Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)

Розглянуто зрушення, що відбувалися в образотворчому мистецтві та споріднених із ним галузях культурного життя — музейній справі та охороні історичних пам'яток — на першому етапі Української революції в контексті громадської активності української інтелігенції. Рассматривается развитие изобрази...

Full description

Saved in:

Bibliographic Details
Published in:	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
Date:	2010
Main Author:	Буравченко, Д.
Language:	Ukrainian
Published:	Інститут історії України НАН України 2010
Subjects:	Культурне життя
Online Access:	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28228
Tags:	Add Tag No Tags, Be the first to tag this record!
Journal Title:	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
Cite this:	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток) / Д. Буравченко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 315-337. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.

Institution

Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine

_version_	1859676724401274880
author	Буравченко, Д.
author_facet	Буравченко, Д.
citation_txt	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток) / Д. Буравченко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 315-337. — Бібліогр.: 36 назв. — укр.
collection	DSpace DC
container_title	Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років
description	Розглянуто зрушення, що відбувалися в образотворчому мистецтві та споріднених із ним галузях культурного життя — музейній справі та охороні історичних пам'яток — на першому етапі Української революції в контексті громадської активності української інтелігенції. Рассматривается развитие изобразительного искусства и родственных ему отраслей культурной жизни — музейного дела и охраны памятников истории и культуры — на первом этапе Украинской революции в контексте общественной активности украинской интеллигенции. The article describes processes which took place in the fine arts and the brunches of cultural life, connected with them, such as museum business and guard of historical sights, at the first period of Ukrainian revolution in the context of public activity of Ukrainian intelligentsia.
first_indexed	2025-11-30T16:20:32Z
fulltext	Культурне життя Дмитро Буравченко Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті україни доби центральної ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток) Розглянуто зрушення, що відбувалися в образотворчому мистецтві та споріднених із ним галузях культурного життя — музейній справі та охороні історичних пам’я- ток — на першому етапі Української революції в контексті громадської активності української інтелігенції. Рассматривается развитие изобразительного искус- ства и родственных ему отраслей культурной жизни — музейного дела и охраны памятников истории и культуры — на первом этапе Украинской революции в контексте общественной активности украинской интеллигенции. The article describes processes which took place in the fine arts and the brunches of cultural life, connected with them, such as museum business and guard of historical sights, at the first period of Ukrainian revolution in the context of public activity of Ukrainian intelligentsia. Українська революція дала поштовх до якісних змін в усіх сферах життя України, покликавши до активної діяль- ності численних учасників національного руху, як політи- ків, так і діячів культури та мистецтва. Причому на початку революції мистецька діяльність була більш активною і результативною, ніж політична. Поки політичні діячі дуже обережно і помірковано висували та впроваджували в жит- тя свої вимоги, в країні розпочався масштабний культур- ницький поступ, ініційований самими діячами культури. У статті розглянуто процеси, що відбувалися в образо- творчому мистецтві та споріднених із ним галузях культур- ного життя — музейній справі та охороні історичних пам’яток — на першому етапі Української революції в контексті громадської активності національної інтелігенції. Скасування в часи першої російської революції (1905–1907) законів, які обмежували функціонування укра- їнської культури і мови, мало наслідком певну активізацію українського громадського життя, але в галузі мистецтва помітних зрушень не викликало. Розвиток української культури в Російській імперії гальмувався внаслідок тиску на неї культури російської, що було характерним явищем для недержавних націй. Українське образотворче мистецтво мало давні традиції. Ікони, парсуни, світські портрети українських художників було широко відомі за межами України ще у XVII ст. за доби Гетьманщини. На початку ХХ ст. про українські художні традиції вже не згадувалося. На той час Київ являв собою розвинений мистецький центр, на думку журналу «Музы» (1914) він став «першим після Петербургу і Москви зосере- дженням художнього життя в Росії»1. Однак українського образотворчого мистецтва на той час не існувало як окремого напряму. Творчість українських художників не виокремлювалася із загальноросійського мистецького процесу і вважалася складовою російського мистецтва. До того ж самі митці здебільшого позиціонували себе як діячі російської культури. Це відкривало їм дорогу до вистав- кових залів за межами України. Завдяки цьому образо- творче мистецтво, як найбільш інтернаціональне з усіх жанрів, перебувало напередодні революції в значно 316 Дмитро Буравченко кращому стані порівняно з іншими мистецькими галузями. Його майже не торкнулися гоніння на українську культуру, які розпочалися із вступом Росії у Першу