що й саме сімейне
життя може виявитися більшою або мен-
шою ефемерністю. Зосередження на мате-
ріальному збагаченні й відповідно на гро-
шовому культі? Але ж гроші взагалі завжди
були серед найбільш нестійких, примарних
категорій, особливо у світі, що змінюється
із дивовижно шаленою швидкістю й непе-
редбачуваністю.
Тоді що ж може становити смисл у наро-
дженні, розвитку, діяльності, а також у три-
вогах, випробуваннях, мікро- і макродра-
мах, одне слово, в усьому тому, з чого скла-
дається те, що називають «людським жит-
тям»? І Павло Загребельний у «Юлії» та
«Брухті» гранично наближається до відпо-
віді, що може бути вербалізована так: сек-
суальна близькість, сексуальні емоції та
відчуття, секс.
І Роман Шульга («Юлія»), і Ярема Со-
винський («Брухт») найповніше виражен-
ня щастя відчувають під час сексу. У сек-
суальних пристрастях обидва знаходять
той безмір особистісної свободи, якої обом
так не вистачає в навколишньому соціу-
мі. Якщо ж урахувати, що до соціуму вони
ставляться не тільки насторожено, а й кри-
тично, відчужено, то цілком умотивова-
но секс для обох відіграє роль ціннісної
та смислової альтернативи. І для Шульги,
і для Совинського секс стає розширенням
сенсу існування, дотиком, нехай і надто
короткочасним, до вічності. Для обох цих
провідних, ба навіть ключових персонажів
секс як процес, як явище переміщується у
сферу світоглядних величин і стає не лише
основою чоловічого життя, а й символом
віри, квінтесенцією сутності, справжності,
природності.
Павло Загребельний приводить своїх
героїв-чоловіків до істини — істини в сек-
сі. Проте він не замикає їх на статевих ін-
стинктах. Щобільше — прагне розімкну-
ти сексом їхні свідомість і дух, їхні єство і
розум, спонукаючи до рефлексій над при-
родою сексуальних взаємин, над емоцій-
ною і філософською незбагненністю кої-
тусу. Сфера сексуального для персонажів
«Юлії» та «Брухту» завжди відкрита задля
символічних й онтологічних інсталяцій.
У романних реаліях спостерігаємо навіть
таку закономірність: що більше персонажі-
чоловіки переймаються і живуть сексом,
то активніше виражається їхній інтелекту-
альний потенціал. Секс у художніх колі-
зіях «Юлії» та «Брухту» стимулює думку,
мислительні пошуки, розумово-креативну
енергію персонажів.
За романною логікою Загребельного,
там, де секс, завжди поруч можливість ін-
телектуальних проривів, там відкриття,
спалах, одкровення: «Шульга переконався
в цьому, злившись з Улою. Злитися з жін-
кою — пі знати істину. Але істина можлива,
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8
тільки допоки є жінка. А коли немає жін-
ки, то про які істини може бути мова?»
(«Юлія, або Запрошення до самовбив-
ства»); «Совинський посунув до набрид-
ливих палат октогону. Шкодував, що не
взяв з собою недочитаний роман Набокова
«Ада» … «Ада» — геніальна поетизація сек-
су від 16 до 96 років. Фантастика майже, як
у біблійних Авраама і Сари. Може, саме це
й повинно стати ідеалом людства, а не брех-
ливі обіцянки царства небесного на землі?»
У Загребельного є достатні підстави не
тільки відчувати себе, а й бути прозаїком-
сенсеєм. Він не вчить, але незмінно оформ-
лює свій погляд як духовну пропозицію. У
її основі розуміння сексу (безумовно, ви-
ключно між мужчиною і жінкою; у цьому
сенсі письменник є непримиренним тради-
ціоналом, і це не може не тішити) як дао.
Дао до «вершин і низин», до «правди і
кривди», до «дня для прийдешнього».
У розвитку романних героїв — і Романа
Шульги, і Яреми Совинського, яких пись-
менник, до речі, наділяє «дикою потенці-
єю» або «дикою козацькою потенцією» й
антиподами яких змальовані «імпотенти»-
чиновники різного ґатунку та рівня — про-
цес психологічного змужніння, нашаруван-
ня і набуття життєвої мудрості в той чи ін-
ший спосіб пов’язується із сексом. І тут
справа не стільки в наявності чи розширен-
ні сексуального досвіду, скільки в тих бук-
вально замежових емоціях, переживаннях,
афектно-надземних станах, крізь які в сек-
суальних миттєвостях-вічностях проходять
його персонажі.
