Склад і структура Української Центральної Ради
Gespeichert in:
| Veröffentlicht in: | Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років |
|---|---|
| Datum: | 2009 |
| 1. Verfasser: | |
| Format: | Artikel |
| Sprache: | Ukrainisch |
| Veröffentlicht: |
Інститут історії України НАН України
2009
|
| Online Zugang: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28206 |
| Tags: |
Tag hinzufügen
Keine Tags, Fügen Sie den ersten Tag hinzu!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Zitieren: | Склад і структура Української Центральної Ради / В.Ф. Верстюк // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 5-30. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860254001610620928 |
|---|---|
| author | Верстюк, В.Ф. |
| author_facet | Верстюк, В.Ф. |
| citation_txt | Склад і структура Української Центральної Ради / В.Ф. Верстюк // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 5-30. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років |
| first_indexed | 2025-12-07T18:46:53Z |
| format | Article |
| fulltext |
В. Ф. Верстюк
СКЛАД I СТРУКТУРА
УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ
Перемога Лютневої революції докорінним чином змі-
нила характер громадсько-політичного життя країни, від-
крила широкі можливості для створення різноманітних
громадських організацій, легалізації діяльності політичних
партій. Першими про себе заявили загальноросійські пар-
тії, які вже в перші дні революції вийшли з підпілля і взя-
лися за легальну роботу. Дещо згодом, за кілька тижнів
поновили роботу і українські політичні партії. Передусім
це були Українська соціал-демократична робітнича партія,
Українська партія соціалістів-революціонерів та Україн-
ська радикально-демократична партія.
Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді березня
утворюються ради робітничих і солдатських депутатів. На-
самперед вони з’явилися у великих містах, губернських
центрах. Всього до середини 1917 р. в Україні виникло
понад 250 рад робітничих депутатів.
В губернських і повітових центрах відбулися масові
мітинги та демонстрації, учасники яких вітали повалення
самодержавства, перемогу демократичної революції. 16 бе-
резня у Києві був проведений «День свята революції» —
масова маніфестація, в якій окремою колоною під жовто-
блакитними прапорами взяли участь українські організа-
ції. В цей день на Думській площі відбувся демонтаж
пам’ятника вбитому 1911 р. у Києві прем’єр-міністру Росії
П. Столипіну1. В передовій газети «Киевлянин» 5 березня
говорилось, про фактичну перемогу революції в Росії.
В країні «не лише відсторонено старий уряд, але й змінено
старий політичний лад». На чолі держави, писала газета,
стала нова влада, а стара — загубила себе сама: «Стара
влада і стара система управління показали стільки сліпоти,
стільки нерозуміння сенсу подій і настроїв народу від
самих верхів до низів його, що все, що відбувалося не
могло сприйматися по-іншому, як таке, що межувало з бе-
зумством»2. Лютнева революція продемонструвала при-
хильність до демократичних гасел та державно-політичних
практик. За кілька днів Росія стала цілком демократичною
країною, в якій кардинально змінилась і за характером, і за
формою система влади.
Загалом зміна старої системи влади в Україні мало чим
відрізнялась від аналогічних процесів у Росії. Нема особ-
ливих сумнівів в тому, що події революції в Україні не мали
б самостійного значення, були б регіональним різновидом
подій у Петрограді та Москві, якби не одна обставина, яка
придала їм суттєву оригінальність і відмінність, яка зро-
била їх самодостатніми, наповненими внутрішньою логі-
кою та драматургією. Не важко здогадатися, що такою
обставиною була невирішеність національного питання в
Україні. Як великі і малі ріки України після сніжної зими
1917 р. зірвались повінню, так і національна проблема,
загнанна старою владою під час Першої світової війни в
глухий кут заборон і переслідувань, після падіння само-
державства перетворилась в могутній масовий націо-
нально-визвольний рух. Демократизація суспільства, що
відбулася під впливом революційних змін, не могла не по-
значитися на українському русі. Його потенційна енергія,
накопичена в народній гущі протягом десятиліть, ще шу-
кала виходу, а провідники української інтелігенції з енту-
зіазмом вітали революційні зміни. Українці мали кілька
своїх представників у Київській раді об’єднаних гро-
6 В. Ф. Верстюк
мадських організацій, а також у раді робітничих депутатів.
Але цього було не досить для відродження національно-
визвольного руху.
Одним із перших про події у Петрограді дізнався керів-
ник клубу «Родина» М. Синицький. Ще в ніч на 1 березня
він поділився новиною з В. Королівом-Старим, а згодом по-
відомив цю інформацію своїм найближчим знайомим, то-
варишам по клубу, Товариству українських поступовців,
видавництву «Час». «Синицький не лише переказував свіжі
новини, а вже проектував, радився, комбінував»3, — згаду-
вав В. Королів-Старий. Ідея Синицького полягала в необ-
хідності створення центру для керівництва українським
рухом, щоб не повторити помилок, які мали місце під час
революції 1905–1907 рр. Увечері 1 березня в будинку Є. Чи-
каленка зібралася нарада ТУП-у, в якій взяли участь лише
27 осіб. Ситуація ще здавалася досить непевною, і помір-
ковані, старші за віком, тупівці не поспішали з радикаль-
ними рішеннями, схиляючись до тактики вичікування.
