Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру
У статті розглянуто діяльність членів секції мистецтв Українського наукового товариства в пер. пол. ХХ ст., які разом із Науковим товариством ім. Шевченка у Львові зробили вагомий внесок у становлення системи українознавчих досліджень, визначивши їхню структуру і стратегію, що їх згодом сприйняла і...
Saved in:
| Date: | 2009 |
|---|---|
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2009
|
| Series: | Вісник НАН України |
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27146 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру / Т. Щербань // Вісн. НАН України. — 2009. — № 11. — С. 45-55. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-27146 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-271462025-02-23T18:09:54Z Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру Art critics of Ukrainian scientific society and their contribution to the science, education, culture Щербань, Т. Ретроспектива У статті розглянуто діяльність членів секції мистецтв Українського наукового товариства в пер. пол. ХХ ст., які разом із Науковим товариством ім. Шевченка у Львові зробили вагомий внесок у становлення системи українознавчих досліджень, визначивши їхню структуру і стратегію, що їх згодом сприйняла і розвинула Українська академія наук. Автор розповідає про сповнені драматизму долі видатних мистецтво знавців — К.В. Широцького, Ф.Л. Ернста, М.О. Макаренка, В.Л. Модзалевського, С.О. Гілярова, М.Ф. Біляшівського та ін., про їхній внесок у науку, культуру й освіту України. The article reviews the activity of art section members of Ukrainian scientific society in the 1st half of the 20th century which together with Lviv scientific society named after Shevchenko have made a solid contribution to formation of Ukraine study researches defining their structure and strategy that were afterwards apprehen ded and developed by Academy of sciences of Ukraine. An author narrates about dramatic life of famous art critics: K.V. Shyrotskyy, F.L. Ernst, M.O. Makarenko, V.L. Modzalevskyy, S.O. Gilyarov, M.F.Bilyashivskyy et al., about their contribution to the science, culture and education of Ukraine. 2009 Article Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру / Т. Щербань // Вісн. НАН України. — 2009. — № 11. — С. 45-55. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27146 uk Вісник НАН України application/pdf Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| language |
Ukrainian |
| topic |
Ретроспектива Ретроспектива |
| spellingShingle |
Ретроспектива Ретроспектива Щербань, Т. Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру Вісник НАН України |
| description |
У статті розглянуто діяльність членів секції мистецтв Українського наукового товариства в пер. пол. ХХ ст., які разом із Науковим товариством ім. Шевченка у Львові зробили вагомий внесок у становлення системи українознавчих досліджень, визначивши їхню структуру і стратегію, що їх згодом сприйняла і розвинула Українська академія наук. Автор розповідає про сповнені драматизму долі видатних мистецтво знавців — К.В. Широцького, Ф.Л. Ернста, М.О. Макаренка, В.Л. Модзалевського, С.О. Гілярова, М.Ф. Біляшівського та ін., про їхній внесок у науку, культуру й освіту України. |
| format |
Article |
| author |
Щербань, Т. |
| author_facet |
Щербань, Т. |
| author_sort |
Щербань, Т. |
| title |
Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру |
| title_short |
Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру |
| title_full |
Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру |
| title_fullStr |
Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру |
| title_full_unstemmed |
Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру |
| title_sort |
мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| publishDate |
2009 |
| topic_facet |
Ретроспектива |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27146 |
| citation_txt |
Мистецтвознавці українського наукового товариства та їхній внесок у науку, освіту, культуру / Т. Щербань // Вісн. НАН України. — 2009. — № 11. — С. 45-55. — Бібліогр.: 22 назв. — укр. |
| series |
Вісник НАН України |
| work_keys_str_mv |
AT ŝerbanʹt mistectvoznavcíukraínsʹkogonaukovogotovaristvataíhníjvnesokunaukuosvítukulʹturu AT ŝerbanʹt artcriticsofukrainianscientificsocietyandtheircontributiontothescienceeducationculture |
| first_indexed |
2025-11-24T07:23:03Z |
| last_indexed |
2025-11-24T07:23:03Z |
| _version_ |
1849655540618100736 |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11 45
РЕТРОСПЕКТИВА
Українське наукове товариство в Києві (1907–1921) — перша на території
Російської імперії національна наукова інституція, незважаючи на корот-
кий строк своєї діяльності, залишило помітний слід в історії науки і культури
України. Разом із Науковим товариством ім. Шевченка у Львові УНТ зробило
вагомий внесок у становлення системи українознавчих досліджень, визначив-
ши їхню структуру і стратегію, які були сприйняті й розвинуті надалі Укра-
їнською академію наук. Українське наукове товариство, яке репрезентувало
цвіт української інтелігенції, жваво відгукнулося на політичні події початку
ХХ ст. Яскравими були здобутки і вчених-мистецтвознавців УНТ, які разом з
іншими членами Товариства стали активними учасниками руху за соціальне і
культурне оновлення України.
Т. ЩЕРБАНЬ
МИСТЕЦТВОЗНАВЦІ УКРАЇНСЬКОГО НАУКОВОГО
ТОВАРИСТВА ТА ЇХНІЙ ВНЕСОК У НАУКУ, ОСВІТУ, КУЛЬТУРУ
© ЩЕРБАНЬ Тетяна Олександрівна. Кандидат історичних наук. Старший науковий співробітник Цен-
тру досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України (Київ).
2009
Як самостійна структура секція мис-
тецтв УНТ була заснована лише в
1918 р., але з часу заснування Товариства
мистецтвознавці працювали в історичній
секції. Їхня активність особливо зросла в
роки української революції і національного
відродження. Вимоги щодо надання мож-
ливостей для розвитку освіти і науки на
національних засадах завжди були най-
важливішими складниками національно-
ви зволь них змагань української еліти, і
Українське наукове товариство займало
принципову позицію в цьому питанні. У
червні 1917 р. Тимчасовий уряд ухвалив
закон про автономію вищої школи. План
комісії в справах вищої освіти Міністерст-
ва освіти Української Народної Респуб-
ліки передбачав:
створення кафедр українознавства і по-
ступове впровадження української мови
викладання, яка згодом мала стати обо-
в’язковою для всіх вищих навчальних за-
кладів України;
перепідготовку педагогічних кадрів для
викладання українською мовою, а також
підготовку викладачів нової формації;
заснування мережі нових державних ви-
щих навчальних закладів;
відкриття народних університетів [1].