Письменник не вдається до детально-
го живопису статевого акту, а лише окрес-
лює, позначає його. Коїтус — це сакрал. Не
в тому сенсі, що не підлягає зображенню, а
в тому, що це — основне, по-справжньому
життєствердне, це те, що треба пережи-
вати, а не надмірно деталізувати, бо тоді
він перестане бути сакралом. Секс у Пав-
ла Загребельного озвучується натураліс-
тично і пафосно. Пафосність навіть пере-
важає, вивищується, і до відтворення сексу
Павло Загребельний звертається з акурат-
ною заощадливістю. Фрази на кшталт «Він
знов обережно ввійшов у неї — і все зникло
для них, нічого не чую, нічого не бачу, ні-
чого не мовлю, він занурювався в неї неса-
мовито і мовби відчаєно, вона жадібно по-
глинала його…» («Юлія»), «Він нічого не
чув, нічого не знав, нічого не тямив, неваго-
мо нависаючи над жінкою, як Бог у хмарі, і
ввійшов у неї твердо, бурхливо, без жалю,
майже жорстоко» («Юлія»), «Він брав її
нахабно, грубо, недозволено, без співчут-
тя, без милосердя, співмірність їхніх стате-
вих органів — природний дар чи щастя ви-
падку?» («Брухт») належать до найвідвер-
тіших у його романах. Водночас навіть у
таких фразах вгадуються обереги внутріш-
ньої стриманості, а то й цнотливості, з яких
Загребельний підступає до ескізів сексу-
альних взаємин. А секс для його персона-
жів є передусім формою особистісних взає-
мин, у яких чутливо пульсують своїм стро-
катим єством, своїм тваринно-духовним
нутром «він» і «вона».
Загребельний-епік обирає для себе нішу
поета, барда, рок-барда сексу, але барда на-
туралістичного, який із ліричною безжаль-
ністю стикає біологічне й сокровенне. Як у
Павло Загребельний
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8 55
рядках «Він жив у ній і вмирав, він ставав
неймовірно ніжними слідами її таємничих
глибин, він радісно самознищувався в цій
первісній вологості, в цих диких мавпячих
стінах, перетинках, мембранах, здриган-
нях…» («Юлія»), що покликані виразити
експресивну й почуттєву, образну й асоці-
ативну поліфонію сексу, передати в ньому
концентроване вираження історії людсько-
го тіла і душі. Поліфонія сексу завжди до-
тична до втаємниченого, завдяки чому роз-
герметизовуються, вивільнюються і відро-
джуються «найглибші вібрації підсвідомос-
ті» (вислів із «Брухту»).
Павло Загребельний надає сексуально-
му життю не меншої міри складності, дра-
матичності, аніж, скажімо, суто духовно-
му. Власне, розподілу на «плотське» й «ду-
ховне» романні реалії «Юлії», «Брухту» не
містять. Плотське завжди незримими міст-
ками поєднане з духовним. Плотські пори-
вання можуть або компенсувати кисневу
недостатність суто духовного життя, або ж,
навпаки, доповнювати його. У виявах плот-
ського Загребельний підкреслює зрощення
фізіологічного і свідомісного, людського і
тваринного. Він концептуально налашто-
ваний на те, щоб жодним чином не зводи-
ти, не звужувати плотське до ціннісних ко-
ординат «низького». Навіть поняття «тва-
ринне» в гуру української прози позбавле-
не однозначної заданості.
Тваринне, за його новороманними інста-
ляціями, — це неприховано органічне, це од-
вічний поклик живої клекітливої крові, це
втілення, оприявлення права на природну
самобутність, ба навіть так: само-бутність.
Тваринне є достеменно натуральним, а те,
що не є штучним, надуманим «з розуму»,
за своєю сутністю стає для провідних пер-
сонажів Загребельного узусом. Вони не
лише відстоюють у своїх почуттєвих і мис-
леннєвих діях те, що може бути зараховане
до сфери «тваринного», — вони прагнуть,
шукають, воліють його. Отже, воліють при-
родного, основоположного. Й насамперед у
собі, й це їм вдається. А не знаходячи цьо-
го (природного, тваринно-енергетичного)
в навколишньому соціумі, роблять усе для
того, щоб із нього вирватися. І врешті ви-
ламуються з тенет стовпової дороги циві-
лізації, при цьому, між іншим, актуалізую-
чи в перипетіях власної свідомості бунтів-
ний образ-символ Жан-Жака Руссо, який
«наважився колись кликати все людство на
пасовиська» («Брухт»).
Плотське в «Юлії», «Брухті» постає бру-
тальним і прекрасним, божевільним і бо-
жественним, злочином і розквітом, обме-
женням і розкриттям, найбільшим падін-
ням і найвищим піднесенням. Письменник
свідомо прагне поєднати й відсинтезува-
ти контрастне, полярне, різновекторне, до-
сягаючи в потрактуванні категорії «плоть»
своєрідного сутнісного (на противагу вер-
бальному) оксиморона.
