Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми
Проаналізовано досягнення історіографії XIX–XX ст. у питаннях вивчення мемуарної літератури як історичного та біографічного джерела. Виокремлено основні етапи та загальнотеоретичні питання історіографії мемуарів. Проанализированы достижения историографии XIX–XX вв. в вопросах изучения мемуарной лите...
Saved in:
| Published in: | Українська біографістика |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27725 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми / Н.І. Любовець // Українська біографістика: Зб. наук. пр. — К., 2010. — Вип. 7 — С. 66-104. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860086472647901184 |
|---|---|
| author | Любовець, Н.І. |
| author_facet | Любовець, Н.І. |
| citation_txt | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми / Н.І. Любовець // Українська біографістика: Зб. наук. пр. — К., 2010. — Вип. 7 — С. 66-104. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Українська біографістика |
| description | Проаналізовано досягнення історіографії XIX–XX ст. у питаннях вивчення мемуарної літератури як історичного та біографічного джерела. Виокремлено основні етапи та загальнотеоретичні питання історіографії мемуарів.
Проанализированы достижения историографии XIX–XX вв. в вопросах изучения мемуарной литературы как исторического и биографического источника. Выделены основные этапы и общетеоретические вопросы историографии мемуаров.
The work analyzes the achievements of historiography of XIX–XX centuries concerning the issues of studying memoirs literature as historic and biographic source. The main phases and general theoretic issues of memoirs historiography are outlined.
|
| first_indexed | 2025-12-07T17:19:53Z |
| format | Article |
| fulltext |
66
УДК 82.94(093):930.2:939 (477+470)
Надія Іванівна ЛЮБОВЕЦЬ,
старший науковий співробітник, учений секретар
Інституту біографічних досліджень НБУВ,
кандидат історичних наук (Київ)
ВИВЧЕННЯ МЕМУАРІВ ЯК ІСТОРИЧНОГО
ТА БІОГРАФІЧНОГО ДЖЕРЕЛА:
ДО ІСТОРІОГРАФІЇ ПРОБЛЕМИ
Проаналізовано досягнення історіографії XIX–XX ст. у питаннях
вивчення мемуарної літератури як історичного та біографічного джерела.
Виокремлено основні етапи та загальнотеоретичні питання історіографії
мемуарів.
Ключові слова: мемуари, українська мемуаристика, історіографія,
історичне та біографічне джерелознавство.
The work analyzes the achievements of historiography of XIX–XX centuries
concerning the issues of studying memoirs literature as historic and biographic
source. The main phases and general theoretic issues of memoirs historiography
are outlined.
Key words: memoirs, Ukrainian memoiristics, historiography, historic and
biographic source study.
Проанализированы достижения историографии XIX–XX вв. в вопро-
сах изучения мемуарной литературы как исторического и биографичес-
кого источника. Выделены основные этапы и общетеоретические вопросы
историографии мемуаров.
Ключевые слова: мемуары, украинская мемуаристика, историография,
историческое и биографическое источниковедение.
Сучасна історіографія характеризується посиленням ува-
ги до проблем соціальної історії та духовної сфери життя
суспільства. У зв’язку з цим спостерігається підвищена ува-
га дослідників до джерел особового походження, зокрема ме-
муарної літератури1 (що є носієм історичної самосвідомос-
ті окремої особи) як історичного та біографічного джере-
1 Терміни «мемуарна література», «мемуари», «спогади» використову-
ються як синоніми, що означають сукупність мемуарів — виданих та ру-
кописних.
67
ла. Незаперечним є факт визнання мемуарної літератури не
лише як джерела фактичної інформації, а й важливого чин-
ника культурно-історичного процесу, пам’ятки суспільно-
політичної думки епохи створення. На сучасний розвиток
вітчизняної мемуаристики2 помітний вплив справили події
державного життя, деідеологізація історичної науки, зростан-
ня суспільного інтересу до комплексу джерел особового похо-
дження та практичні потреби історичної науки, літературо-
знавства, культурології.
Висвітлення в джерелознавчій літературі питань, пов’язаних
із вивченням мемуарів як історичного та біографічного джерела
має велике значення, оскільки забезпечує теоретичні засади до-
сліджень, що базуються на основі мемуарів, та надає дослідни-
кам методику роботи з цією специфічною групою літератури.
Якщо зарубіжне джерелознавство (насамперед росій-
ське) має в своєму розпорядженні такі ґрунтовні праці як
«Источниковедение: Теория. История. Метод. Источники рос-
сийской истории» (М., 1998, 2000, 2004); «Источниковедение
новейшей истории России: теория, методика и практика»
(М., 2004); О. М. Медушевская «Источниковедение: Теория,
история и метод» (М., 1996); М. Ф. Румянцева «Теория исто-
рии» (М., 2002), то в українському джерелознавстві на сучас-
ному етапі відсутні узагальнюючі роботи із зазначеної теми.
Останнє засвідчує недостатнє її вивчення та певне збайдужін-
ня наукової громади до власне теоретико-методологічних до-
сліджень у даній галузі. Винятком є окремі статті [20] та ди-
сертаційні роботи (І. М. Веріго, І. П. Гавриш, В. Ю. Іващенко,
А. О. Малик, Г. О. Маслюченко) з окремих питань мемуарис-
тики відповідно до мети їх конкретного дослідження [6; 8; 24;
38; 42] та учбові посібники, які концентрують увагу більше на
практичному джерелознавстві [2; 3; 14; 29].
Відтак, метою нашої роботи стало: виділення на основі
систематизації та аналізу існуючих джерел основних етапів в
історіографії мемуаристики; з‘ясування причин і визначаль-
них концептів у зміні поглядів науковців щодо основних за-
гальнотеоретичних питань вивчення мемуарів на кожному
з етапів; систематизація напрацювань сучасних українських
дослідників мемуаристики.
2 Під мемуаристикою ми розуміємо, перш за все, сукупність джерел
особового походження та спеціальну історичну дисципліну, що їх вивчає.
Як спеціальна історична дисципліна мемуаристика в українській історіо-
графії виокремилась на поч. 90-х рр. ХХ ст.
68
До загальнотеоретичних питань вивчення мемуарів як іс-
торичного джерела належать: класифікація мемуарів; крити-
ка мемуарів (внутрішня та зовнішня); виділення основного
критерію еволюції мемуаристики.
Історіографія джерел особового походження загалом, та
мемуарів зокрема, має свої традиції в джерелознавстві ХІХ–
ХХ ст. (як вітчизняному, так і зарубіжному). На сьогодні на-
копичено чималий теоретичний матеріал, завдяки якому ми
маємо досить розвинену характеристику специфічних особ-
ливостей творів мемуаристики, її типів, жанрів, методичних
засад їх використання в науковому дослідженні. Відтак, аби
визначити реальне місце, яке посіли українські вчені в даній
царині, ми скористалися зіставним методом дослідження, па-
ралельно розглянувши напрацювання російської та україн-
ської історіографії, котра в силу історичних причин довгий
час розвивалася в єдиному руслі, в межах єдиних науково-
методичних засад.
Вивчення мемуарів як історичного джерела розпочалося в
середині ХІХ ст. Слід зазначити, що довгий час мемуари роз-
глядалися винятково у контексті філологічних і літературоз-
навчих студій як пам’ятки літератури. Початок дослідження
мемуарів як історичного джерела пов’язаний із іменами росій-
ських вчених — П. П. Пекарського3, К. М. Бестужева-Рюміна4,
О. С. Лаппо-Данилевського5, М. Д. Чечуліна6 та А. Ф. Коні7.
Виникнення інтересу до джерел особового походження
як історичного джерела було пов’язане з кардинальними змі-
нами в корпусі історичних джерел у к. ХVІІ–ХVІІІ ст. (у плані
видової структури). У цей період відходять на другий план
літописи, хроніки, житійна література. На заміну їм прихо-
3 Пекарський Петро Петрович (1828–1872) — рос. літературознавець,
історик.
4 Бестужев-Рюмін Костянтин Миколайович (1829–1897) — рос. істо-
рик. Автор «Русской истории» (М., 1872–1885, т. 1–2), в якій виклав своє ба-
чення наукового вивчення історії, визначив шляхи здобуття наукових ре-
зультатів та окреслив коло історичних джерел.
5 Лаппо-Данилевський Олександр Сергійович (1863–1919) — рос. іс-
торик, філософ, культуролог.
6 Чечулін Микола Дмитрович (1863–1927) ) — рос. історик, джерело-
знавець, археограф, приват-доцент Петербурзького університету (1891–
1913), вів спецкурс по джерелознавству «Російські мемуари ХVІІІ ст.», член-
кореспондент АН (1921).
7 Коні Анатолій Федорович (1844–1927) — рос. юрист, письменник-
мемуарист, суспільний діяч, почесний академік Петербурзької АН (1900),
професор Петербурзького університету (1918–22).
69
дить мемуаристика, художня література, наукові твори, зо-
крема й історичні, публіцистика, періодична преса, статис-
тика, значно змінюється характер законодавства, актів і мате-
ріа лів діловодства.
Ці зміни в корпусі історичних джерел були характер-
ні для всіх держав Нового часу. Так, англійський дослід-
ник Дж. Дж. Беглі8 (J. J. Bagley) в роботі «Sources of English
Medieval History, 1066–1540» («Джерела англійської історії се-
редніх віків, 1066–1540») та «Sources of English History, 1540 to
Present Day» («Джерела англійської історії з 1540 р. до наше-
го часу») (Лондон, 1972), зробивши огляд історичних джерел
англійської історії, доходить висновку, що в період з 1540 по
1660 рр. не знайдено нових видів оповідних історичних дже-
рел. Проте, в наступний період (1660–1760 рр.), представле-
ні щоденники, автобіографії та «сучасні історії» (Diaries,
Autobiografi es and Contemporary Histories), а також памфле-
ти та перші газети (Pamphlets and the First Newspapers), тоб-
то, види історичних джерел, найбільше типових саме для но-
вого часу [22, с. 319].
У російській історіографії першим зробив спробу проана-
лізувати мемуарні джерела П. П. Пекарський, який у 1855 р.
на сторінках журналу «Современник» надрукував статтю
«Русские мемуары ХVІІІ века». Саме він поставив питання
про необхідність використання мемуарів сучасників Петра І
при вивчені його епохи, чим і започаткував інтерес науковців
до мемуарів як історичного джерела.
До проблеми історичного джерелознавства звертав-
ся і К. М. Бестужев-Рюмін. У своїй фундаментальній праці
«Русская история» (СПб., 1872–1885, т. 1-2) учений намагав-
ся дослідити досвід історичної науки, проаналізувати мето-
ди, якими користувалися історики, та зосередив увагу на дже-
релах історичної науки. В досліджені проблеми джерелознав-
ства К. М. Бестужев-Рюмін керувався ідеєю історичної спра-
ведливості та об’єктивності, був прибічником залучення ши-
рокого кола джерел, із тим, щоб дати досліднику основу для
вироблення власних висновків. Розглядав їх як самостійні
об’єкти вивчення (чим заклав підвалини вивчення джерел як
спеціальної історичної дисципліни). Віддаючи належне фак-
там, що були описані в літописах і грамотах (стосовно давньої
8 Беглі Дж. Дж. (Bagley, J. J., John Joseph; 1908–89) — англ. історик. Ав-
тор книги «Historical interpretaions», два томи якої були присвячені питан-
ням джерелознавства.
70
історії), він, водночас, наголошував на необхідності вивчення
як літописів і грамот, так і поглядів їх авторів.
Одним із перших К. М. Бестужев-Рюмін дав класифікацію
джерел, а саме виокремив: літописи, окремі сказання (повіс-
ті), житія святих, записки (memoirs), листи, пам’ятники юри-
дичні та державні акти, пам’ятники словесності — усні і пись-
мові, пам’ятники матеріальні, сказання іноземців. [1, с. 18–20].
Кожна група мала свою розгорнуту характеристику. Серед
названих джерел виділені також джерела особового похо-
дження (записки, листи тощо). Щодо записок (memoirs), то
він зазначав, що в них «переважно викладаються події, в яких
автор брав участь або які відомі йому від очевидців» [1, с. 51].
Велику увагу приділяв критиці джерел, яку розділяв на зо-
внішню та внутрішню [1, с. 10–18].
Наступну спробу аналізу мемуарів як окремого виду іс-
торичного джерела зробив наприкінці ХІХ ст. М. Д. Чечулін,
кот рий, зокрема, зазначив, що: «…вивчення мемуарів і запи-
сок сучасників надає істотні послуги історикові і при тепе-
рішніх вимогах від історичних праць» [69, с. 4]. На його дум-
ку, лише мемуари та записки можуть дати «логіку колишніх
поколінь», так як «колишні люди інакше думали чим ми, інші
приймали підстави, інші та інакше робили висновки про те,
що повинне і що неповинне, що добре і що погано; сама сила
їх мислення була, поза сумнівом, інша, чим наша, і загалом,
так само поза сумнівом, менше нашої» [69, с. 6]. У мемуарах,
наголошував М. Д. Чечулін, автор малює самого себе, сво-
їх близьких у самих різноманітних повсякденних ситуаціях,
«розкриває перед нами нам все своє життя, з усію відвертіс-
тю і простотою» [69, с. 9]. Тим самим було підтверджене вели-
ке значення мемуарів як джерела фактичної інформації та їх
важливості з погляду відтворення духу часу, подробиць осо-
бистого життя автора, його внутрішніх переживань.
На той самий період припадають дослідження О. С. Лаппо-
Данилевського, котрий розробив інший підхід, що визнавав
цінність мемуарів не лише як джерела фактичної інформації,
а й як пам’ятки духовної культури відповідної епохи. Будучи
автором оригінальної культурологічної концепції, викладе-
ної в роботі «Методология истории» (М., 1910–13), учений
приділяв увагу також питанням методології джерелознав-
ства, яке розглядав як окрему історичну дисципліну зі своїм
предметом і методом. За його визначенням предмет джере-
71
лознавства — історичне джерело як «реалізований продукт
людської психіки» [35, с. 276–279]. Історик досліджував методи
його інтерпретації, його метою було розуміння індивідуума
минулого — автора творів культури (історичного джерела).