Первістком національної вищої школи
України став Український народний уні-
верситет у Києві, рішення про заснування
46 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11
якого було ухвалено на другому Всеукраїн-
ському педагогічному з’їзді в серпні 1917 р.
Університет у складі історико-філо ло гіч но-
го, фізико-математичного та правничого
фа культетів не одержав державних субси-
дій і змушений був існувати на громадські
кошти. Викладачами університету, урочис-
то відкритого 5 жовтня 1917 p., стали пере-
важно члени УНТ [2].
Педагогічний персонал Української педа-
гогічної академії, заснованої в Києві 7 листо-
пада 1917 p., також складався переважно з
чле нів Українського наукового товариства. В
академії викладали П. Тутковський (географія
України), О. Грушевський (історія України),
І. Огієнко (історія української мови), Ф. Су-
шицький (історія української літератури) та
інші. Кафедру історії українського мистецтва
очолив К. Широцький (1886–1919).
Шлях у мистецтвознавство Костянтина
Віталійовича Широцького був тернистим.
Майбутній учений народився в сім’ї свяще-
ника і, як заведено в таких родинах, мусив
піти вслід за батьком. Він закінчив Туль-
чинську духовну школу, потім Кам’янець-
По дільську духовну семінарію, але не від-
чував потягу до богослов’я й пізніше скар-
жився на змарновані роки в цих навчальних
закладах. Нудне життя в Ка м’ян ці-По діль-
ському нівелювало відвідування художньої
школи В.К. Розвадовського (1875–1943), де
юнакові відкрився захопливий світ образо-
творчого і декоративного мистецтва. Саме
тоді, всупереч волі батьків, Костянтин ви-
рішив здобувати світську освіту.
У 1911 р. він закінчив Петербурзький ар-
хеологічний інститут, наступного року — уні-
вер ситет і залишився в ньому для підго-
тов ки до професорського звання. З 1915 р.
К.В. Широцький уже викладав в університеті
як при ват-доцент кафедри історії мистецтв.
У 1917 р. він переїхав до Києва. Micтo-
красень справило на Костянтина Віталійо-
вича величезне враження, і наприкінці року
він здав до друку ілюстрований путівник
«Київ». Через брак часу К.В. Широцький
не стежив за коректурою, тому, на жаль, цю
цікаву книжку було видано в 1918 р. з чис-
ленними мовними недоглядами. У Києві
К.В. Широцький читав лекції з історії укра-
їнського мистецтва в Українському народ-
ному університеті та в Українській педаго-
гічній академії, але раптово занедужав.
Улітку 1918 р. його обрано професором Ка-
м’янець-Подільського університету, однак,
зовсім знесилений, він не міг дістатися до
цього міста. У глухому селі Білоусівці, на
Поділлі, у батьківській хатині, вже прику-
тий до ліжка тяжкою шлунковою хворо-
бою, Костянтин Віталійович дописував ос-
танні розділи своєї «Історії українського
мистецтва», але все одно завершити працю
не встиг [3, 126–130]. За своє коротке жит-
тя К.В. Широцький опублікував багато роз-
відок про українське малярство, гравюру,
писанки, архітектурні споруди тощо. Він
автор циклу статей про Т. Шевченка як
портретиста, графіка, ілюстратора. Особли-
ве значення мають його «Очерки по исто-
рии декоративного искусства Украины»
(1914), нещодавно перевидані монографія
«Ху дожественное убранство дома» та книга
«Старовинне мистецтво на Україні» (1918).
Корінний киянин, з 1897 р. професор уні-
верситету Св. Володимира Григорій Григо-
рович Павлуцький (1861–1924), вже маючи
за плечима неабиякий досвід наукової та пе-
дагогічної роботи, став ініціатором відкрит-
тя в Києві 22 листопада 1917 р. Української
академії мистецтв. Він розробив проект ста-
туту майбутньої установи, залучив до спів-
праці відомих українських митців та мисте-
цтвознавців. Професорами академії стали
М. Бойчук (фреска, мозаїка), М. Жук (порт-
рет), Ф. Бурачок (пейзаж), В. Кричевський
(народне мистецтво, орнамент, архітектура),
Ф. Кричевський (офорт, скульптура), О. Му-
рашко (жанр), Г. Нарбут (графіка). 18 груд-
ня 1917 р. Центральна Рада затвердила за-
кон про Українську академію мистецтв, зро-
бивши її державною установою з річним бю-
джетом 97 тис. карб. [4].
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11 47
17 серпня 1918 p. Український народний
університет був перетворений на Держав-
ний університет, деканом історико-філо ло-
гічного факультету й завідувачем кафедри
історії мистецтва став Г. Павлуцький. Свої
творчі здібності він реалізовував не лише на
освітянській ниві, а й у науковій діяльності.
Професор досліджував стародавні архітек-
турні пам’ятки, зокрема дерев’яні і кам’яні
храми та інші споруди, вивчав особливості
українського орнаменту тощо.
Член Українського наукового товариства
Федір Ернст викладав курс історії україн-
ського мистецтва в Київському археологіч-
ному і в Київському художньому інститутах.
Про фе со ри-мистецтвознавці Харківського уні-
вер ситету Ф. Шміт та С. Таранушен ко викла-
дали аналогічний курс також на відкритому
6 жовтня 1918 р. силами місцевої «Просвіти»
полтавському історико-філологічному фа-
культеті, а Є. Сіцінський — у Кам’янець-
По діль ському університеті.
Отже, без перебільшення можна відзначи-
ти видатну роль Українського наукового то-
вариства загалом і його членів-мис тец т во-
знавців зокрема у формуванні системи ви-
щої освіти України на національних засадах.
З початком імперіалістичної війни гостро
постала проблема охорони творів мис-
тецтва. Україну було втягнуто у вир крива-
вих подій, і не існувало на її теренах такого
місця, де б багато разів не змінювалася вла-
да, не проходили б фронти, не відбували-
ся жорстокі бої, повстання, бешкетування
різних банд, свавілля карних загонів тощо.