Вирішено було лише зробити зібрання ТУП-у щоденними і
проводити їх не в помешканні Чикаленків, а в клубі
«Родина». 3 березня в клубі «Родина» Товариства україн-
ських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представни-
ків київських і деяких провінційних українських органі-
зацій. Саме на цих зборах народилася ідея заснування Цен-
тральної Ради, якій судилося відіграти ключову роль у роз-
витку революційних подій протягом 1917 р. Центральна
Рада була сформована на паритетних засадах між окре-
мими українськими організаціями. Д. Антонович згаду-
вав: «…з ТУП-ом спільної мови не знайшли, але зробили
механічну згоду: рішено зложити поки що тимчасову Цен-
тральну Раду з ядра в числі до 25 людей з тим, щоб вона
далі доповнювалась кооптацією головним чином делега-
тами з поза Києва. До основного ядра Центральної Ради
7Склад і структура Української Центральної Ради
входило по 5 представників від ТУП-а, від робітництва, від
академічної молоді, від кооперативів і два від соціал-демо-
кратичної партії (з п’ятьома представниками робітництва це
робило 7). Головним завданням цієї тимчасової Централь-
ної Ради було скликати Національний конгрес, що мав оста-
точно вибрати Центральну Раду, як постійний український
парламент».4 7 березня відбулися вибори керівного ядра
Центральної Ради. Головою УЦР обрали М. Грушевського,
який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де
добу вав своє заслання. Заступниками голови стали Ф. Кри-
жановський — представник кооперативних організацій Київ-
щини, Д. Дорошенко — від ТУПу й Д. Антонович — від
українських соціал-демократів. Крім того, було обрано се-
кретаря та скарбника Ра ди.5 7 березня, очевидно, й слід вва-
жати датою створення Української Центральної Ради, яка
дуже швидко стала уособленням і керівним органом націо-
нального руху. Про Центральну Раду протягом останніх
20 років створена велика історіографічна література6, видано
кілька збірників документів, однак це зовсім не означає, що
дослідницький потенціал проблеми вичерпаний, насправді
горизонти пізнання є достатньо потужними і перспектив-
ними. Скажімо, тема, винесена в заголовок цієї статті, вив-
чена лише частково і фрагментарно. Це і стало стимулом до
окреслення найважливіших проблем, які стосуються струк-
тури і складу Центральної Ради, їх часових змін.
Формування організаційних структур Центральної Ради
почалося практично з перших днів її існування. В повідом -
ленні газети «Вісти з Української Центральної Ради» за
19 березня, в якому йшлося про створення Ради 7 березня,
окреслено її перші структури: президію (голова Ради, два
його заступники, писар та скарбник) і дев’ять комісій.
У березневих протоколах згадується управа, але не зазна-
чено ні її чисельний склад, ні права, ні функції.
8 В. Ф. Верстюк
Після Всеукраїнського національного з’їзду відбулася
реорганізація структур, що свідчило про закінчення пер-
шого організаційного періоду, перетворення Ради в актив-
ний, дійовий чинник політичного життя не лише України,
а й за її межами. 23 квітня 1917 р. загальними зборами був
схвалений «Наказ Українській Центральній Раді», який
фактично став її першим регламентом.
Згідно з демократичними організаційними принципами
вищим органом Центральної Ради визнавалися її загальні
збори. У «Наказі» від 23 квітня говорилося, що вони «виз-
начають напрям і характер всієї роботи УЦР»7. Чергові
збори повинні були скликатися не рідше, як один раз на мі-
сяць, крім того, в разі нагальної потреби могли бути скли-
кані екстренні збори, які вважалися чинними при будь-якій
кількості присутніх. За весь період існування Центральної
Ради відбулося дев’ять загальних зборів.
Перші загальні збори відбулися 8 квітня в день завер-
шення роботи Всеукраїнського національного з’їзду. Збори
перевірили і затвердили список членів Центральної Ради,
обраних з’їздом і сформували виконавчий орган — Комітет
Центральної Ради. Другі загальні збори (22–23 квітня 1917 р.)
розглянули питання про українізацію війська, ухвалили
перший нормативний документ діяльності Центральної
Ради — згаданий вище наказ.
У центрі уваги третіх загальних зборів (7–9 травня
1917 р.) стояло питання взаємостосунків з Тимчасовим
урядом, відрядження повноважної делегації до Петрограда
з метою вирішення питання про право українського народу
на національно-територіальну автономію.
Четверті загальні збори (1–3 червня 1917 р.) заслухали
звіт В. Винниченка про поїздку делегації Ради до Петро-
града, про відхилення Тимчасовим урядом домагань авто-
номії. Збори ухвалили звернутися до українського народу
9Склад і структура Української Центральної Ради
з закликом «негайного закладення підвалин автономного
ладу в Україні». Ця постанова стала важливою підставою
проголошення І Універсалу.
П’яті загальні збори (20 червня — 1 липня 1917 р.) за-
твердили утворення Генерального секретаріату та його
першу декларацію, ухвалили ряд резолюцій, що стосува-
лися реорганізації Центральної Ради, поповнення її пред-
ставниками національних меншин, що проживали в
Україні. Збори вирішили провести у Києві з’їзд народів
Росії, які добивалися федеративного устрою країни, внесли
зміни до статуту Комітету Центральної Ради, розширили
його права та кількість членів, обговорили хід переговорів
лідерів Центральної Ради з делегацією Тимчасового уряду
у Києві, схвалили II Універсал.
Шості загальні збори (5–6 серпня 1917 р.) бурхливо об-
го ворювали ситуацію, яка виникла після відмови Тимча-
сового уряду санкціонувати «Статут вищого управління
України», заміни його «Тимчасовою інструкцією Гене-
ральному секре таріатові Тимчасового уряду». На цих же
зборах було по ставлено питання про скликання Україн-
ських установчих зборів, а також засуджено ініціативу
Тимчасового уряду про проведення у Москві 12 серпня
Державної наради.
Сьомі загальні збори (29 жовтня — 2 листопада 1917 р.)
головну увагу приділили пошукам виходу з ситуації, яка
склалася в країні після падіння Тимчасового уряду у
Петро граді та збройного інциденту в Києві.
Восьмі загальні збори (12–17 грудня 1917 р.) гостро де-
ба тували питання про мир та землю, розглянули хід підго-
товки до виборів Українських установчих зборів.
Дев’яті загальні збори (15–25 січня 1918 р.) схвалили за-
кони про землю та восьмигодинний робочий день, внесли
деякі зміни у закон про вибори до Українських установчих
10 В. Ф. Верстюк
зборів, обговорили хід мирних переговорів у Бресті, си-
туацію, яка склалася у зв’язку з наступом більшовиків та
повстанням на «Арсеналі», санкціонували реорганізацію
Малої ради, затвердили В. Голубовича на посаді голови
Ради народних міністрів.
Загалом робота загальних зборів УЦР будувалась від
самого початку за зразком парламентської сесійної роботи.
За взірець було взято форми діяльності Російської Дер-
жавної Думи. УЦР ділилась на фракції за партійною озна-
кою, при потребі фракції блокувалися. Від їх імені
вносились інтерполяції (запити). Створювались і працю-
вали різноманітні комісії, одні на постійній основі, інші —
ситуативно для вирішення якоїсь нагальної потреби. При
обговоренні складних проблем створювались узгоджу-
вальні комісії. Рішення ухвалювались, як правило, простою
більшістю голосів. Поряд з відкритими засіданнями, на які
на хори допускалась зацікавлена публіка, практикувались
закриті. Як свідчать документи на окремих сесіях працю-
вала мандатна комісія, яка прискіпливо перевіряла повно-
важення делегатів. Особливо змістовною була доповідь
мандатної комісії на шостих загальних зборах.
