Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)

Досліджується діяльність у 1918 році в Україні російських монархічних організацій, їх вплив на політичну ситуацію, висвітлено взаємовідносини гетьманської влади і німецького командування з лідерами монархістів, показано особисте ставлення П. Скоропадського до російського монархізму....

Повний опис

Збережено в:

Бібліографічні деталі
Дата:	2010
Автор:	Пиріг, Р.
Мова:	Ukrainian
Опубліковано:	Інститут історії України НАН України 2010
Назва видання:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Теми:	Політична й соціальна історія
Онлайн доступ:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28223
Теги:	Додати тег Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
Назва журналу:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Цитувати:	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.) / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 177-206. — Бібліогр.: 54 назв. — укр.

Репозитарії

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-28223
record_format	dspace
spelling	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-282232025-02-23T18:27:21Z Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.) Пиріг, Р. Політична й соціальна історія Досліджується діяльність у 1918 році в Україні російських монархічних організацій, їх вплив на політичну ситуацію, висвітлено взаємовідносини гетьманської влади і німецького командування з лідерами монархістів, показано особисте ставлення П. Скоропадського до російського монархізму. Исследуется деятельность в 1918 году в Украине российских монархических организаций, их влияние на политическую ситуацию, освещены взаимоотношения гетманской власти и немецкого командования с лидерами монархистов, показано личное отношение П. Скоропадского к российскому монархизму. The article examines the activity in 1918 in Ukraine, Russian monarchical institutions of their impact on the political situation, defined the relationship Hetman's power and command of the German leaders monarchists, shows personal attitude to the Russian Skoropadsky monarchism. 2010 Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.) / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 177-206. — Бібліогр.: 54 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28223 uk Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років application/pdf Інститут історії України НАН України
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
collection	DSpace DC
language	Ukrainian
topic	Політична й соціальна історія Політична й соціальна історія
spellingShingle	Політична й соціальна історія Політична й соціальна історія Пиріг, Р. Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.) Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	Досліджується діяльність у 1918 році в Україні російських монархічних організацій, їх вплив на політичну ситуацію, висвітлено взаємовідносини гетьманської влади і німецького командування з лідерами монархістів, показано особисте ставлення П. Скоропадського до російського монархізму.
author	Пиріг, Р.
author_facet	Пиріг, Р.
author_sort	Пиріг, Р.
title	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)
title_short	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)
title_full	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)
title_fullStr	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)
title_full_unstemmed	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)
title_sort	гетьманат павла скоропадського і російський монархічний рух в україні (квітень — грудень 1918 р.)
publisher	Інститут історії України НАН України
publishDate	2010
topic_facet	Політична й соціальна історія
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28223
citation_txt	Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.) / Р. Пиріг // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 177-206. — Бібліогр.: 54 назв. — укр.
series	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
work_keys_str_mv	AT pirígr getʹmanatpavlaskoropadsʹkogoírosíjsʹkijmonarhíčnijruhvukraíníkvítenʹgrudenʹ1918r
first_indexed	2025-11-24T10:42:30Z
last_indexed	2025-11-24T10:42:30Z
_version_	1849668089235374080
fulltext	Руслан Пиріг Гетьманат павла скоропадськоГо і російський монархічний рУх в Україні ( квітень — ГрУдень 1918 р.) Досліджується діяльність у 1918 році в Україні російсь- ких монархічних організацій, іх вплив на політичну ситу- ацію, висвітлено взаємовідносини гетьманської влади і німецького командування з лідерами монархістів, показано особисте ставлення П. Скоропадського до російського монархізму Исследуется деятельность в 1918 году в Украине российских монархических организаций, их влияние на политическую ситуацию, освещены взаимоотношения гетманской власти и немецкого командования с лидерами монархистов, показано личное отношение П. Скоропадс- кого к российскому монархизму The article examines the activity in 1918 in Ukraine, Russian monarchical institutions of their impact on the political situation, defined the relationship Hetman’s power and command of the German leaders monarchists, shows personal attitude to the Russian Skoropadsky monarchism Спектр партійно-політичних сил в Україні 1918 р. був широким і різноманітним. За доби Центральної Ради в ньому переважали українські соціалістичні партії — соціа- лісти-революціонери, соціал-демократи, соціалісти-феде- ралісти та інші. Державний переворот 29 квітня, утворення авторитарно-бюрократичного правління гетьмана П. Скоро- падського з консервативно-ліберальною ідеологією і залеж- ністю від німецько-австрійського командування суттєво змінили розстановку політичних сил. Колишні правлячі соціалістичні партії стали в опозицію до влади, місцеві кадетські діячі склали кістяк уряду і виконували функції правлячої еліти. Політика соціально-економічної реставрації, базована на приматі права приватної власності, консолідувала влас- ницькі сили, потерпілі від революційно-експропріаторської практики доби Центральної Ради і, особливо, більшовиць- кої експансії початку 1918 р. Вони об’єдналися в дві по- тужні політичні організації Союз промисловості, торгівлі і фінансів (Протофіс) та Союз земельних власників (СЗВ). Українську Державу їх лідери розглядали як тимчасове утворення, орієнтуючись на відновлення єдиної Росії. Нова соціально-політична атмосфера гетьманату ство- рила сприятливе середовище для регенерації монархічного руху. Масові репресії проти правих діячів в Радянській Росії змусили їх шукати порятунку в Україні. Російські монархісти влітку і восени 1918 р. стали важливим чин- ником на політичній арені Української Держави. Діяльність цього сегмента тогочасного політикуму в українській історіографії спеціально не досліджувалося. Окремі сюжети про присутність серед основних політичних сил доби гетьманату монархістів містяться в працях А. Гри- ценко та ґрунтовних енциклопедичних статтях А. Бурав- ченкова. В. Крупина розглядає діяльність окремих правих організацій в Україні по наданню сприяння Білому рухові1. Дана публікація ставить за мету: дослідити діяльність російських монархістів та їх вплив на політичну боротьбу; показати взаємовідносини гетьманської влади, німецького командування і монархічних сил; з’ясувати особисте