Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Date:	2009
Main Author:	Устименко, В.М.
Format:	Article
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2009
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28210
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради / В.М. Устименко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 147-182. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859720774475055104
author	Устименко, В.М.
author_facet	Устименко, В.М.
citation_txt	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради / В.М. Устименко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 147-182. — Бібліогр.: 50 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
first_indexed	2025-12-01T09:44:49Z
format	Article
fulltext	В. М. Устименко ЄВРЕЙСЬКІ ОРГАНІЗАЦІЇ І ПАРТІЇ В СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОМУ ЖИТТІ УКРАЇНИ ЗА ДОБИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ Демократичний розвиток України зумовлює необхідність створення, функціонування різних громадських, політич- них організацій. Значний інтерес серед наукової громадсь- кості викликає історія подібних інституцій у минулому. Актуальним у контексті цієї проблеми є вивчення історії громадських організацій та політичних партій, які були створені за національною ознакою. Питанням, що пов’язані з єврейським суспільно-політичним рухом, приділили увагу в своїх працях дослідники В. І. Гусєв та Л. Є. Беренштейн1. Глибокою за своїм змістом є монографія О. Я. Наймана, який на основі широкого кола джерел дослідив діяльність єврейських політичних партій та організацій2. Ще за часів царату на території України існувала ціла низка різних за своїм призначенням громадських організа- цій. Найбільш активними і чисельними серед них були єв- рейські. Після Лютневої революції відбулося значне пожвавлення політичної активності національних меншин. Цей процес залежав від території проживання певного ет- носу. Так євреї і росіяни в основному проживали у містах та містечках і були більш активними у суспільному житті, ніж інші національні меншини, які переважно були сільськими жителями. Також територія мешкання різних етносів впли- вала й на характер діяльності їх громадських організацій. Після Лютневої революції у зв’язку з ліквідацією смуги осілості та в ході революції ще більша кількість єврей- ського населення мігрувала і стала проживати у великих населених пунктах. Євреї становили більшість населення у таких містах, як Житомир, Вінниця, Умань, Проскурів, Новоград-Волинський, Коростень, Овруч, Бердичів3. У національних польських та німецьких селах існували традиційні організації, які мали в основному релігійне за- барвлення і функціонували виключно у територіальних межах окремого населеного пункту і здебільшого не мали ніякого централізованого управління. Єврейський суспільний рух був невід’ємно пов’язаний з політичним і являв собою дуже потужний і багатогранний механізм, який мав різні прояви. В його основі лежав сіо- нізм, представлений цілою низкою організацій, що вини- кли в Росії після Лютневої революції. Значна частина єврейського населення на початку ХХ століття була по- збавлена громадянських прав. Тому така ситуація сприяла згуртуванню їх у громадські організації та політичні партії за національною ознакою. Єврейське населення із захопленням зустріло Лютневу революцію. Голова об’єднання єврейських організацій Оде си телеграфував до Києва:«…Шлем братский привет по случаю раскрепощения еврейского народа. Да здрав- ствует великая русская демократия! Да здравствует еврей- ский народ!»4. У телеграмі з Єлисаветграду євреї міста пропонували збирати гроші для допомоги Тимчасовому уряду та забез- печення армії хлібом. Євреї Києва, обурені проявами анти- семітизму у Румунії, писали: «Совет объединенных еврей - ских организаций Киева призывает Временное правитель- ство, высоко держащее идеалы свободы и равенства, путем энергичного дипломатического воздействия принять меры к защите жизни и чести наших братьев румынских евреев»5. Загальні збори сіоністів Житомира у телеграмі 26 бе- резня 1917 року гаряче вітали Тимчасовий уряд і висло- 148 В. М.Устименко влювали «готовность всеми силами поддерживать Вашу славную борьбу, глубоко веря, что истинная свободная Рос- сия будет страной свободных наций, где и еврейская нация найдет возможность оздоровить условия своей народной жизни на пути к своему новому возрождению»6. Тоді ж у березні ЦК сіоністської організації Росії (ЦК СОР) у зверненні до єврейського народу вітало декларацію Тимчасового уряду, який скасував релігійні і національні обмеження. «Евреи, — зазначалось у зверненні, — как сво- бодные полноправные граждане, примут участие в защите и создании свободной России». Сіоністські керівники на- голошували, що на Заході рівноправ’я євреям було надано за умови їх асиміляції, а в Росії вони визнані народом. Як народу, євреям мусять надати право представництва у центральних та місцевих органах влади, право на вільне ко- ристування своїх мов в освіті та культурі. ЦК СОР пропо- нувало зібрати до Установчих зборів єврейський з’їзд, який на основі загальних, рівних, прямих і таємних виборів ви- словить волю народу до самовизначення та визначить форми національного життя, сформулювавши свою пози- цію до всеросійського форуму. Проте сіоністи вважали, що навіть за умови задоволення національних вимог, проблема всієї єврейської нації не може бути вирішена у діаспорі. Там євреям у будь-якому випадку доведеться пристосовуватися до чужого побуту, чужої культури, чужих законів. Автори звернення декларували визвольний характер світової війни, вітаючи незалежність Фінляндії та Польщі. Вони вважали, що в новому післявоєнному світі єврейська нація також має отримати свою країну і право будувати нормальне життя у Палестині. Листівка закликала євреїв об’єднатися для боротьби за вільну російську демократію, організацію на- ціонального життя, єднання з євреями всього світу та ство- рення національного центру у Палестині7. 149Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... На відміну від сіоністів ХХ конференція Бунду у квітні 1917 року обмежувала свої завдання організацією установ, що мали забезпечувати національно-культурну автономію єврейського життя. Її сфера мала охоплювати всі сторони культурного життя євреїв: школа і просвіта, література і мистецтво, наука і техніка. Бундівці обстоювали секуляр- ний характер усіх культурних закладів, зазначаючи, що ре- лігійні організації мають бути незалежними і захищеними законами держави. В резолюції з національного питання підкреслювалося: «... Конференция, в полном согласии установленной VI съездом Бунда программой по нацио- нальному вопросу, выдвигает немедленное осуществление национально-культурной автономии для еврейского на- рода, как актуальный политический лозунг дня»8. Сфера діяльності партії мала охоплювати всі сторони культурного життя євреїв: школа і просвіта, література і мистецтво. Ви- ступаючи за розвиток культури на ідиш, Бунд вважав не- обхідним надання права місцевим організаціям мати школи з навчанням не тільки єврейською, а й іншими мовами. Програма Бунду також містила вимогу щодо фінансування установ національно-культурної автономії з державного бюджету та надання цим установам права, зокрема, при- мусового оподаткування євреїв. Основні засади Бунду щодо розбудови соціального ладу в Україні були викладені на засіданні Київської Ради робіт- ничих депутатів у вересні 1917 року. Представник Бунду кон- статував неможливість в той час розбудови соціалістичного ладу. Оскільки революція носить буржуазно-демократичний характер, він вважав неможливим ігнорувати несоціалістичні групи населення» і виступив за коаліцію з буржуазними пар- тіями, крім кадетів і прихильників Корнілова9. Виступаючи за розвиток культури на ідиш, Бунд вважав необхідним надання права місцевим організаціям мати 150 В. М.