Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби
The author examines the contribution of Myron Korduba, a Ukrainian scientist and historian (1876-1947), to the development of theoretical source studies. The publication includes analysis of his “Methodology of History” which deals with sources classification.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Архіви України |
|---|---|
| Дата: | 2008 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Інститут історії України НАН України
2008
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26883 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби / У. Великопольська // Архіви України. — 2008. — № 3-4. — С. 84-99. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860132391201275904 |
|---|---|
| author | Великопольська, У. |
| author_facet | Великопольська, У. |
| citation_txt | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби / У. Великопольська // Архіви України. — 2008. — № 3-4. — С. 84-99. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Архіви України |
| description | The author examines the contribution of Myron Korduba, a Ukrainian scientist and historian (1876-1947), to the development of theoretical source studies. The publication includes analysis of his “Methodology of History” which deals with sources classification.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:45:23Z |
| format | Article |
| fulltext |
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ84
уляна великОПОльська
теОретичНі асПекти ДжерелОЗНавства
у НаукОвій сПаДщиНі мирОНа кОрДуБи
Джерелознавство як окрема ділянка історичних знань формувалося в
Україні у другій половині XIX ст. Це пов’язано із заснуванням Археогра-
фічної комісії та діяльністю вчених-істориків університету св. Володими-
ра у Києві В. Антоновича, М. Іванишева, О. Лазаревського, І. Каманіна
та ін. У Галичині розвиток історичного джерелознавства пов’язаний з ді-
яльністю Д. Зубрицького, І. Вагилевича, С. Шараневича і, найбільшою мі-
рою, М. Грушевського. Як засновник наукової історичної школи у Львові,
він пропагував серед своїх учнів індуктивний метод історичного пізнан-
ня, вимагаючи від них рухатися вперед від одиничного до загального, від
часткового до цілого. Учений сформулював такі основні вимоги: тільки
на групах твердо встановлених фактів виводити загальні висновки, які б
піддавалися критичній перевірці; нічого не сприймати на віру, перевіряти
факти, а до джерел ставитися з обережним скептицизмом; аналізувати і
порівнювати їх, вишукуючи зерно правди1. М. Грушевський приділяв осо-
бливу увагу виданням джерел до історії України. Результатом його кро-
піткої праці стало серійне видання “Жерела до історії України-Руси”. З
метою вивчення іноземних архівів він скеровував своїх учнів до Відня,
Кракова, Москви, Бухареста.
Історик Мирон Кордуба (1876–1947) чи не найпершим з українських
учених долучився до вивчення питань теорії джерелознавства. Між тим,
його зацікавлення в даному напрямку та праці з цієї проблематики і до
сьогодні залишаються невідомими. Саме Михайло Грушевський заклав у
Мирона Кордуби повагу до архівних документів. Завдяки своєму вчителе-
ві історик набув великого досвіду роботи в архівах, суттєво прислужився
українському джерелознавству.
Мирон Кордуба народився 2 березня 1876 р. у с. Острів поблизу Тер-
нополя в сім’ї священика. Навчався у Тернопільській, а потім Львівській
гімназіях. Вищу освіту здобував на філософському факультеті Львівського
(1893–1895) та Віденського (1895–1898) університетів. У 1898 р. М. Кор-
дубі присвоєно науковий ступінь доктора філософії Віденського універси-
тету.
Наприкінці 1900 р. учений залишив Відень і оселився в чернівцях,
де викладав історію та географію у другій державній гімназії. Протягом
1919–1928 рр. учителював у Львівській академічній гімназії. Паралельно
протягом 1922–1925 рр. очолював філософський факультет Українського
таємного університету у Львові. На початку 1929 р. йому було запропо-
новано посаду надзвичайного професора Варшавського університету. Від
цього часу і до початку Другої світової війни М. Кордуба викладав там іс-
торію України. Під час німецької окупації М. Кордуба, позбавлений засо-
бів для існування, був змушений повернутися до Львова. Історик спочатку
© Уляна Великопольська, 2008
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 85
оселився у Холмі, де вчителював у міс-
цевій гімназії, а в грудні 1941 р. переїхав
до Львова, де працював у другій, а зго-
дом першій академічних гімназіях. Після
звільнення міста від окупації М. Кордубу
запросили на роботу до Львівського уні-
верситету. Його призначили виконуючим
обов’язки професора історії України, а з
вересня 1945 р. – завідувачем кафедри
південних і західних слов’ян.
Заслуги М. Кордуби як ученого були
належно оцінені українською і зарубіж-
ною науковою громадськістю. У 1903 р.
він став дійсним членом НТШ, пізніше
його було обрано членом багатьох інших
українських та зарубіжних наукових то-
вариств. Неодноразово брав участь у між-
народних конференціях.
Як учений М. Кордуба заявив про
себе досить рано. Його перші наукові праці були опубліковані ще за часів
студентства. Бібліографія наукових праць налічує близько 450-ти позицій.
Центральною проблемою наукових досліджень ученого, за його власним
визнанням, була історія України доби середньовіччя, але вагомий пласт
наукової роботи становлять також: укладена бібліографія історії України,
рецензійно – критична спадщина, праці з ономастики, історичної геогра-
фії, ціла серія статей про видатних українських діячів, праці з теоретичної
історії, джерелознавства, розвитку шкільництва на Буковині, виникнення
та формування української нації.
На межі ХІХ–ХХ ст. вплив позитивістської історіографії, яка базу-
валася на визнанні пріоритету джерела в історичному дослідженні, був
визначальним для всієї Європи, в тому числі для України. У рукописній
праці “Методольогія історії”2 М. Кордуби питанням евристики (у автор-
ському тексті – гевристика) присвячено першу частину. Дані виклади були
розмножені за допомогою склографа у 1922 р. На сьогодні відомий лише
один примірник, що зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені
В. Стефаника НАН України.
Як відомо, джерелознавство виконує дві основні функції: евристичну
(пошук, огляд, класифікація окремих видів і груп джерел) – власне, саме
ці питання висвітлював М. Кордуба у своєму навчальному посібнику “Ме-
тодольогія історії”, та методико-аналітичну, що включає критику джерел,
їх аналіз, розробку методів здобуття інформації, встановлення її достовір-
ності. Центральне місце посідають тут питання походження джерел, істо-
рія їх створення, авторство. М. Кордуба не оминув увагою й цих питань.
У праці “Розмежування і поділ історичного предмету”, яка збереглась у
рукописному варіанті, ґрунтовно досліджено проблеми аналізу та критики
історичних джерел.
Проте, вчений цікавився не лише теоретичним джерелознавством.
