Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років

During his short lifetime an outstanding Ukrainian art historian Fedir Ernst (1891–1942) wrote a few autobiographies. One of them is the most quoted as it is the most interesting and the most factful. This biography was written between September 19, 1930 and summer, 1931. As the scholar was imprison...

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Опубліковано в: :	Студії мистецтвознавчі
Дата:	2009
Автор:	Білокінь, С.
Формат:	Стаття
Мова:	Українська
Опубліковано:	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України 2009
Теми:	Архів
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27593
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років / С. Білокінь // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 1(25). — С. 135-150. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859753987292528640
author	Білокінь, С.
author_facet	Білокінь, С.
citation_txt	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років / С. Білокінь // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 1(25). — С. 135-150. — Бібліогр.: 55 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Студії мистецтвознавчі
description	During his short lifetime an outstanding Ukrainian art historian Fedir Ernst (1891–1942) wrote a few autobiographies. One of them is the most quoted as it is the most interesting and the most factful. This biography was written between September 19, 1930 and summer, 1931. As the scholar was imprisoned on October 23, 1933 this biography is a review of his activity of the Ukrainian era. Taking into consideration the plots included and avoided this document is suggested to have appeared before his imprisonment and was made for his future reader – his investigator. The autobiography was compared with another document of that period. Preparing himself for being imprisoned Ernst’s chief Andriy Khostyuchenko, a director of Taras Shevchenko All-Ukrainian Historical Museum, made a List of the main workers of All-Ukrainian Historical Museum in Kyiv who were discharged as Trotskyists during 1932 – October, 1934 at the order of Khostyuchenko. Ernst was mentioned in this List as well. Khostyuchenko was discharged on November 5, 1934 and imprisoned on November 3, 1935. The List was kept in his archival and investigative cases. The author focused on mental state of the representatives of the Ukrainian intеllectuals who lived in the totalitarian state and got used to see each other on the opposite sides of the fence till found themselves in the role of future prisoners. So the author told briefly about his actions in the expectation of imprisonment (arrested at the end of April, 1935). Mykhola Zerov copied his poetry, notably sonnets, to give them to his friends for saving. Later, in 1966, his copies were published among The Selected Works. Mykhaylo Orest and Vasyl Chaplenko published many Zerov’s works as well. So we have an addition to autobiography of Fedir Ernst as well as to the biographies of individuals and social history of Kyiv scholar corporation.
first_indexed	2025-12-02T00:40:18Z
format	Article
fulltext	АвтобіогрАфія федорА ернстА почАтку 1930-х років Сергій Білокінь Кілька років тому вийшла перша моно- графія, присвячена українському істори- кові мистецтва, глухівчанину Федорові Ернсту 1. Настав час публікувати з комен- тарями найважливіші джерела, студіювати окремі, вужчі сюжети. Пропоную увазі чи- тачів його ранню автобіографію. Це важ- ливий документ, який потребує докладних коментарів. На початку 1930-х років українські діячі відчували наближення загибелі. Літературо- знавець, перекладач і поет Микола Зеров охоче роздавав свої книжки з дарчими напи- сами, деякі з них я бачив навіть в Америці. М. Зеров дублював і розсилав своїм корес- пондентам автографи власних віршів (а там варіанти!). Дбаючи про свою спадщи- ну, гадаємо, він і це робив цілком свідомо. Скажімо, під завісу літературної дискусії М. Зеров не полінувався переписати свій «Сонетарій» для майбутнього літературо- завця З. Єфимової начебто для її роботи, а в супровідному листі від 4 березня 1928 року пояснював: «Если для Вашей работы в моей тетрадке ничего не найдется, при- мите ее просто как “дар признательности” от гонимого светом и казенными перьями “неоклассика”». Потім він ще раз перепи- сав «Сонетарій», надіславши його 30 бе- резня 1935 року з Москви до Ашгабада Василеві Чапленкові (1900–1990). Останній перебував в ув’язненні, потім опинився на засланні. Вийшовши на еміграцію, він опублі кував зеровський «Сонетарій»2. А в передмові до публікації його листів прямо зазначив, що цією акцією М. Зеров ряту- вав своє літературне надбання, надсила- ючи його до сховку. Готуючи «Вибране» поета, його вдова Софія Федорівна, як зазначала вона у відповідній примітці, отримала тексти деяких творів також від Т. Волобуєвої, П. Жураківської, Л. Кошової та Л. Кирилової 3. Усі вони мали зеровські автографи. Виходить, що не після процесу Спілки визволення України (далі – СВУ) (1930), де він проходив як свідок, навіть не після арештів 1929-го року, а й раніше М. Зеров був готовий до всього (лист до Єфимової належить до 1928 року), отже, ще з бари- шівських часів, коли він написав про боль- шевиків усе, що думав. Большевизм і соціальну революцію 4 М. Зеров сприймав як невідворотну даність: Свічки і теплий чад. З високих хор Лунає спів туги і безнадії, Навколо нас – кати і кустодії, Синедріон, і кесар, і претор. Це – вірш 1921 року. Таке розуміння кон- тексту поет проніс до кінця. Цього вірша він подав до друку (і його справді надрукува- ли) 1933 року 5. Передчуттям загибелі пе- реймались у ту пору всі – й інтелігенція, й тодішнє начальство. Нас не може не цікавити, коли саме, якого місяця й року Ф. Ернст написав свій життє- пис, свій Curriculum vitae, адже, зважаючи на це, ми побачимо, навіщо та з якою ме- тою його було створено. Відтак можна буде уявити, що конкретно в цьому тексті мало би підкреслюватися, а що, навпаки, мало би замовчуватися. Щоденник 1925–1933 років він писав трохи стримано, але надзвичайно щиро й відверто, для себе 6. Автобіографія призначалася, схоже, для стороннього чи- тача, якому він не довіряв. Горішня дата документа, що публіку- ється нижче, – 1930 рік, оскільки ним да- туються останні факти. Саме того року в Харкові відбувся процес СВУ, а партійно- державний апарат готував народ до нових випробувань. Ф. Ернст відзначав, що «з 1922 до 1930 р. працював при наук.-досл. катедрі мистецтвознавства як дійсний член й керував підготованням аспірантів». З ін- ших документів знаємо теж тільки роки. 3 1922 року Ф. Ернст – науковий співро- бітник Науково-дослідчої катедри мисте- цтвознавства, а з 1926 – її дійсний член. Тут до 1930 року він керував семінаром з українського мистецтва й підготовкою аспі- рантів 7. Тепер 1930-й рік можна трохи кон- 135 УДК 75.03 ЕРНСТ“19” архів 136 кретизувати. Іншим разом він відзначив, що «у 1926–1930 рр. був київським краєвим інспектором по охороні пам’яток культури при Н. К. О. УСРР». Як відомо, заступник завідуючого сектором науки Наркомосу Клим Коник підписав розпорядження про зняття вченого з посади крайового інспек- тора 19 вересня 1930 року 8. Знаходимо ще згадку про участь у «підготовчому коміте- ті до Всеукр.