Під час війн і масових заворушень гину-
ли неоціненні пам’ятки мистецтва. Так, на-
приклад, у 1915 р. з усієї Правобережної
Украї ни було зібрано, спаковано й підгото-
вано до евакуації унікальні колекції творів
мистецтва, що невдовзі загинули. Київська
лавра передала на потреби фронту золо-
ті медалі, 45 пудів срібла (переважно опра-
ви ікон) та інше коштовне церковне май-
но. Усі ці старовинні речі було потрощено
й відправлено на переплавлення до петер-
бурзького монетного двору. Того ж року ве-
лику кількість творів мистецтва було спа-
лено біля Софійського собору під гаслом
«Щоб не дісталися німцям!».
У 1917 р. ситуація ще більш погіршилася.
Царська армія деградувала, офіцери пиячи-
ли, займалися розбоєм. На початку 1918 р.
майже вся Україна перейшла до більшови-
ків, але в лютому розпочався наступ німець-
ких військ, і 1-го березня німецькі частини
захопили Київ. Наприкінці квітня до влади
прийшов уряд гетьмана П. Скоропадського,
який незабаром змінила Директорія, потім
була боротьба з денікінцями, польською аг-
ресією. Ці роки відзначилися не лише люд-
ськими втратами, а й небувалими масштаба-
ми грабіжництва і нищення шедеврів світо-
вого та українського мистецтва. На обороні
мистецьких скарбів України стояли члени
УНТ — співробітники музеїв, і, незважаючи
на безперервну зміну влади в Києві, цілко-
виту байдужість населення й адміністрації
всіх влад без винятку, зажерливість голо-
дних солдатів, повну відсутність коштів,
зроблено все ж таки було багато. Музейні
працівники діяли як пожежна команда, час-
то в небезпеці, завжди тягали речі на влас-
ній спині, незважаючи на голодне існування
й мізерну оплату свєї праці [5, 152]. Вони не
лише захищали цінні експозиції від погра-
бувань та варварського нищення, а й збага-
чували музейні фонди новими експонатами.
Одним із таких подвижників музейної спра-
ви був Микола Федотович Біляшівський
(1867–1926) — голова відділу охорони па-
м’яток Головного уп рав ління мистецтв та
національної культури Української Держави
(1918 р.), з 1919 р. член Всеукраїнського
комітету охорони пам’яток старовини й
мистецтва, протягом 1920–1921 pp. — його
голова, автор проекту першого закону про
охорону пам’яток, з 1919 р. дійсний член
Української академії наук (УАН) [6].
М.Ф. Біляшівський був одним із за снов-
ників і впродовж 1902–1923 pp. директором
48 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11
Київського художньо-про мис лового і нау-
кового музею (Все український історичний
музей ім. Т.Г. Шевченка). Ве ликий ша-
нувальник українського народ ного мис-
тецт ва, Микола Федотович одним із пер-
ших вітчизняних учених започаткував його
наукове вивчення. За роки його ди рек тор-
ства музей поповнено колекціями ук ра-
їнських вишиванок, плахт, хусток, руш-
ників, килимів, ляльок, писанок, ви робами
зі скла, деревини, металу.
Відомий фахівець у галузі археології, іс-
торії, етнографії, нумізматики академік
М.Ф. Біляшівський опублікував багато
праць і в галузі мистецтвознавства, напри-
клад: «Дещо про українську орнаментику»
(1913), «Справа українського мистецтва»
(1918), «Наші національні скарби» (1918).
Пліч-о-пліч з Миколою Федотовичем у
Київському художньо-промисловому і нау-
ковому музеї працював інший ентузіаст му-
зейної справи — завідувач відділу народно-
го мистецтва цього музею в 1910–1927 pp.
Данило Михайлович Щербаківський (1877–
1927). У пошуках цікавих експонатів він
часто виїздив у різні регіони України, а та-
кож за кордон і зібрав велику кількість тво-
рів українського народного мистецтва (по-
над 30 000 експонатів). Д.М. Щербаківський
був одним із найактивніших членів Усеукра-
їнського комітету охорони пам’яток старо-
вини й мистецтва, професором Української
академії мистецтв, блискучим ученим-мис-
тецтвознавцем. Після смерті М.Ф. Бі ля шів-
ського шляхетному Данилові Михайловичу
працювати в музеї стало надзвичайно важ-
ко. Новий директор — типово радянський
брутальний бюрократ і нефахівець — та його
підлабузники почали принижувати людську
й наукову гідність Д.М. Щер баківського.
Доведений до відчаю постійними образами,
Данило Михайлович 6-го червня 1927 р. по-
кінчив життя самогубством [7].
Кілька років із Д.М. Щербаківським тіс-
но співпрацював Федір Людвігович Ернст
(1891–1942), який у 1923–1933 pp. обіймав
посаду завідувача художнього відділу Київ-
ського художньо-промислового і наукового
музею. За цей період, значною мірою завдя-
ки його енергійній діяльності, колекція від-
ділу збільшилася майже в 10 разів. Федір
Людвігович улаштовував у музеї тематичні
виставки, видавав ілюстровані каталоги,
брав участь в упорядкуванні путівника
«Київ» (1930).
У 1933 р. Федір Ернст був заарештова-
ний, відбував покарання на будівництві Бі-
ломорканалу, у 1941 р. заарештований вдру-
ге, наступного року розстріляний [8, 231].
Помітний внесок у розвиток українсько-
го музеєзнавства зробив співробітник (з
1919 р.), з 1923 р. учений секретар, а з 1926 р.
заступник директора Музею мистецтв ВУАН
(Музей ім. Богдана і Варвари Ханенків), а
потім охоронець цієї установи Сергій Олек-
сійович Гіляров (1887–1946). Він сприяв по-
повненню музейного фонду творами з при-
ватної колекції В. Щавинського, розшукував
окремі твори народного та ужиткового мис-
тецтва, що належали Ханенкам, і вів перего-
вори щодо передачі їх до музею, здійснював
систематизацію, облік та науковий опис му-
зейних зібрань, брав участь у розробленні
тематично-експозиційних планів, був ініціа-
тором створення при музеї аспірантури, пу-
блікував каталоги музейних експонатів.