Для О. С. Лаппо-Данилевського історичне джерело — «пси-
хічний продукт» культури, тобто, результат людської твор-
чості в широкому розумінні. За його визначенням історичне
джерело — це «всякий реалізований продукт людської пси-
хіки, оскільки він представляється історикові придатним для
того, щоб отримати знання про який-небудь факт з минулого
життя [35, с. 291–292]. При класифікації джерел О. С. Лаппо-
Данилевський послуговувався терміном «спогади» (маючи на
увазі процес відбиття у думках автора того, що вже відбуло-
ся), а при розгляді форми джерела вживав термін «мемуари».
Питання особливостей спогадів в залежності від типу ува-
ги автора мемуарів частково розглядав і А. Ф. Коні. На його
думку, увага (а саме від неї залежить об’єктивність спогадів)
може бути розділена на зосереджену (доцентрову) та розсіяну
(відцентрову) [28, с. 78]. Люди, які мають перший тип уваги,
на думку вченого, в своїх спогадах зосереджуються винятково
на собі, оточуючий світ розглядається ними лише в контексті
власного «я». Тому спогади таких людей дають цінні характе-
ристики особи самого автора мемуарів, а події справді важливі,
як правило, представлені фрагментарно («із хроніки подій»).
А. Ф. Коні називав пам’ять людей із таким типом уваги «его-
тичною» [28, с. 79]. Особи, яким притаманний другий тип ува-
ги — розсіяний, як правило, намагаються вникнути в значення
подій, і, не зупиняючись на подробицях, «з’ясувати собі відра-
зу сенс, важливість і силу якої-небудь події» [28, с. 81]. На думку
А. Ф. Коні, знання особливостей уваги та пам’яті особи (авто-
ра мемуарів) дає можливість об’єктивної оцінки правдивості її
спогадів. Такий підхід не втратив своєї актуальності і для сучас-
них науковців, оскільки дає змогу, знаючи тип уваги автора,
оцінити, який матеріал переважає в мемуарах (особистого чи
суспільного характеру) та визначитися з необхідністю залучен-
ня спогадів конкретного автора до кола джерел дослідження.
На цей час в Україні послуговувалися вже названими праця-
ми, оскільки усвідомленої потреби в окремішніх, «відділених»
від всеросійського поступу роботах ще не було. Позатим, на тлі
національно-культурного відродження 70-80 рр. ХІХ ст. виник
інтерес до розробки питань української мови, історії, етногра-
72
фії, літератури, мистецтва, а також до збирання та публікації
історичних джерел. Зокрема, в журналі «Киевская старина»
публікувалися праці з історії, етнографії, археології, літера-
турознавства України, історичні джерела — документи, що-
денники, мемуари, пам’ятки народної творчості, критико-
бібліографічні статті, художні твори. На сторінках часопису зі
своїми працями виступали видатні діячі української науки та
культури —М. П. Драгоманов, І. Я. Франко, М. С. Грушевський,
Д. І. Багалій, О. Я. Єфименко, О. І. Левицький, П. Я. Мирний та
ін. Велике значення для розвитку історичної науки мало над-
рукування в «Киевской старине» багатьох історичних джерел
із історії України. Було започатковано також публікації мему-
арів, зокрема, підготовлених до друку О. М. Лазаревським9.
За редакцією В. Б. Антоновича видані мемуари Михайла
Литвина10, «Щоденник Станіслава Освенціма»11, «Записки
Карла Хоецкого»12. Зусиллями Археографічної Комісії НТШ
1913 р. в серії «Жерела до історії України-Русі» (т. 22) було
надруковано «Дневник Якова Марковича. Том 4»13.
9 Лазаревський Олександр Матвійович (1834–1902) — укр. історик і
генеалог, член Історичного товариства Нестора-літописця, один із засно-
вників журналу «Киевская Старина». Видав такі важливі документальні
публікації: «Щоденник М. Ханенка (1727–1753 г.)» (1884), «Сулимівський
архів» (1884), «Мотижинський архів» (1890), «Щоденник генерального під-
скарбія Якова Маркевича» (1893–1897), «Любецький архів графа Милора-
довича» (1898) та ін.
10 Литвин Михайло (Михалон, лат. — Michalon Lituanus) — польськ.
мемуарист-етнограф XVI ст. Склав у 1548–1551 рр. записки «О нравах татар,
литовцев и москвитян», вилані в Базелі («De moribus tartarorum, lituanorum
et moscorum», 1615). Російський переклад цих записок з латинським тек-
стом були надруковані М. В. Калачовим в «Архиве историко-юридических
сведений, относящихся до России» (СПб., 1854, т. 2); згодом перекладені К.
Мельником, за ред. В. Б. Антоновича і видані в «Мемуарах, относящихся к
истории Южной Руси» (К., 1890–1896, вип. 1-2).
11 Освенцім Станіслав (Oswiкcim Stanislaw) (1605–1657) — польськ. ме-
муарист, автор щоденника (Diariusz) про події на Україні 1643–1647, 1650–
1651 рр. Щоденник був надрукований в ж. «Киевская старина» ( 1882) в пе-
рекладі В. Б. Антоновича.
12 Хоєцький Карл (?–?) — поляк, шляхтич із Кракова. Був узятий в по-
лон російськими військами у Кракові і відправлений разом з іншими бар-
ськими конфедератами через Україну. Залишив свої «Записки» за 1768–
1776 pp. , в яких згадує гайдамаків з Запоріжжя, що брали участь в уман-
ських подіях. Володимир Антонович видав їх з Передмовою в ж. «Киевская
старина» (1883, № 1, 3, 11, 12).
13 Перших три томи «Дневника Якова Марковича» були видані О. Ла-
заревським в «Киевской старине» (1893–97 гг.). Вони охоплювали 1717–
1734 рр. щоденника. Четвертий том був підготовлений В. Л. Модзалев-
ським і охоплював 1735–1740 рр.
73
Це стало свідченням інтересу наукових кіл до мемуарної
літератури як історичного джерела та розвитку українського
практичного джерелознавства, представники якого на дано-
му етапі вважали за необхідне ввести до наукового обігу яко-
мога ширше коло писемних джерел із історії України. Інтерес
до розробки теоретичних і методологічних питань джерелоз-
навства залишався осторонь.
У нових суспільно-політичних умовах, на поч. ХХ ст. роз-
робкою загальнотеоретичних і практичних проблем україн-
ської мемуаристики, її бібліографією займалися такі дослід-
ники як Д. І. Дорошенко14, І. Кревецький15, І. П. Крип’якевич16,
І. Т. Калинович17, І. І. Огієнко18, І. Борщак19, О. Г. Барвінський20.
14 Дорошенко Дмитро Іванович (1882–1951) — укр. політичний діяч,
історик, публіцист, літературознавець, бібліограф. Засновник «Просвіти»
на Катеринославщині. Перший український історик, який дав науковий
огляд історії України як процесу розвитку української державності.
15 Кревецький Іван Іванович (1883–1940) — укр. історик, керівник бі-
бліотеки НТШ. В українську історіографію І. Кревецький увійшов як сум-
лінний дослідник «весни народів» у Галичині та перший пропагандист
державницького напряму в історії України.
16 Крип’якевич Іван Петрович (1886–1967) — укр. історик, академік
АН УРСР, професор Львівського університету, директор Інституту сус-
пільних наук АН України. Автор ряду наукових досліджень про україн-
ську козацьку державність та Богдана Хмельницького, ряду підручників
з історії України. Приділив значну увагу принциповим теоретичним пи-
танням джерелознавства, передусім дефініціям. Вчений дав визначення іс-
торичного джерела, класифікував джерела за їх походженням та практич-
ним використанням, значну увагу приділив типології письмових історич-
них джерел. Був визнаним фахівцем джерелознавчої критики. Характер-
ною рисою наукового доробку вченого було поєднання теорії і практики
джерелознавчого аналізу і синтезу.
17 Калинович Іван Титович (1884–1927) — укр. бібліограф, видавець і
політ. діяч. Із 1917 р. — член Бібліографічної комісії НТШ (із 1922 — її секре-
тар). У 1918–19 — посол (депутат) до Української національної ради ЗУНР і
депутат Трудового конгресу України. Автор книг «Всеукраїнська бібліогра-
фія за 1923 рік» (1923), «Українська історична бібліографія за 1914–1923 рр.»
(1924), «Україніка в старих [німецьких, 1836–1848] часописах» (1927).
18 Огієнко Іван Іванович (церковне ім’я : Іларіон; 1882–1972) — укр.
церковний і громадський діяч, митрополит (від 1944), мовознавець, істо-
рик церкви, педагог, дійсний член Наукового Товариства імені Тараса
Шевченка (1922).
19 Борщак Ілько Львович (1892–1959) — укр. історик і літературозна-
вець, публіцист, дійсний член НТШ, професор Державної школи східних
мов у Парижі (з 1938). Автор наукових праць з політичної історії України
VII – початку XX ст. та про видатних діячів козацької доби. Розглядав ко-
зацький устрій як феномен європейської демократії, що суперечив інтере-
сам московської деспотії.
20 Барвінський Олександр Григорович (псевдонім — Австрієць; 1847–
1926) — укр. історик, педагог, культурно-освітній і громадсько-політичний
діяч, публіцист, видавець, голова НТШ (1893–1897).
74
Перший загальний історичний огляд української мемуаристи-
ки ХІІ–ХVІІІ ст. належить Дмитрові Дорошенку («Огляд укра-
їнської історіографії» (Прага, 1923)). До мемуарів він зарахову-
вав «автобіографічні спомини, записки, дневники», виділяючи
«…поруч дневників і записок приватного характеру… цілий
ряд дневників урядового, офіціального характеру, це т. зва-
ні Діаріуші21 або Журнали, ведені в Військовій Генеральній
Канцелярії за часів Скоропадського і Апостола» [19; с. 34, 39].
Тоді само Іван Калинович підготовив два покажчики укра-
їнської мемуаристики окремих її періодів, а саме: «Наша ме-
муаристика (1900–1910)», де подав огляд української мемуа-
ристики (публікації українською мовою), та «Українська ме-
муаристика 1914–1924 р. (Бібліографічний реєстр)»22. Як вка-
зано в передмові до другої роботи, туди увійшли «…тільки
важнющі мемуари (українські і ukrainica), що появилися в рр.
1914–1924 як окремими виданнями, так і на сторінках журна-
лів та часописів» [26, с. 145]. До мемуарної літератури він зара-
ховує спомини, записки, мандрівки, описи (які містили видан-
ня зразка «Причинки до …», «З минулого…», «Слідами…»).
Загалом, говорячи про сучасну українську мемуаристику (мав
на увазі історичні події 1914–1924 рр.), учений відзначав її бід-
ність як із погляду авторів, так і в змістовній частині.
Першою окремою студією з історії української мемуарис-
тика стала робота Івана Кревецького «Українська мемуарис-
тика: Сучасний стан і значіння» (Львів, 1923)23. Автор відно-
21 Діаріуш (діярії) (лат. diario — щоденний, пол. diariusz — щоденник,
сімейна хроніка) — записи, зроблені певною особою про події свого зо-
внішнього та внутрішнього життя. Існувала практика ведення діаріушів
канцеляристами Генеральної Військової Канцелярії. Характерною особли-
вістю цих записів є їх хронологічність, дотримання плину подій (часом з
перервами, обумовленими певними обставинами чи станом автора що-
денника), а також суб’єктивність (мова — від першої особи, а тема — за-
лежно від особистих інтересів автора).
22 Робота «Наша мемуаристика» (1900–1910) видрукувана в журналі «Не-
діля» у Львові у 1911 р. (№ 6), а «Українська мемуаристика 1914–1924 р. (Бі-
бліографічний реєстр)» вийшла у Львові в 1924 р. у журналі «Стара Украї-
на (Вип. ІХ–Х). Остання робота вийшла окремим виданням в Едмонті 1991 р.
23 Уперше «Українська мемуаристика» І. Кревецького вийшла в
Кам’янці-Подільському у 1919 р. Видання вміщало дві книжки: «Україн-
ська мемуаристика: сучасний стан і значіння» та «Як писати мемуари. По-
яснення і вказівки» (в співавторстві з О. Назаруком). У 1921 р. «Як писа-
ти мемуари» була перевидана у Відні. У 1923 р. дві книжки вийшли окре-
мим виданням у Львові. «Українська мемуаристика» як друге доповнене
видання, «Як писати мемуари» як третє доповнене видання.
75
сить до кола мемуарних джерел літописи, хроніки, записки,
спогади, автобіографії та приватне листування. На його дум-
ку, ці джерела є навіть більше важливими для історика, ніж
матеріальні пам’ятки (матеріальні останки), бо це «…мертві
цеглини, тоді як писанні передання — свідоцтва живих лю-
дей» [32, с. 9]. І. Кревецький звернув увагу на незначну увагу
до написання мемуарів українцями (як видатними діячами,
так і пересічними громадянами) у порівнянні з сусідами (по-
ляками, росіянами, євреями), що, на його переконання, при-
вело до бідності вітчизняних джерел найвидатніших періодів
історії України. Будучи державником, І. Кревецький виділив
основні етапи мемуаристики в залежності від існування укра-
їнської держави, а саме: княжа доба, козацька Україна (XVII–
XVIII ст.), національно-культурне та суспільно-політичне від-
родження ХІХ ст., ХХ ст. [32, с. 10–19]. Він розумів значення ме-
муарів не лише як історичного джерела, а й зауважував, що
вони становлять дуже важливий національно-виховуючий
чинник, що підтримує національну традицію та укріплює
національну свідомість, і наголошував, що «…кожда записка,
кождий спомин — се свідоцтво життя й діяльності людини
на сьому світі — триваліші від криці» [32, с. 19–20]. Спільно
з Осипом Назаруком, він підготував також докладні мето-
дичні рекомендації, як саме писати мемуари, оскільки тільки
вони «… можуть бути фундаментом до написання правдиво-
народньої історії» [32, с. 26].
