До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови
Статтю присвячено гетьманові івану виговському – продовжувачу внутрішньої і зовнішньої політики богдана хмельницького. Гетьманування івана виговського проходило в складних умовах боротьби проти внутрішньої опозиції, яку очолювали кошовий отаман Запорозької Січі Яків барабаш і полтавський полков...
Saved in:
| Published in: | Архіви України |
|---|---|
| Date: | 2009 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26207 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови / Л. Сухих // Архіви України. — 2009. — № 3-4. — С. 159-195. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859715392213090304 |
|---|---|
| author | Сухих, Л. |
| author_facet | Сухих, Л. |
| citation_txt | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови / Л. Сухих // Архіви України. — 2009. — № 3-4. — С. 159-195. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Архіви України |
| description | Статтю присвячено гетьманові івану виговському – продовжувачу внутрішньої і зовнішньої політики богдана хмельницького. Гетьманування івана
виговського проходило в складних умовах боротьби проти внутрішньої опозиції, яку очолювали кошовий отаман Запорозької Січі Яків барабаш і полтавський полковник мартин пушкар. Значну увагу приділено українсько-російським стосункам. іван виговський був чи не єдиним гетьманом, з яким московська сторона так і не змогла укласти договірні статті, бо гетьман не
поступився інтересами козацької україни. це й стало основною причиною українсько-російської війни 1658–1659 рр., що завершилася перемогою
козацько-татарського війська у конотопській битві 1659 року.
Статья посвящена гетману ивану выговскому – продолжателю внутренней
и внешней политики богдана хмельницкого. Гетманство ивана выговского
протекало в сложных условиях борьбы против внутренней опозиции, возглавляемой кошевым атаманом Запорожской Сечи Яковом барабашем и полтавским полковником мартином пушкарем. Значительное внимание уделено
украинско-русским отношениям. иван выговский был единственным гетманом, с которым московская сторона так и не смогла заключить договорные
статьи, потому что он твердо защищал интересы казацкой украины. Это
и послужило основной причиной украинско-русской войны 1658–1659 гг.,
завершившейся победой козацко-татарского войска в конотопской битве
1659 года.
An article is devoted to hetman Ivan Vigovskyi – the continuer of the Bogdan
Khmelnitskyi’s internal and foreign policy. Ivan Vygovskyi’s hetmanate took
place in difficult conditions of struggle against internal opposition headed by
ataman Zaporizka Sich Yakiv Barabash and Poltava colonel Martyn Pushkar. The
considerable attention is paid on the Ukrainian-Russian relations. Ivan Vygovsky
was the only hetman who had not waived the Cossacks Ukraine interests and that
was the reason why the Moscow party could not conclude contractual articles with
him. It also became a principal cause of the Ukrainian-Russian war in 1658–1659
which has come to the end with a victory of the kozaks and Tatar army in Konotop
battle of 1659.
|
| first_indexed | 2025-12-01T07:48:49Z |
| format | Article |
| fulltext |
159публікації архівних документів
Лідія Сухих
До 350-ї річниці КонотопСьКої битви 1659 року.
уКрАїнСьКо-роСіЙСьКА віЙнА 1658–1659 років:
причини Й пЕрЕДуМови
у 2008 р. минуло 350 років від часу підписання 6/16 вересня 1658 р.
українсько-польського Гадяцького договору про входження україн-
ських земель під назвою велике князівство руське разом із польщею
і литвою до федеративного державного утворення – речі посполитої.
договір затверджено на польському сеймі у травні 1659 р. на 2009 р.
припадає 350-а річниця перемоги українського козацького війська над
московським у конотопській битві 1659 р., що відбулася на завер-
шальному етапі українсько-російської війни 1658–1659 рр. ці відомі в
українській історії події відбулися за нетривалого гетьманування іва-
на виговського, обраного на цей високий уряд після смерті богдана
хмельницького.
іван виговський був яскравою й неоднозначною особою, водно-
час – чи не найбільш спірною постаттю в українській історіографії.
офіційна росія однозначно і надовго поставила на ньому тавро “измен-
ника”, і це незважаючи на те, що гетьман спочатку у своїй зовнішній
політиці дотримувався саме проросійської орієнтації. достатньо різкою
є негативна оцінка діяльності й особистості гетьмана українськими ко-
зацькими літописцями, передусім Самовидцем1, Григорієм Грабянкою2,
Самійлом величком3, а також в “історії русів”4 та ін. логічне пояснен-
ня цьому надав валерій Шевчук: “козацькі літописи, здебільшого, не
були пам’ятками індивідуального суспільного думання, а пам’ятками
думання певної верстви, у цім випадку кола діячів саме російської орі-
єнтації... очевидно, саме вони й спричинилися найбільшою мірою до
творення негативного міту про івана виговського, і цей негативний міт
живився й укріплювався не тільки російською, а й офіційною, залеж-
ною від неї, українською історіографією”5. наведемо ще одне мірку-
вання – історика тетяни Яковлевої. на її думку, і в дореволюційній,
і в радянській україністиці “період гетьманства виговського взагалі
відокремлювався од усієї попередньої історії україни, і причини за-
гострення внутрішньополітичної ситуації в україні історики шукали в
особі виговського. оголошуючи його таємним прибічником польщі,
дослідники вдавалися до надмірних спрощень, не помічаючи, що ба-
© лідія Сухих, 2009
публікації архівних документів
публікації архівних документів160
гато з тих проблем, які загострилися під час правління виговського,
виникли ще за хмельницького”6.
безумовно, чимало праць істориків є помітним внеском у вивчення
теми; насамперед слід згадати вчених, об’єднаних у науковому товари-
стві ім. Шевченка, учня м. С. Грушевського – і. п. крип’якевича та ін.
однак, на наш погляд, найбільшою бідою української історичної науки
(не тільки під час вивчення окремого її періоду, але й загалом) є над-
мірна заполітизованість. результатом такої заполітизованості є те, що
навіть сучасні історики, створивши значний доробок у вивченні періоду
гетьманування івана виговського вже за незалежності україни, інколи
створюють інші, порівняно з попередніми, стереотипи, допускають на-
вішування ярликів, оцінки, що звучать як приниження особи гетьма-
на. наведемо тільки один, але часто вживаний у сучасних публікаціях
сюжет – про викуп майбутнього гетьмана з татарського полону всього
лише за одного коня (сюжет взято з козацького літопису, де його по-
дано у формі переказу (“як говорять старі люди”)7. і виходить: чого ж
надалі можна було очікувати від настільки дешево оціненої людини?
Факт заполітизованості сучасної історичної науки має свої об’єктивні
причини, а в цій статті питання порушено насамперед для того, щоб
хоч трохи стримати самих себе у скочуванні на такий шлях.
аби спробувати уникнути вже означеної проблеми – про відокрем-
лення в історіографії періоду гетьманування івана виговського від
усієї попередньої історії україни, намітимо схематично основні про-
блеми Гетьманської україни – війська Запорозького, що існували в
останній рік життя богдана хмельницького. відзначимо при цьому,
що через його тяжку хворобу роль івана виговського помітно зросла,
його функції розширилися. прослідкуємо в загальних рисах, вирішення
яких саме з цих проблем перейшло до івана виговського і як згодом
новий гетьман вирішував їх – у руслі чи всупереч діяльності богдана
хмельницького. визначення цих проблем здійснимо за авторитетною
й узагальнюючою працею валерія Смолія та валерія Степанкова, які
глибоко дослідили період гетьманування богдана хмельницького8.
невдовзі після укладення 1656 р. віленського перемир’я між річчю
посполитою і московською державою9, коли було відхилено всі вису-
нуті богданом хмельницьким пропозиції, а делегацію війська Запоро-
зького не допущено до участі у переговорах, у гетьмана стався перший
інсульт, хоч тоді на деякий час хворобу вдалося перемогти. упродовж
лютого – березня 1657 р. стан здоров’я богдана хмельницького різко
погіршився; він уже майже не рухався, проводячи більше часу в ліж-
ку. при цьому автори вказують, що гетьман намагався сам вирішувати
найважливіші справи, хоча дедалі більшу роль відігравав генеральний
писар іван виговський. наприкінці січня – на початку лютого 1657 р.
відбулися переговори з Ґотардом веллінґом, послом шведського коро-
161публікації архівних документів
ля карла х Ґустава. Гетьман наполягав на визнанні карлом х таких
кордонів незалежної держави, які б включали всю стару україну аж до
вісли10. укладення договору було відкладено. навесні в Чигирині пе-
ребував уже новий шведський посол – Ґустав лілієкрона. переговори
з ним, а також з новим послом від трансільванії – Францом Шебеші,
богдан хмельницький почав у першій декаді червня, в центрі їх уваги
були кордони української держави. 1 березня в Чигирин прибули: ав-
стрійське посольство петра парцевича (мета – посередництво у справі
замирення війська Запорозького з річчю посполитою) та польське по-
сольство Станіслава-казимира беневського (спроба схилити гетьмана
до розриву союзу з московією і відносин з трансільванією, а також
відкликання корпусу антона Ждановича). Гетьман затягував перегово-
ри з ними. З Станіславом-казимиром беневським переговори велися,
вже виключно через івана виговського, ще й у липні.
найбільш наповненими й досить напруженими були українсько-
московські стосунки. 17–18 січня 1657 р. гетьман провів переговори з
російським послом а. лопухіним; зокрема, йшлося про обрання мос-
ковського царя польським королем. богдан хмельницький запевнив
посла у вірності договору з росією, але почав здійснювати зовнішню
політику, відмінну від російської. активна зовнішня українська політи-
ка викликала негативну реакцію москви. у зв’язку з цим до Чигирина
29 березня прибуло посольство стольника в. п. кикіна, яке засвідчило
поворот до більш жорсткої політики щодо україни.
у кінці березня гетьман відправив послів у крим й порту з метою
відновлення військово-політичного союзу; влітку загроза воєнних дій
з ханатом різко зросла. досить успішним у цей період був українсько-
трансільванський похід до польщі.
в останні місяці свого життя богдан хмельницький глибоко пе-
реймався долею гетьманської булави. Ще раніше, в українсько-
московському договорі з росією (березневих статтях 1654 р.), він до-
мігся фіксації права на пожиттєве гетьманство. на раді за участю не
тільки старшин, але й війтів та бурмістрів, що відбулася в Чигирині в
другій половині квітня 1657 р., він передав у спадок гетьманство сво-
єму синові Юрію за умови, що булава перейде до нього тільки після
смерті батька. реґентом (опікуном) 16-річного сина гетьман визначив
генерального писаря івана виговського. Звертаємо увагу на те, що та-
кий унікальний в історії україни акт гетьман не здійснив одноосібно,
але й не скликав для цього генеральну раду, а вирішив його на стар-
шинській, за участю представників міщан. надалі за подібним сценарі-
єм діяв іван виговський.
позитивно оцінюючи дії богдана хмельницького щодо встановлен-
ня спадкового гетьманства і в такий спосіб зміцнення влади, не можна
не відзначити, що така ідея практично не мала підтримки в суспільстві
публікації архівних документів162
і трималася виключно авторитетом богдана хмельницького. та й юний
претендент не відповідав вимогам, що їх потребувала така висока по-
сада.
Щодо акцентування частиною істориків диктаторських проявів у
діяльності гетьмана: він фактично скасував Генеральну козацьку раду
(що було більше позитивним, ніж негативним, бо зменшило роль де-
структивних елементів), але постійно скликав ради – старшинську, або
й тільки генеральної старшини, вирішуючи найголовніші питання саме
через ці органи11.
влітку 1657 р. гетьман шляхом каральної експедиції придушив за-
колот на Січі, причому було розстріляно трьох полковників.
намагаючись запобігти остаточному провалу трансільвансько-
української кампанії проти речі посполитої (у травні 1657 р. на до-
помогу полякам виступило татарське військо), богдан хмельницький
надіслав підкріплення корпусу антона Ждановича; ним командував на-
казний гетьман Григорій лісницький12, згодом – молодий гетьман Юрій
хмельницький разом з військовим осавулом іваном ковалівським. ви-
даний гетьманичем 1 серпня наказ про напрям походу війська, що не
відповідав реальній обстановці13, військо, збунтувавшись, не виконало.
цей факт теж, безумовно, відіграв свою роль під час обрання нового
гетьмана.
уже при богданові хмельницькому гостро постало питання щодо
його білоруських завоювань, насамперед – району бихова і Чаусів. не-
зважаючи на тиск з боку москви, гетьман так і не поступився у цьому
питанні. воно гостро стояло упродовж гетьманування івана виговсько-
го, який продовжив лінію свого попередника14.
квітнева рада, яка вирішила питання щодо успадкування булави
Юрієм хмельницьким, у числі інших рішень відхилила пропозицію
польського короля про укладення угоди. Ще м. С. Грушевський висло-
вив припущення, що саме на цій раді обговорювалася ідея утворення
великого князівства руського у складі федеративної речі посполитої,
нарівні з польщею і литвою.
13 червня 1657 р. до Чигирина прибуло московське посольство
Ф. в. бутурліна, основний тягар переговорів з яким ліг на івана вигов-
ського через хворобу гетьмана. все ж 19 червня богдан хмельницький
прийняв російського посла; розмова між ними відбулася дуже гостра.
Гетьман заявив, що не піде на розрив союзу з Швецією, а також рішуче
відкинув домагання москви надіслати російських воєвод до Черніго-
ва, переяслава й ніжина (питання про воєвод гостро стояло упродовж
усього гетьманування івана виговського). під час ще однієї зустрічі
гетьман засвідчив вірність союзному договору, однак не поступився ні-
чим. тоді цей союз було поставлено на межу зриву, зокрема відхилено
прохання послів надати в києві землі для російських стрільців; геть-
163публікації архівних документів
ман також відстояв право на самостійний зовнішньо-політичний курс.
отже, питання про воєвод і про території в білорусії були головними
причинами незгоди між українською і російською сторонами напри-
кінці життя богдана хмельницького. іван виговський, ставши гетьма-
ном, їх не вирішив, але й не поступився. ці питання, зокрема, стали
головними у Жердівських статтях 1659 р., вироблених правобережни-
ми полковниками як умови переходу війська Запорозького знову під
владу царя15. їх було проігноровано російським урядом у нових або
додаткових переяславських статтях 1659 р., під час скинення івана ви-
говського й обрання гетьманом Юрія хмельницького.
27 липня 1657 р. богдан хмельницький помер, ще за життя вирі-
шивши питання про наступника, офіційно, на раді, закріпивши булаву
за своїм сином Юрієм і зробивши її спадковою. однак, як видно зі
згадок у документах і наративних джерелах, козацька старшина, тим-
часово підкорившись волі гетьмана, фактично з ним не погодилася
(точилися розмови про молодий вік гетьманича, про те, що до булави
він ще не доріс, що не має послуху від полковників), відкладаючи на
майбутнє Юрієве гетьманування. найбільше такі настрої поширилися
після невдалого для Юрія хмельницького походу влітку 1657 р. на до-
помогу корпусу антона Ждановича, насамперед з метою затримки на-
ступу татар, і факту непослуху йому війська. Схоже, що саме під час
цих подій відбулася чи не найбільша сутичка між двома групами стар-
шини – відповідно прихильниками Юрія хмельницького та івана ви-
говського; тоді богдан хмельницький наказав потайки вбити чотирьох
очільників опозиції. Згадка досить глуха, цей факт наводить тільки по-
сол шведського короля до війська Запорозького Ґустав лілієкрона16.