став- лення П. Скоропадського до тогочасного російського монар- хічного руху. Стрімкий розвиток революційних подій початку 1917 р., привів не тільки до падіння Дому Романових, але й завдав 178 Руслан Пиріг суттєвого удару по самій ідеї російського монархізму. Відречення Миколи ІІ від престолу дало підстави для звіль- нення від присяги на вірність цареві. Серед вищого командного складу російської армії лише генерал граф Ф. Келлер та Хан Нахічеванський відмовилися присягати Тимчасовому урядові. Припинили діяльність чорносотенні, праворадикальні організації, які ще від революції 1905 р. були опорою царської влади. Однак впроваджувана століттями державна ідеологія російського монархізму мала сильні традиції в суспільній свідомості. Її прихильниками залишалася значна частина колишнього вищого державного істеблішменту, генералі- тету, церковних ієрархів. Стихійними царистами були й мільйони селян. Природно, й в Україні серед колишньої царської адмі- ністрації, дворянства, поміщицтва, військових, священно- служителів було чимало людей, які ідейно залишалися вірними цареві, а після його смерті готовими боротися за відродження Російської монархії. Скориставшись доволі ліберальним ставленням Централь- ної Ради до «людей старого режиму», місцеві монархісти провели в червні 1917 р. у Києві свій з’їзд. Його ініціатором став Федір Безак відомий політичний діяч, предводитель дворянства Київської губернії, полковник Лейб-гвардії Кава- лергардського Її Величності Государині імператриці Марії Федорівни полку, шталмейстер Височайшого Двора. В 1907 р. він був обраний депутатом ІІІ Державної думи, де згодом очолив об’єднану фракцію націоналістів і помірковано пра- вих. Входив до Головної ради Всеросійського національного союзу, був дійсним членом Київського клубу російських націоналістів, підтримував дружні стосунки з чорносотен- ним Союзом російського народу. У ІУ Державній думі Ф. Безак також входив до групи правих, найбільш монархіч- 179Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні но налаштованих депутатів. Навіть балотувався на посаду голови Думи. У вересні 1913 р. став членом Державної ради. Він був палким прихильником П. Столипіна. Саме йому довелося виносити пораненого прем’єра з Київської опери. На передодні Лютневих подій у Петрограді, довідав- шись про наміри відлучення царя від влади, Ф. Безак домагався аудієнції, щоб порадити йому або дати консти- туцію з відповідальним перед Думою урядом, або рішу- чими діями придушити цей рух. Й після падіння царату вважав, що необхідно залишатися вірним присязі Госу- дареві, а до Києва ввести Уральську чи Оренбурзьку козачі дивізії для наведення порядку. На згаданому з’їзді в Києві було утворено Монархічний блок, який очолив Ф. Безак.2 Така деталізація його політичної фізіономії виправдана з точки зору провідної ролі цієї постаті у подальшій діяль- ності російських монархістів в Україні. Іншою доволі важливою обставиною є близькість Ф. Бе- зака до П. Скоропадського, фактичне сприяння його приходу до влади. Обидва були кавалергардами Імператриці Марії Федорівни, мали великі маєтності у Чернігівський і Пол- тавський областях. Сталося так, що саме у будинку родини Безаків генерал Скоропадський знайшов притулок напере- додні державного перевороту у квітні 1918 р. Тут відбу- валися зустрічі майбутнього гетьмана з представниками вищого німецького командування у Києві — майорами Гассе і Ярошем, капітаном Альвенслебеном. Це дало підстави Ф. Безаку потім написати у спогадах: «гетьманство випад- ково зародилося у мене в будинку»3. Переконаною монар- хісткою була й дружина Ф. Безака Олена Миколаївна, донька генерала Шипова, фрейліна Імператриці Марії Федорівни. Її політичну позицію відзначив й сам П. Скоропадський: «Олена Миколаївна палка монархістка, а головне, зовсім не визнає України». Він згадує, що в день проголошення 180 Руслан Пиріг гетьманом О. Безак піднесла йому кільце від руки святої Великомучениці Варвари.4 Не дивлячись на неприйняття самої ідеї самостійної України, Безаки підтримали намір П. Скоропадського захопити владу. У цьому вони вбачали насамперед кінець правлінню ненависної Центральної Ради і можливість перетворення гетьманської України в плацдарм наступу на більшовицький режим. Для родини Безаків було важливим, що на чолі держави ставав представник колишнього царсь- кого істеблішменту, до того ж їх добрий знайомий.5 Посилення позицій Української Центральної Ради, утво- рення УНР, більшовицька експансія початку 1918 р. стрима- ли розвиток монархічного руху в Україні. Водночас репресії радянського режиму в Росії щодо представників старої вла- ди, правих політичних партій і організацій, царського офі- церства інспірував потужний потік до України втікачів від більшовицьких переслідувань. Особливої масовості він набув після німецько-австрійської окупації краю та приходу до вла- ди генерала П. Скоропадського. В. Винниченко з властивою йому художньою експресією та класовою ненавистю так зма- льовує цей процес: «Вони тисячами кидають свій край, свою батьківщину; міняють прізвища; з риском попастися в руки совітських властей перебіраються через українсько-російсь- кий кордон; записуються навіть в українське підданство, підробляють пашпорти, все роблять тільки для того, щоб добратися до України. Іменно «добратися», допастися, всмоктатись, вгризтись в тіло нашої молодої Держави»6. Перебування в Україні сановних російських втікачів з «більшовицького раю» стало явищем настільки масовим, що П. Скоропадський вже ретроспективно спробував ство- рити типологізований психологічний портрет такого «біжен- ня», виділивши кілька стадій у його «київському сидінні». Перша — після приїзду до Києва — мовчить, п’є і їсть. 181Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні Друга — хвалить Україну, її благозвучну мову, клімат, красу столиці. В третю стадію входить тижнів через два — виявляється, що візники дуже погані, бруківка нікудишня. І нарешті, такий тип заявляє: «Ваша Україна нісенітниця ... та й українців ніяких немає, це все вигадка німців»7. П. Скоропадський у спогадах дещо затушовує вплив представників російського політичного істеблішменту на українські справи. Очевидно, це пояснюється тим, що в кінці свого правління він був вимушений зіпертися на найбільш відвертих адептів монархізму — графа Ф. Келлера та князя О Долгорукого, загалом російське офіцерство. До Києва перебралися найвідоміші діячі російського монархічного руху. Один з лідерів чорносотенних органі- зацій «Союз русского народа» і «Союз Михаїла Архангела» В. Пурішкевич наприкінці 1917 р. був заарештований ВЧК за участь у контрреволюційній змові, але згодом був амністований. Прибувши до Києва, активно прилучився до діяльності монархічних організацій.8 Видатний державний діяч Росії, гофмейстер, статс-сек- ретар, діяльний реформатор столипінської доби О. Криво- шеїн після розпаду очолюваного ним антирадянського «Правого центру» також знаходився у Києві. Природно, що постать такого масштабу прийняв П. Скоропадський. Д. Дон- цов у щоденниковому записі за 22 серпня свідчить, що гетьман розповів йому: «Перед Вами у мене був Кривошеїн. Я посварився з ним. Не знаю, може, колись зайде мова про якесь наше відношення до Росії, але не тепер, а тоді коли свою культуру розв’ємо. Це