Свідчення цього – його лекційний курс з джерел до історії України3, де
Мирон Кордуба
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ86
він детально проаналізував їх, виділивши такі періоди: первісна доба, кня-
зівська доба, доба литовсько-руська, козацька та нова доба4.
М. Кордубу цікавили також види джерел під кутом зору всесвітнього
історичного розвитку. Спробуємо простежити, як він пояснював проблему
функціонування історичного джерела у мислительських горизонтах різних
епох. Так, за стародавніх часів, на думку історика, існував єдиний вид дже-
рел – переказ у формі оповіді або пісні5. За доби Середньовіччя джерело
набувало фундаменталізму, оскільки символізувало першопочаток. Домі-
нуючим історичним джерелом могло бути лише писемне джерело, оскільки
для тих часів характерний культ писаного світу, віра в існування складеної
зі знаків природи писемності6. М. Кордуба підкреслював, що повсюдно
“користувались записками і замітками, відтак деколи втягали між джерела
ще й написи та грамоти, поза це не виходив ніхто з істориків”7. В епоху
Відродження було започатковано збирання, колекціонування і системати-
зацію пам’яток духовної культури предків. Проте, як зазначав М. Кордуба,
історичні джерела в основному залишались недоступними для вивчення,
оскільки були розкидані по численних приватних бібліотеках та архівах.
Важливим нововведенням гуманістів стало запровадження історичної
критики. Вона була породжена потребою відновлення спотворених текстів
античних авторів, а також недовірою до літератури всієї попередньої епо-
хи, яку вони називали часом “готичного варварства”8. Гуманісти змінили
ставлення до джерела-документа, висунувши гасло ad fontes (до джерел).
Вони вимагали ознайомлення з оригіналом, не довіряли усним переказам,
концентрували увагу на писаних джерелах9. М. Кордуба зауважував, що
пристрасть до збирання документів мали не лише вчені, духовні особи, а
й приватні колекціонери. Вдаючись до різних методів (навіть крадіжок),
вони створювали так звані “наукові кабінети”10. Позитивним фактом іс-
торик уважав підтримку і продовження “антикварного напряму” монархіч-
ними династіями. Перевагу цих колекцій М. Кордуба вбачав у тому, що їх
не продавали і не ліквідовували по смерті власника, а, навпаки, постійно
розширювали.
Учений, зокрема, наголошував на тому, що ренесансна наука збагати-
лася зовнішньою критикою історичного джерела, що, у свою чергу, дало
змогу зробити значний крок на шляху до вивчення минулого.
По-іншому склалася ситуація в епоху раціоналізму: підставою для
знань про історію було вже не джерело, а саме раціональне мислення
як сукупність логічних мислительських операцій, спрямованих на моде-
лювання історії11. Джерело повністю підпорядковувалося завданням іс-
торіописання, і, лише будучи прив’язаним до історичних оповідей, воно
з’являлося в культурологічному контексті епохи12. На думку київської до-
слідниці О. Ковальчук, за доби Просвітництва історичне джерело постає
як щось невпорядковане, хаотичне, таке, що містить багато несуттєвого.
Щоб стати підставою для знання, цей матеріал мав бути “пропущений”
через комплекс раціоналістичних методик13. Особливістю доби Просвітни-
цтва, вважав М. Кордуба, було віднесення до історичних джерел речових
пам’яток, предметів мистецтва і культури, переказів очевидців. Історик
писав: “Стали всесторонньо використовувати написи і грамоти, між істо-
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 87
ричні жерела попали монети, різні продукти мистецтва, рахункові записи,
мова, звичаї, релігійні вірування”14. Учений відзначав, що в цю епоху як
історичні джерела використовували карти, генеалогічні таблиці, що, без-
перечно, є результатом упорядкування та осмислення. Для цієї доби ціка-
вий не стільки наратив, обтяжений подробицями і деталями, скільки на-
ратив – результат абстрактного мислення, переосмислення15.
Розмірковуючи над питанням централізації архівів, М. Кордуба, не
знайшовши відповіді, пише: “на се питання важко відповісти”16. Він ствер-
джував, що централізація архівів, бібліотек, музеїв неабияк спростила б
працю дослідника, зокрема завдяки існуванню загальних інвентарних опи-
сів. А, оскільки їх на той час практично ще не було, це спонукало історика
до невтішного висновку: “до сього ще далеко”17.
Спостерігаючи за роботою істориків-початківців, учений констатував:
“Початкуючі марнують енергію та час, забираються до цієї роботи повіль-
но, з трудом, марнують час на пошукування там, де не можуть нічого по-
трібного найти для себе, а залишають на боці важливі для даної справи
інвентарі”18. Така ситуація спонукала історика до роздумів, як допомогти
молодим дослідникам та як зробити евристику простішою загалом. Про-
блема пошуку джерел стояла гостро не лише для молодих адептів істо-
ричної науки. Опираючись на власну практику, М. Кордуба наголошував:
“Повсякчасний досвід показує, що першеньство тих безмежно утяжливих
пошукувань... часто відлякує навіть фахівців від історичних дослідів”19. На
його думку, вчений постає перед альтернативою: писати працю правдопо-
дібно, але на підставі неповної джерельної бази, або займатися пошуками,
часто безрезультатно, та гаяти час. Тому М. Кордуба рекомендував, осо-
бливо дослідникам-початківцям, користуватися бібліографічними видан-
нями, при цьому оптимістично наголошував, що “недостача теперішніх
засобів гевристики не є нічим конечним, не є лихом, котрого не можна
усунути”20. Він вважав, що “евристична робота” розвивається у двох на-
прямках: 1) щорічне збільшення описових каталогів архівів та бібліотек;
2) пропаганда та проведення пошукової роботи історичних джерел пра-
цівниками наукових товариств, серед яких М. Кордуба виділив діяльність
німецького товариства “Monumenta Germaniae historia”, що активно від-
шукувало писемні джерела з історії Німеччини. Він також залишався пере-
конаним, що у випадку правильно методично організованої інвентариза-
ційної роботи архівів і бібліотек та залучення кваліфікованих спеціалістів
можна швидко провести цю роботу.