світову війну. Вибух Лютневої революції 1917 р. утворив ланцюгову реакцію в «національних окраїнах» Російської імперії, що в свою чергу вилилося в низку революцій національно- державницького характеру. Революційний рух українського народу очолила Українська Центральна Рада (УЦР). В сфері її інтересів чільне місце посідало питання розвитку громадського руху. Вже у першій своїй відозві «До українського народу» від 9 березня 1917 р. УЦР закликала «селян, робітників, солдатів та інтелігенцію» до понов- лення громадської діяльності: «…Разом щиро й уперто беріться до роботи: до гуртування в політичні товариства, культурні і економічні спілки, складайте гроші на Українсь- кий національний фонд і вибирайте своїх українських людей на всі місця — організуйтесь!»2. Поштовхом до активізації громадської діяльності митців стало зростання в революційну добу інтересу в суспільстві до українського мистецтва. Вийшовши з напівпідпільного, інертного стану, воно одразу опинилося на видноті в широкого громадського загалу. Зацікавленість національ- ним мистецтвом пояснювалася загальними революційними настроями, в світлі яких активізація мистецьких процесів сприймалася як складова частина революції, ознака національного відродження. Внаслідок цього в перший рік революції завдяки налагодженню видавничої справи масово друкувалися українські книги та часописи; теат- ральним трупам, які до цього не мали власних приміщень, надавалися найкращі сцени для виступів; аматорські колек- тиви народної музики та пісні збирали повні зали. Революційні зрушення відбувалися й у сфері образо- творчого мистецтва. 317Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... Після лютневих подій на батьківщину почали поверта- тися митці українського походження, які на той час пра- цювали в двох найбільших мистецьких центрах Росії — Москві й Петрограді. Подією, що означила початок якісних змін у художньому житті України, стало повернення до Києва в березні 1917 р. всесвітньовідомого художника Георгія (Юрія) Нарбута. Відряджений Тимчасовим урядом до Києва для огляду Андріївської церкви та Маріїнського палацу, Г. Нарбут, за словами мистецтвознавця Ф. Ернста, перейнявся революційним ентузіазмом, з «першими зву- ками пробудження» проявив себе як український патріот. Він почав контактувати з діячами національного руху, встановив дружні стосунки з багатьма патріотично налаш- тованими митцями, обговорював з ними шляхи відроджен- ня і розвитку української культури. Ознайомившись зі станом образотворчого мистецтва в Україні, Нарбут взяв на себе роль репрезентанта інтересів української творчої інтелігенції перед Тимчасовим урядом. Зокрема, він під- німав питання про державне фінансування української вищої художньої школи, але дістав відмову Тимчасового уряду, що погоджувався фінансувати лише загальноро- сійські мистецькі заклади. Ще в часи Першої світової війни Нарбут активно опа- новував традиційний стиль українського живопису, про що свідчили ілюстровані та оформлені ним праці, такі як «Малоросійський гербовник» В. Лукомського і В. Модза- левського (1914), «Герби гетьманів Малоросії» (1915), «Стародавні садиби Харківської губернії» (1917) та ін. Помітним явищем у художньому житті став вихід «Укра- їнської абетки», малюнки до якої Нарбут виконав під час перебування в Україні. Після того, як восени 1917 р. Г. Нарбута було обрано професором Української академії мистецтв, він вирішив остаточно переселитися до Києва. 318 Дмитро Буравченко Повернення знаного митця з європейською славою викли- кало неабиякий резонанс як в українському мистецтві, так і в суспільному житті загалом. Повернувшись на батьків- щину, Нарбут брав активну участь в національно-дер- жавному будівництві: створював ескізи пам’ятників, державних гербів, банкнот, печаток, поштових знаків тощо. Найбільшим вкладом митця у становлення українського образотворчого мистецтва можна вважати створення ним власної школи графіки, що спиралася на традиції укра- їнських граверів XVI–XVIII ст. і мала виразно наці- ональний характер. Ця школа сприяла досягненню українською графікою європейського рівня. Не обме- жуючись суто мистецькою діяльністю, Нарбут працював у відділі пластичних мистецтв генерального секретарства освіти, входив до комісії зі спорудження пам’ятника Т.Шевченку, був членом т.зв. «Софіївського комітету», що опікувався реставрацією Софійського собору, а також одним із співзасновників видавничого товариства «Сіве- рянська думка», для якого він виготовив ескіз видавничої марки3. Г. Нарбут провадив активну роботу в середовищі молодої інтелігенції, гуртував навколо себе національно свідому інтелектуальну молодь. Її представники П. Зайцев та М. Зеров згодом утворили гурток, що об’єднався навко- ло часопису «Наше минуле» — редагованого П. Зайцевим квартальника історії, літератури і мистецтва, який почав виходити з 1918 р. Сам редактор, що опублікував низку розвідок і матеріалів по шевченкознавству, називав цей часопис «Салоном Нарбута». За словами Зайцева, це видання стало «центром повних гумору й дотепу розваг нашої інтелектуальної еліти»4. У пізніших дослідженнях ім’я Нарбута асоціювалося із динамічним піднесенням художнього життя в тогочасній Україні. 319Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... Загальне національне піднесення, в якому жила інте- лігенція у 1917 р. призвело до консолідації українських художників, скульпторів та архітекторів, які прагнули у своїй творчістю повернутися до національного коріння. В Києві на той час працювало багато митців світового рівня: крім Г. Нарбута, знаний в Європі ще з довоєнного часу графік І. Мозалевський (який також повернувся в Україну з Петрограда), художники М. Бурачек, О. Мураш- ко, П. Холодний та інші. М. Бойчук тривалий час вивчав традиційний український фресковий живопис і мозаїку. Спираючись на ці канони, а також на роботи італійських художників проторенесансу, він намагався відродити в Україні мистецтво фрески. Учні Бойчука успішно займа- лися відродженням призабутого українського декоративно- прикладного мистецтва: В. Седляр налагодив виробництво поливного посуду на Межигірській порцеляновій фабриці, М. Дольницька відроджувала мистецтво емалі, С. Колос — українське килимарство і гобелен5. В цей час активізував свою діяльність один з осно- воположників українського театрально-декоративного мистецтва, вихованець студії О. Мурашка Анатоль Пет- рицький. У 1915 р. відбувся його дебют як театрального художника, коли він розмалював стіни й завіси театру- балагану для п’єс у стилі бурсацьких інтермедій. У 1917 р. А. Петрицький вже був визнаним декоратором численних київських театрів, зокрема новаторського «Молодого теат- ру» Леся Курбаса, мистецькі погляди якого він повністю поділяв. В подальшому художник оформив більшість вистав театру, зокрема «Осінь», «Кандіда», «Затоплений дзвін», і особливо відомий своїм мистецьким оформленням «Різдвяний вертеп». Поширеним явищем у художній сфері цього періоду стала організація етнографічних виставок, де було широко 320 Дмитро Буравченко представлене народне образотворче мистецтво. Найбільш відомою стала виставка «Народне мистецтво Галичини і Буковини», організована в липні 1917 р. в Києві за посе- редництва крайових комісарів західноукраїнських земель О. Лотоцького, П. Зайцева, К. Широцького та крайового комісара Тимчасового уряду в Галичині і Буковині Д. Доро- шенка. На ній кияни вперше мали змогу ознайомитися із мистецтвом Галичини та Буковини, доти майже не знаним. Як зазначав мистецтвознавець К. Широцький, дана вистав- ка ліквідувала «загальну неусвідомленість українського громадянства в тому, що собою являють Галичина і Буко- вина»6. Виставка мала ще й великий політичний резонанс, тому що відбувалася в часи, коли після провалу наступу на Південно-Західному фронті відступаюча російська армія буквально тероризувала населення підавстрійської Західної України. Дізнавшись про події на фронті, українська громадськість висловила протест проти репресій, що вчи- няли російські війська над західними українцями7. Влітку 1917 р. у мистецькому середовищі виникла ідея про заснування Української Академії мистецтв, що мала об’єднати прогресивні творчі сили для розвитку сучасного українського мистецтва. Комісію із заснування Академії мистецтв очолив відомий мистецтвознавець та художник Г.Павлуцький, вона працювала в будинку Центральної Ради. 8 вересня 1917 р. відбулися вибори викладацького складу академії, на яких першими професорами було обрано Г. Нарбута, А. Манєвича, М. Бойчука, М. Жука, О. Мурашко, М. Бурачека, В. та Ф. Кричевських8. Урочисте відкриття Української Академії мистецтв відбулося 22 лис- топада 1917 р. у великій залі Педагогічного музею. Під час церемонії демонструвалася експозиція робіт українських митців, зокрема, вперше столичні мешканці могли огля- нути картини М. Бойчука. Однак, як згадує Ф. Ернст, 321Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... художня манера Бойчука тоді ще не була належно оцінена, загальне визнання прийшло до нього пізніше. Найбільшим же успіхом на виставці користувалися акварелі та графічні роботи Г. Нарбута9. Першим ректором новоствореного навчального закладу став Ф. Кричевський. Статут Академії мистецтв, розроб- лений Г. Павлуцьким за співучасті численних художників та мистецтвознавців, передбачав запровадити статус як дійсних студентів, так і вільних слухачів для загального ознайомлення з тією чи іншою галуззю мистецтва. Дійсний студент оволодівав такими спеціальностями, як живопис, гравюра, різьблення, архітектура тощо. При Академії функціонували майстерні: побутового портрету (керівник Ф. Кричевський), графіки (Г. Нарбут), фрески та декора- тивного мистецтва (М. Бойчук), архітектури та народного мистецтва (В. Кричевський), пейзажу (М. Бурачек) та загальний клас під керівництвом М. Жука. В майстерні портретного живопису працював також О. Мурашко, графіки — І. Мозалевський, пейзажу — А. Манєвич10. Символічно, що Академія мистецтв була першим укра- їнським навчальним закладом, який отримав статус держав- ного. 18 грудня 1917 р. УЦР ухвалила закон про Академію мистецтв, згідно якого було встановлено річний бюджет академії, надано право на безмитний ввіз літератури та інших необхідних матеріалів з-за кордону. Також було заплановано відкрити при Академії бібліотеку та галерею11. В процесі роботи над відкриттям Академії мистецтв у її фундаторів виникла ідея про заснування на громадських засадах Національної картинної галереї. Восени 1917 р. ця робота набула значних масштабів. Звідусіль ішли численні відгуки, у яких дописувачі ставили питання не лише розвитку сучасного мистецтва, а й збереження художньої спадщини. Низка приватних колекціонерів антикваріату 322 Дмитро Буравченко передала до галереї чималу кількість полотен з власних колекцій, серед яких були як старовинні картини XVI–XIX ст., так і твори сучасних художників. Особисті зібрання в повному обсязі передали такі знані українські діячі як перший голова Генерального Секретаріату, письменник В. Винниченко; товариш голови УЦР, мистец- твознавець Д. Антонович; вже згаданий Г. Павлуцький. Чимало власних робіт подарували відомі художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, І. Репін, П. Холод- ний та ін. Київський