Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова)
У національній інтелектуальній історії є постаті, які в процесі своєї багатоаспектної діяльності запропонували цілісну концепцію поглядів і програму дій у річищі розвитку українського соціуму й культури. Їхні моделі мали теоретико-гіпотетичне, вірогіднісне спрямування й нині, у форматі поч. ХХІ ст.,...
Saved in:
| Published in: | Вісник НАН України |
|---|---|
| Date: | 2011 |
| Main Author: | |
| Format: | Article |
| Language: | Ukrainian |
| Published: |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України
2011
|
| Subjects: | |
| Online Access: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29360 |
| Tags: |
Add Tag
No Tags, Be the first to tag this record!
|
| Journal Title: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Cite this: | Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2011. — № 10. — С. 49-61. — укр. |
Institution
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| id |
nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-29360 |
|---|---|
| record_format |
dspace |
| spelling |
Голобородько, Я. 2011-12-10T23:16:02Z 2011-12-10T23:16:02Z 2011 Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2011. — № 10. — С. 49-61. — укр. 0372-6436 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29360 У національній інтелектуальній історії є постаті, які в процесі своєї багатоаспектної діяльності запропонували цілісну концепцію поглядів і програму дій у річищі розвитку українського соціуму й культури. Їхні моделі мали теоретико-гіпотетичне, вірогіднісне спрямування й нині, у форматі поч. ХХІ ст., залишаються не лише нереалізованими (з утіленням інтелектуальних проектів в Україні історично існували й, очевидно, існуватимуть серйозні проблеми), але й не вельми відомими. До таких постатей, безперечно, належить і Михайло Драгоманов — самобутній мислитель, потужний учений, який обсервував сфери історії, політології, літератури, фольклору, педагогіки, економіки, філософії, співвідносячи національні проблеми з західноєвропейськими тенденціями. uk Видавничий дім "Академперіодика" НАН України Вісник НАН України Постаті Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) Article published earlier |
| institution |
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| collection |
DSpace DC |
| title |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) |
| spellingShingle |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) Голобородько, Я. Постаті |
| title_short |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) |
| title_full |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) |
| title_fullStr |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) |
| title_full_unstemmed |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) |
| title_sort |
подвижник «української ідеї» (до 170-річчя від дня народження м.п. драгоманова) |
| author |
Голобородько, Я. |
| author_facet |
Голобородько, Я. |
| topic |
Постаті |
| topic_facet |
Постаті |
| publishDate |
2011 |
| language |
Ukrainian |
| container_title |
Вісник НАН України |
| publisher |
Видавничий дім "Академперіодика" НАН України |
| format |
Article |
| description |
У національній інтелектуальній історії є постаті, які в процесі своєї багатоаспектної діяльності запропонували цілісну концепцію поглядів і програму дій у річищі розвитку українського соціуму й культури. Їхні моделі мали теоретико-гіпотетичне, вірогіднісне спрямування й нині, у форматі поч. ХХІ ст., залишаються не лише нереалізованими (з утіленням інтелектуальних проектів в Україні історично існували й, очевидно, існуватимуть серйозні проблеми), але й не вельми відомими. До таких постатей, безперечно, належить і Михайло Драгоманов — самобутній мислитель, потужний учений, який обсервував сфери історії, політології, літератури, фольклору, педагогіки, економіки, філософії, співвідносячи національні проблеми з західноєвропейськими тенденціями.
|
| issn |
0372-6436 |
| url |
https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/29360 |
| citation_txt |
Подвижник «української ідеї» (До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова) / Я. Голобородько // Вісн. НАН України. — 2011. — № 10. — С. 49-61. — укр. |
| work_keys_str_mv |
AT goloborodʹkoâ podvižnikukraínsʹkoíídeído170ríččâvíddnânarodžennâmpdragomanova |
| first_indexed |
2025-11-27T01:01:04Z |
| last_indexed |
2025-11-27T01:01:04Z |
| _version_ |
1850789971930120192 |
| fulltext |
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 49
Постаті
Я. Голобородько
ПОДВИЖНИК «УКРАЇНСЬКОЇ ІДЕЇ»
До 170-річчя від дня народження М.П. Драгоманова
© ГОЛОБОРОДЬКО Ярослав Юрійович. Доктор філологічних наук, професор. Завідувач кафедри теорії і
методики викладання гуманітарних дисциплін Херсонської академії неперервної освіти. 2011.
У національній інтелектуальній історії є постаті, які в процесі своєї багатоас-
пектної діяльності запропонували цілісну концепцію поглядів і програму дій у
річищі розвитку українського соціуму й культури. Їхні моделі мали теоретико-
гіпотетичне, вірогіднісне спрямування й нині, у форматі поч. ХХІ ст., залиша-
ються не лише нереалізованими (з утіленням інтелектуальних проектів в Укра-
їні історично існували й, очевидно, існуватимуть серйозні проблеми), але й не
вельми відомими. До таких постатей, безперечно, належить і Михайло Драго-
манов — самобутній мислитель, потужний учений, який обсервував сфери іс-
торії, політології, літератури, фольклору, педагогіки, економіки, філософії, спів-
відносячи національні проблеми з західноєвропейськими тенденціями.
П ерш ніж перейти до розгляду особли-
востей його інтелектуального комп-
лексу, варто окреслити основні віхи жит-
тєшляху вченого і громадського діяча.
Народився Михайло Петрович Драгома-
нов 30 вересня 1841 р. у Гадячі (Полтавщи-
на) у дворянській родині. Батько — Петро
Якимович — виявляв інтерес до літератур-
ної діяльності, друкуючи прозові й віршові
твори в петербурзьких часописах, займаю-
чись перекладами. У 1853 р. Михайло всту-
пив до полтавської гімназії, де інтенсивно
вивчав латинську мову, римську історію, з
захопленням читав Гомера. Восени 1859 р.
стає студентом історико-філологічного фа-
культету Київського університету. Завер-
шивши навчання в 1863 р., обирає науково-
педагогічний шлях. Викладаючи географію
в 2-й київській гімназії, Драгоманов працює
над дисертацією з римської історії — про
імператора Тиберія, яку захищає в 1864 р.
Невдовзі стає приват-доцентом Київського
університету, а в 1870 р. — доцентом.
Динамічна діяльність Михайла Драго-
манова як ученого з широкими інтереса-
ми, аналітика соціокультурних подій і про-
цесів, який у статтях і розвідках викладав
оригінальні й незалежні погляди, версії, ін-
терпретації, викликала невдоволення влад-
них осіб. У травні 1875 р. йому повідомле-
но про бажання міністра, щоб він залишив
викладання в Київському університеті, на
це Драгоманов відповів відмовою. Восе-
ни того ж року вченого звільнено з форму-
50 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10
люванням, що унеможливлювало працю на
держслужбі.
