«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика?
Рецензія на монографію: К. Черемський. «Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури». – Харків. АТОС. – 2008. – 248 с.
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Студії мистецтвознавчі |
|---|---|
| Дата: | 2009 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Ukrainian |
| Опубліковано: |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України
2009
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27615 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | «Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? / М. Хай // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 2(26). — С. 123-126. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-27615 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Хай, М. 2011-10-09T20:50:50Z 2011-10-09T20:50:50Z 2009 «Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? / М. Хай // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 2(26). — С. 123-126. — укр. 1728–6875 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27615 Рецензія на монографію: К. Черемський. «Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури». – Харків. АТОС. – 2008. – 248 с. uk Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України Студії мистецтвознавчі Огляди. Рецензії «Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? "Spivotstvo": a Scientific Concept or a Verbal "Tightrope Walking"? Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? |
| spellingShingle |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? Хай, М. Огляди. Рецензії |
| title_short |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? |
| title_full |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? |
| title_fullStr |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? |
| title_full_unstemmed |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? |
| title_sort |
«співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? |
| author |
Хай, М. |
| author_facet |
Хай, М. |
| topic |
Огляди. Рецензії |
| topic_facet |
Огляди. Рецензії |
| publishDate |
2009 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Студії мистецтвознавчі |
| publisher |
Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології iм. М.Т. Рильського НАН України |
| format |
Article |
| title_alt |
"Spivotstvo": a Scientific Concept or a Verbal "Tightrope Walking"? |
| description |
Рецензія на монографію: К. Черемський. «Традиційне співоцтво. Українські співці-музиканти в контексті світової культури». – Харків. АТОС. – 2008. – 248 с.
|
| issn |
1728–6875 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27615 |
| citation_txt |
«Співоцтво»: науковий термін чи вербальна еквілібристика? / М. Хай // Студії мистецтвознавчі. — К.: ІМФЕ НАН України, 2009. — № 2(26). — С. 123-126. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT haim spívoctvonaukoviitermínčiverbalʹnaekvílíbristika AT haim spivotstvoascientificconceptoraverbaltightropewalking |
| first_indexed |
2025-11-26T12:20:56Z |
| last_indexed |
2025-11-26T12:20:56Z |
| _version_ |
1850623699155156992 |
| fulltext |
123
«СПІВОЦТВО»: нАУКОВий ТеРМІн
Чи ВеРБАЛьнА еКВІЛІБРиСТиКА?
Михайло Хай
Питання творення, розвитку й застосування
наукової термінології в етномузикологічній дум-
ці України давно вже набрало актуальності й,
сказати б, драматичного відтінку. Відома пере-
сторога К. Квітки з приводу того, що термін під-
лягає заміні лише тоді, як він остаточно вичер-
пав свій понятійний ресурс, схоже, не береться
до уваги надто наполегливими любителями
нової термінотворчості. Свого часу мені вже до-
водилося застерігати подібні патологічні прояви
«термінологічного нетримання» у львівських ет-
номузикологів. Цого разу небезпека надійшла
з протилежного боку України – Харкова. Але
якщо у першому випадку з «червоно-руськими
землями», «перед-, серед- і постладканками»,
«Надгориннями» і «Підгорганнями» ще якось
можна змиритися, оскільки вони мають під со-
бою певну історико-територіальну та структур-
ну основу, то в другому – суто етимологічно-
му – бодай якесь логічне пояснення віднайти
направду важко. Але про все по порядку…
Насамперед це стосується зовсім не зу-
мілого, граматично й стилістично недолу-
гого терміну «співоцтво» на означення за-
гальновживаних «кобзарство», «кобзарсько-
лірницька чи епічна традиція», «старцівство»
тощо, що ліг в основу кандидатської дисертації
К. Черемського «Генеза й розвиток традиційних
форм українського співоцтва». – Харків, 2005,
яка згодом була видана у формі монографії
під назвою «Традиційне співоцтво. Українські
співці-музиканти в контексті світової культу-
ри». – Харків, 2008. – 248 с.
