Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика
Розглянуто питання державного устрою, соціально-економічної і національної політики денікінського режиму, показано особливості його впровадження та наслідки діяльності в Україні. Рассмотрены вопросы государственного устройства, социально-экономической и национальной политики деникинского режима, пок...
Saved in:
| Published in: | Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років |
|---|---|
| Date: | 2010 |
| Main Author: | |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Інститут історії України НАН України
2010
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28221 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика / О. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 115-144. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859710112075087872 |
|---|---|
| author | Бойко, О. |
| author_facet | Бойко, О. |
| citation_txt | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика / О. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 115-144. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років |
| description | Розглянуто питання державного устрою, соціально-економічної і національної політики денікінського режиму, показано особливості його впровадження та наслідки діяльності в Україні.
Рассмотрены вопросы государственного устройства, социально-экономической и национальной политики деникинского режима, показаны особенности его установления и последствия деятельности в Украине.
The article is dedicated to the question of the political system, socio-economic and national policy of the Denikin's regime; it also shows the features of it’s introduction and consequences of activity in Ukraine.
|
| first_indexed | 2025-12-01T04:54:30Z |
| fulltext |
Олена Бойко
денікінський режим на Українських землях:
державний Устрій, соціально-економічна
і національна політика
Розглянуто питання державного устрою, соціально-
економічної і національної політики денікінського режиму,
показано особливості його впровадження та наслідки
діяльності в Україні.
Рассмотрены вопросы государственного устройства,
социально-экономической и национальной политики дени-
кинского режима, показаны особенности его установ-
ления и последствия деятельности в Украине.
The article is dedicated to the question of the political
system, socio-economic and national policy of the Denikin’s
regime; it also shows the features of it’s introduction and
consequences of activity in Ukraine.
Доба Української революції (1917–1921) була позначена
співіснуванням та боротьбою за владу в Україні різних
політичних режимів. Найбільш напруженим періодом вій-
ни за незалежність для молодої української державності
був 1919 рік, коли їй довелося виступати супротивником
обох антагоністів, які вели запеклу боротьбу за владу в
колишній Російській імперії — радянського режиму на
чолі з більшовиками та ліберально-консервативного Біло-
го руху.
В результаті військових поразок УНР в першій половині
1919 р. радянський режим поступово витісняв українську
владу з її територій. Починаючи з травня влада почала
переходити до білих. Значна частина України досить три-
валий час перебувала під владою білогвардійців: Харків,
Катеринослав, Полтава — близько півроку, Київ — три з
половиною місяці. Оскільки УНР (Центральної Ради)
проіснувала менше півроку, Українська Держава гетьмана
П. Скоропадського — сім з половиною місяців, панування
денікінського режиму (політичного утворення на чолі з
генералом А. Денікіним) також справило помітний вплив
на соціально-економічну і політичну ситуацію в Україні,
позначилося на ході національної революції.
З розпадом СРСР в російській історіографії розпочався
справжній ренесанс тематики Білого руху, яка й до сьогодні
домінує у дослідженнях з історії революції та грома-
дянської війни в Росії. В результаті кількість досліджень,
безумовно, перейшла в якість. За час, що минув, російські
вчені пройшли шлях від відвертої апологетики Білого руху
у перших розвідках до ґрунтовних об’єктивних досліджень
з різних аспектів цієї багатогранної проблеми1. Щоправда,
російські дослідники не виділяють українські землі в
окремий регіон з певною специфікою, а традиційно відно-
сять їх до «півдня Росії».
В дослідженнях сучасних українських істориків домі-
нують соціально-класові оцінки денікінського режиму,
запозичені з радянської та діаспорної історіографії, які на
сьогоднішній день не можуть дати відповіді, чому два
режими, які боролися проти спільного ворога, не змогли
узгодити своїх дій і в результаті обидва зазнали поразки.
Останнім часом з’явилися перші серйозні дослідження,
автори яких, на основі ретельного вивчення джерел і літе-
ратури, дають більш ґрунтовну і об’єктивну оцінку полі-
тиці білих в Україні2.
Метою даної статті є на основі досягнень сучасної
історіографії охарактеризувати державний устрій, соці-
ально-економічну і національну політику денікінського
116 Олена Бойко
режиму, показати особливості його впровадження та на-
слідки функціонування в Україні, наблизитись до розумін-
ня, чому антибільшовицькі сили не змогли об’єднати
зусилля в боротьбі проти червоної Росії.
Білий рух являв собою найважливішу, найбільш активну
і послідовну військово-політичну силу, що протистояла
більшовикам у 1917–1920 рр. Сучасна російська історіо-
графія трактує його як військово-політичний рух різно-
рідних в політичному відношенні сил, сформований в ході
громадянської війни в Росії з метою повалення радянської
влади. Засновниками Білого руху були офіцери старої
російської армії. До нього входили представники від
поміркованих соціалістів і республіканців до монархістів,
об’єднаних проти більшовизму на основі загального прин-
ципу «єдиної і неподільної Росії»3. Один з найвідоміших
білих генералів А. Слащов характеризував Білий рух як
поєднання кадетствуючих и октябриствуючих верхів и
меншовицько-есерствуючих низів4. На противагу розпов-
сюдженій думці, монархісти складали лише невелику част-
ку білого табору і вирішальної ролі в ньому не відігравали.
Ідеологія білих була близькою до кадетських громадсько-
політичних цінностей і саме вони визначили як стратегічні,
так і тактичні установки Білого руху.
У протиборстві з більшовиками домінуючу роль відігра-
вала армія, вождями були її вищі командири, пріоритет
віддавався збройній боротьбі над методами політичного
протистояння. «Політичної програми у армії не може бути.
Ми повинні завоювати порядок, при якому народ, звіль-
нений від гніту і сваволі, вільно вискаже свою волю»5, —
так висловив загальну позицію проводу Білого руху
генерал П. Врангель. Виходячи з цього, стратегічна лінія
білих базувалася на основі т. зв. принципу «невирішеності
наперед», їхня програма не була остаточно визначена в
117Денікінський режим на українських землях...
політичній і соціальній площині. На час громадянської
війни білими ставилося завдання повалення радянської
влади і встановлення на захоплених територіях режиму
військової диктатури. На перспективу після остаточної
перемоги над більшовиками передбачалося визначити май-
бутній політичний устрій і форми правління в Росії через
скликання Національних установчих зборів.
В плані повернення законності і порядку Білий рух
спирався на законодавство Російської імперії з урахуван-
ням деяких правових норм Тимчасового уряду. Закони,
видані білими урядами, вважалися тимчасовими законо-
давчими актами. У зовнішній політиці визнавалися чин-
ними усі зобов’язання Росії по договорам з союзними
державами. Протягом всього існування Білий рух був
розрізнений територіально, загального (єдиного) «білого»
фронту створити не вдалося. На початку 1919 р. існували
окремі Південний та Східний фронти, Північна та Пів-
нічно-Західна армії, на відповідну територію розповсю-
джувалася влада білих урядів.