Під час Великої вітчизняної війни C.О. Гі-
ляров залишався в окупованому Києві, про-
довжував працювати в музеї. Після визво-
лення міста він недовго очолював Київську
музейну групу при Управлінні у справах
мистецтв УРСР. 30 грудня 1945 p. С.О. Гі-
ляров був заарештований за звинуваченням
у співпраці з німцями. Сергій Олексійович
помер у лікарні Лук’янівської в’язниці від
запалення легень, так і не дочекавшись ого-
лошення вироку [9].
На Чернігівщині пам’яткоохоронну діяль-
ність широко розгорнув директор Музею
українських старожитностей ім. В.В. Тар-
новського в Чернігові (1911 p.), керівник
справ губернської вченої архівної комісії
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11 49
(1911–1918 pp.) і редактор її друкованого
органу Вадим Львович Модзалевський (1882–
1920), призначений на початку 1917 р. ко-
місаром з охорони пам’яток старовини й
мистецтва. За ініціативою Вадима Львови-
ча було сформовано спеціальний комітет, до
складу якого ввійшли місцеві історики та
поціновувачі мистецтва, котрі взяли під охо-
рону культурну спадщину свого краю.
З квітня 1918 р. В.Л. Модзалевський
мешкав у Києві, працював головою Ар хів-
но-бібліотечного відділу Міністерства осві-
ти, начальником Архівного управління і
Всеукраїнського головного архіву. Він був
одним із фундаторів Українського науково-
го товариства, з 1918 р. заступником голо-
ви секції мистецтв, членом низки комісій
Української академії наук [10].
Таким чином, члени Українського науко-
вого товариства в Києві робили все мож-
ливе для збереження для нащадків іс то-
рико-культурного надбання свого народу,
сприяли поповненню українських музеїв
найкращими творами українського та сві-
тового мистецтва, ризикуючи власним жит-
тям, захищали музейні фонди від розгра-
бувань, ініціювали створення в Україні но-
вих музейних установ.
Незважаючи на швидку зміну влади в
Києві і скрутне матеріальне станови-
ще, Українське наукове товариство попов-
нювалося новими членами, збільшувалася
кількість його секцій і комісій. Фахівці в
галузі мистецтвознавства вирішили також
заснувати окрему секцію і 29 серпня 1918 р.
звернулися з такою заявою до ради Науко-
вого товариства: «За останні десятиліття
не тільки в наукових колах, а й в широких
верствах громадянства, надзвичайно поши-
рився інтерес до мистецтва та його історії.
Не кажучи вже про Західню Європу, але й
в Росії почали виходити спеціальні журна-
ли, присвячені мистецтву, як «Аполлон»,
«Старые годы», «Софи», «Искусство» і що-
річно з’являються десятки студій та дріб-
них статей, які так чи інакше задовольня-
ють цю культурну потребу громадянства.
Серед українського громадянства цей ін-
терес до мистецтва взагалі і до українського
зокрема почувається особливо гостро: з од-
ного боку він йде в нас поруч з бажанням
утворити свій власний український стиль, з
другого боку — в наші часи, часи інтенсив-
ної боротьби за власну культуру, на погляд
громадянства, іменно мистецтво дало би
змогу Україні особливо яскраво показати
свою культуру, показати своє обличчя.
Сучасний стан науки про українське мис-
тецтво не відповідає ні тому інтересові до
нього, який так глибоко захопив громадян-
ство, ні цінності тих скарбів мистецтва, що
зібрані за останні десятиліття по україн-
ських музеях і безліччю розкидані по всій
широкій території України. ...
Отже, Наукове товариство, яке в своїй ді-
яльності мусить відповідати культурним по-
требам життя і вимогам сучасного стану нау-
ки і навіть стояти на чолі культурного життя
нації, Наукове товариство повинно зверну-
ти свою увагу на цю наукову дисципліну —
історію українського мистецтва, повинно
відокремити для неї нову секцію і почати
планомірні і систематичні досліди та студії
над українським мистецтвом» [11, арк. 1].
Ініціатори організації секції — Г. Павлуць-
кий, М. Біляшівський, Д. Щербаківський,
В. Модзалевський — визначили головне її
завдання: «...видавати студії по історії укра-
їнського мистецтва і, особливо — матеріали,
систематично підібрані по архівах, музеях і
різних збірках старовини» [11, арк. 1 зв.].
Розглянувши це питання, рада Науково-
го товариства 15 вересня 1918 р. ухвалила
рішення про заснування секції мистецтв.
Почесним головою секції став Григорій
Павлуцький, головою було обрано Миколу
Макаренка.
Микола Омелянович Макаренко (1877–
1938) після закінчення в 1902 р. Художньо-
промислового училища Штігліца та Архео-
логічного інституту в Петербурзі працював
50 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11
у Ермітажі. У 1918 р. він приїхав до Києва,
вступив до Українського наукового товари-
ства. У 1920–1925 pp. Микола Макаренко
обіймав посаду директора Музею мистецтв
ВУАН, був членом Всеукраїнського археоло-
гічного комітету, співробітником Іс то рич-
но-філологічного відділу ВУАН, працював
в установах з охорони культурної спадщи-
ни України. Микола Омелянович перей-
мався проблемою реставрації храмів Чер ні-
гова, При лук, Києва, досліджував Софій-
ський собор, входив до складу комісії з охо-
рони Києво-Печерської лаври.
М.О. Макаренко брав участь в археоло-
гічних розкопках, світове визнання здобули
його археологічні відкриття, велике наукове
значення мали праці «Орнаментація україн-
ської книжки ХVІ–ХVІІІ ст.» (1926), «Борз-
ненські емалі й старі емалі України» (1928),
«Скульптура і різьбярство Київської Русі
передмонгольських часів» (1930), «Маріу-
польський могильник» (1933).
Микола Омелянович відзначався особли-
вою принциповістю й відданістю справі охо-
рони пам’яток мистецтва, був єдиним екс-
пертом, який у 1933 р. відмовився поставити
свій підпис під актом про знесення Михай-
лівського золотоверхого собору [12, 326].
У 1934 р. М.О. Макаренка заарештували,
заслали до Томська і 4 січня 1938 р. розстріля-
ли як ворога народу. Але в далекому 1918 р.