[аїнського] музейного з’їзду», але поки що датувати роботу останнього не можемо. Здається, подій 1931-го й наступних ро- ків Ф. Ернст не торкається. Тим паче, що в тексті немає фактів, які стосуються пізні- ших років. Як і багато його сучасників, Ф. Ернст вів щоденник, навіть два. Перший – упродовж 1919 року 9. Точні хронологічні рамки дру- гого щоденника: 3 червня 1925 року – 22 жовтня 1933 року 10. Пропущено два роки, що припадають на справу СВУ: немає за- писів між 23 лютого 1929 року й 11 лютого 1931 року. У щоденнику він почав, зокрема, до- кументувати діяльність влади з вилучен- ня коштовностей і продажу їх за кордон 11. 30 березня 1931 року він занотував: «Ко- місія з Держторгу (бюро 12 Розумовського). Працювали аспіранти (карточки на Куна- віна 13)» (арк. 86). І на другий день: «Комі- сія по виділенню річей золотарства. Пра- цювали з 12-ої до 6-ої й з ½ 8 до 12-ої ночі» (арк. 86 зв.). Це той матеріал, що міг певним чином увійти до автобіографії. Дещо стосу- валося персонально Ф. Ернста, де чого він хотів би в розповіді уникнути. Найбільше його цікавили події, що тор- калися Софійського собору, адже впродовж кількох років він працював київським крає- вим інспектором з охорони пам’яток культу- ри. І після брутального звільнення, що ста- лося після доносу В. Дубровського 14, він не замкнувся в собі, а й далі співробітничав з інспектурою. Тож його не могло не хвилюва- ти, що звернення вчених ВУАН від 23 трав- ня 1931 року перетворити Софійський со- бор на державний заповідник 15 влада за- блокувала. Від 19 вересня 1930 року, себто відразу після його зняття, київським крайо- вим інспектором став Я. Струхманчук. Уже в наші дні дочка останнього пригадує, що саме завдяки його наполегливості 1931 року були збережені й передані до київських музеїв найцінніші дзвони, зокрема дзвони Софійського собору 16. 6 серпня 1931 року Я. Струхманчук подав заяву на звільнен- ня, прохаючи призначити «хоча би тим- часово відповідального робітника-партійця, який би забезпечив правильну лінію»17. Усе це Ф. Ернст добре знав, але ні словом не об- мовився ні в щоденнику, ані в автобіографії. Переглянемо датовану хроніку його життя, її буде цікаво зіставити із біографічними запи- сами. У березні 1930 року – напередодні проце- су у справі СВУ – київські пам’яткоохоронці зробили глибоко продуманий, відчайдуш- ний, як на ті часи, крок. Напряму проти- ставляючись політиці й рішенням влади, більше того, переймаючи ініціативу, вони утворили абсолютно не санкціоновану між- музейну комісію у складі Я. Струхманчука, С. Гілярова, Ф. Ернста й В. Базилевича. Українські вчені вирішили виробити умови, на яких тільки й міг відтоді Госторг вилуча- ти з музеїв якісь експонати 18. Заскочений зненацька, Наркомос затвердив протокол березневої наради 1930 року на початку наступного, 1931 року 19. Як зазначалось вище, Ф. Ернста зняли з посади крайового інспектора з охорони пам’яток матеріальної культури 20. 1 грудня 1930 року було знято з аналогічної посади за його власною ви- могою С. Таранушенка (на його місце прий- шов С. Бесєдін) 21. 24 жовтня 1930 помер С. Дложевський 22. У Страсну п’ятницю 1931 року з ініціа- тиви директора Межигірського технікуму В. Міллера було погромлено козацький Межигірський Спасо-Преображенський мо- настир, і ось свідчення очевидця Д. Бурка: «Знищено дорогоцінні іконостаси україн- ського барокко початку XVIII ст., знищено, лопатами й сапами покопирсано малюван- ня італійського художника Антоніо Скотті, знищено майже всю манастирську бібліо- теку (казали, що частину врятовано), дзво- ни побито, все розорено, ліквідовано»23. Ф. Ернст занотував у щоденнику: «Засід. [ання] Бюро Ком.[ітету] Охор.[они] Пам. [‘яток] Культ.[ури] із повідомленям про руй- сергій білокінь. автобіографія федора ернста початку 1930-х років 137 націю іконостаса в Межигір’ї» (арк. 86 зв.). Разом з бойчукістом В. Седляром учений рятував давні межигірські портрети. У 1932 році він знову зробив у щоденнику серію записів, що намагався врятувати твори бойчукістів – портрети кооператорів. Як повідомляла преса, 1931 року, в день 70-х роковин смерті Т. Шевченка в Києві напроти Інституту народної освіти мав бути відкритий йому пам’ятник 24. Звісно, поча- лися такі бурхливі події, що було не до того. Київський пам’ятник відкрили 6 бе резня 1939 року, а відкривали його ті, хто на той час уцілів. Життєпис чільного пам’яткоохоронця, ки- ївського крайового інспектора писався на тлі страшних подій. На його очах було зни- щено кістяк традиційного українського се- лянства 25. У ті самі – мирні – роки в Києві було знищено Михайлівський Золотоверхий монастир 1108–1113 років, собор Успіння Пресвятої Богородиці (Пирогощі) 1132 року, Василівську (Трьохсвятительську) церкву 1183 року, Петропавлівську церкву початку ХVІІ ст., Воскресенську церкву другої поло- вини ХVІІ ст., Братський Богоявленський мо- настир 1690-х років, Військово-Микільський монастир 1690-х років, Борисоглібську церкву 1692 років, Микільський Пустинний (Слупський) монастир 1715 року, церкву святих Костянтина і Єлени 1730-х років, Грецький монастир св. Катерини 1739–1741 років, Петропавлівську церкву на Куренівці 1759 року, церкву Всіх святих на горі Щекавиці 1782 року та інші храми. Це гли- бока європейська історія. Ми розуміємо, що нічого подібного в тій самій Америці немає і близько. 17 березня 1932 року в ернстівському щоденнику з’явився запис ще про одну старовинну церкву, якої нині немає: «В 3– 4 год. комісія краєвої інспектури – огляд Георгіївської церкви [1744–52], де розібрано іконостас і пошкоджено надгробок Іпсіланті» (арк. 95). В акті пам’яткоохоронці записали: «Зовнішній огляд будови з’ясував, що вона перебуває в цілком занедбаному та без- господарному стані»26. Щоденник Ф. Ернста та інші документи свідчать, що в 1931–1932 роках київські гуманітарії намагалися врятувати рештки Ірининської церкви. Учені зазнали пораз- ки – уніч на 27 березня 1932 року пам’ятку ХІ ст. було варварськи зруйновано, уламки її перевезено та в безладді покидано в са- дибі Софійського собору. У 1932 році для академічного видання Шевченка Ернстові було замовлено при- свячену йому монографію. На момент його арешту в 1933 році праця була готова й при- йнята до видання. Керівника видання віце- президента С. Єфремова було звинувачено у справі СВУ, разом було ув’язнено багато сотень людей. Року 1932 Ернст нараховував понад п’ять тисяч карток діячів українського мис- тецтва, над якими він працював 27. Обста- вини перешкодили нормальній роботі Біо- графічної комісії. Жодного тому словника не було видано 28. У цьому самому році муніципальні гос- подарчі контори захопились у Києві над- будовами, як це роблять у місті тепер 29. Щоправда, нинішні мансарди здебільшо- го елегантніші. Отже, 2 липня 1932 року Ф. Ернст записав у щоденнику: «На засідан- ні інспектури оглядав разом з архіт.[екто- ром] Андрєєвим, Мощенком і Базилевичем будинок Іпсіланті й будинки №№ 7 й 9 по вул. Січневого повстання (Микільській), на яких комгосп хоче надбудовувати верхні по- верхи (вирішили відмовити)» (арк. 102 зв.). У паперах бригади ЦК КП(б)У та київсько- го МПК з обстеження київських музе їв 29 лю- того 1932 року (К. Кушнірчук, М. Хрис товий, Н. Камінський та І. Кравченко) після критики стану антирелігійної роботи в Музейному міс- течку зазначалося: «Для забезпечення охо- рони і переведення наукової і політосвітньої роботи над пам’ятками «Софія», «Андрій», «Десятинні вали» тощо організувати в Києві державний культурно-історичний заповідник «Київський Акрополь»30. У музейних експозиціях картини, що були не співзвучні добі сталінських п’ятирічок, доводилося виносити з виставкових залів. 10 серпня 1932 року Ф. Ернст записав: «Ввечері засідання бригади по реекспози- ції. Вирішено закінчити оформлення переві- шаних двох заль і зняти релігійні твори Ге» (арк. 103 зв.). І на другий день: «Обійшли бригадою залі і намітили, що ще зробити – архів 138 зняти реліг.