На поч. 1876 р. Михайло Петрович пере-
їжджає за кордон, спочатку до Відня, а во-
сени до Женеви, де займається науковою,
публіцистичною, політичною, видавничою
діяльністю, утверджуючи ідеали свободо-
любства, лібералізму, активної причетності
до найновіших наукових знань, на яких, за
його переконаннями, має ґрунтуватись як
світовий, так і національний розвій. У 1878 р.
він виступив на Літературному конгресі
(Париж), а в 1881 р. — на Міжнародному лі-
тературному конгресі (Відень). У 1889 р.
переїжджає до Болгарії, працює професо-
ром кафедри загальної історії Софійського
університету. Не стало вченого 2 липня
1895 р. у Софії, де його і поховано.
Пріоритетну ознаку, якість мисленнєвого
комплексу Михайла Драгоманова є підстави
сформулювати як «лабільну (гнучку) ста-
більність». Хоча в написаних наприкінці
життя й опублікованих посмертно рефлексі-
ях під назвою «Відповідь» (1895) він, напо-
лягаючи на сталості своїх цінностей, підкрес-
лював: «Я зостався при старих думках…»,
проте його лейтмотивні величини — ті, що
пройшли крізь різні праці, періоди, аспекти
творчості, — не лишалися незмінними. Йдеть-
ся не лише про еволюційність мислення, зако-
номірну для особистості інтелектуальних зо-
середжень, а й про поліфункціональність
думки, складну структуру концепцій, що не-
рідко виключають саму можливість тоталь-
ного «зостання при старих думках».
Михайла Драгоманова традиційно вважа-
ють одним з теоретиків «поступу», «посту-
повості» як моделі розвитку українського
суспільства. Він обґрунтовував утверджен-
ня українських інтересів і самостверджен-
ня української нації на основі систематич-
ної довготривалої конкретно-продуктивної
праці, яка б мінімізувала або й унеможли-
вила конфлікти громади з державно-влад-
ними структурами. Учений нерідко демон-
стрував критичне ставлення до тієї части-
ни інтелігенції, яка, на його думку, вияв-
ляла схильність до гучних заяв, словесних
декларацій і маніфестацій, до радикальних
і ультимативних петицій, пропозицій, ви-
мог. При цьому, спираючись на принцип по-
ступального розвою, у монографічній студії
«Література російська, великоруська, укра-
їнська і галицька» (1873) Драгоманов про-
водив тезу, що в умовах перебування Украї-
ни у складі інших держав така поведінкова
культура могла або мала спричинитися до
надмірно різких, недемократичних кроків
влади, що, у свою чергу, суттєво уповіль-
нить «громадський поступ».
Водночас він не належав до представни-
ків раз і назавжди заданої, наперед визначе-
ної ідеї, не був ортодоксальним і беззасте-
режним «поступовцем», який категорично
заперечує варіанти нееволюційного розви-
тку і навіть апріорі їх не розглядає. Михай-
ло Петрович схильний був корегувати ро-
зуміння понять, основоположних для його
системи цінностей, що позначалося й на
трансформації змісту процесів, явищ, які
вони представляли. У дослідженні «Шев-
ченко, українофіли й соціалізм» (1878) він
уже розширює семантичні межі поняття
«поступ», співвідносячи з ним «бунти» (що
їх розумів як «почастні повстання людей,
яким невмоготу терпіти такі чи інші поряд-
ки»), «революції» («широкі рухи людей»,
яким зрозуміло і те, що «валити їм, і те, чим
замінити повалене»). А в огляді «Твори Ва-
силя Чайченка» (1893) учений уже концеп-
туально наголошував на необхідності рево-
люцій та інших форм радикальних змін, на
їхній важливості для цивілізаційного роз-
вою в конкретних умовах: «Прогрес люд-
ський не обходиться і без «вибухів», — уза-
гальнював він, додаючи демонстративні
приклади: «Англія, — тепер класична краї-
на легального поступу, — тілько рядом ре-
волюцій виробила собі можливість для ньо-
го і що на континенті Європи поступ і в
ХІХ ст. ішов коли не через революції, то
через війни, так що країни, котрих порядки
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 51
не могли бути змінені ні легальною агіта-
цією, ні революцією, примушувались до
зміни після нещасних війн…» Принципи
класичного європейського лібералізму в про-
грамових засадах Михайла Драгоманова не
виключали і навіть поєднувалися з ідеями
радикалізму. Оцінюючи шляхи національ-
ного й державного розвитку, він виявляв
гнучкість і соціоінтелектульну незаангажо-
ваність.
У своїх численних студіях Михайло Пет-
рович неодноразово висловлював тезу про
неабиякий вплив культурологічної та про-
світительської діяльності на розвиток укра-
їнської культури, національної самосвідо-
мості, утвердження в перспективі автоном-
ного статусу України. За його логікою,
культурницькі зусилля варто було сконцен-
трувати на тому, щоб Україна — її мова, літе-
ратура, наукові досягнення — постали перед
світом зрілим і сформованим явищем, яке
неможливо заперечувати або нехтувати. І
тоді, за версією Драгоманова, українська
громада отримає в Росії і свою мову в шко-
лах, і художню літературу, що конкурувати-
ме з російською та європейськими, і низку
інституцій, необхідних для загальносвітово-
го визнання. Для обґрунтування Михайло
Драгоманов наводив аргументи історичного
ґатунку. Він був переконаний, потужне зрос-
тання України реальне хоча б тому, що такі
періоди вже мали місце. «…Колись-то, як
Малоросія була вище культурною, ніж Ве-
ликоросія, то і ремісники (навіть судострої,
пильщики і селітровари, которих Петро Ве-
ликий визивав з Малоросії), духовні (од Пе-
тра до Єлизавети не було ні одного архиє-
рея з великорусів у Великій Русі), співці і
музиканти, живописці, чиновники, велика
доля професорів (самостійна руська меди-
цинська школа у Москві з научним напрям-
ком у контраст старій петербурзькій ні ме-
цько-практикантській була заложена мало-
росами Іноземцевим і Миклашевським) і
т.д. їхали з Малоросії у Велику Русь», — сис-
тематизував він українодайні факти у студії
«Література російська, великоруська, укра-
їнська і галицька». На його думку, загально-
культурному піднесенню України в ситуації
перебування у складі інших держав мають
прислужитися насамперед гуманітарні нау-
ки й «утилітарно-педагогічні книжки для
українського народу». Як учений і аналітик
літератури, Драгоманов уважав, що в до-
слідницькій царині такими справами могли
б стати написання історії України, статис-
тичних праць, монографій з фольклору, ет-
нографії, культури, словників, граматик,
біо графій письменників, діячів української
культури, визначних осіб тощо.
