Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби)
Saved in:
| Published in: | Вісник НАН України |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2011
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29077 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2011. — № 7. — С. 65-70. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859709322744823808 |
|---|---|
| author | Голобородько, Я. |
| author_facet | Голобородько, Я. |
| citation_txt | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2011. — № 7. — С. 65-70. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Вісник НАН України |
| first_indexed | 2025-12-01T04:22:15Z |
| format | Article |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7 65
Есей
Аналітична обсервація такої складно динамічної особистості, як Іван Дзюба,
може бути продуктивною передусім, якщо вичленувати й послуговуватися тими
науково-мисленнєвими канонами, які актуалізує і сповідує він сам. З-поміж них
насамперед варто виділити ретельне опрацювання максимально доступного кон-
тингенту інформації, що стосується обраних проблематики, аспектних ракур-
сів, персоналій. Це гранично наблизить до розуміння гостро напруженого розвою
цього літературознавця, культуролога, мислителя, створить передумови для
фундаментальних підходів до інтерпретації його полівекторної діяльності.
В есеї зроблено спробу конституювати низку основних властивостей і ве-
личин, притаманних інтелектуальній натурі і свідомісній органіці Івана Дзю-
би. Це пошук своєрідних «духовних автобанів», через які можна дістатися сер-
цевинних імпульсів і гіпоцентрів його творчості.
ЖИТТЄВИЙ ШЛЯХ – «ДУХОВНІ АВТОБАНИ»
До 80-річчя академіка Івана Дзюби
С початку стисла інформація про основ ні
аспекти його життєшляху.
Іван Михайлович Дзюба народився 26
липня 1931 р. у с. Миколаївка Ольгинсько-
го (ни ні — Волноваського) району Сталін-
ської (Донецької) області в селянській сім’ї.
Наступного року родина переїхала в сусід-
нє селище Новотроїцьке, а невдовзі пере-
бралася до Оленівських Ка р’є рів (нині — м.
Докучаєвськ), де Дзюба закінчив середню
школу № 1. У 1953 р. завершив курс у До-
нецькому педагогічному інституті, а в 1956
р. — в аспірантурі Інституту літератури АН
УРСР. Публікуватися почав з 1950 р., коли
в газеті «Социалистический Донбасс» від 8
січня з’явилася його рецензія (у співавтор-
стві) під назвою «На переднем крае». У лі-
те ра турно-критичних статтях 1951–1953 рр.
він звертався до поетів, пов’язаних з Донеч-
чиною, творів, у яких відображено тогочасні І.М. Дзюба
66 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7
донецькі будні та реалії. У цей час Іван
Дзюба опублікував, зокрема, студію «Поезії
Микити Чернявського» (1951), рецензію
«Роман о донецких машиностроителях»
(1952), якою оперативно відгукнувся на
«Біле по лум’я» Вадима Собка.
Розширення і поглиблення проблемно-
художніх інтересів Івана Дзюби відбулося
в 1957–1958 рр., коли він розпочав відсте-
жувати актуальні тенденції української лі-
тератури. Об’єктом його розвідок ставали
образно-стильові особливості повістей Ва-
силя Земляка «Рідна сторона» і «Кам’яний
Брід», природа гумору Степана Олійника,
специфіка зображення молодого персона-
жа в тодішній українській прозі, концепція
сучасного героя, потрактованого як вира-
ження найнагальніших соціумних викликів
і запитів. Соціодуховне діагностування ху-
дожніх текстів поєднувалося в його статтях
із суто естетичним практикумом.
На межі 50–60-х рр. він систематично
друкується не лише в українській пресі, а й
у впливових російських часописах —
«Дружбе народов», «Литературной газете»,
на шпальтах яких опублікував аналіз рома-
ну Григорія Тютюнника «Вир», збірки Іва-
на Сенченка «Оповідання», літературо-
знавчого двотомовика Олександра Білець-
кого «Від давнини до сучасності», опри-
люднив рефлексії щодо Шевченкової
по статі й поезії у статтях «Навеки живой…»
(1961) і «Непокоренный Кобзарь» (1964).