річ наших дітей і онуків.»9 О. Кривошеїн відкрито пропагував відродження єдиної, неподільної Росії і абсолютно не сприймав Українську Державу. Саме він 1 листопада спровокував скандал на з’їзді земельних власників, у роботі якого взяв участь і виступив гетьман. Після його від’їзду довгу промову про 182 Руслан Пиріг необхідність відновлення «Великої Росії» виголосив О. Кри- вошеїн, зірвавши аплодисменти. Одну з повідних ролей у справі координації діяльності російських організацій відігравав барон В. Меллер- Закомельський — колишній голова Петербурзької гу- бернської земської управи, член Державної ради, відомий підприємець. Після приїзду до Києва він увійшов до бюро Окремої наради членів Держдуми усіх скликань та Дер- жавної ради.10 До Києва прибув й відомий політичний діяч, колишній депутат Державної думи і царський міністр, голова правої групи у Державній раді граф О. Бобринський. Свого часу він був удостоєний посади обер-гофмейстера Височайшого Двора, очолював Комітет по проведенню святкування 300-річчя династії Романових. Разом з П. Балашовим увійшов до керівництва Монархічного блоку11. Ця організація поповнився також приятелем Ф. Безака, колишнім членом Державної ради В. Гурком, товаришем гетьмана, генералом князем О. Долгоруковим, колишнім членом Державної думи, ольгопольським поміщиком О. Гіжицьким (родич першого державного секретаря гетьманату М. Гіжицького) та іншими політиками. Другим після Києва центром зосередження монархічно налаштованих діячів була Одеса. За даними австрійських військових аналітиків провідну роль тут відігравали батько і син Сухомлінови (родичі колишнього військового мі- ністра), графи Сумароков-Ельстон, Пален, князі Трубець- кой і Лівен, колишній міський голова Пелікан та інші. Під впливом цієї групи знаходилася газета «Голос Юга»12 Досить згуртованими були й монархісти Харкова. Насам- перед, це губернський староста генерал П. Залесський. Звільнений у липні з посади, він займався формуванням монархічної Південної армії, а згодом став начальником її 183Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні штабу. Активну діяльність у місті розгорнув проф. П. Новгородцев — відомий діяч правого крила кадетської партії, прибічник конституційної монархії. Інший учений А. Погодін видавав у Харкові газету явно промонархічної орієнтації — «Русская жизнь». У місті мешкав палкий адепт царського престолу генерал граф Ф. Келлер13. Російські монархісти в Україні щиро переймалися до- лею царської сім’ї, покладаючи певні надії у її врятуванні на Німеччину. Заступник директора Департаменту Держав- ної Варти М. Тальберг згадував, що за завданням однієї з монархічних організацій він намагався отримати аудієнцію в справі безпеки царської родини у німецького посла в Москві графа В. Мірбаха. Однак йому вдалося поспілку- ватися лише с секретарем посла. Переїхавши до Києва, він з цього ж питання подав завідувачу політичним відділом штабу окупаційних військ в Україні майору Гассе спеці- альну доповідну записку. Але той відповів, що задоволення даного прохання залежить від Мірбаха. Проте активну діяльність у цьому питанні розвинув інший офіцер штабу Оберкомандо К. Альвенслебен. За свідченням члена таємної монархічної організації у Києві генерал-лейтенанта князя О. Доргорукого, на початку лип- ня з ініціативи Альвенслебена на квартирі лідера київських монархістів Ф. Безака відбулося засідання, присвячене врятуванню царської сім’ї. З цією метою Ф. Безак і О. Долгорукий дали 30 тис. крб. на поїздку трьох пар російських офіцерів з німецькими паспортами до Москви, Котельнича та Єкатеринбурга. При цьому вони висловили певні сумніви щодо реальності такого задуму, однак капітан просив їх покластися на німців. Крім того, він попередив, що між 16 і 20 липня будуть поширюватися чутки чи повідомлення про вбивство царя. Проте вірити в них не слід, оскільки вони будуть 184 Руслан Пиріг фальшивими. З огляду на цю інформацію О. Безак термі- ново виїхала до Криму і попередила царицю-матір про можливі сумні повідомлення щодо долі її сина14. 18–20 липня монархісти провели у Києві з’їзд, законспі- рований під зібрання Союзу українських консервативних діячів. Ініціаторами його виступили голова Монархічного блоку Ф. Безак, колишній київський віце-губернатор М. Кош- карьов та інші. З’їзд був досить представницьким, близько 70 осіб. У його роботі взяли участь колишні члени Держав- ної думи та Державної ради Гололобов, Новицький, Шечков, Сухомлинов, одеський міський голова Пелікан та інші. У вступному слові Ф. Безак закликав «людей порядку» до єднання. Були також заслухані доповіді з місць. В ухва- лений з’їздом резолюції, вказувалося на необхідність утворення по всій Україні осередків Союзу, розгортання агітації за відновлення в Росії монархічного ладу та приєд- нання до неї України15. Саме під час роботи з’їзду монархістів надійшло пові- домлення про смерть імператора Миколи ІІ. Рада Мініст- рів, виходячи з канонів православної церкви, ухвалила довести до відома митрополита Антонія, що уряд не проти проведення панахиди 16. Не дивлячись на офіційний дозвіл, ні гетьман, ні члени уряду не були присутні 20 липня на багатотисячній панахиді по вбитому Государеві, яку провели митрополит Антоній, два єпископи та 12 священиків17. Німецьке командування, а відтак й українська влада з певним побоюванням постави- лася до заходу, який міг перерости в монархічну демонстра- цію. До Софіївської площі були стягнуті значні підрозділи німців та Державної варти. Вороже налаштований до росій- ської присутності в Україні Д. Донцов у цей день з задово- ленням занотував у щоденнику: «Російська монархічна маніфестація не вдалася... Бачив купу російських білих офі- 185Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні церів — з погонами — арештованих і ведених під військовим ескортом. Дуже добре».18 Військовий супровід дійсно був, а от щодо арештів, то автор щоденника явно перебільшив. Не маючи змоги виявити публічну скорботу по Миколі ІІ, колишній флігель-ад’ютант Імператора П. Скоропадський глибоко переживав його трагічну смерть. За спогадами начальника гетьманського штабу генерала Б. Стеллецького, гетьман у палацовій церкві відстояв скромну панахиду (без півчих). І коли до нього звернувся один з найближчих співробітників О. Палтов, то завжди делікатний гетьман «сильно роздратованим голосом попросив залишити його на самоті. Кажуть, що у церкві Скоропадський плакав, як плачуть маленькі діти.»19 Питання еволюції монархічних поглядів П. Скоропадсь- кого, після падіння самодержавства в сучасній вітчизняній історіографії глибоко не досліджувалася. Адепти гетьма- нату вважають його українським патріотом, який намагався будувати самостійну державу, а спроби федеруватися з небільшовицькою Росією у кінці правління були детерміно- вані міжнародною ситуацією. Неприхильні до П. Скоро- падського науковці наголошують на маріонетковості української держави, залежності від країн Четвертого союзу, сателітному характері відносин з ними. Слід констатувати, що цією проблемою сьогодні більше переймаються російські історики. При досить широкому діа- пазоні розкиду політичних оцінок постаті гетьмана (глори- фікаційних — О. Смірнов, вимушеного колабораціонізму, природно, щодо Росії — Д. Бондаренко), низка істориків