Подальше вивчення українських мемуарів було продов-
жено публікацією низки статей провідних учених у часопи-
сі «Стара Україна»24 (Львів, 1924). Два випуски (№ ІХ–Х) жур-
налу були присвячені українській мемуаристиці ХІ–ХХ ст.
Зокрема, в редакційній статті подано загальну характерис-
тику мемуарів, їхню класифікацію. Основним фактором, що
сприяв виникненню мемуарів, названо власну самосвідомість
людини з появою якої з’являється «й інтерес до свого мину-
лого та бажання переказати се минуле своїм нащадкам» [39,
24 «Стара Україна» (підзаголовок: «Часопис історії і культури») — ілю-
стрований місячник за редакцією І. Кревецького, виходив у Львові 1924–
1925 рр. (вийшло 24 числа), видання НТШ. Спеціальні випуски «Старої
України»: «В 350-ліття друкарства на Україні», «Український Некрополь»,
«Українська мемуаристика в XI–XX ст.». Містить цінну хроніку, рецензії,
бібліографію. «Стара Україна» була єдиним історичним журналом на За-
хідній Україні. Перестала виходити через брак коштів.
76
с. 119]. Щодо класифікації мемуарів, то, залежно від того, хто
є їх автор — учасник подій, свідок їх чи переповідач чужих
слів, мемуари поділено на три групи: «мемуари активні, ме-
муари обсерваційні25 і мемуари переказові» [39, с. 119.]. З ін-
шого боку, відповідно до того, про що автор пише в мемуарах
(тематичний підхід), виділено мемуари з публічного та при-
ватного життя, політичні, культурні, воєнні, побутові тощо. З
огляду на час написання до мемуарів віднесено — власне спо-
гади, записки та щоденники, автобіографії (мемуари з усього
життя). Окремою групою виділено подорожні мемуари (по-
дорожні записки, описи тощо). Залежно від того, хто є авто-
ром мемуарів (українець чи іноземець) було виокремлено дві
групи: мемуари самих українців («…на якій мові і де б вони
не появилися та про що писали») і мемуари чужинців про
Україну [39, с. 119]. Зокрема, І. Кревецький наголошує, що на
початок ХХ ст. зовсім відсутні будь-які праці з історії україн-
ської мемуаристики (огляди окремих періодів чи родів), біблі-
ографічні огляди, (як, скажімо, в Росії праці С. Р. Мінцлова26
та Ф. П. Аделунга27, що містять і український матеріал) та за-
гальних праць, які б розглядали мемуаристику як історичне
джерело та літературний твір [31]. Намагаючись компенсува-
ти цю прогалину в українській історіографії, І. Кревецький
зробив аналіз найстаріших українських мемуарів. До таких
він зарахував Літописи (Нестора Літописця та Галицько-
25 Обсервація (від лат. observation) — спостереження, нагляд.
26 Мінцлов Сергій Рудольфович (1870–1933) — рос. історик-бібліограф,
археолог. Автор праці «Обзор записок, дневников, воспоминаний, писем и
путешествий, относящихся к истории России и напечатанных на русском
языке» (5 випусків, Новгород, 1911–1913). Цей бібліографічний покажчик
містив більше 5 тис. назв. Автор опрацював всі основні бібліографічні по-
сібники того часу, каталоги букіністів-антикварів, журнали, єпархіальні
та губернські відомості, використав низку важливих історичних збірни-
ків («Сборник Русского исторического общества», «Кавказский сборник»,
«Щукинские сборники», «Архив князя Воронцова», «Архив князя Кураки-
на» и др.). Репринтне видання вийшло в 2007 р.
27 Аделунг Федір Павлович (Фрідріх) (1768–1843) — рос., німец. іс-
торик, археолог, бібліограф, філософ, член-кореспондент (1809), почес-
ний член (1838) Петербурзької АН. Автор першого в Росії дослідження по
книжковій статистиці та першого бібліографічного огляду записок іно-
земців про Росію — «Критико-литературное обозрение путешественников
по России до 1700 г. и их сочинений» (т. I–II, СПБ, 1864). У книзі зібрані сві-
доцтва про більш як сто подорожей по давній Росії (Ібн-Фоддана, Плано-
Карпіні, Марко Поло, Мейерберг та іншими подорожуючими XVII ст.).
В 2008 р. книга Ф. П. Аделунга була перевидана (як репринтне видання
1864 р.) у Санк-Петербурзі.
77
Волинський). На його думку, літописи не є мемуарами в бук-
вальному розумінні, але в них є риси, що дають змогу розгля-
дати їх як початки мемуарів, а саме — досить сильно вияв-
ляється індивідуальність авторів, які є не лише свідками, а й
активними учасниками зображуваних подій. У відповіднос-
ті до наведеної вище класифікації мемуарів, І. Кревецький
виділяє три роди найстаріших українських мемуарів: спо-
мини («Спомин Літоп. Нестора про перенесення мощий
Св. Теодосія», вставлений до Літопису Нестора у 1091 р.); ав-
тобіографії («Заповіт дітям» Володимира Мономаха, встав-
лений до Літопису Нестора у 1096 р.); подорожні записки в
формі щоденника («Подорожні записки ігумена Данила з
1106–1107 р.») [32, с. 120–126].
Іван Крип’якевич пов’язав початок нового етапу розвитку
мемуаристики з українським відродженням (мав на увазі події
к. ХVІ – поч. ХVІІ ст.) «по трьох століттях політичного і куль-
турного занепаду». В цих умовах «інтерес до мемуаристики
збільшається все більше і більше і мемуари стає улюбленою
формою літературної праці» [33, с. 126]. І. П. Крип’якевич від-
значив, що в цей період українська мемуаристика мала ще не
зовсім класичну форму. Спогади про пережите представле-
ні дуже часто в листах, полемічних брошурах, діяріях, перед-
мовах видавців, літописах (Іван Крипякевич називає їх скри-
тими формами мемуарів — «криптомемуарами»). Водночас,
вчений зазначав, що з’являються уже мемуари в повному ро-
зумінні цього слова — автобіографії, воєнні спогади, запис-
ки, подорожні записки [33, с. 126]. Новим типом мемуарів —
біографією письменника, І. П. Крип’якевич вважав «Житіє
Григорія Сковороди» Михайла Ковалинського28. Загалом, ав-
тор ставив за мету дати вичерпний реєстр українських мемуа-
рів і діяріїв XVІ–XVІІІ ст., та, водночас, вдався до аналізу ево-
люції мемуаристики (як головний критерій виокремив націо-
28 Ковалинський Михайло Іванович (1757–1807) — просвітницький
діяч. Народився на Харківщині в родині священика. Учень, а згодом близь-
кий друг Г. Сковороди. Завдяки йому збереглася значна частина епісто-
лярної спадщини Г. Сковороди. Його перу належить також перша біогра-
фія філософа — унікальна історико-літературна пам’ятка 2-ї пол. XVIII ст.,
що під назвою «Житие Григория Сковороды. Писано в 1796 г. в древнем
вкусе другом его М. И. Ковалинским» вперше була надрукована в жур-
налі «Киевская старина» (1886, № 9 (т. XVI)). Пізніше увійшло до книги
«Сковорода Г. С. Сочинения, собр. и ред. Д. И. Багалеем. Юбил. изд. (1794–
1894 гг.)» (Харків, 1894).
78
нальне відродження), виокремив ті риси «криптомемуарів»,
що давали йому привід розглядати їх в контексті розвитку
української мемуаристики.
Дмитро Дорошенко наголошував на важливості мемуарів
та епістолярію для історії українського національного руху.
На його думку, на той час Україна, особливо Наддніпрянська,
не мала достатньої кількості журналів («окрім підцензурної
«Кіевской Старини») і, як наслідок, багато подій суспільного
значення були відомі лише невеликому колу людей, а для но-
вого покоління залишалися й зовсім невідомими. Тому «ме-
муари й листування иноді служать трохи чи не одиноким
джерелом для дослідження й висвітлення цілих періодів іс-
торії українського руху» [18, c. 139]. Д. І. Дорошенко звернув
увагу на те, що основною проблемою українського суспільно-
політичного та культурного життя було «слабо розвинуте по-
чуття традиції, почуття свого генетичного зв’язку з працею по-
передніх поколінь», і, якраз, «ріжні мемуари, спомини, запис-
ки, листи, все те, що передає від покоління до покоління жи-
вий спогад і традицію» [18, с. 142], відіграють величезне зна-
чення в збереженні пам’яті та досвіду попередніх поколінь.
Окремим видам мемуарів (спогадам, діяріям) присвяче-
ні статі Івана Кревецького «Спомини Івана Федоровича про
початки друкарства на Україні» (ж. «Стара Україна», 1924.
Вип. ІІ–V»), Івана Огієнка «Спомини Кн. К. К. Острівського
про видання Біблії 1581 р. Вага передмов до наших старо-
друків» (ж. «Стара Україна», 1924. Вип. ІХ–Х), Іллі Борщака
«Діярій Пилипа Орлика» (ж. «Стара Україна», 1924. Вип. ІХ–
Х), Олександра Барвінського «Зі «Споминів з мого життя».
Справа покликання проф. Володимира Антоновича на ка-
тедру історії України-Русі на Львівському університеті»
(ж. «Стара Україна», 1924. Вип. ІХ–Х). Всі вони сходяться на
думці, що ці матеріали є цінним джерелом для висвітлення
перебігу історичних подій і містять цікавий біографічний
матеріал. Так, Ілля Борщак, пишучи про «Діярій» Пилипа
Орлика, наголошує, що той: «…малює нам інтелектуаль-
но моральне обличчя найвидатнішого представника і вождя
першої еміграції. Бачимо його надзвичайну освіту, високі мо-
ральні принципи, непохитний патріотизм, доброго стиліста і
зручного дипльомата» [4, с. 135].
79
Отже, на початку ХХ ст. проблемою української мемуарис-
тики займалися здебільшого західноукраїнські вчені, які кон-
статували факт відсутності узагальнюючих робіт із цієї про-
блематики, ґрунтовних бібліографічних оглядів, теоретич-
них і методичних напрацювань. Їхні праці ще були вільні від
загальноприйнятих кліше офіційної історіографії.
Таким чином, першим етапом в історіографії мемуарів є
дореволюційний — сер. ХІХ – поч. ХХ. ст. Російське джерелоз-
навство, завдяки працям П. П. Пекарського, К. М. Бестужева-
Рюміна, О. С. Лаппо-Данилевського, М. Д. Чечуліна, А. Ф. Коні,
дійшло наступних висновків щодо мемуарів як історичного
джерела: вперше були поставлені основні загальнотеоретич-
ні питання вивчення мемуарів у контексті історичного дже-
релознавства; визнавалося джерелознавче значення мемуа-
рів; панівним був погляд на мемуари як на другорядні істо-
ричні джерела, що містять в собі інформацію додаткового,
ілюстративного характеру та вимагають критичного аналі-
зу. Це стало свідченням панування ідей ліберального пози-
тивізму («теорія фактів») і їх значного впливу на російську іс-
торіографію. Водночас, уже тоді О. С. Лаппо-Данилевський
розглядав проблему мемуарів більш широко, визнаючи цін-
ність мемуарів не лише як джерела фактичної інформації,
а й як пам’ятки духовної культури окремої епохи. На цьому
етапі з’являються також перші бібліографічні огляди мему-
арної літератури (Ф. П. Аделунга, С. Р. Мінцлова). Водночас,
у результаті зусиль низки українських дослідників (Івана
Кревецького, Дмитра Дорошенка, Івана Крип’якевича, Івана
Огієнка, Ілька Борщака, Осипа Назарука, Івана Калиновича
та ін.) були розроблені наступні принципові питання україн-
ської мемуаристики: виділено основні історичні етапи мемуа-
ристики (розглядалися з позицій державницької історичної
школи); розроблена система класифікації мемуарів, в основу
якої покладено форму відтворення події, форму викладу ма-
теріалу автором спогадів та авторство мемуарів; виокремле-
но специфічні види мемуарів у різні історичні періоди (ІХ–
ХVІІ ст.) — так звані «криптомемуари»; визначена роль і зна-
чення мемуарів у становленні національної свідомості, істо-
рії українського національного руху та культурі, зокрема, на-
голошено на випадковості та несистематичності праці укра-
їнського громадянства у цій царині; остаточно визнано ме-
80
муари джерелом історичних досліджень і цінними матеріа-
лами просопографічної та біографічної інформації; з огля-
ду на преривність української державної та архівної тради-
ції, визнавалася першочергова роль мемуарів у висвітлен-
ні багатьох аспектів національної історії, яка, як правило, ві-
дображалася сусідами (поляками, росіянами, угорцями) з по-
гляду власних інтересів. Перші бібліографічні огляди мему-
арів в Україні з‘явилися в 20-х рр. ХХ ст. і повязані з іменами
Дмитра Дорошенка, Івана Калиновича, Івана Кревецького.
Слід зазначити, що, на відміну від російського джерелознав-
ства, яке вивчення мемуарів розпочало з теоретичних напра-
цювань, українська мемуа ристика була започаткована у кін-
ці ХІХ ст. введенням до наукового обігу низки нових історич-
них джерел — мемуарів.
Докладною розробкою питань, пов’язаних із подальшим
вивченням мемуарів, зайнялися радянські дослідники, що
дає змогу виділити наступний, другий етап в історіографії
мемуарів, що охоплює 20–80 рр. ХХ ст. Відразу варто зауважи-
ти, що в межах радянської історіографії, яка засновувалася на
єдиних методологічних засадах і керувалася з єдиного цен-
тру, розрізнення здобутків російської та української нау ки
видається доволі умовним, оскільки всі наукові сили на той
час виконували єдине соціальне замовлення та здебільшого
усвідомлювали себе саме як «радянських» учених.