проте, за іншими повідомленнями, у війську, очоленому гетьманичем,
крім непослуху, нічого особливого (якогось бунту) не відбулося: після
походу козаків було розпущено по домівках, а сам гетьманич разом зі
старшиною повернувся до Чигирина вже після смерті батька; до речі,
їм назустріч виїхав сам генеральний писар іван виговський17.
так само досить глухі повідомлення є про заворушення у козаць-
кому війську вже після смерті гетьмана, в результаті чого було вби-
то двох полковників – ніжинського і миргородського18. про достатньо
спокійну обстановку в україні свідчить і той факт, що на період до
похорону гетьмана (а це майже місяць!) усіх полковників і сотників
було з Чигирина відпущено додому з тим, що вони з’їдуться вже на
поховальну церемонію, одразу після якої мала відбутися рада для ви-
борів гетьмана19. і ще одне: знищуючи полковників-опозиціонерів, бог-
дан хмельницький, при його крутому норові, з якоїсь причини двічі [!]
зрештою мирився з іваном виговським у ситуації, коли він прямо до-
відувався про претензії генерального писаря на булаву20. Чи не є це
підтвердженням того, що мудрий гетьман і сам розумів, хто насправді
має бути його наступником?
публікації архівних документів164
відомі також претензії ще кількох старшин, окрім івана виговсько-
го, на гетьманську булаву. так, у серпні 1657 р. іван Груша (згодом
генеральний писар у івана виговського) скликав раду, але свого об-
рання на гетьмана так і не домігся21. питання про претензії на булаву
Григорія лісницького вимагає детальнішого дослідження: є свідчення
про те, що він “хотѣлъ на гетманство”22, а також такі, що за певних
обставин булаву й бунчук не віддав, “проча гетманство другу своему
ивану выговскому”23.
отже, на серпень 1657 р. основним претендентом на гетьманську
булаву залишався іван виговський – сподвижник богдана хмельниць-
кого (обидва разом стояли біля першовитоків козацької держави),
блискучий правник і дипломат. Згодом і козацькі літописці, й історики
ставили йому в провину те, що він надто добивався булави. але ж і
мав для цього підстави, та й, зрештою, що то за політик, який би не
добивався сходження на найвищий щабель влади.
Збереглися також окремі твердження про підкуп іваном вигов-
ським окремих старшин. Як не прикро, але здивувати цим, з відстані
350 років нашої історії, не виходить: так поступали згодом чи не всі
його наступники; традиція, на жаль, існує дотепер.
на нашу думку, тогочасна еліта загалом підійшла до виборів геть-
мана достатньо об’єктивно, зважено, по-державницькому (“до була-
ви треба голови”), обравши реального претендента, найдостойнішого
(чого не скажеш про її поведінку через два роки, коли того самого іва-
на виговського скидали з гетьманства). і ті обвинувачення, що дотепер
звучать на його адресу (знехтував волею богдана хмельницького, за-
хопив владу, зруйнував монархізм, що вже народжувався тощо), слід
зрештою відкинути. аби переконатися у необхідності цього, достатньо
спроектувати шлях розвитку Гетьманської держави і навіть шанси на її
існування за умови, що Юрій хмельницький, ще напівдитина, став би
гетьманом уже в серпні 1657 р.
отже, наприкінці серпня 1657 р. іван виговський став гетьманом
війська Запорозького (козацької україни; детальніше про його обран-
ня буде далі). З самого початку йому довелося діяти за надзвичайно
складних внутрішніх і зовнішніх обставин.
“Домова війна”.
Антигетьманський виступ Якова барабаша–Мартина пушкаря
Соціальна нестабільність, деструктивні настрої в українському сус-
пільстві мали значні прояви вже під час національно-визвольної війни,
відчутнішими вони стали в останній рік життя богдана хмельницького,
а найбільше – після його смерті, у кінці 50-х – першій пол. 60-х рр. 17 ст.
вдалу спробу оцінити цю ситуацію зробили автори “історії українсько-
го козацтва”24. безумовно, ця проблема ще потребує поглибленого ви-
165публікації архівних документів
вчення, насамперед внутрішніх процесів у суспільстві, бо, незважаючи
на суттєві напрацювання сучасних істориків у цьому напрямі, все ж
існує деяке перебільшення впливу зовнішньополітичного фактора, на-
самперед москви, на державотворчий процес в україні. на наш погляд,
московські урядовці дуже пильно й кваліфіковано вивчали обстановку
в україні, підштовхуючи її розвиток у потрібному їм напрямі й успіш-
но використовуючи на свою користь. все ж доводиться визнавати,
що всі безперервні конфлікти й навіть катастрофічні ситуації українці
створювали власноруч. Справді, при вивченні періоду гетьманування
івана виговського постійно на пам’яті вислів в. к. винниченка про те,
що історію україни неможливо читати без брому, та рядок з відомого
вірша івана мазепи “самі собі звоювали”. це не заперечення значення
геополітичного фактора в українській історії, що безумовно аж надто
впливав на її розвиток, тільки акцентування на проблемі, що потребує
поглибленого вивчення.
“домову війну” (виступ Якова барабаша – мартина пушкаря), що
почала набувати обертів уже в жовтні 1657 р., достатньо повно описано
істориками25. тому обмежимося тільки окремими спостереженнями й
привернемо увагу до документів, виявлених у фондах цдіак україни
стосовно власне виступу, а також загалом періоду гетьманування івана
виговського, які ще не було включено до наукового обігу.
вже в останній рік життя богдана хмельницького, під час його
хвороби, а надто після смерті намітилася тенденція послаблення цен-
тральної, власне гетьманської влади в козацькій україні. розпочалося
відновлення виборності старшини, полковників. мабуть, враховуючи
ці тенденції, а також шукаючи підтримки старшини у складних ситуа-
ціях, іван виговський відразу почав звертатися до старшинської ради
частіше, ніж його попередник.
істотні зміни сталися і в Запорозькій Січі. в умовах національно-
визвольної війни, як надзвичайних, посилився притік сюди “з городів”
покозачених селян і міщан, а також рядового козацтва. не маючи засо-
бів до існування, вони в умовах запорозької “вольниці” призвичаюва-
лися до задоволення матеріальних потреб шляхом застосування зброї.
їх було доволі легко використовувати старшині при реалізації своїх
планів, часто деструктивних26.
іван виговський безумовно розумів, яку серйозну небезпеку ста-
новлять ці маси людей. про це, зокрема, свідчить його намагання
обмежити реєстр козацького війська 60-ма тисячами чоловік, навіть
погоджуючись на те, аби це зробили царські комісари. проблема, зо-
крема, обговорювалася в москві у квітні 1658 р. під час перебування
там посольства від гетьмана на чолі з Григорієм лісницьким. у від-
повідь на пропозицію козацьких посланців надіслати з цією метою у
військо Запорозьке комісарів московські урядовці висловили сумнів,
публікації архівних документів166
чи не викличе це спротиву: “не будетъ ли въ войску какого бунту за
то: которые казаки останутца за реистромъ и учнутъ говорить, что они
служили въ войску противъ неприятелей ровно, а нынѣ оставлены, и
отъ того въ томъ не будетъ ли какіе помѣшки?”. однак посланці запев-
нили, що “тому де дѣлу помѣшки никакіе не будетъ, войско будет вой-
ском: нынѣ де много именуетца казаковъ, какъ реистру нѣтъ; а какъ де
учнутъ писать въ реистръ, и прямыхъ де старыхъ служилыхъ казаковъ
толко бъ съ то число съ 60,000 и было, а то де все гултяи, а не прямые
казаки [обидва рази – виділення Авт.]. а комиссаровъ бы де изволилъ
великій государь послать людей мочныхъ, и при нихъ служилыхъ лю-
дей, чтобъ въ войску было страшно и бунтовъ бы никто всчинать не
дерзалъ и не смѣлъ”27.
така позиція – непопулярна, жорстка і надто несправедлива щодо
цієї значної і переважно знедоленої частини українського суспіль-
ства, однак приборкання стихії, “вольниці” було чи не найважливішим
зав дан ням у справі українського державотворення, що й підтвердив
подаль ший хід подій.
Ще одним небезпечним місцем стали прикордонні території мос-
ковської держави, куди під тиском надзвичайних обставин пересели-
лося багато людей з лівобережжя україни. ця проблема непокоїла ще
богдана хмельницького, який ставив її перед московським царем. За-
грозливих форм вона набула у зв’язку з виступом барабаша–пушкаря,
причому не без допомоги російських воєвод: учасники виступу віль-
но рухалися через кордон в обох напрямах, залежно від піднесення чи
спаду повстання. це питання, зокрема, іван виговський обговорював у
червні 1658 р. зі стольником іваном апухтіним, посланцем від царя до
гетьмана: “изо многихъ де войска его царского величества Запорож-
ского черкаскихъ городовъ казаки и мѣщаны многіе люди бѣгаютъ его
великого государя въ украинные городы, а иные де селятця вновь на
его великого государя землѣ великія росіи, а оттуды де приходя в чер-
каские городы, собрався, тѣ самоволцы всчиняютъ бунты и межоусобіе
и христіянскимъ душамъ кровопролитіе. а и нынѣ де съ мартыномъ
пушкаремъ съ тѣми самоволцы изъ тѣхъ его великого государя городовъ
и слободъ были многіе люди, а учиня всякое злое дѣло, бѣгаютъ назадъ
въ тѣ его великого государя украинные городы и слободы; а войска де
Запорожского черкаскіе городы и села ставятца пусты ... а прежъде
сего гетманъ богданъ хмелницкий и я у него, великого государя, о том
милости просили многиджы”28.
відмінності у настроях і орієнтації знедоленої маси населення-черні29,
спостерігалися й залежно від реґіону. це зазначали, зокрема, всюдису-
щі московські спостерігачі. так, стольник петро Скуратов, посланий до
івана виговського (перебував у війську Запорозькому в травні–червні
1658 р., але його характеристика прямо стосується й більш раннього
167публікації архівних документів
періоду)30, відмічав: “а которые твои государевы черкасские городы
по сю (ліву – Авт.) сторону днѣпра, которыми я холопъ твой ѣхалъ,
тѣ всѣ желаютъ, чтобъ быть въ тѣхъ городахъ твоимъ государевымъ
воеводамъ; а заднепровские козаки говорятъ въ розговорехъ: пушкарь
хочетъ тово, чтобъ быть государевымъ воеводамъ, а у насъ де тово ни-
коли не будетъ”31. промосковську орієнтацію демократичних елементів
(черні) лівобережної частини війська Запорозького заперечувати не до-
водиться. м. С. Грушевський вбачав першопричину такого становища
в “панських потягах старшини”, через що чернь у боротьбі проти цього
шукала допомоги “в московській адміністрації – заведенню нейтраль-
ного – як їй здавалось – воєводського правління”32.
опозиційність кошової старшини Запорозької Січі, яка прагнула
повернути собі провідну політичну роль, зростала вже в останні роки
гетьманування богдана хмельницького. відразу після смерті гетьмана
ці настрої досить чітко проявилися. предметом конфлікту стали вибо-
ри нового гетьмана, коли івана виговського обрали не на генеральній
військовій, а на старшинській раді, при цьому запорожців теж прак-
тично було проігноровано (богдан хмельницький отримав булаву саме
на Січі). З документів можна судити, що серед перших заходів нового
гетьмана було настановлення нового кошового отамана на Січі. про це
йдеться в листі івана виговського до київського воєводи андрія бу-
турліна від 30 серпня 1657 р.: “Я, установя нового кошевого гетма-
на, и приказал ему, чтобъ шелъ въ полѣ и на переправахъ татарских
засажалися”33. Судячи з пізніших документів, цим гетьманським став-
леником був пашко34. Схоже на те, що Січ відразу й цілком відкинула
гетьманські ухвали і конфронтація між двома владними інституціями –
гетьманською й кошового отамана, почала набувати обертів. Яків бара-
баш замінив титул “отаман” на “гетьман”, у такий спосіб намагаючись
урівняти себе в правах з городовим гетьманом, завів свої клейноди,
гармати, що означало активне формування опозиції. перемагали кор-
поративні інтереси, державна ідея приносилася в жертву. наступним
кроком було звернення по допомогу до москви: в кінці листопада за-
порожці відправили туди своє посольство, основною метою якого була
заміна івана виговського на гетьманському уряді35. у відповідь гетьман
заблокував Запорожжя, заборонивши довозити туди запаси з волості,
наполягав на настановленні запропонованої ним старшини (на думку
м. С. Грушевського, це почалося в жовтні 1657 р.)36. така політика
згодом дала деякі, хоч і невеликі результати: на кінець року Січ нібито
підкорилася гетьманові, щоб звільнитися від блокади. на деякий час
запорожці погодилися на гетьманського ставленика пашка (зберігся
його лист до гетьмана, датований 16 лютим 1658 р.)37. однак, згодом
одержавши від царя певні знаки прихильності, “партія” черні знову по-
новила Якова барабаша на уряді.
публікації архівних документів168
особливо загрозливою ситуація стала, починаючи з грудня 1657 р.,
коли на боці опозиції відкрито виступив полтавський полковник мар-
тин пушкар (потаємно підтримував її й раніше) як претендент на геть-
манську булаву. полтавський полк, територіально близький до Січі,
мав з нею тісні економічні зв’язки. виникла велика загроза від того, що
досить значна за розмірами територія фактично вийшла з-під контролю
гетьманської влади. ця загроза посилилася, коли контрольована опози-
цією територія збільшилася за рахунок частини миргородського полку
(це вже сталося у березні 1658 р.), що теж виступив проти гетьмана
(на кінець березня вся східна полтавщина по діагоналі переволочна–
лохвиця, об’єднавшись з Запорожжям, стала ареною повстання)38.
ускладнювала ситуацію подвійна гра москви, яку цілком влаштову-
вала соціальна нестабільність в україні, що послаблювала гетьманську
владу, перешкоджаючи цим державному будівництву. все це призвело
до неконтрольованості ситуації; почалася справжня війна. перша вели-
ка відкрита битва між сторонами сталася 25 січня 1658 р. тоді на вти-
хомирення бунтівників іван виговський зібрав козаків, додавши до них
наймане військо, а за старшого поставив івана богуна. наймане військо
складалося переважно з сербів, його очолював брацлавський полков-
ник іван Сербин. це не військо з-за дунаю, як стверджував мартин
пушкар, а саме найманий підрозділ. Запровадження такого регулярно-
го війська в українській державі почалося ще за життя богдана хмель-
ницького, активним прихильником нововведення був тоді генеральний
писар іван виговський39.
битва закінчилася відступом гетьманського війська. дещо несподі-
ване зауваження щодо поведінки і дій івана богуна в ході здійснення
акції зробила дослідниця тетяна Яковлева: “мабуть, громадянська ві-
йна була надто непривабливою для богуна. найталановитіший полко-
водець україни дозволив себе розгромити й відступив, не вдаючись
до своїх улюблених хитрощів”40. Звичайно, моральний фактор мав зна-
чення не тільки для івана богуна41, але й для гетьмана. проте, якщо
богун відступив свідомо, то невже наважився заплатити за це 300 або
й 500 життів своїх соратників!? Саме такими двома різними цифрами
визначаються його втрати. кілька документів з описами битви 25 січня
опубліковано42. у ф. 1791, Чугуївська приказна ізба, що зберігається
в цдіак україни, виявлено ще один невідомий дотепер документ (див.