Устименко школи з навчанням не тільки єврейською, а й іншими мовами. Програма Бунду також містила вимогу щодо фінансування установ національно-культурної автономії з державного бюджету та надання цим установам прав, зокрема примусового оподаткування євреїв. Бундівці вбачали специфіку соціального становища євреїв у переважно дрібному характері єврейської проми- словості, що робить класове розшарування нестійким. Хазяї часто стають найманими робітниками і навпаки: євреї- робітники або службовці можуть стати співвласниками або власниками невеликих підприємств. Внаслідок цього від- носини між капіталістом і робітником у євреїв часом нага- дували взаємодію майстра і його помічника, які разом працюють, близькі за умовами життя, психологією тощо. Керівники Бунду виступали проти радикальних форм класової боротьби у єврейському середовищі, оскільки це може зруйнувати єврейську промисловість і позбавити ро- боти тисячі найманих робітників. Бундівці схилялись до мирних методів врегулювання стосунків між працею і капіталом. Усі види страйків вони визнавали лише як крайній засіб, коли всі інші вже вичер- пані. На підкріплення цієї позиції наводився приклад за- хідних країн, де, чим краще організований пролетаріат, тим менше страйків. Ідеологи Бунду пропонували розвивати систему без- партійних профспілок, інших організацій взаємодопомоги та комісій для врегулювання конфліктних ситуацій. Від- даючи пріоритет економічним засобам вирішення соціаль- них проблем, бундівці не відкидали політичних форм діяльності, але вважали необхідним ставити їх в залежність від соціально-економічних. Пізніше В. Винниченко, згадуючи про перше засідання Малої ради з представниками національних меншин, заз- 151Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... начав: «…Чисто єврейські політичні партії поставилися розсудливо, а деякі навіть прихильно до ідеї української державності… Вони прийняли в свою свідомість ідею української державності, як факт, як щось природнє й не- минуче, вклали її в свій світогляд, пристосували до її свої власні прагнення й цілком свідомо, рішуче й послідовно узнали себе громадянами Української Держави. Вони виз- нали Центральну Раду, як свій орган і виступали в ньому, як рівні члени його, з рівними правами, політичними і національними»10. До Малої ради увійшли 16 представників єврейських партій та об’єднань. Від ЄСДРП — С. Гольдельман та П. Меньчівський; від Бунду — О. Золотарьов, М. Лібер, М. Рафес та А. Тьомкін; від ОЄСРП — Гутман, Дубин- ський, М. Зільберфарб, М. Літваков, І. Хургін та М. Шац- Анін; від сіоністів — Сорокін, Юдін та Н. Сиркін. Пізніше у роботі Малої ради брали участь також бундівці Нірен- берг та Ліпець. Представник ОЄСРП М. Зільберфарб був призначений віце-секретарем з єврейських справ. Членом Генерального секретаріату Центральної Ради став керівник Бунду М. Рафес, а членом Верховного суду — лідер територіалі- стів, юрист і громадський діяч А. Марголін. Південна окружна конференція Бунду у серпні 1917 ро - ку підтримала революційні зміни в Україні, боротьбу ши- роких верств українського народу за демократизацію державного ладу. У рішенні конференції наголошувалось на необхідності правильного вирішення національного і, зокрема єврейського питання в Україні. Для цього було не- обхідно забезпечити права мов національних меншин в усіх галузях громадсько-політичного життя, а також права на вільний культурний розвиток у формі національно-куль- турної автономії. 152 В. М.Устименко Учасники конференції застерігали від того, що велика перевага у Центральній Раді селянських партій над робіт- ничими та не досить послідовна політика соціал-демокра- тів можуть спричинити розрив українських та неукраїн- ських соціалістів. Тому конференція схвалила тактику представників Бунду у Центральній Раді та Генеральному секретаріаті, побудовану на підтримці української соціал- демократії і права на культурно-національну автономію для національних меншин. Бюро Південно-Західного окружного комітету Єврей- ської соціал-демократичної робітничої партії 29 червня 1917 р. відзначало необхідність: визнання Тимчасовим уря- дом Центральної Ради; розпочати підготовку документів для розбудови Української держави (для чого необхідно було скликати Всеукраїнський з’їзд на основі загального, рівного, прямого, таємного, пропорційного виборчого права; утворити у Києві комітет з представників Тимчасо- вого уряду, Рад робітничих, солдатських депутатів, гро- мадських організацій і політичних партій України для досягнення згоди у національних справах і встановлення часу скликання з’їзду). Окружний комітет також вважав, що представники національних меншин України мусять утворити національно-автономні установи з відповідними місцевими органами. З цього приводу слід звернути увагу на резолюцію від 12 липня 1917 р. Бюро Окружного Пів- денно-Західного комітету Єврейської соціал-демократич- ної робітничої партії, в якій підкреслювалося: «Виходячи з погляду, що всі нації Росії мають безумовне право на полі- тичне і культурне самовизначення, Окружний Комітет вітає тривале змагання українського народу до самоорганізації на автономно-демократичних основах. Для оборони інте- ресів національних меншин, які живуть на Україні (русь- ких, євреїв, поляків і ін.), повинні мати право автономно 153Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... управляти національними справами, відокремленими від компетенції загально-державного парламенту й органів місцевого самоврядування. Тому нації меншостей утворю- ють місцеві органи національного самоврядування, окружні, всеукраїнські органи й загально-російські — на персональних основах»11. Позицію Об’єднаної єврейської соціалістичної робітни- чої партії (ОЄСРП) щодо післяреволюційних змін у країні виклав її представник М. Шац-Анін. у доповіді «Про забезпечення прав національних меншостей» на З’їзді народів у вересні 1917 р. у Києві. Він обстоював децен- тралізацію імперії і перебудову її за принципом націо- нально-обласної автономії. Права національних меншин мусять бути захищені законом. Ці права повинні забезпе- чувати можливість створення національних спілок. Об- стоюючи радикальне вирішення єврейської проблеми у світовому масштабі лише через концентрацію єврейських мас на певній території, партія вважала необхідним розбу- дову в Україні екстериторіальної національно-персональ- ної автономії. Вона обумовлювала право на публічне використання рідної мови національної меншини, якщо її чисельність не менша встановленого законом мінімуму. «В авангарді творчої перебудови Росії, — підкреслив автор на початку своєї доповіді, — на нових підвалинах стоїть ге- роїчна в своїх зусиллях Україна; федеральна нова Росія не повинна зупинятись на крайовій автономії або обмежитись територіальною. Позаяк нації і території не сходяться. Там, де неможливо установити кордону тої чи іншої нації, по- винно установити національно-персональну автономію»12. Єврейські лідери по-різному уявляли собі порядок ор- ганізації виборів до вищого законодавчого органу. Зокрема, Н. Сиркін, виступаючи на засіданні VІ сесії Центральної Ради, запропонував обирати представників до вищого за- 154 В. М.Устименко конодавчого органу не від партій, а від усього єврейського населення. «У всіх народів, — наголошував доповідач, — як і у євреїв, соціалістична точка погляду не є точкою по- гляду загальною, і тому віддати перевагу представникам соціалістам, значить зменшити правдивість представниц- тва національностей»13. Принагідно зауважимо, що на цій сесії вкотре було про- демонстровано, що позиції українських та єврейських пар- тій з основних державотворчих питань, як правило, співпадали. Наприклад, при обговоренні «Тимчасової ін- струкції Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду на Україні», що була видана замість «Статуту вищого упра- вління України», ухваленого Центральною Радою 16 липня 1917 р. Інструкція дуже звужувала автономію України, об- межувала територію краю лише п’ятьма губерніями (Київська, Подільська, Волинська, Полтавська та Черні- гівська). При її обговоренні єврейські представники мали спільні з українцями позиції. Представники Поалей-Ціону, Бунду та інших єврейських партій висловлювали протести проти політики Петрограду щодо України. Це мало вигляд маніфестації дружньої співпраці національних рухів обох народів. У своїй доповіді представник від Поалей-Ціону С. Гольдельман наголосив: «Україна зараз переживає дуже тяжкі часи. Грізні події на фронті, з одної сторони, і кон- трреволюційні затії, з другої — наказують нам іти рука в руку з представниками українського народу, вони кажуть нам спокійно і твердо вирішити питання про створення єдиної і сильної влади на Україні, щоби захистити здобутки революції. Я вірю, що наша