Микола Омелянович з вірою в розквіт укра-
їнської культури в демократичній державі
заходився формувати секцію мистецтв Укра-
їнського наукового товариства, кількість дій-
сних членів якої наприкінці року досягла 34
осіб [13, арк. 1]. Членами секції стали
М. Біля шівський, С. Гіляров, О. Грушевський,
О. Гуцало (помер у 1919 р.), Ф. Ернст (се-
кретар), Д. Широцький (помер у 1919 р.),
Д. Щербаківський, С. Таранушенко, В. Мо-
дзалевський, В. Барвінок, В.Є. Данилевич,
Ф. Шміт, Є. Сіцінський та інші. При секції
працювала музична підсекція. Секція ре-
гулярно проводила засідання: протягом
1918 р. відбулося 6 засідань, у 1919р. — 7,
у 1920 р. — 13. Переважна більшість засідань
мала науковий характер, на них заслухову-
вали й обговорювали доповіді членів секції
за результатами проведених досліджень,
найкращі доповіді рекомендували до друку в
збірнику секції. При секції було створено
музей старовини й мистецтва (завідувач
Г. Красицький), до якого деякі члени секції
передавали власні колекції, зібрані впро-
довж десятків років не лише в Україні, а й у
країнах Заходу та Сходу. Члени секції засну-
вали бібліотеку, яку комплектували як новіт-
німи виданнями з різних галузей мистецтво-
знавства, так і раритетними стародруками. В
архіві секції накопичувалися в оригіналах та
копіях матеріали з історії ук раїнського мис-
тецтва, неопубліковані рукописи наукових
праць померлих мистецтвознавців, фотогра-
фії та малюнки пам’яток старовини, з 1920 р.
зберігалася велика збірка графічних творів
Георгія Нарбута, документи, що стосувалися
реставрації храму Св. Софії та ін. Ф. Ернст,
Г. Красицький, Д. Щербаківський система-
тично організовували екскурсії пам’ятними
місцями Києва, зокрема супроводжували
групи киян і гостей міста, котрі оглядали Пе-
черськ, Поділ, Видубицький монастир, Лав-
ру, Володимирський собор. Члени секції
мистецтв розповідали багато цікавого про
пам’ятки мистецтва Києва та про їхніх ви-
датних творців [14, арк. 1–4].
У 1921 р. вийшов у світ єдиний «Збірник
секції мистецтв», який, однак, добре ха-
рактеризує напрями діяльності її членів, а
також віддзеркалює коло питань, що тоді
найбільше хвилювали вчених. Збірник почи-
нається розвідкою В. Модзалевського, при-
свяченою «одній з галузей українського мис-
тецтва, навіть назву якої тепер забуто, влас-
не — ліярництву, що поділялося на людви-
сарство, завданням якого було виливання
різних речей з міді, й конвисарство, яке мало
діло з циною (оловом)» [15, 3]. У статті «До
історії українського ліярництва» Вадим Льво-
вич Модзалевський зазначив, що ліярництво
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11 51
(сучасн. ливарництво) прийшло в Україну із
Заходу через Польщу й набуло поширення
завдяки тому, що під час коло нізації краю
конче потрібні були, з одного боку, гармати
для оборони від ворогів, а з другого — дзво-
ни та посуд для церков, а також котли, каза-
ни та інші речі домашнього вжитку. Великий
попит був і на приладдя для викурювання
горілки. Учений пояснив значення терміна
«ludwisar» — майстер з відливання гармат,
дзвонів, ліхтарів, посуду та ін.; потім зробив
огляд церковних дзвонів початку ХVІІ ст.,
підкресливши, що вони, хоч і мають ледь по-
мітний вплив польських людвисарів, репре-
зентують здебільшого майстерність україн-
ських ремісників.
Вадим Модзалевський охарактеризував
та кож із мистецького боку гармати двох ти-
пів — військового призначення і таких, які
використовували тільки під час урочистих
подій, вони мали особливо багато прикрас,
що вимагало від людвисарів не лише певних
технічних знань, а й витонченого художньо-
го смаку.
Вадим Модзалевський зазначав, що одні-
єю з галузей ліярництва було конвисарство
(від konwisarz — ремісник, що відливає ко-
новки) — відливання виробів з олова. Перші
згадки про це ремесло він виявив у актах
ХV ст. З архівних матеріалів учений устано-
вив, що тоді був великий попит на олов’яні
речі, і в Києві працював окремий конвисар-
ський цех. На основі огляду великої кількос-
ті виробів людвисарів та конвисарів, які йому
пощастило розшукати в містах і селах Украї-
ни, а також вивчення описів і малюнків цих
речей, що зберігалися в архівах, В. Модзалев-
ський дійшов висновку, що розквіт україн-
ського ліярництва як галузі мистецтва «при-
падає на другу половину ХVІІ й першу
чверть ХVІІІ в., коли життя на Вкраїні мало
яскраво національний характер» [15, 21].
Стаття Вадима Модзалевського мала ве-
лике значення, оскільки в ній не лише було
з’ясовано художню цінність різних ливар-
них виробів ХV–ХVІІІ ст., а й уперше в на-
уковій літературі схарактеризовано поступ
ліярництва як певної галузі українського
мистецтва.
У другій статті В. Модзалевського висвіт-
лено раніше невідомі факти біографії Григо-
рія Кириловича Левицького (1697–1769), зо-
крема, доведено, що видатний живописець та
маляр-графік походив зі старовинного ко-
зацького роду Носів і що «Левицькі, — бать-
ко й син,* — вийшли з глибин українського
народу і обидва цілком належать до цієї на-
ціональності» [16, 25]. Крім того, за даними
приватних архівів, автор з’ясував, де навчав-
ся Григорій Левицький. В. Модзалевський
установив, зокрема, що майбутній знамени-
тий гравер різцем по міді навчався спочатку
в Польщі, а потім, найімовірніше, — у Київ-
ській академії, з якою в 30-і роки ХVIII ст.
пов’язав свою професійну діяльність. Відо-
мості, наведені Вадимом Модзалевським,
почасти заповнили прогалини в біографії
талановитого художника, який органічно
поєднував у своїх гравюрах риси ренесансу і
бароко з традиціями реалізму.
Вадим Модзалевський спеціалізувався
переважно в галузі історії, збирав докумен-
ти до історії Лівобережної України, вида-
вав статті та монографії, присвячені історії
Гетьманщини. Учений опублікував і декіль-
ка змістовних праць з питань мистецтво-
знавства, наприклад книжку «Основні риси
українського мистецтва». Цілу низку ціка-
вих портретів містить його «Малороссий-
ский родословник» (Т. 1–4; 1908–1914) —
довідник із генеалогії українських дво рян-
сько-старшинських родин.