док. № 1 у додатку). у ньому зміївський воєвода повідомив чугуїв-
ського (обидва – урядовці московського царства) на основі двох листів
мартина пушкаря обставини бою і перемоги опозиції.
мартин пушкар не змирився і не визнав івана виговського за геть-
мана й після переяславської ради (лютий 1658), на якій того втретє
було обрано на гетьманство. тому для гетьмана настав час рішучих
дій. у березні він уклав союзний договір з кримським ханатом, зару-
169публікації архівних документів
чившись у такий спосіб суттєвою допомогою для перемоги над опо-
зицією43. близько 25 березня в Чигирині зібралася рада, на якій іван
виговський хотів зректися гетьманства, але полковники умовили його
залишитися на цьому уряді. на раді було ухвалено послати козацьких
представників до царя, аби він вплинув на пушкаря (посольство Гри-
горія лісницького), водночас намічено план воєнної кампанії проти
опозиції з залученням орди44. думка про необхідність самостійно по-
кінчити з опозицією була найбільш реальним і правильним рішенням
івана виговського.
активною була й політика мартина пушкаря, керівника на цей
час запорозько-чернецької (від “чернь”) опозиції: так її назвав михай-
ло Грушевський. З коша зі своїми загонами вийшов і Яків барабаш.
окрім постійних звернень до москви пушкар розгорнув збройну бо-
ротьбу аж до терору. при цьому іван виговський відкрито обвинува-
чував російську сторону в потуранні повстанцям: “въ наших де правах
такъ належитъ: не повиненъ полковнику и никому дать грамоты, кроме
гетмана: все раправуетъ одинъ гетманъ; а вы де учинили всѣхъ гетма-
нами, подавали пушкарю и барабашу грамоты, и отъ тѣхъ де грамотъ
бунты всчались”. Гетьман заявив, що “нынѣ де иду на пушкаря и сми-
рю его огнемъ и мечемъ; гдѣ ни будетъ утѣкать, там его доставать,
хотя и въ государевы городы уйдетъ”45. Справжня війна розгорнулася
в травні, коли на українській території почали активні дії татари. Зо-
крема, 12 травня вони дощенту знищили містечко броварки46. цікавий
документ від 13 травня 1658 р. стосовно подій у броварках виявлено
в цдіак україни (див. док. № 2 у додатку), в основу якого покладе-
но відомості, отримані безпосередньо від Якова барабаша та мартина
пушкаря. Ще в одному документі від 25 травня (див. його під № 3)
повідомлялося про тісну осаду табору мартина пушкаря козацько-
татарським військом, що передувала вирішальному боєві, який відбув-
ся 31 травня: загони опозиції було розгромлено, а її керівника вбито47.
документ № 4, стосується дещо іншого епізоду в українсько-
московському протистоянні, хоч теж має зв’язок з остаточною ліквіда-
цією опозиції. поява його має таку передісторію. та частина опозиції,
якій вдалося врятуватися після розгрому наприкінці травня (сховалися
за московським кордоном), зі вступом у червні на територію україни
Г. Г. ромодановського, відразу приєдналася до московського війська.
в її числі був Яків барабаш, видачі якого категорично вимагав іван ви-
говський. Зрештою московський уряд вирішив відіслати Якова бараба-
ша до новопризначеного київського воєводи в. б. Шереметєва, нібито
для подальшого передання його гетьманові. не вповні повіривши обі-
цянці, прихильники гетьмана вирішили силоміць захопити його. це й
було здійснено 24 серпня, коли запорозького бунтівника під охороною
перевозили через Гоголів, що належав остафію виговському, батько-
публікації архівних документів170
ві гетьмана. Якова барабаша було доставлено спочатку в переяслав,
а згодом – до табору гетьмана. у відповідь в. б. Шереметєв вислав
каральні загони, які спалили Гоголів, бровари, Світильне та ін. тоді ж
було знищено бориспіль; до речі, у ньому мав маєтність данило ви-
говський, брат гетьмана48 (док. № 4). Ще один документ з пропонованої
підбірки (док. № 5) стосується самого початку українсько-російської ві-
йни 1658–1659 рр., коли іван виговський на чолі козацько-татарського
війська здійснював похід у напрямі московського кордону, аби оста-
точно ліквідувати рештки військових загонів опозиції.
тричі обраний гетьманом.
політика івана виговського
на обстоювання української державності
іван виговський – чи не єдиний гетьман в історії української ко-
зацької держави, якого тричі, на радах, обирали на гетьманство і з яким
тричі московський уряд намагався укласти договірні статті (проекти їх
додано до пропонованої публікації; див. їх під №№ 6, 7 і 8). у тому,
що договори так і не вступили в силу, не останню роль відіграла непо-
ступливість івана виговського, коли йшлося про державні інтереси.
першу раду (так само як і другу) детально висвітлено в історич-
ній літературі, тому, тільки коротко виклавши хід подій, додамо деякі
свої зауваження. похорон богдана хмельницького відбувся у неділю
23 серпня (2 вересня) 1657 р. в Суботові49. існує згадка про те, що вже
цього дня, 23 серпня, в Чигирині відбулася рада “при зачинених во-
ротах”, на якій Юрій хмельницький зрікся гетьманської влади через
свою молодість50. в опублікованих документах йдеться про раду, що
відбулася 25 серпня (4 вересня) у дворі хмельницьких в Чигирині, але
це практично була аудієнція, надана стольнику в. п. кикіну, посла-
ному у військо Запорозьке з царською грамотою після одержання в
москві повідомлення про смерть богдана хмельницького51. на раді, що
зібралася у дворі хмельницьких другого дня – 26 серпня (5 вересня),
у складі старшини і “всього поспільства”, за свідченням в. п. кикі-
на, було зачитано березневі статті (українсько-московський договір)
1654 р.: “тѣ статъи, что … присланы отъ царского величества съ су-
дьею Самойломъ [богдановичем-Зарудним] да съ полковникомъ съ
павломъ тетерею”. після цього всім військом на гетьманство обрано
івана виговського (“покамѣста взмужаетъ прежнего гетмана богдана
хмелницкого сынъ Юрья хмелницкой”), йому було вручено булаву
і на дано право “писатся гетманомъ”52. деякі нюанси додає оповідь по-
сланця путивльських воєвод в Чигирин іллі роколова, який теж був на
раді, зокрема, що жалувану грамоту царя зачитав сам іван виговський
уже після свого обрання53. тут буде доречно відзначити явну тенден-
ційність оповіді про цю подію в літописі Самовидця, на що вказали ще
м. С. Грушевський, м. н. петровський та інші історики.
171публікації архівних документів
конфлікт між Чигирином і москвою виник вже в момент обран-
ня гетьмана. українська сторона офіційно не звістила царя про смерть
богдана хмельницького, мало того, самостійно провела гетьманські ви-
бори, маючи на увазі повідомити царя тільки про результати цих ви-
борів. московська сторона чекала іншого – попереднього погодження
усіх дат, хоч у березневих статтях 1654 р. про це не йшлося. тому ще
28 вересня 1657 р. (не кажучи вже про “статейний список” царсько-
го послання а. С. матвеєва, датований початком вересня) російська
сторона продовжувала титулувати івана виговського писарем54, отже,
фактично не визнавала вибори дійсними. про факт невизнання івана
виговського гетьманом згодом було заявлено і в маніфесті війська За-
порозького до володарів Європи (жовтень 1658 р.)55.
подальше загострення стосунків між сторонами відбулося у зв’язку
з приїздом у Чигирин на початку вересня (ймовірно, 2-го чи 3-го)
а. матвеєва. Його “статейний список” зберігся тільки у фрагментах: він
без початку і без кінця, є тільки два зошити – 3-й і 6-й56. місія а. мат-
веєва тісно пов’язана з подіями в україні у жовтні 1657 р. – з т. зв.
бунтом Григорія лісницького, причиною якого стала поява “царських
пунктів”, нібито запропонованих як основа договору українській сторо-
ні, й наступним повторним обранням на гетьманство івана виговсько-
го. Через те, що основний документ – “статейний список” а. С. мат-
веєва, зберігся тільки фрагментарно і про “царські пункти” там сказано
дуже мало, серед дослідників теми немає єдиної думки щодо авторства
“пунктів”. все ж українські історики вважають, що це не була підробка
української сторони, бо вимоги московського уряду про запровадження
воєвод ще в кількох містах окрім києва, про утримання українським
коштом ратних людей (тобто, питання про доходи), передання біло-
руських земель у відання московського царя57 та ін. пункти гостро сто-
яли ще за богдана хмельницького (його лінію на відмову від посту-
пок продовжив новий гетьман), звучали вже й за івана виговського58.
в існуванні таких пунктів були переконані й сучасники, насамперед
Станіслав-казимир беневський. однак російська дослідниця тетяна
Яковлева не погоджується з тим, що автором проекту “пунктів” був
царський уряд, відкидає також авторство Григорія лісницького та івана
виговського й категорично стверджує, що цей документ – “очевидна
фальсифікація”, а сфальсифікував його Юрій немирич – “політичний
авантюрист”, “спритний авантюрист”, нерозбірливий у засобах досяг-
нення поставленої мети, аж до застосування вбивства59.
враховуючи такі думки істориків, ми пропонуємо увазі читачів
док. № 6. Звичайно, стиль документа, спосіб викладу змісту однознач-
но свідчить про те, що його оформлено в україні, може навіть і Юрієм
немиричем, як припускає дослідниця тетяна Яковлева, з метою орга-
нізації, кажучи сучасною мовою, громадської думки. однак, на наш
публікації архівних документів172
погляд, документ, створений у формі листівки (з деякими перебільшен-
нями, акцентуванням, як того вимагає жанр), безумовно відображав на-
діслані з москви умови для нового українсько-російського договору і
незалежно від конкретного виконавця (автора тексту), створений з іні-
ціативи івана виговського людьми, яким він найбільше довіряв.
Зміст статей, що став відомим в україні відразу після смерті бог-
дана хмельницького, найбільше, після повернення посольства павла
тетері з москви у серпні 1657 р., було поширено насамперед на ліво-
бережній україні, де намічалася тенденція до покори москві. у кінці
вересня – на початку жовтня 1657 р. найактивніше в цьому напрямі
діяв миргородський полковник Григорій лісницький60, збираючи на те-
риторії полку ради й агітуючи проти москви. Схоже на те, що саме
через нього гетьман розгорнув агітацію на лівобережжі. про “бунт”
лісницького і “пункти” збереглися численні згадки в документах61.
непрямим підтвердженням існування цих “царських пунктів”, на-
дісланих з а. матвеєвим, можна вважати й скасування царською гра-
мотою від 18 жовтня 1657 р. посольства о. м. трубецького до війська
Запорозького, що фактично було тимчасовим відступом російського
уряду від наміченої мети (хоч офіційна москва заперечувала спробу
нав’язати ці договірні статті: (“такихъ пунктовъ не бывало”)62.
9 жовтня 1657 р. повідомлялося, що “у гетмана и у всех полковниковъ
въ корсунѣ буде рада о пунктахъ, которые нинѣ отъ тебя, великого
государя, присланы к нимъ”, – і далі перелічено ті самі пункти, що
містить й поданий нами док. № 663. 11 (за іншими даними – 21 або
25) жовтня іван виговський скликав Генеральну раду на полі поблизу
корсуня: “и гетманъ де иванъ выговской булаву имъ, полковникомъ,
отдалъ и го ворилъ, что онъ гетманомъ у нихъ быть не хочетъ для того,
которые де пункты отъ тебя, великого государя, присланы к нимъ, и
в тѣхъ де пунктахъ написано, что прежние ихъ вольности отнять; и
онъ де, гетманъ, в неволѣ быть не хочетъ”64. присутні на раді умовля-
ли гетьмана взяти назад булаву. і він “за словами” [ухвалою] всього
війська, що було на раді, прийняв булаву, а всі присутні присягнули
стояти за вольності “всѣ вмѣстѣ заодно”. після цього гетьман роздав
усім полковникам універсали про те, що “вольностемъ ихъ быть по
прежнему”65. Слід при цьому відзначити, що разом з усіма, одностай-
но, голосував і полтавський полковник мартин пушкар. більшість при-
сутніх на раді, у т. ч. й гетьман, висловилася за продовження союзу з
москвою. проти цього виступили полковники Зеленський, богун і ще
третій (його прізвище в документі не названо)66. рада також ухвалила
рішення щодо союзу зі Швецією67. після корсунської ради 9 жовтня
1657 р. було відправлено листа до царя олексія михайловича з по-
сланцем – корсунським осавулом Юрієм миневським з товаришами. у
ньому повідомлялося про обрання івана виговського гетьманом, про-
173публікації архівних документів
понувалося затвердити його права і права війська Запорозького68, а для
прийняття присяги (затвердження виборів гетьмана) – послати свого
уповноваженого. мета – підтвердження гетьманства івана виговського
грамотою, такою, яка була у богдана хмельницького.
Грамотою від 30 листопада цар сповістив гетьмана про відряджен-
ня до нього з такою місією боярина б. м. хитрово69. наказ царя цьому
послові (так само як і матвєєву) зберігся у фрагментах; він вміщує нові
царські пункти. на запропоновані статті іван виговський дав письмо-
ву відповідь, яку скріпив власним підписом: “его царского величества
Запорожского войска гетманъ выговский рукою власною”70. Саме цю
відповідь гетьмана, частину документа – наведено в додатку під № 7;
його підпис, виконаний як скріпа, подано курсивом, з розміщенням як
у документі. у коментарях до пунктів-відповідей івана виговського
нами подано вимоги (“пункти”) московської сторони, вміщені у влас-
не наказі. такий спосіб подання пунктів, очевидно, є найбільш чітким.
вміщені в наказі березневі статті 1654 р. (збереглися фрагментами; їх
ще не було сфальсифіковано) дають підставу вважати, що б. м. хитро-
во мав вимагати ствердження договору 1654 р.71.
прибувши в україну, б. м. хитрово сам розіслав запрошення на
раду, призначену ним же у переяславі72 на 25 січня 1658 р. посол
прибув у місто саме цього дня, однак приїзду гетьмана йому довело-
ся чекати аж до 7 лютого. З останнім прибули “обозной, и судья, и
полковники, и сотники, и атаманы, и есаулы, и казаки, и чернь многие
люди”; поіменний склад учасників ради добре видно з запису про роз-
давання царських соболів73. очевидно, що це були прихильники івана
виговського або ті, хто обрав нейтральну поведінку. опозиція на раду
так і не прибула, хоч чекали її ще тиждень, а до мартина пушкаря
двічі посилали делегації74; свого посланця до полтавського полковни-
ка відправив і новообраний київський митрополит діонізій балабан75.
нагадаємо, що рада відбулася вже після перемоги мартина пушкаря
25 січня 1658 р. поблизу Говтви над військовими загонами, посланими
проти нього іваном виговським (див. док. № 1).