Вивчення мемуарів як виду історичного джерела, зважаю-
чи на їхнє велике виховне значення в комуністичному суспіль-
стві, розпочалося з 20-х рр. ХХ ст. Так, у журналі «Пролетарская
революция» з’явилася стаття М. Н. Покровського «От
Истпарта», де автор наголошував, що не можна ігнорувати
(без втрат для результатів дослідження) свідчень сучасників,
так само як не можливо вивчати історію тільки по даних ме-
муаристів. На його думку спогади дають той «психологічний
фон і той зв’язок, без яких наявні в наших руках документи
можуть виявитися незрозумілими або такими, що зрозуміли
неправильно» [47, с. 8–9]. Ним були наведені й якісні характе-
ристики та особливості мемуарної літератури. У цьому само-
му журналі згодом було вміщено статтю І. Геліса, де автор да-
вав суто практичні рекомендації, як писати мемуари, та зро-
бив декілька зауважень щодо специфіки спогадів, їх класифі-
кації в залежності від ролі та місця мемуариста в подіях [9].
81
Наукові розробки про мемуари як історичне джерело схо-
дять нанівець в 30-х рр. ХХ ст. Мемуари на загал прирівню-
валися до науково-популярної літератури. Офіційна історіо-
графія 40-х рр. ХХ ст. розглядала їх як суб’єктивне джере-
ло (суб’єктивізм, на думку дослідників, у мемуарах виявляв-
ся найбільше), що має явні відбитки особи автора та його осо-
бливостей (С. А. Нікітін) [46]. Увага акцентувалася на соціаль-
ному становищі та професії мемуариста (виділялися мемуари
державних і громадських діячів, військових, купців, селян, ро-
бітників), його класовій позиції, змін світогляду, необхіднос-
ті вивчення міри поінформованості автора та його джерелах.
Водночас, зазначалося, що мемуари можна використовувати
як джерела лише після серйозної критичної роботи. А сама
критика мемуарів мала містити: залучення додаткових джерел
як від автора спогадів (його листів, публіцистичних і літера-
турних творів, судових свідчень тощо), так і матеріалів інших
осіб; перевірку фактичних відомостей, що повідомляються в
мемуарах, що мало виключити помилки пам’яті, виправити
свідомі перекручення [46, с. 100]. С. А. Нікітін також звернув
увагу дослідників на необхідності не лише внутрішньої кри-
тики мемуарів, а й зовнішньої (цензура, умови видавця тощо).
Ґрунтовні дослідження радянського періоду сер. 50-х рр.
ХХ ст. пов’язані з працями М. Н. Чорноморського [64–68],
який у своїх статтях і брошурах виступив проти намагання
зарахувати мемуари до складу документованих розповідей
(що передбачало вторгнення в авторський текст), запропону-
вав систему класифікації мемуарів, визначив методи їх кри-
тичного аналізу. Однак він опирався лише на мемуари пред-
ставників радянської влади, мемуари ворожого табору не роз-
глядалися в якості історичного джерела, що значно збідню-
вало коло джерел для вивчення історії радянського періоду.
Водночас, учений намагався розділити суб’єктивне в мемуа-
рах і притаманну їм тенденційність. «Суб’єктивний чинник
у мемуарах необхідно враховувати ще і з тієї причини, що він
часто приводить до неправильного відображення дійсності і
навіть спотворення» [64, с. 244; 65, с. 68].
Щодо української історіографії, то в 20-50-х рр. ХХ ст., як
уже наголошувалося, дослідники послуговувалися здебіль-
шого надбаннями офіційної радянської історіографії. Лише
в к. 50-х рр. на поч. 60-х рр. ХХ ст. у часи «Хрущовської від-
82
лиги», коли потужно виплескується затаєний інтерес до на-
ціонального, в Україні з’являються роботи, присвяченні ви-
вченню мемуарної літератури. Так, український дослідник
М. І. Марченко29, серед інших джерел історії України називає
мемуарну літературу (старшинські мемуари). На його думку,
«мемуаристика відрізняється від пам’яток історіографії в су-
ворому розумінні цього слова від літописів, різного роду хро-
нік, синопсисів, або оглядів, історично-розповідної літерату-
ри тощо. У ній відображені погляди авторів головним чином
на сучасність, а не на минуле України» [41, с. 93]. Події, на
думку вченого, оцінюються авторами мемуарів чітко з погля-
ду класових позицій, що свідчить про їх незаперечну цінність
у вивченні соціально-економічної історії України (йшлося
про ХVІІІ ст.). Про вивчення за допомогою мемуарів біогра-
фій представників козацької старшини, зі зрозумілих при-
чин, не йшлося.
У 60-х рр. ХХ ст., у контексті теоретичних і методичних
проблем джерелознавства, продовжувалося обговорення при-
йомів внутрішньої критики мемуарів радянської епохи, ана-
ліз походження й авторства мемуарів, класифікації мему-
арних джерел (О. О. Курносов, Л. І. Деревніна) [13; 34]. Так,
О. О. Курносов, розробляючи методику внутрішньої критики
мемуарів, розглядає її як оцінку змісту цього джерела метода-
ми логічного, текстологічного та порівняльного вивчення [34].
У кінці 70–80 рр. ХХ ст. дослідженням мемуарів займалися
такі вчені як В. С. Голубцов, С. С. Мінц, П. А. Зайончковський,
А. Г. Тартаковський. Перший, зокрема, порушив низку про-
блем стосовно місця та ролі мемуарів в історичному дослі-
дженні, особливостей і походження мемуарів, їх форми та
різновидів, етапів розвитку радянської мемуаристики та пи-
тання критичного їх аналізу. Під терміном мемуари він ба-
чив «…індивідуальне, суб’єктивне відтворення подій, явищ і
фактів з минулого в тому вигляді, як вони запам’яталися їх
учаснику, сучасникові» [11, с. 38]. До різновидів мемуарної лі-
29 Марченко Михайло Іванович (1902–1983) — укр. історик, джерело-
знавець, автор численних праць з історії України доби середньовіччя, пер-
ший радянський ректор Львівського університету, дід журналіста і диси-
дента Валерія Марченка. Автор ст. «Маркович Яків Андрійович — україн-
ський мемуарист XVIII ст.» (УРЕ, т. 8., К., 1962).
83
тератури вчений зараховує щоденники (на його думку, вони
можуть називатися по-різному: записки, записні книжки)
[11, с. 69]. За жанровою ознакою, дослідник розділяє мемуа-
ри про окремі події, автобіографічні (життєписи) та біогра-
фічні мемуари. П. А. Зайончковський розглядав мемуари ви-
нятково як джерело фактичного матеріалу, стверджуючи, що
їхня цінність полягає у викладі фактичної сторони подій, а
не в їх оцінці, котра, звичайно, майже завжди суб’єктивна [21,
с. 145]. С. С. Мінц уперше зробила спробу виокремити загаль-
ний критерій, який би дав змогу прослідкувати особливості
еволюції мемуарів. У її інтерпретації в основу реконструкції
етапів еволюції мемуарів покладена ознака, що враховує єд-
ність індивідуального та суспільного в структурі особи і ви-
діляє в суб’єктивній природі мемуарів суспільно обумовлені
характеристики. На думку вченого, «…міра усвідомлення ме-
муаристами власного «я» і включеності індивіда в між особо-
ві стосунки різних рівнів і є такою ознакою» [43, с. 69]. Згодом,
А. Г. Тартаковський, полемізуючи з нею, відзначає, що запро-
понований критерій не враховує реально-історичних, іма-
нентно обумовлених можливостей мемуаристики як специ-
фічної галузі духовної культури, бо пізнання «…суті і механіз-
му суспільних стосунків» складає завдання цілої системи наук
гуманітарного циклу» [60, с. 10]. На його думку, дослідження
того, як змінювалася історична самосвідомість особи, дає нам
більш надійний критерій для виявлення механізму, ключових
напрямків і стадій еволюції мемуарної творчості [60, с. 9–13].
В Україні активізація наукових розробок із проблем ме-
муаристики припадає на 60–80 рр. ХХ ст. Українська іс-
торіографія того часу репрезентована дослідження-
ми джерелознавців Г. В. Стрельського, А. В. Санцевича30,
М. А. Литвиненко, В. М. Довгопол, Р. Д. Лях, М. А. Варшавчика,
М. П. Ковальського31, Ю. А. Мицика, які в розрізі джерело-
знавчих студій історії України (як у межах учбових посібни-
ків, так і в монографіях) приділяли значну увагу мемуарам
при вивчені окремих історичних періодів. Г. В. Стрельський
30 Санцевич Анатолій Васильович (1924–1996) — укр. історіограф,
джерелознавець, дослідник методики та методології вивчення історії, док-
тор істор. наук (1968), професор.
31 Ковальський Микола Павлович (1929–2006) — укр. історик, джере-
лознавець, археограф, етнограф, доктор істор. наук (1984), професор (1985).
84
у монографіях і статтях досить докладно розглядає мемуари
як джерело з історії Великої Жовтневої революції на Україні
[53–58]. Зокрема, у питаннях класифікації мемуарів він роз-
діляє їх за формою на щоденники, спогади (записки), авто-
біографії [54, с. 263–265]. За жанровою ознакою — на щоден-
ники, спогади, автобіографії, біографічні спогади, некрологи
[54, с. 265], що, як бачимо, майже збігається з формами. В ін-
шій роботі вчений класифікує мемуари за видами, виділя-
ючи щоденники (щоденні чи періодичні записи, що фіксу-
ють спостереження автора безпосередньо в ході подій); спо-
гади (створюються за деякий час і фіксують ретроспектив-
ний погляд на події), автобіографії (життєпис автора), біогра-
фічні спогади (розповідь про окрему особу, написану її су-
часником) [55, с. 120–121]. Особливу увагу Г. В. Стрельський
приділяє питанням критичного аналізу мемуарної літерату-
ри (зов нішньої та внутрішньої критики мемуарів), які є най-
більш розробленими. До зовнішньої критики він зараховує:
встановлення автентичності джерела, тобто, його справжньої
належності авторові, якому приписується; вивчення історії
оригінальності тексту, умов і прийомів видання та переви-
дання для з’ясування ступеня довіри до тексту твору даного
видання; визначення обсягу та характеру нашарувань різних
редакцій, з’ясування всіх перекручень під час видання за пер-
вісним текстом і відновлення останнього [54, с. 268; 55, с. 115,
118]. Під внутрішньою критикою мемуарів Г. В. Стрельський
вбачає визначення класової приналежності мемуариста, його
суспільного та службового положенням, професії [54, с. 269–
270; 55, с. 109, 113].
В 70-ті рр. ХХ ст. розпочав свої наукові дослідження знаний
в Україні історик, фундатор історіографічної та джерелознав-
чої шкіл у Дніпропетровську — М. П. Ковальський. Уже тоді,
в межах єдино можливої — офіційної радянської історіогра-
фії, він визнавав за необхідне залучення в якості історичного
джерела для дослідження історії України XVI–XVII ст. праць
дворянських і буржуазних істориків, оскільки, на його думку,
«…не дивлячись на безперечну класову і методологічну обме-
женість творів цих авторів, введення їх в нау ковий обіг шля-
хом публікацій джерел по вітчизняній історії було для того
часу певним вкладом в створення джерельної бази і стало ета-
85
пом в розвитку археографії і джерелознавства» [27, c. 44]. До
таких джерел, окрім інших, він зараховує пам’ятники мему-
арної літератури (публікації спогадів у журналі «Киевская
старина», збірки «Мемуары, относящиеся к истории Южной
Руси» (Киев, 1890–1896), зокрема й записки іноземців, які «…в
значній мірі розширювали джерельну базу вітчизняної істо-
рії» [27, c. 80].
Ще один представник Дніпропетровської школи дже-
релознавців, Ю. А. Мицик вивчає мемуари в контексті дже-
рел історії України XVII–XVIII ст. Зокрема, розглядає щоден-
ники, подорожні нотатки та мемуари чужоземців (щоден-
ник Лясоти, мемуари Мартіна Грюневега, подорожні записки
Конрада Якоба Гальденбрандта) як матеріали, що при кри-
тичному їх засвоєнні, суттєво розширяють джерельну базу на-
укових робіт періоду феодалізму [45, c. 61]. У наступних робо-
тах Ю. А. Мицик виділяє мемуарні джерела як різновид нара-
тивних джерел — «…щоденники й спогади, що відрізняється
один від одного за методами створення, внутрішньою струк-
турою й функцією твору» [44, c. 196]. Щоденники, за його ви-
значенням, — це синхронні записи автора про сучасні йому
події, що відділяються від останніх (спогадів) порівняно не-
значною часовою дистанцією (день, тиждень, зрідка — місяць
і більше). Діаріушам, як пам’яткам мемуарної прози XVIII ст.,
присвячена також стаття В. Й. Горобця, де автор виділяє три
основних види цього жанру, а саме: щоденники про поточну
діяльність гетьмана, які велися, як правило, канцеляристами
з його почту; щоденні записки адміністративно-політичної
чинності Генеральної військової канцелярії, здійснені групою
штатних канцеляристів; приватні, або авторські щоденники,
що їх писали високоосвічені люди для себе [12, c. 102–10].