Згодом його розвідки з’являються в таких
виданнях, як «Дукля» (Пряшів), «Україн-
ський календар» (Варшава), «Sbornik Sev-
cenkovsky» (Братислава), «Дружно вперед»
(Пряшів), «Народний календар» (Брати-
слава), «The Ukrainian Review» (Лондон),
де зобсервовано cмислоцентричні аспекти
творчості Тараса Шевченка, Андрія Головка,
Миколи Вінграновського, новітнього укра-
їнського кінематографу тощо.
У 60-х — на поч. 70-х рр. Іван Дзюба нале-
жав до помітних учасників дисидентського
руху, друкувався в опозиційному діаспорно-
му журналі «Сучасність». У 1972 р. у ніч
проти 13 січня його затримано, а згодом за-
арештовано. Вісімнадцять місяців він про-
вів у київському слідчому ізоляторі КДБ.
Після публікації в «Літературній Україні»
від 9 листопада 1973 р. відкритого листа-
заяви, у якому дисидентську діяльність він
визнав як свою помилку, його звільнено.
Дзюба повертається до літературознавчої
діяльності, публікує розвідки про представ-
ників литовської, білоруської, латиської,
якутської, вірменської, естонської літератур,
аналізує творчість знакових і резонансних
українських письменників — Ольги Коби-
лянської, Олександра Довженка, Миколи
Вінграновського, Юрія Мушкетика, Євгена
Гуцала, Івана Чендея та ін., випускає книж-
ки «Грані кристала» (1978), «На пульсі
доби» (1981), «Вітчизна у нас одна» (1984),
«Автографи відродження» (1986).
На порубіжжі 80–90-х рр. Іван Дзюба ак-
тивізує громадянську і соціополітичну ді-
яльність, бере діяльну участь у реформа-
ційних процесах, що ввійшли в історію під
назвою «перебудова», стає першим прези-
дентом Республіканської асоціації ук ра ї-
нознавців. Водночас продовжує літерату-
рознавчу й культурологічну діяльність,
розглядаючи як своєрідність яскравих пер-
соналій, так і загострено сформульовані со-
ціопроблеми. У цей період Дзюба виступає
з есеями і роздумами «Дискутувати про
мову чи розвивати її» (1988), «Чи усвідом-
люємо національну культуру як цілісність?»
(1988), «Культурна спадщина і культурне
майбуття» (1990), «Україна і світ» (1990),
«Кожна нація живе своєю мовою…» (1991),
«Україна і Росія» (1991), «Література —
все, що написано талановито…» (1992),
«Україна на шляхах державотворення» (1992)
тощо. Упродовж 1992–1994 рр. обіймає поса-
ду міністра культури України і спрямовує зу-
силля на формування модернізованої моделі
національного розвою, що втілилося в кон-
цептуальних виступах та інтерв’ю на кшталт
«Культура: стан кризовий» (1993), «Украин-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7 67
ская культура — это не только гопак» (1993),
«Майбутній образ культури твориться сьо-
годні» (1994), «Потенціал української куль-
тури високий» (1994).
Дійсний член Національної академії наук
України Іван Дзюба, який, до речі, був
академіком-секретарем Відділення мови,
літератури та мистецтвознавства НАН, ще
й лауреат різноманітних премій — літера-
турознавчої ім. О. Білецького; Міжнарод-
ної Фонду Антоновичів (США); Фонду
ім. В. Жа ботинського; ім. В. Вернадського;
«Визнання», а також Національної премії
України імені Тараса Шевченка (1989).
Усе чуттєве і мисляче єство Івана Дзюби
ультраінтегроване в соціум і його різноманіт-
ні претексти і надтексти, а якщо формулюва-
ти масштабніше — у панорамне розгортання
багатоликої та багатоявленої дійсності. Його
цікавить історико-культурна епоха — причо-
му як сама по собі, так і взята у приховано-
внутрішніх і зовнішньо-очевид них зв’язках з
іншими. Звідси літературознавчий та куль-
турологічний інтерес до Середньовіччя й
Нового часу, до Просвітництва й Новітньої
доби, звідси в його працях докладно-широка
прописаність історичного тла, поданого у
знакових фактах, реаліях, процесах.