на раді івана виговського знову, вже втретє, було обрано на геть-
манство; він і полковники присягли на вірність московському цареві
у соборній церкві за присутності митрополита, після чого відбулося
вручення царської жалуваної грамоти на підтвердження його гетьман-
ства і всяких військових прав. м. С. Грушевський вважав, що затвер-
дженню івана виговського на гетьманство передували переговори між
сторонами щодо остаточного погодження привезеного б. м. хитрово
проекту договірних статей, тобто, укладення договору (док. № 7). Саме
“договором” називала цей документ московська сторона; це слово нею
вжито двічі. у тексті док. № 7 ми виділили його напівжирним шриф-
том. після складання присяги гетьмана цареві було зачитано “стат-
публікації архівних документів174
ті богдана хмельницького”, ймовірно, було також оголошено й нові
узгоджені статті. м. С. Грушевський припускав, що переговори вели-
ся у ширшому руслі – й щодо митрополита, благословення патріарха,
про доходи, утримання залог, але з цих питань домовленості досягну-
то не було. датою цього “переяславського договору” історик вважає
15 лютого 1658 р.76. а ми звертаємо увагу на те, що іван виговський
остаточне затвердження договору відклав до часу свого приїзду в мо-
скву. Гетьман до москви так і не поїхав через внутрішню небезпеку
від виступу мартина пушкаря та ін.77, натомість у квітні 1658 р. ви-
слав до царя посольство у складі Григорія лісницького, івана богуна
та прокопа бережецького. Згідно з гетьманським наказом посольство
мало вимагати дій москви щодо припинення виступу мартина пуш-
каря, Степана довгаля і Якова барабаша. За це гетьман погоджувався
на впорядження царськими комісарами реєстру 60-тисячного козаць-
кого війська і на запровадження воєвод із залогами, крім києва, ще
й у шести українських містах: ніжині, Чернігові, полтаві, миргороді,
білій церкві й корсуні78.
З усього видно, що іван виговський не мав великих надій на допо-
могу москви у внутрішньому замиренні в україні. ось як оцінює того-
часну політику москви російська дослідниця т. Г. Яковлева: “очевид-
но, що соціальна нестабільність в україні цілком задовольняла москву:
не бажаючи доводити ситуацію до вибуху, царський уряд грав подвійну
гру, сприяючи послабленню гетьманської влади. Стабілізація внутріш-
нього становища в україні не відповідала інтересам царя, бо вона при-
звела б до посилення державного будівництва”79. тому гетьман уклав
договір з кримським ханатом і зумів наприкінці травня 1658 р. розбити
загони мартина пушкаря.
то був великий успіх івана виговського, що значно зміцнив його
позиції. та він дістався надто дорогою ціною: насамперед ціною 50 тис.
українських життів, загублених з обох боків80, а також згодою гетьмана
і старшини, наданою взимку 1658 р., на присилання до 6 українських
міст воєвод з залогами та ін. – див. про це у додатку (док. № 7). однак,
до остаточної ліквідації опозиції було ще далеко.
навесні 1658 р. у москві вже активно готувалася нова царська ад-
міністрація для україни: було визначено конкретних воєвод у шість
названих українських міст, у кожне з них також посилалися залоги
з ратних людей у 200–300 чоловік81. керувати цією справою в укра-
їні було доручено київському воєводі в. б. Шереметєву. Зокрема, він
мав слідкувати за складанням 60-тисячного козацького реєстру, вивча-
ти всі джерела прибутків та ін.82. м. С. Грушевський припускав, що
московський уряд збирався запровадити при гетьманові свого рези-
дента з невеликою залогою, вважаючи, що таке завдання мав стольник
і. д. апухтін, місія якого перебувала в україні навесні – на початку
175публікації архівних документів
літа 1658 р.83. допустити запровадження всього переліченого означа-
ло б фактичне знищення української державності, що її було обстояно
у боротьбі з опозицією. але й повна відмова від цього фактично озна-
чала розрив з москвою, війну.
наказ москви воєводі Г. Г. ромодановському про надання допо-
моги івану виговському у боротьбі проти мартина пушкаря надійшов
6 червня 1658 р., тобто тоді, коли полтавського полковника вже не було
живого84. він вирушив в україну 13 червня. З його приходом відразу
активізувалася опозиція, що змусило гетьмана зібрати військо й разом
з татарами виступити проти воєводи та опозиції. близько 20 липня
1658 р. у Чигирині зібралася рада. на виконання її рішень “онъ, гетманъ
… пошолъ на околничего и воеводу на князъ Григорья Григорьевича
ромодановского для того, чтобы ему выдал барабаша, и чтобъ вели-
кого государя воеводамъ въ черкаских городѣхъ не быть; а будетъ де
барабаша не выдастъ и въ городѣхъ воеводы будутъ и онъ де гетманъ
в городы воеводъ пустить не велитъ и учнетъ битца; а брату де своему
данилку выговскому да съ нимъ полковникомъ … съ полками велѣлъ,
собрався, итить и стать подъ киевомъ, и велѣлъ послать къ боярину
и воеводамъ къ василью борисовичю Шереметеву съ товарищи гово-
рить, чтобы они изъ киева зъ государевыми ратными людми вышли
и шли къ москвѣ а будетъ де не выдутъ, и гетманъ де велѣлъ киевъ
осадить…”85. на раді також було вирішено виконати те, про що думав
богдан хмельницький ще 1654 р.: знищити повстанців, які осідали під
захистом московських воєвод на Слобожанщині, поблизу українського
кордону, й на Січі. виходячи з усіх цих обставин, московський уряд
23 липня наказав Г. Г. ромодановському негайно повернутися в білго-
род; він виконав цей наказ тільки після ще одного розпорядження.
у серпні відбулася облога києва козацьким військом, очоленим
братом гетьмана – данилом виговським. цю акцію розпочато на ви-
конання рішення вже згаданої Чигиринської ради про ліквідацію ін-
ституту воєвод в україні, тобто, йшлося не тільки про недопущення
у шість міст новопризначених воєвод, але й про те, аби позбутися ще
й київських, де вони були з 1654 р., згідно з березневими статтями. од-
нак операція поблизу києва очікуваного успіху не мала86.
11 серпня 1658 р. гетьман іван виговський разом з Чигиринським,
корсунським та іркліївським козацькими полками та 20 тис. татар
(за іншими даними – 7 тис.) виступив за дніпро. 1 вересня передові
козацько-татарські загони прийшли під російське прикордонне місто
кам’яне87: “и нынѣ де онъ, гетманъ, со всѣмъ войскомъ Запорожскимъ
и с крымскими татары въ зборѣ и хочетъ итти за тѣми своевольники.
и естьли де будетъ тѣхъ своевольниковъ учнутъ укрывать въ его цар-
ского величества въ городѣхъ или въ полкѣхъ и онъ де, гетманъ, за тѣхъ
своеволниковъ и съ государевыми ратными людьмы учнетъ битьца”88.
публікації архівних документів176
Саме під час цього походу, 6(16) вересня 1658 р. у таборі поблизу
Гадяча представники української і польської сторін підписали Гадяць-
кий договір. однак уже на цьому етапі зміст пунктів, що їх пропону-
вала українська сторона, було значно урізано. на думку м. С. Грушев-
ського, іван виговський, та й старшина державницької партії, “з болем
давали виривати з державного плану української політики живі шматки
і перевертати його на те лахміття, яким стала в останніх редакціях Га-
дяцька угода”89. подальші дії українського гетьмана свідчать, що укла-
дення у вересні 1658 р. Гадяцької угоди не означало його остаточної
переорієнтації з москви на варшаву. та й власне ця переорієнтація
була викликана насамперед міжнародними та внутрішніми чинниками,
що склалися на цей час й поставили україну в нові умови. іван вигов-
ський продовжував курс богдана хмельницького (вироблений спільно)
на багатовекторну зовнішню політику.
у цьому зв’язку навряд чи можна погодитися з висновком
т. Г. Яковлевої про те, що восени 1658 р. “виговський метушиться
і звертається по допомогу до всіх водночас”90. Саме завдяки багатовек-
торній політиці, що враховувала всі міжнародні фактори і здійснювала-
ся з початком національно-визвольної війни середини XVII ст., стало
можливим утворення української держави в міцному кільці могутніх
сусідів. Звичайно, бували невдачі, інколи їх траплялося навіть більше,
ніж успіхів. але ж і завдання обидва українські лідери поставили від-
разу й на всі часи: створити державу, що включала б територію, де
тільки звучить руська мова. Які у цьому були труднощі, відступи, не-
вдачі й навіть провали – добре видно з відстані в 350 років.
Зокрема, у відповідь на активізацію політики московського цар-
ства щодо Швеції та враховуючи загальну розстановку зовнішніх сил,
гетьманський уряд вживав заходів щодо пожвавлення українсько-
шведських відносин. про це засвідчили декілька документів, передусім
листи – івана виговського до шведського короля карла х Ґустава та
його брата – герцога адольфа від 8 жовтня 1658 р., даниїла олівеберга
до шведського короля від 9 жовтня 1658 р., Юрія немирича до герцога
адольфа від 11 жовтня 1658 р. 91. до них слід додати й “маніфест вій-
ська Запорозького до володарів Європи”, датований орієнтовно жовтнем
1658 р., автором якого вважається Юрій немирич, в якому викладено
комплекс причин розриву україни з московським царством. основни-
ми серед них були тотальні порушення московською стороною давніх
прав і вольностей, втручання у внутрішні справи україни, найбільше
під час виступу Якова барабаша – мартина пушкаря. копія цього акта
теж відклалася у національному архіві Швеції; її, за спостереженням
укладачів т. 6 ч. ііі аЮЗр – “акты Шведского государственного ар-
хива, относящиеся к истории малороссии (1649–1660 гг.)”, виконано
тим самим почерком, що й уже згадуваний лист Юрія немирича від
177публікації архівних документів
11 жовтня 1658 р. Ймовірно, цю копію було надіслано у Швецію десь
в один час з названими чотирма листами. в українській історіографії
авторство цього документа традиційно приписується саме Юрію неми-
ричу. порівняння ж двох документів – листа Юрія немирича до герцо-
га адольфа від 11 жовтня 1658 р. (ф. 2236, оп. 1, спр. 62) та “маніфес-
ту війська Запорозького до володарів Європи” (там само, спр. 19; без
точної дати й підписів) засвідчило, що основний текст обох документів
справді написано одним почерком, але, найпевніше, писарем, бо по-
черк Юрія немирича (підписав перший документ – лист) відрізняєть-
ся від того, яким написано основний текст обох документів. Звичайно,
за стилем “маніфест” може належати немиричу. однак, безперечно,
документ ще потребує ідентифікації, насамперед встановлення точної
дати складання, а головне – відшукання його оригіналу. починаючи
з 1993 р., маніфест у перекладі з латини на українську мову було опу-
бліковано щонайменше п’ять [!] разів, однак глибокого дослідження
причин і дати його появи, авторства, змісту й способу його оприлюд-
нення дотепер все ще немає92.
Ще одним важливим напрямом зовнішньої політики івана ви-
говського залишалися союзницькі стосунки з кримським ханатом. не
маючи достатньої кількості надійного власного війська, гетьман вже
навесні 1658 р. звернувся по допомогу до татар; завдяки їхній підтрим-
ці тоді йому вдалося розгромити загони мартина пушкаря. у вересні
1658 р. гетьман залучив татар для участі у поході в напрямі українсько-
московського кордону. поведінка татар в україні викликала бурхли-
вий протест полковників і сотників, які обвинуватили гетьмана у за-
стосуванні іноземного війська проти власного народу (“черкесів”). тоді
гетьман навіть виділив 600 сербських найманців для захисту населен-
ня від “союзників”-татар93. однак і в подальшому, в ході українсько-
московської війни 1658–1659 рр., іван виговський змушений був звер-
татися по допомогу до татар (сплачуючи за це надто високу ціну), бо ні
польща, ні Швеція так і не надали, та й не могли надати через власні
обставини, значної військової допомоги україні (польський загін під
командуванням коронного обозного андрія потоцького діяв у районі
києва).
документи свідчать, що гетьман чекав і сподівався на листи мос-
ковського царя у зв’язку з ситуацією, що виникла після підписання Га-
дяцького договору, швидше всього сподіваючись ще тоді уладнати кон-
флікт, не доводячи до остаточного розриву з московським царством.
однак реакція царя була категоричною й жорсткою: довідавшись про
укладення Гадяцької угоди, він розіслав грамоти, в яких оголосив геть-
мана “зрадником” і закликав до боротьби з ним. першу таку грамоту
він надіслав 23 вересня 1658 р., звертаючись до полтавського полку,
війська і всіх “малоросійських жителів”, у якій навіть був дозвіл на
публікації архівних документів178
обрання нового гетьмана94. Саме про цю “друковану” грамоту йдеться
у листі івана виговського до царя від 17 жовтня 1658 р., в якому геть-
ман відкинув обвинувачення на свою адресу95. подібні грамоти було
надіслано й на Слобідську україну. дослідниця тетяна Яковлева зга-
дує про грамоту царя служилим людям і черкасам м. харкова96. у цді-
ак украї ни зберігається подібна царська грамота до козаків м. остро-
гозька97; її наводимо у додатку під № 9. наступним кроком царя було
відправлення в україну війська, очолюваного воєводою Г. Г. ромода-
новським, разом з яким виступила невелика група козаків на чолі з
сином мартина пушкаря – кирилом, Степаном довгалем та іваном
дінцем. під прикриттям московського війська відбулися “вибори”, а
радше призначення нового гетьмана, хоч і наказного – івана безпа-
лого98, який фактично став лідером опозиції й мав значну підтримку
з боку москви. 20 жовтня 20-тисячне московське військо, підсилене
слобідськими козаками харківського, Сумського й охтирського пол-
ків, виступило з охтирки в україну99. 21 жовтня воно захопило Говтву,
24 жовтня – миргород, 27 – лубни (місто знищили козаки, що при-
єдналися до ромодановського, причому діяли настільки активно, що
московське військо спробувало їх зупинити)100. практично одночасно
активізовано боротьбу проти козаків у білорусі.
у відповідь іван виговський відновив воєнні дії в районі києва, але
30 жовтня зазнав поразки. Складна ситуація склалася в районі варви,
на Сіверщині, де діяло козацьке військо на чолі з наказним гетьманом
Григорієм Гуляницьким. українсько-російська війна 1658–1659 рр.
розгорілася101.
у такій обстановці московський уряд зробив ще одну спробу укла-
дення договору з військом Запорозьким, намагаючись знову склика-
ти раду, на якій або залишити гетьманом івана виговського, пішовши
йому на значні поступки або ж обрати нового гетьмана. цю раду було
призначено царем на 1 лютого 1659 р. в переяславі102. З цією метою
олексій михайлович доручив о. м. трубецькому, що вже перебував
з військом в україні, почати переговори з гетьманом про припинен-
ня кровопролиття й укладення договору щодо повернення гетьмана у
підданство московському цареві на основі широких поступок його ви-
могам. у таємному царському наказі о. м. трубецькому від 7 лютого
1659 р. вміщено третій проект договірних статей з україною. (витяг з
цього наказу – проект договору, подано під № 8). і справді, поступки
царя неймовірно широкі: він навіть погодився в основу договору по-
класти статті Гадяцького пакту між україною і польщею103. однак ні
ради, ні загалом якихось переговорів у тих умовах вже не відбулося.
