Суспільно-політичні альтернативи революційної доби
У статті проаналізовано історичний досвід державотворення в буремні роки національно-визвольних змагань на терені України, розглянуто інваріантні мож ливості здійснення різних альтернатив суспільно-політичного поступу. Попри те, що тоді не вдалося відстояти жодну з політико-правових моделей націонал...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Вісник НАН України |
|---|---|
| Дата: | 2011 |
| Автори: | , |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2011
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29123 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби / В. Солдатенко, О. Любовець // Вісн. НАН України. — 2011. — № 8. — С. 54-62. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1859675284586889216 |
|---|---|
| author | Солдатенко, В. Любовець, О. |
| author_facet | Солдатенко, В. Любовець, О. |
| citation_txt | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби / В. Солдатенко, О. Любовець // Вісн. НАН України. — 2011. — № 8. — С. 54-62. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Вісник НАН України |
| description | У статті проаналізовано історичний досвід державотворення в буремні роки національно-визвольних змагань на терені України, розглянуто інваріантні мож ливості здійснення різних альтернатив суспільно-політичного поступу. Попри те, що тоді не вдалося відстояти жодну з політико-правових моделей національної державності, на думку авторів, з тогочасного досвіду боротьби за створення самостійної соборної Української держави варто винести повчальні уроки для нинішньої політичної еліти, яка має запропонувати суспільству об’єднавчу національну ідею. Зокрема, су спільно-політичний лад Української Народної Республіки, що ґрунтувався на принципах народоправства, рівності всіх перед законом, громадянських правах і свободах, може слугувати надійний орієнтиром у виробленні і здійсненні сучасного державно-політичного курсу.
The article analyzes the historical state-building experience in rough years of Ukrainian nation-liberating struggle. The invariant possibilities of different social and political alternatives realization are viewed. None of political-and-law national sovereignty models had won at that time. Nevertheless, authors believe, modern political elite is to make for itself a good lesson from that epoch of combat for an united independent Ukrainian state creation. This elite should give to society a knitting national idea. And social and politic regime in Ukrainian People Republic based on democracy, total parity as to law, civil rights and liberties may become a proper landmark in state policy designing and practicing.
|
| first_indexed | 2025-11-30T15:44:33Z |
| format | Article |
| fulltext |
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8
Ретроспектива
Ш лях нації, держави не може бути жор-
стко детермінованим і закономірним.
На кожному етапі постає безліч інваріант-
них можливостей здійснення різних, іноді
дуже відмінних, аж до полярних, альтерна-
тив суспільно-політичного поступу, які за-
лежать від латентних потенцій суспільства.
Альтернативність суспільно-політичного роз-
витку — це реальна боротьба за втілення різ-
них варіантів устрою. У плані об’єк тив них
можливостей вона охоплює проміжок соці-
ального часу від виникнення відмінних
можливостей розвитку і до реалізації одно-
го з проектів або ж до відмови від нього з
В. Солдатенко, О. Любовець
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АЛЬТЕРНАТИВИ
РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ
© СОЛДАТЕНКО Валерій Федорович. Член-кореспондент НАН України. Директор Українського інститу-
ту національної пам’яті.
ЛЮБОВЕЦЬ Олена Миколаївна. Доктор історичних наук. Завідувач відділу дослідження впливу держа-
вотворчих і цивілізаційних процесів на формування національної пам’яті цієї установи (Київ). 2011.
У 2010 р. автори статті видали у видавництві «Наукова думка» монографію
«Революційні альтернативи 1917 року й Україна». Висвітлюючи тогочасні події
в усій складності, постійній зміні, взаємозв’язку, автори розкрили масштаб-
ність, гостроту, напруженість боротьби за політичну владу в Україні, яка по-
силювалася вкрай складним, суперечливим, а часом – антагоністичним перепле-
тінням і протистоянням соціальних і національно-визвольних прагнень.
Предметом особливої уваги стали національні моделі суспільно-політичного
розвитку України як альтернативи варіантам, запропонованим спочатку Тим-
часовим урядом, а згодом більшовицьким РНК. Дослідження альтернатив ми-
нувшини на тлі осмислення 20-річної новітньої історії розбудови незалежної
України дає змогу значно об’єктивніше, різнобічніше оцінити шлях і здобутки
нації, держави, побачити невикористані можливості, винести повчальні уроки.
появою нових можливостей. Для реалізації
будь-якої альтернативи необхідні політичні
сили, від цілеспрямованості, згуртованості,
організованості яких залежить хід і резуль-
тати боротьби за «торжество» тієї чи іншої
ідеї, що неминуче призводить до соціальних
і національних зіткнень. Нерідко політичне
протистояння набуває радикальних форм,
спричиняючи революційні вибухи.