Незважаючи на всі свої високі повноваження, загальні
збори виявилися малоефективною структурою Централь-
ної Ради. Про органічні недоліки їх роботи: спалахи полі-
тичних емоцій, демагогії та популізму над конструктивною
політикою, свідчить цілий ряд документів і, в першу чергу,
самі протоколи загальних зборів. Окремі сесійні засідання
носили мітинговий характер, перетворювалися на словесні
баталії численних партійних фракцій. Іноді ледь не дохо-
дило до вирішення справ кулаками. Ось як протокол подає
обговорення проекту II Універсалу на п’ятих зборах Цен-
тральної Ради: «Після промови т. Ковалевського стався ін-
цидент. Настрій у присутніх дуже нервовий і підвищений.
11Склад і структура Української Центральної Ради
Виступаючий Христюк починає говорити про те, щоб жод-
них переговорів не провадити; пропонує винести резолю-
цію в тому смислі, що ми щитаємо переговори
перерваними. В секторі с.-д. починається шум. Чути ви-
гуки: «Досить! Не треба! Геть!». До трибуни підбігає з
стиснутими кулаками М. Авдієнко. Його інші задержують.
Шум продовжується. Голова довго дзвонить. Чути вигуки:
«Досить обговорювати. Давайте під голосування!». На-
решті шум вдається припинити»8. П. Христюк писав, що
при обговоренні «Тимчасової інструкції Генерального
секретаріату Тимчасового уряду» на шостих загальних збо-
рах «відбулися небувало ще палкі та пристрасні дебати».
Гостра політична конфронтація виникла між українськими
соціал-демократами та есерами при дебатуванні на вось-
мих загальних зборах аграрного законопроекту.
Досить точну загальну характеристику з’їздам, які від-
бувалися в Україні у 1917 р. дав С. Петлюра. На наш по-
гляд, вона цілком може бути віднесена і до загальних зборів
Центральної Ради. В листі до М. Удовиченка Петлюра
пише: «Ці з’їзди були для мене показником не сили
(реальної і зорганізованої) нашого народу, а демонстрацією
національних емоцій, які ще треба було мільйонним масам
в собі усвідомити і які повинні шляхом послідовної
боротьби перетрансформуватися в певні вольові рухи
української нації, в певні акти боротьби за свої націо-
нально-державні змагання. Спочатку я мав ілюзію, що ці
з’їзди можна використати для організації національної
сили. Але швидко переконався, що вони тільки «празни-
кова одіж», і що треба шукати тих, хто чорною роботою
державною уміє творити певні реальні цінності».
В цьому ж листі С. Петлюра говорить про «засліпле-
ність партій та гуртків», що ставала на перешкоді держа-
вотворчій діяльності. І це теж має сенс. Матеріали
12 В. Ф. Верстюк
загальних зборів Центральної Ради — прекрасне джерело
для вивчення міжпартійної боротьби в Україні 1917 р. Не -
ефективність роботи загальних зборів Ради стала зрозумі-
лою її лідерам вже влітку 1917 р. Відбувши в першій декаді
серпня шості загальні збори, президія Ради, посилаючись
на формальний привід— відсутність грошей, не скликала
загальні збори протягом двох з половиною місяців, хоч це
і суперечило регламенту. Закриваючи восьмі загальні
збори, М. Грушевський вважав, що вони будуть останніми
в історії Центральної Ради, оскільки 9 січня 1918 р. пере-
дбачалося відкриття Українських Установчих зборів. Події,
однак, розвивалися так, що вибори до цих зборів в повному
обсязі провести не вдалося, їх проведення відкладалось, а
згодом гетьманський переворот остаточно похоронив ідею
Установчих зборів. 9 січня Мала рада змушена була прого-
лосити IV Універсалом самостійність України, а для за-
твердження цього історичного акту скликати чергові
загальні збори. Вони виявилися останніми в історії Цен-
тральної Ради. Велика рада більше не збиралася.
Відповідно до регламенту між загальними зборами,
діяльність українського парламенту забезпечувалася Комі-
тетом Центральної Ради, а згодом Малою радою. Перший
склад Комітету Центральної Ради (20 осіб) був обраний
8 квітня першими загальними зборами. Входили до нього
президія Центральної Ради (голова та два його заступники)
і 17 членів. Обов’язки і права Комітету були визначені «На-
казом Українській Центральній Раді» від 23 квітня 1917 р.
Комітету доручалося виконувати поточну роботу «в кон-
кретній, постійно зміняючійся обстановці моменту»9.
Однак від самого початку він мав значну як організаційну,
так і політичну свободу. Його повний склад після прий-
няття наказу 23 квітня розширювався до 33 членів, з яких
лише 20 (рахуючи голову Центральної Ради та двох за-
13Склад і структура Української Центральної Ради
ступників) обиралися загальними зборами, решта попов -
нювалася рішеннями самого Комітету. Він же обирав голів
комісій, які діяли при Центральній Раді, її секретарів та
скарбника, контролював роботу канцелярії УЦР. Досить
швидко Комітет став керівним осередком Центральної
Ради, формував ініціативи, які вносилися до порядку ден-
ного загальних зборів, готував проекти найважливіших
політичних рішень, і навіть, як це сталося, скажімо, з І Уні-
версалом, приймав і проголошував їх іменем Центральної
Ради. В руках Комітету зосереджувалися фінанси Ради,
ним контролювалася і спрямовувалася вся поточна робота,
здійснювався зв’язок з місцями.
Наприкінці червня після утворення Генерального
секретаріату, до повноважень якого відійшли виконавчі
функції, відбулися принципові зміни в статусі Комітету.
23 червня М. Грушевський інформував п’яті загальні збори
про створення Генерального секретаріату і разом з тим заз-
начив, що створення нового виконавчого органу Цен-
тральної Ради «не усуває Комітету Центральної Ради,
котрий має бути «Малою Центральною Радою», несучи за-
конодавчі функції в промежутках між двома сесіями»10.