вважають що П. Скоропадський був й залишався перекона- ним монархістом. Зокрема, такої думки дотримується О. Пу- ченков, вважаючи його людиною відданою монархові. Проте науковець демонструє недостатню впевненість у цій тезі, щодо часу перебування на чолі Української Держави: 186 Руслан Пиріг «Подібних переконань, може бути (підкр. нами — Р. П.), Павло Петрович дотримувався і в період свого перебування на посту гетьмана». При цьому даний та й інші автори незмін- но посилаються на свідчення російських офіцерів про від- верту заяву Скоропадського: «цю самостійну Україну, коли прийде час, я покладу до ніг Його Імператорської Величнос- ті». Деякі дослідники вважають, що на початковому етапі свого правління гетьман вдавав з себе «щирого українця»20 Інші російські автори вже беззастережно стверджують, що Скоропадський, ставши гетьманом « ні на мить не переставав усвідомлювати себе і залишатися в душі, перш за все, російським Царським генералом», «був полум’яним патріотом Росії і династії до кінця своїх днів». Такі сентенції навряд чи можна сприймати як наукові.21 Падіння династії Романових, якій самовіддано служило багато поколінь Скоропадських, було внутрішньою драмою царського аристократа Павла Скоропадського. Очевидно, у бойового генерала за роки війни накопичилося чимало запи- тань до імператора та його оточення. Листування П. Скоро- падського з дружиною навесні 1917 р. дозволяють стверджу- вати, що падіння самодержавства він не вважав трагедією. У листі до дружини 12 березня, він досить однозначно викладає своє ставлення до царської родини: «Государ і Олександра Федорівна, про яку, я зізнаюсь, не можу тепер без огиди згадувати, самі винуваті. Государ — бідний Государ, через властиву йому безхарактерність, а Олек- сандра Федорівна з багатьох інших причин, головне, через її бажання володарювати і зарозумілість, поза сумнівом вона є головною причиною наших нещасть». Розмірковуючи про майбутню форму державного прав- ління у Росії, він досить скептично оцінює можливості монархії, оскільки «Романови всім остогидли». П. Скоро- падський вважав, що скоріше за все в Росії буде ліберальна 187Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні республіканська форма правління. Проте досить прозор- ливо передбачив, що коли новий уряд провалиться, то влада перейде в руки натовпу і почнеться анархія, яка швидко виродиться в якусь форму диктатури, найдеспотич- нішої. П. Скоропадський дає поради дружині: «не пере- жовуй старе, воно пішло, йди не з натовпом, а з кращими розумними людьми держави відповідно до твого способу думок. «Еволюціонуй, і швидко» — закликав він дружину. Слід звернути увагу ще на один смисловий блок цього листа. П. Скоропадський наголошує, що Государ звільнив його від присяги і він до нового уряду прихильний всією душею. Генерал висловлює величезне задоволення Тимча- совим урядом: «не можу без захоплення згадувати новий наш уряд, так розумно він діє», «усі ці пани Родзянко, Львов, Гучков, Керенський і компанія розсудливі люди, і ми, і вся Росія повинні дякувати долі, що влада захоплена ними», « мені уряд подобається ще своїм благородством, все це люди, які потерпали від попереднього режиму, а вони захищають бідного государя від натовпу. Це показує їх високу душу. Колишній уряд не так ставився б до них».22 На перший погляд може видатися підозрілим надто динамічне перетворення колишнього кавалергарда імпера- триці, флігель-ад’ютанта царя, вихованого на традиціях російського монархізму в переконаного республіканця. Та й густі дифірамби на адресу Тимчасового уряду не вигля- дають досить природними. Закрадається, навіть, думка: а чи не для військової цензури призначалися листи генерала? Ці підозри якоюсь мірою розвіює дописка, зроблена П. Скоропадським до даного листа. З огляду на її важли- вість для розуміння еволюції політичних поглядів подаємо цей текст повністю мовою оригіналу: «Я должен сообщить по совести, конечно, я благодарен Государю за его отрече- ние, т.к. никогда не изменил бы ему, если бы он не отрекся. 188 Руслан Пиріг Но с момента отречения я почувствовал себя свободным, и конечно, хотя мне его лично жаль, но я теперь вздыхаю полной грудью и счастлив, что хотя мы переживаем время как никогда трудное, все же есть уверенность, что нами правят люди, а не какие-то неизвестные темные личности, которые несомненно докатили бы нас до полной гибели, теперь есть, благодаря уму правительства, еще возмож- ность вывести Россию на счастливый путь»23. Як бачимо, П. Скоропадський намагається обгрунтувати свою зраду Государеві і знаходить її легітимацію у відре- ченні того від престолу. Мовляв, сам цар звільнив його від присяги. А критичне ставлення до імператорської родини у генерала, як і багатьох представників царського істебліш- менту, формувалося невдачами у військових та державних справах і, особливо, впливом на Височайший Двір «неиз- вестных темных личностей», тобто розпутінщини. Отже, генерал рішуче і стрімко порвав з своїм минулим, пов‘язаним з царським двором. Безперечно, в подальшому з ідейними монархістами його зв’язували людські, службові та інші стосунки. Проте лідер усвідомлюваної незалежної держа- ви мав іманентно не сприймати регенерацію російської монар- хії як загрози самостійності України і його власному статусу. Ставлення П. Скоропадського до монархічних органі- зацій в Україні значною мірою було зумовлене політикою Німеччини у Східному питанні, зокрема щодо перспектив російської державності. Слід відзначити, що цей політич- ний курс був досить суперечливим і мінливим. У його про- веденні існували суттєві протиріччя між основними владними центрами: кайзером, вищим військовим команду- ванням, відомством канцлера, МЗС, бундестагом. Оберкомандо та посольство Німеччини у Києві орієн- тували П. Скоропадського на зміцнення державної само- стійності, намагалися утримати його від орієнтації на 189Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні російських монархістів і цілком задовольнилися кадетським складом Ради Міністрів. Водночас самі підтримували широ- кі зв‘язки з російськими політичними колами, включаючи й монархістів. Німці не перешкоджали функціонуванню їхніх організацій в Україні. З іншого боку генерал Г. Ейхгорн видав наказ, за яким німецькі офіцери мали утримуватися від виявів співчуття російським монархістам. Правлячі кола Німеччини на імперській конференції 2–3 липня у Спа під головуванням кайзера зробили спробу узгодити позиції щодо східної політики. Документ мав пре- тензійну назву «Нова орієнтація в Росії». Одно з основних його положень зводилося до наступного: « У даний час не слід домагатися повалення більшовицького уряду. Проте одночасно слід встановити тісні зв’язки з монархістами, щоб бути готовими до будь-якого повороту подій. Умовою для цього (тісного співробітництва з російськими монархістами) є їх прийняття договору в Бресті-Литовськім. Їх не треба позбавляти надії на поступове відновлення Великої Росії. Його величність кайзер рекомендує зібрати в Києві всі (ро- сійські) елементи, які виступають за відновлення порядку»24. Очевидно, у руслі реалізації цього курсу новий глава МЗС Німеччини контр-адмірал П. Гінце дав доручення послу А. Мумму встановити особисті контакти з О. Криво- шеїним. Міністра цікавило бачення