Стан функціонування, еволюції і вивчен-
ня багатьох явищ традиційної культури в над-
складних умовах сучасного культурного проце-
су вимагає, з одного боку, ґрунтовного наукового
осмислення й аналізу специфіки, а з іншого, –
якнайретельнішого опрацювання критеріальної
бази як загальних дефінітивних характеристик
певного явища, так і конкретних компонентів та
параметрів їх дослідження. Українське кобзар-
ство й лірництво (в розглядуваній роботі «укра-
їнське співоцтво») як один із найхарактерніших
і воістину феноменальних виявів духовної й
національно-культурної ідентичности на всіх
стадіях свого виникнення, розвою й остаточ-
ного зникнення був в епіцентрі уваги елітарних
(князівсько-гетьманський, царський, королів-
ський і поміщицький двір, інтелігентське сере-
довище) і посполитих верств суспільства.
Катастрофічно не вистачало йому лише на-
укового, специфічно означеного й скрупульозно
аналітичного погляду на суть і проблематику
кобзарства, на його не лише філософсько-
«ТРАДиЦІйне СПІВОЦТВО. УКРАїнСьКІ
СПІВЦІ-МУЗиКАнТи В КОнТеКСТІ СВІТОВОї
КУЛьТУРи». – ХАРКІВ. – АТОС. – 2008. –248 с.
124
оГляди. реценЗІї
політичну й збелетризовану спрямованість, але
й на найхарактерніші риси й ознаки як явища
традиційної культури. Саме через «вкрай не-
достатню розробленість специфічних і мало-
вивчених аспектів кобзарства як фолькльорної
традиції … у громадській думці сформувались
хибні стереотипні уявлення, що не відповіда-
ють дійсності» (Дис. – С. 5). Одні з них надміру
акцентували на епічності, інші на старцівстві,
ще інші на сліпецтві чи козацькій романтиці.
К. Черемський, схоже, узявся помирити всіх
уведенням до наукового обігу «суперунівер-
сального» терміну «інтегральне співоцтво»,
спираючись на відому термінологічну парадиг-
му: homo sapiens – homo ludens – homo cantens
і т. п. (Рец. пр. – С. 14). Проте ні авторитет цієї
модної тепер теоретичної схеми, ні апелювання
до не менш відомої теорії Ч. Дарвіна (Рец. пр. –
С. 16), не допомогли автору утвердити обсто-
юваний ним термін як «суперуніверсальний».
По-перше, тому, що незважаючи на «всеосяж-
ність» його семантичного потрактування, поза
межами розгляду опинилися і співці-носії інди-
відуальної співацької/співецької [але категорич-
но, не «співоцької»!! – М. Х.] чоловічої традиції,
гуртового, колядницького, косарського, лісо-
рубського, пастівницького, жниварського співу,
жіночої (адже ж жінки теж співають!) лірики,
колискових, козацьких, стрілецьких, опришків-
ських, чумацьких і багатьох інших співацьких
(«неспівоцьких») жанрів, які ніяк не корелюють-
ся із кобзарством/«не співоцтвом». А по-друге,
граматико-стилістична основа терміну «співо-
цтво» (ну, дійсно, чому, справді, не «співацтво»
від «співак» чи «співецтво», врешті-решт, від
«співець»?) не витримує жодної критики. Що
вже тут говорити про елементарну, сказати б
так, формальну логіку. Адже прагнучи поєднати
своїм надуніверсальним терміном усі «непоєд-
нувані» його характеристики, автор, сам цього,
напевне, не усвідомлюючи й не бажаючи, ще
більше їх роз’єднав.
Якщо вже високоповажному п. К. Черемсь-
кому так сильно розходилося саме на кореневій
основі – «спів» – то чому було б не розділити се-
редовища усіх homo cantens-ів на «співецтво», що
стосується співців-музикантів (кобзарів і лірників)
та «співацтво» – всю решту співаючих українців,
подібно до того, як К. Квітка усю українську на-
родну музику/середовище поділяв на: 1. Зрячих.
2. Незрячих. 3. Любительські/«естрадні». Така
класифікація принаймні виразно конкретизує
явища та їх ознаки, якими дійсно є, на відміну
від інших – споріднених – що такими ніколи не
були й бути не можуть.