Збірник містить дві незавершені розвід-
ки члена секції Олександра Йосиповича
Гуцала, який помер 23 грудня 1919 р., —
«Надбанні хрести українських церков ХVІІ–
ХVІІІ в.в.» і «Стародубське барокко». У
* Ідеться про відомого художника-портретиста, ака-
деміка Петербурзької академії мистецтв (з 1770 р.)
Дмитра Левицького (1735–1822), сина Григорія Ле-
вицького.
52 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11
першій статті О. Гуцало навів загальну схе-
му надбанних хрестів, описав різні комбі-
нації їхніх прикрас, орнаментальні мотиви
яких увесь час змінювалися аж до появи
хрестів із прикрасами рослинного характе-
ру, подав фотографії 12 видів хрестів і зраз-
ки елементів прикрас. Він спростував по-
ширену тоді думку про те, що орнаменталь-
ні мотиви надбанних хрестів українських
церков — це цілковито продукт народної
творчості й зауважив, що вони почасти за-
позичені, але «заслуга українських май-
стрів полягає у тому, що вони зуміли спо-
лучити різні мотиви, згуртувати їх та сти-
лізацією домогтися того, що їхні утвори
дійсно відповідають тому вислову, який ми
зустрічаємо на старих хрестах «хрест —
краса церковна» [17, 38].
У другій статті Олександр Гуцало описав
стародубські церкви, починаючи з найста-
рішої, зведеної в 1698 р., і порівняв їх з
іншими українськими, а також російськими
церквами. Учений вказав на оригінальну
особливість стародубських храмів — збіль-
шення для краси кількості маківок, що від-
різняє їх від церков у інших регіонах України
і «робить архітектуру Стародуба особливо
цікавою і, властиво тут і ніде інше помітно
вплив Московщини, вплив, що не по глушив
місцевих особливостей, але, з’єднавшись з
останніми, дав своєрідні та гарні пам’ятки
архітектури» [18, 42].
Викликає інтерес праця Федора Ернста
«Стара бурса в Києві», у якій охарактери-
зовано особливості українського архітек-
турного стилю ХVІІІ — поч. XIX ст., ви-
світлено історію будинку бурси, а також
умови життя київських бурсаків.
Учений наводить значення пізньолатин-
ського слова bursa — гаманець, кишеня, сум-
ка, потім — інтернат, пансіон для студентів.
Федір Ернст розповів про порядки, заведені
в бурсі Київської академії, зазначивши, що
умови перебування в ній дітей заможних
батьків були набагато кращими, ніж бідних
бурсаків, котрі змушені були самотужки за-
робляти собі на шматок хліба і йти в писарі,
наймити, співати в митрополичому хорі, чи-
тати псалтир над небіжчиками тощо.
Федорові Ернсту не пощастило з’ясувати,
де саме в Києві розміщувалася бурса за ча-
сів Петра Могили і встановити ім’я її архі-
тектора, тому він зосередив увагу на будин-
ку бурси, план кам’яного фундаменту яко-
го склав вихованець Київської академії
славнозвісний Іван Григорович-Барський
(1713–1785). Федір Людвігович відтворив
за архівними джерелами зовнішній вигляд
двоповерхової бурси та план її внутрішніх
приміщень. На жаль, відкрита 1765 р. вели-
ка дерев’яна бурса через десять років згорі-
ла під час пожежі.
Федір Людвігович докладно описав збу-
довану 1778 p. у стилі українського бароко
нову одноповерхову бурсу. Він вагався у ви-
значенні її архітектора, вважав, що «найлег-
ше було б допустити в цій будівлі авторство
того ж таки Барського, який мурував раніше
її фундамент ... але суворий характер трак-
тування стін дуже мало нагадує інші будин-
ки Барського ...» [19, 51]. Пізніше експерти
дійшли висновку, що цей будинок проекту-
вав саме І. Григорович-Барський.
У 1805 р. розпочалася перебудова бурси
з метою її збільшення, потім надбудова
другого поверху, що кардинально змінило
цю спочатку типово барокову будівлю, на-
давши їй рис класицизму. Роботи викону-
вали за проектами архітектора Андрія Ме-
ленського (1766–1833), який, на думку
Ф. Ернста, був «коли не самий таланови-
тий, то самий популярний і плодовитий се-
ред усіх майстрів класицизму, що працюва-
ли в Києві або для Києва» [19, 53]. Ф. Ернст
розповів, що в будинку бурси в 1811 р. роз-
містився шпиталь, наступного року — апте-
ка, з 1814 р. — нижчі класи Київської духо-
вної академії, на базі яких пізніше було
створено духовне училище. З 1901 р. при-
міщення бурси використовували як скла-
ди. Уболіваючи за архітектурну пам’ятку
ХVІІІ ст., Федір Ернст запитував, «що буде
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11 53
завтра?». Учений даремно хвилювався, ста-
рий будинок зберігся й досі радує своїм
пристойним виглядом киян та гостей міста,
які проходять повз нього по Набережно-
Хрещатицькій, 27.
У статті «Дерев’яна Златоустівська церк-
ва на старому Києві» Федір Ернст порушив
питання щодо знесення без попередніх ви-
сновків експертів унікальних церков, що
були пам’ятками стародавнього українсько-
го будівництва, тоді як «решта церков без
жалю виставляє напоказ усе граждансько-
інженерське убожество своїх авторів» [20,
75]. Він відтворив за архівними даними зо-
внішній вигляд, а також внутрішнє оздо-
блення надзвичайно гарної церкви 1631 p.,
перебудованої зі старих матеріалів 1768 p.,
яка височіла на перехресті вулиць Великої
Житомирської та Володимирської, й висло-
вив обурення з приводу знесення цього ар-
хітектурного шедевру стародавніх майстрів
і справжньої прикраси Києва.