Його бентежить ретранслювання і вира-
ження свого часу, основоположних часо-
життєвих категорій у найцікавіших мисли-
телів різних періодів. Звідси студіювання
Августина Блаженного і Канта, Джамбат-
тисти Віко і Вольфганга Крауса, Григорія
Сковороди і Джона Раскіна. Його приваб-
лює проблема зміни епох, точніше, логіка
таких змін, що оприявнюється в тенденціях
і явищах, які емблематизують ці переміни й
трансформації. У цьому витоки його есеїв,
виступів, доповідей публіцистичного ґатун-
ку, зосереджених на стратегічно вагомій
проблемі «пошуків Україною нової ідентич-
ності» в ХХ–ХХІ ст. Його хвилюють усі
файли життя, усі портали реальності — від
минулих до майбутніх, від філософських до
інтимно-особистісних, від психологічних до
цивілізацієтворчих, його притягує абсолют-
но все, що тільки може уточнити, доповни-
ти, поглибити уявлення про драматично ор-
ганізовану сув’язь дійс ності.
Саме цією соціумною панінтегрованістю
врешті й спричинений есей «Інтернаціона-
лізм чи русифікація?» (1968), буквально
пронизаний соціологічним фактажем і ци-
тацією, апелюванням до соціокультурних
реалій, нонконформістською риторикою. У
цьому тексті доволі репрезентативно втіли-
лося соціомислення Івана Дзюби періоду
дисидентства, рельєфними ознаками якого
(соціомислення) були емоційно загострене
порушення дразливих проблем, прийоми
і техніки полемічно-ри то ричного письма,
коли автор-наратор не так чекає відповіді
протилежної сторони, як намагається азар-
том, дібраним матеріалом ту сторону «де-
класувати», дискутування з уявним опонен-
том, який апріорі не може сприйняти запро-
поновані факти й аргументи, демонстрація
багатющого публіцистичного мелосу — іро-
нії, сарказму, філіппік, патетичних, знущаль-
них, викривальних інтонацій. В есеї скон-
центровано реалізувався дар полеміста,
який азартно «вкладається» у слово, послу-
говується реченням, фразою, як вправний
фехтувальник шпагою чи рапірою, уміє одне
й теж питання розглянути з різних критич-
них або нищівних ракурсів.
«Інтернаціоналізм чи русифікація?», ущіль-
нений буянням соціоконкретики і добре
відпрацьований у літературно-вер баль ному
сен сі, підготували численні попередні пу-
блікації Івана Дзюби, котрі містили виразні
соціокритичні струмені і з’являлися впро-
довж 50–60-х рр. на сторінках «Вітчизни»,
«Дніпра», «Радянського літературознавства»,
«Прапора», «Літературної газети». У них
він прагнув співвіднести текст (літератур-
ний матеріал) з психологічною і матеріаль-
ною дійсністю і нерідко обґрунтовано вияв-
ляв художню непереконливість, образ но-
естетичну «недостатність» тексту порівняно
з цією самою дійсністю.
68 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7
Варто лише звернутись до гострозорих
статей 1961 року, видрукуваних у «Літера-
турній газеті». У студії «Як у нас пишуть»
від 12 грудня, що, до речі, має підзаголов-
ком характерне жанрово-тональне означен-
ня «Нотатки майже фейлетонні, а також
серйозні», піддано багаторакурсній крити-
ці повість Павла Автомонова «Щастя да-
ється нелегко». У рефлексіях він закценту-
вав увагу на безнадійній тривіальності «ху-
дожніх» реалій, що нав’язливо імітують
причетність тексту до літератури, супрово-
джував спостереження характерними рито-
ричними питаннями й не менш риторични-
ми (тут у сенсі — красномовними) суджен-
нями: «Невже можна всерйоз отаке, як у
П. Автомонова, писати? Мабуть, я тут
«недовтямив» чогось. Треба випити склянку
холодної води, заспокоїтися і читати все
спочатку. Почав знову. І знову до болю на-
стійна думка: та не може такого бути, щоб
це все всерйоз писалося».