На одному з наступних засідань з ініціативою надати
Комітетові в період між загальними зборами «всі функції,
що належать Центральній Раді»11 виступив М. Шраг. Іні-
ціатива була підтримана. 29 червня постановою п’ятих за-
гальних зборів Комітет отримав право вирішувати «всі
найважніші негайні справи які виникають між сесіями
Центральної Ради»12. Фактично Комітет дістав право вирі-
шення всіх справ, які належали до компетенції УЦР з умо-
вою затверджувати їх на наступній сесії УЦР. Цією ж
постановою до 40 осіб розширювався його склад. На по-
чатку липня реорганізація продовжилася, Комітет збіль-
шувався на 30 відсотків (18 осіб) за рахунок політичних
14 В. Ф. Верстюк
діячів, що репрезентували національні меншини. В ході ре-
формування Комітет остаточно змінив свою назву. З липня
і далі він іменувався Малою радою.
1 серпня Мала рада затвердила власний регламент. Що-
тижня вона повинна була збиратися на чергові збори, окрім
того, при потребі голова Ради міг скликати і надзвичайні.
При ухвалі важливих законодавчих рішень кворум встано-
влювався у 2/3 загального числа членів, при менш відпові-
дальних рішеннях — 1/2. Рішення приймалися простою
більшістю відкритим, закритим чи поіменним голосуван-
ням. Регламент відкривав широкі можливості для діяльно-
сті голови Ради. Він скликав і вів збори, пропонував
порядок денний, керував обговоренням, підводив його під-
сумки, встановлював порядок голосування пропозицій
(резолюцій), що надходили від фракцій.
Незмінним головою Ради за весь час її існування зали-
шався М. Грушевський. Документи показують, що йому
вдалося без особливих зусиль тримати Раду під своїм кон-
тролем і вести її обраним курсом. Грушевський був дійо -
вим головою, тонким політиком, який при потребі вмів
надати засіданням Центральної Ради «деякі парламентські
апаранси», — згадував А. Гольденвейзер13. При необхідно-
сті тиску на Раду він не зупинявся перед заявою подати у
відставку. Широко пропагуючи свої народницькі погляди,
Грушевський протягом 1917-1918 років формально зали-
шався позапартійним, що фактично дозволяло УПСР і в
президії, і в Малій раді мати на один голос більше, а з
іншого боку, у Грушевського завжди залишалося широке
поле для маневру.
Регламент обійшов мовчанням питання про підзвітність
Малої ради перед Великою. І хоч на шостих-дев’ятих за-
гальних зборах заслуховувалися звіти Малої ради, вони
мали швидше інформативний, а не підзвітний характер. По
15Склад і структура Української Центральної Ради
суті, Мала рада стала відігравати провідну роль у діяльно-
сті Центральної Ради. Гольденвейзер, згадуючи події в
Києві у 1917–1918 рр., як член Малої ради засвідчив:
«Мала рада — тільки вона мала значення, так як пленум
Центральної Ради збирався раз на декілька місяців і, від-
творюючи у розширеному масштабі те ж співвідношення
сил, не вносив нічого нового»14. Цікава і така деталь: коли
на сьомих загальних зборах бундівець Золотарьов вніс про-
позицію підтвердити постанову Малої ради щодо по-
встання у Петрограді, головуючий М. Грушевський, не
ставлячи пропозиції на голосування, обмежився реплікою
«постанови Малої ради мають таку саму силу, як і повної
Ради»15. Пояснення було сприйняте без заперечень і з пов -
ним розумінням.
Мала рада формувалася на основі пропорційності між
фракціями, які складали Велику раду. Позапартійний го-
лова Ради мав чотирьох заступників від чотирьох україн-
ських партій, два відповідальних секретарі президії
належали до УПСР, а два — до УСДРП. У серпні з 65 чле-
нів Малої ради до українських партій належало 35, єврей-
ських — 15, російських — 10, польських — 4. Найбільше
місць у Малій раді — 14 — мали УСДРП та УПСР (остання
без врахування М. Грушевського). Кількісний паритет у
Малій раді між цими партіями зберігався до початку 1918 р.
12 січня М. Шраг від імені фракції українських соціалістів-
революціонерів виступив з вимогою «на найближчім засі-
данні пленуму переобрати Малу раду пропорціонально
складу Ц. Ради». Така реорганізація відбулася на дев’ятих
загальних зборах. Коментуючи цю подію, газета «Народна
воля» 24 січня 1918 р. повідомляла: «В реорганізованій
Малій раді дається по одному місцю фракціям соціалістів-
самостійників, народних соціалістів та молдаванів (руму-
нів). Решта добавочних місць дається в Малій раді фракції
16 В. Ф. Верстюк
соціалістів-революціонерів. Всього в Малій раді має бути
82 члени відповідно фракційному складу Великої ради».
Отже, в 1918 р. українські есери збільшили своє представ-
ництво у Малій раді вдвічі, провід Центральної Ради опи-
нився у їх руках, вони ж очолили Раду народних міністрів
УНР.
Мала рада увібрала в себе органічні риси Великої ради,
однак її засідання виявилися куди більш продуктивними,
ніж загальні збори. Більшість з найвідповідальніших полі-
тичних рішень Центральної Ради були прийняті Малою
радою. До її доробку слід віднести І, III та IV Універсали,
статут Генерального секретаріату, Конституцію УНР,
закони про грошову одиницю, громадянство УНР, адміні-
стративно-територіальний устрій України, про запровад-
ження григоріанського календаря та середньоєвропейського
часу, ратифікацію Брестського мирного договору.
Важливу організуючу роль в структурі УЦР відігравала
її президія. Спочатку в березні до неї входили голова та
його заступники. Всеукраїнським національним конгресом
головою було переобрано М. Грушевського, а його заступ-
никами обрано В. Винниченка та С. Єфремова. На п’ятих
загальних зборах постало питання про кількісне розши-
рення президії. Для підготовки реорганізації була створена
спеціальна комісія, а 27 червня на п’ятих загальних зборах
були обрані членами президії «для доповнення нинішнього
/складу/ товаришами голови: Шраг (с.-р.), Веселовський
(с.-д.), Ніковський (с.-ф.), Крижанівський(трудовик).
Секретарями: Чечель(с.-р.), Постоловський(с.-р.), Чика-
ленко(с.-д.), Левченко(с.-д.)»16.
Всеукраїнський конгрес надав Центральній Раді право
кооптувати до свого складу 15 відсотків нових членів. Це
право було розширено в «Наказі Українській Центральній
Раді», затвердженому другими загальними зборами 23 квітня.