Разом з тим, аналізуючи стан української
справи впродовж тривалого часу, моменти
активізації, періоди (як він писав) «застою»,
вчений урешті дійшов висновку, що акцен-
туація уваги на культурній діяльності не
приведе до духовно-творчого саморозкрит-
тя і національного самоутвердження, а ви-
ллється лише в мінімальні практичні ре-
зультати. І в його думках постають нові
смислові наголоси — про вирішальність по-
літичного чинника в ефективності україн-
ського руху. В уже згадуваних рефлексіях
він ставить успіх національної справи в без-
посередню залежність від соціополітичного
складника: «Та все-таки одно я маю сказати,
що нічого себе обманювати: поки в Росії не
буде політичної волі, доти український рух
не буде мати там серйозного ґрунту. Полі-
тична ж воля в Росії не може бути осягнута
інакше, як спільною акцією всіх її освічених
народів. Тож і українолюбцям треба кинути
надії, що вони можуть чогось осягнути без-
політичною культурною працею…» («Відпо-
відь»). Ця стратагема знаходить оприявлен-
ня і в студії «Твори Василя Чайченка», де
підкреслено, що «поки не зміняться полі-
тичні форми життя в Росії, доти україно-
фільська праця не матиме серйозної сили»,
й у «Листах на Наддніпрянську Україну»
(1893), де думка про значущість політично-
го складника постає ледь не аксіоматичною
і формулюється доволі категорично: «Треба
52 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10
раз назавше признати, що серйозна праця
для маси української неможлива, поки не
буде в Росії політичної волі, а значить, що й
український рух не може мати серйозної
громадської ваги, поки не стане на політич-
ний ґрунт». Простежуючи розвиток у Дра-
гоманова семантичного наповнення поняття
«праця», варто відзначити, що від лі те ра тур-
но-культурологічного потрактуван ня («Лі-
тература російська, великоруська, україн-
ська і галицька») він переходить до розми-
кання смислових меж з виділенням нових
компонентів, говорячи про «працю культур-
ну, політичну і соціальну» («Листи на Над-
дніпрянську Україну»). Це також засвідчує
тяжіння до трансформаційних, а то й ради-
калізованих мисленнєвих категорій.
Ставлення Михайла Драгоманова до на-
ціональної проблематики також було по-
збавлене одновимірності. Він і усвідомлю-
вав, і підкреслював важливість національ-
них цінностей у життєпросторі і життєді-
яльності соціуму. При цьому він теоретично
обґрунтовував, що найефективніше націо-
нальні інтереси досягають і забезпечують
через постановку і реалізацію «широких за-
гальнолюдських задач», а фрейм-категорію
«вселюдськості» (синонімічний ряд якій, за
його концепцією, становлять «людськість»,
«інтернаціоналізм», «космополітизм») вва-
жав вирішальною для продуктивного і гу-
маністичного розвою. Розв’язання націо-
нальних проблем Драгоманов не формулю-
вав як культурологічну або соціополітичну
самоціль, позаяк був переконаний у соціо-
духовній результативності іншої логіки, за
якою тільки прагнення і здійснення якнай-
ширшого спектру загальних цивілізаційних
потреб, завдань, цілей спроможне вивільни-
ти й організувати націєтворчий потенціал
людини й соціуму.
У численних працях Михайло Петрович
відшліфовує і варіює одну з фундаменталь-
них макротез, що «вселюдські» потреби-
зав дання-цілі неможливі без національної
«рухливості», національного інтересоцен-
тризму. У праці «Три листи до редакції
«Друга» (1875–1876) він наполягає, що
« н а ц и о н а л ь н о е (розрядка автора —
Я.Г.) возрождение пойдет всего успешнее
при служении народу в духе современной
цивилизации», а в розвідці «По вопросу о
малорусской литературе» (1876) виявляє
смислове навантаження й адресата досте-
менної українолюбної діяльності, за якою
«сознательный малорусский деятель, ко-
нечно, будет иметь в виду главным образом
возможно широкое благо масс народа». По-
літичні течії, що проголошували себе націо-
нальними, себто виразниками і носіями на-
ціональних устремлінь, Михайло Драгома-
нов оцінював критично, вважаючи, що вони
(ці течії та їхні представники) стратегічно
ведуть «до вузьких цілей та ідей». Серед ар-
гументів він застосовував той, що сама по
собі національна ідея (-свідомість-політ-
мета) може не забезпечити формування
сучасного розвиненого суспільства і роз-
криття неохопних людських можливостей,
оскільки в неї обмежений і засадничо-ме то-
дологічний, і духовно-практичний ресурс.
М.П. Драгоманов
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 53
У «Листах на Наддніпрянську Україну» він
висловив цю думку досить категорично, ак-
центуючи на тому, що «навіть свідома наці-
ональна незалежність без певної просвіти
не дасть ні лібералізму, ні демократії».
Будучи прихильником практичного укра-
їнського проекту і вважаючи, що справжні
«двигачі української ідеї» не ті, хто про цю
ідею говорить, а ті, хто її конкретними спра-
вами втілює, учений гостро полемізував із
тими представниками національного руху,
які, за його версією, замість реальної украї-
нотворчої діяльності пропонували переваж-
но декларативну риторику. Причому Ми-
хайло Петрович не лише критикував їхні
гасла і програмові засади чи виявляв незго-
ду з їхньою соціумною поведінкою, а й ста-
вив під сумнів (це якщо дуже дипломатично
висловитися) гуманістичність самої ідеоло-
гії, ідентифікованої як національна або на-
ціоналістична. У дослідженні «Українське
письменство 1866–1873 років», написаному
в 1-й пол. 70-х рр. ХІХ ст. й опублікованому
українською мовою в 1902 р., Драгоманов
вичленовує низку атрибутивних ознак уні-
версального національного руху — себто без-
відносного до конкретного етнічного напо-
внення, підкреслюючи їхню деструктивність
і конфліктність: «По більшій частині націо-
нальні партії начинають свою пропаганду
безрозбірним вихвалюванням своєї народ-
ності в теперішньому й минулому», «пропо-
віддю ненависті до сусід і т.ін.». А в праці
«Чудацькі думки про українську національ-
ну справу» (1891) уже недвозначно схарак-
теризовано національний рух по-ук раїнськи:
«…Перш усього наше національство зовсім
уже не таке мирне. Послухайте, з якою не-
навистю говорять іногді наші люди про мос-
калів, поляків, жидів, і подумайте, що б ста-
лось з тими сусідами нашими на Україні,
коли б удалось нашим національникам узя-
ти уряд на Україні в свої руки. Яке б вони їм
«обукраїнення» приписали!» Оцінне став-
лення не просто межує, а безпосередньо пе-
реходить у соціоетичні інвективи, у яких,
утім, є підстави вбачати і знаки суто політо-
логічної концепції.