спільна праця доведе нас до здійснення нашої спільної ідеї — ми здобудемо націо- нально-персональну автономію України»14. Співробітництво українських та єврейських партій знач- ною мірою було обумовлене тим, що євреї, віками при- 155Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... гноблювані Російською імперією, виявили прихильність Центральній Раді, яка пропонувала їм рівноправ’я не ви- магаючи при цьому асиміляції. Єврейські партії щиро під- тримали українську революцію, виявляючи готовність взяти активну участь у розбудові нової держави. Євреї не були найчисельнішою національною меншиною в Україні, але їх підтримка української влади була найбільшою з усіх неукраїнських національностей країни. В цьому питанні єврейські партії виступали тоді єдиним блоком, незва- жаючи на значні протиріччя між єврейськими соціалістами та сіоністсько-клерикальним блоком. Хоча їх позиції були різними майже з усіх питань єврейського життя. В червні 1917 р. внаслідок злиття ССРП та СЄРП утво- рилась Об’єднана єврейська соціалістична робітнича пар- тія (ОЄСРП). Її програма декларувала «єдність єврейського робітничого класу як органічної частини «екстериторіаль- ної» єврейської нації та міжнародного пролетаріату». Центральним пунктом партійної програми стала націо- нально-персональна автономія, яка передбачала єврейське самоврядування не тільки у питаннях культури, а й охоп- лювала вирішення соціальних та інших питань. Перша конференція ОЄСРП прийняла резолюцію, якою підтримала «українську демократію в її домаганнях авто- номії України». Щодо подальшої розбудови національного життя конференція закликала всі партійні організації під- тримати діяльність віце-секретаря з єврейських справ. Її учасники повністю підтримали виступи представників пар- тії у Центральній Раді і запропонували усім партійним ор- ганізаціям «скликати збори та організувати лекції про український національний рух, щоб поширити серед єв- рейських мас гасла і домагання українського руху, а також його принципову позицію у відношенні до національних меншин»15. 156 В. М.Устименко Позиції керівників єврейських партій були підтримані їх відділеннями на місцях. Зокрема, Білоцерківська орга- нізація ОЄСРП, обговоривши результати VІ сесії Цен- тральної Ради, схвалила тактику своїх партійців і вітала Раду «як міжнародний парламент України» та висловила «тверду віру, що революційна українська демократія під- тримає справедливе домагання єврейського народу, дома- гання національно-персональної автономії»16. Полтавський комітет ОЄСРП прийняв заяву, зазна- чивши, що не визнає жодної влади в Україні крім «Цен- тральної Ради та її Генерального Секретаріату, котрим всі свої сили віддаємо для боротьби проти всяких зазіхань на цю владу, укріплену довір’ям революційного народу». По- дібні резолюції прийняли Житомирська і Барська органі- зації цієї партії17. Позицію ЄСДРП щодо українського руху висловив один з її лідерів, який брав участь у ІV з’їзді УСДРП. Його реакція на позицію українських соціал-демократів була однозначною: «Ваша програма є наша програма, як в її політичному, так і в соціалістичному та національному змістові. Ваші завдання і тактику ми сприймаємо цілком. Виходячи з цього, ми стаємо на шлях конкретної спільної праці для утворення єдиної революційної влади на Україні та в боротьбі за українські Установчі збори»18. Бунд продовжував залишатися однією з найвпливовіших з єврейських партій в Україні. Чисельність його членів по- чала швидко зростати після лютого 1917 року. В Україні вони були об’єднані навколо Південного обласного та Київ - ського, Катеринославського і Одеського районних коміте- тів. В середині 1917 р. найбільші організації Бунду в Україні були: Катеринославська — 800 членів, Одеська — 780, Київ - ська — 760, Харківська — 582, Прилукська — 435, Білоцер- ківська — 350, Єлисаветградська — 300, Вінницька — 250. 157Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... Майже половина членів дванадцятитисячного Всеросій- ського Бунду була в Україні. Бунд разом з іншими єврейськими партіями започатку- вав розбудову органів єврейського самоврядування на міс- цях. У липні 1917 р. Південний комітет Бунду закликав єврейські організації розгорнути кампанію за створення місцевих органів культурно-національної автономії. Ці ор- гани мали формуватись замість старих общин на засадах загального виборчого права і пропорційного представниц- тва. Бундівська резолюція вимагала, щоб компетенція міс- цевих органів не виходила за межі культурно-національної автономії. Основні засади Бунду щодо розбудови соціального ладу в Україні були викладені на засіданні Київської Ради ро- бітничих депутатів у вересні 1917 р., де представник Бунду констатував неможливість в той час розбудови соціалі- стичного ладу і виступив за коаліцію з буржуазними пар- тіями, крім кадетів і прихильників Л. Корнілова. Інші єврейські партії також визнали Центральну Раду вищим органом влади в Україні, виявили бажання з нею співробітничати, висувати своїх представників до її складу. Незважаючи на міжпартійні протиріччя, позиції цих пар- тій щодо влади в Україні були майже тотожні. В. Винни- ченко писав: «Особливо євреї, чисто єврейські політичні партії, поставились розсудливо, а деякі з них навіть при- хильно до ідеї української державності. Не маючи самі пре- тензій на національне панування на Україні, розуміючи, що при демократичному ладі пануюче становище повинна зай- няти та нація, яка складає більшість населення, розсу- дивши, що українці не сьогодні, то завтра неминуче витиснуть панування руських, вони не мали ніяких підстав для боротьби з українством за панування руських. Вони прийняли в свою свідомість ідею української державності, 158 В. М.Устименко як факт, як щось природне і неминуче, вклали її свій сві- тогляд, пристосували до неї свої власні прагнення і цілком свідомо рішуче й послідовно визнали себе громадянами Української Держави в тій формі її, в якій зазначалось в Універсалі»19. 15 червня було утворено Генеральний секретаріат — вищий виконавчий орган державної влади в України, який очолив В. Винниченко. Вітаючи створення Генерального секретаріату Н. Сиркін від фракції сіоністів Центральної Ради застерігав, що «достоинство наций, живущих на Украине, и моральный авторитет украинского Генераль- ного секретариата будут полностью ограждены тогда, когда к строительству новой свободной жизни на демократиче- ских началах будут призваны представители всех наций, которые совместными усилиями создадут прочную основу для сожительства равноправных и полноценных народно- стей на Украине»20. Але такої єдності бракувало самим єврейським партіям. Серед єврейських соціалістичних партій не було єдності у питаннях розбудови національного життя в Україні. Бунд обстоював обмеження компетенції автономії питаннями освіти і культури. Решта партій на чолі з об’єднаними со- ціалістами намагалась розширити компетенцію автономії. Сіоністи, напроти, вважали, що тільки створення територі- ально-державного осередку в Палестині збереже єврейську націю від зникнення. Вони розглядали автономізацію єврей- ського життя в країнах діаспори насамперед як засіб само- організації народу на шляху до створення власної країни. Протиріччя між сіоністами і Бундом полягали також у орієнтації перших на іврит і відкидання будь-якої можли- вості стійкої нормалізації єврейського життя поза пале- стинським осередком. Тому сіоністи вимагали повної заміни ідиша івритом, намагались зробити останній єди- 159Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... ною мовою єврейської освіти і культури, а також офіцій- ною мовою усіх єврейських установ. Бунд разом з об’єд- наними соціалістами обстоював розвиток освіти і культури на ідиш та розбудову єврейського життя у діаспорі. Домі- нування у владних структурах соціалістів обумовлювало вживання ідишу в усіх сферах єврейського життя в Україні. Боротьба між сіоністами та соціалістами велась не тільки в центрі, а й у провінції. Значною мірою вона була обумовлена прагненням мати більше представників у Цен- тральній Раді та місцевих общинах. Одеський міський сіо- ністський комітет видав листівку, у якій виклав свою позицію щодо подальшої діяльності у нових умовах. Ві- таючи зміни у державі після Лютневої революції, автори листівки закликали брати приклад з народів Литви і Біло- русії, які почали процес розбудови власних держав. Сіоні- сти застерігали євреїв від розпорошення по новоутвореним країнам і проголошували мету: «национальное возрожде- ние еврейского народа на его исторической родине». Вони обстоювали об’єднання євреїв всього світу, утворення єди- ної мови і культури. Прихильники сіоністів переважали у більшості єврей- ських громад не тільки в центрі, а й на периферії. Зокрема, загальні збори євреїв міста Володимирця Волинської гу- бернії, скликані 5 вересня 1917 р. міською сіоністською ор- ганізацією, висловились за представництво у Центральній Раді широких верств єврейського населення України. «Соб- рание выражает свою любовь и сочуствие Украинской цен- тральной раде, — підкреслювалось у резолюції. Собрание требует, чтобы представительство от еврейской нации в Ге- неральном секретариате и в прочих учреждениях было бы отдано в руки широких слоев еврейского населения, кото- рые являются верными борцами за демократию, за победу революции и за освобождение национальностей». Існуюче 160 В. М.