Ставлення Білого руху до української державності зав-
жди було відверто негативним, не зважаючи на те, були
українські уряди соціалістичними чи консервативними,
виступали за федерацію чи незалежність. Його керівництво
докладало енергійних зусиль, щоб дискредитувати україн-
ців в очах дипломатів і військових Антанти. За часів
Центральної Ради воно представляло українських лідерів
як австро-німецьких агентів, які разом з більшовиками
були найняти, щоб сприяти розпаду Російської імперії.
Гетьмана П. Скоропадського разом з його урядом зображу-
вали сепаратистом, який зрадив Росію задля задоволення
власних амбіцій. Директорія на початку свого існування
представлялася союзником більшовиків. Коли ж розпоча-
лася війна з більшовиками і уряд УНР недвозначно прого-
118 Олена Бойко
лосив орієнтацію на Антанту, білі стали переконувати
союзників у непевності і безсиллі українського політич-
ного керівництва і армії.
Закінчення Світової війни змінило розстановку військо-
вих і політичних сил в Європі, що позначилося на долі
Росії і України. Після того, як німецько-австрійські війська
залишили територію колишньої Російської імперії, біле
командування розраховувало на військову допомогу Антан-
ти. Проте, з прибуттям в Одесу в кінці січня 1919 р. коман-
дувача французьких військ в Одеському регіоні генерала
д’Ансельма ставлення до білих змінилося. Відсутність
реальних здобутків у боротьбі з більшовиками похитнула
віру союзників в те, що білі здатні оволодіти ситуацією в
Росії. Антантівські емісари спробували залучити до
антибільшовицької боротьби українську армію і розпочали
переговори з представниками Директорії УНР. Хоча
домовленостей досягнуто не було, сам факт переговорів
негативно сприймався білогвардійцями, які вважали будь-
які контакти з українськими «сепаратистами» зрадою
інтересів Росії. Дії союзників розвіяли ілюзії білого керів-
ництва, яке усвідомило, що слід розраховувати лише на
власні сили.
На початку 1919 р. відбулася консолідація усіх російсь-
ких антибільшовицьких сил, що діяли на півдні Росії.
8 січня 1919 р. генерал А. Денікін створив об’єднану
армію, яка отримала офіційну назву Збройні сили Півдня
Росії (ЗСПР). До її складу увійшли Добровольча армія,
Донська армія, Кавказька армія та інші формування,
загалом 85 тис. багнетів і шабель, 204 гармати, 682 куле-
мети, 6 бронепоїздів6. На той момент під зверхністю ЗСПР
перебувала південно-східна частина європейської території
Росії від Каспію до Криму — Дон, Кубань, Північний
Кавказ, Південне Поволжя, невеликий плацдарм в Криму.
119Денікінський режим на українських землях...
Відмовившись від участі власних збройних сил в боротьбі
з більшовиками, Антанта зробила головну ставку на Білий
рух, якому надавала міжнародну підтримку, а також значну
матеріальну допомогу. На кінець квітня ЗСПР отримали
через Новоросійськ 100 тис. гвинтівок, 2 тис. кулеметів,
315 гармат, 200 літаків, 12 танків, багато різного війсь-
кового майна. До кінця 1919 р. Велика Британія і США
здійснювали безперервне постачання денікінської армії
зброєю, боєприпасами та спорядженням.
Протягом квітня 1919 р. війська Денікіна вели запеклі
бої в Донбасі, в результаті яких 3 травня оволоділи
Луганськом. 19 травня Добровольча армія під командою
генерала В. Май-Маєвського прорвала оборону червоних і
розгорнула наступ на широкому фронті. Почалося швидке
просування білих з Дону і Кубані в Україну7. 5 червня за
підтримки англійської ескадри білі перейшли в наступ з
Акманайських позицій на Керченському півострові, а
29 червня під їх контроль перейшов весь Крим. 14 червня
був захоплений Куп’янськ, 17 червня — Лозова, 25 червня
після п’ятиденних боїв — Харків, 29 червня після триден-
них боїв — Катеринослав8. Водночас Кавказька армія під
командою генерала П. Врангеля, розвивала наступ у схід-
ному напрямі і 3 липня захопила Царицин.
Це спонукало командування ЗСПР визначитися з по-
дальшими планами загального наступу проти більшовиків.
3 липня у Катеринодарі генерал Денікін видав т. зв. «Мос-
ковську директиву», за якою білі армії розпочинали
загальний наступ на Москву. Кавказька армія генерала
П. Врангеля наступала вздовж Волги на Саратов–Пензу–
Нижній Новгород–Володимир–Москву. Донська армія гене-
рала В. Сидоріна наступала у двох напрямах: Вороніж–
Козлов–Рязань та Новий Оскол–Єлець–Кашира. У межах
України здійснювала наступ Добровольча армія генерала
120 Олена Бойко
В. Май-Маєвського, якій належало вийти на лінію річок
Дніпра і Десни, захопити Київ та забезпечити напрямок
Курськ–Орел–Тула. Окремий 3-й (Кримський) корпус гене-
рала М. Шиллінга мав взяти під контроль Чорноморське
узбережжя, Чорноморський флот — блокувати район
Одеси9. Таким чином, стратегічний план Денікіна передба-
чав окупацію Лівобережжя, Наддніпрянщини та Півдня
України.
Добровольча армія розвивала наступ. Створена в кінці
липня група генерала Я. Юзефовича чисельністю близько
6 тис. вояків просувалася в напрямі на Київ. 29 липня доб-
ровольці захопили Полтаву, 15 серпня — Суми, 20 серпня —
Лубни, пізніше Цвітково, Пирятин і Гребінку. В середині
серпня війська генерала М. Шиллінга були в Херсоні і
Миколаєві, 23–25 серпня зайняли Одесу. 31 серпня біло-
гвардійці вступили у Київ, вже зайнятий українською
армією, і змусили її залишити місто.
Успіхам білогвардійців поряд з суто військовими пере-
вагами над Червоною армією сприяв ряд об’єктивних
факторів. Денікінці багато в чому мали завдячувати своїм
перемогам українській армії, яка на той час вела наступ на
Київ і Одесу, відтягнувши на себе значні сили червоних на
Правобережній Україні. Другим фактором був провал
внутрішньої політики більшовиків. Українське селянство
масово повставало проти радянської земельної і продо-
вольчої політики, сваволі більшовицьких комісарів і прод-
загонів. Якщо у квітні урядові органи УСРР зафіксували
93 окремих селянських виступи по Україні, то в середині
липня вже 207. Повстанським командирам вдалося зібрати
під своїм началом величезні збройні формування. На
Лівобережжі оперувало не менше 57 повстанських загонів,
у яких нараховувалося приблизно 22 тис. повстанців при
95 кулеметах і 7 гарматах10. Антибільшовицькі виступи
121Денікінський режим на українських землях...
охопили влітку 1919 р. практично всю підконтрольну ра-
дянському урядові територію, а його влада далі повітових
міст не поширювалася. Розмах повстанського руху об’єк-
тивно сприяв перемогам денікінців.