17Склад і структура Української Центральної Ради
Рада активно ним користувалася. Першим до складу УЦР
було кооптовано Український генеральний військовий
комітет, обраний І Всеукраїнським військовим з’їздом на
початку травня 1917 р. Протягом травня-липня 1917 р.
у Kиєвi за ініціативою та за безпосередньої участі УЦР
відбулися всеукраїнські селянський, два військових та
робітничий з’їзди. Bci вони висловили повну підтримку
політиці Центральної Ради, обрали Всеукраїнські ради вій-
ськових, селянських та робітничих депутатів. Центральна
Рада в свою чергу кооптувала ці ради, як i Генеральний вій-
ськовий комітет, у число своїх членів. Рішенням п’ятих за-
гальних збopiв відбулася реорганізація складу Ради, після
чого кількість її членів визначалося 588 мандатами17.
Влітку 1917 р. в Україні не виявилося сили, яка б могла
скласти серйозну політичну альтернативу Центральній
Раді. Це змушені були визнати i Тимчасовий уряд, i не-
укра їнська революційна демократія України. Остання від-
мовилася від тактики гострого протистояння українському
національно-визвольному руху i погодилася увійти до скла -
ду Центральної Ради. Їй було надано право обрати 202 дій-
сних члени Ради та 51 кандидата. Це було останнє масове
поповнення Ради. Ряд документів свідчить, що вона й на-
далі передбачала розширення свого складу. Саме з цим був
пов’язаний поділ представників національних меншин на
дійсних членів та кандидатів. Останні входили до складу
Ради з дорадчим голосом i створили той резерв, з якого по-
винно було поповнюватися представництво національних
меншин у міpy зростання реальної кількості українців у
Центральній Раді. В документах засвідчені окремі випадки
дії такого механізму. Так, мандатна комісія запропонувала
сьомим загальним зборам ввести до складу Центральної
Ради по одному представникові від білорусів та чехослова -
ків. На тих же зборах був одноголосно затверджений статут
18 В. Ф. Верстюк
Морської генеральної ради. В повному складі — 20 осіб —
Морська рада включалася до Великої ради і отримувала
одне місце в Малій раді18. 12 грудня, відкриваючи восьмі
загальні збори, М. Грушевський запропо нував поповнити
Раду на правах членів з дорадчим голосом делегатами
Всеросійських установчих зборів, обраних від України.
Учасники сесії підтримали цю пропозицію. Однак доку-
менти, що є в нашому розпорядженні, поки що не дозво-
ляють встановити точно, наскільки це рішення змінило
кількісний склад Ради, адже значна частина обраних до
Всеросійських Установчих зборів уже до того була чле-
нами УЦР.
В історичній літературі кількісний склад УЦР остаточно
не визначений. Різні автори оцінюють його по-різному. Зо-
крема, П. Христюк у додатках до першого тому «Заміток і
матеріалів до історії української революції» визначає повне
число мандатів Центральної Ради цифрою 82219. Ще біль-
шим (848 мандатів) воно виглядає у праці І. Нагаєвського
«Історія української держави XX ст.»20.
За даними мандатної комісії шостих загальних зборів
розрахунковий склад Центральної Ради мав 798 мандатів.
Найбільша їх кількість (212) належала Всеукраїнській раді
селянських депутатів, Всеукраїнська рада військових де-
путатів мала 158 мандатів. Всеукраїнська рада робітничих
депутатів — 100, територіальне представництво — лише
81 мандат, решта розподілялась між широким спектром по-
літичних партій та громадських організацій, як україн-
ських, так і російських, польських, єврейських21. Далеко
не всі з цих мандатів були використані, тому список реаль -
них членів Центральної Ради виглядає коротшим. Ман-
датною комісією шостих загальних зборів було зафіксо-
вано 639 дійсних членів Ради та 4 кандидати з вирішаль-
ним голосом.22
19Склад і структура Української Центральної Ради
Важливо підкреслити: Центральна Рада так і не була об-
рана на основі загального виборчого права, яке лише і
могло засвідчити її абсолютну легітимність. Влітку 1917 р.
в її надрах розпочалася робота з проведення територіаль-
ного з’їзду. Була створена відповідна комісія, але з’їзд так
і не відбувся, оскільки восени з’явилася ідея проведення
Всеукраїнських Установчих зборів. В необраності Цен-
тральної Ради загальним волевиявленням української люд-
ності М. Грушевський вбачав її певну слабкість. У своїх
спогадах він скаржився на долю, яка не судила «перейти
до представництва, вибраного загальним голосуванням»23.
Цей факт використовував свого часу Тимчасовий уряд, від-
мовляючи Центральній Раді у представництві інтересів
України. Як негативний аргумент використовує його і
консервативна державницька історіографія української
діаспори.
Підвищений інтерес викликає національний, соціальний
та партійний склад Центральної Ради. Одразу ж відзна-
чимо: сьогодні стан вивчення джерел не дозволяє зробити
вичерпно точні викладки. Відомо, що українцям належало
75 відсотків мандатів, решта — національним меншинам.
Яким же чином ця чверть мандатів (202) була розподілена
між окремими національностями? Молдавани отримали
4 місця, німці і татари по 3, білоруси, чехи і греки по 124.
Складніше визначити розподіл мандатів між росіянами, по-
ляками та євреями, оскільки представництво в Раді надава -
лося їм не чисто за національною ознакою, а через квоти
партійним та громадським організаціям. Тут і виникає про-
блема, куди віднести 30 мандатів Київської Ради робітни-
чих депутатів, 20 — Київської Ради солдатських депутатів
та 10 — Ради об’єднаних громадських організацій. Як
відомо, вони мали загальноросійський характер, поряд з
росіянами там були представлені й інші національності.
20 В. Ф. Верстюк
І все ж, приймаючи це застереження, віднесемо їх всіх до
росіян. Тоді одержимо такі цифри: росіяни — понад 14 від-
сотків усіх місць, євреї — близько 6, поляки — 2,5.
Наприкінці червня 1917 р. п’ятими загальними зборами
була сформована на підставі принципу національно-про-
порційного представництва Комісія з підготовки «Статуту
автономної України». Із 100 місць у ній відводилися 71 —
українцям, 11 — росіянам, 8 — євреям, по 2 — німцям і по-
лякам, по 1 — білорусам, татарам, молдаванам, чехам, гре-
кам і болгарам. Як бачимо, маємо незначні відмінності від
наведених вище даних, що може розглядатися як додатко-
вий аргумент їх об’єктивності.