Устименко на той час представництво від Бунду та об’єднаних єврей- ських соціалістів, збори визначили як однобічне, висло- вивши довіру представникам сіоністів21. Сіоністи міста Рокитного Білоцерківського повіту також зібрали євреїв на мітинг, учасники якого одноголосно прий- няли текст телеграми-протесту проти призначення єврей- ських представників у органи влади шляхом угод з окре мими єврейськими партіями. Телеграма містила вимогу скликати єврейські збори на широких демократич- них засадах для висунення єврейських представників у Центральну Раду і Генеральний секретаріат. «Мы проте- стуем, — наголошувалось в телеграмі, — против назначе- ний еврейских представителей в краевые органы по соглашению с отдельными еврейскими партиями и требуем созыва Еврейского съезда на широких демократических на- чалах для выбора еврейских представителей в Централь- ную раду и Генеральный секретариат»22. Завдяки активній участі єврейських партій в Українській Центральній Раді, чи не вперше в історії було призначено віце-секретаря з єврейських справ (пізніше — міністр і ге- неральний секретар з єврейських справ. Першим його ке- рівником став М. Зільберфарб. Генеральний секретар з єврейських справ не був ні єв- рейським високопосадовцем, що повинен був впроваджу- вати політику уряду в єврейському житті (ким, наприклад, був головний єврейський рабин у Польщі в ХVІ столітті), ні уповноваженим від імені єврейського народу. Скоріше він був представником автономного урядового органу, який мав охороняти національні права кожної особи та націо- нальної громади. Коли 14 липня 1917 р. на засіданні Малої ради постало питання про призначення віце-секретарів Генерального се- кретаря з національних справ, то бундівці хотіли бачити на 161Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... цій посаді свого представника М. Рафеса. Однак це викли- кало незгоду представників інших єврейських партій, по- заяк вони не вважали останнього за представника всіх єврейських організацій в Генеральному секретаріаті. Справа в тім, що М. Рафеса до Генерального секретаріату було проведено за квотою меншовиків23. За браком джерел залишаються нез’ясованими обставини остаточного вирі- шення цього питання у дискусії між представниками єв- рейських партій. Але вже 15 липня Мала рада ухвалила рішення призначити М. Зільберфарба від ОЄСРП «товари- шем Секретаря охорони прав національних меншостей»24. Вже 16 липня 1917 р. М. Зільберфарб брав участь у за- сідання Малої ради як товариш (заступник) Генерального секретаря з національних справ і вітав прийняття Статуту Генерального секретаріату. Цей документ, зокрема, визна- чав, що товариші Генерального секретаря з національних справ матимуть право доповіді та вирішального голосу в справах власної нації, а також те, що вони призначати- муться Малою радою, а не Генеральним секретаріатом, як це робилося з призначенням віце-секретарів. Подальші ін- струкції та постанови з приводу завдань, компетенції та стосунків віце-секретарів (російського, польського та єв- рейського) мали подаватися Центральною Радою. Однак на той момент сама Рада ще не мала точного уявлення про конкретні завдання віце-секретарів. Навіть Тимчасова ін- струкція Генеральному секретаріатові Тимчасового уряду від 4 серпня хоча і вказувала на встановлення посад това- ришів секретаря з національних справ, але жодним словом не вказувала на їх компетенцію25. Віце-секретар з єврейських справ М. Зільберфарб, вва- жаючи одним з найважливіших своїх завдань розбудову єв- рейської національної автономії в Україні, склав доповідну записку, запропонувавши покласти в основу організації на- 162 В. М.Устименко ціонального життя євреїв інститут общин, який діяв з часів Речі Посполитої. Незважаючи на численні переслідування та утиски, община не тільки не зникла, а увібрала в себе всі форми національного життя, пустивши глибоке коріння в усі сторони діяльності євреїв України. М. Зільберфарб за- пропонував створити на демократичних засадах общинні ради, які б взяли на себе управління усіма справами єврейських громад. Він вважав несправедливим подальше існування общин лише за рахунок «коробочного збору», тягар якого лягав на найбідніші верстви населення. Записка містила пропозиції щодо демократизації податкової полі- тики у общинах, ліквідації будь-яких форм державного контролю національного життя євреїв, організації єврей- ської освіти на рівні кращих досягнень світової педагогіки та культури, запровадження закону щодо прав єврейської мови у відповідності з правами інших мов. З середини 1917 року в багатьох містах та містечках України євреї намагалися провести реорганізацію своїх общин, які тепер вже мали стати не тільки релігійними цен- трами, а й складати основу національної автономії. Результатом активної діяльності представників єврей- ської національної меншини став ухвалений Центральною Радою на засіданні 2 грудня 1917 р. законопроект про утво- рення єврейських громадських рад «для завідування всіма єврейськими національними справами та установами» і проведення виборів до цих рад. Право участі у виборах до них мали всі громадяни єврейської національності, котрим на день виборів виповнювалось 20 років. Доповідь на цьому зібранні зробив М. Щац-Анін. В обговоренні її, як повідомляла «Нова Рада» від 5 грудня 1917 р., взяли участь Н. Сиркін, М. Рафес, С. Гольдельман, О. Золотарьов, Лів- ров, М. Зільберфарб. Було прийнято поправку М. Рафеса, «Що вибори відбуваються в громадських та урядових 163Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... організаціях, в помешканнях,що мають виключно мирсь- кий (а не церковний) характер», та поправку С. Гольдель- мана «що загальне керування виборами веде секретар єврейських справ»26. 15 грудня 1917 р. Мала рада ухвалила тимчасове поло- ження про єврейську общину. За цим положенням, для ке- рівництва усіма єврейськими справами та установами мала бути створена Єврейська громадська рада (ЄГР). Вона мала фінансуватись за рахунок «коробочного збору» або дер- жавних коштів. Положення про ЄГР було подане на обго- ворення українською та єврейською мовами. ЄГР спочатку була заснована як дорадча інституція при віце-секретаріаті з єврейських справ. Її постанови фор- мально не були обов’язковими для віце-секретаря. Сам М .Зільберфарб пізніше писав, що ЄГР мала стати «актив- ним чинником відродження єврейського автономного життя27. Склад ради формувався з представників п’яти єв- рейських партій, які брали участь у роботі Центральної Ради. Більшість членів ЄГР представляли соціалістичні партії. Однак на виборах у єврейських общинах перема- гали несоціалістичні сили. Знаючи це, сіоністи виступали проти гегемонії соціа - лістів, намагаючись при цьому використати результати виборів до місцевих єврейських общин. Згідно перепису 1879 року на території України нараховувалось 472 такі об- щини. У апараті генерального секретаря єврейських справ вважали, що у 1917 р. кількість єврейських громад збіль- шилася до 600. Міністерство єврейських справ, створене 9 січня 1918 р., отримало інформацію про вибори у 250 об- щинах. До ліквідації цього міністерства було опрацьовано і затверджені результати виборів у 194 общинах. На початку 1918 р. в Києві відбулися вибори до гро- мадських рад, у яких з 60354 єврея, які мали право голосу, 164 В. М.