Маючи диктаторську владу і будучи прихильником єди-
ної і неподільної Росії, Денікін намагався згуртувати яко-
мога ширші верстви прихильників Білого руху під гаслами:
«боротьба з більшовизмом до кінця», «політичні свободи»,
«закон і порядок», але головним був — «велика, єдина і
неподільна Росія». Таку позицію критикували у білому
таборі як праві монархісти, так і ліві ліберали і соціалісти.
Заклик до відновлення єдиної і неподільної Росії, тобто
збереження територіальної цілісності колишньої Російської
імперії і російського політичного і культурного панування
зустрічав спротив з боку козачих державних утворень Дону
й Кубані, які прагнули автономії і федеративного устрою
майбутньої Росії. Також його не могли підтримати націо-
нальні політичні режими України, Прибалтики, Фінляндії.
Причини поразки Білого руху деякі російські дослід-
ники прямо пов’язують з хибністю національного проекту
білих11. Однобоко трактуючи геополітичні зміни, що
відбулися за попередні роки революції, Білий рух вперто
відкидав можливості співпраці з національними антибіль-
шовицькими силами. З точки зору білих лідери національ-
них рухів на окраїнах імперії були такими ж зрадниками
і німецькими запроданцями, як і більшовики12. У 1919 р.
Фінляндія і Естонія були готові підтримати наступ білих
на Петроград силами 100 тис. армії, але відмовилися,
через те, що керівництво Білого руху не визнало неза-
лежності цих країн. Чергова невдала спроба в жовтні
1919 р. власними силами взяти Петроград стала початком
загальної поразки Білої справи у Північно-Західній
області Росії.
122 Олена Бойко
Прагнення козачих регіонів Дону і Кубані до самостій-
ності зустрічало шалений спротив білогвардійського
командування. 27 липня невідомими особами був вбитий
голова Кубанської Крайової Ради, відомий політичний діяч
М. Рябовол. В найкритичніший момент боротьби з біль-
шовиками в грудні 1919 р. за наказом Денікіна у Катери-
нодарі були заарештовані 10 членів Кубанської ради,
страчений прихильник самостійності О. Калабухов. Це
масово відвернуло від білих кубанське козацтво.
Жодні аргументи, які наводило керівництво Антанти та
адмірал О. Колчак на користь нейтралітету та розмежу-
вання сфер впливу на спільному з українською армією
протибільшовицькому фронті, не вплинули на Денікіна.
Він відмовився від контактів з С. Петлюрою, який уособ-
лював самостійну незалежну Україну. Замість можливого
союзника, білі отримали ще одного противника, з 21 верес-
ня 1919 р. ЗСПР перебували у стані війни з УНР. В резуль-
таті під час вирішальних боїв на московському напрямку
білим довелося ще більше розтягувати фронт і воювати
проти української армії.
Із захопленням Києва під денікінською владою опини-
лася більша частина території України. Населення Ліво-
бережжя, проживши півроку під владою більшовиків,
вбачало в денікінцях визволителів, ставилося до них
прихильно, або принаймні, нейтрально. Із приходом білих
у Харкові почався запис добровольців до армії. Вже в
перший день зголосилися 1500 осіб, згодом їх кількість
зросла до 10 тис. Записувалися юнкери, студенти, робіт-
ники, представники буржуазії і інтелігенції13. Навіть
робітництво Донбасу і Харкова, розчароване політикою
більшовиків і сваволею ЧК, вітало денікінців, сподіваю-
чись на поліпшення соціальних і політичних умов. У Киє-
ві, де за часів радянської влади чекістами було закатовано
123Денікінський режим на українських землях...
більше 3 тис. мешканців, люди раділи не тільки від при-
ходу Добровольчої армії, а радше від закінчення панування
більшовиків. Антибільшовицькі настрої єднали населення,
створювали ілюзію загальної єдності, як за часів Лютневої
революції.
На територіях, контрольованих ЗСПР, верховна влада
належала генералу А. Денікіну, як головнокомандувачу.
6 червня 1919 р. він визнав владу Верховного правителя
Росії адмірала О. Колчака, проте військові і політичні
рішення приймав цілком самостійно. При ньому діяв ство-
рений у листопаді 1918 р. урядовий орган «Особлива
нарада» («Особое совещание»), що виконував функції зако-
нодавчої та виконавчої влади. У складі уряду існував спе-
ціальний підрозділ Осваг («Осведомительное агентство»),
що займався агітаційно-пропагандистською діяльністю,
ідеологічним обґрунтуванням денікінської внутрішньої
політики. Урядовим центром ЗСПР спочатку був Катерино-
дар, в липні ставка Денікіна була переведена до Ростова,
з 1 серпня — до Таганрога.
А. Денікін вважав Україну дуже важливою складовою
великодержавної Росії, без якої остання втратила б значну
частину імперського потенціалу і стверджував, що «ніяка
Росія — реакційна чи демократична, республіканська чи
авторитарна, не допустить відторгнення України»14. Ще в
січні 1919 р. при Особливій нараді була створена «Під-
готовча з національних справ комісія», яка від початку
своєї діяльності дотримувалася принципів непорушності
передвоєнних кордонів Росії (за винятком Польщі) і рекон-
струкції її унітарного стану. Комісія відкинула федератив-
ний устрій, як такий, що порушував принцип національної
єдності Росії. З метою узгодження жорсткої позиції у
національному питанні з загальною ліберальною спрямо-
ваністю денікінської внутрішньої політики, комісія запро-
124 Олена Бойко
понувала замінити національну автономію регіональним
самоуправлінням.
Малоросійська секція комісії у складі професорів Но-
воросійського університету (Одеса) І. Линниченка та
М. Ляпунова, спеціаліста з аграрних справ А. Білімовича,
російського націоналіста з Києва О. Савенка розробила
проект адміністративної реформи, який передбачав замість
етнічних кордонів, встановлених Центральною Радою та
Гетьманатом П. Скоропадського, утворити на українських
землях три окремі автономні області зі своїми органами
самоуправління: Київську (Київська та Чернігівська губ.),
Харківську (Харківська, Катеринославська та Полтавська
губ., а також Бердянській повіт Таврійської губернії і
Криворізький гірничо–промисловий район Херсонської
губ.) та Новоросійську (Таврійська та Херсонська губ. з
центром в Одесі). Така не пов’язана з національним зміс-
том регіональна автономія мала на меті послабити «куль-
тивований Києвом український сепаратизм»15. 16 серпня
реформа була ухвалена відповідною постановою Особ-
ливої наради, 25 серпня затверджена Денікіним16. Її оста-
точна реалізація передбачалася після закінчення бойових
дій і встановлення миру.
В ході окупації українських земель на них починала
діяти тимчасова адміністрація. 25 червня була утворена
Харківська область, згодом — Київська і Новоросійська.
На чолі областей стояли найвищі військові начальники
(«головноначальствуючі») відповідного регіону: генерали
В. Май-Маєвський, А. Драгомиров та М. Шиллінг. Вони
здійснювали всю військову та цивільну владу, призначали
губернаторів, градоначальників, інших урядовців. Дія
законів попередньої влади з моменту підпорядкування тієї
чи іншої місцевості ЗСПР припинялася за постановою
Особливої наради17.