Ігнорування альтернативних ситуацій іс-
тотно збіднює уявлення про історичну ре-
альність, не дає повно відтворити, «рес-
таврувати» ту чи іншу її картину. З іншого
боку, альтернативи минулого — це не тіль-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8 55
ки цікава проблема, але часто й вузол на-
пруги в суспільній свідомості. Особливо це
виявляється в перехідні, переломні періо-
ди, коли вибір між перспективними варі-
антами подальшого шляху спонукає до пе-
регляду попередніх епох, коли закладалися
підвалини сучасної моделі.
Класичний зразок появи й реалізації аль-
тернатив як на загальнодержавному, так і ре-
гіональному рівнях дав 1917 рік. Загально-
російські революційні процеси захопили в
свою орбіту й Україну. Однак політична си-
туація тут була значно складнішою, а аль-
тернативи, які швидко набирали конкретних
обрисів, виявилися різноманітнішими, бо
поряд зі спільними соціальними і політич-
ними проблемами відкривалися можливості
для розв’язання ще й національного питан-
ня, створення умов для національної саморе-
алізації, зокрема у сфері державотворення.
Вітаючи й підтримуючи демократич-
ні зрушення в центрі, український провід
з перших же днів революції прагнув вико-
ристати їх для реалізації національних ін-
тересів народу. Це яскраво відбивав «За-
клик Ради ТУП *», у якому з пафосом за-
значено: «Слушний час прийшов. Україна
віками пригнічена, зведена до етнографіч-
ної маси, окрадена й позбавлена всього —
навіть національного ім’я свого — рушає «в
семье вольной, новой» визволених народів
до нового життя» [1].
Передусім для розв’язання національної
проблеми і сформували 3–4 березня 1917 р.
Українську Центральну Раду (УЦР). Бага-
то в чому вона нагадувала створювані по-
всюдно загальноросійські комітети громад-
ських організацій, ради робітничих і сол-
датських депутатів, але мала й істотну від-
мінність, бо за задумом її ініціаторів
повинна була відігравати роль не міського
чи губернського, а всеукраїнського органі-
заційного, координаційного, політичного
центру. Телеграми з повідомленням про
створення УЦР відправили до Петрограда,
Берліна, Відня. У телеграмі на ім’я Г. Льво-
ва і О. Керенського висловлено надію, що
«у вільній Росії задоволено буде всі закон-
ні права українського народу» [2; 70].
Поставши на хвилі народного піднесен-
ня, Центральна Рада об’єднала громадські
сили, висунувши завдання перебудови су-
спільного ладу, виходячи з природного
права української нації на самовизначення.
Українці вперше за багато століть могутньо
заявили про себе як про окрему націю і ви-
словили готовність боротися за відроджен-
ня державності.
Платформу національного відродження
ґрунтовно розробив голова Центральної
Ради М. Грушевський. Основні її положен-
ня він виклав у низці праць: «Звідки пішло
українство і до чого воно йде», «Хто такі
українці: чого вони хочуть», «Якої ми хоче-
мо автономії й федерації», «Вільна Украї-
на» (до якої ввійшли статті, що друкували-
ся в газеті «Нова Рада» в березні-квітні
1917 р.), «На порозі Нової України. Гадки і
мрії» та ін. Подано схему реформування
державно-політичної системи Росії, пере-
творення її на федеративну демократичну
республіку, окреслено місце України в но-
вому державному утворенні.
В основі схеми лежали національні інтер-
еси українського народу. На тому етапі, на
думку М. Грушевського, єдиним реальним
шляхом розв’язання національної пробле-
ми була широка національно-територіальна
автономія України у складі федеративної
Російської республіки [3; 121]. Він уважав,
що саме це гасло мало зробитися головною
тогочасною вимогою українців. Водночас,
гарантувати його реалізацію могла лише
трансформація імперії у федеративну рес-
публіку.
* Товариство українських поступовців — міжпартій-
не об’єднання, яке легально існувало і в часи най-
жорстокішої реакції, за тотальних політичних пере-
слідувань.
56 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8
Тому участь у федеративній перебудові
Російської держави на початковому етапі
революції стала стратегічною метою діячів
Центральної Ради. Їм здавалося, що це від-
криває шлях до реалізації визвольних тра-
дицій кирило-мефодіївців — створення сло-
в’янської федерації. М. Грушевський з цього
приводу казав: «Я твердо вірю, та й не один
я, що велика революція російська — тільки
б її заховати від упаду та від анархії — дуже
вплине на політичну перебудову всієї Євро-
пи, на її перетворення в Європейську феде-
рацію. Про таку федерацію думали здавна
політики і спеціалісти державного права:
вони вважали її логічним висновком з усьо-
го дотеперішнього розвою європейського
життя. Вона тільки здавалася дуже далекою
до останніх подій — так як тепер здається
близькою і здійсненною. І от чому я й інші
ні трохи не журимося повною політичною
незалежністю України, не надаємо їй ніякої
ваги. Для ближчого часу зовсім досить ши-
рокої української автономії в федеративній
Російській республіці. А в будучині, споді-
ваємося, ся республіка ввійде в склад феде-
рації Європейської, і в ній Україна стане од-
ною з найбільш сильних, міцних і певних
складових частин — одною з опор сеї Євро-
пейської федерації» [4; 107].