Устименко взяли участь лише 15164 особи (25,1%). До ради общин було обрано 32 сіоністи, 7 представників Фолькспартей, 7 — від Бунду, 4 — від Поалей-Ціон, 5 — за релігійними списками і стільки ж за місцевими списками28. У ті важкі часи при змінах влади та репресіях, що їх супроводжували, община намагалась по можливості допомагати євреям міста. Вона організовувала обстеження єврейських дітей в початкових та середніх школах, щоб з’ясувати потребу у розширенні сітки єврейської освіти. Община надала допо- могу Талмудторі, відкрила поліклініку на Подолі, підтри- мувала малозабезпечені верстви єврейства. Єврейські організації брали участь також у виборах до місцевих органів влади. На виборах до Київської міської думи єврейські організації виступили єдиним демократич- ним блоком, який закликав висувати представників від ши- роких єврейських мас. Їх загальнонаціональні інтереси мали захищати представників усіх класів і груп населення. Ці інтереси включали також певні специфічні вимоги, які у соціалістів, сіоністів та клерикалів були різними. Зо- крема, товариство іудейських ортодоксів «Адас Ісроел» за- кликало євреїв Харкова вимагати створення умов, за яких кожний мав би можливість виконувати усі вимоги іудаїзму. Для цього товариство висувало своїх представників у ви- борах до міської думи29. Оскільки, як зазначалось вище, компетенція віце-секре- тарів жодним документом не була визначена, то вже на пер- ших засіданнях Генерального секретарства з національних справ була розроблена М. Зільберфарбом, запропонована і врешті-решт прийнята інструкція з цього приводу. Вона мала дев’ять пунктів і, зокрема, визначала, що робота віце- секретаря має бути спрямована на захист прав національ- них меншин України, а також на підтримку свободи розвитку внутрішнього національного життя. Віце-секре- 165Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... тар мав розробляти й подавати свої законопроекти та дер- жавні адміністративні проекти рішень Генеральному се- кретареві з національних справ. Без його відома не могло бути видано жодного рішення чи розпорядження, які б сто- сувалися внутрішнього життя тієї чи іншої національної меншини. Віце-секретар мав право звертатися до різного роду інституцій національних меншин тільки мовою кон- кретної національної меншини (російської, польської, єв- рейської — авт.). Внутрішнє діловодство передбачалось провадити тими ж мовами. Також передбачалося при кож- ному віце-секретареві створення колегіального органу — національної ради для вирішення найважливіших і невід- кладних питань внутрішнього життя національних мен- шин30. Отже, згідно з інструкції, кожне віце-секретарство (російське, польське, єврейське) не являлось якимось ко- мітетом на кшталт «збереження міжнаціонального миру та злагоди». По суті це повинні були бути автономні урядові органи зі своїми функціями, правами та обов’язками. Вся компетенція та робота віце-секретарства з єврейських справ була поділена на три відділи: освіти (керівник — А. Страшун — Бунд), у справах громад та національного самоуправління (керівник — А. Ревуцький — Поалей-Ціон), загальних справ (керівник — І. Хургін — ОЄСРП)31. Фактично, повноцінна робота віце-секретарства з єв- рейських справ розпочалася лише з жовтня 1917 р., коли вже була прийнята декларація Генерального секретаріату (29 вересня) В ній, зокрема, зазначалось: «Генеральний Секретаріат, обстоюючи права українського народу через секретарство національних справ, оборонятиме, забезпе- чуватиме національні меншості від юридичних і фактич- них обмежень в громадських і політичних відносинах, сприятиме реорганізації на основах свободи і демокра- тизму існуючих національних організацій і створенню 166 В. М.Устименко нових установ для вдоволення потреб їх національного життя. Взагалі Секретарство національних справ слідкува- тиме за національним життям народів України і сприятиме встановленню добрих між ними відносин»32. В кінці вересня 1917 р. була організована Єврейська на- ціональна рада. Її перше засідання відбулося 1 жовтня. На ньому були представники від всіх п’ятьох єврейських пар- тій, що входили до Центральної Ради. Спочатку в націо- нальній раді було представлено 25 чоловік (по 5 від кожної партії), а згодом — 50. Сіоністи однак відмовилися від та- кого паритетного розподілу місць, вважаючи свою партію більш впливовою серед єврейського населення, і на пер- шому ж засіданні ради вийшли з її складу і лише час від часу надсилали свого представника для суто інформацій- них цілей. Спочатку Єврейська національна рада викону- вала дорадчі функції при секретарстві з єврейських справ, а згодом перетворилася на настановчий для секретарства орган33. На розгляд національної ради віце-секретарство з єв- рейських справ представило декларацію зі своєю програ- мою дій. Як зазначалось в декларації, основними програмовими завданнями віце-секретарства мали стати: розбудова єврейської автономії, яка б ґрунтувалася на де- мократично реформованих єврейських громадах; запро- вадження модернізованої єврейської загальної обов’язкової державної освіти; впровадження рівних прав ідишу з дер- жавною та іншими мовами національних меншин у гро- мадському та політичному житті. Одним з найголовніших завдань віце-секретарство вважало за допомогою націо- нальної ради розробку статуту єврейської національної ав- тономії, проект якого мав бути поданий на розгляд до Національних єврейських зборів. Головні позиції деклара- ції отримали схвальні відгуки усіх партій, що брали участь 167Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... у раді, окрім сіоністів, які заявили, що не вважають ні віце- секретарство, ні національну раду уповноваженими роз- робляти і видавати закони, які стосуються регламентації життя єврейського населення України. Загалом можна відзначити той факт, що єврейське насе- лення по-іншому вбачало завдання і роботу віце-секретар- ства з єврейських справ. Так, багато особистих звернень євреїв свідчать про те, що воно сприймало його не як дер- жавну урядову одиницю з певними законотворчими та виконавчими правами та функціями, а як представника єв- рейської національної меншини у вищому державному ви- конавчому органі до якого можна було подати скаргу тощо. Як зазначав сам М. Зільберфарб, більшість звернень, які надходили до віце-секретарства від громадян, стосувалися захисту їх особистих прав чи прав на приватну власність і не мали «ніякого національного характеру». Іншою була справа з погромами, проблемі яких і віце-секретаріат, й інші Генеральні секретарства (юстиції, внутрішніх справ, торгівлі) приділяли немало уваги34. Тут слід зазначити, що українська державність викликала лють і ненависть пова- лених самодержавних, імперських структур. Противники національного і соціального визволення українського на- роду всіма засобами намагалися дискредитувати її. Юдо- фобія, єврейські погроми служили для цього надзвичайно зручною зброєю. Антисемітська агітація в Україні поча- лася майже з початком другої російської революції. Ак- тивними її провідниками стали стовпи російського самодержавства такі як «Союз русского народа», «Союз Архангела Михаила», «Союз двухглавого орла» тощо. У Києві російські монархісти поширювали антисемітські прокламації. Антиєврейські акції підбурювані монархі- стами, прокотилися майже по всій Україні. Вони принесли багато горя єврейським родинам. 168 В. М.