У К. Черемського ж, як і в інших надто «уні-
версалізованих» класифікаторів (головно, мос-
ковської школи) система критеріїв нагадує дуже
рідке й діряве «сито», через яке проціджується
геть усе, що тільки може пролізти в ці величезні
«діри», якими є незліченна кількість ознак/кри-
теріїв. Унаслідок такої, з дозволу сказати, «сис-
тематизації» під ознаку явища, що характеризу-
ється (у даному разі «співоцтва», й до того ж –
«інтеґрального»!), підпадає все, що рухається,
співає і…, даруйте, навіть губами плямкає…
К. Квітка, класифікуючи середовище народ-
них співців-інструменталістів, акцентував, на-
приклад, не так на фізичному стані їхнього зору,
як на змісті репертуару і вмісті в ньому традицій-
но кобзарського елемента. Навіть з цього погля-
ду, К. Черемський помилково зачисляє торба-
ністів Відортів, бандуриста Т. Рачицю й самого
Т. Шевченка до «реконструкторів» (Шлях звичаю,
С. 225), а Ґ. Ткаченка, М. Будника та їх послідов-
ників виставляє повпредами «розвитку сучасно-
го кобзарства» (Там само. 350). Логічніше було
б перших назвати представниками авторського
академічно-писемного, а других – виконавсько-
реконструкторського напрямків. Так само не-
коректно і, що найголовніше, по-дилетантськи
необ’єктивно виглядають і грубуваті випади
на адресу неназваних «наукових метрів» (Там
само. 347–348). Надміру емоційні та самозакоха-
ні оцінки [ранній М. Будник, наприклад, ними не
захоплювався, а це сталося з ним в останні роки
життя внаслідок роздвоєння особи під впливом
тяжкої недуги. – М. Х.], на відміну від виваже-
них і наукових, завжди грішили супроти істини.
Подібна позиція не лише є неправдивою й анти-
науковою, але й фактично стає на бік апологе-
тики некобзарського елемента, перекреслюючи
й знецінюючи тим самим усе позитивне, високе
й раціональне в обох сферах, а вивищуючи все
малоцінне, дилетантське й малодуховне. Тим
більше це дивно чути від таких компетентних і
науково грамотних людей, яким був М. Будник і,
безсумнівно, є К. Черемський.
Заради справедливості, необхідно відзна-
чити, що в тексті даної дисертації/монографії
левова частка белетристично-дилетантських
сентенцій обох попередніх монографій автора
125
МиХАйло ХАй. «спІВоцтВо»: нАУКоВий терМІн чи ВерБАльнА еКВІлІБристиКА?
(«Повернення традиції». [Харків, 1999] та «Шлях
звичаю». [Харків, 2002]) знята й замінена спро-
бами наукового їх осмислення й потрактування.
Однак, рудименти філологічного мислення, то
тут, то там виникають і на сторінках рецензованих
тут праць.
Найвідчутніші прорахунки в сучасному коб-
зарознавстві найчастіше трапляються на мето-
дологічному та методичному рівнях і, передусім,
через принципово неспроможні термінологічно-
дефінітивні означення. «Кобзар, що грає на ...
бандурі», «бард», «сучасні Гомери України»,
артисти капел і тріо бандуристів, сучасні бан-
дурники, «академічні» кобзарі, що грають на
удосконалених бандурах, гітаристи й домрис-
ти – виконавці на «кобзах-мутантах» (вислів
В. Кушпета, а в К. Черемиського – ха-ха! – «коб-
зисти»!) – хто тільки не називає себе кобзарем.
А після дисертації та монографії К. Черемського
світ раптом дізнався, що кобзарства в Україні не
було й немає – його підмінило «с п і в о ц т в о» !
І цей «театр абсурду і сміхотворства» можна
було б продовжувати. Але, даруйте, це вже,
здається, давно перейшло межу сміху та увій-
шло в стадію наруги над однією із найсокровен-
ніших святинь нації!
Скидається на те, що прагнення автора увій-
ти в історію етномузикологічної науки, так би
мовити, «з чорного входу» (тобто за допомогою
сумнівного реноме «неологіста-термінотворця»)
таке велике, що затьмарило собою рештки здо-
рового глузду.