Досліджуючи мемуари як історичне джерело,
М. А. Литвиненко, В. М. Довгопол, Р. Д. Лях, зазначали, що
в другій половині XVII – першій половині ХІХ ст. цей вид
джерела набуває значного розвитку. Акцентуючи увагу, на-
самперед, на мемуарах декабристів, революційних демокра-
тів, суспільно-політичних діячів, водночас, визнавали не-
обхідність залучення до наукового обігу також мемуа рів
«представників феодального класу Росії та України» (пред-
ставників козацької старшини періоду Визвольної війни,
86
а саме — генерального підскарбія, «завзятого кріпосни-
ка» Якова Марковича, генерального хорунжого М. Ханенка,
П. Апостола, царських урядників) [17, c. 97–107]. Такий підхід
давав можливість розширення джерелознавчої бази історич-
них досліджень не лише радянського періоду України, але
більш ранніх часів. В той же час, вказувалося на їх неточність
суб’єктивну оцінку та класову обмеженість, що було даниною
часу. При вивченні історії України «періоду капіталізму» ме-
муарам відводилося більше місця. До мемуарів зараховували
«…щоденники, спогади про події чи окремих діячів, запис-
ки, автобіографії, некрологи» [17, с. 156]. Загалом, мемуарну
літературу розглядали як необхідне, але допоміжне джерело,
оскільки «спогадам, більш ніж іншим документам, властиві
суб’єктивізм у поясненні подій, явищ та в характеристиці осіб,
зміщення подій у часі й просторі, оскільки багато з них писа-
лися лише по пам’яті, перебільшення значущості тих чи ін-
ших явищ, ролі та заслуг певних осіб» [17, с.164–165]. Ставлячи
на перше місце виховну роль мемуарів, наголошували необ-
хідність особливо ретельного критичного аналізу цього виду
джерел із класових позицій, а саме — необхідність встанов-
лення політично-класової позиції автора, міру його особистої
участі в описуваних подіях, уточнення вірогідності наведених
ним фактів, бо саме тут, на думку М. А. Литвиненко, «…про-
являється найбільша тенденційність і пристрасність автора»
[36, с. 158]. В основу класифікації мемуарів джерелознавці кла-
дуть форму відтворення історичних подій, про які розповідає
автор, виділивши групи: щоденники, що пишуться в ході по-
дій, про які розповідає автор; власне спогади, тобто, твори, на-
писані автором за деякий час після закінчення подій; літера-
турні записи, тобто, твори, написані письменниками на під-
ставі спогадів учасників подій [36, с. 225].
Вивченню окремого комплексу мемуарних джерел, а саме
мемуарів учасників подій 1917–1941 рр. та 1945–1971 рр. при-
свячені монографічні дослідження А. В. Санцевича [49; 50].
Він, один із перших, поставив заборонене питання про не-
обхідність вивчення і джерелознавче значення мемуарів не
більшовицького, антирадянського табору. Відзначаючи ве-
лику значимість мемуарних джерел у ході наукових дослі-
джень названих непростих періодів історії України, він під-
87
креслював, що «…вони потребують ретельного джерелознав-
чого аналізу, щоб стати надбанням широкого кола істориків-
дослідників, оскільки останні здебільшого ігнорують це цін-
не джерело» [50, с. 109, 137]. Розглядаючи мемуари як «дзер-
кало душі», що дають змогу «у плоті і крові» уявити образи
багатьох осіб, глибше зрозуміти їхні думки, почуття, настої,
мрії, моральні орієнтири, спонукальні мотиви їхньої поведін-
ки, А. В. Санцевич піднімав мало розроблені проблеми ролі
людського фактора в історії, соціальної психології, масової
свідомості. Якраз мемуарні джерела, на його думку, надають
історикам можливість подолати характерну для історико-
біографічної літератури радянських часів одномірність, сте-
реотип плакатно-іконописного зображення одного ряду дія-
чів (які увійшли до створеного системою канонічного спис-
ку достойників) і карикатурного інших. У питанні класифі-
кації мемуарів, стосовно предметно-тематичних і хронологіч-
них комплексів про події 1917–1941 і 1945–1971 рр. в Україні,
А. В. Санцевич дещо розширив їх коло. Крім традиційних
видів (спогади, щоденники, автобіографії, анкети) виділяє
нові— опубліковані виступи передовиків виробництва, нау-
ковців, митців про досвід їх роботи, притаманні лише радян-
ській добі [50, с. 109]. М. А. Варшавчик досліджував мемуарну
літературу в контексті джерел історії КПРС. Він поділяв дже-
рела, залежно від міри їх причетності до відображуваних по-
дій, на історичні залишки та історичну традицію. До остан-
ніх відносив спогади, щоденники та листування, подорожні
нотатки тощо. Самі мемуари розглядав як «…джерело, що не
лише описує події, але і відображає факт їх написання, зокре-
ма, факт біографії автора» [5, с. 69–70]. На думку вченого ви-
дання мемуарів завжди має суспільний резонанс.
Загалом, другий етап історіографії мемуарів — радян-
ський (20–80-ті рр. ХХ ст.) відзначався їх вивченням із класо-
вих позицій та акцентуванням уваги на них як на суб’єктивне
джерело а, відтак, визнавалась їх менша цінність порівняно
з документальними джерелами. Зокрема, російські дослідни-
ки приділяли мемуарам як історичному джерелу (в більшості
випадків із чітких класових позицій) значну увагу впродовж
усього періоду (за винятком 30–40-х рр.) (М. П. Покровський,
І. Геліс, С. А. Нікітін, М. Н. Чорноморський, О. О. Курносов,
88
Л. І. Деревніна, С. С. Дмитрієв, В. С. Голубцов, С. С. Мінц,
П. А. Зайончковський), а в Україні інтерес до мемуаристи-
ки більш рельєфно виокремився в 60–80 рр. (М. І. Марченко,
В. Г. Стрельський, А. В. Санцевич, М. А. Литвиненко,
В. М. Довгопол, Р. Д. Лях, М. А. Варшавчик, М. П. Ковальський,
Ю. А. Мицик). Водночас, 20–40-ті рр. ХХ ст. відзначалися від-
сутністю узагальнюючих науково-теоретичних напрацювань
у галузі мемуаристики. Та, з огляду на велику виховну роль
мемуарів у справі пропаганди радянського способу життя і
пролетарських традицій, намітилася тенденція по збільшен-
ню кількості видань мемуарів, як правило спогадів про видат-
них діячів партії, спогадів вождів пролетаріату, робітників і
селян про успіхи соціалістичного будівництва. Загалом, дже-
релознавче вивчення мемуарів значно відставало від практи-
ки їх публікації, а відсутність наукових методик давало змо-
гу використовувати їх інформацію лише вибірково. Однак,
уже в 60–80-х рр. ХХ ст. російські науковці зосередили ува-
гу на розробці таких методологічних і теоретичних проблем
мемуаристики, як джерелознавча критика мемуарів, а саме:
розуміння особливостей різних видів мемуарної літератури;
дослідження жанру та форми викладення спогадів; аналіз їх
змісту; вивчення особи мемуариста; співставлення з іншими
джерелами. Дотримання такої методики стало передумовою
для розуміння особливостей походження мемуарів, їх мож-
ливої цінності та вірогідності відображення подій минуло-
го. Важливим із погляду розгляду мемуарів як біографічного
джерела є їх класифікація (запропонована В. С. Голубцовим)
за жанровою ознакою, а саме поділ на: мемуари про окремі
події, автобіографічні (життєписи) та біографічні мемуари.
Адже якраз автобіографічні та біографічні мемуари є незапе-
речним і досить ґрунтовним джерелом для дослідження жит-
тя окремих осіб.
Для української історіографії вказаного періоду була ха-
рактерна розробка питань класифікації спогадів, особливос-
тей їх критики. Зокрема, визнавалося, що мемуари, не зважа-
ючи на суб’єктивізм і, порівняно з документальними матеріа-
лами меншу вірогідність, є важливим історичним джерелом
для вивчення історії України XVII–ХХ ст.; наголошувалося на
обов’язковому критичному вивчені мемуарів шляхом аналі-
89
зу змісту спогадів і біографії автора; вперше зверталася увага
дослідників на необхідності вивчення мемуарів не лише лі-
дерів Комуністичної партії, робітників і селян, а й представ-
ників інших соціальних верств. До заслуг українських учених
можна віднести розробку проблеми ролі людського фактора
в історії, соціальної психології, масової свідомості й акценту-
ванні на важливості мемуарів у справі подолання ідеологіч-
них кліше в історико-біографічних дослідженнях. Поява ве-
ликої кількості мемуарів сприяла також виходу праць із кон-
кретного джерелознавства, предметом яких стало вивчен-
ня спогадів окремих хронологічних періодів (XVII–XVIII ст.,
1917–1941 рр., 1945–1971 рр.).
Загалом, для радянської історіографії мемуарів 20–80-х рр.
ХХ ст. було притаманне намагання розглядати еволюцію ме-
муарів із погляду зміни соціально-професійного складу ме-
муаристів і, відповідно, їх класифікацію за соціальною озна-
кою автора: на дворянські мемуари, мемуари державних дія-
чів, військові, мемуари духівництва, купців, представників ро-
бітничого і селянського класів тощо. На думку сучасних нау-
ковців такий підхід не пояснює змістової сторони мемуарів, а
є лише передумовою і якщо надавати йому вирішальне зна-
чення, це може бути обернутися рецидивами вульгарно-
соціологічного тлумачення проблем розвитку мемуарного
жанру [60, с.10]. Тим не менше, висновки радянських учених
склали надійну теоретико-методологічну базу для подальших
досліджень як теоретичного, так і прикладного характеру.
Сучасна російська історіографія мемуаристики представ-
лена працями А. Г. Тартаковського, який з кінця ХХ ст. активно
займається розробкою методологічних питань мемуаристики
[59–62] та його колег (О. М. Медушевської, М. Ф. Румянцевої,
І. М. Данилевського та ін.) [22; 48]. А. Г. Тартаковський є при-
бічником так-званого історико-типологічного підходу до ви-
вчення великих комплексів пам’ятників минулого, що роз-
глядаються як «залишки» соціально-культурного середови-
ща та феномени історичної дійсності окремої епохи. Ще на
початку 80-х рр. ХХ ст. він зробив спробу на досить широ-
кому, але тематично обмеженому матеріалі мемуарної літе-
ратури (події 1812 р.), з‘ясувати саму можливість застосуван-
ня типологічно-еволюційного підходу до мемуаристики, ви-
90
значити теоретичні підходи та методи. Визначаючи мемуа-
ри як «…оповідання про минуле, засновані на особистому
досвіді і власній пам’яті мемуариста», дослідник стверджує,
що в порівнянні з іншими джерелами особового походжен-
ня саме в мемуарах із найбільшою послідовністю і повнотою
реалізується історична самосвідомість особи, в чому, на його
думку, і полягає специфічна соціальна функція мемуарів як
виду джерел [59, с. 23–24]. Натомість, М. Ф. Румянцева, зага-
лом погоджуючись із А. Г. Тартаковським, зазначає, що, якщо
керуватися тільки трьома запропонованими ним ознаками,
до мемуарів доведеться зарахувати «Повчання» Володимира
Мономаха чи «Сповідь» Ж.-Ж. Руссо, оскільки і той, і інший
писали про минуле, керуючись при цьому особистим досві-
дом і пам’яттю [48, с. 470]. Вона пропонує основним критері-
єм классификації джерел особового походження вважати на-
правленність встановлюваних ними комунікаційних зв’язків,
яка, у свою чергу, розглядається в двох аспектах. По-перше,
джерела особистого походження М. Ф. Румянцева розділяє
на автокомунікативні (щоденники) та міжособистісної ко-
мунікації. Останні, у свою чергу, ділить на джерела з фіксо-
ваним адресатом (епістолярні джерела, частково мемуари-
автобіографії, адресовані власним нащадкам мемуариста) і з
невизначеним адресатом (мемуари-«сучасні-історії», есеїсти-
ка, сповіді). По-друге, відзначає, що джерела особистого по-
ходження можуть бути переважно направлені на встановлен-
ня зв’язків у еволюційному або коекзістенціальному цілому32
[48, с. 466]. Ця система не суперечить, загалом, класифікації
документів особового походження, що склалася в радянській
історіографії (і була притаманна також українській історіо-
графії радянської доби), що не вирізняє види мемуарів, а ви-
діляє етапи становлення та розвитку мемуаристики. Поділ
мемуарів на два види (мемуари-автобіографії33 та мемуари-
32 Коекзістенціальне ціле розглядається як культура, а еволюційне —
як історія.
33 Мемуари-автобіографії (в англомовній історіографії — Family
History) — вид джерела особового походження, що має на меті встанов-
лення вторинних соціальних зв’язків мемуариста в «еволюційній єднос-
ті» [22, с. 475]. Вони зазвичай переслідують внутрішньо-родинні (фаміль-
ні) цілі та призначаються для безпосередніх нащадків. Автори мемуарів-
автобіографій намагаються передати не історичний, а індивідуальний
досвід, що пояснює довільний відбір інформації у відповідності з погля-
91
«сучасні історії»34) є результатом залучення не лише росій-
ського, а й західноєвропейського матеріалу та досвіду. Щодо
процесу зародження мемуаристики, то А. Г. Тартаковський
слідом за К. М. Бестужевим-Рюміним вважав, що вона поста-
ла з традиційних меж літературно-історичних жанрів серед-
ніх віків і була породжена епохою Ренесансу та формувала-
ся в процесі звільнення особи від провіденціоналізму35, аске-
тичних і станово-корпоративних норм середньовічного сві-
тосприйняття. Також учений визначив етапи еволюції ме-
муаристики, що, на його думку, пройшла шлях від рукопис-
ного побутування в родинному середовищі до зближення
з поточною пресою та живою сучасністю, що й стало пере-
ломною подією в подальшій долі мемуарної літератури [60,
с. 6]. Солідаризуючись із думкою Л. Я. Гагаріна («Мемуарный
жанр советской литературы: Историко-теоретический очерк»
(Мінськ, 1986), А. Г. Тартаковського вважав, що в Росії мемуа-
ристика як жанрово-видове утворення виникла в епоху пет-
ровських реформ і секуляризації духовного життя, що вико-
дами особи мемуариста. Цей вид історичного джерела був характерний
для Росії ХVІІІ ст. і відзначався відсутністю щонайменшого намагання за-
фіксувати хід історії, або якихось реальних історичних подій. У ХІХ ст.
мемуари-автобіографії відходять на другий план, витісненні мемуарами-
«сучасними історіями». У подальшому суспільний інтерес викликають
мемуари-автобіографії переважно творчих особистостей.