Устименко У деяких випадках Генеральний секретаріат, згідно з пропозицією віце-секретаря з єврейських справ, направляв до місць погромів спеціальні урядові комісії за участю представників віце-секретарства35. Характерно при цьому, що всі наслідки трагедії євреїв в Україні вороги української державності приписували Центральній Раді. 18 жовтня 1917 р. на засіданні Генерального секретаріату була ухва- лена розроблена віце-секретарством відозва Генерального секретарства міжнаціональних справ «До свідомого грома- дянства України», яка закликала населення України до бо- ротьби з єврейськими погромами. В ній зазначалось: «Злочинні агітатори, користуючись темрявою народу, хо- тять розпалити почуття національної ненависті, яке умілою рукою сіяли слуги царського ладу. І Генеральний секрета- ріат, що має карати злочинців-грабіжників, не може сам за- побігти цьому лихові, коли всі свідомі українці, в першу чергу, а разом і досвідчені громадяни з інших національно- стей України не будуть одностайно боротися з погромами… Нехай знає і пам’ятає кожний українець: справою честі нашого народу є захищати права, життя і добробут усіх на- родів, що живуть на Україні»36. Інколи віце-секретар з єврейських справ був просто зо- бов’язаний захищати особисті права євреїв. Так, напри- клад, коли у зв’язку з воєнним станом, запровадженим у Києві на початку 1918 р. був виданий наказ, згідно з яким всі незареєстровані до 1 січня 1915 р. мешканці міста мали залишити Київ. Насамперед цей наказ зачіпав права євреїв, переважна більшість з яких з об’єктивних причин (існу- вання смуги осідлості — авт.) не була зареєстрована. Лише завдяки втручанню М. Зільберфарба вдалося припинити дію цього наказу. В кінці 1917 р. до Генерального контролера О. Золо- торьова прийшла делегація з фронту від вояків- євреїв 169Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... 6-го армійського корпусу, яка повідомила, що корпусна рада, запрошуючи в своїх закликах неукраїнські націо- нальності лишитись в українському корпусі, виключила їх зі складу цих національностей. Делегація подала О. Золо- тарьову доповідну записку відповідного змісту. На ній Ге- неральний контролер виклав свою позицію, висловивши протест «проти виключення з українського корпусу євреїв- мешканців України», бо «тепер повинна бути цілковита рівність усіх національностей»37. Це не єдиний документ, що свідчить про прагнення єв- реїв України захищати УНР. В архіві збереглось і посвід- чення прапорщика І. Шліонського, який «подав до єврейського секретаріату прохання про зарахування його до війська Української Народної Республіки». Таке ж свід- чення прапорщика Я. Урицького було надруковано газетою «Нова Рада» від 5 грудня 1917 року. Щоб захистити права євреїв-військових, віце-секретар з єврейських справ за згодою Генерального секретаря військових справ мав своїх представників (комісарів — авт.) у військових частинах. 22 грудня 1917 р. на засі- данні Генерального секретаріату М. Зільберфарб оголо- сив про прохання євреїв дозволити їм формувати окремі військові частини. Зважаючи на те, що Генеральний секретаріат і прийняв територіальний принцип комплек- тування військ, але серед українців-військових ще був помітний антисемітизм. Тому, за словами М. Зільбер- фарба, територіальний принцип практично не викону- вався: євреїв не приймали в українізовані військові частини. З цього приводу Генеральний секретаріат постановив передати цю справу на розгляд спеціальної комісії при Генеральному секретарстві військових справ за участю представника Генерального секретарства з єврейських справ38. 170 В. М.Устименко На чолі з керівниками активну роботу проводили також і відділи віце-секретарства. Діяльність відділу у справах громад та національного самоуправління постійно натрап- ляла на значні перешкоди. Головною з них було — віднов- лення єврейських громад на місцях. Справа в тім, що за часів Першої світової війни та революції, те що називалось єврейською громадою розпалось, а нові структури, що утворилися (єврейські допомогові громадські організації) як правило стояли осторонь від тогочасних реалій єврей- ського життя. До того ж в діяльності відділу в цьому на- прямку на перешкоді стояла проблема опору сіоністів, які в цілому протистояли реформуванню єврейських громад. Важливе значення в цьому питанні мав підготовлений Ге- неральним секретарством з міжнаціональних справ і прий- нятий 2 грудня 1917 р. Центральною Радою закон «Про утворення єврейських громадських рад» і проведення ви- борів до цих рад. Важливу функцію в діяльності віце-секретарства віді- гравав відділ освіти, який пізніше було реорганізовано в департамент народної освіти. Відділ включав підвідділи: адміністративний, середніх шкіл і статистико-економіч- ний39. Серед нагальних проблем, якими першочергово мав займатися відділ освіти стали видавництво підручників і підготовка кваліфікованих вчителів для викладання в єв- рейських школах. Наприкінці 1917 р. в Україні було кілька «казенних єврейських училищ» та приватних єврейських гімназій. За поданням віце-секретаря з єврейських справ з державної скарбниці була надана позика Міністерству з єв- рейських справ для Спілки демократичних (єврейських) вчителів розміром 50 тис. карбованців для видавництва пі- дручників мовою ідиш. Пізніше, у квітні 1918 р. Цен- тральна Рада мала виділити ще 500 тис. карбованців, з яких 370 тис. мало піти на підручники, а решта 130 тис. — на 171Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... заснування державної єврейської друкарні40. Але політичні події не дали можливості скористатися цими грішми. Пла- нувалося також відкрити 10 єврейських вчительських се- мінарій і інститутів в Україні, але тільки встигли прийняти закон про відкриття однієї державної вчительської семіна- рії у Києві41. Міністерство освіти УНР видало розпоряд- ження про введення для єврейських дітей, які навчались у загальних школах, курсів ідишу та єврейської історії. Проте і цю постанову здійснити не вдалось. Важливе місце у діяльності віце-секретарства з єврей- ських справ займало мовне питання. Незважаючи на виз- начений на законодавчому рівні офіційний статус ідиш (разом із українською, російською та польською мовами, на яких мали публікуватися всі закони та приписи Цен- тральної Ради), його використання зустрічалося з рядом труднощів. Перш за все виникли проблеми із заснуванням і повноцінним функціонуванням державного видавництва, яке б друкувало закони всіма чотирма мовами (фактично лише ІІІ Універсал і ті закони, що безпосередньо стосува- лися єврейської меншини, були опубліковані крім україн- ської і на ідіш). Виникли проблеми і в застосуванні ідиш в офіційному спілкуванні з місцевими урядовцями, а також у пошуках телефонних операторів, які б володіли ідіш. Але головна проблема полягала в небажанні певних представ- ників єврейських кіл впроваджувати ідиш. Так, наприклад, деякі банкіри прагнули анулювати рішення Генерального секретаріату про випуск українських грошових знаків, де б написи були українською, російською, польською та ідіш. Для них було неприпустимим вживання «жаргону» (ідиш — авт.) поруч з «пристойними» мовами42. З реорганізацією інституту віце-секретарства до повно - цінних Генеральних секретарств їх структура в цілому не змінилася. Що стосується Генерального секретарства з 172 В. М.Устименко єврейських справ то тут продовжували функціонувати три відділи, керівники яких залишились на своїх посадах. Чи не найбільшим досягненням Генерального секрета- ріату з єврейських справ можна вважати його безпосередню участь в розробці законопроекту про національно-персо- нальну автономію. До законодавчої комісії від Генерального секретарства з єврейських справ увійшли М. Зільберфарб, І. Хургін і М. Шац-Анін. Після прийняття Центральною Радою ІV Універсалу Україну було проголошено вільною, суверенною «Держа- вою Українського Народу». Декларувалась демобілізація армії і утворення замість неї народної міліції. Народам рес- публіки гарантувалось право «національно-персональної автономії, яку визнано за ними законом 9 січня». Грома- дяни України закликались до виборів Українських Уста- новчих зборів, які мали стати найвищим законодавчим органом УНР. Цей закон викликав неоднозначну реакцію тодішнього суспільства. Безсумнівно, Центральна Рада в цей критич- ний для неї період таким кроком перш за все вирішувала свої стратегічні політичні цілі «…Лозунг «національно- персональної автономії», — зазначав О. Гольденвейзер, ак- тивний діяч єврейського національного руху в Україні, — став дуже вигідною захисною позицією проти агресивної національної політики пануючої більшості. Українська влада сама народилася з національного руху, вона ще не встигла заразитися звичками «державності». Тому їй не є притаманним пригноблювати чисто національні спряму- вання інших народів»43. Більшість єврейських партій утрималась від голосу- вання, при прийнятті Універсалу а Бунд голосував проти. Певною мірою це було наслідком того, що депутати від українських партій, як правило готували проект рішень в 173Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... секреті від неукраїнських членів Ради. «Українські партії, — як свідчить С. Гольдельман, — давали тоді своє готове рі- шення до Центральної