тетяна Яковлева для пояснення зриву переговорів з московського боку
реанімує надто вже відому оповідь про мудрого царя і злих воєвод,
які діяли всупереч його волі й зірвали переговори104. Звичайно, причин
179публікації архівних документів
набагато більше й вони глибші за своїм значенням, хоч відверто воро-
же ставлення з боку воєвод до івана виговського мало місце. приклад
тому – о. м. трубецькой, який всіляко підтримував як гетьмана івана
безпалого. Якщо восени 1658 р. про налагоджування стосунків між мо-
сквою та україною ще можна було б вести мову, то у березні–квітні,
коли на польському сеймі вже було ухвалено Гадяцький договір, про
такий поворот подій годі було й думати.
уже в другій половині квітня 1659 р. почалася облога конотопа;
наближався червень – час генеральної конотопської битви, в якій ко-
зацьке військо в союзі з татарським здобуло блискучу перемогу над
російським військом.
* * *
до статті додано 9 документів. З них № 1–5 і 9 публікуються впер-
ше, їх скопійовано дипломатичним методом. № 6–8 спеціально для цієї
публікації не копіювалися, хоч в цдіак україни є їхні мікрофотокопії
з оригіналів, що зберігаються в російському державному архіві давніх
актів (рдада, див. їх у цдіак україни, кмФ–7), а подано за “актами
ЮЗр”.
копіювання документів здійснив провідний науковий співробітник
відділу давніх актів в. в. Страшко; він також брав участь у підготовці
документів, узятих з “актов ЮЗр”, до публікації.
1 літопис Самовидця. – к., 1971. – С. 76–82.
2 літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. – к., 1992. –
С. 114– 121.
3 Величко Самійло. літопис. у 2 тт. – к., 1991. – т. 1. – С. 216–264; т. 2. –
С. 51, 89, 148 та ін. – див. за іменним покажчиком.
4 исторія русовъ или малой россіи. – м., 1846. – к., 1991. – див. у цьому
виданні за іменним покажчиком.
5 Шевчук Валерій. козацька держава як ідея в системі суспільно-політич-
ного мислення XVI–XVII ст. у 2 кн. – кн. 1. – к., 2007. – С. 299.
6 Яковлева Тетяна. Гетьманщина в другій половині 50-х років
XVII століття. причини і початок руїни. – к., 1998. – С. 5.
7 Величко Самійло. літопис. – т. 1. – С. 217.
8 Смолій Валерій, Степанков Валерій. богдан хмельницький. – к., 2003. –
С. 368, 377–391.
9 обидві сторони зобов’язалися спільно діяти проти Швеції і бранденбургії
(цю умову так і не було реалізовано); під тиском москви в угоду було включено
пункт проте, що царя олексія михайловича на найближчому сеймі буде
обрано польським королем, а після смерті Яна-казимира – короновано) – див.
про це: Зашкільняк Леонід, Крикун Микола. історія польщі. від найдавніших
часів до наших днів. – львів, 2002. – С. 184.
10 богдан хмельницький фактично вимагав виконання рандотських до-
мов леностей (договору), укладеного з ініціативи шведського короля карла
х Ґустава 6 грудня 1656 р. (рандот – замок у Семигородді) про спільні дії
публікації архівних документів180
Швеції та її союзників (бранденбургії, Семигороддя, війська Запорозького та
ін.) проти речі посполитої. Союзники домовилися, в разі перемоги над річчю
посполитою, поділити її землі між собою; до війська Запорозького мали
відійти всі українські землі – див. Зашкільняк Леонід, Крикун Микола. історя
польщі. – С. 182. Саме на основі цих домовленостей у поході семигородського
війська на чолі з кн. дьєрдем (Юрієм) іі ракоці взяв участь 20-тисячний корпус
війська Запорозького під командуванням антона Ждановича.
11 історія українського козацтва. нариси у двох томах. – т. 1. – к., 2006. –
С. 251–252. а заяву івана виговського на корсунській раді (жовтень 1657 р.),
коли його вдруге обирали на гетьманство: “при небожчикѣ богданѣ хмель-
ницкомъ рады и совѣту промежъ нами ниякова не бывало; и нынѣ вы меня
обрали гетманомъ, и я безъ вашего войскового совѣту никакихѣ делъ делать
не буду” [див. акты, относящиеся к истории Южной и Западной россии,
собранные и изданные археографическою комиссиею (далі – акты ЮЗр). –
т. 4. – Спб., 1863. – С. 43] слід розглядати як суто агітаційну.
12 Саме йому, лісницькому, богдан хмельницький вручив булаву й бун-
чук. цей факт ліг в основу т. зв. бунту лісницького; детальніше див. про нього
далі. акты ЮЗр. – т. 4. – С. 56.
13 23 липня 1657 р. семигородський князь, оточений польськими й та-
тарськими загонами, підписав акт капітуляції поблизу м. меджибіж. див.
Зашкільняк Леонід, Крикун Микола. історія польщі. – С. 182.
14 про проблему політичного підпорядкування південно-Східної білорусії
і, зокрема, Старого бихова, за богдана хмельницького див.: Горобець В. еліта
козацької україни в пошуках політичної легітимації: стосунки з москвою та
варшавою. – к., 2001. – С. 151–177. дослідник, зокрема, дійшов висновку,
що “все вказувало на те, що боротьба за білорусь між офіційною москвою та
Чигирином в умовах міжгетьманства має розгорітися з новою силою, причому,
позиція українського керівництва в порівнянні з його опонентами виглядала
відверто слабшою” (с. 177 названої праці).
15 детальніше про це див.: Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 342 і
далі.
16 архив Юго-Западной россии, издаваемый комиссиею для разбора
древних актов, состоящей при киевском, подольском и волынском генерал-
губернаторе (далі – аЮЗр). – Ч. ііі. – т. Vі. акты Шведского государственного
архива, относящиеся к истории малороссии. – к., 1908. – С. 314; Грушевський
Михайло. історія україни-руси. в одинадцяти томах, дванадцяти книгах. –
т. 10. роки 1657–1658. – к., 1998. – С. 4.
17 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 5, 9.
18 акты ЮЗр. – т. 11. – Спб., 1879. – С. 759.
19 акты ЮЗр. – т. 11. – С. 794–795.
20 акты ЮЗр. – т. 7. – С. 189; Грушевський Михайло. історія україни-
руси. – т. 9. – Ч. 2. 1654–1657. – к., 1997. – С. 1438–1439.
21 Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 119.
22 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 56; Грушевський Михайло. історія україни-
руси. – т. 10. – С. 88.
23 акты ЮЗр. – т. 7. – С. 189; див. про це також: Петровський Микола.
З легенд хмельниччини // Ювілейний збірник на пошану академіка михайла
Сергійовича Грушевського. – т. 1. – к., 1928. – С. 176–178.
24 історія українського козацтва. нариси в двох томах. – т. 1. – к., 2001. –
розділи 3, 4, і 5.
181публікації архівних документів
25 Грушевський Михайло. історія україни-руси. в одинадцяти томах, два-
надцяти книгах. – т 10. 1657–1658. – к., 1998; Яковлева Тетяна. Гетьманщина
в другій половині 50-х років XVII століття. причини і початок руїни. – к.,
1998; Бульвінський А. Г. українсько-російські взаємини 1657–1659 рр. в
умовах цивілізаційного розмежування на сході Європи. – к., 2008. до кожної
з цих праць додано грунтовну бібліографію.
26 див. про це: історія українського козацтва. – т. 1. – С. 254–256; Яковлева
Тетяна. Гетьманщина ... – С. 96–97.
27 акты ЮЗр. – т. 7. – С. 208.
28 там само. – С. 242.
29 Чернь – рядове козацтво, “менше товариство”, на відміну від стар-
шини й значного військового товариства. в україні 17 ст. слово не мало
образливого, презирливого змісту. підтвердженням цього є назва загальної
(генеральної) козацької ради – “чорна”; така рада була яскравим проявом
демократії у війську Запорозькому. в одному з тлумачних словників вказано,
що термін виник за аналогією з “черню” бджолиного рою (бджола звичайна –
найпоширеніший вид бджіл; робоча бджола цього виду має чорне тільце). в
документах 17 ст. вживається саме як термін для означення загальної маси
козацтва. для прикладу візьмемо “Статті, подані запорозькими посланцями
михайлом івановим з товаришами”, надіслані 26 листопада 1657 р. від ко-
шового отамана (в документі – кошового гетьмана) Якова барабаша, де термін
“чернь” вживається багато разів як самоназва. наведемо його вживання
тільки на одній сторінці – 192 публікації документа: “войску Запорожскому
и всей черни днепровой и городовой”, “а кого мы всѣмъ войскомъ, чернь,
на гетманство оберемъ...”, “городовая чернь съ нашею днепровою чернью
единомышленны” (всі виділення – Авт.).
30 Стольник в. п. кикін, який прибув у Чигирин 23 серпня 1657 р.,
виконуючи доручення щодо вияснення ставлення на україні до запровадження
в містах московських воєвод, доповідав після розмов зі старшиною в Чигирині:
“они, начальные люди того не похотятъ, чтобъ быти у нихъ въ городѣхъ
царского величества воеводамъ” (акты ЮЗр. – т. 11. – С. 797), але по дорозі,
з путивля, через лівобережні міста: “говорилъ съ войтами и съ мѣщаны и съ
рядовыми казаками” і дійшов висновку, що “убогимъ людемъ то годно, чтобъ
были у нихъ по городамъ царского величества воеводы, а инные того и не
хотятъ” (там само. – С. 805).
31 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 127.
32 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 374.
33 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 12.
34 пашко Савович, павло Савович Гомон; див. Бульвінський А. Г. україн-
сько-російські взаємини 1657–1659 рр. в умовах цивілізаційного розмежування
на Сході Європи. – к., 2008. – С. 616.
35 акты ЮЗр. – т. 7. – С. 191–194.
36 там само. – т. 4. – С. 56, 68, 70; Грушевський Михайло. історія україни-
руси. – т. 10. – С. 102–104.
37 памятники, изданные киевскою комиссиею для разбора древних
актов. – т. 3. – к., 1898. – С. 278–279.
38 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 154.
39 детальніше про це див. Крип’якевич Іван. Серби в українськім війську
1650–1660 рр. // Записки нтШ. – т. 129. – львів, 1920. – С. 81–93.
40 Яковлева Тетяна. Гетьманщина ... – С. 126.
публікації архівних документів182
41 варто згадати, наприклад, події березня 1651 р., коли під час оборони
вінниці від польського війська мартин пушкар привів на допомогу іванові
богуну полтавський полк.
42 акты ЮЗр. – т. 15. – С. 4–5, 269; т. 4. – С. 91.
43 там само. – т. 15. – С. 5.
44 там само. – т. 7. – С. 206; т. 4. – С. 103–105.
45 там само. – т. 4. – С. 125.
46 там само. – т. 4. – С. 120–123; т. 7. – С. 221–225.
47 там само. – т. 15. – С. 176.
48 див. про це: акты ЮЗр. – т. 4. – С. 154; т. 7. – С. 256; т. 15. – С. 1,
261–262.
49 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 12.
50 Дорошенко Дмитро. нарис історії україни. – т. 2 (від половини XVII
століття). – мюнхен, 1966. – к., 1992. – С. 52.
51 документи посольства в. п. кикіна див.: акты ЮЗр. – т. 11. –
С. 781– 820.
52 акты ЮЗр. – т. 11. – С. 802.
53 там само. – т. 4. – С. 11. Ще одну розповідь про раду її учасника – київ-
ського полковника павла Яненка хмельницького, див. там само. – С. 14.
54 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 20–26; т. 7. – С. 181.
55 цдіак україни, ф. 2236, оп. 1, спр. 19. детальніше про цей документ
див. далі.
56 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 20–26.
57 у “білоруському питанні” богдан хмельницький і козацька старшина,
спираючись на підтримку місцевого населення, йшли на відвертий конфлікт з
москвою. Гетьман ставив питання про передання йому бихова, у такий спосіб
намагаючись закріпитися в білорусі. Генеральний писар іван виговський не
раз звертався до царя з проханням повернути білоруські маєтки його дружини,
уродженої Стеткевич, в оршанському повіті після смерті її батька (див. акты
ЮЗр. – т. 11. – С. 717); подібна ситуація була і в його брата костянтина,
дружина якого теж мала маєтки в білорусі. іванові виговському у відповідь
повідомлено, що маєтки його тестя Стеткевича роздано різній шляхті, яка
присягнула цареві, й відібрати їх не можна (Грушевський Михайло. історія
україни-руси. – т. 10. – С. 25–26, 41–42).
58 Яковлів Андрій. московські проекти договірних пунктів з гетьманом ів.
виговським. – Записки нтШ. – 1933. – т. 152. – вип. ііі. – С. 117–134. цю
блискучу розвідку вченого було передруковано 1993 р., див.: Яковлів Андрій.
українсько-московські договори в XVII–XVIII віках. іі. проекти договору за
гетьманування івана виговського (1657–1659). – уіЖ. – 1993. – № 9. – С. 122–
128; Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 48–55.
59 Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 240–248.
60 Григорій Сахнович (Сахненко) лісницький – шляхетського походження,
його родове село – лісники на київщині (див. Грушевський Михайло. історія
україни-руси. – т. 9. – кн. 2. – к., 1997. – С. 919), за ін. даними – с. товстий
ліс на київщині (Липинський Вячеслав. твори. – т. 2. – Філадельфія,
пенсільванія, 1980. – С. 193). на боці богдана хмельницького – чи не з 1648 р.
(див. Заруба В. М. адміністративно-територіальний устрій та адміністрація
війська Запорозького. – дніпропетровськ, 2007. – С. 289). Є відомості про те,
що деякий час працював у військовій канцелярії, тобто, у підпорядкуванні
писаря івана виговського; був генеральним суддею, наказним гетьманом,
миргородським полковником ще за гетьманування богдана хмельницького.
183публікації архівних документів
61 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 33–34, 38–39, 41–42, 62–63, 70–71; т. 15. – С. 31,
87–88 (взято для публікації).
62 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 39, 41.
63 там само. – С. 35.
64 там само.
65 там само. – С. 36.
66 там само. – С. 44.
67 цдіак україни, ф. 2236, оп. 1, спр. 60, 70, 71; аЮЗр. – Ч. ііі. – т. IV. –
С. 332–338; Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 63–69.
68 Саме гетьманські права й права війська Запорозького були, на дум-
ку м. С. Грушевського, головними програмними пунктами ради. – див.
Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 60.
69 источники малороссийской истории, собранные д. н. бантышем-
каменским и изданные о. бодянским. – Ч. I. 1649–1687. – м., 1858. – С. 90–
91; акты ЮЗр. – т. 4. – С. 78–79.
70 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 94–99.
71 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 123; Яковлів
Андрій. українсько-московські договори в XVII–XVIII віках. іі. проекти
договору за гетьманування івана виговського (1657–1659). – уіЖ. – 1993. –
№ 9. – С. 125.