Проте навіть за такого внутрішнього і сві-
тоглядного несприйняття суті й форм декла-
ративного національного руху Михайло Дра-
гоманов усе ж таки не виключав можливість
його соціополітичної ефективності, у чому,
власне, і втілилась така ознака-якість, як «ла-
більна стабільність». Він виходив з того, що
життєва практика, часом неоднозначна, пара-
доксальна, багатополюсна, цілком спромож-
на явити реалії, на перший погляд, неможли-
ві й алогічні. І при всьому сталому й логічно
розгорнутому критицизмі щодо деклара тив-
но-національної сфери він не тільки визна-
вав, а й відстоював право соціожиттєвої си-
туації розвиватися в інший спосіб і в іншому
напрямі, ніж передбачав він, стверджуючи,
що «коли … якийсь національний рух усе ж
таки доведе до встанови краєвої та народної
самоуправи, до підняття добробуту та про-
світи мас, сих дійсних двигачів народності,
то історик мусить признати сей рух поступо-
вим, невважаючи на ретроградні та негуман-
ні зигзаги його ходу» («Українське письмен-
ство 1866–1873 років»).
Інтелектуальний комплекс Драгоманова
містить низку величин, що без суттєвих
трансформаційних модифікацій лейтмоти-
вом пройшли крізь усю його політологічну
й літературознавчу творчість. До них нале-
жить бінарний підхід до національної (як,
до речі, й загальноцивілізаційної) історії.
Учений і мислитель неодноразово наголо-
шував на помітному відставанні сучасних
йому якості і форм українського життя від
життєкультури інших європейських наро-
дів, на недостатній розвиненості науки,
освіти, літератури (у найширшому розумін-
ні), загалом соціуму. Він, безперечно, ура-
ховував такий факт і чинник, як бездержав-
ність і належність до складу Росії та Австро-
Угорщини. Проте ці зовнішньозумовлені
моменти Драгоманов не вважав за головні в
контексті не лише тогочасних, а й історич-
них (щоб не сказати одвічних) українських
54 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10
проблем і був переконаний: мотивувати
українську долю виключно зовнішніми об-
ставинами і впливами означає спрощувати
її, уникати пошуків справжніх відповідей,
які можуть бути не вельми комфортними
для національної ментальності. «Інститут-
ською наївністю визначається тота філосо-
фія історії України, що пояснює долю ук-
раїнської народності виключно хитрощами
сусідів. Українське плем’я не раз бувало па-
ном своєї долі, і коли маса його опинялася в
неволі, то завдяки аристократії, яка вийшла
з неї ж», — окреслював Драгоманов свою іс-
торіософську платформу в розвідці «Укра-
їнське письменство 1866–1873 років». Він
наполягав на врахуванні внутрішніх, ба на-
віть внутрішньонаціональних причин, ме-
ханізмів, тенденцій, що призводили до тра-
гічних колізій, які врешті позначалися або
й прямо підштовхували до оформлення іно-
земними урядами деструктивних для укра-
їнського народу рішень.
Ведучи мову про занепад українських
вольностей, Михайло Петрович не схиль-
ний був абсолютизувати (чи демонізувати)
значення російських державних керманичів
і вбачав у цьому процесі передусім внутріш-
ній чинник, вибудовуючи такий ланцюжок
соціоісторичної логіки: «На лихо, ця Геть-
манщина і Запорожжя мали більш воєнну,
ніж гражданську конституцію, котра хоть
мала у собі зерна добрі, але у цілому не мо-
гла годитись для життя у XVIII-ім в., у ко-
торому удобавок козаччина стала так явно
вироджатись у панщину, що Катерині ІІ зо-
ставалось тільки … приложити послідню пе-
чать, щоб ствердити потроху складавшуся
кріпаччину» («Література російська, вели-
коруська, українська і галицька»). Цю ж
думку він розвинув у іншій студії, де, гово-
рячи про «традиції козацької старшини
XVII і особливо XVIII ст.», наголошував,
що «ті предки не від того були, аби не пошу-
міти, коли не можна збунтуватися, про пра-
ва України, про «козацьку волю» і т.ін., на-
лаяти «москалів», а при тому самохвальстві
кривдити селян і дрібних козаків, підлизу-
ватися вищим персонам із тих же москалів і
подавати супліки про зрівняння прав їх із
правами великоруських панів, що зробила
ще в 1767 р. українська козацька старшина,
поруч супліки про обновлення гетьманства
та самоуправи України» («Українське пись-
менство 1866–1873 років»). Факти націо-
нальної історії він зводив і стикав між со-
бою так, щоб завдяки бінарному підходові
виявити між ними зв’язки, виставивши на-
самперед латентні внутрішньоукраїнські як
значущий або й вирішальний чинник. Гра-
нично консеквентним (одне з улюблених
драгоманівських понять) було й визначення
перспектив нації, які він ставив у залежність
виключно від внутрішнього чинника, про-
понуючи, власне, свій рецепт майбутньо-
го. «Украинцам остается только идти своей
дорогой и работать, работать и работать для
своего народа, надеясь только на свои
силы…» — цілком програмова заява зі студії
«Українське письменство 1866–1873 років».
Ще однією незмінною величиною в кон-
цептуальних інсталяціях Драгоманова (вре-
шті, його світоглядним кредо) стало твер-
дження про важливість поширення «нових
європейських ідей». Без цього постулату —
спиратися в щоденній кропіткій і різнобіч-
ній діяльності на найновіші концепції пе-
редусім європейської науки — неможливо
уявити його національну програму. Лише
новочасна наука виведе Україну в макросвіт,
зробить повноправним партнером інших на-
родів і спільнот, лише вона, за його доктри-
ною, допоможе вписатися в «європейські
поступові ідеї», «европейскую цивилиза-
цию», «всеевропейский процесс», «вільно-
думне і просвітнє європейство», «загальноєв-
ропейський демократичний напрям». Якщо
ж того не буде, український життєпростір
залишиться на периферії. Учений стверджу-
вав, що українській національній самосвідо-
мості конче не вистачало причетності до но-
вочасних європейських знань і це стримува-
ло, а то й унеможливлювало ефективний
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 55
розвиток національних громадських начал,
культури, літератури; намагався вірити, що
все ж таки «сонце правдивої науки безпре-
мінно зійде й над нашою країною», хоч «та
роса туманів, що назбиралась на нашому не-
бові од віків, не щеза одразу, а навіть приби-
ра собі нові форми…» — як образно висло-
вився він у статті «Переднє слово до книж-
ки: Іван Франко. В поті чола» (1890).