[ійні] твори Ге й «Христа» Рєпіна, закінчити перевіску залі» (арк. 103 зв. – 104). 10 грудня 1932 року в щоденнику заното- вано: «Вмер Г. І. Квятковський» (арк. 105 зв.). 12 грудня: «Похорон Квятковського – був у Жовтневій лікарні, тримав промову перед музеєм, прово[д]жав до Караваївської вули- ці» (арк. 105 зв.). 9 січня 1933 року: «З 10-ої до 5-ої перевозив збірку Г. І. Квятковського» (арк. 108). 4 квітня 1933 року: «О 4-ій год. [ині] експертиза в ВУАН портрету Шевченка роботи Рєпіна» (арк. 112 зв.). 28 січня 1932 року Ф. Ернст записав у що- деннику: «З 5-ої до 10-ої чистка співробітн. [иків] с.[ільсько-] г.[осподарського] музею» (арк. 92 зв.). Запис від 2 лютого: «Інспектура одержала відомости про те, що наказано негайно о 17 год. дня переносити с.[ільсько]- госп.[одарський] музей до Лаври в прим. [іщення] Музею діячів і театр.[ального] му- зею» (арк. 93). Учені, що працювали в цих музеях, були репресовані. У ті роки опини- лося в ув’язненні покоління українських гу- манітаріїв. Багато з них, кого Ф. Ернст добре знав, на волю вже не вийшли. 15 січня 1932 року було заведено спра- ву оперативного обліку на двадцять одно- го українського вченого – В. Базилевича, батька й сина Гілярових, С. Маслова, М. Новицького, В. Перетца, П. Руліна, бра- тів Яновських, Ф. Ернста та ін. Останнім у цьому списку, усупереч українській і російській абетці, значиться Ф. Ернст 31. 23 жовтня 1933 року його було заарешто- вано. Він потрапив у Біломор-Балтійський комбінат. 28 жовтня 1942 року його розстрі- ляли в Уфі. Про трагічні події тих років докладно розповіла видатний український історик Н. Полонська-Василенко. У двотомному нарисі історії Академії, що вийшов у мюн- хенському Інституті з дослідження історії та культури СССР (sic) вона виділила кіль- ка тем: «Чистка ВУАН», «Ідеологічна пере- будова ВУАН 1931 року»32. Якщо Ф. Ернст у партикулярному, при- ватному щоденнику документував злочини влади проти культури,то, значить, він писав лише для себе. Його Curriculum vitae носить дещо інший характер. Не такий щирий чи відвертий, він призначався, можливо, для іншого ока. Його життя тут відображено до- волі нерівномірно. У життєпису він харак- теризував, головним чином, період комплі- кацій, виставляючи наперед свої «плюси». Дуже точно й особливо докладно описано роки державності, де підкреслено співжит- тя з большевиками. Навпаки, про двадцяті роки, сповнені бурхливої творчості, коли він найбільше зробив у громадському житті й вийшла у світ більшість його праць, він розповів зовсім коротко. На якого читача Ф. Ернст розраховував? Немає в життєпису й деякої нейтраль- ної, але політично позитивної фактографії, що могла б у даному разі уточнити дату- вання. З 1931 року Ф. Ернст працював в Київському художньому інституті на поса- ді професора 33. У Curriculum vitae про це ні слова. Улітку 1931 року за дорученням Нарко- мосу й Всеукраїнського товариства куль- турного зв’язку із закордоном він узяв участь в організації та проведенні декади української культури в Грузії 34. Делегацію очолили заступник наркома освіти О. По- лоцький, голова комітету культурних зв’яз- ків Мазуренко, голова правління Держ- видаву Кріх, начальник «Главискус ства» А. Бенькович 35, В. Кричев ський-старший і представник Київського художнього ін- ституту Ф. Ернст. 27 червня прибув увесь склад «Березоля» на чолі з Курбасом 36. Ф. Ернст, Кричевський, Меллер, Рудяков та кілька інших осіб приїхали до Тифлісу трохи заздалегідь – 19 червня. Їм треба було провести підготовчу роботу, переду- сім з організації експозиції. Ф. Ернст керу- вав організацією виставки українського мистецтва, відкритої в академічних залах національної галереї Грузії в Тифлісі, на яку було привезено кращі експонати україн- ських музеїв 37. Про поїздку до Грузії і вза- галі про декаду у Curriculum vitae він не згадує. У 1931 році Ф. Ернста було призначе- но в музеї завідувачем Кабінету мистецтв. У Curriculum vitae про це теж не сказано. Він не міг бути осторонь таких подій та обставин. Якщо автор життєпису ще не був професором Київського художнього ін- ституту і не був завідувачем Кабінету мис- сергій білокінь. автобіографія федора ернста початку 1930-х років 139 тецтв, можна допустити, що писав він після 19 вересня 1930 року, коли його було зня- то з посади крайового інспектора, але не пізніше літа 1931 року (декада української культури у Тбілісі). Вище розповідалося про М. Зерова, про те, власне, що він робив з огляду на свій майбутній арешт. Треба дещо сказати про те, як готувались у таких випадках партійні й державні функціонери. Як і всі інші, був напоготові директор Всеукраїнського істо- ричного музею ім. Шевченка, де працював Ернст, – Андрій Костюченко 38. Активний функціонер, він склав текст своєї харак- теристики від імені колишнього секретаря Корсунського РПК Тітієвського, який знав його по роботі, як свідка. Ця характерис- тика потрапила до речових доказів у його слідчій справі: «[…] неодноразово викону- вав низку відповідальних завдань РПК на селі, виступав по завданням РПК на сесіях облсуда як представник звинувачення»39. Коли арештували самого Костюченка і пред’явили йому звинувачення, 7 лютого 1936 року він написав заяву: «Виновным в пред’явленном мне обвинении себя не признаю. Никакой контрреволюционной работы я никогда не проводил и с к. р. элементами связей не имел. Уклонов от генеральной линии партии не имел. Допущеные мной ошибки при преподава- нии в конце 1931 года из-за низкой квали- фикации, отсутствия практик[и] и отсталос- ти [от текущих политических событий] в связи с длительной командировкой на село [по делам коллективизации], я исправил с помощью парторганизации и больше не повторял их. Будучи членом партии и имея ближайшего родственника – брата мате- ри – красноармейца-большевика, расстре- лянного немецко-гайдамацкими войска- ми, я проводил борьбу против различных контрреволюционных элементов. По мате- риалам моего обследования был опеча- тан органами НКВД Херсонский музей 40. В Киеве по моим заявлениям и матери- алам обследования была чистка от клас- сово враждебных элементов всех музеев Киева, закрыты выставки музеев как на- ционалистические, одновременно пода- вал различные письменные материалы и фотографии органам НКВД, с которыми согласовывал отдельные свои действия» 41. Отакою була ця людина. В архівно-слідчій справі Костюченка зберігся документ, доволі цікавий для ха- рактеристики тодішньої суспільно-політич- ної атмосфери, що нагніталась у київських музеях: «Список основних співробітни- ків Всеукраїнського історичного музею в м. Київі, що їх було звільнено з роботи в музеї як нацдемівців, троцкистів (sic) тощо за час з 1932 р. до 16/Х – 34 р. на- казом директора т. Кос тюченка». У списку, що складався по той бік барикади, згаду- ються ті самі люди: і Ернст, і Базилевич, і Струхманчук. Мабуть, це все-таки випа- док, але й тут також двадцять одне ім’я. Невже це число було у вжитку й серед че- кістів, і номенклатурників?! Обвинувальний вирок прокоментував цей список так: «Обвиняемый КОСТЮЧЕН- КО составил обнаруженный у него при обыске фиктивный список лиц, которые якобы были уволены как националистичес- кие и троцкистские элементы, в то время, как эти лица были уволены по собствен- ному желанию и по другим причинам ад- министративного характера. Обвиняемый КОСТЮЧЕНКО признал фиктивность ука- занного списка, однако отрицает, что этот фиктивный список составлен им (л. д. 63, 129, 120–123, 131, 67–74, 51–53)»42. Український учений Ф. Ернст був зовсім інакшою людиною – із зовсім іншого табору. Але чи не писав він свій життєпис теж для свого майбутнього слідчого? Характерно, що, згадавши двох своїх учителів, Г. Пав- луцького й М. Біляшівського, він не на- звав третього – Д. Щербаківського 43, якому нещо давно перед тим присвятив велику й чулу статтю 44. Чому так вийшло? Данило Михайлович був його старшим товаришем. В історичному музеї ім. Шевченка вони пра- цювали на рівнозначних, за штатним роз- кладом, посадах і лишили кілька спільних праць, що вийшли під двома прізвищами: Данило Щербаківський та Федір Ернст. Український портрет. Виставка українсько- го портрету XVII–XX ст. – К.: Всеукр. Іст. му- зей ім. Шевченка. 