Ініціатива створення Центральної Ради належала укра -
їнській інтелігенції. Із 118 членів її складу, обраного Все -
українським національним конгресом, не менше 100 були
інтелігентами і лише декілька членів мали інше соціальне
походження. Як же змінився соціальний склад Ради після
того, як вона завершила своє формування? З 798 мандатів
471 володіли всеукраїнські ради військових, селянських та
робітничих депутатів. Але й тут досить складно розібра-
тися, які реальні люди стояли за цими мандатами. Першою
до складу Центральної Ради влилася Всеукраїнська рада
селянських депутатів. Їй відводилося 212 мандатів, проте
на Всеукраїнському селянському з’їзді обрано лише 134 де-
путати від повітів (решта повинна була бути дообраною на
місцях)25. З досить високим ступенем ймовірності можна
більшу частину з них вважати трудовим селянством, яке
складало соціальну базу Селянської спілки. Персонально
про них ми знаємо дуже мало, помітної індивідуальної ролі
в діяльності Центральної Ради вони не відігравали, в кра-
щому разі епізодичну. Так, при обговоренні земельного за-
конопроекту на восьмих загальних зборах демагогічними
репліками привернули до себе увагу селяни Боб і Хви-
21Склад і структура Української Центральної Ради
ленко. Керівництво Радою селянських депутатів здійсню-
вав Центральний комітет Селянської спілки, обраний тим
же Всеукраїнським селянським з’їздом. Однак, серед його
членів опинився лише один селянин, безпартійний Макар
Гаркуша, решта — відомі діячі УСДРП та УПСР, такі, як
В. Винниченко, Б. Мартос, А. Лівицький, А. Заливчий,
М. Ковалевський, П. Христюк, А. Степаненко, М. Стасюк.
Цікаво, що значна кількість мандатів Радою селянських де-
путатів так і не була використана. До селян можна віднести
і значну частину делегатів Всеукраїнської військової ради,
принаймні солдат, матросів, унтер-офіцерів, прапорщиків
(із 132 обраних членів ради 60 відсотків складали солдати,
40 — офіцери)26. Що ж до УГВК, то серед його членів зна-
ходимо лише двох солдатів і одного матроса, решта — або
військові спеціалісти (офіцери), або партійна інтелігенція
(В. Винниченко, С. Петлюра, М. Полозів, М. Міхнов -
ський)27. Реально в роботі Центральної Ради брали участь
лише 100 членів Ради військових депутатів, решта повер-
нулася в свої частини і втратила зв’язок із Києвом.
Незадовільний стан вивчення діяльності Всеукраїнського
робітничого з’їзду дозволяє лише фрагментарно охаракте-
ризувати його представників у Центральній Раді. Відомо,
що з’їзд був нечисельним, 300 його делегатів репрезенту-
вали близько 40 тис. робітників, переважно сільськогоспо-
дарський пролетаріат. Звичайно, це була лише незначна
частина від 3,5 млн. робітників України. Чому так сталося —
окрема тема. З’їзд проходив під повним керівництвом
українських соціал-демократів, хоч, як відзначав Д. Доро-
шенко, «чулися сильні більшовицькі нотки в промовах»28.
При виборах Всеукраїнської ради робітничих депутатів
спалахнула гостра полеміка між українськими соціал-демо-
кратами та есерами, які вимагали пропорційного представ-
ництва у Раді. В результаті досягнутого компромісу було
22 В. Ф. Верстюк
вирішено, що із 100 членів Всеукраїнської ради робітничих
депутатів 75 буде обрано за територіальним принципом, а
25 — персонально, при цьому 70 місць надавалося членам
УСДРП, а 30 — УПСР. До виконавчого комітету Ради увій-
шли провідні діячі УСДРП та УПСР. До президії виконкому
Всеукраїнської ради робітничих депутатів, члени якої мали
увійти до складу Малої ради, обрали І. Маєвського,
М. Порша, В. Довженка.29 Отже, якщо в самій Раді робітни-
чих депутатів і у виконкомі було кілька робітників, то в
Малій раді їхні інтереси представляли відповідно лікар,
видавець, кооператор та інженер-технолог», — так оцінює
соціальний склад Всеукраїнської ради робітничих депутатів
А. Гриценко. Пом’якшуючи деяку категоричність наведе-
ного висновку, відзначимо, що згадані з’їзди незаперечно
були використані українською партійною демократією для
зміцнення своїх позицій у Центральній Раді*.
Формально партії мали порівняно незначне представ-
ництво у Раді. При формуванні її складу Всеукраїнським
національним з’їздом Союз автономістів-федералістів (піз-
ніше УПСФ) отримав 5 мандатів, УСДРП — 4, УРДП — З,
самостійники — 1 місце. Відповідно до постанови п’ятих
загальних зборів від 28 червня про реорганізацію Цен-
тральної Ради партійні квоти майже не змінилися: УСДРП —
5 мандатів, УПСР — 5, УПСФ — 5, трудовики — 5.30 Однак
реально перші три партії мали значно більшу кількість
мандатів за рахунок своїх членів, проведених до Ради через
селянський, військовий, робітничий з’їзди та територіальне
представництво. Загалом саме політичні партії визначали
характер діяльності Центральної Ради. Її фракції утворю-
валися саме за партійним принципом.