Сказати, що Павло Загребельний інста-
лює цілісну буттєву концепцію, означає з
немислимою скромністю занизити розмах
його романного мислення. Йому вдало-
ся зробити значно вагомішу й онтологічні-
шу справу. Він обґрунтовує і пропонує за-
вершену (у своїх основних контурах) ре-
лігію, сенс і серцевину якої можна переда-
ти одним-єдиним словом — Жінка. За цією
релігією, не тільки суто чоловічі інтенції, а
й історія, культура, політика, наука, в яких,
знову ж таки, основну роль відігравали і
продовжують відігравати чоловіки, існува-
ли й мають існувати заради Жінки, куль-
ту Жінки, ощасливлення Жінки. «Жінка в
постелі — верховна богиня, а чоловік тіль-
ки її слухняний жрець», «Жінка вища за
Бога», — проголошує письменник у рома-
ні «Юлія». А секс — це найсакральніший
ритуал, у якому і через який досягаються
миттєвості вічності.
І кульмінаційною висотою смислу (себ-
то щастя) потрактовується секс із любов’ю.
Саме секс-любов наповнює та виправдовує
56 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8
життя як Романа Шульги, коли він періо-
дично, час від часу зустрічає тип жінки, по-
значений ім’ям-образом-емблемою Юлія,
так і Яреми Совинського, що він у випад-
ковій жінці, яку оточення називає «ко-
легою Ледвою», у миті статевих екзаль-
тацій починає бачити риси своєї коханої
Єлизавети-Лізи-Єлизавети Петрівни. Секс
із любов’ю потрактовується духовною реін-
карнацією, ініціацією, конфірмацією, а та-
кож головним прозрінням, верховним од-
кровенням, найвищим благом, дарованими
людині в її митарствах та юдолі. Для персо-
нажів Загребельного, які доповнюють і без
того представницьку категорію шукачів іс-
тини, це обертається, стає максимальним
наближенням до Смислу.
«Юлія, або Запрошення до самовбив-
ства» і «Брухт» проткані такою вербально-
лексичною розкішністю та аспектно-се-
мантичним симфонізмом, що спроможні
провокувати безліч жанрових визначень і
характеристик. При цьому беззаперечною
залишатиметься полемічна природа цих
текстів. Павло Загребельний полемізує не
лише з «прорадянською» минувшиною,
ментальністю і «незалежним» сьогоден-
ням, але й із собою минулим. І це надає
полеміці особливої аксіологічної та
інтелектуально-естетичної інтриги, свідо-
мо чи несвідомо (мабуть, усе ж таки зага-
лом несвідомо) підкреслюючи, як феноме-
нально він передчуває і відчуває транс-
формації часу. Загребельний узагалі вира-
зив глобальні ціннісні й свідомісні зміни,
що з драматичною темпераментністю охо-
пили кінець ІІ — початок ІІІ тисячоліть.
Полемічна вулканність письменника ви-
плескується в неймовірній емфатичності
стилю, складниками якого стають екста-
тичність, радикальність, вибуховість сло-
ва й думки. У цьому сенсі романи «Юлія»,
«Брухт» бездоганно співвідносяться з цін-
ностями нинішньої доби, яка послідовно
конституює тотальну експансивність, феє-
ричну альтернативність і нічим не обме-
жену провокативність мислення.
Публіцистичні модуляції притаманні
всій багатополюсній прозі Павла За-
гребельного. У цих модуляціях вона розпо-
чалася. Ними вона завжди впритул набли-
жалася до найтемпераментніших зон сучас-
ності та історії. Публіцистична харизма іма-
нентно властива експресивній, пристрасній
натурі письменника, який зазвичай праг-
нув не лише зобразити дійсність, але й оці-
нити, виміряти її. Уявити не публіцистич-
ного Загребельного неможливо, нереально.
Та й, власне, жодного приводу для цього він
не дає і своїми новочасними текстами. Пу-
бліцистичні літанії вибудовують, викомбі-
новують структуру «Юлії» та «Брухту». На
емоційних регістрах публіцистичності за-
сновано й текстові реалії «Голої душі» (за
авторським визначенням — повісті, а фак-
тично — цілковитого роману, а якщо точні-
ше — монороману, у якому виклад ведеться
від першої особи).
У «Голій душі» Павло Загребельний ви-
ступив у амплуа письменника-сатирика.
Основні якості цієї повісті-роману — сар-
кастичність, карикатурність, памфлетність.
У сфері художнього зору — українська ре-
альність (передусім владна) від часів Хру-
щова до перебудови Горбачова. Форма —
монолог-одкровення недавньої партійної
функціонерки Клеопатри Микитівни Січ-
кар, яка розповідає про себе і про свої ман-
дри, пригоди, ходіння «коридорами влади».
Ця форма дозволяє поєднати критичне від-
творення доби із сатиричним зображен-
ням образу самої «я»-нараторки. Щоправ-
да, стверджувати, що персону й поведінку
свідомості Клеопатри Січкар подано лише
в сатирико-негативних тонах, було б оче-
видним спрощенням концепції. У романі-
повісті розроблено значно багатшу гаму
смислових інтонацій, дотичних до образу
героїні-сповідачки.