Саме тому український провід був заці-
кавлений у подальшій федералізації та де-
мократизації політичного устрою Росії, бо
тільки за таких умов Україна мала шанс на
збереження автономії.
М. Грушевський і провідні політичні
пар тії УЦР розробляли схеми державного
управління автономною Українською дер-
жавою у складі Російської федерації. Пер-
шочерговим і обов’язковим елементом ав-
тономії вважали Український Сейм (Сойм)
із законодавчими функціями, сформований
на основі територіального, партійного, на-
ціонального представництва. Він мав опі-
куватися всіма справами, що виходили за
межі федерального законодавства і стосу-
валися безпосередньо України. Приблизно
окреслили й коло тих проблем, розв’язання
яких віддано до компетенції загальнодер-
жавного парламенту — питання війни і
миру; підписання міжнародних договорів;
утримання спільної армії; єдина фінансова
система; нагляд за поштами, телеграфом,
залізницями; однотипність карного і ци-
вільного законодавств; контроль за права-
ми національних меншин і т.п. Саме діяль-
ність Сейму і його повноваження мали ста-
ти запорукою законодавчої самостійності
Української республіки.
Серед прав Сейму, на думку українських
діячів, обов’язково мало бути обрання вико-
навчого комітету або ради для управління
краєм, а також для представництва інте ресів
України в Раді міністрів федерації і захисту
діяльності Сейму і його міністерств від
втручань загальнодержавного (федератив-
ного) парламенту. Зокрема, М. Грушевський
висував ідею створення власного україн-
ського війська, яке підкориться розпоря-
дженням центральної (федеративної) вій-
ськової влади, але службу відбуватиме ви-
нятково в межах України, утримуватиметь-
ся її коштом і виводитиметься з її території
тільки в разі оголошення війни. Однак пи-
тання війни і миру мали розглядати обо-
в’язково за участі українських представни-
ків. Особливо підкреслювали право України
на зносини із сусідніми державами віднос-
но охорони своїх торгових, митних, інших
інтересів [3; 132, 133].
Показово, що з перших днів революції
український провід піднімав перед загаль-
норосійським урядом проблему кордонів
етнічної території Української республіки,
у якій мали об’єднатися в одну цілість усі
землі, де українське населення становило
більшість. До її розв’язання компетентно
підійшов М. Грушевський. У названих вище
працях він на основі науково-етно гра фіч-
них даних окреслив терени, які повинні
відійти до України. Зокрема, це Київська,
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8 57
Волинська, Подільська, Херсонська, Кате-
ринославська, Чернігівська, Полтавська,
Харківська, Таврійська (материкові пові-
ти), Кубанська губернії. Від них потрібно
відокремити неукраїнські частини, як-от:
північні повіти Чернігівщини, східні Ку-
банщини. А натомість приєднати україн-
ські повіти сусідніх губерній — Хотинський
і частину Ак керманського Бессарабської
губернії; східні частини Холмської губер-
нії; південні окраїни Городенської та Мін-
ської губерній; західні частини Воронежчи-
ни, Донщини, Чорноморської, Ставрополь-
ської губерній [3; 125].
Проте перешкодою в автономістських
планах України став Тимчасовий уряд. Він,
хоча й заявив у декларації від 3 березня
1917 р. про скасування всіх національних
обмежень, однак не поспішав з реальними
змінами. Уряд уважав себе правонаступ-
ником царської влади і прагнув зберегти
кон троль над усіма територіями ко лиш-
ньої імперії, зокрема і над Україною. Росія
залишалась унітарною державою, ігнору-
ючи інтереси національних регіонів, яки-
ми управляли з петроградського центру.
УЦР уряд князя Г. Львова сприйняв на-
сторожено, відмовився визнавати її за-
гальноукраїнським національно-полі тич-
ним центром, посилаючись на брак її пра-
вового статусу.
Таке ставлення до українських проблем
з боку центральної влади зумовило постій-
не (то латентне, то явне) протистояння між
Центральною Радою і Тимчасовим урядом.
Лідери УЦР уважали, що остання може ціл-
ком правочинно вступити від імені всього
українського народу в переговори з Тимча-
совим урядом щодо надання Україні статусу
національно-територіальної автономії. Пока-
зово, що вони здійснили низку заходів, спря-
мованих на легітимізацію УЦР як загально-
українського законодавчого органу (зокрема,
проведення Національного Конгресу, попо-
внення її складу членами громадських орга-
нізацій та політичних партій, територіальне
представництво тощо).