У звіті про роботу третіх загальних зборів знаходимо
таке визначення Центральної Ради: «Коаліційний орган
різних партій, кожна з котрих має свою економічну плат-
23Склад і структура Української Центральної Ради
форму»31. З розвитком революції, загостренням політичної
та економіч ної ситуації, після входження у Центральну
Раду неукраїн ських політичних партій, про коаліцію вже не
доводилося вести мови. Київські більшовики не прихову-
вали, що вони вступили до Ради лише з метою її підриву
зсередини. У січні 1918 р. подібну акцію намагалася здій-
снити група лівих українських есерів. Радянська історіо-
графія розглядала Центральну Раду як однорідну контр-
революційну буржуазну інституцію, тоді як документи свід-
чать, що до її складу в різні періоди входило 19 політичних
партій — українських, російських, єврейських, поль ських,
17 з них називали себе соціалістичними (у телеграфних пе-
реговорах з Й. Сталіним 17 листопада 1917 р. М. Порш, від-
кидаючи більшовицькі звинувачення у недемократичності
Ради, заявив, що у її складі «є всі соціалістичні партії країни
від трудовиків починаючи»32). З протоколів та звітів про хід
загальних зборів можна досить легко переконатися, в якій
гострій міжпартійній боротьбі вони проходили. Які ж пар-
тії відігравали у Раді головну роль? Сьогодні ми не маємо
вичерпних цифр щодо партійного складу Великої ради,
однак можемо скласти про нього певне уявлення на підставі
окремих документів та спогадів. Для відтворення найбільш
загальної характеристики партій у Раді використаємо спо-
гади А. Гольденвейзера. Він пише: «Депутати-українці по-
ділялися на три значні фракції: українські есери, українські
есдеки та соціалісти-федералісти. Українські есери були
самою сильною партією у Раді; до них під кінець приєдна-
вся і Грушевський, який довго залишався безпартійним.
Але разом з тим ця фракція була найбільш бідною на людей;
навіть у прем’єри вона не могла висунути нікого яскраві-
шого, ніж Голубович. Українські соціал-демократи, до яких
належали Винниченко, Петлюра, Ткаченко, Порш та інші,
були малочисельні.., але незрівняно більш значний персо-
24 В. Ф. Верстюк
нальний склад цієї фракції дещо згладжував чисельну
перевагу есерів. Нарешті, соціалісти-федералісти репре-
зентували найбільш поміркований і культурний елемент
української громадськості. Лідером цієї партії був шанов-
ний всіма літератор С. Єфремов, її газету («Нова Рада»)
редагував А. Ніковський. Як найбільш поміркована націо-
налістична група, соціалісти-федералісти жили порівняно
у ладу з представниками «меншин».
Ці останні продовжували фігурувати в Раді приблизно в
тому ж складі, який наведено вище. Приєднався ще тільки
представник народних соціалістів, а кадети (в особі С. Круп-
нова) ще до 3-го Універсалу демонстративно вийшли з
Ради. Самою ворожою до українців, хронічно опозиційною
партією були російські есери, яких репрезентував у Раді
енергійний і здібний О. Зарубін. Меншовики, з М. Балаба-
новим на чолі, також трималися незалежно, а іноді і муж-
ньо. Рафес, який представляв «Бунд», говорив і орудував
більше всіх; як я вже згадав, він був у цей час у полосі опо-
зиції до українців, які досить побоювалися його гострого
язика. Останні єврейські партії були представлені досить
слабо»33.
Отже, найбільш представницькими в Раді виглядали
фракції партій українських есерів та есдеків. Це кинулося в
очі О. Лотоцькому ще у березні 1917 р. Протягом всього
існування Центральної Ради вони задавали тон її діяльності,
контролювали всі її структури, починаючи від Президії, Ма -
лої ради, Генерального секретаріату і закінчуючи окремими
комісіями. Взаємини українських есдеків та есерів у Цен-
тральній Раді не піддаються однозначним визначенням. Як
слушно відзначив Гольденвейзер, політичний досвід лідерів
українських соціал-демократів дозволив їм протягом 1917 р.
відігравати головну роль у есеро-есдеківському тандемі.
М. Порш на переговорах з Й. Сталіним у листопаді 1917 р.
25Склад і структура Української Центральної Ради
назвав себе представником «партії, яка займає в Раді
керуюче становище»34. Більш-менш узгоджено діючи у пи-
таннях боротьби з Тимчасовим урядом, зазначені партії
мали досить серйозні розбіжності у поглядах на соціально-
економічну політику. Врешті-решт, українські есери, вико-
риставши своє чисельніше представництво у Раді,
перебрали у січні 1918 р. керівництво урядом УНР у свої
руки, вони ж добилися реорганізації Малої ради, де отри-
мали значну біль шість. З цього приводу В. Винниченко зга-
дував: «Моє бажання вийти з уряду й заяву про це фракціям
тим легше було здійснити, що в цей час есерівська фракція
Центральної Ради стала виявляти рішуче бажання взяти
провід усієї політики в свої руки. Формальне право на це
вона мала раз-у-раз, бо вона кількістю своїх голосів покри-
вала всі інші складені до купи фракції»35.
Розбіжності інтересів між фракціями українських партій
ще яскравіше ілюструються прикладом партії соціалістів-
федералістів. Діячі ТУП (майбутньої УПСФ) у березні
1917 р. виступили ініціаторами створення Центральної
Ради, але з часом відійшли на узбіччя її політичного життя.
Д. Дорошенко писав, що «вони не відогравали рішаючої
ролі в Центральній Раді»36, розчинившись у масі новооб-
раних членів цього органу. Як ліберально-демократична
партія, есефи не могли згодитися з радикалізмом, який все
глибше оволодівав Центральною Радою. Якщо українські
есдеки та есери уособлювали собою, за оцінкою О. Лотоць -
кого, «настрої безоглядного максималізму»37, то есефи під-
ходили «до справи з погляду реальних можливостей
її переведення»38. Між цими двома напрямами, свідчив
О. Лотоцький, у Києві 1917 р. пролягла справжня прірва.
На його думку, значна провина в цьому лежала на М. Гру-
шевському як лідерові Центральної Ради: «Ролі арбітра,
яку готовили йому обставини, він не прийняв... Найперше
26 В. Ф. Верстюк
визначився він як соціаліст та с.-р. Поза певною гумори-
стичною стороною такого поступування була ще й друга
сторона — значно сумніша. Коли став він на чолі Цен-
тральної Ради та й цілої політичної акції, досить людей із
старим громадським стажем українським або одійшли од
активної участи в дальших подіях (і се було безперечною
втратою для нашого життя, взагалі бідного на кваліфіко-
вані сили), або зайняли позицію, невідповідно негативну
до всього, що виходило од сторони противної»39. Залиша-
ється лише додати, що консервативна частина українського
суспільства, партії, які її репрезентували (Союз землеро-
бів-власників, Українська хліборобсько-демократична пар-
тія) взагалі не отримали в Раді представництва. Чи не є це
ще одним вагомим аргументом на користь оцінки Ради як
органу революційної демократії?