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8 57
«Гола душа» (до речі, тексту властива пу-
бліцистична «відкритість», «оголеність»,
«стриптизність» назви) має два провідні
структурно-семантичні пласти.
Перший становить оповідь про владу,
точніше про українську владу радянсько-
го періоду. Загребельний концептуально
пародіює та окарикатурює те, що стосу-
ється партійно-номенклатурного життя, —
звичаї, конфлікти, цінності, типи, без зай-
вих еківоків натякаючи, що йдеться, влас-
не, про адміністративний зоопарк. Навіть
імена для найкерівніших персон, таких як
«Перший із самого Києва», він підбирає зо-
ологічно витримані — Динозавр, Лебідь
(якого «приходять» на зміну-заміну Дино-
завру). Текст рясніє соціопсихологічними і
соціоментальними деталями, фактами, алю-
зіями, що в дошкульному, а то й нищівному
ракурсі зображують тенденції, притаманні
культурно-мистецьким реаліям 1960 — 80-х
років.
Другим пластом Павло Загребельний на-
гадує, що «Гола душа» семантично й ци-
клічно близька «Юлії» та «Брухту». У цих
романах розповідається передовсім про
долі чоловіків і в цьому контексті про жі-
нок, пов’язаних із ними. У «Голій душі»,
навпаки, викладено долю жінки, владної та
вродливої жінки, що (доля) розгортається
за фатально незамінної участі мужчин у її
апаратній кар’єрі. Чоловічі типажі подані
саркастично, памфлетно, гротескно як вті-
лення біологічно-чоловічої системи влади.
Проблема «основного інстинкту» постає у
вимірі «секс — кар’єра — душа».
Й ось тут починають лунати драматичні
ноти й інтонації. Плоть і душа в Клеопатри
Січкар постійно живуть різним, навіть не
сумісним життям. Плоть слугує посаді, а
душа потерпає і болить. Внутрішній кон-
флікт загострюється, і в його розв’язанні-
фіналі зосереджено найсумовитішу іронію:
коли плоть і жіноче єство відмовляються
задовольняти забаганки чоловічих інстинк-
тів, а душа дедалі більше потребує «справж-
ньої великої любові» й поведінкової свобо-
ди, тоді й руйнується драбинка кар’єри, що
вибудовувалася впродовж багатьох років.
Романна повість «Гола душа», попри весь
свій соціумний антураж, мисленнєвими ко-
лізіями спрямована до фундаментальної
опозиції «жінка і мужчина», в інтерпрета-
ції якої переважають публіцистичні й
умовно-саркастичні ракурси.
Тексти «Стовпо-творіння» і «Кавтак-
лізма», що становлять заключну кни-
гу тетралогії-пенталогії, сам Павло Загре-
бельний передбачливо не називає ані рома-
нами, ані повістями, пречудово розуміючи,
що в жанровому сенсі вони виразно виби-
ваються з ряду текстової продукції, яку він
створював і випускав донині. У цих текстах
відбилося те, що його намучило, що йому
наболіло й напекло за останні роки й де-
сятиліття. І про це свідчить передусім та
риса-обставина, що вже самими фабулами
назв письменникові хотілося якомога біль-
ше мовити.
Перший текст оздоблений назвою
«Стовпо-творіння» і просто-таки вбивчим
підзаголовком — «Дерев’яна книжечка про
кумедну державу», другий позначений ще
більш багатослівною назвою — «Кавтакліз-
ма, або Кошмарна пригода в Європейсько-
му домі», а до неї ще й жанровим штрихом
на кшталт ремарки «Текст для самозакоха-
ного актора». Уже в цьому відчувається ви-
верження разючості й категоричності пись-
менницького мислення, а також його зосе-
редженість на соціополітичних і соціомен-
тальних аспектах.
«Кавтаклізма» (називатиму цей текст
так, не стільки скорочено, скільки по-
сучасному — себто стисло, економно) і
«Стовпо-творіння» (те, що це «дерев’яна
книжечка» про одну доволі «кумедну дер-
жаву», вже й так запам’яталося) розділе-
ні десятьма роками. «Кавтаклізму» напи-
58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8
сано 1992-го, «Стовпо-творіння» — упро-
довж 2002–2003 років. І хоча розташовані
вони в книжці у зворотному порядку, про-
те це сприймається як цілком виправдана
послідовність.