Ради і ставили неукраїнські партії, мовляв, перед доконаним фактом. Так воно було з прого- лошенням Третього Універсалу, так і потім, коли «шило вилізло з мішка», розпочалися гарячкові наради з пред- ставниками меншостей, бо ж на цей раз українцям ішлось дуже про те, щоб досягнути згоди меншостей на проголо- шення України самостійною державою»44. Проте для єврейських депутатів у Центральній Раді не стільки мав значення сам фактор обговорення та прий- няття Універсалу, скільки те, що Універсал фактично ого- лошував війну більшовикам, які вже захопили значну частину України і просувалися до Києва. Крім того, депу- тати вважали, що Україна, не маючи міцної армії та економічної самостійності, могла бути завойована або по- трапити в колоніальну залежність від Австро-Угорщини чи Німеччини. Після переговорів української делегації у Брест-Литовську керівники Бунду подали до Малої ради запит, зазначаючи, що «мир один на один с немецким им- периализмом будет миром, который погубит Украину, который прикует и сделает ее рабой немецкого империа- лизма». Застереження єврейських депутатів посилили напруження між українськими та неукраїнськими депута- тами у Центральній Раді. Представник Бунду О. Золо- тарьов вийшов з уряду. З цього приводу у листі до В. Винниченка про свою відставку він писав: «Провозгла- шение Украинской Народной Республики независимым государством закрепило возникшие еще ранее и все уси- ливавшиеся принципиальные несогласия Бунда с поли- тикой Украинской Центральной рады и Генерального секретариата в вопросах о мире и о взаимоотношениях между Украинской и Всероссийской республиками. Эти 174 В. М.Устименко разногласия делают для Бунда невозможным, по мотивам, которые изложены в декларации, имеющей быть огла- шенной в нынешнем заседании Малой рады, нести ответ- ственность за деятельность правительства самостийной Украинской республики»45. Міжнаціональне напруження в Україні, складна зов- нішньополітична обстановка обумовили неможливість запровадження закону Центральної Ради «Про націо- нально-персональну автономію». Згідно цього закону кожна з націй України отримувала право на національно- персональну автономію, себто право на самостійне улаш- тування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця поселення в УНР. Національний союз мав скласти за іменними списками національні кадастри. Союз мав право збирати податки за своїх членів на підставах, встановлених для загальнодер- жавного оподаткування, брати позики та вести фінансову діяльність. Обсяг його прав та структуру мав бути визна- чений Установчими зборами кожної нації. М. Зільберфарб свідчив, що міжнаціональне напру- ження в Центральній Раді «прийняло в українських колах поза Радою просто антисемітське забарвлення й навіть по- чало переходити від балачок до дій»46. Після січневого по- встання у Києві, влада в місті майже повністю перейшла до рук військових, серед яких було чимало чорносотенного офіцерства. Вони почали переслідувати «підозрілих» неу- країнців, особливо євреїв. Анти єврейські акції у місті но- сили організований характер. Міністр єврейських справ не мав можливості, як це було у 1917 році, протидіяти цьому процесу і тому вважав неможливим залишатись далі на цій посаді. У січні 1918 р. М. Зільберфарб відмовився від по- сади в уряді УНР. 175Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... Більшовики, які захопили Київ наприкінці січня 1918 р., не користувалися підтримкою єврейських партій. Пізніше М. Шац-Анін (ОЄСРП) на засіданні Малої ради зазначив, «стара влада в справі миру наробила багато помилок, але більшовики так виправлять ці помилки, що нам потім їхню роботу уже ніяк не виправити». Представник тієї ж партії М. Літваков закликав Малу раду взяти приклад з донського військового уряду і рішуче засудити захоплення влади біль- шовиками. Він попереджав, що виступ більшовиків загро- жує громадянською війною, від якої «усі завоювання революції і, зокрема, усі завоювання, досягнуті на Україні». Єврейські партії намагались згуртувати демократичні сили для опору більшовикам. У січні 1918 р. фракції Бунду, ЄСДРП, Поалей-Ціон спробували поставити у Одеській Раді робітничих депутатів питання про розгін більшови- ками Установчих зборів. Більшовики, які становили біль- шість депутатів Ради, відмовились розглядати це питання. Єврейські фракції висловили протест і вирішили поста- вити запропоноване питання на загальних зборах Ради47. Згідно Брестського мирного договору німецькі війська вирушили на Київ. Разом з ними повертались і українські війська під командуванням С. Петлюри. Єврейські соціа- лістичні фракції в Київській міській думі сформували де- легацію до С. Петлюри з метою обговорити питання про недопущення можливих насильств при вступі війська до Києва. Делегати мали відомості також про те, що наявність в українській армії певної кількості євреїв-командирів може бути використана для провокування у військових ча- стинах антисемітських настроїв. Член делегації М. Рафес згадував, що після перемовин С. Петлюра сказав, що не зможе нічого гарантувати. На- строї солдат йому були відомі, але він вбачав в них жагу до помсти, а не антисемітизм. Проте Петлюра на прохання де- 176 В. М.Устименко легатів погодився вступити до Києва не через Поділ, засе- лений переважно єврейським населенням, а через Куре- нівку. Однак запобігти насильствам не вдалось. Чимало євреїв було побито, пограбовано, розстріляно48. Міський голова Є. Рябцов звернувся до Голови вільного козацтва Києва отамана Данченка: «Прошу Вас, во имя бу- дущого УНР, остановите казни без суда, самочинные аре- сты неповинных граждан… Остановите преследование казаками евреев, преследуемых только потому, что в среде большевиков были евреи. Евреи были и есть и в числе бо- ровшихся против большевиков, как есть украинцы среди большевиков. Прошу Вас, прекратите кровавое мщение»49. Керівники Київської єврейської общини Н. Сиркін, док- тор Гарбер і М. Левітан у зв’язку з цими подіями зверну- лись до євреїв міста, запевняючи їх, що український уряд не має відношення до антисемітських акцій і засуджує їх. Н. Сиркін запропонував створити єврейські військові фор- мування, які б узяли на себе охорону життя і майна безза- хисних жителів містечок, які нерідко ставали жертвами солдат-дезертирів з фронту. Ця пропозиція відразу ж була підтримана С. Петлюрою. Однак фракції єврейських со- ціалістичних партій у Центральній Раді виступили проти такого плану і він не був здійснений. Вірогідно, що у со- ціалістів, які мали вирішальний вплив у Міністерстві єв- рейських справ, були підстави очікувати негативних наслідків від зіткнень єврейських та українських груп. По- дібні сутички могли покласти початок подіям значно тра- гічнішим ніж напади на окремі містечка. Не обійшли єврейські організації і репресії німецької вій- ськової влади, спрямовані проти лівих сил. Німці розігнали бундівські збори у Києві, заборонили з’їзд місцевих єврей- ських організацій. Було припинене видання газети «Фолкс- цайтунг». Євреїв-шевців зігнали у Михайлівський собор і 177Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... примусили їх шити мундири для гайдамаків. Німці заборо- няли читати лекції в освітніх закладах та проводити інші заходи на ідиш, застосовували інші форми дискримінації. У березні 1918 р. єврейське населення містечок Гребінки та Ромодан громили бойовики переодягнуті у форму української армії. Крім того, за наказом місцевої влади Кор- суня, євреї міста мусили платити контрибуцію. Про ці та інші антиєврейські акції говорив на засіданні Малої ради 16 квітня М. Шац-Анін. Він розповів про байдужість гу- бернських комісарів та інших посадових осіб до яких звер- тались люди, потерпілі від погромів. В одному з міст комісар, до якого звернулись потерпілі, зустрів їх лайкою і антисемітськими обвинуваченнями Представник ОЄСРП в Центральній Раді закликав вжити заходи для припинення потурання погромникам на місцях і запитував, чи може уряд зробити хоч що-небудь для покращання ситуації. Проти погромів рішуче виступила газета лівих україн- ських есерів «Боротьба». В одній з її статей зазначалось, що подекуди «тверду владу» розуміють лише як можли- вість «бити і різати». І цю владу перш за все відчули на собі «єврейські спини» «Не дивно, — продовжувала газета, — що органи тих єврейських партій і кіл, які завжди йшли за нами рука об руку, починають озиратись на нас з недові- рою. Так далі продовжуватись не може. Ті, від кого це за- лежить, повинні негайно, не відкладаючи припинити «полювання», що почалось у провінції на єврейське насе- лення»50. В цей час голова уряду УНР В. Голубович прийняв де- путацію представників усіх фракцій Київської єврейської общини, яка передала йому доповідну записку про антиєв- рейські акції, що відбулись за останній час у місті. Голу- бович запевнив депутацію, що ці насильства були наслідком відсутності налагодженої роботи державного 178 В. М.