Центральне місце серед теоретичних проблем джерелознавства по-
сідає теорія самого історичного джерела. Вона охоплює визначення по-
няття джерела, з’ясування його природи та сутності. З приводу дефініції
історичного джерела М. Кордуба підкреслював, що єдиної думки щодо
цього не існує21. На це вказували також російські історики М. Карєєв та
О. Лаппо-Данилевський. Так, М. Карєєв зазначав, що “навіть у джерело-
знавчій термінології як історики, так й історицисти суттєво розходяться у
поглядах”22, а Лаппо-Данилевський, аналізуючи існуючі визначення істо-
ричного джерела, додавав, що всі вони не зовсім правильні23. М. Кордуба
навів визначення відомих науковців. Зокрема, він цитував Ш. Ланглуа та
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ88
Ш. Сеньобоса, які вважали, що історичні джерела – це “сліди людської
думки і діл, оставлені давніми поколіннями”24. На думку М. Кордуби, таке
трактування є недосконалим і неповним, оскільки думку й діло не варто
ставити на один щабель25. Також незрозумілим для вченого залишалося
поняття “сліду” в даному контексті. Він зауважував: “Відтак і питання
про “слід” не ясне, думки і діла, котрі оставляють “слід” в думаючім і ді-
лаючім суб’єктивні, можуть бути недоступні для сприйняття історика”26.
Продовжуючи міркування, вчений додавав, що “не кожний “слід” думки
або ділання людини можна назвати історичним джерелом, а лишень та-
кий, котрий потрібний для відтворення факту, історичне значіння якого
або припускається, або вже основане”27. Отже, історик був переконаним,
що думки і дії, що залишають після себе “сліди” у діючому чи мислячому
суб’єкті, можуть бути недоступними для сприйняття історика.
Не зовсім задовольняла М. Кордубу й дефініція історичного джерела,
запропонована Е. Бернгеймом, в якій джерела розглядались як “висліди
людської діяльності, котрі або вже з гори призначені до пізнання і доказу
історичних фактів, або особливо до цього надаються, завдяки свому існу-
ванню, повстанню та іншим обставинам”28. Вказуючи на недоліки такого
підходу, вчений стверджував, що результати суспільної діяльності, якщо
їх тлумачити як психічні прояви людини, можуть залишатися недоступ-
ними для дослідника, бо, щоб стати джерелами, вони повинні бути реа-
лізовані. Загалом, підсумовував М. Кордуба, “ся дефініція переладована
додатковими поняттями, значіння котрих доволі темні”29.
Учений проаналізував також визначення історичного джерела, запро-
поноване М. Гандельсманом, і дійшов висновку, що він “переповідує ли-
шень дефініцію Лянглуа і Сеньобоса”30.
Вдалішою М. Кордуба визнав дефініцію О. Лаппо-Данилевського,
згідно з якою історичне джерело – це “кождий реальний предмет (об’єкт),
котрий ми розуміємо не із-за нього самого, а для того, щоби здобути знан-
ня про другий предмет (об’єкт)”31. Російський історик трактував джерело
як реалізований продукт людської психіки. Що суттєво – на той час це був
якісно новий підхід до оцінки джерел.
Помітно, що М. Кордуба звернув увагу на два основні напрямки у
трактуванні поняття історичного джерела. Перший – позитивістський, “що
розглядає джерела як “речі”, що містять готові або напівготові факти, ко-
трі необхідно збирати та вивчати”. Другий напрямок – неокантіанський,
він “розглядає джерело, як продукт індивідуальної людської психіки. Його
прихильники на перше місце висувають інтуїцію історика у тлумаченні
фактів, зафіксованих у джерелі”32. Зрештою, М. Кордуба дав власне тлу-
мачення історичного джерела, яке, на його думку, становить “реалізова-
ний продукт людської психіки, пригожий для розсліду фактів з історичним
значінням”33. Утім, видається, що таке трактування історичного джерела є
дещо звуженим, оскільки відображає, радше, внутрішній, душевний стан
людини, тоді як історичні джерела є продуктом її практичної діяльності.
Сучасне джерелознавство розглядає історичне джерело як носія історичної
інформації, що виник у процесі розвитку природи і людини й відбиває той
чи інший бік людської діяльності34.
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 89
Однією з основних проблем теоретичного джерелознавства є класифі-
кація джерел. М. Кордуба у праці “Методольогія історії” під заголовком
“Систематика” зробив спробу розглянути питання диференціації історич-
них джерел і поділу їх на класи, а також різноманітні підходи, які при цьо-
му застосовувались. Історик констатував, що існує кілька варіантів класи-
фікації джерел, але при цьому наголошував, що “за найбільше загальну
підставу до поділу джерел можна пізнати їхню вартість для історичного
пізнання”35, оскільки, на думку вченого, основне завдання джерелознав-
ства полягає у перевірці існування факту, почерпнутого з досліджуваного
джерела.
Із систематизації джерел, запропонованої М. Кордубою, помітно, що
неабиякий вплив на нього мала класифікація, якої дотримувалися Е. Берн-
гейм і О. Лаппо-Данилевський. Немає сумнівів, що праці німецького
і російського істориків були в основному сприйняті М. Кордубою. Про
це свідчить запис у його, на жаль, неопублікованому щоденнику: “попри
Бернгейма, прорубувався крізь незвичайно несправно написаний підручник
Лаппо-Данилевського і дещо читав”36. Варто додати, що сучасні історики
також скаржаться на складність написання, а інколи – й нерозуміння тек-
сту підручника О. Лаппо-Данилевського. Зокрема, А. Малінов зауважує,
що “Методологія історії” О. Лаппо-Данилевського залишає після себе по-
двійне враження. Деколи вона видається стомлюючою компіляцією через
величезну кількість посилань, що заглушують авторський голос, а разом
з тим, – і його думки, а інколи сприймається як езотеричний текст, що
вводить у довгі методологічні медитації37.
Концепція Е. Бернгейма була позитивно сприйнята не лише М. Кор-
дубою, а й багатьма іншими істориками. Так, вона була покладена в осно-
ву класифікації історичних джерел В. Іконниковим, В. Ключевським, а
найбільш повне її застосування, але з певними змінами, спостерігаємо в
працях М. Карєєва та О. Лаппо-Данилевського38. Щодо емпіричного по-
ділу історичних джерел Е. Бернгейма на залишки (überreste) та перекази
(tradition) доцільно зауважити, що цей поділ був особливо характерним
для світової історіографії на зламі XIX–XX ст., хоча з’явився раніше. Ця
класифікація джерел випливає з особливостей самого історичного пізнан-
ня, його методу, об’єкта і предмета. Так, джерело, назване переказом, ста-
новить “перероблення” спостережень і спогадів у розповідь або переказ,
передавання якого може бути усним чи писемним, у живопису чи скуль-
птурі. На думку М. Кордуби, історичний переказ – це джерело, створе-
не з метою передавання майбутнім поколінням знання про минулі події.
При цьому вчений висловив своє ставлення до класифікації історичних
переказів, застосованої Е. Бернгеймом, зазначивши, що він поділяв їх на
усні, писемні та образотворчі. Оскільки М. Кордуба цю схему запозичив у
Бернгейма, стисло зупинимося на його класифікації історичних переказів.