«Стовпо-творіння» — це текст, заснова-
ний і «розкручений» на проукраїнських
політичних реаліях, «Кавтаклізма» — на
не зовсім (а місцями і зовсім не на) полі-
тичних подіях і перипетіях, проте таких,
що відтінюють і увиразнюють їхнє життя-
буття. «Стовпо-творіння» — це дотепна, до-
шкульна і дуже докладна політична кари-
катура на те, що якихось п’ять, сім, десять
років тому відбувалося з українцями та
Україною, а «Кавтаклізма» — ще дотепніша
й дошкульніша фантазія на теми лідерів-
апостолів нашої колись союзної держави
й державності. «Стовпо-творіння» — це як
не вельми симпатичні, але цілком перекон-
ливі своєю абсурдністю й безглуздістю на-
слідки, а «Кавтаклізма» — це як пролог, із
якого почалося те, що невдовзі безваріант-
но й «стовідсотково» перейшло в розряд і
формат національних «стовпо-творінь».
У будь-якому випадку в обох текстах без
політики не обійшлося. І не могло обійти-
ся, позаяк задумані вони були в річищі по-
літичної пародії. А пародії та пародисти —
ознака нашої доби. У чому легко переко-
натися, достатньо тільки прогулятися те-
леканалами й FM-станціями. От тільки в
«серйозній літературі» пародій (передусім
політичних) не вистачає. І цю, як нині мод-
но говорити, лакуну заповнює Павло За-
гребельний, який перестав стримувати себе
й звернувся до по-справжньому «нестрим-
ної прози», давши волю власним художнім
емоціям — уявленням, інвективам, філіп-
пікам.
Одразу зазначу: і «Кавтаклізма», і
«Стовпо-творіння» не претендують на те,
щоб змагатися в популярності й імідже-
вості з культовими текстами літературно-
го сьогодення. І вже зовсім не зазіхають на
статус бестселерів. Та, врешті, Павло За-
гребельний цього й не прагнув. «Стовпо-
творіння» й «Кавтаклізма» належать до
явищ, що спричинені внутрішнім вибухом
митця. Це твори, що не могли бути не на-
писаними; це враження-експресії, породже-
ні усвідомленням, що в навколишньому со-
ціумі, як колись казав-співав некоронова-
ний поетичний метр, діється «все не так,
як треба»; це те, що зазвичай охрещують
«криком душі»; це новочасні тексти, ство-
рені під віковічним гаслом «не можу мов-
чати».
«Стовпо-творіння» й «Кавтаклізма» ціл-
ковито вписуються в річище гротескно-
сатиричної прози, а сам письменник то по
черзі, то водночас приміряє різноманітні
та різноакцентні, хоча й дотичні, амплуа,
що вони дозволяють йому іронізувати, кеп-
кувати, глузувати, пародіювати і, ясна річ,
знущатися. Бо що ж то за сатира, якщо ав-
тор не доводить себе до оргазму знущаль-
них випадів і характеристик. Це вже обі-
рваний творчий акт, а не повноцінний са-
тиричний стиль.
На перший погляд, «Стовпо-творіння»
є ґрунтовнішим, аніж «Кавтаклізма», тек-
стом. У ньому сатирично змальовано кон-
тури й реалії політичної історії ЦЄД (себ-
то, як витлумачено в цьому тексті, «Цен-
тральної Європейської Держави»), що взя-
ла собі й постала «після розпаду Великої
Крабовидної Імперії» (це вже стало прави-
лом хорошого тону: Павло Загребельний,
який став живим класиком і національною
легендою за добу того, що він не надто ша-
нобливо величає Великою Крабовидною
Імперією, не шкодує критичних і вбивчих
фарб для її оцінок-характеристик, і це при
тому, що сам він у пенталогії-тетралогії де-
монстративно знущається з тих, хто рані-
ше вірнопіддано служив радянській владі,
а нині самовіддано знищує все, що з цією
владою пов’язане), а невдовзі взагалі пере-
форматувалася в країну під назвою «Стов-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8 59
поландія» (бо там усе тримається на «стов-
пах» — от вам і «Стовпо-творіння»).
У тексті, що викладає сутність і засади
такого знайомого, та ні, навіть рідного нам
«стовпо-творення», буквально за канона-
ми епічної розповіді оприявлено структуру,
ієрархію та механізми, що правлять цією
«химерною державою». Причому складни-
ки, нюанси, деталі начинені й оздоблені ін-
терпретаціями густого сатиричного ґатун-
ку, що вони (інтерпретації) прозоро відлу-
нюють грою слів, сенсів та їхніх відтінків.
Павло Загребельний, власне, подає свій ва-
ріант політлексики, а якщо висловитися
сучасніше — свою модель політслогану.
У цій державі є «присидент» (що «від
слова «присідати», не забуває додати ав-
тор), він же «гарант стовпотуції» (за якою
сяк-так перебивається «так звана демокра-
тична держава»), є «юродні депитати» (во-
чевидь, натяк на те, що вони так і не зна-
ють, де ж і в кого треба питати, щоб таки
побудувати те, що вони на словах так пал-
ко воліють побудувати), є «пилософи», які
згодні, здатні, спроможні з ефектною та не-
вимушеною легкістю обґрунтувати будь-
які непотріб, абсурд і просто маразматичну
ідею, аби тільки бути при владі (себто аби
лише її обслуговувати й цим живитися).