мистецтвознавець та колекціонер В. Щавинський передав до галереї велику колекцію живо- пису (150 картин), що складалася з полотен голландських, фламандських, іспанських, італійських та інших західно- європейських художників, а також азійських митців. Разом із колекцією Щавинський передав Академії мистецтв власну книгозбірню, яка містила велику кількість видань з мистецтвознавства. На основі колекції Щавинського пізні- ше було створено київський Музей західного та східного мистецтва, а його бібліотека лягла в основу книжкового фонду цього музею12. У дореволюційні часи музейна справа в Україні була за- галом нерозвинутою. На українських теренах нараховува- ла 36 різних музеїв губернсько-повітового рівня та близько 70 музеїв, що діяли при навчальних закладах, громадських організаціях або підприємствах13. Така незначна кількість не задовольняла потреб українського суспільства — з поширенням культури і освіти зростала потреба у розши- ренні музейної мережі, дана проблема ставала державною справою. Наказом Генерального Секретаріату було ство- рено спеціальну комісію по закупівлі картин у приватних колекціонерів, на аукціонах та в магазинах старожитнос- тей. На придбання витворів мистецтва, що мали історико- культурну цінність, уряд субсидіював 1 млрд. карб. 323Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... Ініціативу у зборі витворів мистецтва та відкритті картинних галерей і музеїв слідом за Києвом підхопила інтелігенція інших міст. Харківське товариство «Музей Сло- божанщини» заснувало музей образотворчого мистецтва, в основу якого була покладена приватна колекція старо- житностей різних художніх шкіл, до якої, окрім картин, входила зброя, одяг та інші предмети музейної цінності. Свої роботи передав до музею видатний художник Сергій Васильківській, якому власне й належала ідея створення музею. До музею надходили численні пожертвування від меценатів та громадських організацій, зокрема «Просвіт». На зібрані кошти здійснювалася закупівля картин, в їх числі робіт латиноамериканських та африканських худож- ників (сам С. Васильківський певний час прожив в Африці і був знавцем африканського мистецтва). Заснований музей був унікальним для України, оскільки представляв худож- ників різних мистецьких шкіл з усіх континентів. Найбільшою і найбагатшою музейною збіркою в доре- волюційній Україні вважався Художньо-промисловий та науковий музей у Києві (відкритий 1899 р.), який без- умовно мав всеукраїнське значення. До його фондів зби- ралися експонати, що належали до історико-культурних цінностей українського народу, а також тих народів, що населяли Україну. Перед Першою світовою війною архе- ологічний відділ музею нараховував 15 тис. одиниць збе- рігання, етнографічний — близько 13 тис., історичний — понад 600, промисловий — близько 400, у його складі був утворений унікальний відділ «Стародавній Київ»14. Зацікавлення старовиною на хвилі національного підне- сення призвело до думки сформувати на його базі Укра- їнський Національний музей. Навесні 1917 р. директор музею М. Біляшівський розробив відповідний проект, який згодом розглянула і принципово схвалила Центральна 324 Дмитро Буравченко Рада15. Проте здійснити масштабну перебудову експозицій та наукової роботи музею у скрутних тогочасних умовах не вдалося. Музей залишився у своєму попередньому форматі, хоча й вважався серед інших музейних установ українським національним музеєм. Серед новостворених музеїв слід згадати також Кустар- ний музей народних виробів, що відкрився навесні 1918 р. у Києві. Основу його експозицій становили вироби народ- ної творчості: ткацтво, іконопис, кераміка16. Відомо, що напередодні відкриття, 12–22 березня 1918 р. в цьому музеї працював над проектом Державного герба Української Народної Республіки художник В. Кричевський 17. Київське «Товариство студіювання мистецтва», яке ставило собі за мету дослідити і зберегти витвори мистецтва, не допустити їхнього продажу й вивезення за кордон, організувало в Києві виставку української вишивки, де зокрема виставлялися витвори відомих українських вишивальниць Г. Прибальсь- кої та Г. Собко. Виставка користувалася значним успіхом. Революційні події сприяли зростанню інтересу широкого загалу до культури і мистецтва, історії визвольної бороть- би українського народу. Стараннями студентів Харківсь- кого університету та діячів культури Харкова в місті було створено Музей історії революції, до якого зібрано значну кількість предметів старовини та документів, що відобра- жали розвиток українського революційного руху в часо- вому проміжку від XVIII ст., від наростання революційних настроїв внаслідок антиукраїнської політики царизму — до кінця ХІХ ст., утворення українських політичних партій та боротьби за самовизначення українського народу18. Активною була участь у створені музеїв українців- військовиків. При штабі Київського військового округу було засновано Національний архівний музей, де експо- нувалися рідкісні документи, що мали високу історичну 325Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... цінність, зокрема документи з українських військових архівів. Згодом за ініціативи директора музею О. Благодіра в музеї було створено відділ українського політичного руху ХІХ — поч. ХХ ст. У фонд цього відділу надсилали програми, листівки, відозви, плакати, журнали, карикатури, символіку, прапори, зброю та уніформу, що мали відно- шення до визвольної боротьби українського народу19. В часи революції доля багатьох митців була пов’язана з військом. Художник П. Ковжун, випускник Петроградської академії мистецтв, учень Г. Нарбута, був активним