Долучитись до найновіших наукових
знань, поглядів, концепцій, за подальшою
логікою Драгоманова, годі без оволодіння
мовами, насамперед європейськими, що
дасть змогу ознайомлюватися з європей-
ською літературою — науковою, науково-
по пулярною, художньою — в оригіналі. «Без
знания европейских языков и литературы
какой же и европеизм!» — підсумовував він
у «Трьох листах до редакції «Друга». Чим
більше освічена людина знатиме мов, чим
повнішими будуть її знання найсучаснішої
науки, політики, письменства, тим ширша-
тиме її світогляд і глибшатиме мислення,
тим адекватнішими часу й успішнішими
практично стануть її вчинки. Європейські
пріоритети вченого зумовлені не лише об-
ставинами його життя, що майже два деся-
тиліття тривало за межами України, не лише
суто «розумовими» переконаннями, але й
особливостями натури, у сенсі — ментальної
конституції. Професор-філолог Дмитро Ов-
сянико-Куликовський, який добре знав
ученого-європеїста, зустрічаючися з ним в
Одесі, Парижі, гостюючи в нього в Женеві,
висловив у «Воспоминаниях» (розділ V
«Памяти почивших») таке спостереження:
«Драгоманов психологически тяготел к З а -
п а д у, преимущественно р о м а н с к о м у
(вся розрядка автора — Я.Г.), к Франции и
Италии в частности, — он был в этом смысле
настоящий «западник». На романском Запа-
де все ему было по душе: и склад жизни, и
культурные традиции, и исторические вос-
поминания, и памятники искусства, и жи-
вость темперамента, и даже манера говорить
и жестикулировать. Свободно владея важ-
нейшими европейскими языками, он отда-
вал предпочтение французскому и итальян-
скому… По-видимому, перспектива остаться
навсегда за границей его не пугала, в Россию
его не тянуло, и, кажется, чувство носталь-
гии было ему неведомо». У цьому мемуарно-
му фрагменті продуктивна думка про орга-
нічність західноєвропейського ґрунту —
культурного, побутового, свідомісного, а
можливо, і психічного — для єства і життєпо-
ведінки Михайла Петровича.
Послідовно утверджуючи необхідність
вивчати і ґрунтовно знати мови, Драгома-
нов і в цій сфері виявляв «лабільну ста-
більність». У студії «Чудацькі думки про
українську національну справу» він наго-
лошував на опануванні англійської, фран-
цузької, німецької мов, мотивуючи це тим,
що значний обсяг сучасної наукової інфор-
мації виходить саме ними. Проте у «Трьох
листах до редакції «Друга» учений не те
щоб відкоригував свою думку-настанову,
але розставив інші акценти, продиференці-
ювавши своє ставлення до прагматичного
значення названих мов. Висловлюючи по-
ради, що, за його концепцією, могли б діє-
во розвивати українську справу на Галичи-
ні, він наголошував: «…Пропагандируйте
между вашей молодежью, особенно между
теми, кто литераторствовать хочет, чтобы
изучали французский и английский язык,
а то ведь многого из того, о чем вы говори-
те: «мы знаем», в Львове и знать нельзя, так
как, если не ошибаюсь, там нет ни одного
русина-литератора, который бы читал по-
французски и по-английски, а по-немецки
далеко не все переведено и что переводит-
ся, то не всегда своевременно».
Водночас, ураховуючи уніфікаційну тен-
денцію світового розвитку, він не виключав
у перспективі кардинальної еволюції мов у
сенсі їхнього зменшення і граничної локалі-
зації, що може бути спричинено прагматич-
ними потребами в підвищенні ефективності
людського спілкування. Разом з тим у кон-
тексті розмов про «наступление близкой
56 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10
эры всемирного языка» Драгоманов вислов-
лювався підкреслено стримано, не поспішав
пришвидшувати природний розвій мовних
процесів: «Но мы вправе подождать, пока
на этом языке появятся свои Шекспиры,
Данты, Дарвины, Конты или хотя бы Авгу-
стины Блаженные и Фомы Аквинаты, с
одной стороны, и Бернсы, Кольцовы, Шев-
ченки — с другой…» — викладав він погляд
на проблему «всемирного языка» у розвідці
«По вопросу о малорусской литературе».
Незамінним джерелом формування су-
часної ціннісноцентричної картини світу
була для Михайла Драгоманова художня
література. Будучи соціостратегічним мис-
лителем, сприймаючи літературу крізь при-
зму соціопрагматичних характеристик, він
прагнув ураховувати її образно-художню
природу. У функціональному сенсі вчений
уважав літературний процес сконденсова-
ним вираженням найважливіших інтелек-
туальних і ментальних ідей доби, формою
ненав’язливого, недидактичного розвою лю-
дини, її свідомості. Прихильник життєпо-
дібності літератури любив «живі типи»,
«живу мову», органічну художню розповідь
про важливі соціодуховні проблеми. У кла-
сичній європейській літературі ХІХ ст. Дра-
гоманов поціновував постановку загально-
людських питань, ретрансляцію загально-
гуманістичних цінностей.
Учений доводив, що звернення митця до
широких уселюдських проблем та аспектів
завжди служить розвитку національної
культури й самосвідомості, оскільки, обсер-
вуючи фундаментальні загальнолюдські пи-
тання, кожна література розроблює їх на
своєму ґрунті й у такий спосіб виявляє са-
мобутній національний потенціал. Найпо-
тужніші літератури світу намагаються «об-
говорювати справи людського життя — гро-
мадського, родинного, особистого», тяжі-
ють до такої багатогранної категорії, як
«всесвітня людськість», — обстоював Дра-
гоманов свою естетичну програму в «Чу-
дацьких думках про українську національ-
ну справу». Натомість зосередження пись-
менника (і, відповідно, твору) виключно на
національній проблематиці звужує його по-
гляд й урешті не дає змоги повністю реалі-
зуватися таланту й ресурсам художника. Го-
вори про людство, про світ, і ти говорити-
меш про свій народ, про свою націю — та-
ким було ще одне кредо Михайла Пет ровича,
цього разу адресоване свідомісній аксіології
письменника.
Сучасна поезія, белетристика, критика, за
його концепцією, виражає «новоєвропей-
ські ідеї» і залучає до них націю. Це давало
підстави говорити про рівень розвитку ро-
сійської літератури, представленої іменами
Олександра Пушкіна, Михайла Лермонто-
ва, Івана Тургенєва, Льва Толстого. Вони на-
лежали, за його словами, до «пантеону всес-
вітніх геніїв» і після, за його концепцією, не
вельми виразного побутування російської
літератури в XVIII ст. у яскравих художніх
формах виразили ті загальнодемократичні
цінності, що утверджувалися й поширюва-
лися в Європі. Михайло Драгоманов ува-
жав, що їхні твори мали слугувати морально-
мисленнєвими орієнтирами для українських
письменників, яким, на його переконання,
не вистачало широти і глибини в постановці
загальних, фундаментальних проблем люд-
ськості. При цьому теза, що українським
письменникам, літературній громадськості
важливо знайомитися «з поетичною літера-
турою і естетичними ідеями передових на-
родів Європи», залишалася незмінною.
«Гнучка стабільність» була властива і по-
глядам на поступ української літератури.
Надмету зауважень мислителя становило
підвищення її інтелектуальної якості, образ-
ної сили, для чого в хід ішли як гострокри-
тичні, так і схвальні оцінки. Провідним кри-
терієм в аналітиці новочасної української
поезії та прози стала дотичність/недотич-
ність до актуальних «європейських ідей» і
викликана цим якість концептуального мис-
лення, а також розроблення суто художніх
величин. Оскільки Михайло Пет рович по-
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 57
стійно вказував на суттєве відставання укра-
їнського мислячого соціуму (у т.ч. письмен-
ницького) від європейського, він відстежу-
вав і виявляв прояви цього відставання в лі-
тературній практиці. У його критичних
судженнях про представників як середнього
прошарку літературного процесу, так і по-
мітних, знакових авторів, відчутне щире
прагнення якомога вище підняти «планку»
для українських письменників.