ним шляхів віднов- лення монархії в Росії та ставлення до гетьмана25. Він характеризував О. Кривошеїна як монархіста, германофіла, надійну людину, котру він особисто добре знав, оскільки той служив військово-морським аташе Німеччини в Петер- бурзі. В столичних колах говорили, що він одного часу був ближчий до царя, ніж до кайзера. Безеперечно, діяльність російських монархістів знахо- дилася й у полі зору розвідувального відділу Оберкомандо. Начальник його штабу генерал В. Гренер писав: «Монар- 190 Руслан Пиріг хісти повністю виключають відділення України з Росії. Ймовірно, вони будуть готові надати Україні в рамках російської федеративної держави широку автономію»26. Загалом, «зигзаги» у ставленні різних владних центрів Німеччини до монархічної перспективи Росії були обумов- лені невизначеністю та мінливістю східної політики рейху. На відміну від Німеччини офіційний Відень займав послі- довно негативну позицію щодо впливу російського чинника на політичну ситуацію в Україні. Це приводило до латентно- го протистояння, хоч австрійці як молодший партнер по оку- паційній коаліції змушені були рахуватися з позицією німців. Вже 6 травня начальник австрійського генерального штабу А. Арц повідомляв МЗС, що, на його думку, «геть- манство Скоропадського з німецького боку задумане тільки як фундамент розв‘язання російського питання». Він наго- лошував, що це є сферою зіткнення інтересів двох держав27. У липні командувач австрійсько-угорськими військами в Україні А. Краус інформував вище військове команду- вання по суттєве посилення монархічних настроїв у його окупаційній зоні. Головну причину він вбачав у тому, що частина населення особисто сильно потерпіла від грабежів під час революції і тому відмовилася від усіх ілюзій щодо життєздатності республіканської форми правління в росій- ській державі. Далі він наголошував, що німецьке командування у Києві, з одного боку підтримує і стимулює через Скоро- падського монархічний рух, хоч з іншого боку, посол барон А. Мумм робить все, щоб демократизувати Україну. Від- значаючи активізацію діяльності організації монархістів в Одесі генерал доповідав, що її довіреною особою є старший ад’ютант Скоропадського В. Кочубей. Він часто приїздить до Одеси і зустрічається з членами монархічного гуртка.28 191Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні Слід відзначити, що вищі церковні ієрархи були переко- наними монархістами. Вікарний єпископ Никодим (Крот- ков) ще напередодні Лютневої революції разом з іншими київськими священнослужителями звернулися до царя з проханням розпустити Державну думу. Послідовний адепт єдиної і неподільної Росії, він різко виступав проти автоке- фалії української православної церкви. Саме Никодим, зару- чившись підтримкою патріарха Тихона, домігся обрання митрополитом Київським і Галицьким непохитного монар- хіста Антонія (Храповицького). Свою відданість імператору той виклав у прикметній формулі: «від вірності Цареві мене може звільнити лише його невірність Христові»29. Навіть скоординовані дії гетьмана, уряду і особисто міні- стра ісповідань В. Зіньковського не змогли перешкодити сходженню Антонія на Київську митрополичу кафедру. Хоч він і намагався демонструвати лояльність до гетьман- ської влади, навіть пропонував Скоропадському влашту- вати щось на зразок коронації, все ж українофобська позиція митрополита постійно проступала в його діяль- ності. Зокрема, посилаючись на давню анафему І. Мазепи, він відмовився брати участь у поминальній панахиді. Хоч відправив панахиди по загиблому імператорові Миколі ІІ та розстріляних більшовиками царськими міністрами. З приходом до влади Директорії Антоній був заарешто- ваний і тривалий час знаходився в ув’язненні як прибічник гетьманського режиму. Він до кінця життя залишався відданим монархічній ідеї. Архимандрит Кіпран (Керн) писав з цього приводу: «Цар і Монархія для митрополита власне й не були політичними, а чисто релігійними»30. Різко неприязне ставлення П. Скоропадського до Анто- нія знайшло відображення й у спогадах гетьмана: «Він, власне кажучи, також чорносотенець старої школи і нічого іншого, як посадити в тюрму, росстріляти, звернутися за 192 Руслан Пиріг сприянням до поліції у сенсі впливу на маси і утвердження православ’я — не вміє». Для більшої переконливості геть- ман схвально відгукується по патріарха Тихона, який на десять голів вищий від Антонія. А про митрополита Шеп- тицького пише, що той вміє захопити українців і душою, і ті- лом, граючи на національному почутті любові до України31. У відносинах П. Скоропадського з так званим Парла- ментським бюро, яке представляло російську політичну еліту в Україні влітку 1918 р. склався статус мирного співіснування. Колишній член Державної ради В. Гурко писав, що як би негативно вони не ставилися до «хохломанії», як би у приватних бесідах не висміювали «опередковий двір Скоропадського», однак проти нього ніяких виступів не затіювали, розуміючи, що падіння геть- манської влади «до повалення більшовизму у Москві пере- творить і весь південь Росії у більшовицьку катівню32. Виношувану тривалий час російськими політиками в Україні ідею про утворення єдиного управлінського органу, вдалося втілити лише у жовтні 1918 р. У Києві відбувався з’їзд колишніх членів Державних дум та Державної ради, Церковного собору, земств, політичних партій. Врешті, вда- лося обрати Раду державного об’єднання Росії (РДОР) — найбільш представницький орган антибільшовицьких сил того часу. До її складу ввійшло 45 осіб. Головою став барон В. Меллер-Закомельський, а заступниками давні політичні опоненти — кадет П. Мілюков і монархіст О. Кривошеїн. Керівники РДОР були монархістами здебільшого не чорно- сотенного, а націоналістично-октябристського, столипінсь- кого типу33. В. Гурко вважав, що будучи монархістами в душі вони «визнавали, що розгорнути монархічний прапор можна лише при сприятливих для цього обставинах»34. Тому, розділяючи принцип «непредрешения» державного ладу Росії до пере- 193Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні моги над більшовиками, В. Меллер-Закомельський 31 жовт- ня інформував генерала А. Денікіна по готовність Ради «на- дати всі сили, знання і досвід в розпорядження Доброволь- чої армії»35. У відповідь генерал привітав створення РДОР і побажав активної участі у спільній російській справі. Активізація монархічних сил в Україні значно посили- лася після літніх невдач Німеччини на Західному фронті. Однією з відверто монархічних організацій була «Наша Родина». Її спочатку очолював активний російський полі- тичний діяч авантюрного типу М. Акацатов. Проте у зв’яз- ку з реалізацією її головного завдання — вербування кадрів для Південної монархічної армії, домінуючі позиції зайня- ли військові — генерали К. Шильдбах (Литовцев), Г. Лейх- тенбергський, В. Семенов. Вони вважали, що саме армія має привести Росію до старого порядку і відновлення монархії, хоча б й насильницьким шляхом. Вербувальні пункти Південної армії відкрито діяли в Україні. Вона мала складатися з кількох корпусів, один з яких — Воронізький формувався в Україні і мав стати при- криттям її північно-східного кордону від більшовицької експансії. П. Скоропадський і урядові структури, заручив- шись підтримкою німців і згодою Донського отамана