Як словотворець і мовний конструктор За-
гребельний, очевидно, не має собі рівних у
новітній українській літературі. Мова для
нього — не «будівельний матеріал», а ор-
ганічна стихія, у якій він живе і з кожним
текстом самостворюється.
З’являються в колізіях «Стовпо-тво-
ріння», врешті, й зовсім асоціативні, про сто-
таки гострорезонансні персонажі на кшталт
Стовпулії, яка керує «об’єднаними торго-
вельними системами» і переходить в «опо-
зицію» (або в «жопозицію», як інколи тен-
дітніше, делікатніше сказано в тексті), а ще
Стовполазенка з «розбійницькими очима і
мавпячими щоками» (теж щось вельми зна-
йоме відчувається в цьому імені-позначці),
який «накрав міліонів і по панамському
паспорту — в Гамерику! А там його — хвать!
І в тюрягу. За відмивання брудних гро-
шей», а також Головстовпа — тобто голов-
ного ідеолога, «олігарха об’єднаного», який
поштиво й старанно «розвинув бурхливу
діяльність» у річищі тотального «стовпо-
творіння». Згадується і «маєр ... з держав-
ної охорони», який «втік до Гамерики з
якимись там компроматами». Так що у
«Стовпо-творінні», як говорив один із на-
ших «присидентів», маємо таку політичну
реальність, яку маємо. І про яку, завдяки
всюдисущим і всезнаючим мас-медіа, були
(й залишаємося) незле поінформовані,
хоча, за гамбурзьким рахунком, чи й треба
нам із такою докладністю знати всі нюанси,
деталі й витівки «політкухні». Сформулюю
цю думку під дещо іншим кутом зору: чи
знають політики всі особливості нашого
життя з такою ретельністю, з якою ми, че-
рез усі ці медіа-для-себе і медіа-для-мас,
знаємо їхнє.
Одне слово, текст без особливих полі-
тичних ілюзій — лише напівпрозорі й аб-
солютно прозорі алюзії. Його реалії не про-
сто залишаються з нами — вони в нас, у на-
шому єстві, нашій ментальності, свідомос-
ті, історії. Його політперсонажі чи, радше,
політактори продовжують бути навколо
нас і або прямо керувати, або підкеровува-
ти нами.
Треба зізнатися: Стовполандія — досить
влучна метафора. Без культів і поклонінь
ми не можемо. Точніше, поки ще не мо-
жемо. Країна — як простора й вигідна для
маневрів сцена. І водночас така потріб-
на територія задля маніпулювань. Полі-
тики — учасники безкінечного шоу, в яко-
му найважчу і найтрагічнішу роль відведе-
но глядачам, себто електорату. Політика —
сфера і засіб задоволення власних амбіцій
(фінансових, владних, психологічних, пси-
хічних, сексуальних, маніакальних — ви-
бір широкий до безмежжя). Влада — про-
60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8
довження політики і водночас безпрограш-
ний, давно відпрацьований об’єкт критики
для арт-політиків, яких зазвичай цікавлять
не країна чи виборці, а бажання потрапити
в «юродні депитати». Усе дуже прозоро, як
у Загребельного.
Проте «Стовпо-творіння» в зіставленні
з «Кавтаклізмою» виглядає дещо поверхо-
вою політичною хронікою, у якій художні
констатації значно переважають над само-
бутніми художніми думками. Його фабула
розвивається, так би мовити, у напрямі до-
вжини, а не вглиб. Павло Загребельний по-
дає, безперечно, дотепний і ядучий начерк
Стовполандії та її правителів, але його ху-
дожній ноесис за межі сатиричного нарису,
есею не виходить.
Усе ж таки «Стовпо-творіння» доволі
умовно можна охрестити романом, якщо
врахувати, що романами нині зазвичай на-
зивають майже все, що не є безнадійним
оповіданням чи новелою. Із романним жан-
ром цей текст найочевидніше споріднює
традиційне почленування на низку глав-
розділів, кожна з яких покликана відтінити
свою, окрему площину в житті божків і дер-
жавних кумирів «кумедно-химерної держа-
ви» (цю характеристику сконтаміновано з
тих означень, що варіюються в тексті).
З розвитком подій напруга фабули в
«Стовпо-творінні» поволі втрачається.
Оповідь набуває ознак монотонного викла-
ду нових фактів і реалій, що абсолютно не
поглиблюють і мисленнєво не розвивають
образно-сатиричний простір. Уведення ін-
триги з «опозицією / жопозицією», яка бо-
реться з «панівним режимом» і «зветься
БОС: блок оборони Стовпулії», також не
додає тексту смислової свіжості, а тим паче
такої нині затребуваної феєричності. Відчу-
вається, що справа із «стовпо-творінням» у
Стовполандії наближається до розв’язки,
проте яскравими художніми рішеннями,
«ходами», що завжди були властиві мане-
рі Павла Загребельного, це не позначено.