Аналізуючи творчість Нечуя-Левицького,
Михайло Драгоманов, з одного боку, зара-
ховує письменника «до найбільших талан-
тів теперішньої нашої словесності» і «до
найбільше плодовитих наших писателів», а
з другого — зазначає, що «він дуже вганя-
ється за тенденцією і хоче бути не тільки
мальовником громадського життя, а просто
учителем громади». Оглядаючи «Над Чор-
ним морем», критик зауважує, що авторові
не вдалося розібратися в порушеній про-
блематиці. Це, на думку Драгоманова, ста-
лося через те, що Нечую-Левицькому не
вистачає сучасних наукових знань і він по-
требує, щоб «його підпирала й руководила
свідома думка, оперта на широку освіту».
Розгортаючи свої думки, учений поступово
пов’язує засадничі аспекти із власне ху-
дожніми, застосовуючи дедуктивну мето-
дику на естетичному ґрунті й розглядаючи
твір за принципом «від вихідних основ —
до художньої специфіки». «На лихо, треба
сказати, що довгочасна праця Ів. Левиць-
кого показує, що він не має або й не хоче
шукати собі такої підпори», — доходить він
висновку у статті «Над Чорним морем».
Повість Івана Левицького» (1891) і проек-
тує один з наслідків браку «підпори» на те,
що персонажі часто позбавлені живих, ін-
дивідуалізованих рис і «виходять лялька-
ми, на котрі автор начепив етикетки з на-
писом: українофіл, мошеник, кар’єрист і
т.д.», що «розмови ведуть ці особи найша-
блонові», що «психологія основних моти-
вів повісті пречудна або, ліпше сказати, її
зовсім нема».
Критичний запал Михайла Петровича
викликали ментальна запрограмованість,
концептуальна шаблоновість, проблемна
одноманітність, інтонаційна уніфікованість,
особливо в поезії. У віршах такого ґатунку
він бачив неприховану декларацію пасив-
ності, слабкості українського духу, фактич-
не виправдання власної соціотворчої безді-
яльності, добровільну відмову від потуж-
них національних перспектив. Розглядаючи
проблемно-аспектний характер і мелодійну
спрямованість української лірики «після
Шевченка» в роботі «Література російська,
великоруська, українська і галицька», уче-
ний з неприхованою іронією узагальнював:
«Мішанина напрямків — од сентименталіз-
му (приторні любощі) і романтизму (бала-
ди на теми народних легенд або переводні)
до сухої декламації або алегорії (цієї моги-
ли поезії) на ліберальні теми (вічне засіван-
ня ниви), водяниста довгота, переспів по
кілька раз одних і тих же тем, мала оригі-
нальність (так що усю нову українську лі-
рику можна признати за макулатури Шев-
ченка) — ось де літературні одміни нової
української поезії». Якщо розвернути кри-
тичні оцінки Драгоманова іншим боком, то
художню виразність, розмаїтість, потуж-
ність він потрактовував як вияв самодо-
статньої та впевненої європейськості, від
якої українська література післяшевченко-
вої доби була дуже віддалена ціннісно.
Утім і для прози тональність суттєво не
змінювалася. Він наголошував на відірва-
ності художнього світобачення від «новоєв-
ропейського», порушенні елементарних за-
конів образного мислення, на «фантастич-
них» колізіях і сюжетних рішеннях (себ-
то таких, що не мають нічого спільного з
життям), спрощенні психології персона-
жів і, врешті, на нездатності подати широкі
і правдиві картини навколишньої реальнос-
ті, у змалюванні яких критик бачив чи не
найважливіший критерій художності. Ми-
хайло Петрович дошкульно зауважував, що
«українські письменники, особливо молоді,
58 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10
дуже часто граються оперетками à la Котля-
ревський та повістями, де виводять або іди-
лічних пейзанів, або сміхотворців, або пока-
зують ляльки, що мають представляти ніко-
ли не бувалих у дійсності «дев из народа»,
які чудним способом, під впливом народо-
любців із студентів або сільських учите-
лів, за кілька день піднялися на висоту ци-
вілізованого розуміння та радикального
розв’язання всіх «питань життя», або ж без
усякого життя і подробиць намазані лиця
народолюбців» («Українське письменство
1866–1873 років»). Естетичні спостережен-
ня й уподобання вченого цілком консек-
вентно вписуються в соціоестетику, що син-
тезує прагматичні цілі й суто художні кано-
ни, які, втім, не функціонують незалежно
від стратегічної прагматики тексту.
Мистецька концептологія Драгоманова
не належала до екстремальних зон і течій
соціоестетики і займала нішу поміркованого
естет-прагматизму, прагнучи досягти якщо
не оптимального, то принаймні раціональ-
ного балансу поміж екстраестетичними і
власне художніми критеріями. Вона вияв-
ляє складні тектонічні процеси в надрах
української естетики 2-ої пол. ХІХ ст. й
ознаки соціоестетичних інтенцій ХХ ст.,
котрі, послуговуючись методологічними
засадами Драгоманова, немає підстав ува-
жати зумовленими виключно зовнішніми
естетичними культурами. Інакше кажучи,
прагматична актуалізація української ху-
дожньої свідомості ХХ ст. концептуально
запрограмована попередніми культурно-іс-
то ричними зрізами й періодами. Парадок-
сальність драгоманівської естетики цікава
тим, що в ній прагматичні аспекти форму-
вання особистісної та соціумної свідомості
щільно переплетені з доктринами розвитку
«європейськості» і граничного наближення
до сучасної наукової Європи.
За логікою Михайла Петровича, пись-
менницька справа схожа на дослідницьку.
Перш ніж приступити до написання тексту
й, відповідно, літературної праці, необхідно,
наголошує він, ознайомитися зі спеціаль-
ною літературою, що введе в річище інтер-
претованої або зображеної проблематики,
розібратися у смисловій, а коли треба, й у
термінологічній сутності об’єкта змалюван-
ня й рефлексій, співвіднести інформацію з
«новоєвропейським» трактуванням. Інак-
ше, на переконання Михайла Драгоманова,
художня діяльність навряд чи буде успіш-
ною. У текстах сучасників він зазвичай не
знаходив ознак підготовчої роботи, що да-
вало привід максимально загострювати за-
уваження: «Необразованість заїдає наше
письменство гірше всякої цензури. Образо-
ванієм не блищать старші українські писа-
телі, а на зміну їм виступають молодші, ще
більше необразовані», — безапеляційно за-
являв він у статті «Найгірший ворог наш»
(1893). Різкість риторики зумовлена праг-
неннями інтелектуально-естетичного впли-
ву на письменницькі персоналії та художні
тенденції. В основі драгоманівського кри-
тицизму лежало наукове, а отже, і загально-
ціннісне оєвропеювання літератури.