У статті «Як у нас пишуть» від 15 грудня
Іван Дзюба в тій самій влучно-іронічно-
дошкульній стилістиці докладно розглянув
повість Євмена Доломана «Де пахнуть че-
бреці», розвинувши лейтмотивну думку,
що «чимало сторінок її написано з таким
сентиментальним придихом, що видаються
пародією на літературу початку минулого
століття». А якою аналітичністю і водно-
час тактовністю позначений критичний
есей «Від молитов до дум…», опублікова-
ний у тому ж часописі 23 травня. Тут запро-
поновано контрапологетичний погляд на
Андрія Малишка і його «свіжогарячу» збір-
ку «Віщий голос», у якій тодішній поет-
канон звернувся до постаті й поезії Тараса
Шевченка. Провідна макротеза Івана Дзю-
би пролунала концентровано, конденсова-
но і без двозначної (або полізначної) ком-
промісності: Малишко не вельми набли-
зився до внутрішнього, органічного розу-
міння і поетичного вираження Шевченка і
Шевченкового слова (переважає «кучерява
загальщина», «слово гучне, але малосильне»,
чимало «велемовності й суєслів’я»), позаяк
справжнє надзавдання збірки містилося в
інших, не декларованих цілях: «Складаєть-
ся враження, що він (А. Малишко — Я.Г.)
часом так сам себе зачаровує своїм умінням
говорити красиво й розгонисто, без кінця й
краю, що геть зовсім забуває про мисль і
збивається на чистісіньку банальність…»
Уміння відчувати найтонші нюанси ху-
дожньої нарації, текстових особливостей,
вдивлятися і вдумуватися в соціожиттєві
процеси, співвідносити вербальне (прого-
лошене, маніфестоване в тій чи іншій фор-
мі) й реальне (об’єктивно або фізично
суще), оформлювати концептуальний, ба
навіть мегаконцептуальний підхід до про-
блем — усе це нуртувало в розтривоженій
свідомості Івана Дзюби практично од по-
чатків літературно-критичної та культуро-
логічної діяльності. Тому його гіперінтегро-
ваність у соціумний інтер’єр утілилась та-
кож у студіях «Майбутнє нової Східної Єв-
ропи» (1990), «Україна перед Сфінксом
майбутнього» (2001), «Пастка. Тридцять
років зі Сталіним. П’ятдесят років без Ста-
ліна» (2003), «Глобалізація і майбутнє куль-
тури» (2006), де він, послуговуючись ціл-
ком актуальним історико-культурним фак-
тажем, укотре виступив як соціоаналітик і
експерт, розмірковуючи над проблемами,
що мають онтологічне і цивілізаційне зна-
чення в синтагмі «Україна–Європа–світ».
Іван Дзюба живе узагальненими, гло-
бальними категоріями. Це один з тих «ду-
ховних автобанів», що сполучує безперерв-
ну пульсацію його свідомості з різними
сферами мислення. Найбільше — з естети-
кою. У літературно-критичних, літерату-
рознавчих, мистецтвознавчих статтях він
розглядає передусім макропоетику (себто
основоположні естетичні інституції, узяті у
складно організованій цілості). Власне,
вони для нього пріоритетні. Категорії істо-
ричної та духовної долі митця, формування
художньої свідомості індивідуальності й
доби, роль етапних і культових творів для
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7 69
культурного самовизначення і саморозвою
нації, акумулювання вічних цінностей та
істинних начал у просторі і поза простором
слова, виявлення іманентних і екстраліте-
ратурних чинників розвитку літератури й
мистецтва, взаємозв’язок філософської та
естетичної думки з її від бит тям ~фік са -
ці єю~креативною трансформацією в тек-
стах і письменницьких особистостях — ось
неповний сегмент зорових інсталяцій, які
запропонував і пропонує Іван Дзюба-літе-
ратурознавець і мистецтвознавець.
У письменницькій особистості він за-
вжди акцентує увагу на видимих і невиди-
мих гранях зв’язку зі своїм часом. Проте це
не означає, що Дзюба в такий спосіб зами-
кає письменника на епосі, у яку той жив.