учас- ником українського руху в армії, редактором військових газет та членом військової комісії, відправленої Централь- ною Радою до короля Румунії у січні 1918 р. С. Колос, художник і мистецтвознавець, що проходив навчання у Неаполі, Ніцці, Мюнхені, працював в майстерні Г. Нарбута, був одним із співзасновників Українського військового клу- бу ім. Павла Полуботка та членом Українського військово- го генерального комітету. Згодом його було призначено начальником військово-комісарського відділу при Українсь- кому генеральному штабі. Мистецтвознавець Д. Щерба- ківський, мобілізований до російської армії, під час перебування в Галичині захопився вивченням місцевої церковної архітектури, а також зібрав колекцію церковних старожитностей, які відсилав до Художньо-промислово музею, співробітником якого він був. Пізніше, повернув- шись до Києва, Д. Щербаківський був призначений науковим секретарем Академії мистецтв та викладачем історії українського мистецтва. Завдяки його зусиллям чимало старожитностей були врятовані від знищення або викрадення і збагатили фонди українських музеїв20. Внаслідок активності численних громадських діячів систему музеїв в України протягом року було значно роз- ширено. Про це свідчить також зростання зацікавленості 326 Дмитро Буравченко керівництва УНР, яке виділило на розвиток музейної мережі 2,094 млн. карб.21 Паралельно з відкриттям музеїв проходив опис неру- хомих пам’яток культури, таких як архітектурні споруди, фортифікаційні укріплення, археологічні стоянки первісної людини. Охорона пам’яток починалася на громадських засадах. В травні 1917 р. у Києві остаточно оформився Центральний комітет охорони пам’яток старовини і мис- тецтва України (ЦКОПСІМУ) — громадська організація, створена українськими істориками і мистецтвознавцями. Її очолив відомий український археолог і музеєзнавець, директор Київського художньо-промислового музею М. Біля- шівський. До складу ЦКОПСІМУ на той час входили М. Грушевський, М. Леонтович, Д. Яворницький, Д. Доро- шенко, П. Холодний, В. Модзалевський, Г. Павлуцький, І. Стешенко, С. Єфремов та інші видатні діячі науки й мистецтва (усього 63 члени). В червні 1917 р. через київсь- кого губернського комісара було розіслано повітовим комісарам повідомлення про утворення ЦКОПСІМУ, його цілі та завдання, з метою сприяти утворенню культурно- охоронних служб на місцях. Зі створенням генерального секретарства освіти у його складі постав департамент мис- тецтва, при якому було відкрито відділ охорони пам’яток культури, очолений 3 вересня 1917 р. тим же М. Біляшівсь- ким. Відтак охорона пам’яток старовини з громадської ініціативи перетворилася на державну справу. ЦКОПСІМУ функціонував, перебуваючи в тісному співробітництві з департаментом мистецтва, при цьому залишаючись потуж- ною і впливовою громадською організацією22. Споріднені товариства захисту і збереження мистецьких пам’яток створювалися на місцях. У травні 1917 р. на уста- новчих зборах художників, мистецтвознавців та діячів культури Харкова було ухвалено заснувати Спілку мис- 327Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... тецтва. До її керівництва увійшли О. Любимов (голова), С. Бобков, О. Борисяк, С. Борткевич, К. Горський, П. Ільїн, Б. Порай-Кошиць, О. Молокін, О. Прокопенко, О. Стан- кевич, Ф. Шміт. Спілка взяла активну участь у створенні вищезгаданого музею образотворчого мистецтва Слобо- жанщини, також проводила роботи з охорони архітек- турних та археологічних пам’яток у містах Харківської губернії. Улітку 1917 р. в Полтаві етнограф К. Мощенко створив комітет охорони пам’яток Полтавщини. До керівного складу комітету увійшли історик і філософ В. Липинський, археолог В. Щербаківський та інші. З ініціативи комітету та за сприяння громадських організацій було зібрано велику кількість пам’яток історії та мистецтва краю і засновано народний науковий музей у м. Хорол. Створення цього музею, за визначенням В. Щербаківського, стало подією надзвичайно великої ваги в культурному житті Полтав- щини23. В результаті масового збору предметів старовини і мистецтва були поповнені експозиції інших губернських музеїв. Зокрема до Прилуцького музею були надіслані картини, ікони, ювелірні вироби, а також грамоти і укази козацької доби. При музеї засновано фотолабораторію, працівники якої фотографували архітектурні споруди, скульптурні комплекси, кургани. На жаль, чимало з цих пам’яток надалі було зруйновано в ході громадянської війни та антирелігійної радянської політики. Також під охорону були взяті численні скіфські кургани губернії, а археологічні знахідки, що перебували в особистих колекціях, передані на збереження до музею Полтавського губернського земства. Навесні 1917 р. на Чернігівщині з ініціативи археолога В. Модзалевського також було засновано комітет охорони пам’яток старовини і мистецтва, до якого увійшли П. Доро- 328 Дмитро Буравченко шенко, Г. Стаднюк, В. Еланський та інші (всього 25 осіб). Згодом В. Модзалевського за пропозицією М. Біляшівсь- кого було призначено комісаром охорони пам’яток старо- вини в Чернігівській губернії. У приміщенні дворянського пансіону комітет організував виставку пам’яток старовини, зібраних у губернії. Зокрема на цій виставці експонувалися речі з музею В. Тарновського та з приватної колекції В. Модзалевського24. Паралельно з організацією роботи по охороні пам’яток виникала ідея взяти під охорону міста або ті їх частини, що мають унікальну забудову. Перша така організація з’яви- лася 1917 р. в Києві під назвою «Комісія по охороні краси міста». До її складу увійшли Д. Антонович, М. Біляшівсь- кий, М. Лубківський та інші. Основна