Проте, звертаючись до діахронічного
функ ціонування української культури, він
нерідко змінював оцінні підходи і вдавався
до широкого, екзистенційного масштабу
мислення, убачаючи в історії мови, літерату-
ри вияви багатогранного й потужного націо-
нального духу, трактуючи факти минувши-
ни як аргументи й вираження невичерпного
україностверджувального потенціалу. Об-
ґрунтовуючи самобутність українського сло-
ва і літератури, Драгоманов систематизував
факти в річищі, образно кажучи, цілком по-
зитивістському: «С XV по XVIII век можно
уже проследить весьма яркую литературную
историю малорусского наречия, по меньшей
степени, не уступающую в количестве па-
мятников истории наречия великорусского…
На этом языке есть, кроме богословских
трактатов, полемики, учительных наставле-
ний, перевода «Песни песней», «страстей»,
всего евангелия, например «Пересопницкое
еван гелие», сделанное для п р а в о с л а в н ы х
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 59
и к а т о л и к о в (розрядка автора — Я.Г.), —
замечательный памятник, который, к стыду
представителей русской официальной нау-
ки, не издан до сих пор и, запроторенный в
трущобу (Полтавская духовная семинария),
не мог быть добыт даже на археологическую
выставку в Киеве 1874 г.» («По вопросу о
малорусской литературе»).
Говорячи про «повісті і театральні п’єси
Гоголя-батька, Котляревського та Квітки»,
виділяючи грані їхньої історико-художньої
неординарності, учений акцентував на, так
би мовити, широкоформатному компара-
тивному аспекті, підкреслюючи, що, «як по-
рівняти їх із пробами зображення народно-
го життя у сучасних їм письменників вели-
корусів («Бедная Лиза», «Марьина роща»
й т.п.), то перевага живості й правди зобра-
ження буде на боці українців, і в російській
літературі треба йти до творів 40-х років, до
Тургенєва та Григоровича, щоб знайти ліп-
шу новелу з народного життя» («Українське
письменство 1866–1873 років»). А підкрес-
люючи всезагальність, ба навіть фундамен-
тальність значення української літератури,
він відмовляється навіть від самої можли-
вості негативної оцінки і висловлюється в
патетичному стилі: «И если бы даже вся ма-
лорусская словесность дала только несколь-
ко поэтов и беллетристов вроде Шевченка,
то и тогда она бы сделала свое к у л ь т у р -
н о е д е л о (розрядка автора — Я.Г.) нрав-
ственного поднятия масс малорусского на-
рода и сближения с ними теперешних так
называемых «культурных людей» («По во-
просу о малорусской литературе»). Провід-
ною для Драгоманова незмінно була теза
про значне й інтенсивне підвищення якості
національного життя — як духовного, так і
матеріального, яку він розглядав крізь при-
зму «лабільної стабільності» й утверджував
із залученням різноманітного інтелектуаль-
ного інструментарію, зокрема критичних і
«позитивістських» моделей.
«Лабільна стабільність» за своєю органі-
кою передбачала відхід від однозначності в
оцінних судженнях і рефлексіях. Універ-
сально консеквентною неоднозначністю по-
значене і ставлення Михайла Драгоманова
до постаті, образу, спадщини Тараса Шев-
ченка, до яких він звернувся в монографії
«Шевченко, українофіли й соціалізм» (1878),
у публікаціях «Війна з пам’яттю про Шев-
ченка» (1882), «Двадцятип’ятилітні рокови-
ни смерті Т. Шевченка і галицькі народовці»
(1886), «Листочки до вінка на могилу Шев-
ченка в ХХІХ роковини його смерті» (1889,
опубл. 1890), «Т. Шевченко в чужій хаті його
імені» (1893). Аспект «Драгоманов про жит-
тєтворчість Шевченка» потребує окремої,
уважної, детальної аналітики, тому в цій роз-
відці лиш окреслено низку ракурсів і склад-
ників, що можуть бути важливими для його
всебічного розуміння.
Учений-мислитель неодноразово підмічав
феноменальну талановитість Шевченка,
яскраве втілення в його поезії ідеалів людя-
ності, життєлюбства, вільності національно-
го духу. Характеризуючи, як він говорив,
«сильні» сторони поетової творчості, Драго-
манов виділяв зображення «красоти й ве-
личності старого козацького життя». Він
підкреслював, що «Шевченко, як чоловік із
дійсно геніальним почуттям ... рисував у
своїх віршах дійсно картини, на яких бачиш
рух: тут дійсно чуєш і раду з бунчуками та
булавами, і море з летючими по ньому байда-
ками, словом — старе життя ... а головно —
Шевченко проникав і в суть старого життя і
майже завсігди вірно оцінював його значен-
ня задля теперішнього» («Українське пись-
менство 1866–1873 років»), а також вичле-
новував звернення до реалій, явищ, характе-
рів сучасності. Михайло Петрович наголо-
шував, що «Шевченко дав нам найживіші
картини щоденного життя ... начеркнув об-
рази чиновництва, панства, солдатчини,
москалів, українців, дівчат…» («Шевченко,
українофіли й соціалізм»). Оцінюючи масш-
таби поетового визнання як серед україн-
ської громади, так і в загальноросійському
просторі, він говорив, що поезію Шевченка
60 ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10
«переводять луччі поети у Росії», що «на-
віть і прості великоруси читають у оригіналі
Шевченка і плачуть, як я сам то бачив, чита-
ючи цього українського поета життя і волі»
(«Література російська, великоруська, укра-
їнська і галицька»). Драгоманов схилявся
перед потужною духовною поліфонією його
слова, писав про захоплення сучасників як
художньо-стильовими, так і концептуальни-
ми напрямами Шевченкового слова. Водно-
час в оцінках образу і творчості Тараса Гри-
горовича відчувається і чимало критичних
інтонацій, нерідко зумовлених тим самим
«європейським» (або «новоєвропейським»)
методом, що становив осердя драгоманів-
ського мислення.
Михайло Драгоманов уважав, що поет не
одержав системної освіти, що його оточен-
ня — навіть найбільш демократично нала-
штоване — не могло забезпечити Шевченко-
ві доступ до новочасних європейських ідей.
Це все, за логікою вченого-критика, позна-
чилося на непослідовності, суперечливості,
неясності художніх думок, а то й на неточ-
ному зображенні об’єктивних фактів і про-
цесів, передусім історичних, що Драгоманов
розглядав як «слабкість». Він був перекона-
ний, що в поетичних формулах Шевченка,
часто звернених до минувшини, немає від-
повіді на питання, запити, потреби україн-
ського сьогодення й майбуття, що культ по-
ета, який формувався на очах Михайла Пе-
тровича, лише ускладнить або й унеможли-
вить ефективність «української справи».