Перший вид джерел – це перекази, які, у свою чергу, поділяються на
усні, писемні, традиції у зображеннях. До усних він відносив пісні, оповіді,
саги, легенди, анекдоти, приказки, крилаті вислови, до писемних – історич-
ні написи, генеалогічні таблиці, біографії, мемуари. Традиція у зображен-
нях – це портрети, плани, герби, географічні карти.
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ90
Другий вид джерел – залишки старовини, які часто є безпосередніми
результатами самих подій. На думку М. Кордуби, залишки – це матеріа-
ли, що дійшли до нас безпосередньо із минулих часів, тобто виникли без
будь-якого наміру зберегти пам’ять про давні події (наприклад, фізичні
рештки людей і тварин, предмети виробництва, звичаї, ділова документа-
ція, листування). Інакше кажучи, залишки є німими, і відомості ми з них
одержуємо лише на підставі висновків про ті події, які їх спричинили та
створили. Е. Бернгейм пропонував розрізняти два види цих джерел: 1) за-
лишки, які є мимовільними пережитками людської діяльності, створені без
будь-яких намірів залишити спомин і без всякої гадки про майбутній світ;
2) залишки, створені з розрахунком зберегти спомини про факти.
У своїх міркуваннях про залишки старовини М. Кордуба опирався на
висновки О. Лаппо-Данилевського. Зокрема, він зауважував, що залишок
можна трактувати як безпосередній результат тієї діяльності людини, яку
історик повинен брати до уваги при відтворенні історичної дійсності. З
цього приводу М. Кордуба розмірковував так: “чим більше останок може
дати історикові безпосереднє знання про факт, тим більше значення воно
має для нього”39. Він поділяв думку Лаппо-Данилевського про те, що за-
лишки культури розподіляються на три групи, а саме: репродукції, пере-
житки, твори культури. Зупинимося на їх розгляді детальніше.
М. Кордуба вважав, що репродукції – це ті залишки культури, які за
допомогою людей можуть відтворюватися, повторюватися, які до цього
часу не втратили свого значення. До репродукцій культури вчений відно-
сив мову, звичаї та обряди, яких ще дотримуються. На думку М. Кордуби,
цілком очевидно, що саме репродукції культури можуть дати історикові
найбезпосередніші знання про обставини, які спричинили факт. Мова як
репродукція культури є одним із безпосередніх результатів психофізич-
ної діяльності людини, оскільки вона може відтворюватися цілими по-
коліннями40. Як стверджував М. Кордуба, мова цілої групи споріднених
народів або мова кожного народу визначається великою стійкістю, у мові
будь-якого народу можна відшукати багато застарілих слів та висловів,
які все ж таки можна відтворити. Тому вони також є репродукціями куль-
тури, і на їх основі можна, як стверджував учений, “судити про культуру
давніх поколінь”41. Проблеми “психології мови” також цікавили історика.
Він констатував, що “вона [мова] намагається з’ясувати особливості пси-
хологічного складу, а се може мати дуже важливе значення для вияснення
її історії”42. З огляду на те, що велика кількість слів протягом тривалого
часу залишалася незмінною як щодо звукової форми, так і щодо значен-
ня, то в такий спосіб “кожен може легко давнішу форму відрізнити від
теперішньої”43. Принагідно вчений наводить як приклад українців, які зде-
більшого розуміють староукраїнську і навіть церковнослов’янську мови.
Окрім мови, репродукціями культури можуть бути традиції, повір’я,
звичаї, які ще існують на час дослідження. М. Кордуба закликав до їх ви-
вчення, щоб з’ясувати значення в минулому. При цьому є очевидним, що
в багатьох випадках історик, по суті, не має репродукцій культури для
дослідження, оскільки з плином часу вони перетворюються на пережитки
або й зовсім зникають.
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 91
За визначенням ученого, пережиток – це залишки культури, які “за-
ховують ще деякі сліди давнього життя також ще і в тій добі культурного
розвою, з котрого вони вже давно не находяться в повній гармонії”44. Як
пережитки культури він розглядав різні обряди, норми, звичаї, яких уже не
дотримуються, але які збереглись у пам’яті. Учений навів як приклад яви-
ще існування літолятрії в Західній Європі у період раннього середньовіччя.
М. Кордуба зауважував, що, незважаючи на запровадження християнства,
поклоніння кам’яним ідолам не зникло. Безперечно, це непокоїло духовен-
ство, оскільки суперечило християнському світогляду, тому воно активно
виступало проти літолятрії. Отже, явище “почитання каміння” М. Кордуба
розглядав як пережиток, оскільки на його підставі історик може зробити
висновки про язичницькі вірування попередніх поколінь. До пережитків
учений відносив також різні ігри, звичаї, обряди (наприклад, весільний
звичай викрадення нареченої). На думку історика, у деяких випадках по-
няття пережитку наближується до поняття символу (звичай приносити в
жертву звірят, зроблених із тіста, замість самих звірят).
Твори культури – це третя група, яку М. Кордуба виділив із залиш-
ків. Відтак, під ними він розумів здобутки культури минулого, які “не ма-
ють здатності відтворюватися чи повторюватися, хоча очевидно, що з них
можна фабрикувати копії, твори культури збереглися, але як такі продукти
культури, котрі самі по собі не живуть, не розвиваються, але можуть мати
вплив на наступні покоління”45. До цієї групи джерел М. Кордуба відносив
предмети старовини, літературні твори. Учений зазначав: “історик, власти-
во беручи річ, не знає, безпосередньо, яку мету мав її творець, як він її ро-
бив, але лише здогадується про її призначення”46. Повісті, романи, поезію,
драматичні твори – все це історик відносив до залишків з характерними
ознаками творів культури. На його думку, кожен літературний твір – це за-
лишки, на підставі яких можна судити про ідеї, смаки, настрої автора, його
наміри та ідеали. Разом з тим, М. Кордуба застерігав, що літературний твір
може мати велике значення для дослідження історії людської психіки, на-
строїв у певний період, але при цьому не мати цінності як історичний пе-
реказ, для реконструкції того факту, про який іде мова в даному випадку.
Окрім того, історик вважав творами культури ділові листи, канцелярські
акти, нотаріальні книги.