34 Мемуари-«сучасні історії» (в англомовній історіографії —
(Contemporary History) розглядаються як вид джерела особового походжен-
ня, метою якого є індивідуальна фіксація суспільно значущих подій з ме-
тою передачі їх нащадкам [22, с. 472]. Очевидно, що мемуари-«сучасні іс-
торії» вже на момент написання розраховані на публікацію. Та все ж, май-
же завжди, автори цього виду мемуарів планують їхнє опублікування за
якийсь час по тому, іноді досить значний. Проміжок часу між створенням і
публікацією мемуарів залежав від різних причин, а саме: як від особистої за-
цікавленості автора, так і від зовнішніх чинників (сприятливих або ні (сус-
пільна потреба у мемуарах, цензурні заборони тощо). Мемуари-«сучасні іс-
торії» виходять на перший план у ХІХ ст. в зв’язку з формуванням в укра-
їнському суспільстві з кінця ХVІІІ ст. історичної свідомості та становленням
особистої самосвідомості. Направленість мемуарів — «сучасних історій» на
публікацію від самого початку їх створення робить їх доступними для ши-
рокого загалу та полегшує їхнє використання в якості джерела історичних
і біографічних досліджень.
35 Провіденціоналізм (від лат. providencia — провидіння) — релігійно-
філософська концепція історії як промислу Божого. Згідно з провіденці-
оналізмом особисті події й історія в цілому не є закономірно детерміно-
ваними, а мають своїм творильним началом надприродне й свідчать про
присутність Бога в світі.
92
нали в загальнокультурній сфері частково ті самі завдання, що
й Ренесанс на Заході. Слідом за К. М. Бестужевим-Рюміним,
попередніми формами мемуарів А. Г. Тартаковський вва-
жає «…літописні зводи, «повчання», «житія», публіцистику,
«статейные списки», «хождения» [60, с. 6]. Розглядаючи мемуа -
ри як важливий компонент загального історико-культурного
процесу, вчений (на прикладі широкого комплексу мемуар-
ної літератури XVIII – першої половини ХІХ ст.), виділяє дві
групи (види) творів, об’єднанні загальним поняттям «мему-
арна література»: «щоденники як історично первинна і про-
ста форма збереження особою досвіду своєї участі в історич-
ному житті і спогади (мемуари у вузькому сенсі слова) як
складніша і розвиненіша форма мемуарної культури» [60,
c. 8]. Та, на відміну від попередників, А. Г. Тартаковський цим
не обмежується, а й визначає відмінні риси в структурі їх ви-
кладення («зв’язна, сюжетно-організована розповідь у спога-
дах, дискретні записки — в щоденниках») і характері комуні-
кативності (щоденник за своєю природою автокомунікатив-
ний, а спогади — зовнішньо направлені). Водночас, на його
погляд, «спогади і щоденники виявляються близькі один од-
ному не лише генетично, але й, до певної міри, функціональ-
но» [60, с. 12]. Відмінність між ними зводиться вченим до того,
що історичний обрій щоденника обмежений сучасним, тоді
як історизм спогадів вимірюється співвідношенням їх з мину-
лим, що стало вже історією [60, с. 12].
За А. Г. Тартаковським, в основі вивчення еволюції мемуа-
р ного жанру лежить аналіз соціальних функцій мемуарів36.
Відтак, в еволюції мемуаристики вчений виділяє три періо ди:
«…перехід від здебільшого внутрішньо родинних цілей мему-
аротворчості до призначення мемуарів для оприлюднення,
для друку»; «…перетворення їх у фактор ідейно-політичної
боротьби та літературно-суспільного руху»; «… усвідомлен-
ня значимості мемуарів для історичного пізнання та введен-
ня до їхньої цільової установки розрахунку на майбутньо-
го історика» [61, с. 10–13]. Тим самим практично конкрети-
зує (в межах мемуаристики) загальні тенденції еволюції осо-
би в нові та новітні часи. Разом із тим, він справедливо вва-
жає, що йдеться не про зміну функцій, а про їх нашарування.
36 Розумів її як з‘ясування того, як саме віддзеркалювалась історична са-
мосвідомість особи на цільових настановах мемуарної творчості.
93
За логікою вченого виходить, що мемуари, в яких розповіда-
ється про суспільно значимі події, виникли століттям пізніше
мемуарів із переважно внутрішньо-родовими цілями. Такий
стан речей був характерний для російських мемуарів, але є
неприйнятним для західноєвропейського досвіду (та, зре-
штою, і для українського також), де перші мемуари — мемуа-
ри Філіпа де Коміна37 (в українському варіанті — діярії) пере-
слідували зовсім не внутрішньо-родові цілі. Згодом, у продо-
вження попереднього дослідження, А. Г. Тартаковський роз-
глядає проблему еволюційного перетворення мемуаристики
в фактор історичного пізнання суспільства. На його переко-
нання, мемуаристика стає невід’ємною частиною історичної
свідомості суспільства (а це є високим показником її історич-
ності) досить пізно, в результаті довгої еволюції мемуарного
жанру. Саме у мемуарах він бачить спробу визнання значи-
мості життєвого досвіду особи та розумінням нею руху часу,
що і є початком зародження потреби в історичній самосві-
домості38. Оскільки історична самосвідомість категорія пере-
мінна, детермінована загальними умовами соціокультурного
розвитку, в першу чергу, умовами історичної самосвідомості
суспільства загалом, то, на його думку, саме вивчення змін в
історичній самосвідомості особи і дає можливість досліджен-
ня ключових напрямів і стадій еволюції мемуаристики.
У питаннях еволюції мемуаристики М. Ф. Румянцева сто-
їть на позиціях О. С. Лаппо-Данилевського, зауважуючи, що
сьогодні «…загальна тенденція полягає в посиленні коекзіс-
тенціальних зв’язків мемуариста порівняно з еволюційними,
тобто робиться розрахунок на сучасників, а не на нащадків.
Це виявляється в більшій публіцистичності мемуаристики,
що, у свою чергу, веде до орієнтації на негайну публікацію
мемуарних творів. Посилення коекзістенциальних зв’язків
мемуариста — основний критерій еволюції мемуарів, що
37 Коміна Філіп де (Comines, Philippe) (1447–1511) — франц. держав-
ний діяч, письменник, хроніст, радник бургундського герцога Карла Смі-
ливого, французького короля Людовика XI. У пізній період життя Комін
багато часу присвятив написанню Мемуарів (Memoires, 1524–28). Ця праця
вважається класичною. Мемуари розділені на дві частини: перша, з шести
книг, присвячена головним чином царюванню Людовика, друга частина,
книги VII і VIII, розповідає про правління Карла VIII.
38 Таким чином, за А. Г. Тартаковським, історична самосвідомість осо-
би найбільш повно реалізується в мемуаристиці — в цьому й є її соціальні
функції, її значення в історії [59, с. 8–9].
94
обумовлює зближення мемуаристики з публіцистикою» [48,
с. 320–321]. Тим самим погоджуючись з А. Г. Тартаковським в
позиції єдності цільового призначення мемуарів, які намага-
ються «зберегти для сучасників і потомства досвід своєї учас-
ті в історичному бутті, осмислити себе і своє місце в ньому»,
М. Ф. Румянцева звертає увагу на необхідності з‘ясування
причин, що приводять до бажання збереження історичного
досвіду індивідуальності. На її думку, «індивідуалізація — це
не лише виділення себе в коекзістенціальному цілому, усві-
домлення своєї відособленості від тих, що співіснують одно-
часно від інших осіб і відносної самостійності усередині соці-
альної групи, але й усвідомлення свого місця в еволюційному
цілому, тобто в історичному процесі або, конкретніше, в низ-
ці поколінь» [48, с. 321].
Цікавий погляд на мемуари в контексті міждисциплінар-
ного підходу висловила І. Л. Сіротіна. Відзначаючи, що в істо-
ріографії склалося два підходи до мемуаристики (історичний
і літературознавчий), в силу чого мемуари розглядаються і як
джерело для пізнання історії, історико-джерелознавчий фе-
номен, документ, і як явище мистецтва, своєрідний художній
твір, пропонує третій — культурологічний підхід (свого часу
запропонований О. С. Лаппо-Данилевським). Він, на її дум-
ку, не заперечує перші два, а включає їх надбання в своє про-
блемне поле, тим самим розширяє науковий потенціал ме-
муаристики [51, с. 226–232]. Такий підхід свідчить про більш
широке, комплексне вивчення мемуаристики з урахуванням
надбань суміжних дисциплін.
Якщо говорити про сучасний стан розробки теоретичних
і методичних проблем української мемуаристики, то слід від-
значити, що ґрунтовні монографічні дослідження (як зазна-
чалося вище) з теоретичних і методологічних проблем мемуа-
ристики відсутні. Однак, з початку 90-х рр. ХХ ст. у зв’язку з
інтенсивним розвитком історичної науки, розширенням діа -
пазону історичних досліджень та урізноманітнення їх дже-
рельної бази значно зріс інтерес науковців до спе ціаль них іс-
торичних дисциплін, що, маючи інтегративні функції (існу-
ють на стику суміжних наук), дають змогу історичній науці
широко залучати методи інших наук до своїх досліджень. У
свою чергу, суміжні науки (культурологія, етнологія, літера-
турознавство, мистецтвознавство, філософія тощо) послуго-
95
вуються методами історичної та джерелознавчої науки, що
сприяє інтеграції гуманітарних наук загалом. У контексті цих
змін, мемуаристику виокремлено як спеціальну історичну
дисципліну [7; 38; 50]. Такі зміни позитивно вплинули на су-
часний стан дослідження спогадів.
У сфері мемуаристики (в контексті джерелознавчих, ар-
хеографічних, філологічних, мистецтвознавчих, архівних
і філософських студій) працюють такі українські вчені як
С. І. Білокінь, С. А. Макарчук, Н. І. Миронець, І. Н. Войцехівська,
Р. Я. Пиріг, Г. В. Стрельський та ін. У джерелознавчих робо-
тах мемуари розглядаються, зазвичай, у контексті джерел осо-
бового походження [2; 3; 14; 27; 36 37]. Окремі питання істо-
ріографії мемуаристики частково розглядалися сучасними
науковцями відповідно до мети їх конкретного дослідження
(І. М. Веріго, І. П. Гавриш, У. О. Єловських, В. Ю. Іващенко,
А. О. Малик, Г .О. Маслюченко) та ін. [6; 8; 20; 23–25; 38; 42].
Зокрема, С. А. Макарчук розглядає мемуари як «твори про
дійсні соціально-економічні, політичні, культурні, сімейно-
побутові та інші процеси і події, написані учасниками подій і
процесів або їх безпосередніми спостерігачами через певний
проміжок часу» [37, с. 294]. Автор акцентує увагу на негатив-
них моментах мемуарів як джерела, а саме: події й особи у них
«практично завжди відображені невідповідно до їх реального
значення, а крізь призму мемуариста»; пам’ять має тенденцію
до ослаблення, що компенсується «елементарним вимислом»;
оскільки мемуари створюються з пам’яті, то оцінка подій в
них подана не з позиції синхронної подіям власної та громад-
ської думки, а «з позицій своїх поглядів часу створення мему-
ару, відповідно він не відображає поглядів зображуваної епо-
хи, а прикрашає чи охаює її переконаннями і поглядами, що
запанували в суспільстві через десятиліття» [37, с. 294–295]. Та
поза тим, наголошує на тому моменті, що в мемуарах більше,
ніж в інших джерелах, міститься інформації про особисті сто-
сунки між окремими історичними постатями, дія чами куль-
тури і літератури, про такі сфери суспільного буття, як сімей-
ний побут, інтимне життя, еволюцію релігійних переживань
автора та його сучасників. Тому для біографічних і просопо-
графічних досліджень вони є незамінним та необхідним дже-
релом. С. А. Макарчук запропонував свою класифікацію ме-
муарів, зокрема, за жанровою ознакою, виділяє кілька жанро-
96
вих підвидів: спогади, автобіографії, щоденники, некрологи,
листи (епістолярні документи); літературні записи подорож-
ні нотатки тощо [37, с. 298]. Кожний вид розглядається окремо
та має лише йому притаманні властивості. Водночас, окремі
українські дослідники вважають автобіографії та щоденни-
ки мемуарами [57, с. 451–459]. «Енциклопедія історії України»
(Київ, 2004) дає таке визначення джерел особового походжен-
ня: «рід пам’яток, кожна з яких створена окремою особою з
приватних міркувань чи у зв’язку із службовими потребами.
До них належать: особисті записки, мемуари (спогади), епіс-
толярії, автобіографії, щоденники» [16].
Як спеціальна історична дисципліна на сучасному ета-
пі мемуаристика розглядається І. Н. Войцехівською. За її ви-
значенням «мемуаристика (від лат. memoria — пам’ять або
фр. memoire — спогад, згадка) вивчає оповідні твори особо-
вого походження, створені на основі зафіксованих писемно
або у пам’яті автора вражень про події, учасником або свід-
ком (очевидцем) яких він був» [7, с. 359]. До жанру мемуарів
віднесено авторські щоденники (записники, нотатки), власне
спогади, або мемуари, автобіографічні записи, літературно
опрацьовані спогади, некрологи. Визнаючи авторську інди-
відуальність як провідну характерну особливість мемуарних
джерел, автор наголошує на необхідності їхньої аналітичної
критики, яка включає п’ять етапів, а саме: з’ясування автор-
ства джерела; спонукальних мотивів створення мемуарного
джерела; часу і місця створення спогадів; визначення форми
написання спогадів (щоденники, спогади (або мемуарна опо-
відь), автобіографічні записи, літературний запис); визначен-
ня повноти та достовірності джерела [7, с. 360–364]. Таким чи-
ном, сучасна українська історіографія бачить своє ключове
завдання у вирішенні таких проблем як залучення якомога
ширшого кола мемуарних джерел як для дослідження окре-
мих періодів історії України, так і для висвітлення діяльнос-
ті окремих персоналій, що засвідчує розвиток мемуаристики
в розрізі практичного джерелознавства та відсутність уваги
нау ковців до розробки теоретичних питань мемуаристики.
Таким чином, третій — сучасний етап розробки теоретич-
них і методологічних проблем мемуаристики, що розпочався
на початку 90-х р. ХХ ст., характеризується посиленням ува-
ги дослідників до її культурологічного та міждисциплінарно-
97
го аспектів. Значно розширилося коло історичних джерел ме-
муарного характеру за рахунок тих пам’яток, які в історич-
них дослідженнях радянського періоду не розглядалися, зва-
жаючи на політичні й ідеологічні заборони. Введення до нау-
кового обігу західноєвропейської мемуаристики сприяло по-
дальшій розробці як питань еволюції мемуарних джерел, так
і розвитку прикладних досліджень.