Через віднайдення і вербалізацію такого
сонму зв’язків він проявляє, як це раніше
ставалося з негативами фотографій, поліфо-
нічне — а по-найсучаснішому: 3D~4D~5D —
звучання літературної персоналії, що, влас-
не, і зумовлює її «вихід» за кордони іс то-
рико-детермінованого часу, глибше відби-
ває перспективи або реальність її взаємин з
надчассям. Саме такою проникливо-ши-
рокою категоріальною оптикою позначено
праці «Володимир Свідзинський» (1968,
1987), «Садріддін Айні» (1987), «У всякого
своя доля» (1989), «Світовий контекст ес-
тетики Довженка» (1998), «Місце Миколи
Лисенка в українській культурі» (2002),
«Тарас Шевченко» (2005), «Микола Хви-
льовий: «азіатський ренесанс» і «психоло-
гічна Европа» (2005), у яких, з одного боку,
подано живу діораму конкретики про епо-
ху і творчість митців, а з другого, простеже-
но складні — з різноманітними психомен-
тальними і суто текстовими колізіями — по-
стання і кристалізацію їхніх засадничих
художньо-естетичних величин.
Іван Дзюба тримається тієї аксіологічної
традиції, що література, мистецтво передба-
чають осягнення важливих соціозначущих
проблем, у яких зосереджено сутнісні знаки
людського розвитку, духу. Він, безперечно,
належить до «семантичних» естетиків.
Смислові аспекти творчості письменників,
малярів, музикантів, кінематографістів пе-
ребувають у фокусі його мисленнєвих зосе-
реджень. Аналізуючи їх, Дзюба співвідно-
сить ці аспекти з панорамною мозаїкою
часу і рухом художньої свідомості митця.
Найчастіше аспекти художньо-формального
ґатунку розглянуто в контексті або концеп-
туального спрямування творів, або суто ес-
тетичних канонів нарації, або загального
звучання і сприйняття текстів.
Науковий ноесис Івана Дзюби завжди по-
єднує фундаментальний фактологічний рі-
вень і узагальнене рефлексування. Його
праці густо оздоблені дивовижною органі-
кою, ба навіть злиттям конкретного факту і
масштабного розширення думки. На ґрунті
його текстури рясно проростають літерату-
ро- й мистецтвознавчі філософеми, що, з од-
ного боку, роблять підсумки, а з другого —
запрошують до рефлексій. У студії «Про су-
часність — по-сучасному» (1987) обсерва-
цію прози Павла Загребельного, Володимира
Дрозда, Юрія Щербака, Григорія Штоня,
Василя Шкляра й ін. супроводжують такі
естетичні інсталяції: «Великі письменники
цілі романи пишуть задля того, щоб докопа-
тися до справжнього єства людини…», «Ху-
дожник — це той, у кого слово говорить біль-
ше, ніж означає», «Авжеж, життя незмірно
багатше за літературу. Та звідси зовсім не
випливає.., що чим більше життя, тим мен-
ше літератури у письменницькій відповіді на
запит життя (або: що менше літератури,
то більше життя). Саме навпаки: що більше
життя, то більше літератури». У цих есте-
тичних філософемах не лише втілюється
стабільний теоретико-літературний тонус,
темпоритм ученого, а простежується значно
складніший, напруженіший вид узагальню-
вальної роботи — постійне розкодування
прихованих меседжів, що їх творять писан-
ня митців. Для Івана Дзюби текст (тут — у
найширшому значенні, себто не лише літе-
ратурний) — це палімпсест, котрий потре-
70 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 7
бує екзегетів, які виявлять найбагатше зву-
чання і найфонічнішу взаємодію його смис-
лових шарів.
Аспекти мікропоетики (усього комплексу
суто поетикальних прийомів, особливостей,
одне слово, усього конкретного поетикаль-
ного інструментарію) у Дзюбиних працях
проявлені не так локально, як парціально.
До них він фрагментарно і си туативно звер-
тається в літературно-критичних розвідках,
літературознавчих статтях, проте найбільш
повно вони представлені в монографічних
працях, таких як «Тарас Шевченко», де їх
послідовно і системно розроблено. Й усе ж
мікропоетикальний вимір не стає надза-
вданням наукового мислення Івана Дзюби,
позаяк розбирається в незмінних зв’язках з
макровеличинами — і до певної міри — у їх-
ньому контексті, що, до речі. цілком законо-
мірно, якщо врахувати його практику «се-
мантичного» літературознавства.