1925; Д. Щербаківський, Ф. Ернст. Ще про організацію «художніх архів 140 наук» // Вісті ВУЦВК. Культура і побут. – X., 1926. – 23 травня. – № 21. – С. 2–3. Трохи раніше, 1918 року вони удвох об- стежували наслідки муравйовського об- стрілу Києва, а коли вийшла в журналі «Куранты» й окремою відбиткою Ернстова студія «Художественные сокровища Києва, пострадавшие в 1918 г.», Д. Щербаківський її прорецензував 45. Вони разом, паралель- но з представниками влади, підписали акт щодо вилучення з Музею культів та побуту мистецьких коштовностей 46, і таких спіль- них справ можна перераховувати більше. У 1929 році уже самому Ернстові довелося підготувати наступний музейний каталог, а наприкінці 1960-х, напередодні смерті, його удова Тамара Львівна докладно розповіла у спогадах про їхні стосунки, смерть Данила Михайловича й Ернстові рефлексії. Окремим виданням, накладом 250 при- мірників, з’явилася його невелика моно- графія: Федір Ернст. Портретист Гольпайн (К., 1927). Вона вийшла у складі збірни- ка «Україн ський музей» (3б. І. К., 1927. – С. 95–120: 7 вклейок. Резюме: С. 277–279). Відбитка має присвяту: «Світлій пам’яті не- забутнього Д. М. Щербаківського». А сам збірник вийшов із вказівкою на титулі: «За редакцією П. Курінного, Ф. Ернста, † Д. Щербаківського, М. Рудинського та С. Гі лярова». Загальна присвята всього видання: «Пам’яті академика М. Біляшів- ського та Д. Щербаківського присвячує цей Збірник Ре дакція». У 2007 році його репринтно перевидав збільшеним удвічі тиражем Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. Д. Щербаківського згадували у відпо- відній тональності на процесі СВУ, а його молоді колеги, що дожили до шістдесятих років, а дехто навіть до часів пізніших, роз- повідали, що архів Д. Щербаківського після його загибелі чекісти нещадно перелопа- тили. Але було б надто банально, якби Ф. Ернст писав свій життєпис лише в роз- рахунку на такого самого – свого – чекіс- та, який, умовно кажучи, над ним нависав. Чудово уявляючи джерельну базу до історії свого власного життя, учений подумав і про майбутніх дослідників, про нас. Тому текст цієї його автобіографії має багато нюансів, яких тепер нізвідки взяти, й такі деталі, які тепер ми так радо цитуємо. ернст федір (теодор-ріхард) Людвігович Народився [закресл.: 10 лист.] р. 1891 у м. Києві. 8-ми років з роду (р. 1900) втра- тив батька, родина моя лишилась в дуже скрутному матеріальному стані, через це я з 14-ти років віком почав самостійно за- робляти приватними лекціями. Гімназію скінчив у м. Глухові на Чернігівщині 17-ти років віком (р. 1909-го). Брав участь у рево- люційних рухах 1905/6 рр.: входив до неле- гального «Союзу учащихся», писав статті в нелегальному журналі, що видавав на- званий союз, брав участь у складанні «пе- тицій», гімназіяльному страйкові, збирав і виучував революційну літературу й прокла- мації, одвідував нелегальні мітинги й ма- совки. Протягом мого перебування в гімна- зії у мене було тричі переведено поліцією трус – останній 1908 року з розпорядження жандармерії, при чім взято всю [закресл.: нелегаль] літературу, комплект журналу, в якому я брав участь, чернетки статтів і чималу збірку прокламацій. Матеріяли ці поступили до Чернігівської жандармерії й частково, наскільки я чув, збереглися досі в чернігівському Окрарху. Не дивлячись на переслідування гімна- зіяльного «начальства», скінчив середню освіту р. 1909 й поїхав за кордон, де по- ступив до Берлінського університету на фі- лософський факультет (історичний відділ). Слухаючи лекції й шляхом читання вже тоді став переконаним атеїстом. Цікавився ро- бітничим рухом і одвідав кілька разів збори робітників з протестом проти пруського ви- борчого права. Року 1910 вирішив поверну- тись до Росії, й в кінці р. 1910 з великими труднощами (через неможливість здобути поліцейське свідоцтво про «благонадій- ність»), поступив до Київського університе- ту, де незабаром перейшов на фах історії та теорії мистецтва. Протягом 1910–1914 років заробляв собі на життя приватними лекціями, працював в університеті, брав участь в революційних виступах студент- ства з нагоди смерти Толстого 47, смерти Сазонова 48, заборони святкувати 100-річ- сергій білокінь. автобіографія федора ернста початку 1930-х років 141 ний ювілей Шевченка (1914 р.). Ці демон- страції розганяла кінна поліція й козаки, шаблями й нагайками, при чім одного разу коло міської опери мене пом’яв кінь. З по- чатком імперіялістичної війни мене як гро- мадянина Німеччини 7 серпня 1914 р. було заарештовано й посаджено спочатку до кол. «дворового» поліцейського участку, де заарештовані тримались в жахливих умо- вах і неймовірній тісноті, а 23 серпня того ж року вислано з Києва етапом у вагоні для каторжників, за залізними гратами, спочатку до Оренбурга, потім до Челябинська, а далі за кілька сотен верстов за Челябинськом, де жив в жахливих умовах, особливо 1915/16 рік – у землянках, голодував, пра- цював навіть поденщиком на молотьбі, за- знавав утисків від поліції й жандармів (з на- казу оренбурзького губернатора посилався етапом до Челябинського, щоб відсидіти три дні за легке порушення поліцейських правил). Після лютневої революції вияви- лось, що справу про моє при[й]няття до російського підданства (яку я порушив ще р. 1913-го) наприкінці 1914 р. розв’язано позитивно, але її приховував один з чинов- ників київського губернатора, сподіваючись на хабаря. В квітні м.[ісяці] 1917 р. мене там же в Сибіру (село Куртамиш Челяб.[ин- ського] пов.[іту]) було приведено до прися- ги (текст присяги довелося скласти самому, бо тексту цивільної присяги тоді ще не було вироблено). 12 квітня 1917 р. я повернувся до Києва після майже 3-річного заслання, яке залишило глибокий і тяжкий слід в моїй душі, переповнило ненавистю до царату і всього старого ладу. Сім’я моя, в тім чис- лі й стара мати, теж вся була вислана з Києва й повернулась лише восени 1917 р. Першого часу після повернення я відновив свої права як студент Київського універси- тету (звідки мене виключили як підданого Німеччини) й складав останні іспити, які й закінчив навесні 1918 року, після чого при- ступив до складання іспитів державних, які склав навесні р. 1919, після чого, влітку 1919 року (вже за радянської влади), був залишений при університеті для підготов- лення до професури. Довге перебування в Сибіру й вимушена перерва в освіті й науковій роботі виклика- ли в мені особливу жагу – віддатися цілком науці. Перші мої наукові роботи були надру- ковані ще 1913 й 1914 рр. й присвячені були пам’яткам мистецтва м. Києва й околиці. Українським мистецтвом я зацікавився під впливом проф. Павлуцького 49, при катедрі якого я працював у 1911–14 рр. і тоді ж напи- сав велику роботу про київську архітектуру ХVІІ–ХVІІІ століть, премійовану Київським університетом в січні м.[ісяці] 1914 р. золо- тою медалею. Роботою цією зацікавився київський Міський музей (нині Всеукр.[аїн- ський] історичн.[ий ім. Т. Шевченка]), мате- ріялами якого я користувався в процесі ро- боти, й приступив було до її видрукування в запроектованому журналі «Известия отде- ла старого Киева при Киевск.