гене- рала П. Краснова, фінансово і матеріально сприяли цій справі. На початку жовтня 1918 р. генерал Ф. Келлер, людина непорушно віддана ідеї російської монархії, запідозрив П. Скоропадського, що той хоче ввести усіх в оману і «сформувати під виглядом Російської армії українську, зовсім не монархічну»36 Очевидець свідчить, що у Києві офіцери, зараховані до Південної монархічної армії, одягли золоті погони, нашили біло-жовто-чорні романовські шеврони і двохголових орлів, співали в кафе «Боже, Царя храни», але мало думали 194 Руслан Пиріг про спасіння батьківщини і царя. Врешті ці нечисленні формування були перекинуті в район Кантемирівки на Вороніжчині37. П. Скоропадський постійно відчував вороже ставлення командування Добровольчої армії до Української Держави і до нього особисто. Особливо рельєфно це позначилося після смерті генерала М. Алексєєва восени 1918 р. Сприя- ючи формуванню Південної і Північної монархічних армій, гетьман не хотів їх підпорядкування А. Денікіну. Він здійс- нив спроби залучити до загального керівництва антибіль- шовицькими збройними силами великого князя Миколу Михайловича, колишнього Верховного головнокоманду- вача сухопутними і морськими силами Росії (1914–1915 рр.), який проживав у Криму. Однак той не відгукнувся на заклики П. Скоропадського та інших діячів38. Активну підривну антиукраїнську діяльність поводив Київський національний центр, до якого входила група В. Шульгіна, блок російських виборців, клуб російських націоналістів, товариство «Русь», праві кадетські політики. Провідну роль у цьому об’єднанні належала відомому правому діячеві В. Шульгіну. Не дивлячись на свої монархічні переконання, він поділяв погляди вождів Добровольчої армії, які вважали, що питання про форму російської державності слід відкласти до розв’язання головного завдання — повалення більшовицького режиму. В. Шульгін створив розвідувальну мережу «Азбука», яка постійно інформувала штаб Добрармії про події в Україні. У жовтні Київський національний центр провів нараду, на якій головним завданням було визначена боротьба з українською незалежністю39. Безперечно, оцінки А. Дені- кіним П. Скоропадського як «українського шовініста», «самостійника» значною мірою були сформовані під впливом шульгінських донесень. 195Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні В умовах втрати гетьманом підтримки Центральних держав деякі праві монархічні організації виношували наміри державного перевороту. За свідченням В. М’яко- тіна, Союз відродження Росії планував за допомогою офіцерських дружин заарештувати П. Скоропадського і захопити владу в Києві40 18 жовтня Д. Донців фіксує у щоденнику: «Чутки про державний переворот монархістів не вщухають. Росіяни стають чимраз більш нахабними». Далі він пише, що разом з іншими українськими діячами на прийомі у гетьмана звернули увагу на горячкову організацію російських груп та небезпеку перевороту. На що П. Скоропадський відпо- вів, що потрібні заходи вжиті, зокрема Коновалець з січо- виками вже у Києві41. Провідні політики — монархісти намагалися впливати на внутрішню політику гетьманата. Зокрема, під час жовт- невої урядової кризи В. Пурішкевич та О. Кривошеїн через міністра внутрішніх справ І. Кістяковського спробували втрутитися в формування складу Ради Міністрів. Завдяки зусиллям німецького посольства це їм не вдалося. Більше того, на деякий час в кабінеті міністрів посилилося націо- нальне крило. Самому ж І. Кістяковському це коштувало посади. Особливо активно наполягав на його видаленні з уряду В. Винниченко42. Очевидна перемога Антанти у світовій війні, початок розпаду Четвертого союзу, а відтак й прогнозоване ослаб- лення гетьманської влади, сприяли піднесенню духу росій- ських правих кіл. Справжньою демонстрацією сили і впливу монархічних організацій стала проведена у неділю 29 вересня у Софійському кафедральному соборі урочиста панахида за розстріляними більшовиками колишніми царськими міністрами — І. Щегловітовим, М. Маклаковим, О. Хворостовим, М. Макаровим, головою «Союзу русского 196 Руслан Пиріг народа» Г. Ознобішиним. Серед присутніх на панахиді були князі Аргутинський, Долгоруков, Голіцин, Прозо- ровський, Щербатов, граф Келлер, колишній директор департаменту поліції Васильєв, колишній начальник московського охоронного відділення Мартинов, офіцери Добровольчої, Астраханської і Південної армій, колишні офіцери гвардійських і гренадерських полків, представ- ники петербурзької аристократії і московських фінансових кіл, лідери київських монархістів. Порядок забезпечував великий наряд Державної варти43. Показовим є ставлення правлячого режиму до визна- чення ворогів української державності. Зокрема, 31 жовтня новий міністр внутрішніх справ В. Рейнбот видав циркуляр щодо боротьби з таємними та легальними партіями. До тих, хто виступав проти державного ладу відносили: РКП(б), КП(б)У, лівих російських та українських есерів, анархістів. Жодна з російських політичних сил чи органі- зацій правоконсервативного, промонархічного спрямуван- ня, які діяли в Україні не була зарахована до реєстру ворожих.44 Ні влітку, ні тим більше восени 1918 р. така кваліфікація російського монархічного руху в Україні з боку офіційних силових структур була просто неможливою. П. Скоропадсь- кий не мав дієздатних збройних сил, гетьманська гвардія — Сердюцька дивізія знаходилася у стадії складання тому бу- ло ухвалено рішення про формування з російських офіцерів і старшин Окремого корпусу, підпорядкованого особисто гетьманові. Офіційне його призначення — протидія більшо- вицьким військам не афішувалася. Він мав дислокуватися на північному українсько-російському пограниччі. Коман- диром корпусу був призначений особисто відомий гетьма- нові по спільній службі генерал О. Ерістов, колишній командир 3-го Кавказького корпусу. Фактично це була 197Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні реставрація фрагменту царської армії. Тут діяли імпера- торські військові статути, стара військова форма з золотими погонами та романівськими шевронами. До корпусу в пер- шу чергу вступало монархічно налаштоване офіцерство. Формуванням цього з’єднання П. Скоропадський вирішу- вав кілька питань. По-перше, це майбутній наступ на біль- шовиків; по-друге, зменшення притоку кадрів до лав не дружньої Добровольчої армії; по-третє, ці частини, врешті, могли бути використані й проти «внутрішнього ворога». Проте динамічний фінал світової війни не дав П. Скоро- падському можливості завершити формування окремого корпусу, як і багато інших справ. Направлений ним у Ясси визначний дипломат царських часів І. Коростовець для з’ясування планів Антанти щодо України повідомив не- втішні прогнози. Підтверджувалися вони й іншими джере- лами. Держави-переможниці робили ставку на відновлення Великої Росії. До того ж активну антиукраїнську пропа- ганду в Яссах проводила делегація російських діячів, очолювана В. Меллер-Закомельським. У спогадах П. Скоропадський зробив досить щире і на- стільки ж прикметне визначення: «Нарешті, настало дев’я- те листопада, день, який я завжди вважав останнім днем мого Гетьманства»45. Саме толі він отримав повідомлення українського посла у Берліні Ф. Штейнгеля про револю- ційні події в Німеччині та повалення імперської влади. Він вважав, що через