Зробивши це, українські лідери присту-
пили до реалізації своїх планів. Першим
кроком стали переговори з Тимчасовим
урядом у травні 1917 р. Центральній Раді
часто дорікають за «поміркованість» і «обе-
режність», невміння наполегливо відстою-
вати свої вимоги. Дійсно, її позиція певною
мірою відставала від загального настрою
і поривань значної частини населення, а
сподівання на запровадження національно-
територіальної автономії України через ка-
бінетну домовленість з Тимчасовим урядом
виглядають наївно. Але це була не стільки
м’якотілість, скільки реальна оцінка мож-
ливостей України. На першому місці, ма-
буть, стояли національні інтереси, побою-
вання, що рішучими діями можна викли-
кати негативну реакцію центру і спровоку-
вати репресії щодо українства (попередній
досвід подібних заходів був досить знач-
ний). А підкреслена поміркованість, стри-
мана позиція сприятиме порозумінню.
Про це свідчила, зокрема, телеграма до
Петрограда, яку відправив за згодою ке-
рівництва УЦР від імені губернської Ради
об’єднаних громадських організацій комі-
сар М. Суковкін. Вона просила пом’якшити
ставлення уряду до українського питання.
«Для збереження на Україні й надалі спо-
кійного життя й можливості планової пра-
ці для потреб армії, — говорилось у теле-
грамі, — губернський виконавчий комітет
уважає необхідним, щоб Тимчасове прави-
тельство якнайскоріше вжило рішучих за-
ходів, щоб заспокоїти населення України.
Український рух набрав великої сили, яка
безперервно розвивається, через те його
дальшого ігнорування цілком не можна до-
пустити. Найкращим способом заспокоєн-
ня, що мав би забезпечувати також інтере-
си цілої держави, виконавчий комітет ува-
жає потребу видання правительственного
розпорядку про найскоріше скликання до
58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8
Києва осібної наради з представників Тим-
часового правительства, національних і по-
літичних організацій і партій при умові, що
українці дістануть відповідне представни-
цтво. Сій нараді треба поручити підготов-
лення для Установчих Зборів підстав авто-
номії України та взаємних відносин Украї-
ни до цілої держави» [5; 204, 205]. Направ-
лення телеграми та її текст, за визнанням
В. Винниченка, були погоджені з керівни-
цтвом УЦР.
Однак зволікання Тимчасового уряду з
відповіддю змусило український провід
удатись до рішучіших заходів. Ухвалений
УЦР 10 червня 1917 р. Перший Універсал
став фактично самочинним проголошен-
ням автономії. Попри очевидні недоскона-
лості, його сила полягала у притягальних,
магічних словах: «Однині самі будемо тво-
рити наше життя». Саме їх схвально сприй-
няли всі українці як у межах України, так і
поза ними. На адресу УЦР надійшли сотні
телеграм, що вітали появу історичного акту,
висловлювали сподівання на швидке роз-
в’язання політичних і соціально-еко но міч-
них проблем. Прийняття Першого Універ-
салу фактично стало крахом національної
політики Тимчасового уряду, який хотів,
але був неспроможний рухатися традицій-
ним великодержавним шовіністичним кур-
сом і зупинити національний рух.
Створення 15 червня 1917 р. крайово-
го органа виконавчої влади — Генерально-
го Секретаріату на чолі з лідером УСДРП
В. Винниченком теж свідчило про автоно-
містські наміри. Прикметно, що важливу
ухвалу затверджено без будь-якої апеляції
до Тимчасового уряду. Відтоді розпочався
новий етап у діяльності Центральної Ради.
Уже 24 червня вийшла резолюція, згідно з
якою Генеральний Секретаріат мав негай-
но приступити до реорганізації УЦР у тим-
часовий крайовий парламент з представни-
цтвом у ньому національних меншин про-
порційно до їхньої кількості.
Важливим кроком Центральної Ради
стало рішення про створення комісій для
розроблення Статуту автономії України і зі
скликання З’їзду народів, які домагаються
федеративного устрою.
Після проголошення І Універсалу перед
політичним проводом стояло дві альтер-
нативи. Перша — ігнорувати центральний
уряд і, спираючись на піднесення націо-
нальних почуттів значної частини населен-
ня, перебрати всю повноту влади і само-
чинно, не очікуючи санкції Всеросійських
Установчих зборів, запровадити автономію
і негайно провести політичні і соціально-
економічні реформи. Друга — піти на пе-
реговори й надалі вимагати від загально-
російської влади визнання автономії, від-
кинувши самочинне встановлення. Лідери
національного руху не наважились обрати
першу альтернативу, а вступили в перего-
вори з Тимчасовим урядом. Водночас і Пе-
трограду бракувало рішучості додержува-
тися жорсткої лінії. Результатом став чер-
говий компроміс, матеріалізований з укра-
їнського боку 3 липня 1917 р. у Другому
Універсалі.