діяльність комісії була спрямована на збереження архітектури, пам’ятників та природного ландшафту міста25. Було проведено опис архітектурних пам’ятників, встановлено контроль за буді- вельними роботами. Упродовж літа 1917 р. подібні інсти- туції виникають на основі різноманітних культурницьких організацій у Полтаві, Чернігові, Переяславі, Вінниці, Катеринославі, Кам’янці-Подільському та інших містах України. Оскільки духовенство України, виховане в лоні Російсь- кої православної церкви, повільно поверталося до завдань національного і державного відродження України, у питаннях, що стосувалися безпосередньо церкви, в тому числі збереження культових споруд, ініціатива виходила переважно з кіл наукової та творчої інтелігенції. Влітку 1917 р. саме в цих колах виникла ідея створення «Това- риства друзів церковної старовини». Воно було утворено 31 серпня за ініціативи ряду діячів культури, зокрема історика Н. Полонської. Товариство опікувалося питанням державної охорони культових споруд — церков, монасти- 329Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... рів, кірх, синагог. Також в межах товариства провадилися вивчення й дослідження церковної архітектури, живопису, клерикальної літератури26. Спільно з проблемою збереження культурних цінностей постало питання про подальшу долю національних реліквій та пам’яток культури, що протягом кількох століть бездержавного стану вивозилися з України і на той час перебували в музеях та приватних колекціях Росії. З цією метою ЦКОПСІМУ за підтримки Центральної Ради ство- рив комісію, яка мала скласти описи тих цінностей, що перебували за межами України. Водночас Центральна Рада вела переговори з Тимчасовим урядом щодо передачі тих витворів мистецтва, що були вивезені в Росію, але по праву належали Україні. В жовтні 1917 р. до Росії виїхали дві комісії, сформовані з членів ЦКОПСІМУ. Перша, на чолі з В. Щавинським (пізніше його замінив Ф. Вовк), працювала у Петрограді, друга, очолена О. Новицьким — у Москві. Комісії мали при собі описи козацьких старожитностей — клейнодів та зброї, ювелірних виробів, документів, а також перелік полотен українських художників, що експонувалися в російських музеях. Загальний список склав понад 60 сторінок машино- писного тексту: лише в колекціях Оружейної палати Кремля комісія виявила понад 200 предметів, вивезених з України. У російських архівах була встановлена наявність державних документів, правових актів, рукописів українсь- ких авторів, у музеях та сховищах — особисті речі видат- них історичних діячів України, які вважалися втраченими назавжди27. Тимчасовий уряд зволікав із остаточною відповіддю щодо домагань Центральної Ради. Із встановленням біль- шовицької влади позиція російського уряду змінилася. 24 листопада 1917 р. ЦВК Раднаркому Російської респуб- 330 Дмитро Буравченко ліки прийняв рішення повернути Україні вивезені раніше витвори мистецтва та пам’ятки старовини28. Однак через політичний конфлікт Раднаркому Росії із Центральною Радою дане рішення не було реалізоване. Нагальною справою ставало збереження предметів мистецтва, що містилися в поміщицьких маєтках. Внаслі- док розкладу армії та трактуванні революції як вседозво- леності почали вибухати погроми маєтків, здійснювані солдатами й повсталими селянами, під час яких страждали також антикварні вироби й бібліотеки заможних родин. Перші стихійні погроми та пограбування маєтків відбулися на початку жовтня 1917 р. Вони швидко поширилися на всю Україну й набули загрозливого характеру. На Чернігівщині від дій погромників постраждали маєтки відомих меценатів і колекціонерів Дорошенків і Марко- вичів, що містили великі колекції старожитностей, істо- ричних документів та рукописів. Місцеві товариства охорони пам’яток часто були не- спроможні чинити опір. Аби запобігти цьому згубному явищу, в листопаді 1917 р. уряд УНР видав циркуляр «Про заходи охорони пам’яток культури у поміщицьких маєт- ках». У циркулярі ті витвори мистецтва, якими володіли поміщики, оголошувалися загальнонародною цінністю, на захист якої виступає держава. Місцеві органи влади зобо- в’язувалися вжити заходів з охорони маєтків, провести перепис культурних пам’яток і в разі необхідності передати їх до музеїв або міських сховищ29. Завдяки цим заходам ряд маєтків та садиб Київщини, Полтавщини, Чернігівщини та Херсонщини було взято під охорону і убережено від погра- бувань. Також під охорону було взято будинки заможних людей, меценатів, зокрема будинок П. Галагана в Козельці та ряд архітектурних споруд у Києві, серед них — буди- нок М. Терещенка з колекцією живопису, садибу князя 331Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... П. Трубецького (яка була оголошена національним запо- відником, на розвиток якого уряд виділив 676 тис. карб.) та подвір’я Петровського і Слюсаревського, що містили різноманітні археологічні пам’ятки, зокрема рештки Десятинної церкви та інших споруд періоду Київської Русі30. На території цих садиб також було заплановано відкрити національний заповідник, для чого уряд пого- дився виділити необхідні кошти. Таким чином було закла- дено підвалини формування національних заповідників України. Постало також питання щодо реставрації окремих архітектурних пам’яток. В першу чергу восени 1917 р. було видано наказ, в якому уряд забороняв нищення старовинних споруд. Паралельно було створено рестав- раційну комісію і виділено 25 тис. карб. на охоронні роботи31. Було складено список тих споруд, що підлягали реставрації (всього близько 100 одиниць), до якого увійшли Золоті ворота, Андріївська церква, Михайлівсь- кий собор, Маріїнський палац та