Текст завершується зі значно меншою ви-
разністю, ніж розпочинався. Та й завершу-
ється він штучно — поквапливо і немовби
обірвано.
«Кавтаклізма» — текст динамічніший,
позаяк більш гострий і компактний, ху-
дожньо оригінальніший, бо ґрунтуєть-
ся на цікавій і несподіваній гіпотетич-
ній ситуації. Та ще значно глузливіший,
ніж «Стовпо-творіння». Авторська дум-
ка в ньому винахідливіша, вільніша, із гей-
зерними вибухами-поворотами, вибухами-
емоціями.
«Кавтаклізма», на відміну від «Стовпо-
творіння», — це вже не розповідь від тре-
тьої особи, а монолог. На що не дуже лако-
нічно натякає вже згадуваний авторський
підзаголовок –«текст для самозакоханого
актора». Цим актором не тільки мислить-
ся, а й виступає політик. Причому відомий,
навіть дуже відомий раніше політик, якого
в тексті звати Мухал Серийович (ну, Му-
хал, то нехай собі й буде Мухал, а от Сери-
йович — звучить, здається, благородно, то
ж, мабуть, від слова «сер»?). Загребельний
віртуозно аранжує імена своїх персонажів,
наділяючи їх багатою фонікою і семанти-
кою обертонів.
Поруч із головним «самозакоханим ак-
тором» з’являються й інші актори, яких си-
туативно величають політиками. І, як не
важко здогадатися, не менш самозакохані.
Принаймні в інтерпретації тексту під на-
звою «Кавтаклізма» вони постають цілком
театральними постатями, які небезталан-
но грають свої ролі. Це і Норіса Мишинов-
на, наставник та духовний учитель Мухала
Серийовича, за сумісництвом ще й дружи-
на, і взагалі «жінка, що в рекордно корот-
кий час зуміла остогиднути всім не тільки
на одній шостій земної кулі, а на всій зем-
ній кулі», і його головний ідеолог Бляков-
лєв, який «все життя пропагував ідеї абсо-
лютно ідіотського ...-ізму, зробив на цьому
кар’єру, добрався до Кремля, до найвищих
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8 61
привілеїв, а тепер заявляє, що він «ізна-
чально» знав про всю шкідливість і на-
віть злочинність цього вчення», і молодий,
рвучкий політик Заявлинський, у якого
на умі завжди і перш за все «міжвнародна
евкспертиза» і «Гарвардська школа бізне-
су», і письменник Невпойматов, який ува-
жає себе уповноваженим «найбільшими ін-
телектуалами планети, учасниками Іссик-
кульських зустрічей, членами Міжнародної
ради журналу «Иностранная литература»,
незалежними геніями», і... Та усіх і не пере-
лічиш. Та в цьому й немає потреби, бо За-
гребельного цікавить не так осібність натур
і акторів, як їхня належність до спільного
типажу-клону.
І всі вони, перераховані й не перерахо-
вані артисти великого політичного театру,
б’ються над одним, майже гамлетівським
питанням: що робити? як бути? що ж учи-
нити? Мухалу Серийовичу та їм, його
друзям-соратникам. Бо всі словесні супе-
речки, дуелі, розбірки, які становлять
основу «Кавтаклізми», ґрунтуються на
суто віртуальній колізії: у Мухала Сери-
йовича вкрали, та ні, навіть безжально й
підступно поцупили ... геніталії. Ось іще
одна статева і майже сексуальна колізія.
Щоправда, з додаванням рельєфного соціо-
політичного антуражу. Й усі дійові полі-
тичні й навколополітичні особи старанно
й пристрасно шукають виходу з цього, від-
верто скажемо, пікантного становища, у
яке авторською волею поставлено творця
«перевстройки» (так зазначено в тексті, з
неминуче іронічним додаванням у бага-
тьох випадках літери «в», — тому й «Кав-
таклізма»), Європейського дому, нового
союзного договору, Ново-Огарьовського
процесу тощо.
У «Кавтаклізмі» з публіцистичною за-
гостреністю і полемічним розмахом Пав-
ло Загребельний виражає своє ставлення
до того, що відбувалося начебто зовсім не-
давно, на межі 1980-х — 90-х. Він виступає
і в’їдливим сатириком, і соціальним крити-
ком, і карикатуристом-соціологом. Текст
надзвичайно експресивний, ні, варто ска-
зати точніше, образніше: текст буквально
б’є високовольтною емоційною напругою.