Цей акт часто критикують за «поступли-
вість». Однак, незважаючи на істотні недо-
ліки, можна, мабуть, погодитися з Д. Доро-
шенком, що Перший Універсал був швидше
декларацією намірів, на які не давав згоди
уряд, а Другий — утілив реальну, конкрет-
ну домовленість з легітимною владою [6;
116]. Безумовно, з цього погляду державо-
творення просунулося вперед.
Липневі домовленості між Тимчасовим
урядом і Центральною Радою надавали
формально-юридичну можливість розпоча-
ти автономізацію. Тут УЦР та її керівни-
цтво мали два варіанти. Або швидкими
темпами приступити до втілення відповід-
ної програми, готуватись до скликання
Українських Установчих зборів, закладати
підвалини соціально-економічних реформ,
не чекаючи розпоряджень центру і не зва-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8 59
жаючи на його ймовірне незадоволення.
Або діяти обережно, поступово, узгоджую-
чи кожен крок із загальноросійським уря-
дом, не проводячи жодних заходів без його
санкції. Українська політична еліта обрала
другий шлях. Основними причинами цього
стали побоювання репресій з боку Тимча-
сового уряду, недостатня, на її думку, наці-
ональна свідомість широких верств.
На цьому етапі лідери національного руху
вважали, що необхідно закріпити автономію
на юридичному рівні, насамперед, розробив-
ши Основний закон — «Статут Вищого
управління України». Центральна Рада на-
давала цьому актові особливого значення.
О. Шульгин одразу після прийняття назвав
його «конституцією» [7; 182]. Затвердити її
мав Тимчасовий уряд, для переговорів з
яким відправлено чергову делегацію. Однак
сподівання на позитивну відповідь не справ-
дилося. Замість «Статуту» Україна 4 серпня
1917 р. отримала документ під назвою «Тим-
часова інструкція Генеральному секретаріа-
ту Української Центральної Ради, затвер-
джена Тимчасовим урядом».
Інструкція була значним відхиленням
від досягнутої на поч. липня угоди, не від-
повідала інтересам України, фактично від-
кривала простір для сваволі Тимчасового
уряду. Серед загалу вона викликала різке
невдоволення (особливо на територіях,
які за «географією» центру залишилися
поза межами України), а в політичному
проводі — гостру дискусію з приводу того,
як до нього ставитися. Після тривалої су-
перечки Центральна Рада ухвалила резо-
люцію, у якій зазначила, що інструкцію
взято до відома [7; 250]. За словами В. Ви-
нниченка, вона стала «все ж таки першою і
дієвою конституцією України».
Прийняття інструкції не мало скільки-
небудь серйозних наслідків для державо-
творення, бо від неї досить часто відступа-
ли. Зокрема, уже в першій декаді серпня
Центральна Рада обговорювала скликан-
ня Всеросійських і Українських Установ-
чих зборів й ухвалила спільну резолюцію
фракцій есерів і соціал-демократів. У ній
наголошено: «Стоячи на становищі нічим
не обмеженого самовизначення націй, вва-
жаючи, що тільки само населення Украї-
ни може рішати про політичний лад Укра-
їни та про відношення до Росії, українська
Центральна Рада вважає необхідним скли-
кати якнайшвидше Установчі Збори етно-
графічної України» [7; 253]. Це означало
фактичну відмову від інструкції Тимчасо-
вого уряду, а доки вона ще діяла, відходи за
її межі допускали як окремі секретарства,
так і Генеральний Сек ретаріат в цілому. Та-
ким чином, ідучи на «формальні» поступ-
ки, український провід усе-таки керувався
національними інтересами, не загострюю-
чи відкрито стосунків, обережно утверджу-
вав автономію України.
Прагнучи посилити позиції, українські лі-
дери намагалися заручитися підтримкою ін-
ших національних рухів народів колишньої
Російської імперії. З таких міркувань вони
ініціювали З’їзд народів Росії, який від-
бувся 8–15 вересня 1917 р. у Києві. Форум
ухвалив низку документів, створив Раду
народів, метою якої було розроблення і вті-
лення рішень з’їзду. Постійним місцем пе-
ребування Ради народів визначено Київ [7;
309]. Друкованим органом Ради став жур-
нал «Свободный союз». Але практичних
результатів з’їзд не мав. Обрана спеціаль-
на делегація в останній день засідань тер-
міново відбула до Петрограда на Демокра-
тичну нараду. Проте виступ її представни-
ка дістав прохолодний прийом і не мав очі-
куваних наслідків. Після закінчення з’їзду
Рада народів по суті не працювала, в лис-
топаді вийшло лише одне число журналу
«Свободный союз». Сам М. Грушевський,
очільник ради, негативно оцінив з’їзд, який
«не дав нічого конкретного, і його навіть
можна вважати також одним з відхилень
укр[аїнської] демократії від конкретних
60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8
організаційних зводок в бік національної
романтики чи стрілянини через голову без-
посередніх справ до далеких мет» [8; 137].