Таким чином, протягом усіх зазначених етапів вивчення
мемуарних джерел відбувалося у двох напрямах: фактично-
му (як джерела інформації про минуле) та культурологічно-
му (як пам’ятки культури відповідної епохи). Перший підхід
був найбільш рельєфно представлений у радянській історіо-
графії, другий був характерний як для дореволюційного ета-
пу, так і для сучасних досліджень.
До однієї з найбільш обговорюваних проблем мемуаристи-
ки в історіографії належить класифікація мемуарних джерел.
Дослідники класифікували мемуари за різними ознаками:
за соціальною ознакою авторів (С. С. Дмитрієв, С. А. Нікітін,
С. А. Ма карчук); за жанровою ознакою (В. С. Голубцов,
С. А. Ма карчук, Г. В. Стрельський); за формою відтворен-
ня події або формою викладу матеріалу (М. А. Варшавчик,
М. А. Литвиненко, М. Н. Чорноморський); за джерелом,
на основі якого були створені мемуари (М. А. Варшавчик,
С. С. Дмит рієв); за характером відтворення подій (В. С. Го-
лубцов); за авторством мемуарів (Іван Кревецький); за мето-
дами створення, внутрішньою структурою й функцією тво-
ру (Ю. А. Мицик); за тематико-хронологічним принципом
(С. А. Макарчук, А. В. Санцевич, В. І. Стрельський,); за зміс-
том (В. С. Голубцов).
Важливу увагу дослідники-джерелознавці надава-
ли питанням наукової критики мемуарних джерел. Так,
К. М. Бестужев-Рюмін, С. А. Нікітін, Г. В. Стрельський та
О. О. Курносов виділяли прийоми зовнішньої та внутріш-
ньої критики мемуарів; М. А. Варшавчик наголошував на не-
обхідності визначення особи мемуариста (походження, віку,
особливостей характеру, ступеня участі в описуваних подіях
тощо); В. С. Голубцов, О. О. Курносов, В. І. Войцехівська —
встановлення джерел авторської інформованості та причин
їх застосування, визначення часу, місця та мети написання
мемуарів; О. О. Курносов — застосування прийомів логічно-
го, текстологічного та порівняльного аналізу.
98
Із теоретичних проблем мемуаристики, на наш погляд, най-
менш розробленою є проблема виокремлення узагальнюючо-
го критерію еволюції мемуарних джерел. Серед російських
дослідників її розробляли С. С. Мінц, А. Г. Тартаковський,
М. Ф. Румянцева. На думку С. С. Мінц, в основі класифікації
й еволюції мемуарних джерел лежить ознака, що враховує єд-
ність суспільного та індивідуального в структурі особистос-
ті і виділяє в суб’єктивній природі мемуарів суспільно обу-
мовлені характеристики. А. Г. Тартаковський таким критері-
єм вважає первинну соціальну функцію мемуарів (історична
самосвідомість особистості). М. Ф. Румянцева, розглядаючи
еволюцію мемуарів, наголошує на тенденції посилення ко-
екзистенціальних зв’язків мемуариста у порівнянні з еволю-
ційними. Українські дослідники (Іван Кревецький, Дмитро
Дорошенко, Іван Крип’якевич, Іван Огієнко, Ілля Борщак,
Осип Назарук) в питаннях виокремлення історичних етапів
української мемуаристики чітко притримувалися позицій
тісного зв’язку їх із національним рухом. Загалом, українська
історіографія більше уваги приділяє дослідженню конкрет-
них хронологічно-тематичних комплексів мемуарної літера-
тури, залишаючи розробку загальних теоретичних підходів
щодо мемуарів своїм наступникам.
Підсумовуючи результати нашого дослідження, мо-
жемо твердити, що проведений аналіз праць учених-дже-
релознавців доводить наступне:
— мемуари на теренах Росії та України виникли при пере-
ході від середніх віків до нового часу і стали важливим компо-
нентом загального історико-культурного процесу;
— окремі риси мемуарної літератури були притаманні й
більш раннім історичним періодам (так звані «криптомемуа-
ри» — літописи, діаріуши, есе, сповіді, житія);
— основним критерієм еволюції мемуаристики є історич-
на та національна самосвідомість особи;
— визначальною рисою мемуарів як історичного джерела
є їх суб’єктивізм, що обумовлюється специфічним (суто інди-
відуальним) походженням;
— суб’єктивне походження мемуарів робить їх незамінним
джерелом для біографічних і просопографічних досліджень;
— мемуари є особливим, емпіричним і до певної міри тео-
ретичним джерелом, що несе в собі цінний культурологічний
матеріал (що неможливо найти в інших джерелах), який є не-
99
замінним при дослідженні ментальності тієї чи іншої епохи,
групи людей, окремої особи.
Серед завдань мемуаристики на сучасному етапі на пер-
шому місці стоїть розробка методологічних і методичних
проблем використання мемуарів у наукових дослідженнях;
пошук і наукова атрибуція неопублікованих мемуарів; ство-
рення зведеного каталогу опублікованих і неопублікованих
мемуарів. З погляду біографічного джерелознавства нагаль-
ною є потреба створення бібліографічного реєстру щоденни-
ків, біографічних та автобіографічних мемуарів. Виконання
цих задач дасть змогу ввести до наукового обігу значний ма-
сив цінної історичної та біографічної інформації.
1. Бестужев-Рюмин, К. Русская история [Текст] / К. Бестужев-Рю-
мин. – СПб., 1872. – Т. 1. – 480, ІІ с.
2. Богдашина, О. М. Джерелознавство історії України : теорія, мето-
дика, історія [Текст] : навч.-метод. посіб. / О. М. Богдашина. – Х. :
Тарбут Лаам, 2005. – 192 с.
3. Воронов, В. І. Джерелознавство історії України [Текст] : курс лекцій
/ В. І. Воронов. – Д. : Вид. Дніпропетров. ун-ту, 2003. – 336 с.
4. Борщак, Іл. Діярій Пилипа Орлика [Текст] / Ілля Борщак // Стара
Україна. – Л, 1924. – Вип. 9–10. – С. 134–136.
5. Варшавчик, М. А Источниковедение истории КПСС [Текст] /
М. А. Варшавчик. – М., 1989. – 224 с.
6. Веріго, І. М. Літературні мемуари 20–30-х рр. XX століття. Принци-
пи художньої організації матеріалу [Текст] : автореф. дис. ... канд.
філол. наук : / І. М. Веріго. – Д., 2003. – 16 с.
7. Войцехівська, І. Мемуаристика [Текст] / І. Войцехівська // Спец. іс-
тор. дисципліни / І. Н. Войцехівська, В. В. Томазов, М. Ф. Дмитрі-
єнко та ін. – К. : Либідь, 2008. – С. 359–366.
8. Гавриш, І. П. Творчість М. Цуканової (проза, драматургія, мемуа-
ри) [Текст] : автореф. дис. ... канд. філол. наук. / І. П. Гавриш. – Х.,
2007. – 19 с.
9. Гелис, И. Как надо писать воспоминания [Текст] : (методолог.
очерк) / И. Гелис // Пролетарская революция. – 1925. – № 7. –
С. 197–212.
10. Голубцов, В. С. К вопросу о научных принципах переиздания ме-
муарной литературы [Текст] / В. С. Голубцов //Источниковеде-
ние ист. советского о-ва / АН СССР, Ин-т истории СССР ; отв. ред.
Д. А. Чугаев. – М. : Наука, 1968. – Вып. 2. – С. 367–388.
11. Голубцов, В. С. Мемуары как источник по истории советского об-
щества [Текст] / В. С. Голубцов. – М., 1970. – 115 с.
12. Горобець, В. Й. Діаріуші — визначні пам’ятки української писем-
ності ХVІІІ ст. [Текст] / В. Й. Горобець // Іст. джерела та їх вико-
ристання. – К. : Наук. думка, 1972. – Вип. 7. – С. 102–114.
13. Деревнина, Л. И. О термине «мемуары» и классификации
мемуарных источников (историография вопроса) [Текст] /
100
Л. И. Деревнина // Вопросы архивоведения. – 1963. – №. 4. –
С. 32–38.
14. Джерелознавство історії України [Текст] : довідник : навч. посіб-
ник для студ. вузів / Я. Є. Боровський, М. Я. Варшавчик, І. Н. Вой-
цехівська та ін. – К., 1998. – 211 с.
15. Дмитриев, С. С. Мемуары, дневники, частная переписка первой
половины ХІХ в. [Текст] / С. С. Дмитриев // Источниковедение
истории СССР ХІХ – начала ХХ в. : учеб. пособ. для ист. фак. / под
ред. И. А. Федосова, И. И. Астафьева, И. Д. Ковальченка. – М. :
Изд-во Моск. ун-та, 1970. – С. 346–429.
16. Дмитрієнко, М. Ф. Джерела особового походження [Текст] /
М. Ф. Дмитрієнко // Енцикл. історії України : в 5 т. – К. : Наук.
думка, 2003. – Т. 2. – С. 374.
17. Довгопол, В. М. Джерелознавство історії Української РСР [Текст] /
В. М. Довгопол, М. А. Литвиненко, Р. Д. Лях ; за ред. Ф. П. Шевчен-
ка. – К., 1986. – 239 с.
18. Дорошенко, Д. В справі видання мемуарів та листування [Текст] :
(кілька уваг та дезидератів) / Д. Дорошенко // Стара Україна. –
Л., 1924. – Вип. 9–10. – С. 139–142.
19. Дорошенко, Д. І. Огляд української історіографії. Державна школа
[Текст] : історія, політологія, право / Д. І. Дорошенко. – К. : Украї-
нознавство, 1996. – 256 с.
20. Єловських, У. Загальнотеоретичні питання вивчення мемуарів як іс-
торичного джерела [Текст] : історіографія проблеми / Уляна Єлов-
ських // Спец. істор. дисципліни : питання теорії та практики. – К.
: Ін–т історії України НАН України, 2006. – № 13. – С. 152–161.
21. История дореволюционной России в дневниках и воспоми-
наниях [Текст] : аннот. указ. / науч. рук., ред. и введ. П. А. За-
йончковский ; Гос. б-ка СССР им. В. И. Ленина ; Гос. публ. б-ка
им. М. Е. Салтыкова-Щедрина. – М. : Книга, 1976. – Т. 1. – 301 с.
22. Источниковедение : Теория. История. Метод. Источники россий-
ской истории [Текст] : учеб. пособие для студ. вузов, обуч. по гу-
манит. спец. / И. Н. Данилевський, В. В. Кабанов, О. М. Меду-
шевская, М. Ф. Румянцева ; Рос. гос. гуманитарный ун-т ; Ин–т
«Открытое общество». – М. : РГГУ, 2000. – 701с.
23. Іващенко, В. Ю. Дослідження теоретико-методологічних проблем
мемуаристики в радянській історіографії [Текст] / В. Ю. Іващенко
// Человек в истории и культуре : сб. науч. работ в честь 70-летия
лауреата Гос. премии Украины, акад. РАЕН, проф., доктора ист.
наук В. Н. Станко. – Одесcа-Терновка, 2007. – С. 552–560.
24. Іващенко, В. Ю. Мемуари професорів та студентів з історії Харків-
ського університету XIX – початку XX століття [Текст] : автореф.
дис. ... канд. іст. наук / В. Ю. Іващенко. – Д., 2004. – 17 с.
25. Іващенко, В. Ю. Проблеми джерелознавчого аналізу мемуаристики
в російській історіографії середини ХІХ – початку ХХ ст. [Текст] /
В. Ю. Іващенко // Вісн. Хар. нац. ун-ту. Історія. – 2007. – № 762,
вип. 39. – С. 208–216.
26. Калинович, І. Українська мемуаристика 1914–1924 р. [Текст] : (бі-
бліогр. реєстр) / Іван Калинович // Стара Україна. – Л., 1924. –
Вип. 9–10. – С. 145–150.
101
27. Ковальский, Н. П. Источниковедение истории Украины ХVІ–
ХVІІ вв. [Текст] / Н. П. Ковальский. – Д. : ДГУ, 1978. – 115 с.
28. Кони, А. Ф. Психология и свидетельские показания [Текст] /
А. Ф. Кони // Новые идеи в философии. – М., 1913. – Вып. 9, ч. 1. –
С. 67–102.
29. Конончук, І. М. Джерелознавство [Текст] : навч.-метод. посіб. /
І. М. Конончук. – Ніжин : НДПУ ім. М. Гоголя, 2004. – 88 с.
30. Кревецький, І. Початки української мемуаристики. ІХ–ХІІ ст.
[Текст] : (зі зразками найстаріших укр. мемуарів) / Іван Кревець-
кий // Стара Україна. – Л., 1924. – Вип. 9–10. – С. 120–126.
31. Кревецький, І. Спомини Ів. Федоровича про початки друкарства на
Україні [Текст] / Іван Кревецький // Стара Україна. – Л, 1924. –
Вип. 2–5. – С. 35–37.
32. Кревецький, І. Українська мемуаристика [Текст] : сучасний стан і
значіння / Іван Кревецький ; ІІ. Кревецький, І. Як писати мемуари
[Текст] / Іван Кревецький, Осип Назарук. – Л., 1923.
33. Крип’якевич, І. Мемуари українців ХVІ–ХVІІІ ст. [Текст] / Іван
Крип’якевич // Стара Україна. – Л., 1924. – Вип. 9–10. – С. 126–132.
34. Курносов, А. А. Приемы внутренней критики мемуаров [Текст] :
(воспоминания участников партизанского движения в период
Великой Отечественной войны как ист. источник) / А. А. Кур-
носов // Источниковедение. Теоретические и методические
проблемы. – М., 1965. – С. 478–504.
35. Лаппо-Данилевский, А. С. Методология истории [Текст] / А. С. Лап-
по-Данилевский. – М. : Территория будущего, 2006. – 622 с.
36. Литвиненко, М. А. Джерела історії України [Текст] / М. А. Литви-
ненко. – Х., 1970. – 204 с.