Устименко апарату, а відтепер подібних випадків не повинно бути і за- певнив присутніх, що владою буде вжито всіх заходів для арешту винних у насильствах. Трагедії погромів ускладнили, але не зірвали співпрацю єврейських партій з Центральною Радою. Лідер сіоністів Н. Сиркін 20 березня 1918 р., виступаючи на урочистому засіданні Центральної Ради, присвяченому її першим ро- ковинам, зазначив, що Київ стане зразком міжнаціональ- них відносин і засудив спроби паплюжити діяльність Центральної Ради. Він висловив надію на досягнення рів- ноправ’я національностей в Україні. На цьому ж засіданні бундівець М. Рафес у своєму виступі наголосив, що пиша- ється участю його партії у діяльності Центральної Ради. Не згадав про погроми і представник Єврейської народ- ної партії Крос при обговоренні кандидатури В. Лацького на посаду міністра єврейських справ. Він підкреслив, що Єврейська народна партія разом з іншими представниками єврейських партій у Центральній Раді обстоює кандида- туру В. Лацького для роботи в демократичному уряді, який «стоїть на сторожі демократичних завоювань революції і проведення соціальних реформ». Проти В. Лацького ви- ступили тільки сіоністи. 10 квітня він був призначений мі- ністром єврейських справ. Єврейські політичні партії та організації прихильно по- ставилися до їдеї української державності. Єврейські со- ціалістичні партії отримали більшість місць у Центральній Раді. Вони були представлені на всіх рівнях влади: у вико- навчій (Генеральному секретаріаті) та законодавчій — єврейські представники отримали до 25% місць у Цен- тральній Раді. Серед спектру питань, якими переймалися представ- ники єврейських партій і організацій — від загальнодер- жавних питань (економічних, правових, військових тощо) 179Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... до суто єврейських національних проблем — законодавче вирішення питань єврейської громади, статусу єврейської мови, освіти, надання широких прав єврейські національ- ній меншині, проблеми створення окремих єврейських вій- ськових частин і болюче питання єврейських погромів. Віце-секретарство з єврейських справ (пізніше — се- кретарство та міністерство) керувалося у своїй діяльності переважно інтересами, проголошеними в програмах єв- рейських соціалістичних партій. В його діяльності були го- ловними реформування єврейських громад, запровадження ідишу в державні та освітні сфери життя, а також втілення ідеї національно-персональної автономії. Загалом досвід участі єврейських партій та організацій в період діяльності Української Центральної Ради є уні- кальним прикладом порозуміння та співпраці між україн- ськими політичними силами та єврейськими. Законодавчі ініціативи, що виникали внаслідок такої співпраці поде- куди йшли на крок вперед світової практики. l Гусєв В. І. Бунд, Комфарбанд, євсекції КП(б)У: місце у політично му житті України (1917–1921). — К., 1996. — 132 с.; Беренштейн Л. Ю. Евреи и политические процесы в СССР (20–80-е годы ХХ столетия. — К., 1994. — 88 с. 2 Найман О. Я. Єврейські партії та об’єднання України (1917–1925). — К., 1998. — 196 с. 3 Кабузан В. М., Наулко В. І. Євреї на Україні, в СРСР і світі: чисельність, розміщення // Укр. іст. журн. — № 6. — 19191. — С.60. 4 Центральний державний архів громадських об’єднань України (Далі — ЦДАГО України). — Ф. 41. — Оп.1. — Спр. 243. — Арк. 18. 5 ЦДАГО України. — Ф. 41. — Оп.1. — Спр. 60. — Арк. 96. 6 ЦДАГО України. — Ф. 41. — Оп. 1. — Спр. 245. — Арк. 19. 7 Див.: Найман О. Я. Зазн. праця. — 24–26. 180 В. М.Устименко 8 Наше слово. — 1917. — № 1. — 8 июня. 9 Рафес М. Два года революции на Украине (Эволюция и раскол Бунда). — М., 1920. — С. 38. 10 Винниченко В. К. Відродження нації. — Ч 1. — К., — Відень, 1920. — С. 286–287. 11 ЦДАГО України. — Ф. 41. — Оп. 1. — Спр. 60. — Арк. 24. 12 Робітнича газета. — 1917. — 14 вересня. 13 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали у двох томах. — Т. 1. — К., 1996. — С. 222. 14 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 222. 15 ЦАГО України. — Ф. 41. — Оп. 1. — Спр. 57. — Арк. 19–19 зв. 16 Цит. за: Найман О. Я. Зазн. праця. — С. 30. 17 Цит. за: Найман О. Я. Зазн. праця. — С. 30. 18 ЦДАГО України. — Ф. 41. — оп. 1. — Спр. 238. — Арк. 4. 19 Винниченко В. К. Зазн. праця. — С. 260. 20 Цит. за: Найман О. Я. Зазн. праця. — С. 27. 21 ЦДАГО України. — Ф. 41. — Оп. 1. — Спр. 238. ДАГО України. — Ф. — Арк. 5. 22 ЦДАГО України. — Ф. 41. — Оп. 1. — Спр. 238. — Арк. 4. 23 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 178. 24 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С.179. 25 Див.: Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 181, 182, 214. 26 Робітнича газета. — 1917. — 5 грудня. 27 Silberfarb Moses. The Jewish Ministry and Jewish National Auto- nomy in Ukraine. Kiev, 1918/19 — New York: Aleph Press, 1993. – P. 37. 28 Найман О. Я. Зазн праця. — С. 48. 29 Найман О. Я. Зазн. праця. — С. 71. 30 Silberfarb Moses. — Зазн. праця. — С. 12 — 14 181Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України... 31 Гриневич В., Гриневич 32 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 326. 33 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 576. 34 Silberfarb Moses. — Зазн. праця. — С. 38–39. 35 Silberfarb Moses. — Зазн. праця. — С. 38–39. 36 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 1. — С. 354. 37 Див.: Найман О. Я. Зазн. праця. — С.81. 38 Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. — Т. 2. — С. 61. 39 Гриневич В., Гриневич Л. Зазн. праця. — С. 121. 40 Гриневич В., Гриневич Л. Зазн. праця. — С. 121. 41 Центральний державний архів вищих органів влади та управління України. — Ф. 1115. — Оп. 1. — Спр. 29. — Арк.97–105. 42 Silberfarb Moses. Зазн. праця. — С. 45–46. 43 Гольденвейзер А. А. Из киевских воспоминаний // Революция на Украине. По мемуарам белых. — М,. — Л., 1930. — С. 20. 44 Гольдельман С. І. Жидівська національна автономія в Україні. 1917–1920. — Мюнхен, 1967. — С. 121. 45 ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп.1. — Спр. 8. — Арк. 14–15. 46 Silberfarb Moses. — Зазн. праця. — С. 68. 47 Найман О. Я. Зазн. праця. — С. 51. 48 Рефес М. Зазн. праця. — С. 83. 49 Найман О. Я. Зазн. праця. — С. 89. 50 Боротьба (Київ). — 1918. — 3 квітня. 182 В. М.Устименко
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-28210
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0081
language	Ukrainian
last_indexed	2025-12-01T09:44:49Z
publishDate	2009
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Устименко, В.М. 2011-11-03T18:53:13Z 2011-11-03T18:53:13Z 2009 Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради / В.М. Устименко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 4. — С. 147-182. — Бібліогр.: 50 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28210 uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради Article published earlier
spellingShingle	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради Устименко, В.М.
title	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради
title_full	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради
title_fullStr	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради
title_full_unstemmed	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради
title_short	Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради
title_sort	єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті україни за доби центральної ради
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28210
work_keys_str_mv	AT ustimenkovm êvreisʹkíorganízacííípartíívsuspílʹnopolítičnomužittíukraínizadobicentralʹnoíradi

Єврейські організації і партії в суспільно-політичному житті України за доби Центральної Ради

Institution

Similar Items