72 дозвіл на проживання гетьмана в переяславі, а отже, перенесення в це
місто столиці з Чигирина, надано царем у квітні 1658 р. у відповідь на прохання
івана виговського. однак через надзвичайний стан, в якому перебувала україна
й гетьманував іван виговський, переїзд відбувався поступово; невідомо, чи
й встиг цей гетьман його завершити. ось кілька прикладів із документів. у
наказі бояринові в. б. Шереметєву від 6 квітня 1658 р., зокрема, йшлося: “а
къ гетману ... в переяславлъ или в Чигирин послать дворянина...”. Саме в
переяслав направлялося посольство майора булгакова (грудень 1658 р.–лютий
1659 р.). в статейному списку цього посольства йдеться й про те, що гетьман
наказав не відпускати до його прибуття в переяслав не тільки булгакова, але й
усіх інших послів і посланників. відомо також, що іван виговський планував
зимувати у новій столиці, для чого прибув до неї 10 січня 1659 р.; сюди ж
приїхав митрополит діонізій балабан. однак уже 16 січня гетьманові довелося
виступити з переяслава в похід на Г. Г. ромодановського. це далеко не всі
факти, що зустрічаються в документах про перенесення іваном виговським
столиці в це місто. див. про переяслав: акты ЮЗр. – т. 4. – С. 110; т. 7. –
С. 205, 268; т. 15. – С. 295, 297, 301, 305, 365 та ін.
73 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 100–102. на фоні саме цього документа буде
доречним згадати про соболі та іншу оплату т. зв. московської служби івана
виговського. російський історик тетяна Яковлева, сумлінно перерахувавши
всіх соболів, що їх одержав іван виговський на посаді генерального писаря
від російського уряду, все ж підкреслила, що, маючи таємні зносини з
москвою, він не чорнив богдана хмельницького в її очах, а, головне, будучи
далекоглядним дипломатом, відразу зрозумів значення московського фактора
для козацької україни – див.: Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 234–235.
достатньо повно цю тему розкрито ще 1928 р. українським дослідником – див.:
Наріжний Симін. “московська служба” івана виговського // Записки нтШ. –
т. 149. – С. 117–139. Згідно з його висновком, “ці зносини не були платними
й не мали характеру служби виговського москві”, вони “в значній частині
являються приватною дипломатичною діяльністю генерального писаря, які
публікації архівних документів184
підготовляли ґрунт для офіційної гетьманської політики або цю політику
супроводили” (с. 139).
74 акты ЮЗр. – т. 11. – С. 16.
75 памятники, изданные временною комиссиею для разбора древних
актов. изд. 2-е. – т. 3. – к., 1898. – С. 287.
76 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 143–145.
77 див., напр., акты ЮЗр. – т. 4. – С. 104, 105.
78 акты ЮЗр. – т. 7. – С. 206–219.
79 Яковлева Тетяна. Гетьманщина… – С. 257.
80 маніфест війська Запорізького до володарів Європи. у кн.: Чухліб Тарас.
Гадяч 1658 р. та ідея його відновлення в українсько-польських стосунках
(1660-ті – початок 1680-х рр.). – к., 2008. – С. 77.
81 акты ЮЗр. – т. 15. – С. 149–150, 161–162, 163–166.
82 акты ЮЗр. – т. 7. – С. 202–204.
83 там само. – С. 225–245; Грушевський Михайло. історія україни-руси.
– т. 10. – С. 186–187.
84 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 250–256.
85 акты ЮЗр. – т. 15. – С. 273–274.
86 про призначення воєвод й облогу києва див.: акты ЮЗр. – т. 15. – № 3,
4, 5, 6; т. 7. – док. № 84, 86; т. 4. – С. 189–190; Бульвінський Андрій. українсько-
російська війна 1658–1659 рр.: основні битви, стратегія, чисельність та склад
військ // україна та росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин.
Збірник наукових праць. – к., 2003. – С. 177–180; Його ж. українсько-російські
взаємини 1657–1659 років ... – С. 521 та ін.
87 Бульвінський Андрій. українсько-російська війна 1658–1659 рр. … –
С. 179, 181 та ін. у статті досить детально описано цей похід українського
війська.
88 цитату взято з відповіді гетьмана царському посланцеві Якову порто-
моїну, який прибув у Чигирин 9 серпня – див.: акты ЮЗр. – т. 4. – С. 191.
89 Грушевський Михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 371.
90 Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 281.
91 цдіак україни, ф. 2236, оп. 1, спр. 64, 65, 103, 62; ці чотири листи
опубл.: аЮЗр. – Ч. ііі. – т. VI. – С. 356–362. Саме в оп. 1, що називається
“документи з архівних зібрань Швеції”, ф. 2236 цдіак україни зберігається
у цифрових копіях т. зв. “Cosacika” з національного архіву Швеції.
92 цдіак україни, ф. 2236, оп. 1, спр. 19. мова латинська: аЮЗр. –
Ч. III. – т. VI. – С. 362–369. мова латинська. у перекладі на українську мову:
“Слово”. – 1993. – № 11(78); Гуржій О. українська козацька держава в другій
половині XVII–XVIII ст.: кордони, населення, право. – к., 1996. – С. 180–186;
пам’ять століть. – 1997. – № 3; тисяча років української суспільно-політичної
думки. у дев’яти томах. – т. 3. – кн. перша (третя чверть хVіі ст.). –
к., 2001. – С. 324–331; Чухліб Тарас. Гадяч 1658 року та ідея його відновлення
в українсько-польських стосунках (1660-ті – початок 1680-х рр.). – к., 2008. –
С. 71–78. За нашими спостереженнями, рік, що вказано на початку документа,
дописано вже пізніше, може, архівістами чи кимсь з дослідників.
93 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 176.
94 пСЗ. – Собрание первое. – т. 1. – Спб., 1830. – № 236. – C. 461–467.
95 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 183–185.
96 Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 276.
97 цдіак україни, ф. 1789, оп. 1, спр. 1, арк. 1. оригінал.
98 Горобець Віктор. еліта козацької україни … – С. 206.
185публікації архівних документів
99 Бульвінський Андрій. українсько-російська війна 1658–1659 рр. … –
С. 187.
100 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 196; т. 7. – С. 260–261.
101 акты ЮЗр. – т. 15. – С. 281–301; Бульвінський Андрій. українсько-
російська війна 1658–1659 рр. … – С. 188–198.
102 акты ЮЗр. – т. 4. – С. 203.
103 там само. – С. 204–206.
104 Яковлева Тетяна. Гетьманщина … – С. 286–287.
№ 1
1658 р., січня 30. – відписка зміївського воєводи івана ржевського
до [чугуївського воєводи] ісака Савича [бунакова] з повідомленнями,
одержаними від полтавського полковника Мартина пушкаря,
про перемогу полковника поблизу Говтви [25 січня 1658 р.]
над об’єднаними силами козаків і найманих іноземних підрозділів,
надісланими проти пушкаря гетьманом іваном виговським,
та про наміри гетьмана знищити м. полтаву,
а потім йти війною на українні [прикордонні міста]
Гдну исаку Савичю іван ржεвской чεлом бъет. в нншнεм гднε во рξS
[1658 году] гεнворя въ л [30] де[нь], часу в пεрвом дни писал ко мнѣ на Змиεв
с полтавы полко[вникъ] мортынъ пушкар. а в листу εво написоно: гεтманъ
де іванъ выговской вε[ли]кому гдрю измεнил, идεт де на нεво, полковника
мортына пушкаря, с лεха[ми] и с татары и с нѣмцы с волохи і с сεрбы. и
хочεт дε гсднε город полтаву огнεм сжεчъ и людεй всѣх высεчъ, а потом дε
хочεт итит войною с татары под гсд[рв]ы укр[аинныε] городы ннε зимою,
покамѣстъ днεпръ стоит. а татарове де [...] нн[ε] окол Чигирина. и даваεт
дε им іванъ выговской стацѣю и хоч[ε]т п[...]оди[тъ] с татары и с лεхами на
гсдрвых воεвод, на ωколничεва и воεводу к[нзя] Гри[гория] Григорεвича ра-
мадановского с товарыщи и на ратных людεй.
да тово де гсдн[ε] числа и часу писал ко мнѣ на Змиεв ωн жа, полковникъ
мортынъ пушкаръ, другой листъ. а в листу εво написано: іванъ де выговской
посылал на нεво, полковника мортына пушкаря, войною лεхов и сεрбов и
волох и чεркасъ свояволных и гεнворя гсднε въ кε-м [25] числѣ с тѣми івана
выговского с походными людми у нεво, мортына пушкаря, был бой на Голтвε
и млстию бжиεю и вεликого гсдря цря і вεликого кнзя алεѯѣя михайловича,
всεа вεликия и малыя и бѣлыя росии сомодεржца счастьем, тѣх посылных
людεй ωн, мортынъ пушкар, побил и многих людεй в полон поймал. а пол-
ковник дε Сεрбин ушол с малыми людми, а чаεт дε тово ωн, что и Сεрбинъ
нε утεчεт. и тεбѣ бы, гсднε, по гсдрву указу тѣ вѣсти были вѣдомы, а с тѣми
вестми послал я к тεбѣ чюгуεвского вεстовщика Стεпана милεнина тово ж
числа и часу.
на арк. 23 зв. написано:
1) гсдну исаку Савичю
2) рѮS [1658] году гεнворя
въ ла [31] де[нь] подал отписъку чюгуεвεцъ полковой казакъ Стεпанъ
милεнинъ.
ЦДІАК України, ф. 1791, оп. 2, спр. 37, док. № 19, арк. 23 і зв. Оригінал. Мова
російська.
публікації архівних документів186
№ 2
1658 р., травня 13. – відписка [білгородського воєводи кн.]
Андрія хілкова до [чугуївського воєводи] ісака Савича [бунакова]
з повідомленням, одержаним від кошового отамана Якова барабаша
і полтавського полковника Мартина пушкаря про те, що гетьман
іван виговський на чолі козацького війська в союзі з татарами
перейшов Дніпро і в бою поблизу с. броварків переміг їх; у селі було
розгромлено церкву, багатьох людей порубано або віддано татарам.
повстанці відступили і стали табором між полтавою і решетилівкою;
населення налякане й втікало в ліси
Гсдну исаку Савичю ндрѣй хилков чεломъ бъет. в ннεшнεмъ въ рѮS-м
[1658] году майя въ Гі [13] де[нь] писали ко мнѣ в бѣлгород ис табору ис под
Голтвы кошεвый атаманъ Яков борабашъ да плотавской полковник мартын
пушкар. а в листу их написано, что дε гεтманъ выговской с ордами и с
ыными полками рεку днεпръ пεрεвεзся на сю сторону, и сεло дε броварки
нижε Голтвы татаровя и козаки црквъ бжию и оброзы розбили и людεй в орду
поотдавали, а иных многих порубили. а онε дε от тово бою от Голтвы от-
ступили и стоят мεж плотавы и рεшεтиловки на Сухой Голтвε. а из городов
дε многия люди розходεт в лεса. а хан дε крымъской по сю сторону днεпра з
болшимъ собранемъ идεт войною под плотаву и под ыные гсдрвы украинные
горо[ды]. и тεбѣ б по гсдрву указу в Чюгуεвε жит с вεл[и]ким бѣрεжεнемъ по
городу и на отѣзжихъ сторожεх сторожεй дεржат дεн и ноч и про приход во-
инских людεй провѣдыват всякими абычай нεоплошна, чтоб воинския люд[и]
к Чюгуεву и к ынымъ гсдрвым украиннымъ городамъ бѣзвѣсно нε пришли и
людεй нε побили и в полон нε поймали. а что у тεбя про воинских людεй ка-
ких вεстεй обявитца, и тεбѣ б о тѣх вεстях писат ко мнѣ в бѣлгород. да при-
слат бы тεбѣ в бѣлгород ка мнѣ на вεсти чюгуεвских вεстовщиков по очεрεди,
каво пригож. а в бεлъгороде чюгуεвских вεстовщиковъ нѣт и впрεд вεстεй к
тεбѣ писат нε с ким.
на арк. 15 зв. написано:
1) гсдну исаку Савичю
2) [...] въ [...] де подал тот лист
[...] костан[тинъ] [...]
ЦДІАК України, ф. 1791, оп. 2, спр. 38, док. № 7, арк. 15–17. Оригінал. Мова
російська.
№ 3
1658 р. травня 25. – відписка [зміївського воєводи]
Костянтина Мамалахова до [чугуївського воєводи] ісака Савича
[бунакова] про те, що табір полтавського полковника Мартина пушкаря
взято в тісну облогу військом гетьмана івана виговського в союзі
з татарами, і що ватаги татар з’явилися в районі валок і Змієва
Гсдну исаку Савичю костεнтинъ мамалахов чεлом бъεт. в ннѣшнεм
гсднε во рѮS [1658] году мая въ кε [25] де[нь] писал ко мнѣ из можεвского
Сεмεнъ быков. а в отписки εво написана: п[асы]лал дε он с валак в платав[у]
187публікації архівних документів
[...] станичников ларя с урядной [...]щи для провѣдованu в[...] [...] людеі и
чюгуεвъского стан[...] [...] с уряднова к [пл]тавε нε п[...] [...]шεнской атаман,
а нε вεлεл εму εхот для того, что де плотавского полковника ма[р]тина пуш-
каря совсεмъ осадили всѧкиѧ воинскиѧ люди, розных зεмεл орды. да маию въ
кв [22] де[нь]. в съѣзжεй избѣ он жа ларѧ с урядной пεрεдо мною сказал: как
дε ѣхал он из опошни в валки ко мнѣ с листомъ и как будεть на устьε коло-
мака и стрεлсѧ де с ним пасεчьник байбур. ходил дε он, пасεчьник баибур, в
стεп и видεл он на усть коломака двѣ вотаги татар члвкъ с триста, чаεт, дε
бεрдничεнка идε к валкамъ. и тεбѣ бы, гсднε, тѣ вεсти были вѣдомы. а на
Змиεвε, гсднε, за чюгуεвъскими станичъниками, за Совεлεмъ мεдынъцовымъ
гоняли татаровε на водолаги рεки и как они расмотря татарской свεжεй сакмы
и старою памεть взяли, а новою покинули, і поεхоли в Змиεвъ назад. и зо ним
дε, Совεлεмъ мεдынцовым[ъ], гналас татар три члвка, и он дε, Сов[εлεй], сто-
ницаю зшεл от тѣх людεй въ [...] и тѣ дε татарε в [...] назад а поεхоли вεр[х]
по во[долаги] [рε]чъки, а чаεт тѣх татар от людεй. а с т[ε]ми вεстми послал
ѧ, гсднε, к тεбѣ в Чю[гу]εвъ чюгувъского вεстовщика Сомсо[на] боркалова
тово ж числа и часу.
на арк. 3 зв. написано:
1) гсдну исаку Савичю
2) ѮS [1658] году маия въ кε [25] де[нь] подал отписъку чюгуεвъской
вεстовъщикъ Самсонъ боркалов.
ЦДІАК України, ф. 1791, оп. 2, спр. 37, док. № 3, арк. 3–5. Оригінал. Мова
російська.
№ 4
1677 р., березня 24. – розписка, видана київською жителькою Галею
Дяденко мешканцям м. борисполя про одержання нею грошей за порох,
взятих у її чоловіка під час війни “першого шеремета” [восени 1658 р.]
року божого тисеча шѣстсотъ семъдесятъ семого, месеца марта дня 24.