125Денікінський режим на українських землях...
Політика командування ЗСПР щодо України була ідео-
логічно обґрунтована у зверненні Денікіна «До населення
Малоросії», оприлюдненого 25 серпня, коли білі війська
наближалися до Києва. На той момент Київ перебував під
владою більшовиків, але вони у зверненні згадуються лише
мимохідь. Весь пафос відозви спрямований проти Дирек-
торії і особисто її лідера С. Петлюри. У документі зазна-
чалося, що головною метою боротьби Добровольчої армії
є відновлення єдиної Росії — «прагнення повернути
російському народу втрачену ним єдність, без якої великий
російський народ неспроможний був би відстояти свою
незалежність». В розумінні білих ідеологів не було ніякого
українського народу, а лише «малоруська гілка руського
народу». Денікінський режим принципово уникав вживан-
ня назви «Україна», замінивши її «Малоросією».
Український рух трактувався у зверненні як результат
підступних дій німців з метою послабити Російську дер-
жаву, перш ніж оголосити їй війну. Саме вони роздму-
хували й підтримували його, маючи на меті відокремити
дев’ять південних губерній Росії і об’єднати їх під назвою
«Української держави». Далі стверджувалося, що цю руй-
нівну справу продовжують колишні ставленики німців —
Петлюра та його соратники, коли ведуть боротьбу проти
відновлення єдиної Росії. Денікін не розумів і не брав до
уваги тих великих змін, які спричинили революційні події
1917–1918 рр. Доброзичливість українців до Білої армії він
помилково розцінював як їх бажання відновити єдину
неділиму Росію.
Два роки Української революції не минуло марно, тому
повністю проігнорувати українську проблему денікінські
ідеологи, серед яких переважали діячі кадетської партії, не
могли. Відмовляючи «малоросам» у будь-яких проявах
політичної автономії, білий режим обіцяв поважати «особ-
126 Олена Бойко
ливості місцевого побуту» українців. Державною мовою у
єдиній Російській державі мала залишатися російська,
вживання «малоруської мови» допускалося у місцевих
урядових установах, земстві і суді. Щодо освіти, то у
приватних школах викладання могло вестися будь-якою
мовою, у державних — українська могла бути допущена
лише у початковій школі. У середній, за бажанням учнів,
дозволялися «уроки малоросійської народної мови у її
класичних зразках». Також обіцялося не вводити обмежень
щодо українського друкованого слова18. Фактично, це було
задоволення вимог «культурної автономії». Саме таку
позицію з українського питання займав Тимчасовий уряд
на початку революції.
Положення денікінського «Звернення» Осваг поклав в
основу агітації проти українського самостійництва. Не
випадково, газети повідомляли, що головною метою
Київського відділення Осваг була визначена боротьба з
«українством»19. Через пресу, видання листівок, брошур,
на лекціях, в наочній агітації «Звернення» адресувалося
насамперед до простих селянських мас, а також до аполі-
тичних, консервативних дрібних землевласників, які, як
вважали білі ідеологи, були глибоко віддані місцевим тра-
диціям і мові, але не симпатизували українській неза-
лежності. Тому вважалося, що обмежених культурних прав
буде цілком достатньо, щоби вони підтримати денікінську
владу20.
На противагу беззаконню і сваволі більшовизму Білий
режим пообіцяв встановити «закон і порядок». Там, де
дозволяла обстановка, влада намагалася налагодити
нормальне життя: була поновлена робота промислових
підприємств і установ, залізничного і водного транспорту.
Вже 3 липня відкрилося залізничне сполучення між
Харковом і Севастополем, у перших числах вересня почали
127Денікінський режим на українських землях...
курсувати поїзди між Харковом і Києвом. Було відновлено
повсякденне життя міст: діяльність міського і земського
самоврядування, навчальних закладів, банків, торгівлі.
Були встановлені тверді ціни на сільськогосподарські
продукти, ухвалений закон про кримінальну відповідаль-
ність за спекуляцію. У дореволюційному вигляді віднов-
лювалося правосуддя — суди, прокуратура і адвокатура.
Вільно діяли численні політичні партії, майже без
обмежень виходила преса.
Але навести лад на величезній території України,
розбурханій попередніми роками революції, білим не
вдалося. Це важко було зробити перш за все тому, що їхні
сили були малочисельними. В період найвищих бойових
успіхів чисельність ЗСПР не перевищувала 160 тис.,
тримати такими силами тисячокілометровий фронт було
вкрай складно, так само, як і опанувати тил.
Великим прорахунком соціально-економічної політики
білогвардійців стала недооцінка факторів регіональної та
національної специфіки. Під владою білого режиму опин-
илося політично активне й соціально чутливе українське
село і місто, які з початком революційних подій пережили
владу кількох режимів. Центристська політика Тимчасо-
вого уряду змінилася соціалістичною політикою Централь-
ної ради, пізніше консервативною політикою Гетьмана
П. Скоропадського та лівим радикалізмом більшовиків.
Поворот білих до правоцентристської внутрішньої полі-
тики змусив українське населення порівнювати його з
гетьманщиною, що відіграло негативну роль у його подаль-
шому ставленні до режиму Денікіна.
Успіхи чи невдачі білої влади напряму залежали від
сприйняття населенням її внутрішньої політики. Як і за
інших політичних режимів, визначальним серед питань
внутрішньої політики був селянський. Сучасні українські
128 Олена Бойко
дослідники вважають, що аграрна політика денікінського
уряду, викладена у підписаній 23 березня 1919 р. Денікіним
декларації, була спрямована на підтримку дрібних та
середніх власників-селян і закріплення соціального миру
на селі21. Реагуючи на незадоволення селянства прод-
розверсткою, 26 липня 1919 р. Денікін відмінив хлібну
монополію. Відновлені принципи вільної торгівлі і ринку
незабаром стабілізували ціни на продовольчі товари і
усунули загрозу голоду. Однак пожвавлення господарської
діяльності було тимчасовим. Необхідність забезпечення
продовольством армії за відсутності надійної економічної
бази призвела до застосування адміністративних методів.
Селянин повинен був внести до 1 вересня одноразовий
податок на користь білогвардійців у розмірі 5 пудів зерна
цьогорічного врожаю, починаючи з кожної після 4-ї деся-
тини землі. Це відчутним тягарем лягало на селянські
господарства.
Аграрна реформа, над якою працювала спеціальна
комісія Особливої наради на чолі з колишнім міністром
землеробства гетьманського уряду В. Колокольцевим (зго-
дом В. Челіщевим), мала в основі задоволення інтересів
середніх і дрібних господарств за рахунок викупу казенних
і поміщицьких земель. Тимчасово, до проведення реформи,
був введений в дію земельний закон уряду О. Колчака, за
яким земля залишалася у тих власників, в чиїх руках вона
фактично перебувала. Під тиском поміщиків, що масово
підтримували Білий рух, були ухвалені Правила про
збирання врожаю 1919 р., за якими 1/3 хліба, 1/2 трав і 1/6
овочів, зібраних селянами на колишніх поміщицьких
землях, відбиралися в якості орендної плати. І хоч такі
норми вважалися цілком придатними для більшості
селянських господарств, це одразу різко протиставило
селянство денікінському режиму. Маючи за української
129Денікінський режим на українських землях...