ряд інших споруд Києва, Харкова, Чернігова, Переяслава, Кам’янця-Подільського та інших міст. Серйозних пошкоджень будівлям Києва завдав артилерійський обстріл міста військами Мурав- йова в січні 1918 р. в ході українсько-радянської війни. Після повернення до Києва департамент мистецтв народ- ного міністерства освіти утворив спеціальну комісію в складі Ф. Матушевського, В. Кричевського, Ф. Ернста, Д. Щербаківського та ін. для виявлення пошкоджень і проведення реставраційних робіт. До цієї роботи долучилися також Київське товариство студіювання мистецтва та Російське археологічне товариство. Про- тягом лютого-березня 1918 р. було складено список пошкоджених будівель, до якого увійшли окремі споруди Києво-Печерської лаври, Андріївська церква, Софійський 332 Дмитро Буравченко та Михайлівський золотоверхий собори, університет св. Володимира та багато інших пам’яток архітектури32. В березні 1918 р. уряд виділив належні кошти, і розпо- чалися реставраційні роботи. Поруч зі збереженням та реставрацією старовинних пам’ятників виникла потреба відкриття нових, сучасних пам’ятників, що відповідають духові часу. Улітку 1917 р. склалася робоча група скульпторів, що розробила ряд проектів пам’ятників видатним громадським та полі- тичним діячам, зокрема українським гетьманам та ватаж- кам селянсько-козацьких повстань XVII–XVIII ст. Ці проекти були довгостроковими, вимагали часу і реалізу- вати їх планувалося за кілька років. Водночас виникла проблема пошуку місць під нові пам’ятники. Створена при ЦКОПСІМУ комісія з охорони пам’ятників мону- ментальної скульптури протягом другої половини 1917 р. склала повний список скульптурних пам’яток, що під- лягали державній охороні або реставрації. Однак серед членів комісії не вгавали активні суперечки щодо демонтажу пам’ятників, які символізували епоху царизму. Окрім ідеологічної, ці суперечки мали також іншу причину — виникла ідея встановити нові пам’ятники на місці старих, розташованих в громадських місцях. Час- тина членів комісії не погоджувалася їх знести, вказуючи на художню цінність цих пам’яток. Радикальне крило вимагало демонтувати пам’ятники як такі, що нагадують про перебування українського народу у неволі. Завдяки їхній наполегливості у квітні 1918 р. окремі пам’ятники — пам’ятник Кочубею та Іскрі, погруддя Столипіна, па- м’ятник Олександру ІІ — були знесені33. Однак пози- тивним був сам факт розгляду питання про збереження дореволюційної спадщини та переведення її під державну опіку. 333Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... Співробітництво державних установ та громадських культурницьких організацій особливо інтенсивно прояви- лося у питанні збереження пам’ятних місць, пов’язаних із життям Т. Шевченка. Навесні 1917 р. в Канівському повіті відбулися збори повітових гласних, на яких було ухвалено впорядкування місця поховання Т.Шевченка та двох сіл, Моринців і Керелівки, пов’язаних з дитинством поета. Збори звернулися до Центральної Ради з проханням підтримки. Парламент прихильно поставився до їхньої ініціативи, виділивши необхідні кошти34. Протягом літа 1917 р. київські та місцеві організації з охорони пам’ят- ників розробили проект пам’ятнико-архітектурного і паркового заповідників, які планувалося відкрити на Чернечій горі. Для втілення в життя цього проекту під патронатом Центральної Ради було створено комісію з впорядкування могили поета та прилеглої території, очолену С.Петлюрою. Планувалося побудувати на Дніпрі захисні споруди від підмивання Чернечої гори, виготовити гранітний постамент під хрест, відремонтувати хату догля- дача могили та створити у ній музей, а також впорядкувати парковий ансамбль (свого часу чимало дерев було виса- джено відвідувачами могили Шевченка на знак пошани до поета) та провести озеленення Чернечої гори35. Більшість із цих ініціатив залишилися нереалізованими. На ґрунті підготовки організації заповідника на Черне- чій горі постало питання про збереження природних ресур- сів, яким опікувалася створена в січні 1918 р. комісія, очолена П. А. Тутковським. Філії цієї комісії, засновані у великих містах, вели активну роз’яснювальну роботу серед населення на предмет збереження та доцільного викорис- тання природних ресурсів. Планувалося відкрити кілька заповідників на зразок Асканії-Нови, велася боротьба проти вирубки лісів, зокрема Голосіївського і Пуща-Водицького36. 334 Дмитро Буравченко Українська національна революція стала часом культур- ного відродження українського народу. Зокрема, в добу Центральної Ради помітних зрушень вдалося досягти в галузі образотворчого мистецтва. Було відкрито Академію мистецтв та ряд інших художніх навчальних закладів, засновано Національну галерею, організовано значну кіль- кість виставок та галерей по різних містах. Розвивалася музейна справа: зросла мережа музеїв, більшість із яких було взято під державну опіку, проводилася закупівля витворів мистецтва. Було започатковано організацію дер- жавного захисту охорони пам’яток та природних ресурсів, розпочато справу повернення українських національних реліквій та пам’яток культури з Росії. На першому етапі революції громадська ініціатива була основним рушієм культурного процесу. Центральна Рада не мала коштів та відповідного апарату управління, тому не могла забезпечити організаційної і фінансової підтрим- ки численним культурницьким починанням. Єдиним засобом просування української культури стала гро- мадська діяльність. Відтак перший етап культурного відродження відбувся завдяки революційному ентузіазму, подвижницькій діяльності національно-орієнтованої інтелігенції. 