[ом] Городск. [ом] Музее», але через початок імперіяліс- тичної війни це видання не здійснилось. Після повернення до Києва я тільки й мріяв про продовження перерваної наукової ро- боти. Дуже гостро стало для мене питання матеріяльного існування, тим більше що до- рожнеча весь час зростала. В цей момент до мене звернувся проф. Павлуцький, при катедрі якого я працював в університеті, з пропозицією поступити на державну служ- бу на посаду «помішника діловода» відділу плястичного мистецтва при «Генеральному секретарстві освіти», яке тоді вже існувало за Центральної ради. На цю посаду я по- ступив, наскільки пригадую, 1-го або 10-го грудня 1917 р. Якоїсь серйозної роботи там не провадилось, сам Павлуцький не знав гаразд, куди скерувати працю відділу, сам приходив на кілька хвилин, а решту часу співробітники відділу нудьгували. Апарат відділу залишився в такому ж таки складі і за першого перебування Радянської влади у Києві (січень–лютий 1918 р.), коли на чолі [в] нар.[одному] секретарстві освіти УРСР став т. Затонський, і під час німецької оку- пації 1918 р. – за Центр.[альної] ради й гетьманства 50. При відділі час від часу збиралась рада з художників та архітектів, завдяки чому я познайомився з цілою низкою київських ху- дожників. Після вигнання гетьмана, в грудні м.[ісяці] 1918 року мене запросив до «від- ділу охорони пам’яток старовини й мисте- цтва» М. Ф. Біляшівський 51, який цим відді- архів 142 лом керував з самого його заснування, на посаду «фахівця», яка й оплачувалась кра- ще, й зацікавила мене більш науковою ро- ботою з фаху, порівнюючи з попередньою чисто канцелярською роботою. Незабаром після цього, в січні м.[ісяці] 1919 р. до Києва удруге прийшла Радянська влада. Невеличкий «відділ охор[они] пам[‘яток] старовини» розгорнувся тепер на велику установу «Всеукр.[аїнський] комітет охо- рони пам’яток старовини й мистецтва» (ВУКОПМИС), з великою кількістю «вче- них інструкторів», одним з яких було при- значено й мене. Робота наша полягала в тому, що ми обходили будинки й приватні помешкання, де були колекції з пам’яток старовини, брали їх, на підставі відповід- ного декрету Раднаркому РСФСР, на облік і в разі небезпеки або одвертого грабіжни- цтва перевозили до найближчого музею – найбільше до І Держ.[авного] музею (нині Всеукр.[аїнський] історичний 52). В цей час мною особисто було взято на облік або вря- товано від знищення дуже багато пам’яток культури, які великою мірою збагатили наші музеї. Одночасно з цим за цього другого пе- ребування Радянської влади в Києві я роз- горнув роботу в багатьох інших напрямках: 1) закінчив складання державних іспитів при університеті й був залишений при уні- верситеті для підготовлення до професури (липень м.[ісяць] 1919 р.); 2) в лютому чи березні місяці 1919 р. мене обрали на по- саду редактора відділу мистецтв Комісії по складанню біографічного словника діячів України при ВУАН, відколи я й почав працю- вати над складанням словника українських художників (працюю в цій царині вже майже 12 років і зібрав величезний науковий мате- ріял – понад 4 000 імен); 3) в архітектурному відділі ВУКОПМИС’у я провадив регістра- цію пам’яток старовини (старовинних буді- вель м. Києва), які й взято відтоді на облік, й переведено невеликі замальовки; 4) 22 лю- того 1919 р. мене було обрано завідувачем бібліотекою й музеєм при кол. Українській Академії мистецтв (нині Київський худож- ній інститут), на якій посаді я пробув понад 6 років (до травня 1925 р.), зібравши за цей час, абсолютно без будь-яких коштів, ве- лику бібліотеку з питань мистецтва й окре- мий музей (нині розділені між Київ.[ським] художнім інститутом і Будівельним інсти- тутом); 5) був секретарем бібліотечного відділу при Управлінні театрів Київ.[ської] ради роб.[ітничих] депутатів; 6) був секре- тарем секції мистецтв Укр.[аїнського] наук. [ового] т-[оварист]ва (з 30.V.1919 р.); 7) ви- ступав з лекціями й доповідями на З’їзді діячів плястичного мистецтва, «Товаристві студіювання мистецтва»53, «Істор.[ичному] т-[оварист]ві Нестора-літописця» т. і. Всю цю роботу перервав прихід денікінців. Я ли- шився тільки стипендіятом при університеті (але без утримання) й продовжував заві- дувати бібліотекою й музеєм Україн.[ської] Академії мистецтва, але саме існування цієї установи було поставлено під загрозу, її позбавили прав державної установи й не давали жодної грошової підтримки. Я за час денікінщини буквально голодував, один час був раптом заарештований на вулиці під час облави на «дезертирів». Мене теж обвинуватили в дезертирстві і з великим натовпом людей (чоловіків із 600) одвели до луцьких касарень, звідки я з великими труднощами через 3 дні звільнився, довів- ши, що яко професорський стипендіят при університеті маю відстрочку до 30-річного віку (тобто до 1921 року). Коли почалась евакуація денікінців, голо- ва радянського ВУКОПМИС’у т. Вольський, який жив у підпіллю, ще до вступу Червоної Армії вже скликав комітет, в тому числі й мене, й ми відновили роботу по охороні пам’яток культури. Академія наук й Ака- демія мистецтв стали знову державними установами, розпочали працю, й я знову відновив свою роботу, хоча й не так широко, як 1919 року, тому що центральні установи УСРР вже більше не повернулись до Києва; крім того, рятуючи від плюндрування біблі- отеку проф. Лук’яненка 54, я захворів (че- рез інсектив) на висипний тиф і пролежав два місяці (лютий–березень 1920 р.) в ліж- ку. З приходом поляків (травень–червень 1920 р.) робота знову занепала; я ще не зовсім одужав після тифу й голодував як ні- коли ні до, ні після того. Після виходу поля- ків я знову працював як вчений експерт губ. [ерніяльного] ком.[ітету] охор.[они] пам[‘яток] стар.[овини] і мист.[ецтва] (ГУБКОПМИС), сергій білокінь. автобіографія федора ернста початку 1930-х років 143 у ВУАН, в Академії мистецтв тощо. Влітку 1920 р. через голод був змушений ходити за 65 верстов від Києва пішки з ріжними хатніми речами для обміну на продукти. В серпні 1920 р. захворів на роботі по охо- роні пам[‘яток] культури на ішіас й проле- жав 4 місяці в ліжку (до кінця 1920 р.), після чого поновив роботу на всіх попередніх по- садах. Що до моїх громадських зв’язків протягом періоду громадянської війни, то вони охоплю- ють переважно кола робітників мистецтва (в першу чергу професори й студенти кол. Академії мистецтв – нині Художнього інсти- туту), музейних робітників, наукових робіт- ників ВУАН в царині літератури й мистецтва. Брав близьку участь в роботі «Общества исследования искусств», до складу якого входила низка моїх університетських то- варишів; оцінюючи тепер діяльність цього товариства, вважаю, що воно носило пере- важно інтелігентсько-естетствующий харак- тер; майже всі члени тримались орієнтації на російську й західньо-європейські культу- ри й цілком ігнорували потреби українсько- го національно-культурного будівництва. Питання соціологічного порядку абсолютно не обговорювались. Другим колом, з яким я часто зтикався, був т. зв. нарбутівський гурток. Художник Г. І. Нарбут в цю добу був ректором Академії мистецтв (де я працював як заві- дувач бібліотекою й музеєм). Оригінальна постать цього майстра (якого я досі висо- ко ціную як художника) захопила мене – і величезними мистецькими здібностями, і товариським та дружнім поводженням з усіма, й надзвичайно веселим характером з нахилом до чудернацтва. У Нарбута зби- рався гурт художників, дослідників мисте- цтва, історії й літератури, який групувався також навколо редакції журналу «Наше ми- нуле» й видавництва «Друкар». Оцінюючи тепер діяльність цього гурту, вважаю, що безперечно в [його] настрої було багато українського національного шовінізму (sic) [Закресл.: «Безперечно антирадянською постаттю (?)], але політичні справи ніколи в цьому гурті ролі не відігравали 55. Збірались переважно з нагоди виходу кожного ново- го числа журналу «Наше минуле» (вийшло 4 числа), а також з нагоди іменин чи дня на- родження Нарбута й його дружини – всьо- го, певно, разів 6–7, при чім розважалися співом та музикою (до товариства запро- шувались і артисти), танками, постановка- ми ріжних пародій, шарад тощо. Дальша моя робота, в зв’язку з заспо- коєнням країни й переходом Радвлади до мирного будівництва, протікала під знаком заглибленої наукової роботи в царині іс- торії українського мистецтва й музейного будівництва. До 1925 року я працював в Художнім інституті як завідувач бібліоте- кою й музеєм і зібрав там досить цінну збірку книжок та речей. Року 1923 мене було обрано на завідувача художнім відді- лом Всеукр [аїнського] історичного музею ім. Шевченка. До мене цієї посади не іс- нувало; збірки худ.