влади землю безкоштовно, вони всіляко саботували аграр-
не законодавство білогвардійців, відмовляючись сплачу-
вати податки. Восени 1919 р. недоїмки стали повсюдним
явищем.
Денікінське законодавство не дозволяло насильницького
повернення землі і майна попередніми власниками, але
поміщики масово поверталися до своїх маєтків, змушували
селянство безкоштовно на себе працювати, обкладали
контрибуціями. Велику роль у ставленні поміщиків до
селян відігравала помста, тому часто-густо вдаючись до
антиселянських акцій, вони не рахувалися з думкою
місцевих властей. Водночас непокора селян владі, затримка
поставок сільськогосподарських продуктів нещадно
владою каралися. Широкого розповсюдження набули карні
експедиції, які забирали в селян продовольство, худобу,
майно, реманент, вдавалися до екзекуцій.
Армія, не отримуючи продовольства, перейшла до само-
чинних реквізицій. Спочатку військові платили за хліб
гроші, згодом, все частіше стали розраховуватися квитан-
ціями. Поступово реквізиції ставали безплатними, а межа
між ними і грабіжництвом майже зникла. В результаті
ставлення селянства України до добровольців почало
змінюватись: доброзичливість, заснована на очікуванні, що
замість більшовицької продрозверстки буде встановлена
справжня свобода торгівлі, перетворювалася на ворожість.
«Нас грабували більшовики, прийшла Добрармія, якої
ми так чекали, і теж нас грабує», — говорили селяни22.
У відповідь розпочалися масові виступи селян, які значною
мірою спричинилися до розвалу тилу Збройних сил Півдня
Росії.
Декларація з робітничого питання, видана у квітні
1919 р., в цілому також носила прогресивний характер і
була спрямована на досягнення взаєморозуміння між
130 Олена Бойко
капіталом і трудом. Вона передбачала «відновлення закон-
них прав власників фабрично-заводських підприємств»
і водночас — 8-годинний робочий день, державний конт-
роль над виробництвом, заходи по охороні праці. Для
розробки робітничого законодавства була утворена комісія
Особливої наради на чолі з М. Федоровим, але до його
впровадження справа не дійшла. Реалії були іншими: про-
мислові підприємства поверталися власникам, незалеж-
ність профспілок режим не визнавав. Робітничу політику
фактично визначала влада на місцях. Коли депутація
заводського комітету Кам’янського металургійного заводу
відвідала керівництво білих в особі генерала А. Шкуро та
губернатора Катеринославської губернії генерала С. Щети-
ніна, то отримала таку інформацію щодо робітничої
політики: завод буде пущено за волею власника, заводський
комітет може діяти як допоміжна організація при власнику,
профспілки займаються лише економічними питаннями,
політична діяльність буде каратись23.
Біла влада виявилася безсилою вирішити соціально-
економічні проблеми краю. В умовах фінансової кризи,
браку готівкових грошей, непевної політичної ситуації
промисловці не збиралися налагоджувати виробництво, а
навпаки згортали його, намагаючись розпродати все, що
можливо, і перевести капітали в іноземні банки. Це
підсилювало розруху в промисловості, вело до зростання
безробіття.
Погіршення матеріального становища робітників, поси-
лення спекуляції і дорожнечі стало причиною масових
страйків навіть на тих підприємствах, де робітники від
початку не підтримували радянську владу. Страйки носили
здебільшого економічний, а не політичний характер, але
підприємці не бажали задовольняти вимоги робітників.
Власті ж відповідали не непокору репресіями. Провалилася
131Денікінський режим на українських землях...
й спроба створити лояльні до білої влади профспілки (т. зв.
«кірстовщина»). Головний ідеолог нового профспілкового
руху інженер К. Кірста вбачав вихід із складного
становища в єднанні робітників і інтелігенції навколо
Добровольчої армії. Але діяльність кірстовців не знайшла
підтримки серед робітників24. Самими лише популістсь-
кими гаслами, без серйозних економічних реформ вряту-
вати ситуацію було неможливо.
Неспроможність білих створити дієвий апарат адміні-
стративного управління, реалізувати свою внутрішню
політику частково пояснюється їх кадровою політикою в
Україні. Українофобство А. Денікіна підштовхнуло його до
заборони прийому на роботу осіб, які працювали в
установах Української Держави та УНР. З 6 вересня 1919 р.
заборонялося приймати на роботу й тих чиновників, які
підозрювалися у симпатіях до П. Скоропадського та
С. Петлюри25. Із захопленням нових територій проблема
пошуку досвідчених, знайомих з місцевими особливостями
та авторитетних осіб вимагала негайного вирішення. Якщо
зважити на те, що в Україні зміни політичних режимів
супроводжувалася кадровою «чисткою», то невдачі у
впровадженні білого законодавства в життя стають цілком
зрозумілими. Коло претендентів на відповідальні посади
було зведено до мінімуму. Через це в Україні факти неком-
петентності, зловживань, хабарництва та бездіяльності міс-
цевої адміністрації і правосуддя стали логічним наслідком
такої політики.
Зростання окупованої території і розширення лінії
фронту вимагало більшої кількості особового складу ЗСПР.
Як і скрізь на зайнятих територіях, в Україні білогвардійці
вдавались до мобілізацій. Селяни, головний постачальник
рядового складу до армій всіх без винятку політичних
режимів, що змагалися на владу в Україні, не бажали йти в
132 Олена Бойко
денікінську армію. Мобілізації не давали потрібної кіль-
кості вояків, і їх доводилося проводити по кілька разів: в
Донбасі — чотири рази, а Одесі — тричі, в Харкові —
двічі26. Мала ефективність призову змушувала військову
владу вдаватись до примусових заходів. Провал мобіліза-
цій яскраво свідчив про слабкість влади, яка не змогла
знайти дієвих, не репресивних засобів впливу на селян.
Незгодні з політикою білої влади селяни дедалі більше
виявляли їй спротив, поповнюючи ряди повстанців і
«зелених».
Специфікою проведення мобілізацій в Україні була
ненадійність як мобілізованих солдат, так і офіцерів.
Особливо це стало помітним після захоплення біло-
гвардійцями Києва і початку війни проти УНР. Давалася
взнаки енергійна агітація петлюрівців. Тому надійність і
боєздатність новобранців у білих формуваннях була вкрай
низькою. 10 жовтня 1919 р. командир 2-го армійського
корпусу генерал М. Промптов доповідав командувачу
військ Київської області генералу А. Драгомирову, що
мобілізовані солдати і офіцери з Київської, Полтавської,
Катеринославської та Херсонської губерній, призначені
для поповнення його корпусу, який воював проти частин
Армії УНР, «є елементом ненадійним і непридатним для
боротьби з противником, який перед ним знаходиться».