Але на момент проведення з’їзду і М. Гру-
шевському, і його соратникам здавалося,
що це піде на користь українському націо-
нальному рухові.
Протягом вересня-жовтня 1917 р. Цен-
тральна Рада й далі відстоювала автономні
права України, загострюючи протистоян-
ня з Тимчасовим урядом. Воно обірвалося
тільки в жовтні 1917 р. з приходом до вла-
ди в столиці більшовиків.
В Україні, з огляду на наявність крайо-
вого керівництва у вигляді Центральної
Ради, альтернативи організації влади роз-
ширювалися. Поряд із загальноросійськи-
ми варіантами тут існувала можливість пе-
реходу влади до УЦР і Українських Уста-
новчих зборів. Саме навколо цього й роз-
горнулася політична боротьба.
Загалом, ліквідація місцевих органів
Тим часового уряду створила для України,
її політичного проводу сприятливу обста-
новку. Можна було миттєво реалізувати все
те, чого не досягли впродовж попередніх
восьми місяців напруженої боротьби, за-
провадити неурізану платформу автоном-
ного ладу.
26 жовтня 1917 р. на надзвичайному засі-
данні Малої Ради ухвалено постанову, де за-
суджували повстання більшовиків [7; 363].
Український провід не визнав Раднарком
загальноросійською легітимною владою,
оскільки він складався з членів однієї пар-
тії — РСДРП(б) і не мав представників від
регіонів. Тому його розцінювали як один із
регіональних урядів, а саме — центральної
Росії, етнічних російських земель. З цьо-
го випливало, що УЦР не визнавала за ним
права управління всіма територіями колиш-
ньої Російської імперії та виступала проти
нав’язування радянської системи. Цей крок
засвідчив вірність ідеям демократії та феде-
ралізму.
1 листопада 1917 р. Центральна Рада ого-
лосила Генеральний Секретаріат владою по
всій Україні [7; 384], значно попов нивши
його склад [7; 381]. Так, скориставшись си-
туацією, лідери українського національного
руху прагнули посилити позиції України.
У ті дні прийнято й доленосні рішення
щодо соборності (збирання) етнічних україн-
ських земель. Її ретельно обговорили на засі-
даннях Центральної Ради 30 і 31 жовтня 1917 р.
Результатом була постанова про з’єднання
українських земель. У ній зазначено, що роз-
глянувши становище тих українських зе-
мель, які за інструкцією російського уряду
від 4 серпня 1917 р. залишилися поза межа-
ми автономної України, Центральна Рада,
виконуючи волю трудового народу, вислов-
лену в численних постановах селянських, на-
ціональних, загальнотериторіальних губерн-
ських і повітових з’їздів, різних політичних і
громадських організацій відмежованих час-
тин України, ухвалила: «Поширити в повній
мірі владу Генерального Секретаріату на всі
відмежовані землі України, де більшість люд-
ності є українською, а саме — Херсонщину,
Катеринославщину, Хар ківщину, материкову
Таврію, Холмщину, частину Курщини та Во-
роніжчини» [7; 379].
Спираючись на це рішення, 3 листопада
1917 р. Генеральний Секретаріат оповістив
усіх громадян, усі урядові, політичні, гро-
мадські установи в Україні, що його компе-
тенція поширюється на всі губернії, де укра-
їнське населення становить більшість: «Че-
рез те Херсонщина, Харківщина, Катерино-
славщина і Таврія (без Криму) включаються
в територію єдиної України» [7; 391].
Ставши крайовою владою в Україні, Цен-
тральна Рада продовжила державотворчу лі-
нію, ухваливши 7 листопада 1917 р. ІІІ Уні-
версал, у якому проголошено створення
Української Народної Республіки (УНР) у
межах дев’яти українських губерній [7; 397].
Підтвердивши Універсалом, що УНР зали-
шається у федеративних зв’язках з Росією,
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8 61
керівництво Центральної Ради в нових полі-
тичних умовах уважало завданням часу ство-
рення центрального уряду, до якого ввійшли
б представники всіх соціалістичних партій
та національних регіонів. Тому воно підтри-
мало ідею багатопартійної соціалістичної
влади, яку обстоювали російські політичні
партії та громадські об’єднання. Але цей про-
цес зазнав невдачі, більше того, спричинив
колізію між Центральною Радою і Раднар-
комом: він розцінив її дії як втручання у вну-
трішні справи цілої Росії, як зазіхання на
прерогативи центрального уряду, а тому вва-
жав за можливе використати проти неї будь-
які засоби, не виключаючи й воєнних.
Розвиток революційних подій у лис то-
паді-грудні 1917 р. вимагав від українських
лідерів коригування державної політики
відповідно до нових реалій. Це стосувало-
ся, насамперед, національно-держав ного ста-
тусу України.