Аналітично сприймаючи образ і слово
Шевченка, Михайло Драгоманов бачив
склад ність, імпульсивність, експресивність
поетової натури, схильність до епатажних
висловлювань, що могли спричинити кон-
фліктні ситуації. У монографії «Шевченко,
українофіли й соціалізм», торкаючися пси-
хологічного й поведінкового образу поета,
він оприлюднив такий факт: «Покійний
Максимович розказував нам, що Шевченко
справді в якомусь шинку коло Канева розка-
зував, що «матір божа була покритка». Дра-
гоманов висловлював свою незгоду з ідеалі-
зацією поета, скептично ставився до соці-
умної інтерпретації Шевченкового образу.
Дмит ро Овсянико-Куликовський у згаданих
«Воспоминаниях» залишив такий спогад
про Михайла Петровича: «высоко ценя до-
стоинство и национальное значение поэзии
Шевченка, он относился к ней критически и
полагал, что великому поэту Украйны не
надлежит приписывать роль пророка, вож-
дя, идеолога: для такой роли Шевченко был
непригоден за недостатком основательного
и широкого образования» (розділ «Памяти
почивших», нарис «Михаил Петрович Дра-
гоманов»). Він наполягав на об’єктивності й
історичності в дослідженні життя і творчос-
ті поета, вважаючи це ознакою науковості і
духовної цивілізованості.
Критичне ставлення викликала і тради-
ція абсолютизації образно-стильової мане-
ри Шевченка. Драгоманов обстоював непе-
рервний рух уперед, що мав охоплювати і
художню творчість. Абсолютизацію у ви-
гляді копіювання, наслідування способу
мислення він тлумачив як гальмування, ба
навіть відмову від художнього розвою. Не-
однозначно оцінюючи Шевченкову твор-
чість, прагнучи спрямувати українських по-
етів на шлях власнотворення, спонукати до
самобутньої творчості й літературно-ху-
дожнього самоствердження, посилити креа-
тивний чинник їхньої діяльності, Михайло
Петрович, аналізуючи у статті «Сліпі про-
водирі» (1891) один із львівських часописів
за 1891 р., писав: «Поезії «Зорі» — переваж-
но наслідування найслабших абстрактних
поезій Шевченка: Україна… ненька… вдова…
вороги… крига… промінь сонця й т.д. і все
шаблонно, абстрактно». Гостроту проблеми
«Шевченко і його наслідувачі» він волів мо-
тивувати браком плеяди нових яскравих
імен, яка б запропонувала нові якості й на-
прями поетичних цінностей, інерційністю
мислення, захопленням зовнішньо-об раз-
ними формами Шевченкової творчості без
проникнення в глибинність смислів його
ISSN 0372-6436. Вісн. НАН України, 2011, № 10 61
слова, одним з наслідків чого стало те, що
«тепер виросла ціла купа політичних ві-
ршів, маленьких Тарасиків, по більшій часті
не маючих поетичного таланту учеників ве-
ликого батька Тараса, котрі співають про те,
як вони покладуть голови за неньку Украї-
ну, грозять ворогам і т.ін.» («Твори Василя
Чайченка»). Не заперечуючи повністю ес-
тетичне значення наслідувачів як літера-
турного явища, він висловлював упевне-
ність, що наслідування Шевченка не сприя-
тиме підвищенню образно-інтелектуального
рівня літератури.
Численні критичні судження Драгома-
нова про Шевченка зумовлені не лише осо-
бливостями поетового життєформування
і творчості, а й суто методологічними під-
ходами. Михайло Петрович був концепту-
альним опонентом апологетичності, що пе-
редбачала одновимірність і граничну зву-
женість мислення. Він постійно тяжів до
об’ємного, цілісного погляду, що досягався
нарощуванням смислів і обертонів думки.
Учений ніколи не виключав перспективи
розвитку аналізованих реалій, а провідною
рисою-якістю особистості, особливо твор-
чої, уважав внутрішню динамічність. Саме
тому визначальною ознакою його інтелек-
туальної спадщини стала «лабільна стабіль-
ність», що виявлялася корекцією, уточнен-
ням, розширенням, структуруванням, одне
слово, ускладненням поглядів і трактувань
зі збереженням константних термінологіч-
них і зорових основ.
Аналітичний принцип Драгоманов прак-
тикував не тільки відносно Шевченка, а й ін-
ших письменників. Загалом високо ставлячи
прозу Гоголя, Тургенєва, Толстого, він супро-
воджував розгляд їхніх творів різкими заува-
женнями і скептичними характеристиками,
насамперед у контексті пізнього періоду
творчості. Утверджуючи аналітизм (або конт-
рапологетичність) у вивченні художніх явищ
і літературних персоналій, Михайло Петро-
вич аргументував це новочасною інтелекту-
альною культурою і повагою до аудиторії.
Розглядаючи популярну книжку Василя
Чайченка про Григорія Квітку-Основ’яненка,
що вийшла друком у 1892 р. у львівській
«Просвіті», він у розвідці «Неправда — не
просвіта» (1892) цілком методологічно роз-
мірковував: «Але нащо ж він намалював нам
Квітку, мов якого бога пресвятого та безгріш-
ного? В писаннях для людей ученіших так
тепер не роблять, але коли розказують про
якого славного мужа, то показують його до-
брі боки і його хиби по чистій правді. Треба
так само робити й у писаннях для простіших
людей, бо й простий чоловік теж людина, ко-
тру треба шанувати». Учений обстоював дум-
ку, що неправда — це не лише неточності в
поданні фактів і реалій, не лише неадекватне
чи свідомо заангажоване тлумачення будь-
яких подій і процесів, а й неповідомлення,
приховання всієї повноти інформації, що сто-
сується явищ або персоналій. А лише з ура-
хуванням усього комплексу фактів можли-
вий об’єктивний і неупереджений погляд,
який, за драгоманівською версією, виступає
важливою і необхідною передумовою для
провідної мети людства — осмисленого й ци-
вілізованого «поступу».
Концепції Михайла Драгоманова з рель єф-
ною чіткістю репрезентують його глобальну
програму, де основоположне місце відведено
«вселюдськості» й забезпеченню загально-
люд ських інтересів, широкогуманістичних
прагнень, де національний розвиток може
бути гранично ефективним тільки на засадах
«всесвітньої людськості» й поступального
духовно-економічного руху. Фундаменталь-
ним його чинником оголошено найновішу
науку — як європейську, так і світову, а також
долучення до неї якомога ширших верств.
Українським громадам, незалежно від дер-
жавно-територіальної належності, варто пе-
рейматися конкретною і систематичною ро-
ботою на основі «новоєвропейських ідей» за-
для того, щоб стати розвиненою і модерною
нацією, яка вербальні декларації про само-
бутність повноцінно підкріплює вагомим
ста тусом України й українців.
|