[ожнього] відділу до ре- волюції ледве налічували 200–300 нуме- рів гравюр, рисунків та картин. За перших років революції утворився т. зв. Фонд, який складався з нагромаджених попід стелю в хаотичному безладді речей. Їх почали тепер помалу, спільними зусиллями, роз- бирати (не дивлячись на жахливі умови – музей уперше почав опалюватись лише починаючи з зими 1924/5 року). Твори малярства, які входили до компетенції худ [ожнього] відділу, я сортував на росій- ські й західньо-європейські й передавав до Картинної галерії (що утворилась значною мірою з цього фонду) та до Музею мис- тецтв ВУАН, а твори українських художни- ків заносив до інвентарю відділу (інвентар було мною заведено уперше). За час моєї роботи я збільшив свій відділ приблизно в 15–20 разів (він тепер налічує близько 5 ½ тисяч експонатів), утворив найбагатшу й єдину в СРСР систематичну збірку укра- їнського малярства, зайняв з нею весь верхній поверх музею, влаштував близько 10 виставок (тобто в два рази більше, ніж всі інші відділи, взяті вкупі), видрукував з метою популяризації музею та його збі- рок багато книжок та статтів, присвячених експонатам відділу. Майже всі видання музею після революції – є видання худож- нього відділу. Історію цієї роботи (до кінця 1929 р.) я розповів в передмові до видан- ня «Каталогу виставки укр.[аїнського] ма- архів 144 лярства ХVІІ–ХХ століть», видрукованім мною наприкінці 1929 р. Нині худ.[ожній] відділ, хоча й має ще багато недоліків, але зате найбільш упорядкований відділ музею, найбільш завдячує революції свій розвиток і найбільш активний, порівнюючи з іншими відділами. В штаті відділу – тіль- ки двоє людей – завідувач і лаборантка [Аделаїда Артюхова]. Вся технічна робота також припадає на мене – самому дово- диться часто тягати картини, працювати з молотком, сокирою й ганчіркою. Інша моя праця протікає по ВУАН, де я досі працюю (з 1919 р.) над складанням словника українських художників (без- платно), як д.[ійсний] член Всеукраїнського археологічного комітету ВУАН (теж без- платно), Софійської комісії (теж); у 1926– 1930 рр. був київським краєвим інспек- тором по охороні пам’яток культури при Н.К.О. УСРР; досі працюю як член паритет- ної комісії по обміну культурними цінностя- ми між РСФСР й УСРР (призначення від ВУЦВК); з 1922 до 1930 р. працював при наук.-досл. катедрі мистецтвознавства як дійсний член й керував підготованням ас- пірантів (весь час безплатно). Викладав історію укр.[аїнського] мистецтва в 1923– 1924 рр. в художній школі й 1922–1924 рр. в Археологічнім інституті, у 1924 р. історію мистецтв у вищій військовій школі. Пра- цював як член реставраційної комісії в Лаврському держ[авному] заповіднику, входив до складу орг[анізаційної] комісії по утворенню Київської картинної галерії, комітету Музею мистецтв ВУАН, підготов- чого комітету до Всеукр.[аїнського] музей- ного з’їзду, до ріжних виставкомів, жюрі, Всеукраїнського Шевченківського комітету, комітету по упорядкуванню Шевченкової могили, комітету по збудуванню пам’ятника Шевченкові у Харкові (під головуванням т. Г. І. Петровського), читав багато прилюд- них лекцій, проводив сотні екскурсій, попу- ляризував та пропагував досягнення нашо- го мистецтва не тільки в наукових роботах, але й на сторінках радянської преси, особ- ливо «Пролетарської правди», в москов- ських «Известиях», в журналах «Червоний шлях», «Життя й революція» т. і. Національні архівні фонди рукописів та фоноза- писів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Рильського НАН України (далі – НАФРФ ІМФЕ), ф. 13–1, од. зб. 2, арк. 11–13. 1 Білокінь С. В обороні української спадщини: Історик мистецтва Федір Ернст. – К., 2006. 2 Зеров М. Sonnetarium. – Берхтесґаден, 1948 (пор.: Зеров М. Corollarium: Збірка літературної спад- щини. – Мюнхен, 1958). 3 Зеров М. Вибране. – К., 1966. – С. 497. 4 Пор.: Білокінь С. Соціальна революція в СРСР і пам’ятки Золотоверхого Києва // Пам’ятки України. – 2004. – Чис. 2 (143). – С. 96–106; Його ж. Нові сту- дії з історії большевизму. – К., 2007; Його ж. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. – Луцьк, 2006. – С. 199–272. 5 Життя й революція. – 1933. – Кн. VIII–IX. – С. 72. 6 Білокінь С. В обороні української спадщини. – С. 102. 7 НАФРФ ІМФЕ, ф. 13–1, од. зб. 2, арк. 19–19 зв. 8 НАФРФ ІМФЕ, ф. 13–1. од. зб. 2, арк. 13; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. – К., 1995. – Ч. 2. – С. 21. (пор.: Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937– 1938 роках. – К., 2003. – Т. 1. – С. 91–92). 9 Ернст Ф. Охорона пам’яток культури: 1919–1920 роки: Щоденник / Вступне слово, публікація і примітки С. Побожія // Пам’ятки України. – 1993. – Чис. 1–6. – С. 130–136. 10 Опубліковано його вже двічі: Білокінь С. Щоден- ник Федора Ернста про боротьбу довкола україн- ської культурної спадщини в 1920–1930-х роках: Публікація текстів // Пам’ять століть. – 2005. – Травень–серпень. – № 3–4 (54–55). – С. 61–137; Нестуля О. О., Верезомська С. Ж. Федір Людвігович Ернст і його щоденник «Художній відділ» 1925– 1933 рр. – Полтава, 2008. 11 Білокінь С. Щоденник Федора Ернста про діяль- ність Ґосторґу та пограбування українських музеїв // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. – К., 2002. – Чис. 8–9. – Ч. 2.– С. 35–53. 12 Музейниця Любина Памфилівна Терещенко (діво- че прізв. Гвоздь; Гвоздівна), що вийшла на еміграцію, у спогадах писала: «В Історичному музеї забрали на- віть стіл гетьмана Кирила Розумовського» (див.:Тере щенко Л. Згадуючи минуле... // Віра. – Livingstone, NJ, 2002. – Липень–вересень. – Чис. 3 (107). – С. 9). 13 Див.: Курінний П. П. Історія археологічного знан ня про Україну. – Мюнхен, 1970. – С. 56. 14 Білокінь С. В обороні української спадщини. – С. 289–290, 299. 15 Історія Національної академії наук України, 1929– 1933: Документи і матеріали. – К., 1998. – С. 425. 16 ГеккенбергСтрухманчук Н. Мій біль непога- мовний // Художник Яків Струхманчук – жертва ста- лінського терору: Публіцистика. – К., 1997. – С. 48. 17 Нестуля О. О. Доля церковної старовини в Україні. – Ч. 2. – С. 21. 18 Там само. – С. 149. 19 Там само. 20 Там само. – С. 21. 21 Білокінь С. Двадцяті роки в житті і діяльності С. Таранушенка // С. А.Таранушенко та проблеми ви- вчення мистецтва Слобожан щини XVIII–XIX століть: Тези доповідей та повідомлень науко во-теоретичної сергій білокінь. автобіографія федора ернста початку 1930-х років 149 конференції, присвяченої 100-річчю від дня наро- дження Стефана Андрійовича Таранушенка (1889– 1976). – Суми, 1989. – С. 8. 