Саме конфлікт між Раднаркомом і Цент-
ральною Радою привів керівників україн-
ського руху до переосмислення нещодавніх
автономістсько-федералістських поглядів і
переходу до самостійництва. Крім провалу
створення Всеросійської федерації, таку лі-
нію зумовило намагання відмежуватися від
радянської влади, прихильники якої не дуже
рахувалися з умовними кордонами і демо-
кратично оформленими державними органа-
ми, тим більше такими, які довільно кваліфі-
кували як ворожі соціалістичній революції.
Політичні реалії привносили дедалі більше
аргументів на користь створення української
незалежної держави. Однак реалізацію цьо-
го курсу перенесли аж на 1918 рік.
Отже, звернення до попереднього досві-
ду дає можливість винести й певні уроки
для сьогодення. Зараз Україна, будуючи і
зміцнюючи власну державу, так само має
кілька варіантів розвитку. Обираючи один
з них, сучасному політичному проводу вар-
то пам’ятати, що основним критерієм має
бути національний інтерес. Досвід 1917–
1920 рр. показує, що тільки відстоювання
інтересів власного народу, опора на нього,
загальна підтримка з його боку державних
структур дають політичну стабільність, ав-
торитетну, впливову, ефективну владу.
Сьогодні можна висунути немало претен-
зій українському проводові революційної
доби: політики, мовляв, зробили багато по-
милок, не змогли відстояти українську
державність і незалежність. І для такого
критичного висновку достатньо підстав,
проте українські лідери аж ніяк не виходи-
ли з особистих чи вузько корпоративних
інтересів, прагнення до влади, матеріаль-
них вигод чи інших пільг — на першому
місці завжди стояла національна справа.
Вони припускалися прорахунків, але ніко-
ли не використовували державні посади,
гро мадський авторитет для власної корис-
ті. Саме вони заклали підвалини сучасної
демократичної державності України.
Набутий у революційному вирі багатий
досвід державотворення неоціненний сьо-
годні. Національно-державні утворення, що
народжувалися тоді в Україні, домоглися
досить істотних здобутків, які по праву мо-
жуть слугувати взірцем для нащадків. Зо-
крема, з політичного, суспільного, економіч-
ного ладу суверенної Української Народної
Республіки, який ґрунтувався на народо-
правстві, рівності всіх перед законом, гро-
мадянських правах і свободах, забезпечен-
ні прав національних меншин, нині можна
зробити надійний орієнтир у виробленні і
здійсненні державно-політичного курсу. Не
зашкодить знайомство з окремими напря-
мами адміністративного й культурного бу-
дівництва, зовнішньої політики.
Попри те, що жодна з політико-пра вових
моделей національної державності, яку запо-
чаткувала УНР, не закріпилася, а остаточна
мета — утвердження самостійної соборної Ук-
раїнської держави — не стала дійсністю, зна-
чення тогочасного досвіду державотворення
важко переоцінити. Без тодішнього націо-
62 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 8
нального відродження в Україні не було б,
мабуть, нинішнього.
Водночас, увесь попередній досвід свід-
чить, що для зміцнення державності необ-
хідні кілька чинників. Зокрема, національ-
ну державу буде збудовано лише тоді, коли
нація має більш-менш численну власну про-
відну верству, національно свідому еліту. Її
представники можуть мати різні ідеологіч-
ні переконання, політичні погляди, але всіх
їх повинна об’єднувати одна мета — силь-
на соборна Українська держава. Еліта має
запропонувати суспільству об’єднавчу на-
ціональну ідею, яка відповідатиме інтере-
сам більшості населення, зніме суперечності
між регіонами, соціальними верствами, ста-
не спільною платформою державотворен-
ня. Без упорядкування внутрішніх проблем,
ліквідації антагонізму неможлива тривала
незалежність України. Вона зможе висто-
яти як самостійна держава лише тоді, коли
українці мирно владнають свої внутрішні
супе речності й згуртуються на засадах наці-
ональної ідеї проти зовнішніх загрози.
Сьогоднішня Українська держава у своїх
визначальних параметрах відповідає голов-
ним потребам розвитку народу, нації. Це
зобов’язує політичну еліту найефективніше
скористатися сприятливими обставинами,
щоб прискорити розв’язання нагальних про-
блем і водночас постійно тримати руку на
пульсі суспільних процесів, оперативно реа-
гувати на будь-які зміни, вносити в елемен-
ти політичної організації необхідні коректи-
ви, детерміновані реаліями і національним
інтересом. Неоціненним внеском у це може
стати критичне осмислення й використання
історичного досвіду — як уже віддаленого й
дещо призабутого, так і новітнього.
1. Нова Рада (Київ). — 1917. — 25 березня.
2. Нагаєвський І. Історія Української держави двад-
цятого століття. — К., 1993.
3. Грушевський М. Якої ми хочемо автономії й федерації //
Хто такі українці і чого вони хочуть. — К., 1991.
4. Грушевський М. Вільна Україна — К., 1991.
5. Винниченко В. Відродження нації. Ч. І.— Київ—
Відень, 1920.