В силу широкого розповсюдження самостійницької агі-
тації в цьому регіоні, він просив надсилати йому попов-
нення з уродженців великоруських губерній, «яким чужі
і незрозумілі самостійні прагнення, уродженців же мало-
російських губерній направляти на Царицинський і
Каспійський фронти»27. Отже, білогвардійські теоретики
недооцінювали значення самостійницької агітації й не
змогли протиставити їй серйозні контраргументи. Анти-
українська риторика білого режиму не була підтримана
133Денікінський режим на українських землях...
українським населення, навпаки, вона підсилювала спро-
тив єдинонеділимській владі. Політичні уподобання пере-
важної маси українства залишилися на боці українського
самостійництва.
Формально задекларувавши повагу до «проявів націо-
нального життя», командування ЗСПР та його найближче
оточення демонструвало відверто українофобську пове-
дінку. Коли міська управа Катеринослава 7 липня вла-
штувала прийом на честь генерала А. Денікіна, представник
українських організацій нагадав йому, що Україна про-
голосила самостійність. У відповідь Денікін зухвало заявив:
«Ваша ставка на самостійну Україну бита… Хай живе
єдина неподільна Росія!»28 Добровольче командування під
загрозою суворої кари заборонило виконання гімну «Ще не
вмерла Україна»29. Воєнний губернатор Києва генерал
М. Бредов, всупереч здоровому глузду, повернув датування
за старим стилем, а годинники наказав перевести за петро-
градським часом. Він також віддав наказ поновити знищені
за часів Української революції написи на пам’ятнику Богда-
ну Хмельницькому: «Волим под царя восточного, право-
славного» та «Богдану Хмельницкому — Единая неделимая
Россия»30.
Обіцяне денікінським «Зверненням до населення Мало-
росії» вживання «малоросійської» мови в місцевих уста-
новах і суді на місцях здебільшого ігнорувалося. Відверто
антиукраїнською була політика білогвардійців щодо укра-
їнської культури. 23 серпня 1919 р. «головноначаль-
ствуючий» Харківської області генерал В. Май–Маєвський
видав наказ «Про малоросійську мову» (згодом дія цього
наказу була поширена на всі окуповані території), яким ввів
суттєві обмеження для української освіти: школи, пере-
ведені за української влади на українську мову викладання,
знову поверталися до російської мови; українськими могли
134 Олена Бойко
бути лише приватні школи, засновані приватними особами
та товариствами; фінансування з казни не розповсюджу-
валося на виклади українською мовою; вивчення «україно-
знавства» (історії та географії України) припинялося;
українська мова та література ставали необов’язковими
предметами31.
Делегації від чотирьох київських українських гімназій,
яка 17 вересня звернулася по фінансову допомогу, попечи-
тель Київського учбового округу проф. Є. Спекторський
відверто заявив: «Оскільки українське військо є політич-
ним ворогом білогвардійського режиму, влада відмов-
ляється утримувати українську освіту». Без державної
допомоги був залишений Київський державний українсь-
кий університет, в якому на той час навчалося 2000 сту-
дентів, працювало 100 викладачів32. Боротьба влади з
українством призводила до вилучення книжок, закриття
українських видань, заборони національного театрального
репертуару.
З початком бойових дій армії УНР проти Добровольчої
армії, влада посилила репресії проти свідомих українців,
яких вважали «мазепинцями», зрадниками Росії. У Кате-
ринославі було заарештовано 300 українських діячів —
співробітників «Союзбанку», «Просвіти», «Спілки спо-
живчих товариств»; конфісковано гроші, опечатано каси
цих організацій33. Відбувалися арешти українських діячів у
Києві та інших містах.
І все ж українське життя не припинялося. У відповідь
на відмову влади підтримувати національну освіту, від-
булися численні збори українських учителів, які вислов-
лювали протести, створювали громадські організації, щоби
допомогти школі. Зокрема, губернська учительська спілка
Полтавщини проголосила про утворення Фонду національ-
ної освіти і закликала населення виконати свій громадсь-
135Денікінський режим на українських землях...
кий обов’язок34. У Полтаві 18 вересня відбулося святку-
вання 150-річного ювілею І. Котляревського, яке зібрало
20 тис. учасників і перетворилось на справжнє українське
свято35. У Києві виставою «Запорожець за Дунаєм» за
участю П. Саксаганського та М. Литвиненко-Вольгемут
розпочало гастролі Товариство українських драматичних
артистів. Не зважаючи на постійні утиски, у Києві, Полтаві,
Катеринославі продовжували виходити українські газети.
В листопаді як приватний навчальний заклад поновила
роботу Українська академія мистецтв, у якій нарахову-
валося 253 слухачі36.
Нелегкі часи переживала Українська Академія наук
(УАН). «Біла» адміністрація розуміла значну суспільну вагу
української наукової установи, тому закрити її не наважу-
валася. «Шукають виходу: і хочеться, і колеться. Не хочуть
затверджувати, але й не хочуть знищувати», — записав у
щоденнику перший президент УАН В. Вернадський37.
Влада хиталася у визначенні статусу УАН: від Київського
центру Російської Академії наук до приватного товариства
«Київська Академія наук». Лише завдяки авторитету
В. Вернадського Особлива нарада передала вирішення долі
УАН на розгляд вчених рад південноросійських універ-
ситетів, а поки ухвалила зберігати майно і склад академії.
Попри непевний стан, Українська Академія наук, зокрема
її історико–філологічний відділ, продовжувала працювати.
Друкувалися наукові твори, йшла підготовка «Словника
живої української мови»38.
Тим часом науковій установі чинилися всілякі утиски,
створювалися перешкоди для роботи, наукові підрозділи
позбавлялися приміщень. За час денікінської окупації
кількість наукових співробітників УАН скоротилася вдвічі.
Було знищено 117 назв українських книжок. Репресивний
характер добровольчої політики був разюче помітним на
136 Олена Бойко
фоні розквіту української культури за доби Української
Держави. Навіть політична організація правого спряму-
вання «Союз відродження Росії» зверталася до Денікіна з
проханням припинити переслідування «українського куль-
турного руху». На що той відповів: «Культуру від політики
відокремити не можна», яскраво вказавши на суто деклара-
тивний характер власних ліберальних заяв щодо українсь-
кої культури39.
Ще далі йшли представники місцевої влади, які рішуче
забороняли будь-які прояви українського на культурно-
побутовому рівні. Навіть Денікін змушений був визнавати,
що «практика дещо змінила основні положення декларації,
в силу наявності у складі місцевої адміністрації осіб, які
бачили прояви сепаратизму і в побутових особливостях»40.
Антиукраїнські прояви на місцевому, дрібно-побутовому
рівні найбільше обурювали населення і відвертали його від
денікінського режиму.
Наступ Добровольчої армії супроводжувала хвиля русь-
кого націоналізму. В першому ж номері поновленої газети
«Киевлянин» її видавець Вас. Шульгин, відомий своїм
антиукраїнством, нагадав читачам слова свого батька, що
Південно-Західний край (ще одна назва України за імперсь-
ких часів) «є руський, руський, руський» і пообіцяв не
віддавати його «ні українським зрадникам, ні єврейським
катам». Войовничий руський націоналіст В. Шульгин був
неприхованим юдофобом. Цей блискучий публіцист доклав
немало зусиль для створення і поширення думки про
більшовизм як жидівський національний рух. Він відверто
писав про те, що єврейські погроми є цілком заслуженою
карою євреям за більшовизм41.