Поділ джерел на залишки та перекази має умовний характер, оскільки
обидві ці групи є носіями первинної інформації про події та їх відобра-
ження у свідомості й пам’яті людей. М. Кордуба наголошував, що “сей
поділ, переведений з теоретично пізнавчої точки погляду і що він допускає
спромогу досліджувати дане джерело або як останок, або як переказ”47. У
кожному випадку історик повинен з’ясувати, стосовно яких конкретних
явищ, подій джерело виступає як залишок, а до яких – як переказ48. На
думку Г. Швецової-Водки, не можна повністю відхиляти поділу історич-
них джерел на залишки і перекази через відносність приналежності дже-
рела до залишків або переказів. Цей поділ має значення для кожного кон-
кретного історичного дослідження, а отже, – зберігає своє методологічне
значення49.
Учений вирізнив і охарактеризував також інші напрямки системати-
зації історичних джерел. Зокрема, він детально зупинився на класифікації
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ92
О. Лаппо-Данилевського, який поділяв джерела на такі, що “зображають
факти”, і такі, що “позначають факти”. Спробуємо з’ясувати, як до цього
ставився М. Кордуба.
Український учений вважав, що при сприйнятті джерела, матеріальна
форма якого відображає факт у його залишках (наприклад, у кольорах чи
звуках), історик зазнає вражень, однорідних з тими, якщо б він сприймав
сам факт, а не лише джерело. Отже, у тлумаченні вченого, це – “джерела,
що зображують факт”. “Джерела, що позначають факт”, у його розумін-
ні, – це джерела, при дослідженні яких історик не має можливості сприй-
няти збережений образ даного факту. Лише за допомогою будь-яких знаків
(здебільшого писемних), що символізують минулий факт у матеріальній
формі, історик змушений конструювати образ того факту для подальшого
його вивчення50.
Пропоноване М. Кордубою групування джерел, де за основу взято
критерій їх наближеності до подій та фактів, змушує зупинитися на про-
блемі історичного факту загалом. Серед теоретичних проблем історичної
науки визначення “історичного факту” посідає одне із центральних місць,
оскільки безпосередньо пов’язане з проблемою достовірності історичних
знань у цілому51. По-перше, факт – це реальне явище, подія, це те, що від-
бувалося в житті. Як зазначає А. Санцевич, фактом ще прийнято називати
відбиток якихось елементів дійсності у людській свідомості52. Наведені
твердження свідчать, що у першому випадку факт – це подія, а в друго-
му – форма наукового пізнання. На недостатність диференціації терміна
“історичний факт” вказував М. Барг, який пропонував розрізняти поняття
“історичний факт” як факт історії та “науково-історичний факт” як пові-
домлення з джерела, що пройшло науковий аналіз істориком і тому стало
фактом53.
У зв’язку із зазначеним варто знову звернутися до теоретичної спадщи-
ни О. Лаппо-Данилевського, зокрема до його інтерпретації факту, оскільки
вона була одним із чинників, під впливом якого формувалося розуміння
суті історичного факту М. Кордубою. Згідно з російським ученим, під тер-
міном “історичний факт” переважно розуміється вплив свідомості даної
індивідуальності на середовище, передовсім – на суспільне середовище. У
його системі основою історичної побудови постають причинно-наслідкові
елементи факту. Комбінуючи елементи і групуючи факти, історик здій-
снює історичну побудову54. Зрозумілий пізнанню фрагмент історичної
реальності – історичний факт, як правило, не виступає предметом безпо-
середнього спостереження і подається лише через джерело, яке, у свою
чергу, потребує перевірки на істинність55. М. Кордуба усвідомлював усю
складність історичного факту, який можна розглядати з різних боків. Факт
повертається до дослідника різними своїми гранями, залежно від підходу
до нього, від цілей історика та його поглядів. Жоден історичний факт не
існує сам по собі, а є частиною ширшої системи. Іншими словами, поза
межами цієї системи факти не існують, а розпорошуються56. Вилучення
окремих фактів з контексту об’єктивної дійсності – складна справа. Нерід-
ко це може призвести до неправильного розуміння події, факт може втра-
тити свій сенс. М. Кордуба не акцентував увагу на питанні “історичного
факту”, а торкався його принагідно у контексті класифікації джерел.
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 93
Український історик, як і його російський попередник О. Лаппо-
Данилевський, уважав, що джерела, – і ті, що “зображують факт”, і ті,
що “позначають факт” – можуть перехрещуватися з поділом джерел на
залишки та перекази.
Виходячи із цих загальних спостережень щодо поділу джерел, запро-
понованого М. Кордубою, варто додати, що сучасні джерелознавці ствер-
джують: “як критерій типологічної класифікації джерел історичного похо-
дження береться “явище”, тобто їх форма, зовнішні властивості й ознаки
джерела, доступні для первинного сприйняття”. Для цієї класифікаційної
схеми важливу роль відіграють знакові системи, зокрема такі її елементи,
як предмет, зображення, слово, звук. За цією схемою вирізняють шість
типів: речові, словесні (вербальні), зображувальні, звукові, поведінкові,
конвенціальні джерела57.
Багато уваги у своїх працях М. Кордуба приділяв питанням критики
та аналізу історичних джерел. Безперечно, позитивісти зуміли довести
техніку критики та методику виявлення фальсифікатів і недостовірних
свідчень до досконалості58. Ш. В. Ланглуа та Ш. Сеньобос писали про істо-
риків, які нехтують аналізом джерел, що “основною причиною природної
легковажності слугує лінь. Значно зручніше повірити, аніж розбиратися,
визнати, ніж критикувати, накопичувати документи, ніж досліджувати.
Не критикувати джерела, на їх думку, приємніше, ніж критикувати, тому
що, критикуючи, історик жертвує ними, а приносити в жертву документ,
тому, хто його виявив, дуже складно”59. Подібно до французьких учених,
М. Кордуба також обурювався істориками, які, за його словами, ігнорують
критику джерел. У листі до свого вчителя М. Грушевського він називав
М. Костомарова та Л. Кубалю “безкритичними істориками”, для яких кри-
тики джерел не існувало (лист від 30.08.1927 р.)60.
У будь-якому випадку історик мусить бути послідовним у критичному
підході до джерел. Ділячись досвідом, М. Кордуба зауважував, що джере-
ло не можна досліджувати відокремлено від тієї історичної реальності, в
якій воно виникло. На кожному джерелі лежить відбиток того часу, тієї
епохи, коли його створено. Історик мусить володіти певною здатністю пе-
реноситись уявою в інші місця й країни, гіпотетично зміщуватися в інший
час. Епоха, яку він вивчає, стає його сьогоденням, центром його часової
перспективи. Одна й та ж людина, за різних обставин, може створити до-
кументи чи твори, які відрізняються один від одного не тільки формою, а
й оцінками. М. Кордуба звернув увагу на те, що будь-яке писемне джерело
на момент створення мало свого автора, який, поза сумнівом, мав власний
погляд на події, про які писав.