22 Семенів М. М. Професор С. С. Дло жевський // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. – 1930. – Ч. 4. – С. 85–90. 23 Бурко (Бурко-Корецький) Д. Українська Авто- кефальна Православна Церква – вічне джерело жит- тя. – Саут-Бавнд-Брук, 1988. – С. 150–151. 24 До збудування пам’ятника Шевченкові в Київі [Добірка «З літературного життя УСРР»] // Літературна газета. – 1928. – 25 березня. – № 6 (24). – С. 6. 25 Білокінь С. Масовий терор і голодомори як вті- лення протиєвгенічної політики більшовиків // Голод- геноцид 1933 року в Україні: Історико-політо логічний аналіз соціально-демографічних та морально-психо- ло гічних наслідків: Міжнародна науково-теоретична конференція. Київ, 28 листопада 1998 р.: Матеріали. – К., – 2000. – С. 63–83; Його ж. Особли вості соціальної політики тоталітарного радянського режиму в контек- сті євгеніки // Голод 1932–1933 років в Україні: причи- ни та наслідки. – К., 2003. – С. 575–587, 593–597. 26 ЦДАВО України, ф. 1, оп. 7. № 197, арк. 182–184; ф. 166, оп. 9, № 1499, арк. 11, 105; Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. – Ч. 2. – С. 87. 27 НАФРФ ІМФЕ, ф. 13–1, од. зб. 2, арк. 19. 28 Білокінь С. Про видання, заборонені на стадії верстки, або тиражі яких було знищено, 1920–1941 // До джерел: Збірник наукових праць на пошану Олега Купчинського з нагоди його 70-річчя. – К.; Л., 2004. – Т. ІІ. – С. 554–602 [132 примітки]. 29 Поветкина Л. Как согнать с крыши нежданного «Карлсона»? // Сегодня. – 2002. – 26 февраля. – С. 5. 30 Нові дослідження давніх пам’яток Києва: Мате- ріали наук. конф. Нац. заповідника «Софія Київська», 22–23 листопада 2001 р. – К., 2003. – С. 24. 31 ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, № 57013 ФП/кор. 1388, арк. 169–170. 32 Полонська-Василенко Н. Д. Українська Академія Наук: Нарис історії. – Ч. ІІ: 1931–1941. – Мюнхен, 1958. 33 НАФРФ ІМФЕ, ф. 13–1, од. зб. 2, арк. 24 зв. 34 Там само, арк. 19 зв. 35 Бенькович Аркадій Грігор’євич. Функціонер, член ВКП(б). Призначений першим ректором ново- го Українського художнього інституту, створеного в Києві у зв’язку з переїздом столиці, закриттям Харківського, Київського та Одеського художніх ін- ститутів та арештом І. Врони (див.: Портнов Г. Ф. Г. Кричевський // Нотатки з мистец тва. – Філадельфія, 1979. – Чис. 19. – С. 22–23). Згодом – начальник від- ділу образотворчого мистецтва Управління у спра- вах мистецтва при РНК УСРР. Репресований (див.: ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, № 43397 ФП / кор. 616; Ювілейна виставка творів художників УРСР, 1917– 1937: Каталог. [К.], [1937]. – С. 10). 36 Бухникашвили Г. Декадник украинской культу ры // На рубеже Востока. – 1931. – № 7–8. – С. 20–27. 37 Димний М. Україна гостем у Грузії. Місячник української культури. – [Х., 1932]. – С. 83. Пор.: Со кол В. Выставка украинского искусства // На рубеже Востока. – 1931. – № 7–8. – С. 28–30; Баканідзе О. Скріплена мудрістю ленінського вчення // Літературна Україна. – 1972. – 21 липня. – № 58 (2961). – С. 2. 38 Костюченко Андрій Максимович (17.X 1902, с. Бі леньке Сталінського району Запорізької міськ- ради – ?). Член партії (1926). У квітні 1932 очо- лив Всеукраїнський історичний музей. Звільнений 5.XI.1934 р. за наказом А. Хвилі. Арештований 3.XI.1935. Окрема нарада при НКВД СРСР від 16.III.1936 р. дала йому мінімальний строк – 3 роки ИТЛ. Костюченків арешт, хоч це й парадоксально, поставив його в одну шерегу з тими, кого він переслі- дував. З періодики читачі довідалися, що «саме тут [у музеях. – С. Б.] “працювали” такі представники оска- женілого фашизму, як Щербаківський, Таранушенко, Ернст, Жолтовський, Артюхова, Костюченко, Багрій та ін., під “керівництвом” досвідчених, витончених зрадників революції троцькістів Кілерога, Гуревича, Ашрафяна» (див.: Калениченко Л. Державний укра- їнський музей // Соціалістичний Київ. – 1937. – № 5. – С. 17). – Дж.: Білокінь С. Музей України. (Збірка П. Потоцького): Дослідження, матеріали. – К., 2006. – С. 233– 236. 39 ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1, № 33050 ФП / кор. 285, арк. 5. 40 Пор.: Шамша П. Справа ворожих рук // Над- дніпрянська правда. – Херсон, 1937. – 17 грудня. – № 288 (2938). – С. 2. – Шп. 1. 41 ЦДАГО України, ф. 263, оп. 1. № 33050 ФП / кор. 285, арк. 61 зв. 42 Там само, арк. 125. 43 Білокінь С. Українські музейники 1920-х років: [Автори збірника] // Український музей. Зб. 1. Репринтне перевидання [книжки] 1927 року. – К., 2007. – С. 14–15 останньої пагінації; Ходак І. Науково-організаційна ді- яльність Данила Щербаківського // Студії мистецтво- знавчі. – 2008. – Чис. 1. – С. 85–101. 44 Ернст Ф. Данило Михайлович Щербаківський: Пам’яти дослідника // Бібліологічні вісті. – 1928. – № 1 (18). – С. 127–136, іл. Ще одну, просвітниць- кого характеру, він надрукував у газеті: Ернст Ф. Подвижник музейної справи: Пам’яті пе редчасно загиб лого Д. М. Щербаківського // Пролетарська правда. – 1927. – 9 червня. – № 128 (1741). – С. 6. 45 Наше минуле. – К., 1918. – Вересень–жовтень. – Чис. 2. – С. 228–229. 46 Старожитності. – 1995. – Чис. 3–4 (70–71). – С. 19. 47 Толстой Лєв Ніколаєвич, рос. письменник, граф. Див.: Лавров П. А. Толстовские дни в Киевском уни- верситете в 1910–12 гг. // Труды Тбилисского гос. уни- верситета им. Сталина. – 1939. – Т. 10. – С. 137–143. 48 Созонов (Сазонов) Єгор Сєргєєвич (26 травня 1879, с. П’єтровськоє Уржумськ. пов. Вятськ. губ. – 27 лист. 1910, Горний Зєрентуй, тепер Читинської обл., Росія), есер, терорист. Виконав партійне доручення – убити міністра внутрішніх справ В. К. Плєве (1904). Одержав вирок – безстрокові каторжні роботи, які відбував на Нерчинській каторзі. Протестуючи проти тілесного покарання, прийняв отруту. 49 Павлуцький Григорій Григорович (19 січня 1861, Київ – 15 березня 1924, там само), мистецтвознавець. З 1897 професор Університетуту Св. Володимира. Займався античним мистецтвом та архітектурою, згодом українською архітектурою. – Тв.: Історія укра- їнського орнаменту / Попередні завваги В. Ханка // Образотворче мистецтво. – 1992. – Чис. 4. – С. 17– 18. – Дж.: Книга. – Відень; К., 1921. – [Т.] І. – Грудень. – С. 38; Эрнст Ф. Григорий Григорьевич Павлуцкий // Среди коллекционеров. – М., МСМХХІV. – Май– июнь. – № 5–6. – С. 58–59; Пучков А. Материалы к биографии Г. Г. Павлуцкого // Теорія та історія архі тектури і містобудування. – К., 1998. – Вип. 2. – архів 150 С. 168–179; Маньковська Р. В. Музейництво в Украї- ні. – К., 2000. – С. 16, 31, 32; Історичний факультет Київ сько го національного університету імені Тараса Шев чен ка. – К., 2004. – С. 269; Сторчай О. З істо- рії мистецтвознавчої та викладацької діяльності Григорія Павлуцького // Студії мистецтвознавчі. – Чис. 1 (5). – 2004. – С. 58–70. 50 Хроніку політичних подій тих місяців і років мож- на простежити за працею: Українська революція і державність, 1917–1920 рр. / Панова А. Л. та ін. – К., 2001. 51 Див.: Білокінь С. Українські музейники 1920-х ро- ків. – С. 1–2 останньої пагінації. 52 Нині Національний художній музей України. 