Іван Дзюба передовсім постає як «мис-
ляча людина для всіх». Зовнішньоспрямо-
ваний, інакше кажучи, духовно-со ціо век-
торний ефект його різнохарактерних праць
очевидний. Проте варто виділити і його
глибоко особистісну іпостась, ту, що начеб-
то непомітно роззосереджена, але відчутна
в його статтях і книжках. Це людина з тон-
кою душевною організацією, яка чутливо
сприймала картини життя, що траплялися
на віку. І, думаю, цю тонкість, надзвичайну
співчутливість через вербально-емоційну
форму оприявлено майже в усьому — від
літературознавчих до екстрамистецьких
форм. Надзвичайно інформативні з цього
боку автобіографічні вкраплення, сторінки
його праць. У автобіографічних епізодах,
колізіях відкриваються внутрішні зрізи, су-
перечності його життя.
Особливо цікаві під цим кутом зору ме-
муарні нариси (хоча їх можна кваліфікува-
ти і як мемуарні портрети) «Чаклун-ха-
рактерник українського слова» (1998), де
він відтворив образ Миколи Лукаша; «Сму-
ток правди в Григорових очах» (1988), у
якому розповів про те, яким знав Григора
Тютюнника; «Він іще повернеться в Украї-
ну» (1994) — спогади про Сергія Параджа-
нова; «Душа, розпластана на пласі» (1990),
де «змалював» дух Івана Світличного. У
цих творах — інша інтонація. Зовсім інший
стиль мовлення — довірливий, сердечний,
душевноцентричний. Це не лише розповідь
про тих, кого він любить і пам’ятає, — це
відверте оповідання про себе, про свої
перипетії, сум’яття, коливання. Тут Іван
Дзюба вдається і до гострих самооцінок, і
до драматичних зізнань, і до реставрації
найскладніших моментів життя.
Серед портретних нарисів виділю один —
«Не сдавшийся лжи» (1990), чесну і «про-
зору» розповідь про те, як у нього склалась
і згасла дружба з Віктором Некрасовим —
людиною і письменником, стосунками з
яким він дуже дорожив. Дзюба-мемуарист
виклав приватний погляд на В. Некрасова і
передав чимало його приватних властивос-
тей — поведінку, вдачу, реагування на соці-
ум. Цей нарис пройнятий такою щемною,
проникливою інтонацією, протканий таки-
ми виразними психологічними струменя-
ми, що сприймається як психологічна но-
вела, написана на автобіографічному мате-
ріалі. Можливо, цими автобіографічно-на-
рисовими формами Іван Дзюба сказав про
себе не менше, аніж континентами науко-
вих праць.
«Духовні автобани» Івана Дзюби скла-
лися так, що про це можна написати в нау-
ковому або художньому ключі не один ро-
ман. Якщо ж урахувати, що література, ху-
дожня творчість для нього завжди була й
залишається сконцентрованим виражен-
ням реального життя, то можна сказати, що
справжній роман для Дзюби — це той, який
ніколи не завершується.
Ярослав ГОЛОБОРОДЬКО,
доктор філологічних наук, професор,
завідувач кафедри теорії і методики
викладання гуманітарних дисциплін
Херсонської академії неперервної освіти
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-29077 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-01T04:22:15Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Голобородько, Я. 2011-11-30T15:46:38Z 2011-11-30T15:46:38Z 2011 Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2011. — № 7. — С. 65-70. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29077 uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Есей Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) Article published earlier |
| spellingShingle | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) Голобородько, Я. Есей |
| title | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) |
| title_full | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) |
| title_fullStr | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) |
| title_full_unstemmed | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) |
| title_short | Життєвий шлях — «духовні автобани» (До 80-річчя академіка Івана Дзюби) |
| title_sort | життєвий шлях — «духовні автобани» (до 80-річчя академіка івана дзюби) |
| topic | Есей |
| topic_facet | Есей |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29077 |
| work_keys_str_mv | AT goloborodʹkoâ žittêviišlâhduhovníavtobanido80ríččâakademíkaívanadzûbi |