Я, Галя Семениха дяденчиха, жителка киевъская, чиню вѣдомо симъ
моимъ писмомъ, кому бы о томъ потреба будетъ, ижъ я вишъменованная
Семениха изгодившися о дулг слушный вчинивши изъ жителми богоспаса-
емого града борисполя, так козаками яко и мещани, за порох, которий брали
в Семена дяденка, мужа моего небожчика, подъ час войны першого шере-
мета, которий наступуючи на оно реченное мѣсто бориспол, при котором и
мы зостаючи, зо всѣмъ своимъ маеткомъ, мѣлисмо порохъ, зачимъ того часу
до того пришло давалисмо тот порох не рахункомъ, бо кожному о здоровя
и о души шло, хто тилко на тое способний был до бою, а звлаща огнистой
стрѣльбы, брали не вагою. Зачимъ мне, позосталой по мужу своем, давалам
позов на ихъ в мѣсто бориспол, такъ до ясне велможного его милости пана
ивана Самойловича, пана гетмана его царского пресвѣтлого величества запо-
розского, якож и до его милости войци Сербина, полковника переяславского,
от которих писма отримавши показала, абы мени за тот порох погодили и
заплатили; зачим тепер, за ведомом пана ивана новаковича, сотника борис-
полского, ивана Шорсткого, атамана городового, Йонисима миневича, войта,
и бурмистрами Грицком мовчаном, пилипом василенком, андърѣемъ мур-
маркою, квитую, отримавши от них за тот порох суму цѣлую, которая мнѣ
публікації архівних документів188
належна была, так козаков, мѣщан, якъ жон и дѣтей ихъ, не повинъна южъ
болшъ поновлят за тот порох, такъ я сама, яко и приятелѣ мои, близкии и да-
лекии, вѣчними часы; на що для лѣпшои вѣри и певности и правного попратя,
казалам до книг мѣских записат, що ест и записано прилюдне зацних вышей
писанихъ. писан в ратушу борисполском, року и дня вышписаного.
при том квитованом писмѣ были люди добрие, хвеско нехорошен-
ко, хоружий сотни борисполской, микита левоненъко, атаманъ курѣнный
пихотный, Грицко васиченко, апанас Гапоненко, иля радивовенко, Степан
вовнянка, Гордѣй Грищенко, товариство. мищане: евхим бурънѣй, тимушъ
приймакъ и инших людей зацних немало.
Звишменований вряд борисполский евстафий ващенко, писар на тот час.
Местечко Борисполе в XVII-мъ веке. Акты мейского уряда 1612–1699 гг.
с предисловием А. В. Стороженка // Киевская старина. – 1892. – Октябрь.
Приложения. – С. 88–89. У передмові до видання відмічено, що на час його
підготовки оригінал бориспільської актової книги зберігався в бібліотеці ба-
рона Шодуара в м. Івниця Житомирського повіту Волинської губернії. По-
дальша доля цієї актової книги невідома.
№ 5
1658 р., жовтня 2. – відписка харківського воєводи івана [Є]фросімова
до чугуївського воєводи ісака Савича [бунакова] про те,
що козацько-татарське військо на чолі з гетьманом іваном виговським
стало табором між Куземином і веприком і що, починаючи з 8 серпня,
воно кілька разів чинило напади на охтирку
Гсдну исаку Савичю іван офросимов чεлом б[ѣт]. в нынεшнεмъ гсднε
во рѮЗ [1658] году ωктεбря въ в [2] де[нь] писал [...] ахтырско[й] максим
тεлεгин с харковским вεстовщ[и]ком съ Стεнкою борисεнком про воин[скихъ]
людεй, про татар и про лεхов и про [...]ских чεркас и про гεтмана выговсково.
и гεтман де выговской стоитъ с тата[ры] и з чεркасы мεж кузεмина и
вεприка [...] розпросε, де гсднε, пεрεд ним ѧзыки говорили: выговсково полку
чεркасы а под ахтырской дε, гсднε, сεнтεбря де ωсмаго числа и по сε число
татаровя [и] чεркасы бεзпрεсанно приходεт и бо[и] дε, гсднε, под ахтырским
были с тата[ры] и с чεркасы. а с валок, гсднε, приѣзжал ко мнε в харковской
чюгуεвской станичъник панкрат дорогобужεнын для провεдыванъя вεстεй
про воин[ских] людεй. а въ валках дε, гсднε, по сε число всε дал бгъ здорово
и вεстεй ник[а]ких въ валках про воинских людεй нεт.
на арк. 10 зв. написано: гдну исаку Савичю
ЦДІАК України, ф. 1791, оп. 2, спр. 39, док. № 10, арк. 10 і зв. Оригінал. Мова
російська.
№ 6
[1657 р., вересень]. – виклад царських пунктів (проект договірних
статей)1, надісланих, за припущенням, до гетьмана івана виговського
і війська Запорозького з посольством А. C. Матвеєва
Статьи, присланные отъ его царского величества до войска Запорожско-
го, чего отъ нашей земли во всей малой росіи требуетъ нынѣ ново по смерти
небощика пана гетмана, не стоя на томъ, какъ есмя присягали исперва, при-
189публікації архівних документів
клоняяся до милости его царского величества, которую намъ до вѣчного часа,
неотмѣнне постановя, съ нами додержати обѣщалъ.
1) Чтобъ для князя алексѣя никитича трубетцкого всюды, куда будетъ
ехать, были кормы и подводы; а какъ придетъ до кіева, чтобъ вся старшина
до него ѣхала.
2) какъ придетъ съ войскомъ князь Григорей Григорьевичъ ромоданов-
ской, чтобъ всюда станы по городамъ даны.
3) аранды и всякіе пожитки зъ доходовъ податейныхъ, подати денежные
зъ десятины также и зъ животины, стацѣи выбирать, то все до казны его цар-
ского величества чтобъ отдано было.
4) воеводы чтобъ не толко въ нѣжинѣ, въ Черниговѣ, въ переяславлѣ,
въ бѣлой церкви, но и въ иныхъ городѣхъ пребывали и тамъ всегда были,
и чтобъ въ тѣхъ городахъ городы дѣлали, изъ волостей тѣхъ же живность
имѣетъ итти на воеводъ и на ихъ войско.
5) о стрѣлцахъ, которые въ кіевѣ, чтобъ имъ отведено покуды есть на
лавку, на пашню и самимъ на житье.
6) быховъ, которой поддался войску Запорожскому, чтобъ вскорѣ при-
сягу учинилъ его царскому величеству и залогу царского величества велѣно
пустить.
7) митрополита кіевского, кого оберутъ, чтобъ его тамъ вскорѣ до
святѣйшаго патріарха послано на посвященіе.
8) на Запорожьѣ чтобъ волныхъ казаковъ было 10,000, а тамъ такимъ,
которые наймитами и холопями нашими были, которыми изъ своихъ городовъ
жалованье и живность на срокъ давать должны; а то, что было постановили
войска нашего на 50,000, то уже то нѣкакъ инако обратити хотятъ.
9) Съ ляхами докуды рубежъ имѣетъ вскорѣ, его царскому величеству
чтоб вѣдомость.
Акты ЮЗР. – Т. 15. – СПб., 1892. – С. 87–882.
1 ці статті додано до листа опозиційного гетьманові миргородського полковника
Степана довгаля, надісланого московському цареві олексію михайловичу 12 березня
1658 р. додаток є одним з тих листів, що поширювалися по україні. інші згадки в
актах ЮЗр: т. 4. – С. 33–34, 45, 62–63, 70–71; т. 15. – С. 89–90. для публікації взято
найповніший варіант.
№ 7
1657 р., грудень. – Статті-відповіді гетьмана івана виговського
на царські пункти, вміщені в наказі московському послу
б. М. хитрово до гетьмана
1) (1) “которые бы козаки въ тѣхъ городехъ, где вашего
царѣского величества ратные люди знайдуються, мѣли
яковыи ссор(ы) чынить и своеволю полнить, таковых на
горлѣ казали-смо карать”.
Его
царского
(1) далее в скобках “...” следуют ответы, написанные южнорусским почерком, на
предыдущие статьи наказа, с собственноручною подписью гетмана, отмеченною здесь
курсивом (прим. упорядників “Актов ЮЗР”).
публікації архівних документів190
2) “къ Швѣйскому королю жадного посланника не
посыѣлаемъ, а теперь по указу вашего царского величества
пошлю, и зъ чымъ посланники повернуть, той часъ зъ
подлинною да вашего царского величества вѣдомостию
пошлю, и листы, каковые будуть, пришлю”.
величества
3) “Якъ будучы у вашего царского величества, назадъ
повернемъ, то ... о всихъ тыхъ людехъ зискъ учынимъ,
и будеть который полковникъ не будетъ чынить досить
нашымъ универсаломъ, то и его подлугъ правъ нашыхъ
будемо караты”.
Запорозкого
4) “по волѣ вашего царского величества, о быхове, какъ
вашое царское величество изволишь, я вшелякое вашего
царского величества розказане полнити готовъ”.
Войска
5) “Говорили-смо з ближнимъ вашего царского величества
окольничымъ и оруженичымъ и намѣсникомъ ржевскимъ
богданомъ матьвеевичемъ хитровымъ зъ товарысчы
и постановилисмо быть воеводамъ въ городахъ вашего
царского величества малое россии. а въ которыхъ
бы городахъ мѣли вашего царского величества быть
воеводы, якъ пресвѣтлые вашего царского величества
дасть богъ буду оглядать очы, доложу и васъ великого
государя, вашего царского величества”.
гетманъ
6) “Якосмы постановили вскорѣ пресвѣтлые вашего
царского величества оглядать очы, такъ о тыхъ всихъ
статьяхъ говорили-смы зъ ближнимъ его царского
величества окольничымъ и оруженичымъ и намѣсникомъ
ржевскимъ богданомъ матвеевичомъ хитровымъ
зъ товарысчы; на той часъ пресвѣтлые очы вашего
царского величества огледившы и верное подданство
оддавшы, счо ку славѣ вашего царского величества и ку
расшыреню господарства вашего царского величества
будетъ належало, доложу”.
Выговский
7) Гетманъ съ нами, царского величества съ ближнимъ
окольничимъ и оружейничимъ и намѣстникомъ
ржевскимъ съ богданомъ матвѣевичемъ съ товарыщи,
учинилъ ДоГоворЪ [виділення наше – Авт.]: а буде и
свейской карлъ Густавъ король съ великимъ государемъ
згоды никакіе не учинитъ, и тебѣ бъ, гетману, потомужъ
и на него Свейского короля войско Запорожское, какъ о
томъ къ вамъ царского величества указъ присланъ будетъ,
послать; а кому полковникомъ и многому ль войску и на
которые мѣста итти, о томъ бы ты, гетманъ, потому жъ
ДоГоворЪ [виділення наше – Авт.] учинилъ.
8) “на польского короля штобъ уси (бу)ли готовыми, заразъ
универсалы списать казалисмы и сами го(товы)смы головы
нашые за достое(нство) вашего царского величества
кл(асти), такъ же противко королеви Швѣ(д)скому и
кождому вашего царского величества неприятелеви”.
рукою
191публікації архівних документів
9) “въ ты(мъ) была омылка, впредь того не будеть”. власною
10) окольничему жъ и оружейничему и намѣстнику
ржевскому богдану матвѣевичю съ товарыщи говорить
гетману, ково оберутъ:
вѣдомо великому государю, его царьскому
величеству, что пріѣзжалъ въ войско Запорожское не
одиножды старецъ данилъ, а родомъ онъ Францужскія
земли, а нынѣ ходитъ въ мірскомъ платьѣ, а чернеческое
скинулъ; а присыланъ бывалъ онъ отъ Свейского короля
для лазучества и многую ссору чинилъ; и какъ тотъ
старецъ данилъ впредь къ вамъ въ войско Запорожское
пріѣдетъ, и ты бъ, гетманъ, велѣлъ ево задержать да
отписать объ немъ къ царьскому величеству; а безъ
указу царьского величества изъ войска ево отнюдь не
отпускали.
“впредь того жадныхъ мы плотокъ не слухали
и потымъ не будемъ слухать, и будеть ли той данило
што межы нами противного чынити, мы его къ вашему
царскому величеству одошлемъ”.
писалъ
Акты ЮЗР. – Т. 4. – С. 98–99. Див також: ЦДІАК України, КМФ–7, оп. 1,
спр. 210.
у документі статті не нумеровано, це зроблено авторами публікації для
чіткої організації коментування.
до п. 1. Йдеться про білоруські міста, де мало бути встановлено москов-
ські залоги, а козацьке військо виведене.
до п. 2. у наказі послові б. м. хитрово йдеться про надіслання до швед-
ського короля українського посольства, якому доручалося добитися, “чтобъ
онъ, свейской король, передъ царским величествомъ в неправдахъ своихъ
исправился” й уклав мирний договір з московським царем.
до п. 3. в наказі послові поставлено питання про повернення російських
селян-утікачів з території Чернігівщини – міст новгород-Сіверський, Старо-
дуб і почеп, та подальше недопущення сюди цих втікачів.
до п. 4. в наказі послові звучить вимога про відмову війська Запо-
розького від білоруських міст бихів і Чауси й підпорядкування їх царським
воєводам. іван виговський у своїй відповіді говорив тільки про бихів, а Чауси
не згадав.
до п. 5. поставлено вимогу про запровадження воєвод і російських за-
лог “въ знатныхъ городахъ” – ніжині, Чернігові, полтаві, миргороді. білій
церкві й корсуні, “гдѣ пристойно, такъ же какъ и в кіевѣ”, а утримувати їх
на український кошт. іван виговський погодився, але остаточне вирішення
питання відклав до часу своєї поїздки до москви (її він всіляко уникав; вона
так і не відбулася).
до п. 6. у цьому пункті іван виговський ще раз підтвердив свій приїзд
у москву, відкладаючи на той час остаточне вирішення усіх поставлених у
наказі питань.
до п. 7. цей текст належить не івану виговському, а б. м. хитрово.
публікації архівних документів192
до п. 8. тут іван виговський відповідав згодою одночасно на дві вимоги
наказу: щодо Швеції (див. п. 7), а також щодо речі посполитої: про участь ко-
зацького війська у бойових діях проти обох країн на боці московського царя.
до п. 9. помилкою іван виговський визнав те, що в листах до москов-
ського царя підписувався разом зі старшиною “вольными поддаными”, а по-
трібно, вказували йому, “писаться просто: царского величества подданнымъ”.
Гетьманові також було зауважено, що він у листах до кримського хана взагалі
не вказував свого підданства московському цареві; надалі це слід було роби-
ти. на думку м. С. Грушевського, помилка у підписі вкралася у посольському
приказі під час списування “съ бѣлоруского писма”, коли словом “вольный”
було перекладено полонізм “повольний” – покірний, послушний (див. Гру-
шевський михайло. історія україни-руси. – т. 10. – С. 76–77).
до п. 10. цей пункт вміщує наказ російської сторони, а також відповідь
на нього (в лапках) гетьмана.