1 Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва (ЦДАМЛМ). Ф. 360 . — Оп. 1. — Спр. 232. — Арк. 4. 2 Українська Центральна Рада: Документи і матеріали. У двох томах. — Т. 1. — К., 1996. — С. 38. 3 Осташко Т. С. З історії літературно-мистецького життя в Україні за часів Центральної Ради // Український історичний журнал. — 1998. — № 3. — С. 32. 4 Там само. 335Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України... 5 Бурачек М. Спогади про Г. І. Нарбута // Бібліологічні вісті — 1927. — № 1. — С. 91–92. 6 Книгар. — 1917. — Ч. 1. — С. 33. 7 Український національно-визвольний рух. Березень-листопад 1917 року: Документи і матеріали. — К., 2003. — С. 586–589. 8 Книгар. — 1917. — Ч. 1. — С. 34. 9 Там само. 10 Центральний державний архів вищих органів влади і управ- ління (далі — ЦДАВО України). — Ф. 2457. — Оп. 1. — Спр. 8. — Арк. 19. 11 Там само. — Арк. 18–19. 12 Там само. Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 18, 45. 13 Денисенко О. А. Охорона і збереження історико-культурної спадщини в Українській Державі 1918 р. // Вісн. Київ. ун-ту. — 1999. — № 44. — С. 11. 14 Заклинський Р. З історії Всеукраїнського історичного музею ім. Т.Шевченка// Життя і революція. — 1928. — № 3. — С. 174. 15 Біляшівський М. Наші національні скарби. — К., 1918. — С. 14–15. 16 ЦДАВО України — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 3. 17 [Електронний ресурс] — Режим доступу: http://mundm.kiev.ua/ HISTORY/CHRONO.HTM. 18 Розовик Д. Ф. Українське культурне відродження в роки національно-демократичної революції (1917–1920). — К., 2002. — С. 164–165. 19 Нова Рада. — 1917. — 20 серпня. 20 Осташко Т.С. Вказ. праця. –С. 33–34. 21 ЦДАВО України. — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 206. — Арк. 33. 22 Там само. — Арк. 12. 23 Нестуля О. Біля витоків державної системи охорони пам’я- ток. — К. — Полтава, 1994. — С. 36, 39. 24 Наше минуле. — 1918. — № 2. — С. 211. 336 Дмитро Буравченко 25 ЦДАВО України. — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 210. — Арк. 3. 26 Нестуля О. Доля церковної старовини в Україні. — К., 1995. — С. 24. 27 ЦДАВО України. — Ф. 2201. — Оп. 1. — Спр. 1232. — Арк. 24–25. 28 Нова Рада. — 1917. — 1 грудня. 29 ЦДАВО України. — Ф. 2201. — Оп. 1. — Спр. 216. — Арк. 4–6. 30 Народна воля — 1918. — 12 квітня. 31 ЦДАВО України. — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 15. — Арк. 44. 32 Там само. — Ф. 1064. — Оп. 2. — Спр. 207. — Арк. 13; Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 213. — Спр. 73. 33 Там само. — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 207. — Арк. 19. 34 Нова Рада. — 1917. — 21 червня; ЦДАВО України. — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 56. — Арк. 2–3. 35 Відродження. — 1918. — 11 травня. 36 ЦДАВО України. — Ф. 2581. — Оп. 1. — Спр. 208. — Арк. 17. 337Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України...
id	nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-28228
institution	Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine
issn	XXXX-0081
language	Ukrainian
last_indexed	2025-11-30T16:20:32Z
publishDate	2010
publisher	Інститут історії України НАН України
record_format	dspace
spelling	Буравченко, Д. 2011-11-04T09:37:20Z 2011-11-04T09:37:20Z 2010 Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток) / Д. Буравченко // Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років. — К.: Інститут історії України НАН України, 2010. — Вип. 5. — С. 315-337. — Бібліогр.: 36 назв. — укр. XXXX-0081 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28228 Розглянуто зрушення, що відбувалися в образотворчому мистецтві та споріднених із ним галузях культурного життя — музейній справі та охороні історичних пам'яток — на першому етапі Української революції в контексті громадської активності української інтелігенції. Рассматривается развитие изобразительного искусства и родственных ему отраслей культурной жизни — музейного дела и охраны памятников истории и культуры — на первом этапе Украинской революции в контексте общественной активности украинской интеллигенции. The article describes processes which took place in the fine arts and the brunches of cultural life, connected with them, such as museum business and guard of historical sights, at the first period of Ukrainian revolution in the context of public activity of Ukrainian intelligentsia. uk Інститут історії України НАН України Проблеми вивчення історії Української революції 1917-1921 років Культурне життя Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток) published earlier
spellingShingle	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток) Буравченко, Д. Культурне життя
title	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)
title_full	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)
title_fullStr	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)
title_full_unstemmed	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)
title_short	Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)
title_sort	громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті україни доби центральної ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)
topic	Культурне життя
topic_facet	Культурне життя
url	https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/28228
work_keys_str_mv	AT buravčenkod gromadsʹkaínícíativavkulʹturnomistecʹkomužittíukraínidobicentralʹnoíradiobrazotvorčemistectvomuzeinaspravaohoronaístoričnihpamâtok

Громадська ініціатива в культурно-мистецькому житті України доби Центральної Ради (образотворче мистецтво, музейна справа, охорона історичних пам’яток)

Institution

Similar Items