53 [Ернст Федір.] Товариство студіювання мис- тецтв (Общество исследования искусств) в Київі // Наше минуле. – 1918. – Листопад–грудень. – № 3. – С. 139–140 (Автор визначається за НАФРФ ІМФЕ, ф. 13–1, од. зб. 6, арк. 2). За рекомендацією академі- ка АН СРСР Михайла Павловича Алексєєва 24 лис- топада 1972 року я звернувся до вихованця київ- ської гімназії В. П. Науменка Андрія Миколайовича Грабаря. Б. Н. Лосський, а він знав його особисто, назвав Грабаря одним з найвидатніших представни- ків російської еміграції: «Если говорить о вкладе рус- ской ученой эмиграции во всеобщую культуру, ему как византологу следует отвести место у вершины шкалы ценностей наряду с такими ее представите- лями, как археолог Михаил Ростовцев или социо- лог Питирим Сорокин». Грабар жив у Парижі й на- писав мені два докладні мемуарні листи, зокрема в одному з них таке: «Моим старшим товарищем там [в Петербургском университете] был Шероцкий. Но с 1917 года я жил снова в Киеве, как и тот же Шероцкий. В Киеве мы быстро вошли в круг молоде- жи, интересовавшейся искусством и особенно киев- ской стариной. Мы основали то «Общество иссле- дования искусств», которое Вам известно. Это был в сущности маленький кружок, но объединявший людей образованных и стремившихся к серьезному знанию. Собрания это[го] кружка происходили в квар- тирах участников. В них участвовали и Ф. Л. Эрнст, и Зуммер [обидва були згодом репресовані, і Ернст жи- вий не вийшов. – С .Б.]. Эрнст представлял науку о киевских памятниках времен барокко, и мы уважали его знание и преданность этой специальности. Мне кажется, что у него она была связана с любовью к украинскому прошлому вообще». 54 Лук’яненко Олександр Митрофанович (10/22 липня 1879, Київ – 20 серпня 1974, Ялта), славіст, педагог. Закінчив Університет св. Володимира (1903), працював у ньому 1907–1920 (приват-доцент, 1911– 1912 зав. кафедри слов’ян. філології, 1912–1920 професор цієї кафедри та кафедри порівняльного мовознавства). 1920–1928 викладав у Таврійському університеті. 1934–1973 працював у Саратовському педагогічному інституті, згодом – університеті. 55 У цьому місці бачимо сліди внутрішньої бороть- би. Видно, що на догоду майбутньому читачеві рука вже розмахнулася писати щось малопристойне, але автор її відразу й зупинив. Задовго до початку арештів, 1926 року, Федір Людвігович почував себе інакше – вільною людиною. Тоді він писав про нар- бутівський гурток зовсім інше, дуже докладно і з ціл- ковитою симпатією. Див.: Ернст Ф. Георгій Нарбут. Життя й творчість // Георгій Нарбут: Посмертна ви- ставка творів. [Каталог] – [К.], 1926. – С. 11–86. Пор. також: Білокінь С. Сторінками загиблого «Діаріуша» // Пам’ятки України. – 1998. – Чис. 1 (118). – С. 30– 57, іл. During his short lifetime an outstanding Ukrainian art historian Fedir Ernst (1891–1942) wrote a few autobiographies. One of them is the most quoted as it is the most interesting and the most factful. This biography was written between September 19, 1930 and summer, 1931. As the scholar was imprisoned on October 23, 1933 this biography is a review of his activity of the Ukrainian era. Taking into consideration the plots included and avoided this document is suggested to have appeared before his imprisonment and was made for his future reader – his investigator. The autobiography was compared with another document of that period. Preparing himself for be- ing imprisoned Ernst’s chief Andriy Khostyuchenko, a director of Taras Shevchenko All-Ukrainian Historical Museum, made a List of the main work- ers of All-Ukrainian Historical Museum in Kyiv who were discharged as Trotskyists during 1932 – October, 1934 at the order of Khostyuchenko. Ernst was mentioned in this List as well. Khostyuchenko was discharged on November 5, 1934 and impris- oned on November 3, 1935. The List was kept in his archival and investigative cases. The author focused on mental state of the rep- resentatives of the Ukrainian intеllectuals who lived in the totalitarian state and got used to see each other on the opposite sides of the fence till found themselves in the role of future prisoners. So the author told briefly about his actions in the expectation of imprisonment (arrested at the end of April, 1935). Mykhola Zerov copied his poetry, notably sonnets, to give them to his friends for saving. Later, in 1966, his copies were published among The Selected Works. Mykhaylo Orest and Vasyl Chaplenko published many Zerov’s works as well. So we have an addition to autobiography of Fedir Ernst as well as to the biographies of individu- als and social history of Kyiv scholar corporation. Summary
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-27593
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	1728–6875
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-02T00:40:18Z
publishDate	2009
publisher	Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
record_format	dspace
spelling	Білокінь, С. 2011-10-09T17:21:50Z 2011-10-09T17:21:50Z 2009 Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років / С. Білокінь // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 1(25). — С. 135-150. — Бібліогр.: 55 назв. — укр. 1728–6875 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27593 75.03 ЕРНСТ "19" During his short lifetime an outstanding Ukrainian art historian Fedir Ernst (1891–1942) wrote a few autobiographies. One of them is the most quoted as it is the most interesting and the most factful. This biography was written between September 19, 1930 and summer, 1931. As the scholar was imprisoned on October 23, 1933 this biography is a review of his activity of the Ukrainian era. Taking into consideration the plots included and avoided this document is suggested to have appeared before his imprisonment and was made for his future reader – his investigator. The autobiography was compared with another document of that period. Preparing himself for being imprisoned Ernst’s chief Andriy Khostyuchenko, a director of Taras Shevchenko All-Ukrainian Historical Museum, made a List of the main workers of All-Ukrainian Historical Museum in Kyiv who were discharged as Trotskyists during 1932 – October, 1934 at the order of Khostyuchenko. Ernst was mentioned in this List as well. Khostyuchenko was discharged on November 5, 1934 and imprisoned on November 3, 1935. The List was kept in his archival and investigative cases. The author focused on mental state of the representatives of the Ukrainian intеllectuals who lived in the totalitarian state and got used to see each other on the opposite sides of the fence till found themselves in the role of future prisoners. So the author told briefly about his actions in the expectation of imprisonment (arrested at the end of April, 1935). Mykhola Zerov copied his poetry, notably sonnets, to give them to his friends for saving. Later, in 1966, his copies were published among The Selected Works. Mykhaylo Orest and Vasyl Chaplenko published many Zerov’s works as well. So we have an addition to autobiography of Fedir Ernst as well as to the biographies of individuals and social history of Kyiv scholar corporation. uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Студії мистецтвознавчі Архів Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років Fedir Ernst’s Autobiography of the Early 1930s Article published earlier
spellingShingle	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років Білокінь, С. Архів
title	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років
title_alt	Fedir Ernst’s Autobiography of the Early 1930s
title_full	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років
title_fullStr	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років
title_full_unstemmed	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років
title_short	Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років
title_sort	автобіографія федора ернста початку 1930-х років
topic	Архів
topic_facet	Архів
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27593
work_keys_str_mv	AT bílokínʹs avtobíografíâfedoraernstapočatku1930hrokív AT bílokínʹs fedirernstsautobiographyoftheearly1930s

Автобіографія Федора Ернста початку 1930-х років

Репозитарії

Схожі ресурси