№ 8
1659 р., лютого 31. – царські пункти, вміщені в таємному наказі боярину
кн. о. М. трубецькому для запропонування як проекту договірних статей
гетьманові івану виговському та війську Запорозькому з метою
повернення їх у підданство московському цареві
а какъ гетманъ будетъ съ нимъ, бояриномъ, на съездѣ, и боярину гетмана
всякими мѣрами уговаривать и великаго государя милостію обнадеживать, и
что какіе отъ него великому государю досадительства и кресному цѣлованью
преступлинія учинились, и тѣ ему вины отдать и обнадежить ево государевою
милостію, что вины ево и впредь у великаго государя помяновенны не будутъ,
все покрыто будетъ государевою милостыю. и буде гетманъ учнетъ говорить,
что онъ подъ государевою высокою рукою въ подданствѣ быти хочетъ, а на
которыхъ статьяхъ, – о томъ бы договоръ учинить, и объявить нынѣшную
присылку и статьи польского короля, а въ статьяхъ будетъ написано ему гет-
манство и воеводство кіевское, а полковникомъ и инымъ начальнымъ людемъ
шляхетства и вольности шлехецкіе и маетности имъ въ малой росіи, – и
примѣряся къ тѣмъ статьямъ и смотря по тамошнему дѣлу, и буде въ тѣхъ
статьяхъ не будетъ самыхъ высокихъ и затѣйныхъ статей, которые не къ чести
государеву имяни, и на тѣхъ статьяхъ договоръ учинить; а буде тѣхъ польско-
го короля статей не объявить, а учнетъ говорить, чтобъ о статьяхъ договоръ
учинить съ нимъ бояриномъ –
1) буде войскомъ ивана выговского любятъ и за гетмана ево впредь
имѣть хотятъ, и ему гетманомъ по прежнему быть(1).
2) а буде учнетъ просить воеводства кіевского, быть по его прошенью.
3) а буде на отца своего и на братью и на иныхъ друзей своихъ
полковниковъ учнетъ просить иныхъ урядовъ, каштелянства и староствъ,
быть по его прошенью.
4) а буде учнетъ просить на гетманскую булаву города въ прибавку, учи-
нить по ево прошенью.
5) а буде учнетъ говорить, чтобъ въ кіевѣ и иныхъ городѣхъ государевымъ
бы воеводамъ и ратнымъ людемъ не быть и чтобъ боярина василья бори-
(1) Эта первая статья перечеркнута (прим. упорядників “Актов ЮЗР”).
193публікації архівних документів
совича [Шереметєва] нынѣ изъ кіева и ратныхъ людей вывесть, потому что
уже онъ гетманъ и воевода кіевской и другому воеводѣ въ кіевѣ быть не для
чего, – и боярина вывесть, а ратнымъ бы людемъ, сколькимъ великій государь
укажетъ, быть; а буде о ратныхъ людехъ учнетъ говорить упорно, чтобъ и
ратнымъ людемъ въ кіевѣ не быть…(2).
6) а буде учнетъ говорить о своевольникахъ, которые нынѣ бунтуютъ,
чтобъ ихъ усмирить, и боярину говорить: многія крови разлитія междоусобеемъ
ихъ нынѣшнымъ учинились, а съ обоихъ сторонъ въ междоусобіи побиты и
разорены православныя христіяне, а бусурманы тому были ради, и чтобы съ
ними миръ учинить безъ кровопролитія, а онъ бояринъ по указу великаго го-
сударя учнетъ ихъ въ миръ приводить.
7) а впредь буде взочнутъ своиволи и учнутъ бунтовать, и ихъ смирять,
а татаръ бы не призывать.
8) и чтобъ царское величество никакимъ ссорамъ не вѣрилъ и за
своеѣвольѣниковъ вступатьца не велѣлъ, а онъ ихъ смиритъ и безъ татаръ,(3)
– говорить, чтобъ отъ него была во всемъ постоянная правда, а царское вели-
чество никакимъ ссорамъ вѣрить не учнетъ и за своевольниковъ вступатьца
не велитъ.
8)2 а о иныхъ статьяхъ, о чемъ учнетъ говорить, дѣлать, смотря по та-
мошнему дѣлу и примѣняяся къ прежнимъ статьям.
а какъ во всемъ договоры учинить, и что(бъ) на томъ на всемъ вѣру
учинилъ со всѣми своими сродичи и съ полковники; а буде мошно на то при-
вести, чтобъ крестъ цѣловать и черни, потому что всѣ пошатались.
Акты ЮЗР. – Т. 4. – СПб., 1863. – С. 205. Див. також ЦДІАК України, КМФ–7,
оп. 1, спр. 239.
(2 )не дописано (прим. упорядників “Актов ЮЗР”.).
(3 ) Стоит знак [ (прим. упорядників “Актов ЮЗР”.).
1 у складеному публікаторами документа заголовку (акты ЮЗр. – т. 4. – С. 204)
помилково проставлено число 7 замість 3.
2 так в оригіналі: цифру 8 використано при нумерації двічі.
№ 9
1658 р., вересня [число не проставлено]. – Грамота московського царя
олексія Михайловича до козаків м. острогозька з повідомленням
про відхід від нього гетьмана івана виговського, з закликом
залишатися вірними, боротися проти гетьманського війська і татар,
з обіцянкою прислати на допомогу російське військо та переманювати
на сторону царя прихильників гетьмана івана виговського
т црѧ і вεликого кнзя алεѯѣя михаивича, всεа вεликия и малыя и бѣлыя
росиі самодεржца в острожскоі ншимъ вεликого гдря служилым і всяѣкимъ
жилεцким людεмъ, імянно чεркасомъ. вѣдомо нам вεликому гдрю учинилос,
что гεтманъ іванъ выговской, забыв бга і по свтоі гднεй євангилскоі заповεді
к намъ, вεликому гдрю, своε ωбεщаниε злохитръствомъ своимъ ізмεнилъ, и
сложас с крымскими людми, ідεтъ на нши вεликого гдря украинные городы.
і какъ к вамъ ся нша вεликого гдря грамота придεтъ, і вы б памεтуя бга і
публікації архівних документів194
прчтую εго бгомтрь і православную хрстиянскую вѣру і к намъ вεликому
гдрю своε обεщаниε по стоі εвгилскоі нεпорочноі заповεді і ншε вεликого гдря
к сεбѣ жалованε, намъ вεликому гдрю служили со всяким усεрдъством бεзо
всякого сомнѣния і к нашεму б ізмѣннику к ивану выговскому нε приставали.
а будεтъ измѣнникъ іван выговской іли εго εдиномышлεнники под востро-
гошской городокъ придутъ, і вы б прося у всεщεдраго бга млсті і у прчстыε
єго бгомтри і у всѣхъ свтхъ заступлεния, чинили над ними промыслъ, сколко
вамъ млсрдыі бгъ помощи подастъ. а мы, вεликиі гдрь, за вашу службу и
за соεдинεниε истинные православные хрстіянскиε вѣры пожалуεмъ, от того
ізмѣнника заступити вεлим. і нши вεликого гсдря воεводы с ншими ратными
многими людми для обороны вашεя посланы і ншε вεликого гсдря жаловане
за вашу службу вамъ будεтъ і вы б однолично, памεтуя бга і прчстую εго
бгомтрь і истинную православную хрстіянскую вѣру, намъ вεликому гсдрю
служилі всεдушно, і к измѣнником нε приставали, и совѣту и ссылки с ними
нε чинили. а писати б вамъ к друзямъ своим і к совѣтникомъ и ихъ наго-
вариват, чтоб они от измѣнника ншго отстали и соεдинилис бы с ншими
вεликого гсдря московскими ратными людми. С вами заодно і татар побивали
і всякой поискъ чинили, сколко млсрдыі бгъ помощи подастъ. писанъ в ншмъ
вεликого гсдря црствующ[им]ъ граде москвѣ лѣта ЗрѮЗ сεнтября въ… [число
не проставлено].
ЦДІАК України, ф. 1789, оп. 1, спр. 1, арк. 1. Оригінал.
Лідія Сухих
До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року.
українсько-російська війна 1658–1659 років:
причини й передумови
Статтю присвячено гетьманові івану виговському – продовжувачу вну-
трішньої і зовнішньої політики богдана хмельницького. Гетьманування івана
виговського проходило в складних умовах боротьби проти внутрішньої опо-
зиції, яку очолювали кошовий отаман Запорозької Січі Яків барабаш і пол-
тавський полковник мартин пушкар. Значну увагу приділено українсько-
російським стосункам. іван виговський був чи не єдиним гетьманом, з яким
московська сторона так і не змогла укласти договірні статті, бо гетьман не
поступився інтересами козацької україни. це й стало основною причи-
ною українсько-російської війни 1658–1659 рр., що завершилася перемогою
козацько-татарського війська у конотопській битві 1659 року.
Ключові слова: опозиція; статті договірні; вибори гетьманські, Гадяцька
угода 1658 року; конотопська битва 1659 року; ради старшинські; маніфест від
імені війська Запорозького до володарів Європи; чернь; українсько-російська
війна 1658–1659 років; гетьманство спадкове; Січ Запорозька; воєводи мос-
ковські; виговський іван; барабаш Яків; пушкар мартин; немирич Юрій; ба-
лабан діонозій; верещака прокіп; хмельницький Юрій.
уДК 94(477)"16"
195публікації архівних документів
Лидия Сухих
К 350-й годовщине Конотопской битвы 1659 года.
украинско-русская война 1658–1659 годов:
причины и предпосылки
Статья посвящена гетману ивану выговскому – продолжателю внутренней
и внешней политики богдана хмельницкого. Гетманство ивана выговского
протекало в сложных условиях борьбы против внутренней опозиции, возглав-
ляемой кошевым атаманом Запорожской Сечи Яковом барабашем и полтав-
ским полковником мартином пушкарем. Значительное внимание уделено
украинско-русским отношениям. иван выговский был единственным гетма-
ном, с которым московская сторона так и не смогла заключить договорные
статьи, потому что он твердо защищал интересы казацкой украины. Это
и послужило основной причиной украинско-русской войны 1658–1659 гг.,
завер шившейся победой козацко-татарского войска в конотопской битве
1659 года.
Ключевые слова: оппозиция; статьи договорные; выборы гетманские,
Гадячское соглашение 1658 года; конотопская битва 1659 года; рады старшин-
ские; манифест от имени войска Запорожского к властелинам европы; чернь;
украинско-русская война 1658–1659 годов; гетманство наследственное; Сечь
Запорожская; воеводы московские; выговский иван; барабаш Яков; пушкар
мартын; немирич Юрий; балабан дионизий; верещака прокоп; хмельниц-
кий Юрий.
уДК 94(477)"16"
Lydia Sukhikh
To the 350th anniversary of the Konotop battle of 1659.
The Ukrainian-Russian war of 1658–1659: causes and preconditions
An article is devoted to hetman Ivan Vigovskyi – the continuer of the Bogdan
Khmelnitskyi’s internal and foreign policy. Ivan Vygovskyi’s hetmanate took
place in difficult conditions of struggle against internal opposition headed by
ataman Zaporizka Sich Yakiv Barabash and Poltava colonel Martyn Pushkar. The
considerable attention is paid on the Ukrainian-Russian relations. Ivan Vygovsky
was the only hetman who had not waived the Cossacks Ukraine interests and that
was the reason why the Moscow party could not conclude contractual articles with
him. It also became a principal cause of the Ukrainian-Russian war in 1658–1659
which has come to the end with a victory of the kozaks and Tatar army in Konotop
battle of 1659.
Keywords: opposition; contractual articles; hetman elections, 1658 Gadiatsk
agreement; Konotop Battle of 1659; foreman’s councils; the Manifesto on behalf of
Voysko Zaporizke to Europe owners; common people; the Ukrainian-Russian war
of 1658–1659; inherited hetmanate; Sich Zaporizka; Moscow voivodes; Vygovskyi
Ivan; Barabash Yakiv; Pushkar Martyn; Nemyrych Yuriy; Balaban Dionoziy;
Vereshchaka Prokip; Khmelnytskiy Yuriy.
UDK 94(477)"16"
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-26207 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0320-9466 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T07:48:49Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Сухих, Л. 2011-08-29T19:39:09Z 2011-08-29T19:39:09Z 2009 До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови / Л. Сухих // Архіви України. — 2009. — № 3-4. — С. 159-195. — укр. 0320-9466 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26207 94(477)"16" Статтю присвячено гетьманові івану виговському – продовжувачу внутрішньої і зовнішньої політики богдана хмельницького. Гетьманування івана виговського проходило в складних умовах боротьби проти внутрішньої опозиції, яку очолювали кошовий отаман Запорозької Січі Яків барабаш і полтавський полковник мартин пушкар. Значну увагу приділено українсько-російським стосункам. іван виговський був чи не єдиним гетьманом, з яким московська сторона так і не змогла укласти договірні статті, бо гетьман не поступився інтересами козацької україни. це й стало основною причиною українсько-російської війни 1658–1659 рр., що завершилася перемогою козацько-татарського війська у конотопській битві 1659 року. Статья посвящена гетману ивану выговскому – продолжателю внутренней и внешней политики богдана хмельницкого. Гетманство ивана выговского протекало в сложных условиях борьбы против внутренней опозиции, возглавляемой кошевым атаманом Запорожской Сечи Яковом барабашем и полтавским полковником мартином пушкарем. Значительное внимание уделено украинско-русским отношениям. иван выговский был единственным гетманом, с которым московская сторона так и не смогла заключить договорные статьи, потому что он твердо защищал интересы казацкой украины. Это и послужило основной причиной украинско-русской войны 1658–1659 гг., завершившейся победой козацко-татарского войска в конотопской битве 1659 года. An article is devoted to hetman Ivan Vigovskyi – the continuer of the Bogdan Khmelnitskyi’s internal and foreign policy. Ivan Vygovskyi’s hetmanate took place in difficult conditions of struggle against internal opposition headed by ataman Zaporizka Sich Yakiv Barabash and Poltava colonel Martyn Pushkar. The considerable attention is paid on the Ukrainian-Russian relations. Ivan Vygovsky was the only hetman who had not waived the Cossacks Ukraine interests and that was the reason why the Moscow party could not conclude contractual articles with him. It also became a principal cause of the Ukrainian-Russian war in 1658–1659 which has come to the end with a victory of the kozaks and Tatar army in Konotop battle of 1659. uk Інститут історії України НАН України Архіви України Публікації архівних документів До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови К 350-й годовщине Конотопской битвы 1659 года. Украинско-русская война 1658–1659 годов: причины и предпосылки To the 350th anniversary of the Konotop battle of 1659. The Ukrainian-Russian war of 1658–1659: causes and preconditions Article published earlier |
| spellingShingle | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови Сухих, Л. Публікації архівних документів |
| title | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови |
| title_alt | К 350-й годовщине Конотопской битвы 1659 года. Украинско-русская война 1658–1659 годов: причины и предпосылки To the 350th anniversary of the Konotop battle of 1659. The Ukrainian-Russian war of 1658–1659: causes and preconditions |
| title_full | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови |
| title_fullStr | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови |
| title_full_unstemmed | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови |
| title_short | До 350-ї річниці Конотопської битви 1659 року. Українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови |
| title_sort | до 350-ї річниці конотопської битви 1659 року. українсько-російська війна 1658-1659 років: причини й передумови |
| topic | Публікації архівних документів |
| topic_facet | Публікації архівних документів |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26207 |
| work_keys_str_mv | AT suhihl do350íríčnicíkonotopsʹkoíbitvi1659rokuukraínsʹkorosíisʹkavíina16581659rokívpričiniiperedumovi AT suhihl k350igodovŝinekonotopskoibitvy1659godaukrainskorusskaâvoina16581659godovpričinyipredposylki AT suhihl tothe350thanniversaryofthekonotopbattleof1659theukrainianrussianwarof16581659causesandpreconditions |