Він вирізьблений та оздоблений фрагмен-
тами, у яких перемішалося, здається, усе —
пристрасть і гнів, іронія і сарказм, відчай
і страждання, жовч і біль, роздратування і
чорний-чорний гумор. У ньому наростає,
гримить, шириться пафос інвектив і філіп-
пік, змітаючи на своєму шляху саму мож-
ливість будь-якого заперечення.
«Кавтаклізма» рясно виписана фрагмен-
тами на кшталт «перевстройка, ускорєніє,
главсність, нове політичне мишлєніє, онов-
лена федерація і небувалий розквіт демов-
кратизації, плюваризації, валютизації, при-
ватизації і всенародної обдирації!», «мов-
ляв, ніякої перевстройки, а сама пересічка,
а в ній було сперва розбалакування, розба-
зікування, розпатякування, тоді почалося
розбазарювання, розтринькування, розмах-
льовування, після цього настало розруйну-
вання, розбехкування, розшарпування, за
яким пішло розсмикування, розхапування,
розграбування...», «я їм увсім подаврував
ідею плювралізму, а вони увсі вирішили, що
перевстройка — це коли кожен сьогодні го-
ворить провтилежне тому, що казав увчора,
кривтикує те, що увчора захищав, відсто-
ює те, проти чого виступав, і виступає про-
ти того, що увчора відстоював, плює на те,
на що вчора молився, молиться до того, на
що вчора плював», у яких (фрагментах) те,
що називається голосом, образом і навіть
нутром автора, не те що неприховано, а ви-
ставлено на привселюдний огляд. Оскільки
«Кавтаклізму» якраз і написано для того,
щоб із усеможливою та вседоступною по-
внотою виявити, висвітлити й засвітити ці
самі авторські нутро, образ та глас. Ось де
Загребельний насолодився драйвом сво-
боди свого нинішнього свідомісного стану,
оприявнивши ті експресивні й мисленнєві
62 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 8
вібрації, що народжувалися як у головних,
так і в периферійних зонах його духу.
Павло Загребельний не лише виражає
своє ставлення (і, треба зауважити, непри-
миренно різке) до не таких давніх соціопо-
літичних і соціоетичних реалій, а й вислов-
люється. Так само різко й знущально. За-
стосовуючи, як, до речі, й у «Стовпо-тво-
рінні», те, що винахідливі й віртуозні
вчені-філологи примудрилися назвати «об-
сценною лексикою», а по-за галь но люд сько-
му — «мат». А коли поєднуються класик-
легенда і «мат» — це вже справа серйозна,
це вже не тільки гра і «віяння часу». Тут
уже корені в буянні протестних емоцій і
вибуховості психології, яка нарешті дозво-
ляє собі говорити так, як насправді відчу-
вається і переживається. Без самостриму-
вання й самоутримування. Без внутрішньо-
го цензора, який постійно корегує і заодно
підточує психіку-свідомість. Без комплек-
су щодо «чистоти» й «цнотливості» мови.
Й узагалі без комплексів, що вони, схоже,
елементарно несумісні з мистецькою при-
родою. Чи природою митця.
Очевидно, що «Стовпо-творінням» і
«Кавтаклізмою» Павло Загребельний на-
креслив ще одну грань своєї творчості. І
хоча цими текстами йому не вдалося під-
вищити свою «планку», встановлену зна-
чно раніше і на недосяжному для багатьох
рівні, він досяг не менш ваговитої мети —
неначе досвідчений і професійний рокер,
із доступною йому пристрасністю вира-
зив свій душевний стан, спричинений полі-
тичними переживаннями і рефлексіями за
останні десять-двадцять років.
* * *
У «Юлії, або Запрошенні до самовбив-
ства», «Брухті», «Голій душі», «Стовпо-
творінні» й «Кавтаклізмі» маніфестова-
но якщо і не новий, то принаймні гранич-
но модернізований стиль, виконаний у рі-
чищі осучасненої техніки письма. Цей
стиль, ця манера, цей погляд — достемен-
ний вибух, текстовий сейшен, справжній
«The Rolling Stones» патріарха. Та й, уре-
шті, усієї української літератури порубіж-
жя ХХ–ХХІ століть.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-26175 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:25:33Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Голобородько, Я. 2011-08-29T17:25:25Z 2011-08-29T17:25:25Z 2009 Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2009. — № 8. — С. 52-62. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26175 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Есей Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) Article published earlier |
| spellingShingle | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) Голобородько, Я. Есей |
| title | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) |
| title_full | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) |
| title_fullStr | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) |
| title_full_unstemmed | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) |
| title_short | Обереги патріарха (Соціумне і особистісне в останніх творах Павла Загребельного) |
| title_sort | обереги патріарха (соціумне і особистісне в останніх творах павла загребельного) |
| topic | Есей |
| topic_facet | Есей |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26175 |
| work_keys_str_mv | AT goloborodʹkoâ oberegipatríarhasocíumneíosobistísnevostanníhtvorahpavlazagrebelʹnogo |