чотири дні фактично влада була вирвана у нього з рук, маючи на увазі утворення 13 листопада Ди- ректорії УНР та початок антигетьманського повстання. Вже наступного дня, намагаючись виконати вимоги Антанти і забезпечити хоч у якийсь формі гетьманську державність, П. Скоропадський поголошує грамоту про федерування України до складу небільшовицької Росії. Цього ж дня він затверджує нову Раду Міністрів, складену 198 Руслан Пиріг з прихильників єдиної і неділимої Росії. При цьому гетьман мав на увазі не тільки вимоги Антанти видалити міністрів орієнтованих пронімецьки, але й здобути прихильність російських кіл в Україні. Проте ці сподівання не справди- лися і П. Скоропадський був змушений визнати: «Через декілька днів після появи грамоти великоросійські кола вже ніякої України зовсім не визнавали»46. В умовах стрімкого наростання антигетьманського повстання П. Скоропадський добре розумів, що єдиною надійною військовою силою, здатною протистояти наступу Директорії, є російські офіцери. Перед ним постала побле- ма вибору головнокомандувача, який би був абсолютно авторитетним серед офіцерства. Зрозуміло, що новопризна- чений військовий міністр, маловідомий генерал Б. Щуць- кий для цієї ролі не підходив. Після певних вагань 18 листопада П. Скоропадський головнокомандуючим усіма збройними силами призначив надзвичайно популярного генерала, «першу шаблю» Росії, графа Ф. Келлера. Він отримав надзвичайні повноваження, оскільки в умовах військового часу йому підпорядковува- лися й цивільні установи. П. Скоропадський кваліфікував його як людину «надзвичайної хоробрості і рішучості. Украй правого монархіста»47. Отримавши майже необмежені повноваження, генерал відмінив усі положення чинні у гетьманському війську і повернув старі статути імперської армії. При головноко- мандувачі була створена Рада оборони, до якої увійшли за свідченням П. Скоропадського «вкрай праві діячі, які пове- ли політику архіправу»48. Гетьман при цьому замовчує, що цей орган очолив не хто інший, як лідер київських монар- хістів Ф. Безак. До речі начальником Цивільної частини свого штабу Ф. Келлер призначив колишнього голову Київської охранки, генерала окремого корпусу жандармів 199Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні О. Спиридовича. Розпочалася агресивна антиукраїнська компанія. У Києві був закритий український клуб, розби- валися бюсти Т. Шевченка, зривалися вивіски українською мовою тощо.49. Генерал Ф. Келлер був звільнений, а на його місце П. Ско- ропадський призначив князя О. Долгорукова, свого одно- полчанина, члена Київського монархічного блоку. Цей крок гетьман пізніше пояснив тим, що «мені не можна було вже різко змінювати курс», очевидно, через все те ж побоювання втратити підтримку російського офіцерства. Оголошена загальна мобілізація офіцерів, за даними П. Скоропадського, дала за списками 9 тис. осіб, а насправді на фронті було усього 80050. Офіцерські дружини генерала Л. Кирпочова та полковника Святополк Мирського не змогли стримати наступ військ Директорії. Навіть дивізіон особистої охорони гетьмана, складений виключно з російських офіцерів, був роззброєний. 14 грудня гетьман відрікся від влади. П. Скоропадський вже пізніше намагався дати відповідь на запитання: чому він, маючи в минулому той же війсь- ковий статус, що й Ф. Келлер та О. Долгорукий — коман- дир корпусу, генерал-лейтенант, особисто не очолив збройні сили? Звичайно, він не наважився відверто сказати, що гетьман самостійної України не міг стати прапором російського офіцерства у протиборстві з військами Дирек- торії. П. Скоропадський знайшов інше пояснення: мовляв, як глава держави не мав права в українській уособиці стати на чийсь бік. Таку власну позицію він визнав помил- ковою51. Сучасні російські історики ставлять на карб гетьману П. Скоропадському і князю О. Долгорукому те, що вони залишили на призволяще своїх останніх захисників росій- ських офіцерів, а самі врятувалися втечею. Зокрема, В. Вол- ков стверджує, що при падінні Києва в полон потрапили 200 Руслан Пиріг близько 500 російських офіцерів. Не менше 400 були вбиті петлюрівцями у місті в наступні тижні. Захисники Києва утимувались в Педагогічному музеї, куди доставлялися й офіцери, захоплені на Чернігівщині та Полтавщині. За різними даними у приміщенні музею утримувалися від 600–800 до 1500, понад 2 тис., близько 3 тис. полонених офіцерів52. На жаль, автор не наводить джерел цих відо- мостей і, очевидно, не має уяви про тогочасну споруду Педагогічного музею. Інакше, мав би поставити під сумнів такі цифри. Природно, сучасні російські дослідники не виявляють симпатії й до Головного отамана С. Петлюри, ніби-то не без відома якого у грудні 1918 р. на Софіївській площі був розстріляний генерал Ф. Келлер53. Поразка Німеччини, падіння українського гетьманату автоматично зняла проблему орієнтації монархічно налаш- тованого офіцерства. Підтримувана Антантою Доброволь- ча армія стала основним вмістилищем військових кадрів з України. До лав Збройних сил Півдня Росії перейшла й переважна більшість генералітету гетьманської армії. Не дивлячись на наказ А. Денініна не брати на службу війсь- кових і цивільних високопосадовців Української Держави, до Добрармії вступили командири корпусів генерали О. Бере- зовський, Г. Васильченко, В. Слюсаренко, І. Мартинюк, О. Лігнау. Виключення робилися особливо для тих, хто приводив з собою військові частини. Зокрема, командир 8-го Катеринославського корпусу генерал Г. Васильченко під час антигетьманського повстання здійснив з військом рейд до Криму. Начальник штабу гетьмана Б. Стелецький передислокував до Криму Київське юнкерське училище і став на службу до ЗСПР. А от іншому начальникові штабу гетьмана генералові В. Дашкевичу-Горбацькому А. Денікін відмовив і той пішов на службу до армії О. Колчака. У білих арміях служили й військовий міністр генерал 201Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні Б. Щуцький, морський міністр адмірал Б. Покровський, начальник Генерального штабу полковник О. Сливинський і багато інших кадрових військових54. Отже, вивчення діяльності російських монархістів в Україні 1918 р. дозволяє зробити наступні висновки: 1. Встановлення авторитарного правління гетьмана П. Скоропадського, протегування російським політичним силам, орієнтованим на Німеччину перетворили у 1918 р. Україну в «Мекку» російських монархістів, які втікали від перслідувань більшовицького режиму. 2. Тут у різний час перебували члени імператорської родини, монархічні, правоконсервативні діячі О. Криво- шеїн, В, Пурішкевич, В. М’якотін, Ф. Родичев, М. Шебеко, В. Гурко, генерали Ф. Келлер, О. Долгорукий, Г. Лейхтен- бергський, В. Біскупський та інші. Майже легально діяли шовіністичні організації «Монархический блок», «Союз возрождения России», «Национальный центр», «Наша Родина», «Русь» тощо. До праці російських організацій долучалися місцеві політичні діячі Ф. Безак, О. Голіцин, Ф. Гейден, Д. Григорович-Барський, Б. Пелікан та інші. Переконаними монархістами були й вищі ієрархи право- славної церкви в Україні митрополит Антоній (Храповиць- кий) та єпископ Нікодим (Кротков). 