Аналізуючи склад і структуру Центральної Ради, треба
насамперед відзначити помітне зростання її рядів протя-
гом весни — літа 1917 р. За цей час кількісний склад УЦР
збільшився майже в десять разів. Саме на цей час прий-
шлася найвища популярність Центральної Ради. Вона ак-
тивно підтримувалась громадськістю в своїх аспіраціях з
Тимчасовим урядом. Створена групою української інтелі-
генції, яка склала її керівне ядро, Українська Центральна
Рада шляхом кооптації до свого складу Всеукраїнські ради
робітничих, селянських і військових депутатів, представ-
ників національних меншин перетворилась у масовий
представницький орган революційної демократії. До її
складу входили представники 19 політичних партій, пере-
важно соціалістичної орієнтації. Не підлягає сумніву, що
провідну роль у діяльності Ради відігравали українські по-
літичні партії: УСДРП, УПСР, УПСФ. Українські есери
мали найчисельнішу фракцію в Раді. За національним
складом українці складали 75 відсотків членів УЦР.
27Склад і структура Української Центральної Ради
Сьогоднішній стан вивчення історії Центральної Ради
не дає нам змоги точно визначити її соціальний склад. Але
є підстави стверджувати, що пересічним членом Великої
ради був український селянин, трудівник. Пересічним чле-
ном Малої ради — український інтелігент.
Отже, за час свого існування Українська Центральна
Рада пройшла шлях певних трансформацій від громадсько-
політичної організації до вищого законодавчого органу
влади, який діяв в умовах політичної нестабільності. Об-
ставини розгортання революції, залучення до участі в ній
широкого загалу прямо, безпосередньо впливали на струк-
туру Центральної Ради. Її формування відбувалось шляхом
широких кооптацій, які виглядали як форми забезпечення
легітимності революційного органу, а згодом і вищого ор-
гану влади. Разом з тим, вони неминуче призводили до ши-
рокої ротації членів УЦР, багато з обраних до Ради не
виявили себе конкретними ініціативами, залишилися на
рівні соціального чи партійного представництва. Разом з
тим в Центральній Раді сформувалося ядро української по-
літичної інтелігенції, яке визначало наступний перебіг
Української революції, виступало мірилом її інтелектуаль-
ного потенціалу, теорії та практики державотворення.
Структура УЦР, Велика і Мала ради, президія, фракції,
комісії свідчать про достатньо складну організацію, якій
виявились під силу вирішення достатньо непростих зав-
дань, включаючи проголошення української державності,
підготовку Конституції УНР.
1 Киевская мысль. — 1917. — 18 марта.
2 Киевлянин. — 1917. — 5 марта.
3 В. Королів-Старий. Центральна Рада (згадка)// Тризуб. — Париж,
1927. — № 16. — С.21.
28 В. Ф. Верстюк
4 Антонович Д. Довкола засновин Центральної Ради. // Діло. —
Львів. — 1937. — 27 березня.
5 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. —
Т. 1. — К., 1996. — С. 44–45.
6 Капелюшний В. П. Здобута і втрачена незалежність: Історіогра-
фічний нарис української державності доби національно-визвольних
змагань (1917–1921 рр.). — К.: Олан, 2003.
7 Українська Центральна Рада... — Т. 1. — К., 1996. — С. 71.
8 Там само. — С. 151.
9 Там само. — С. 72.
10Там само. — С. 116.
11 Там само. — С. 143.
12 Там само.
13 Гольденвейзер А. Из киевских воспоминаний (1917—1921)//
Архив русской революции. В 22-х томах. — Т. 6. — С. 211.
14 Там само. — С. 212.
15 Українська Центральна Рада... — Т. 1. — . — С. 377.
16 Там само. — С. 137.
17 Там само. — С. 139.
18 Там само. — С. 382.
19 П. Христюк. Замітки і матеріали до історії украінської рево-
люції. — Т. 1. — С. 137.
20 Нагаєвський І. Історія Української держави ХХ ст. — К., 1993. — С. 82.
21 Українська Центральна Рада... — Т. 1. — К., 1996. — С. 233.
22 Там само. — С.241.
23 Грушевський М. Спомини.// Київ. — 1989. — № 9. — С. 123.
24 Українська Центральна Рада... — Т. 1. — К., 1996. — С. 233.
25 Хміль І. Перший Всеукраїнський селянський з’їзд. — К.,1992. —
С. 30–33.
26 Щусь О. Всеукраїнські військові з’їзди. — К. — 1992. — С. 44.
27 Див.: В. Верстюк, Т. Осташко. Діячі Української Центральної
Ради. Біогафічний довідник. — К., 1998, — С. 211–218.
29Склад і структура Української Центральної Ради
28 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923. — Т. 1. — Доба Цен-
тральної Ради. — Нью-Йорк, 1954. — С. 121.
29 Див.: Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної
Ради... — С. 219–221.
30 Українська Центральна Рада. — Т. 1. — С. 138–139.
31 Там само. — С. 83.
32 Там само. — 458.
33 Гольденвейзер А. Указ. соч. — С. 212.
34 Українська Центральна Рада... — Т. 1.— С.
35 Винниченко В. Відродження нації (Історія Української революції
/марець 1917 — грудень 1919 р./). — В 3-х частинах. — Част. ІІ. — Київ —
Відень, 1920. — С. 224.
36 Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє-минуле (1914–1918). —
Частина друга. — Львів, 1924. — С. 5.
37 Лотоцький О. Сторінки минулого. — Част. третя. — Варшава,
1934. — С. 352
39 Там само.
39 Там само. — С. 353.
30 В. Ф. Верстюк
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-28206 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0081 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:46:53Z |
| publishDate | 2009 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Верстюк, В.Ф. 2011-11-03T18:44:30Z 2011-11-03T18:44:30Z 2009 Склад і структура Української Центральної Ради / В.Ф. Верстюк // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 5-30. — Бібліогр.: 39 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28206 uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Склад і структура Української Центральної Ради Article published earlier |
| spellingShingle | Склад і структура Української Центральної Ради Верстюк, В.Ф. |
| title | Склад і структура Української Центральної Ради |
| title_full | Склад і структура Української Центральної Ради |
| title_fullStr | Склад і структура Української Центральної Ради |
| title_full_unstemmed | Склад і структура Української Центральної Ради |
| title_short | Склад і структура Української Центральної Ради |
| title_sort | склад і структура української центральної ради |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28206 |
| work_keys_str_mv | AT verstûkvf skladístrukturaukraínsʹkoícentralʹnoíradi |