Як і інші історики, М. Кордуба вважав, що праця з джерелами по-
чинається із зовнішньої критики. Дослідник зобов’язаний з’ясувати, що
перед ним – оригінал чи копія, вивчити їх зовнішні особливості (водяні
знаки, печатки, позначки, наявність інтерполяцій). Учений стверджував,
що інтерполяції – це “часткові фальс[ифікати], котрі треба відділяти від
антен[тичного] тексту”61. М. Кордуба застерігав від хибних висновків,
оскільки в документах часто містяться автентичні додатки і дописки, які
можна сприйняти за інтерполяції. Учений констатував, що іноді на підста-
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ94
ві виявлення зовнішніх особливостей документа можна зробити попередні
висновки про фальсифікат.
Наступним важливим етапом критики джерел є прочитання тексту.
Складність цього завдання залежить від багатьох чинників: часу створен-
ня документа, його фізичного стану, особливостей письма. Вивчення та
дослідження писемних джерел вимагає спеціальної палеографічної підго-
товки. Як зазначив учений, “для різних завдань критики, при дослідах ав-
тентичності служать: палеографія, дипломатика, сфрагістика, філологія”62.
На думку М. Кордуби, палеографія “дає нам не лише спромогу відчитати
давні рукописи, писані часто зовсім відмінним від теперішнього почерком
з різними знаками і скороченнями, але й помагає на підставі роду і харак-
теру письма бодай приблизно означити час написання тих рукописів, в
яких бракує всіх інших підстав для хронології”63.
Оскільки найбільшу цінність для історика становлять першоджерела,
в яких відображена первісна інформація, М. Кордуба поділяв джерела на
первісні та похідні, залежно від того, яку інформацію несе в собі кожне
конкретне джерело. Вчений звертав увагу на те, що первісне джерело “сто-
їть ближче до даного факту, дає безпосереднє свідчення про факти”64. За-
для пояснення він навів приклад щодо можливого опису пожежі. Первіс-
ним джерелом можна вважати враження очевидця відразу після пожежі. А
похідне джерело “стоїть далі факту і переказує нам відомості, котрі йому
були переказані кимсь іншим”.65 Ось чому первісні джерела за своєю сут-
тю є незалежними, а похідні – залежними, і у випадку втрати первісного
джерела похідне може частково виконувати його функцію. М. Кордуба на-
голошував, що слід обов’язково розрізняти похідне і первісне джерело під
час критики писемних традицій. Для цього він рекомендував з’ясовувати
час і місце виникнення, автора, відтак, уважно читаючи, уточнити, чи був
він наочним свідком, чи опирається на інші джерела. Можливий варіант,
коли перед істориком – одночасно два джерела, одне з яких – первісне,
інше – похідне. У такому випадку необхідно докладно проаналізувати
текст джерела, зіставляючи свідчення авторів. Цілком очевидно, що “кіль-
ка людей, що переживають подію, ніколи не схоплюють всіх її моментів
в той саме спосіб, отже, і не переповідають всіх моментів так само, коли
кілька людей не зависимо від себе про те саме розказують, вони ніколи не
роблять сього в тій самій формі”66. Очевидно, що ці тези не є аксіомами,
але містять логічні аргументи.
Зрозуміло, що універсальних прийомів встановлення первісного дже-
рела не існує. М. Кордуба вважав, що аналіз змісту джерела є одним із
пріоритетних, тому обґрунтовував необхідність його проведення, зокре-
ма наполягав при відсутності подібності форми дивитись, чи є подібність
змісту: “Коли кілька джерел, з великого комплексу подій, вибирають ті
самі моменти з більшого простору часу і ті самі події – то [джерела] зави-
симо, бо годі припустити... що ті самі події не лише намічувалися, але й
вважали варті згадки”67.
Після прочитання тексту можна переходити до встановлення часу і
місця його створення, а також автора. Як стверджував М. Кордуба, “коли
нема сумнівів про автентичність, приступаємо до означення (походження)
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 95
джерела”. На його думку, історик має ставити перед собою чотири запи-
тання: 1) де виникло, 2) коли виникло, 3) від кого походить, 4) чи текст
(оригінал) чи ні68.
Надзвичайно важливо уточнити або з’ясувати час і місце появи джере-
ла. Це особливо складно щодо тих залишків культури, які належать історії
мистецтва чи археології. М. Кордуба зазначав, що “се [необхідно] не тіль-
ки в археол[огії] чи істор[ії] мистецтва, але й в письмен[ній] традиції”69.
Очевидно, трапляються недатовані писемні джерела. Учений констатував:
“довгі століття не було в звичаю датувати літературні продукти, навіть
акти, грамоти, закони, протоколи сеймів часто без дат”70. Відтак, істори-
кові доводиться особисто встановлювати чи уточнювати дату появи дже-
рела. Для цього М. Кордуба пропонував порівняти його з документами,
які мають точну дату, вивчити події та осіб, які згадуються в документі.
Розшукати згадку про час і місце створення джерела можна в інших дже-
релах. Прикладом може слугувати лист, який, явно, є відповіддю на інший
датований лист. На думку М. Кордуби, час і місце походження джерела та-
кож можна з’ясувати за наявністю в досліджуваному документі посилань
на відомі історику події – як за місцем, так і за часом.
Кожна епоха й місцевість містять у своїх проявах відмінні риси, які
можна розпізнати, тому вчений стверджував: “кожда доба має свій пито-
мий характер... деякі прояви виступають так виразно, що по них можна
й рік означити (по їх присутності чи браку)”71. Запропонованим шляхом
можна отримати лише умовні дослідження і визначити, не раніше (terminus
post quem) і не пізніше якого (terminus ante quem) часу воно могло виник-
нути, встановивши у такий спосіб верхню та нижню хронологічні межі
створення джерела.
За словами вченого, місце створення джерела “також важне, але час-
то не подане”72. З огляду на це він підкреслював важливість знання мов,
різних засобів письма та специфіки застосування діалектів. У ході кри-
тичного аналізу М. Кордуба наголошував на важливості встановлення
авторства, зазначаючи, що “пізнати та зрозуміти автора джерела означає
зрозуміти чужу свідомість і його внутрішній світ”73. Цілком очевидно, що
джерела містять інформацію не лише про певний історичний об’єкт, а й
про суб’єкт, тобто його автора. Історик зауважував: “коли знаний [автор],
треба зібрати всі відомості про його особу”74. Таким чином, учений вва-
жав, що уточнення біографічних даних, встановлення кола інтересів має
принципове значення для аналізу джерела. У період середньовіччя, за сло-
вами М. Кордуби, автори рідко підписували свої твори. Велика кількість
документів пізнішого часу також не персоніфікована, що, безперечно,
ускладнює роботу з ними. Він додавав, що тогочасні автори нерідко вико-
ристовували псевдоніми, криптоніми або взагалі видавались анонімно.