3. Монархічні організації проводили конспіративні, а згодом й відкриті заходи, пропагуючи відродження єдиної і неділимої держави під скіпетром російського імператора, розходячись у виборі наступника престолу. Восени їхня діяльність концентрувалася на зборі коштів та формуванні монархічних Південної та Північної армій. Найбільш ради- кальні елементи виношували плани зміщення П. Скоро- падського і захоплення влади. 4. Монархічні переконання флігель-ад’ютанта царя, генерал-лейтенанта П. Скоропадського були підірвані в 202 Руслан Пиріг роки війни засиллям «роспутінщини» в імператорському оточенні. Відречення Миколи ІІ від престолу звільнило його від присяги на вірність цареві. Природно, що й надалі з багатьма ідейними монархістами гетьман підтримував товариські, людські, службові відносини. Статус глави формально незалежної держави вимагав від нього неприйняття відродження в Росії монархічної моделі правління. 5. Ставлення П. Скоропадського до діяльності російсь- ких монархістов в Україні було неоднозначним і визнача- лося кількома чинниками: по-перше, позицією підтримки монархічних сил на противагу Добровольчій армії, орієнто- ваній на Антанту; по-друге, спільністю завдань боротьби з більшовицьким режимом; по-третє, потужним впливом внутрішніх правоконсервативних сил, налаштованих на відновлення Великої Росії. 6. Відсутність дієздатної армії, початковий стан ство- рення гетьманської гвардії — Сердюцької дивізії, аморф- ність козацьких формувань примусили П. Скоропадського зіпертися на численні кадри російського офіцерства. Почалося формування Окремого корпусу, офіцерських дружин, які виявилися останніми захисниками гетьмансь- кого режиму. Керівництво обороною Києва від військ Директорії очолили переконані російські монархісти граф Ф. Келлер та князь О. Долгорукий. 7. Поразка Німеччини, падіння гетьманату, встановлення влади Директорії УНР змусили монархічні організації залишити територію України. Відпала й проблема зовніш- ньополітичної орієнтації, а Добровольча армія стала вмістилищем і республіканськи, і монархічно налашто- ваних військовиків. Переважна більшість генералітету і вищого офіцерства гетьманських збройних сил стали на службу ЗСПР та інших білих армій. 203Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні 8. Присутні в сучасній російській літературі твердження, що П. Скоропадський був і до кінця своїх днів залишався вірним російському престолу абсолютно не обгрунтовані. Він не прийшов до лав білого руху, в еміграції не пристав до жодного з російських угрупувань. Колишній гетьман дійсно став адептом монархії, але української, дідичної, класократичної. 1 Гриценко А. Політичні сили в боротьбі за владу в Україні (кінець 1917 — початок 1919 р.) // Історичні зошити. — К., 1993; Її ж. Спектр основних політичних сил в Україні періоду гетьманату (1918) // Геть- ман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. — К., 1918; Буравченков А. Білий рух в Україні // Довідник з історії Укра- їни (А — Я). — К., 2002; Крупина В. «Білі» сили як чинник активізації політичної боротьби в Українській Державі (1918 р.) // Україна ХХ ст.: культура, ідеологія, політика. — Вип. 7. — К., 2004; Його ж. Білий рух в Україні (1917–1920 рр.). — Автореф. дис. …канд.. іст. наук. — К., 2005. 2 [Електронний ресурс] http://www.rusk.ru/monitoring_smi/2008/ 12/17/ kavalergard_imperatricy/ 3 Спогади не опубліковані. З дозволу дочки Безака Ксенії Федо- рівни використані А. Івановим у книзі «Верная Гвардия». 4 Скоропадський П. Спогади. — Київ — Філадельфія,1995. — С. 153, 155. 5 У 2008 р. у серії «Белые воины»вийшла книга «Русская смута глазами офицеров-монархистов», присвячена трьом полковникам, російським патріотам німецького походження Ф. Вінбергу, Ф Беза- ку, О. Гершельману. 6 Винниченко В. Відродження нації. Частина ІІІ. — Київ-Відень, 1920. — С. 68. 7 Скоропадський П. Спогади. — С. 226 — 227. 8 [Електронний ресурс] http: //ru. Wikipedia.org/wiki/%DO%9F% D1%80%D0%B8%D1%88%D0%B… 9 Донцов Д. Рік 1918, Київ. — К., 2002. — С. 58. 10 [Електронний ресурс] http://www.nivestnik.ru/2006_1/13 shtme. 204 Руслан Пиріг 11 Черная сотня // Историческая энциклопедия. — М., 2008. 12 Крах германской оккупации на Украине (по документам оккупантов). — М., 1936. — С. 129–130. 13 Нова Рада. — 1918. — 3 вересня; Граф Келлер. — М., 2007. 14 Российский архив. Том VIII. — Париж, 1920–1922. — С. 296–297. 15 ЦДАВО України. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 258. — Арк. 13–14; Нова Рада. — 1918. — 21 липня. 16 ЦДАВО України. — Ф. 1064. — Оп. 1. — Спр. 6. — Арк. 118. 17 Нова Рада. — 1918. — 21 липня. 18 Донцов Д. Рік 1918, Київ. — С. 74. 19 Папакін Г. До психологічного портрету Павла Скоропадсь- кого: віра і церква в його житті(1873–1918) // Науковий збірник присвячений 125 річчю з дня народження митрополита Іларіона (Огієнка). — К.,2007. — с. 333. 20 [Електронний ресурс] http://4vlada.net/obshchestvo/aleksandr- puchenkov-ukrainizatsiya-ukrainy-opyt-skoro... 21 [Електронний ресурс] http://www.rusk.ru/st.php?idar=41954 22 Папакін Г. Павло Скоропадський: патріот, державотворець, людина. Історико-архівні нариси. — К., 2003. — С. 254–255. Листування подружжя Скоропадських зберігається в ЦДІАК України (Ф. 1219. — Оп. 2. — Спр. 694). 23 Там само. — С. 57 24 Федюшин О. Украинская революция. 1917–1918. — М., 2007. — С. 187. 25 Крах германской оккупации на Украине. — С. 131. 26 Савченко В. Павло Скоропадський — останній гетьман Укра- їни. — Х., 2008. — С. 231 27 Крах германской оккупации на Украине. — С. 153. 28 Там само. — С.129–131. 29 Лопухин П. С. Преподобный Серафим и монархическая идея // Православня жизнь. — Джорданвилль. — 1992. — № 10. — С. 15. 30 [Електронний ресурс] http://ru.wikipedia.org/wiki/% D0%90% D0%BB%D0%B5%D0%BA%D1%81%D0%... 205Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні 31 Скоропадський П. Спогади. — С. 199 — 200. 32 Гурко В. Политическое положение на Украине при гетьмане// Революция на Украине по мемуарам белых. — М., — Л., 1930. — 219 с. Репринтне відновлення 1990 р. 33 [Електронний ресурс] http://www.antibr.ru /textbook/au_lppl_k.html. 34 Гурко В. Вказ. праця. — С. 218. 35 [Електронний ресурс] http://www.nivestnik.ru/2006- 1/13. shtme. 36 [Електронний ресурс] http:/www.hrono.info/libris/lib_k/krasnov10.html. 37 Там само. 38 Савченко В. Вказ. праця. — С. 233. 39 Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. — Т. ІІ. — С. 82. 40 Революция на Украине по мемуарам белых. — С. 225 41 Донців Д .Рік 1918, Київ. — С. 108–109. 42 Чикаленко Є. Щоденник. — Т. 2. — К., 2004. — С. 142. 43 Освободительная война украинского народа против намецких оккупантов. Документи і матеріали. — К., 1938. — С. 226 — 227. 44 ЦДАВО України. — Ф. 1216. — Оп. 1. — Спр. 109. — Арк. 72. 45 Скоропадський П. Спогади. — С. 303 46 Там само. — С. 308. 47 Там само. — С. 312. 48 Там само. — С. 313. 49 Дорошенко Д. ІсторіяУкраїни — Т. ІІ. — С. 290. 50 Скоропадський П. Спогади. — С. 313. 51 Там само. — С. 312 52 [Електронний ресурс] http://swolkov.narod.ru/bdorg22.htm 53 Граф Келлер. — С. 799. 54 Тинченко Я. Офіцерський корпус Армії Української Народної Республіки (1917–1921). Кн. І. — К., 2007; Литвин М., Науменко К. Збройні сили України першої половини ХХ ст. Генерали і адмірали. — Львів — Харків, 2007. 206 Руслан Пиріг

Гетьманат Павла Скоропадського і російський монархічний рух в Україні (квітень — грудень 1918 р.)

Репозитарії

Схожі ресурси