Хоч біла влада ніколи офіційно не декларувала анти-
семітизму, слідом за іншими арміями, що оперували в
Україні за часів громадянської війни, денікінська також
137Денікінський режим на українських землях...
внесла свою лепту у ганебну справу насильств проти
єврейського населення. Єврейські погроми, здійснені білим
вояцтвом, як не намагалися генерали перекласти вину за
це на своїх політичних опонентів42, набули значного резо-
нансу. Дослідниками підраховано, що 20% усіх погромів
(близько 400 випадків), скоєних в Україні за період
революції та громадянської війни, здійснено саме побор-
никами «єдиної і неподільної Росії»43. Зазначимо, що вище
командування ЗСПР засуджувало погромні дії і вживало
заходів, щоби покласти край насильствам, проте в умовах
громадянської війни вони не давали позитивних резуль-
татів.
Протягом окупації України денікінська влада все більше
набувала репресивного характеру. Масові грабежі, терор,
безчинства, знущання та безкоштовні реквізиції на
окупованій території стали звичайним явищем. При цьому
денікінські репресії мали виразний класово-політичний та
національний характер. Вони були спрямовані проти трудя-
щих, більшовиків та українців. Антиукраїнський характер
репресій пояснювався прагненням покарати український
народ за прихильне ставлення до національного руху,
прагнення до самостійності.
При визначенні причин незадоволення населення Укра-
їни внутрішньою політикою Денікіна неодмінно постає
питання про первинність соціального чи національного
фактору. Відповідь, як вважають дослідники, є комплекс-
ною. Білий рух ніколи не виносив на свої прапори боротьбу
за соціальну або національну реставрацію і свій класовий
характер не декларував. Імідж білогвардійцям як «рестав-
раторам» та «реакціонерам», зважаючи на соціальний
склад Білого руху, прищепила більшовицька пропаганда.
Але саме такого характеру дедалі більше набувала дені-
кінська влада від початку окупації України. Звичайно,
138 Олена Бойко
корегування національної політики Білого руху не усунуло
б глибокі соціальні протиріччя між «білим» режимом і
українським населенням, однак національний фактор поси-
лював розчарування від принесеної соціальної рестав-
рації44.
Фактична реставрація дореволюційних порядків у сфері
аграрного та робітничого законодавства, антиукраїнська
національна політика білогвардійського режиму викликали
відповідний масовий опір населення України. Цим
скористалися більшовики. На території Лівобережної
України ними було створено 12 повстанських штабів, що
координували акції численних загонів. Якщо східна Укра-
їна, регіон з переважаючим робітничим населенням, була
охоплена повстанським рухом, керованим більшовицьким
підпіллям, то на Наддніпрянщині і Правобережжі селяни-
повстанці отаманів Зеленого, Гулого, Шуби, Калюжного,
Левицького, Квітки, Федоренка та інших діяли переважно
під самостійницькими гаслами. Неспокійно було навіть у
Києві, де контррозвідка повідомляла про можливість
повстання на початку листопада.
Особливо великих втрат завдала денікінцям повстанська
армія Н. Махна, яка 27 вересня 1919 р. під селом Перего-
нівкою на Уманщині зруйнувала денікінський фронт і
здійснила глибокий рейд по його тилах. На боротьбу із
селянською стихією було кинуто 9 кінних козачих полків та
2 бригади пластунів. У середині жовтня Н. Махно загрожу-
вав навіть ставці Денікіна у Таганрозі. Перманентні
селянські повстання та рух «зелених» фактично створили
ще один додатковий фронт в тилу білої армії.
Уповільнення темпів наступу білих було зумовлено
відкриттям 21 вересня українсько-білогвардійського фрон-
ту, який проходив по лінії Бердичів-Одеса. Бойові дій
розгорталися мляво, головна мета добровольців у боротьбі
139Денікінський режим на українських землях...
з українцями полягала у роз’єднанні УГА та Дієвої армії
УНР, чого їм вдалося досягти. Але у цій безглуздій
боротьбі на виснаження тактична перемога білогвардійців
над українцями вже нічого не вирішувала. Її результатами
невдовзі скористалися більшовики.
Загальний наступ білогвардійських армій на Москву
зазнав поразки, 10 жовтня 1919 р. Червона армія в районі
Орла перейшла у контрнаступ. Успішно розвиваючи його,
вона на кінець жовтня досягла кордонів України. Свід-
ченням відсутності у білих народної підтримки став їх
швидкий відступ з українських територій. Може здатися
парадоксом, але після піврічного перебування денікінців в
Україні її населення так само чекало приходу більшовиків,
як колись Добровольчої армії45. 6 листопада Червона армія
захопила Чернігів, 19 листопада — Бахмач, потім Ніжин і
Конотоп. Плацдарм для наступу на Київ, Полтаву, Харків
був створений. Наступу Червоної армії допомагали
численні партизанські загони, утворені більшовиками та
лівими українськими партіями.
Становище денікінської армії було катастрофічним.
Вона відходила по всьому фронту. Усвідомлюючи, що
утримати Україну воно не зможе, білогвардійське коман-
дування зосередило зусилля не на організації оборони, а
на евакуації. З тих самих причин влада не подбала про
створення на місцях запасів палива та продовольства.
Мешканців міст очікувала холодна і голодна зима. На-
селення, особливо його заможні верстви, налякане попе-
реднім «хазяйнуванням» більшовиків, масово тікало на
південь до Одеси і Криму. 12 грудня білі залишили Пол-
таву і Харків, 16 грудня — Київ, 30 грудня — Кате-
ринослав, в останніх числах грудня — Донбас. На початку
1920 р. на всій території України було встановлено
радянську владу.
140 Олена Бойко
У підсумку зазначимо, що Білий рух являв собою
політичну силу, яка пропонувала шлях виводу Росії з
постімперської кризи, альтернативний більшовизму. Його
ідеологія носила консервативно-ліберальний характер і
була близькою до кадетської партії. Денікінський режим,
який декларував відновлення законності і порядку; соці-
ально-економічну політику, спрямовану на досягнення
соціальної рівноваги; повагу до історичного укладу життя
народу, мав потенційних прибічників серед українського
населення. Проте орієнтація на заможні верстви суспіль-
ства, реванш поміщиків на селі, відвертий грабіж селян
владою та військовими, репресії проти всіх незадоволених
сприймалися як реакція і викликали відповідний спротив.
Революційні процеси та їх наслідки, зростання національ-
ної свідомості українського народу, проігноровані біло-
гвардійцями, зумовили прорахунки в їх національній
політиці. Політичний проект білих зазнав цілковитого
краху, зіткнувшись з українськими реаліями. Населення
України піднялося на боротьбу з Денікіним під гаслами як
соціальними, так і національними.