37. Макарчук, С. Писемні джерела з історії України [Текст] : курс лек-
цій / С. Макарчук. – Л. : Світ, 1999. – 352 с.
38. Малик, А. О. Мемуари як джерело до історії української революції
(березень 1917 – квітень 1918 рр.) [Текст] : автореф. дис. ... канд. іст.
наук / А. О. Малик. – Л., 1999. – 19 с.
39. Мемуари і мемуаристика [Текст] : [від редакції] // Стара Украї-
на. – Л., 1924. – Вип. 9– 10.
40. Мемуаристика [Текст] // Спец. ист. дисциплины : учеб. пособие /
под ред. В. А. Замлинского, М. Ф. Дмитриенко. – К. : НМК ВО,
1992. – С. 190–200.
41. Марченко, М. І. Українська історіографія (з давніх часів до середи-
ни ХІХ ст.) [Текст] / М. І. Марченко. – К. : КГУ, 1959. – 258 с.
42. Маслюченко, Г. О. Художні мемуари та автобіографічна повість в
українській літературі 90-х років XX століття [Текст] : автореф.
дис. ... канд. філол. наук / Г. О. Маслюченко. – Д., 2004. – 18 с.
43. Минц, С. С. Об особенностях эволюции источников мемуарного
характера [Текст] / С. С. Минц // История СССР. – 1979. – № 6. –
С. 55–70.
44. Мицик, Ю. А. Джерела з історії національно-визвольної війни
українського народу середини ХVІІ століття [Текст] / Ю. А. Ми-
цик. – Д. : ВПОП «Дніпро», 1996. – 262 с.
45. Мыцык, Ю. А. Записки иностранцев как источник по истории
Украины (вторая половина ХVІ–ХVІІ в.) [Текст] : учеб. пособие /
Ю. А. Мыцык. – Д. : ДГУ, 1981. – ч. 1. - 76 с.
102
46. Никитин, С. А. Источниковедение истории СССР ХІХ века (до на-
чала 90-х годов) [Текст] / С. А. Никитин ; pед . Ю. В. Готье. – М. :
Соцэкгиз, 1940. – Т. 2. – 228 с.
47. Покровский, М. Н. От Истпарта [Текст] / М. Н. Покровский //
Пролетарская революция. – 1921. – № 1. – С. 5–9.
48. Румянцева, М. Ф. Исторические источники XVIII – начала XX века
[Текст] / М. Ф. Румянцева // Источниковедение : Теория. История.
Метод. Источники российской истории : учеб. пособие для студ.
вузов, обуч. по гуманит. спец. / И. Н. Данилевский, В. В. Кабанов,
О. М. Медушевская, М. Ф. Румянцева ; рос. гос. гуманитарный
ун-т ; Ин–т «Открытое общество». – М. : РГГУ, 2000. – С. 318-491.
49. Санцевич, А. В. Мемуарні джерела [Текст] / А. В. Санцевич //
Джерелознавство з історії Української РСР 1917–1941. – К. : Вища
шк., 1961. – 239 с.
50. Санцевич, А. В. Спогади і виступи про досвід роботи як історич-
не джерело [Текст] / А. В. Санцевич // Джерелознавство з історії
Укр. РСР післявоєнного періоду (1945–1970). – К., 1972. – С. 108–140.
51. Сиротина, И. Л. Культурологическое источниковедение : про-
блема мемуаристики [Текст] / И. Л. Сиротинина // Мат. между-
нар. науч. конф. (Санкт-Петербург, 18 мая 2001 г). – СПб. : Санкт-
Петербург. филос. о-во, 2001.– Вып. 12. – С. 226–232.
52. Специальные исторические дисциплины [Текст] : учеб. пособие
/ под ред. В. А. Замлинского, М. Ф. Дмитриенко. – К. : НМК ВО,
1992. – 324 с.
53. Стрельський, Г. В. Великий Жовтень на Україні у спогадах сучас-
ників [Текст] / Г. В. Стрельський. – К : Вища шк., 1989. – 62 с.
54. Стрельський, Г. В. Джерелознавство історії СРСР. Період імперіа-
лізму [Текст] / Г. В. Стрельський. – К. : Рад. школа, 1958. – 480 с.
55. Стрельский, Г. В. Мемуары как источник изучения истории
Великого Октября на Украине [Текст] / Г. В. Стрельский. – К. :
Вища шк., 1978. – 136 с.
56. Стрельський, Г. В. Мемуари про Велику Жовтневу соціалістичну
революцію на Україні і їх публікація в журналі «Літопис рево-
люції» [Текст] / Г. В. Стрельський // Вісник Київ. у–ту. – 1971. –
№ 13 – С. 29–34.
57. Стрельський, Г. В. Мемуари як джерело біографічних досліджень
про учасників визвольних змагань в Україні (1917–1920) [Текст] /
Г. В. Стрельський // Б-ка. Наука. Культура. Інформація : наук.
праці НБУВ. – К., 1998. – Вип. 1. – С. 451–459.
58. Стрельський, Г. В. Січневе збройне повстання київських трудящих
проти Центральної Ради 1918 р. у спогадах учасників [Текст] /
Г. В. Стрельський // УІЖ. – 1973. – № 2. – С. 135–138.
59. Тартаковский, А. Г. 1812 год и русская мемуаристика. Опыт ис-
точниковедческого изучения [Текст] / А. Г. Тартаковский. – М. :
Наука, 1980. – 312 с.
60. Тартаковский, А. Г. Русская мемуаристика ХVІІІ – первой половины
ХІХ века. От рукописи к книге [Текст] / А. Г. Тартаковский ; АН
СССР, Ин-т истории СССР. – М. : Наука, 1991. – 286, [2] с.
61. Тартаковский, А. Г. Русская мемуаристика и историческое созна-
ние XIX века [Текст] : / А. Г. Тартаковский ; РАН ; Ин–т рос. исто-
рии [Москва]. – М. : Археограф. центр, 1997. – 357 с.
103
62. 1812 год в воспоминаниях современников [Текст] /
ред. А. Г. Тартаковский ; РАН ; Ин–т рос. истории. – М. : Наука,
1995. – 202 с.
63. Тихомиров, М. Н. Источниковедение истории СССР с древней-
ших времен до конца ХVІІІ века [Текст] / М. Н. Тихомиров : ред.
Ю. В. Готье. – М. : Соцэкгиз, 1940. – Т. 1. – 256 с.
64. Черноморский, М. Н. Источниковедение истории СССР. Советский
период [Текст] / М. Н. Черноморский. – М., 1966. – 343 с.
65. Черноморский, М. Н. Мемуары как исторический источник
[Текст] / М. Н. Черноморский. – М., 1959. – 80 с.
66. Черноморский, М. Н. Мемуары как источник по истории советского
общества [Текст] / М. Н. Черноморский // Вопросы истории. –
1960. – № 12. – С. 53–71.
67. Черноморский, М. Н. Работа с мемуарами при изучении истории
КПСС [Текст] / М. Н. Черноморский. – М., 1961. – 134 с.
68. Черноморский, М. Н. Работа над мемуарами при изучении исто-
рии КПСС [Текст] / М. Н. Черноморский. – М., 1965. – 135 с.
69. Чечулин, Н. Д. Мемуары, их значение и место в ряду исторических
источников [Текст] / М. Д. Чечулин. – СПб., 1891. – 16 с.
Любовець Н. І. Вивчення мемуарів як історичного та біогра-
фічного джерела у вітчизняній та російській історіографії.
Ключові слова: мемуари, українська мемуаристика, історіографія, іс-
торичне та біографічне джерелознавство.
На основі аналізу існуючих джерел та історіографії мемуаристики
встановлено, що мемуарна література сьогодні розглядається не лише
як джерело фактичної інформації, а й як важливий чинник культурно-
історичного процесу, пам’ятка суспільно-політичної думки епохи ство-
рення. У розвитку мемуаристики автор виділяє три етапи: сер. ХІХ – поч.
ХХ ст.; 20-80 рр. ХХ ст.; сучасний етап — 90-ті рр. ХХ ст. – поч. ХХ ст., що
пов’язано зі суспільно-політичною ситуацією та змінами визначальних
концептів у поглядах науковців щодо основних загальнотеоретичних пи-
тань вивчення мемуарів (класифікація мемуарів; наукова критика мемуа-
рів (внутрішня та зовнішня); виділення основного критерію еволюції ме-
муаристики). Впродовж всіх зазначених етапів вивчення мемуарних дже-
рел відбувалося у двох напрямах: фактичному (як джерела інформації про
минуле) та культурологічному (як пам’ятки культури відповідної епохи).
На першому етапі переважаючим був фактичний підхід. Проте найбіль-
ших успіхів у вивченні фактичного змісту мемуарних джерел досягла ра-
дянська історіографія (другий етап) в рамках якої вивчалися, переважно,
питання класифікації мемуарів та прийомів їх наукової критики. На су-
часному етапі спостерігається підвищення інтересу до культурологічного
та еволюційного аспектів мемуаристики.
104
Lyubovets N. I. Study of memoirs as historic and biographic
source in the national and Russian historiography.
Key words: memoirs, Ukrainian memoiristics, historiography, historic and
biographic source study.
Basing on the analysis of existing sources and memoiristics historiography
it was established, that memoir literature is seen today not only as the source
of actual information, but also as an important factor of cultural and historical
process, a document of social and political concepts of the epoch. The author
defi nes three periods in the development of memoiristics: mid. XIX century –
beginning of XX century; 20s-80s of XX century; modern phase of the 90-s of
XX century – beginning of the XXI, which is connected with social and political
situation and changes of determinative concepts in scientifi c views on the general
theoretical issues of studying memoirs (memoirs classifi cation; scientifi c criticism
of memoirs (internal and external); defi ning the main criterion of memoiristics
evolution). At all mentioned phases, memoirs sources were studied in two main
trends: actual (as a source of information about past times) and culturological (as
cultural monument of the corresponding epoch). Actual approach predominated
at the fi rst phase. Still Soviet historiography (2nd phase) reached the best results
in studying the actual content of memoirs sources, mostly concentrating on the
issues of memoirs classifi cation and means of its scientifi c criticism. The modern
phase is characterized by an increased interest towards culturological and
evolutional aspects of memoiristics.
Любовец Н. И. Изучение мемуаров как исторического и биогра-
фического источника в отечественной и русской историографии.
Ключевые слова: мемуары, украинская мемуаристика, историогра-
фия, историческое и биографическое источниковедение.
На основе анализа существующих источников и историографии мемуа -
ристики установлено, что мемуарная литература сегодня рассматривается
не только как источник фактической информации, но и как важный фактор
культурно-исторического процесса, документ общественно-политической
мысли эпохи создания. В развитии мемуаристики автор выделяет три этапа:
сер. ХІХ – нач. ХХ в.; 20-80 гг. ХХ в.; современный этап — 90-ые гг. ХХ в. – нач.
ХХІ в., что связано с общественно-политической ситуацией и изменениями
определяющих концептов во взглядах учёных относительно основных об-
щетеоретических вопросов изучения мемуаров (классификация мемуаров;
научная критика мемуаров (внутренняя и внешняя); выделение основного
критерия эволюции мемуаристики). На протяжении всех отмеченных эта-
пов изучение мемуарных источников происходило в двух направлениях:
фактическом (как источники информации о прошлом) и культурологиче-
ском (как памятке культуры соответствующей эпохи). На первом этапе пре-
обладающим был фактический подход. Однако наибольших успехов в из-
учении фактического содержания мемуарных источников достигла совет-
ская историография (второй этап) в рамках которой изучались, преимуще-
ственно, вопросы классификации мемуаров и приемов их научной крити-
ки. На современном этапе наблюдается повышение интереса к культуроло-
гическому и эволюционному аспектам мемуаристики.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-27725 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0079 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T17:19:53Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Любовець, Н.І. 2011-10-12T14:49:17Z 2011-10-12T14:49:17Z 2010 Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми / Н.І. Любовець // Українська біографістика: Зб. наук. пр. — К., 2010. — Вип. 7 — С. 66-104. — Бібліогр.: 69 назв. — укр. XXXX-0079 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27725 82.94(093):930.2:939 (477+470) Проаналізовано досягнення історіографії XIX–XX ст. у питаннях вивчення мемуарної літератури як історичного та біографічного джерела. Виокремлено основні етапи та загальнотеоретичні питання історіографії мемуарів. Проанализированы достижения историографии XIX–XX вв. в вопросах изучения мемуарной литературы как исторического и биографического источника. Выделены основные этапы и общетеоретические вопросы историографии мемуаров. The work analyzes the achievements of historiography of XIX–XX centuries concerning the issues of studying memoirs literature as historic and biographic source. The main phases and general theoretic issues of memoirs historiography are outlined. uk Інститут біографічних досліджень Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського НАН України Українська біографістика Теоретичні і методичні проблеми біографічних досліджень Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми Изучение мемуаров как исторического и биографического источника в отечественной и русской историографии Study of memoirs as historic and biographic source in the national and Russian historiography Article published earlier |
| spellingShingle | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми Любовець, Н.І. Теоретичні і методичні проблеми біографічних досліджень |
| title | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми |
| title_alt | Изучение мемуаров как исторического и биографического источника в отечественной и русской историографии Study of memoirs as historic and biographic source in the national and Russian historiography |
| title_full | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми |
| title_fullStr | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми |
| title_full_unstemmed | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми |
| title_short | Вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми |
| title_sort | вивчення мемуарів як історичного та біографічного джерела: до історіографії проблеми |
| topic | Теоретичні і методичні проблеми біографічних досліджень |
| topic_facet | Теоретичні і методичні проблеми біографічних досліджень |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/27725 |
| work_keys_str_mv | AT lûbovecʹní vivčennâmemuarívâkístoričnogotabíografíčnogodžereladoístoríografííproblemi AT lûbovecʹní izučeniememuarovkakistoričeskogoibiografičeskogoistočnikavotečestvennoiirusskoiistoriografii AT lûbovecʹní studyofmemoirsashistoricandbiographicsourceinthenationalandrussianhistoriography |