Федір Ернст опублікував низку інших
розвідок, присвячених київським будинкам,
наприклад культурно-історичний етюд «Кон-
тракти та контрактовий будинок у Києві:
1798–1923» (1923). Він автор узагальню-
вальних праць з історії архітектури, напри-
клад книги «Київська архітектура ХVІІ–
ХVІІІ віків» (1912–1913). У монографії
«Українське мистецтво ХVІІ–ХVІІІ віків»
(1919) Ф.Л. Ернст одним із перших визна-
чив предмет українського мистецтвознав-
ства. Учений активно працював у сфері нау-
кової біографістики, написав монографії та
статті про Т. Шевченка, І. Рєпіна, М. Му-
рашка (залишилися в рукописах).
Данило Щербаківський одним із перших
українських учених приступив до науково-
го вивчення декоративних орнаментів як
творів мистецтва. У праці «Символіка в
українському мистецтві» він зосередив ува-
гу на рослинних орнаментах, зокрема на
винограді, який часто трапляється в оздобі
богословських книжок, іконописній різьбі,
в орнаментах килимів тощо. Учений нага-
дав, що християнство виникло на Сході, де
заведено висловлювати думки у формі сим-
волів та алегорій, щоб допомогти вірянам
зрозуміти складні релігійні, філософські
або етичні тези. З тих самих причин симво-
лізм широко використовується і в христи-
янському релігійному мистецтві. Одним із
найулюбленіших символів Христа був ви-
ноград, що набув поширення і серед укра-
їнських митців. Данило Щербаківський не
став з’ясовувати, як змінювався цей образ у
ході розвитку православ’я, а схарактеризу-
вав його особливості й значення лише в пе-
ріод ХVІІ–ХVІІІ ст., коли його (образ) осо-
бливо часто використовували під час від-
правляння таїнства євхаристії. Д. Щерба-
ківський порівняв євхаристичні українські
образи, на яких зображено виноград, з ана-
логічними європейськими і виявив між
ними такі відмінності: «Перш за все, в укра-
їнських образах нема нагромадження сим-
волічних подробиць і тої безлічі пояснюю-
чих ці символи написів, що ми бачимо на
аналогічних західних образах. Українські
іконописці трактують свої теми менш реа-
лістично, ніж західноєвропейські; в них
мало помітно бажання передати страждан-
ня і муки, що терпів Христос. В україн-
ських образах мало також тих місцевих по-
бутових подробиць, яких так багато в захід-
них трактовках хоча б образу «Христос у
точилі». Українські майстри захоплюються
не глибиною складної богословської чи
релігійно-філософської думки, що криє-
ться в символах, а декоративною стороною
символу. Висуваючи на перший план і ко-
ристуючись, власне, декоративною придат-
ністю символу, вони дають хоч іноді й наїв-
ні, але в більшості інтересні і дуже декора-
тивні композиції» [21, 74].
Зважаючи на значне поширення виногра-
дарства в Україні, а також на схильність до
використання побутових рис, що домінува-
ла в живописі ХVІ–ХVІІІ ст., стає цілком
зрозуміло, вважав Данило Щербаківський,
«чому виховане на місцевій природі око
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11
українського маляра, яке бачило красу ви-
нограду і розуміло його придатність до
ужитку в мистецтві, приймало з такою охо-
тою цей чужий орнаментальний і іконопис-
ний мотив — воно відчувало в йому щось
своє, рідне. Через те саме й, приймаючи
його, український маляр не копіював раб-
ськи, а перероблював і творив щось нове, на-
даючи чужим темам місцевої свіжості, від-
мінності і оригінальності» [21, 74].
Стаття «Українські дерев’яні церкви» —
це трохи перероблена рецензія Д. Щербаків-
ського на двотомну монографію Ф. Шміта
«Мистецтво старої України-Руси», видану
1919 р. українською і російською мовами.
У своїй статті Д. Щербаківський визна-
чив усі недоліки й переваги книги Ф. Шміта
і запропонував план подальшої роботи в
цьому напрямі. Він зазначив, що кінцевою
метою вчених має стати підготовка ґрунтов-
ної монографії з об’єктивним висвітленням
поступу дерев’яного будівництва в усіх регі-
онах України як невід’ємного складника за-
гального історичного процесу. Але, перш
ніж братися за написання такої праці, на
думку вченого, належало спочатку дати «за-
гальну сводку матеріалу на всьому просторі
етнографічної України з розподілом його на
головні типи церков і їхні одмінки; розгляд
органічного процесу розвитку архітектур-
них форм дерев’яного церковного будівни-
цтва, хронологічної зміни типів і перетво-
рення одного типа в інший; огляд впливів
на дерев’яні українські церкви західноєвро-
пейських стилів — готики, ренесансу, барок-
ко, ампіра, які, не змінюючи основи україн-
ського стилю, зміняли перекриття де-
рев’яних церков, форму бані, орнаменти на
дверних лутках і т.ін.» [22, 101].
Данило Щербаківський опублікував ба-
гато інших цікавих праць у галузі мисте-
цтвознавства, наприклад, «Готичні мотиви
в українському золотарстві» (1924), «Пер-
ший театральний будинок у Києві і його
садиба» (1925), «Оправа книжок у київ-
ських золотарів ХVІІ–ХVІІІ ст.» (1926),
«Українське мистецтво: буковинські і га-
лицькі дерев’яні церкви, надгробні і придо-
рожні хрести, фігурки і каплиці» (1926),
«Український килим» (1927).
Залишається додати, що збірник секції
мистецтв був чудово ілюстрований, містив
некрологи відомих мистецтвознавців, хроні-
ку поточних подій, протоколи секції з 20 ве-
ресня 1918 р. до 30 травня 1919 р.
Отже, наведений огляд публікацій членів
секції мистецтв Українського наукового това-
риства свідчить про те, що, попри політичну
нестабільність у країні й скрутне матеріальне
становище її людності, вчені-мис тецтвознавці
не обмежувалися лише па м’яткоохоронною
та музеєзнавчою діяльністю, а й писали нау-
кові дослідження.
У 1918 р. виникла сприятлива нагода для
організації Академії наук України. У
роботі комісії для вироблення законопро-
екту про заснування Української акаде-
мії наук під головуванням В. Вернадсько-
го брали участь мистецтвознавці з УНТ
Г. Павлуцький та В. Модзалевський. Після
створення УАН багато хто з членів секції
мистецтв УНТ працювали в її установах.