1 Зимина В. Д. Белое дело взбунтовавшейся России: Политичес-
кие режимы Гражданской войны. 1917–1920 гг. — М., 2006;
Карпенко С. В. Очерки истории Белого движения на юге России
(1917–1920 гг.). — М., 2006 та ін.
2 Крупина В. О. Білий рух в Україні (1917–1920 рр.): Дис. на
здобуття наук. ступеня канд. іст. наук. — К., 2005.; Рябуха Ю. В.
Вооруженные Силы Юга России на территории Украины в 1919 г.:
Дис. на соискание ученой степени канд. ист. наук. — Харьков,
2008; Корновенко С. В. Білий рух Півдня Росії: Аграрна політика
урядів А. Денікіна, П. Врангеля (1919–1920 рр.). — Черкаси, 2009
та ін.
141Денікінський режим на українських землях...
3 Див.: Вооружённые силы на Юге России. Январь–июнь
1919 года. — М, 2003; Большая российская энциклопедия (БРА). —
В 30 томах. — Т. 3. — М., 2005. — Статья «Белое движение»;
Зимина В. Д. Белое дело взбунтовавшейся России: Политические
режимы Гражданской войны. 1917–1920 гг.
4 Слащев-Крымский Я. А. Белый Крым, 1920 г.: Мемуары и
док. — М., 1990. — С. 40.
5 Цит за: Деникин, Юденич, Врангель. Революция и гражданская
война в описаниях белогвардейцев. — М., 1991. — С. 23.
6 Гражданская война и военная интервенция в СССР: Энцикло-
педия. — М., 1987. — С. 114.
7 Гражданская война в СССР. В двух томах. — Т. 2. — Москва,
1986. — С. 121–122.
8 Деникин А. И. Очерки русской смуты. Заключительный период
борьбы. — Минск, 2002. — С. 51–52.
9 Його ж. Поход на Москву (Очерки русской смуты). — К.,
1990. — С. 15.
10 Михайлюк О. В. Селянство України в перші десятиліття ХХ ст.:
Соціокультурні процеси. — Дніпропетровськ, 2007. — С. 333–334.
11 Бордюгов Г. А., Ушаков А. И., Чураков В. Ю. Белое дело: иде-
ология, основы, режимы власти. Историографические очерки. —
М., 1998. — С. 222–223.
12 Грицак Я. Нариси історії України. Формування модерної укра-
їнської нації ХІХ–ХХ століття. — К., 1996. — С. 150.
13 Рябуха Ю. В. Вказ. праця. — С. 78.
14 Деникин А. И., Лампе А. А. Трагедия Белой армии. — М.,
1991. — С. 10.
15 Цит. за: Крупина В. О. Білий рух в Україні (1917–1920 рр.):
Дис. на здобуття наук. ступеня канд. іст. наук. — К., 2005. — С. 112.
16 Державний архів Полтавської області. Ф. 2173. — Оп. 1. —
Спр. 27. — Арк. 57.
17 Там само. — Арк. 22.
142 Олена Бойко
18 Киевлянин. — 1919. — 21 августа (3 сентября).
19 Киевская жизнь. — 1919 — 25 авг. (9 сент.).
20 Процик А. Російський націоналізм і Україна в добу революції
і громадянської війни // Проблеми вивчення історії Української
революції 1917–1921 рр. — Вип. 1. — К., 2002. — С. 37.
21 Корновенко С. В. Вказ. праця. — С. 355–360.
22 Цит. за: Карпенко С. В. Очерки истории Белого движения на
юге России (1917–1920 гг.). — С. 302.
23 Боротьба. — 1919. — 23 липня.
24 Реєнт О. П. Українська революція і робітництво: соціально-
економічні і політичні зміни 1917–1920 рр. — К., 1996. — С. 77.
25 Чубинский М. П. На Дону // Донская летопись. — 1924. —
№ 3. — С. 274.
26 Крупина В. О. Вказ. праця. — С. 115.
27 Російський державний військовий архів. Ф. 39666. — Оп. 1. —
Спр. 37. — Арк. 8.
28 Арбатов А. З. Екатеринослав 1917–1922 гг. // Архив русской
революции. — Т. 12. — М., 1991. — С. 92.
29 Український козак. — 1919. — 25 вересня.
30 Киевлянин. — 1919. — 21 августа (3 сентября); Киевская
жизнь. — 1919. — 8 (21) сентября.
31 Україна. — 1919. — 2 вересня.
32 Рада. — 1919. — 6 (19), 8 (21) вересня.
33 Український козак. — 1919. — 9 жовтня.
34 Рада. — 1919. — 4 (17) вересня; Україна. — 1919. — 30 вересня.
35 Рада. — 1919. — 8 (21) вересня)
36 Киевская жизнь. — 1919. — 5 (18) ноября.
37 Вернадский В. И. Дневники. 1917–1921. — К., 1994. —
С. 142.
38 Рада. — 1919. — 11 (24) вересня.
143Денікінський режим на українських землях...
39 Доценко О. Літопис української революції. — Т. 2. — Кн. 4. —
К.; Львів, 1923. — С. 185.
40 Деникин А. И. Очерки русской смуты. — Т. 5. — Берлин,
1926. — С. 143.
41 Киевлянин. — 1919. — 8 (21) октября.
42 Сергійчук В. Погроми в Україні: 1914–1920. Від штучних
стереотипів до чорної правди, прихованої в радянських архівах. —
К., 1998. — С. 50–51.
43 Політичний терор і тероризм в Україні. ХІХ–ХХ ст. Історичні
нариси. — К., 2002. — С. 174.
44 Крупина В. О. Вказ праця. — С. 121.
45 Лампе А. А. фон. Причины неудачи вооружённого выступле-
ния белых. — М., 1991. — С. 14–15.
144 Олена Бойко
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-28221 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | XXXX-0081 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T04:54:30Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Інститут історії України НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Бойко, О. 2011-11-04T09:11:30Z 2011-11-04T09:11:30Z 2010 Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика / О. Бойко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 115-144. — Бібліогр.: 45 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28221 Розглянуто питання державного устрою, соціально-економічної і національної політики денікінського режиму, показано особливості його впровадження та наслідки діяльності в Україні. Рассмотрены вопросы государственного устройства, социально-экономической и национальной политики деникинского режима, показаны особенности его установления и последствия деятельности в Украине. The article is dedicated to the question of the political system, socio-economic and national policy of the Denikin's regime; it also shows the features of it’s introduction and consequences of activity in Ukraine. uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Політична й соціальна історія Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика published earlier |
| spellingShingle | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика Бойко, О. Політична й соціальна історія |
| title | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика |
| title_full | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика |
| title_fullStr | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика |
| title_full_unstemmed | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика |
| title_short | Денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика |
| title_sort | денікінський режим на українських землях: державний устрій, соціально-економічна і національна політика |
| topic | Політична й соціальна історія |
| topic_facet | Політична й соціальна історія |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28221 |
| work_keys_str_mv | AT boikoo deníkínsʹkiirežimnaukraínsʹkihzemlâhderžavniiustríisocíalʹnoekonomíčnaínacíonalʹnapolítika |