Для встановлення авторства дослідники використовують різні мето-
дичні прийоми. Як наголошував учений, “при письмових джерелах в гру
входить письмо, мова, стиль, уклад, погляди, зміст”75. Це пояснюється
тим, що кожен автор має свій почерк, індивідуальний стиль викладу ду-
мок, особливості мови. Порівняння різних варіантів рукописів, з точки
зору дослідника, можливе лише за наявності оригіналу. Зазвичай, вста-
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ96
новлення авторства – складна справа, тому дуже важливим є виявлення
елементів стилістичної своєрідності, зокрема застосування певних гра-
матичних форм. “Шукаючи за автором анон[імного] твору, порівнюють
його з творами якогось сучасника, находять чимало схожостей у висловах
і стилю – заключають на спільність авторства, не розрізняючи між особис-
тими прикметами і прикметами загальними (галузь літератури, час)”. Тому
М. Кордуба рекомендував перед тим, як досліджувати джерело, “пізнати
стиль і мову доби”76, зокрема брати до уваги ту обставину, що в період
середньовіччя автор писав про себе в третій особі.
М. Кордуба вважав, що іноді вивчення змісту джерела допомагає вста-
новити його автора, оскільки у процесі аналізу можна віднайти сюжети
і теми, з якими могли бути ознайомлені лише певна особа або певне лі-
тературне середовище. Пояснюючи це, вчений слушно зазначав, що “на-
прям смаку, погляди, сфера інтересів того самого кружка [середовища]
змінюються, що та сама особа з часом змінює свої погляди, стиль, а на-
віть характер письма, що той сам автор, в той сам час змінює свій стиль і
спосіб укладу відповідно до предмета, про котрий пише, і публіки, до ко-
трої звертається”. Якщо немає можливості порівняти з іншими джерелами,
то, за словами автора, потрібно шукати відповідь у самому тексті, адже
“ніхто не зможе замаскувати своїх життєвих поглядів, відносин часу”77.
Якщо встановити авторство на підставі наведених вище ознак не вдається,
М. Кордуба пропонував обмежитися загальним означенням особи, ”бо це
важливе для внутрішньої критики, автор світський, чи духовний, єпископ
чи полководець, високий достойник, чи простий”78. Так чи інакше, автор-
ство повинно бути обґрунтованим, якщо ж не можна впевнено стверджу-
вати його, то краще “залишити відкритим питання, а не самовільно ви-
рішувати це”79.
Певною мірою М. Кордуба порушував і проблему інтерпретації тексту
джерела. Мовне тлумачення охоплює його граматичне і термінологічне
вивчення. Цьому етапу критики надавали важливого значення, навіть про-
понувалося вважати його окремою, особливою галуззю наукових знань –
герменевтикою. Історику важливо знати мовну систему та лексику того
часу, який він вивчає. Відтак, неправильне тлумачення кількох слів може
призвести до хибних висновків. По суті, одні й ті ж терміни в різні епохи,
а іноді – в один і той же період можуть мати різний зміст. Цими міркуван-
нями М. Кордуба обґрунтував необхідність філологічної підготовки для
історика.
У полі зору вченого була також проблема фальсифікації писемних
традицій. Зокрема, він звертав увагу на те, що, на його думку, аннали, хро-
ніки, мемуари, житія святих, біографії періоду середньовіччя піддавалися
значній фальсифікації через користолюбство їхніх авторів. Не вдаючись у
деталі, обмежимося твердженням М. Блока, котрий писав: “від простого і
чистого вимислу до мимовільної помилки немало сходин. Хоча б через те,
що можна помітити, як легко нісенітниця, яка щиро повторюється, стає
брехнею, якщо цьому сприяє випадок. Вимисел потребує розумових зу-
силь, яким чинить опір розумова лінь”80. Очевидно, наскільки зручніше
просто повірити вигадці, аніж проаналізувати. Тому перевірка вірогідності
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 97
наведених у джерелі свідчень вимагає ретельної роботи. При встановленні
справжності джерела М. Кордуба пропонував порівнювати наведені в до-
кументі дані з уже відомими науці, проводити аналіз узгодженості.
Спираючись на власні знання та досягнення своїх сучасників і попере-
дників, М. Кордуба виділив основні способи виявлення фальсифікатів. Він
вважав, що, по-перше, потрібно з’ясувати, чи збігаються зовнішні озна-
ки джерела (щодо мови, стилю викладу, літературної форми) з істинними
(оригінальними) документами того часу. По-друге, необхідно з’ясувати
відповідність змісту і форми джерела характеру розвою даної доби. Істо-
рик зауважував, що потрібно проаналізувати, “чи не замовчано подій, які
сучасник мусів би згадати, чи немає слідів знання пізніших подій”81.
Викладений матеріал дає підставу зробити висновок, що М. Кордуба
одним із перших в українській історіографії початку ХХ ст. зацікавився
джерелознавством і зробив вагомий внесок у розроблення його теоре-
тичних засад. Основа методологічної системи, прихильником якої був
М. Кордуба, – це принцип критично-аналітичного документалізму. Осо-
бливу увагу історик звертав на аналіз та критику джерел. Враховуючи
потреби і вимоги тодішньої історичної науки, М. Кордуба наголошував
на необхідності опанування архівної евристики, оволодіння основами кри-
тичного аналізу. Його праці з даної проблематики значною мірою мали
інформативний характер. Їх значення полягало в тому, щоб пробуджувати
зацікавлення теоретичним джерелознавством у науковому середовищі.
1 Педич В. Основні напрямки наукової діяльності історичної школи Михай-
ла Грушевського у Львові (1894−1914) // Багатокультурне історичне середовище
Львова в ХІХ і ХХ століттях / за ред. Л. Зашкільняка і Є. Матерніцького. − Львів,
Жешув. − 2006. − Т. 4. − С. 244.
2 Детальніше див.: У. Великопольська. Малознана праця Мирона Кордуби
“Методольогія історії”: спроба аналізу” // Вісник Львівського університету. Се-
рія історична. − Львів, 2005. − Випуск 39–40. − С. 628−640; Її ж. Теоретико-
методологічні праці Мирона Кордуби // Історичний журнал. − 2008. − № 2. −
С. 70−80.
3 Держархів Львівської області, ф. Р–2923, оп. 1, спр. 41.
4 Там само, арк. 3.