У 1921 p. було ухвалено рішення про при-
пинення діяльності Українського наукового
товариства. Формальним приводом для цьо-
го стала економічна криза в Україні, справж-
ньою ж причиною було те, що Товариство
дедалі більше сприймали як конкурента Ака-
демії наук. Сформована Товариством лікві-
даційна комісія розробила порядок вклю-
чення до установ Академії наук його секцій,
відповідно до якого секція мистецтв увійшла
до Історично-філологічного відділу Всеу-
країнської академії наук. Подальший перебіг
історичних подій свідчить, що рішення щодо
ліквідації Товариства було хибним і завдало
величезної шкоди українській науці.
Головним підсумком діяльності Україн-
ського наукового товариства стало форму-
вання національної спільноти вчених, які
зосередили свої зусилля на проведенні до-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2009, № 11 55
сліджень у галузі українознавства. Заснова-
не на демократичних принципах вільної
асоціації вчених, Товариство заклало фун-
дамент для ефективного розроблення укра-
їнознавчих досліджень у галузі історії, фі-
лології, статистики, етнографії, історії ук-
ра їнського мистецтва, фольклору, право-
знавства, природознавства і техніки.
1. Постернак С. Із історії освітнього руху на Україні
за часи революції 1917–1919 рр. — К.: Всеук.
кооп. видавн. союз, 1920. — 128 с.
2. Онопрієнко В. І. Осередки національного від ро-
джен ня: Українські університети у 1917–1919 pp. //
Вісник АН України. — 1992. — № 2. — С. 77–87.
3. Середа А. Кость Віталійович Широцький (Некро-
лог) // Збірник секції мистецтв. — К., 1921. —
№ 1. — С. 126–130.
4. Широцький К. Про Академію мистецтв // Вільна
ук раїн ська школа. — К., 1917. — № 3–4. — С. 194–
195.
5. Ернст Ф. Справа охорони пам’яток мистецтва й
старовини у Києві // Збірник секції мистецтв. —
К., 1921. — №1. — С. 148–152.
6. Грушевський М.М. Ф. Біляшівський (Некролог) //
Україна. — К., 1926. — Кн. 2–3. — С. 178–180.
7. Онопрієнко В.І. Лицар української культури (Роль
Д.М. Щербаківського у вітчизняному музеєзнав-
стві) // Вісник НАН України. — 1996. — № 3–4. —
С. 47–52.
8. Ернст Федір Людвігович // Мистецтво України
(Біографічний довідник). — К.: Укр. енцикл.,
1997. — 694 с.
9. Маньковська Р.В. Гіляров Сергій Олексійович //
Енциклопедія історії України. — К.: Наук. думка,
2004. — Т. 2. — С. 105–106.
10. Модзалевський Вадим Львович: 1873–1920 (Нек-
ролог) // Збірник секції мистецтв. — К., 1921. —
№1. — С. 132–133.
11. Заява про організацію секції мистецтв // Інсти-
тут рукопису Національної бібліотеки України
імені В. І. Вернадськог. — Ф. Х. — Спр. 31637.
12. Онопрієнко В.І., Щербань Т. О. Джерела з історії
Українського наукового товариства в Києві. — К.,
2008. — 350 с.
13. Звіт про діяльність секції мистецтв УНТ // IP
НБУВ. — Ф. Х. — Спр. 31652.
14. Відомості про діяльність секції мистецтв // Там
само. — Ф. Х. — Спр. 31649.
15. Модзалевський В. До історії українського ліярни-
цтва // Збірник секції мистецтв. — К., 1921. —
№1. — С. 3–24.
16. Модзалевський В.Л. До біографії українського
штихаря Григорія Левицького // Там само. —
С. 25–30.
17. Гуцало О. Надбанні хрести українських церков
ХVІІ–ХVІІІ вв. // Там само. — С. 31–38.
18. Гуцало О. Стародубське барокко // Там само. —
С. 39–42.
19. Ернст Ф. Стара бурса в Києві // Там само. —
С. 43–54.
20. Ернст Ф. Дерев’яна Златоустівська церква на
старому Києві // Там само. — С. 75–79.
21. Щербаківський Д. Символіка в українському мис-
тецтві // Там само. — С. 55–74.
22. Щербаківський Д. Українські дерев’яні церкви //
Там само. — С. 80–102.
Т. Щербань
МИСТЕЦТВОЗНАВЦІ УКРАЇНСЬКОГО
НАУКОВОГО ТОВАРИСТВА ТА ЇХНІЙ ВНЕСОК
У НАУКУ, ОСВІТУ, КУЛЬТУРУ
Р е з ю м е
У статті розглянуто діяльність членів секції мистецтв
Українського наукового товариства в пер. пол. ХХ ст.,
які разом із Науковим товариством ім. Шевченка у
Львові зробили вагомий внесок у становлення системи
українознавчих досліджень, визначивши їхню структу-
ру і стратегію, що їх згодом сприйняла і розвинула
Українська академія наук. Автор розповідає про спов-
нені драматизму долі видатних мистецтво знавців —
К.В. Широцького, Ф.Л. Ернста, М.О. Макаренка, В.Л. Мо-
дзалевського, С.О. Гілярова, М.Ф. Бі ляшівського та ін.,
про їхній внесок у науку, культуру й освіту України.
Ключові слова: українознавство, пам’яткоохоронна
діяльність, музейна справа, історико-культурне на-
дбання.
T.Scherban’
ART CRITICS OF UKRAINIAN SCIENTIFIC SOCIETY
AND THEIR CONTRIBUTION TO THE SCIENCE,
EDUCATION, CULTURE
S u m m a r y
The article reviews the activity of art section mem-
bers of Ukrainian scientific society in the 1st half of the
20th century which together with Lviv scientific society
named after Shevchenko have made a solid contribution
to formation of Ukraine study researches defining their
structure and strategy that were afterwards apprehen ded
and developed by Academy of sciences of Ukraine. An
author narrates about dramatic life of famous art critics:
K.V. Shyrotskyy, F.L. Ernst, M.O. Makarenko, V.L. Mod-
zalevskyy, S.O. Gilyarov, M.F.Bilyashivskyy et al., about
their contribution to the science, culture and education
of Ukraine.
Keywords: Ukraine study, monuments protection ac ti-
vity, museum business, historical-cultural heritage.
|