6. Дорошенко Д. Історія України. 1917–1923. — Т. 1. —
Ужгород, 1932
7. Українська Центральна Рада. — Т. 1. — К., 1996.
8. Грушевський М. Спомини. — К., 1989.
В. Солдатенко, О. Любовець
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ АЛЬТЕРНАТИВИ
РЕВОЛЮЦІЙНОЇ ДОБИ
Р е з ю м е
У статті проаналізовано історичний досвід державо-
творення в буремні роки національно-визвольних
змагань на терені України, розглянуто інваріантні
мож ливості здійснення різних альтернатив суспіль-
но-по літичного поступу. Попри те, що тоді не вдало-
ся відстояти жодну з політико-правових моделей
на ціо нальної державності, на думку авторів, з того-
часного досвіду боротьби за створення самостійної
соборної Української держави варто винести по-
вчальні уроки для нинішньої політичної еліти, яка
має запропонувати су спільству об’єднавчу націо-
нальну ідею. Зокрема, су спільно-по літичний лад
Української Народної Республіки, що ґрунтувався
на принципах народоправства, рівності всіх перед
законом, громадянських правах і свободах, може
слугувати надійний орієнтиром у виробленні і здій-
сненні сучасного державно-по лі тич ного курсу.
Ключові слова: український провід, Перший Універ-
сал, досвід державотворення, національна ідея.
V. Soldatenko, O. Liubovets
SOCIAL AND POLITIC ALTERNATIVES
OF REVOLUTION PERIOD
A b s t r a c t
The article analyzes the historical state-building ex-
perience in rough years of Ukrainian nation-liberating
struggle. The invariant possibilities of different social
and political alternatives realization are viewed. None of
political-and-law national sovereignty models had won at
that time. Nevertheless, authors believe, modern political
elite is to make for itself a good lesson from that epoch of
combat for an united independent Ukrainian state crea-
tion. This elite should give to society a knitting national
idea. And social and politic regime in Ukrainian People
Republic based on democracy, total parity as to law, civil
rights and liberties may become a proper landmark in
state policy designing and practicing.
Keywords: Ukrainian leaders, The First Ma nifesto of
Tsentralna Rada, state-building experience, national
idea.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-29123 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0372-6436 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-11-30T15:44:33Z |
| publishDate | 2011 |
| publisher | Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Солдатенко, В. Любовець, О. 2011-12-05T09:28:53Z 2011-12-05T09:28:53Z 2011 Суспільно-політичні альтернативи революційної доби / В. Солдатенко, О. Любовець // Вісн. НАН України. — 2011. — № 8. — С. 54-62. — Бібліогр.: 8 назв. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29123 У статті проаналізовано історичний досвід державотворення в буремні роки національно-визвольних змагань на терені України, розглянуто інваріантні мож ливості здійснення різних альтернатив суспільно-політичного поступу. Попри те, що тоді не вдалося відстояти жодну з політико-правових моделей національної державності, на думку авторів, з тогочасного досвіду боротьби за створення самостійної соборної Української держави варто винести повчальні уроки для нинішньої політичної еліти, яка має запропонувати суспільству об’єднавчу національну ідею. Зокрема, су спільно-політичний лад Української Народної Республіки, що ґрунтувався на принципах народоправства, рівності всіх перед законом, громадянських правах і свободах, може слугувати надійний орієнтиром у виробленні і здійсненні сучасного державно-політичного курсу. The article analyzes the historical state-building experience in rough years of Ukrainian nation-liberating struggle. The invariant possibilities of different social and political alternatives realization are viewed. None of political-and-law national sovereignty models had won at that time. Nevertheless, authors believe, modern political elite is to make for itself a good lesson from that epoch of combat for an united independent Ukrainian state creation. This elite should give to society a knitting national idea. And social and politic regime in Ukrainian People Republic based on democracy, total parity as to law, civil rights and liberties may become a proper landmark in state policy designing and practicing. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Ретроспектива Суспільно-політичні альтернативи революційної доби Social and politic alternatives of revolution period Article published earlier |
| spellingShingle | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби Солдатенко, В. Любовець, О. Ретроспектива |
| title | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби |
| title_alt | Social and politic alternatives of revolution period |
| title_full | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби |
| title_fullStr | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби |
| title_full_unstemmed | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби |
| title_short | Суспільно-політичні альтернативи революційної доби |
| title_sort | суспільно-політичні альтернативи революційної доби |
| topic | Ретроспектива |
| topic_facet | Ретроспектива |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29123 |
| work_keys_str_mv | AT soldatenkov suspílʹnopolítičníalʹternativirevolûcíinoídobi AT lûbovecʹo suspílʹnopolítičníalʹternativirevolûcíinoídobi AT soldatenkov socialandpoliticalternativesofrevolutionperiod AT lûbovecʹo socialandpoliticalternativesofrevolutionperiod |