5 Кордуба М. Методольогія історії. Виклади. − Львів. − 1922. − С. 4.
6 Ковальчук О. Джерелознавство в парадигмі епістем (від міфологічного до
постмодерного) // Історичний журнал. − 2006. − № 1. − С. 64.
7 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 4.
8 Зашкільняк Л. Методологія історії від давнини до сучасності. − Львів,
1999. − С. 69.
9 Там само. − С. 70.
10 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 13.
11 Ковальчук О. Джерелознавство в парадигмі епістем... − С. 66.
12 Там само. − С. 65.
13 Там само.
14 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 4.
15 Ковальчук О. Джерелознавство в парадигмі епістем... − С. 65.
16 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 14.
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ98
17 Там само. − С. 15.
18 Там само.
19 Там само. – С. 17.
20 Там само.
21 Там само. − С. 1.
22 Кареев Н. Теория исторического знания. − СПб., 1913. − С. 91.
23 Лаппо-Данилевский А. С. Методология истории. − Вып. 11. − СПб., 1913. −
С. 371.
24 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 1.
25 Там само.
26 Там само.
27 Там само.
28 Там само. − С. 2.
29 Там само.
30 Там само.
31 Там само.
32 Історичне джерелознавство. − Київ, 2002. − С. 67.
33 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 3.
34 Історичне джерелознавство. − С. 68.
35 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 20.
36 Держархів Львівської області, ф. Р−2923, оп. 1, спр. 2, арк. 56.
37 Малинов А. В. “Методология истории” А. С. Лаппо-Данилевского в кон-
тексте развития русской философии истории / Историческая наука и методология
истории в России ХХ века. К 140-летию со дня рождения академика А. С. Лаппо-
Данилевского. − Санкт-Петербург, 2003. − С. 232.
38 Швецова-Водка Г. М. Співвідношення понять “документ” та “історичне
джерело” / Архіви України. − 2001. − № 4−5. − С. 44.
39 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 21.
40 Там само. − С. 23.
41 Там само.
42 Там само. − С. 24.
43 Там само. − С. 25.
44 Там само. − С. 24.
45 Там само. − С. 23.
46 Там само. − С. 27.
47 Там само. − С. 20.
48 Історичне джерелознавство. − С. 99.
49 Швецова-Водка Г. М. Співвідношення понять “документ” та історичне дже-
рело”... − С. 47.
50 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 20.
51 Коломийцев В. Ф. Методология истории. (От источника к исследованию). −
Москва. − 2001. − С. 38.
52 Санцевич А. В. Методика исторического исследования. − К., 1984. − С. 35.
53 Барг М. А. Категории и методы исторической науки. − Москва, 1984. −
С. 152.
54 Ростовцев Е. А. Наследие А. С. Лаппо-Данилевского в отечественной нау-
ке / Историческая наука и методология истории в Росии ХХ века. К 140-летию со
дня рождения академика А. С. Лаппо-Данилевского. − Санкт- Петербург, 2003. −
С. 101−102.
СТАТТІ ТА ПОВІДОМЛЕННЯ 99
55 Малинов А. В. “Методология истории” А. С. Лаппо-Данилевского в кон-
тексте развития русской философии истории / Историческая наука и методология
истории в России ХХ века. К 140-летию со дня рождения академика А. С. Лаппо-
Данилевского. − Санкт-Петербург, 2003. − С. 227.
56 Коломийцев В. Ф. Методология истории. − С. 42.
57 Історичне джерелознавство. − С. 100−102.
58 Филюшкин А. И. Произошла ли методологическая революция в современ-
ной российской исторической науке? / Историческая наука и методология ис-
тории в России ХХ века. К 140-летию со дня рождения академика А. С. Лаппо-
Данилевского. − Санкт-Петербург, 2003. − С. 65.
59 Ланглуа Ш. В., Сеньобос Ш. Введение в изучение истории. − СПб., 1899. −
С. 54.
60 ЦДІАК України, ф. 1235, оп. 1, спр. 552, арк. 3 зв.
61 Держархів Львівської області, ф. Р–2923, оп. 1, спр. 9, арк. 10.
62 Кордуба М. Методольогія історії... − С. 32.
63 Там само. − С. 39.
64 Там само. − С. 4.
65 Там само.
66 Держархів Львівської області, ф. Р–2923, оп. 1, спр. 9, арк. 9 зв.
67 Там само.
68 Там само, арк. 8.
69 Там само, арк. 9.
70 Там само.
71 Там само, арк. 12.
72 Там само, арк. 9.
73 Там само.
74 Там само, арк. 11 зв.
75 Там само.
76 Там само.
77 Там само.
78 Там само.
79 Там само.
80 Блок М. Апология истории или ремесло историка. − Москва, 1973. −
С. 56.
81 Держархів Львівської області, ф. Р–2923, оп. 1, спр. 9, арк. 10.
Velykopol’s’ka U.
Theoretical Aspects of Source Studies
in Scientific Heritage of Myron Korduba
The author examines the contribution of Myron Korduba, a Ukrainian scientist
and historian (1876-1947), to the development of theoretical source studies. The
publication includes analysis of his “Methodology of History” which deals with sources
classification.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-26883 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0320-9466 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:45:23Z |
| publishDate | 2008 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Великопольська, У. 2011-09-07T14:16:06Z 2011-09-07T14:16:06Z 2008 Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби / У. Великопольська // Архіви України. — 2008. — № 3-4. — С. 84-99. — Бібліогр.: 81 назв. — укр. 0320-9466 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26883 The author examines the contribution of Myron Korduba, a Ukrainian scientist and historian (1876-1947), to the development of theoretical source studies. The publication includes analysis of his “Methodology of History” which deals with sources classification. uk Інститут історії України НАН України Архіви України Статті та повідомлення Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби Theoretical Aspects of Source Studies in Scientific Heritage of Myron Korduba Article published earlier |
| spellingShingle | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби Великопольська, У. Статті та повідомлення |
| title | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби |
| title_alt | Theoretical Aspects of Source Studies in Scientific Heritage of Myron Korduba |
| title_full | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби |
| title_fullStr | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби |
| title_full_unstemmed | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби |
| title_short | Теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині Мирона Кордуби |
| title_sort | теоретичні аспекти джерелознавства у науковій спадщині мирона кордуби |
| topic | Статті та повідомлення |
| topic_facet | Статті та повідомлення |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/26883 |
| work_keys_str_mv | AT velikopolʹsʹkau teoretičníaspektidžereloznavstvaunaukovíispadŝinímironakordubi AT velikopolʹsʹkau theoreticalaspectsofsourcestudiesinscientificheritageofmyronkorduba |