К. Квітка, як уже мовилося, дуже обережно
й критично ставився до питання впровадження
наукових неологізмів. Він вважав, що їх слід вво-
дити лише у двох випадках: а) коли старий тер-
мін уже не здатен семантично означувати нове
явище; б) коли воно настільки видозмінилося,
що його дефінітивні ознаки вже не вміщуються
в семантичні рамки існуючої термінології. Вкрай
невдалий з усіх поглядів термін «співоцтво»,
що, вочевидь, походить від більш благозвучно-
го «співець», не лише не конкретизує, а якраз
навпаки, ще більш заплутує і без того досить
неясну термінологічну ситуацію в кобзарознав-
чій думці та навіть вносить у контекст елементи
іронічно-саркастичного змісту. Цілком слушно
зауважуючи, тези про існування у ієрархії тра-
диційних співацьких (не співоцьких!) осередків
«різновидів окремих субкультур у межах доміну-
ючої культури» (Дис. С. 45), їх трьох професій-
них напрямків (двірського, народного світського
і народного парарелігійного (Там само. – С. 57),
а також про те, що «лишаються науково неви-
значеними терміни “традиційний співець”, “коб-
зарство”, “бандурництво”» (Там само. – С. 27),
К. Черемський, свідомо й тенденційно обрав
один із них для означення усіх решти задекла-
рованих явищ, пішовши в такий спосіб шляхом
не диференціювання й дефініціювання [крити-
ка впроваджуваних автором дефініцій має бути
предметом наступних серйозних аналітичних
розглядів. – М. Х.] ознак, а навпаки, інтегруван-
ня їх в найбільш загальному й тому найменш
специфічно означеному семантичному ракурсі
(за К. Черемиським – «система “інтеґрального
співоцтва”») (Там само. – С. 46, 62).
У цьому й полягає найголовніша методоло-
гічна хиба дисертації та монографії: замість ви-
окремлення й вузько-спеціального аналізу на-
званих діаметрально протилежних різновидів
музичної культури, автор пропонує інтегрувати
їх у явище з узагальненими і тому ідейно, сти-
льово- та виконавськи усередненими ознаками.
Істотно, що завдяки такому підходові дисертант
дійшов логічного висновку про те, що «на сьо-
годні ще не сформовано критеріїв оцінки тра-
диційного співоцтва як окремого культурного
явища, що призводить до логічних помилок у
працях авторів» (С. 62). Додамо, що це стосу-
ється також дисертаційного та монографічного
досліджень К. Черемського.
Значно професійнішими й такими, що вно-
сять новий струмінь у науку про традиційне коб-
зарство й лірництво, є розділ, де лікар за фахом
К. Черемський розглядає парарелігійні аспекти
цієї найсвятішої та найгуманістичнішої тради-
ції українців, а також сентенції про осліплення
зрячих (С. 42). Спираючись на численні дані й
матеріали, переважна кількість яких маловідо-
мі, автор ставить логічні акценти на особливос-
тях соціального статусу співців, виходячи на
рівень диференціації не лише соціальних, але
й субрегіональних, ієрархічних, корпоративних
та світоглядних його ознак. Залишається лиш
пошкодувати, що такий продуктивний матеріал
і метод його дослідження не розвинулися при-
наймні до обсягів розділу дисертації.
Особливу цінність роботи становить підроз-
діл 2.5, де автор розглядає найтрагічнішу та
найбільш замовчувану сторінку історії кобзар-
ства – «репресії щодо традиційних співців» (Дис.
126
оГляди. реценЗІї
С. 114–122). Невідомі до цього факти та суджен-
ня, наприклад про масове знищення кобзарів у
20–30-х роках минулого століття на документаль-
ному рівні переконливо доводить «додаток Л»
дисертації. Якби багаторічна копітка робота ди-
сертанта дала тільки ці, справді унікальні та ар-
хіважливі для науки висліди, то її вже й тоді мож-
на було б зарахувати до науково вагомих. Але
подібних досягнень в роботі більше, серед яких,
наприклад і додаток 3 «Дванадцять Вустинських
статутів» (Дис. – С. 196–246), де вперше в науко-
вий обіг впроваджується весь обсяг неписаних
законів і приписів звичаєвого права українських
бандуристів, кобзарів і лірників. Не менш цінні й
важливі матеріали містять додатки С («Співоцька
творчість»), Т («Співці Слобідського кобзарського
цеху ХІХ–ХХ ст.») та ін.
Із усіх задеклрованих у методологічній базі
роботи безпосередньо і послідовно застосова-
них основних методів (наративний, культурно-
історичний, компаративний, моделювання,
історико-біографічний) та елементів неоснов-
них (термінологічний, емпатії, герменевтики й
міфопоетики), найдіткливіші прорахунки помі-
чені саме на рівні термінології. Окрім уже згаду-
ваної термінологічної абракадабри «співоцтво»,
що не працює ні на конкретно-дефінітивному,
ні мовно-стилістичному та специфічно-
семантичному рівнях, у роботі зустрічаємо й
інші перли журналістсько-белетристичного сти-
лю, а саме: «протягом» (в українськії мові буває
лише у сенсі московського «сквозняка»; Дис. –
С. 5), задачі-завдання (С. 9), ознайомчий –
ознайомлювальний (С. 11), співоцького мисте-
цтва (стосується лише професійно-академічної
сфери (С. 13, 64), носії традиційного світського
співоцтва – двірські торбаністи (або традицій-
ного або світського, оскільки двірська практика
традицією у фолькльорному сенсі не була –
С. 14), народна співотворчість (С. 15), серед-
ньовічних (замість давньоруських) ... співців
Бояна, Орела, Митусу (С. 15), скоморошества-
скомороства (С. 19), виспіви [що воно таке роз-
співи чи наспіви? – М. Х.] старовини (С. 38) та
багато ін.
Спинивши перелік мовних огріхів, зауважи-
мо, що від такого педанта і патріота, яким є ав-
тор дисертації/монографії, читач міг очікувати і
значно принциповішої позиції щодо реабілітації
мовно-правописних норм у напрямі переходу
від стилістично залайоженої й політично наки-
нутої українцям «скрипниківки» до т. зв. «харків-
ського правопису», як рівно ж, і щодо наукової
оцінки особливо політично загострених питань
співвіснування сліпих кобзарів та їх сучасних
реконструктивних апологетів з жорстоким сві-
том паралельно-культурницького мислення.
Натомість, свідома іґнорація усталених наукових
аксіом і авторитетів, зарозумілий тон власних
сентенцій як відомі ознаки московської наукової
школи (О. Фамінцин, М. Привалов, К. Вертков,
І. Мацієвський та ін.) напротивагу виважено-
застережливому стилеві викладу вітчизня-
них вчених (М. Лисенко, Г. Хоткевич, К. Квітка,
Ф. Колесса, С. Грица, В. Кушпет та американ-
ський етномузиколог-україніст В. Нолл), поту-
рання й навіть пряма співпраця з апологетами
відверто антиукраїнських і антикобзарських сил
змосковщеного Харкова в напрямі зближення
наукової та паралельно-культурницької гілок
кобзарства привели автора до вже згаданих
і ще не згаданих тут не цілком виразно дефі-
нітивно означених характеристик перелічених
явищ і аспектів їх дослідження.
Таким чином, вагома і, поза сумнівом, багато-
цінна у всіх її аспектах праця, лише одним сво-
їм абсолютно невмотивованим белетристично-
філологічним підходом, значно знівелювала
як власні наукові досягнення, так і ще більше
заплутала, аніж з’ясувала і до того не дуже ви-
разні означення кобзарознавчої (не співоцтвоз-
навчої) термінології. Їх після автора та інших
харківських термінотворців необхідно буде ви-
кристалізовувати тепер вже не з плюсової чи
нульової, а з мінусової позначки.
По всьому сказаному читачеві може зда-
тися, що рецензована дисертація/монографія
містить самі лише недотяги. Це, звичайно, не
так. Але недоліки переважають! І це аж ніяк не
співвідноситься з іменем такого, хоч і молодого,
але відомого вже вченого-дослідника, здібного
й талановитого виконавця-реконструктора і по-
пуляризатора гри на традиційній бандурі, свідо-
мого громадянина-християнина й патріота, не-
втомного організатора й провідника/виховника
молоді, плідного видавця та громадського діяча
й просто чудової, чуйної Людини, яким, поза всі-
лякими сумнівами завжди був, є і залишиться
К. Черемський.
|