Періодизація розвитку генетики: світовий контекст
У статті представлено та обґрунтовано періодизацію розвитку генетики в світовому контексті. Визначено найбільш важливі відкриття, котрі стали етапними в розвитку генетики. У кожному з етапів показано накопичення наукових знань, що передувало здійсненню нового важливого відкриття, яке спричинювало пе...
Збережено в:
| Опубліковано в: : | Наука та наукознавство |
|---|---|
| Дата: | 2010 |
| Автор: | |
| Формат: | Стаття |
| Мова: | Українська |
| Опубліковано: |
Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України
2010
|
| Теми: | |
| Онлайн доступ: | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/30866 |
| Теги: |
Додати тег
Немає тегів, Будьте першим, хто поставить тег для цього запису!
|
| Назва журналу: | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| Цитувати: | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст / О.В.Романець // Наука та наукознавство. — 2010. — № 4. — С. 48-59. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
Репозитарії
Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine| _version_ | 1860264843217469440 |
|---|---|
| author | Романець, О.В. |
| author_facet | Романець, О.В. |
| citation_txt | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст / О.В.Романець // Наука та наукознавство. — 2010. — № 4. — С. 48-59. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. |
| collection | DSpace DC |
| container_title | Наука та наукознавство |
| description | У статті представлено та обґрунтовано періодизацію розвитку генетики в світовому контексті. Визначено найбільш важливі відкриття, котрі стали етапними в розвитку генетики. У кожному з етапів показано накопичення наукових знань, що передувало здійсненню нового важливого відкриття, яке спричинювало перехід науки на новий щабель розвитку.
В статье представлена и обоснована периодизация развития генетики в мировом контексте. Определены наиболее важные открытия, ставшие этапами в развитии генетики. В каждом из этапов показано накопление научных знаний, предшествовавших осуществлению нового важного открытия, послужившее переходу науки на новую ступень развития.
Chronological division for the development of genetics in the world context is grounded. The most important discoveries are identified, which landmarked the development of genetics. For each period, scientific knowledge accumulation is shown, which forerun a new important discovery that moved the science up to a new development level.
|
| first_indexed | 2025-12-07T18:59:26Z |
| format | Article |
| fulltext |
Science and Science of Science, 2010, № 448
16. Akademischen Behörden (an der k.k. Universität zu Lemberg, sammt der Ordnung Vorlesungen an
derselben im Sommer-Semester des Studien-Jahres 1856/57). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen Aerarial-
Staats-Druckerei, 1856. — S. 29.
17. Akademischen Behörden (an der k.k. Universität zu Lemberg, sammt der Ordnung Vorlesungen an
derselben im Sommer-Semester des Studien-Jahres 1856/57). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen Aerarial-
Staats-Druckerei, 1857. — S. 30.
18. Akademischen Behörden (an der k.k. Universität zu Lemberg, sammt der Ordnung Vorlesungen an
derselben im Winter-Semester des Studien-Jahres 1858/59). — Lemberg: Aus de k.k. galizischen Aerarial-
Staats-Druckerei, 1858. — S. 29.
19. Österreichisches Biographisches Lexikon 1815 — 1950. — Wien, 1983. — Bd. 8. — (Lfg.37). — S.116.
20. Професори Львівського нацыонального медичного університету ім.Д.Галицького 1784—
2006 / Б. Зіменьковський та ін. — Львів: Видав.дім «Наутілус», 2006.
21. Державний архів Львівської області. — ф. № 26, оп. № 5, спр. № 1552, с. 1—2.
22. Finkel L. Historya Uniwersytetu Lwowskiego / L.Finkel, S.Starzynski. — Lwów, 1894. — Сzesc II, —
S. 349.
23. Там само. — Czesc I. — S.327.
Одержано 06.06.2010
Б.В.Кожушко, В.А.Шендеровский
Юлиуш Планер — первооткрыватель жидких кристаллов
(возобновление приоритета)
Сделана попытка изменить сформировавшийся сегодня в современной истории науки взгляд о при-
оритете ботаника Рейнитцера и кристаллофизика Лемана в открытии жидких кристаллов. Впервые
в отечественной научной литературе публикуются важные подробности жизненного пути профессора
Львовского университета Юлиуша Планера.
© О.В. Романець, 2010
О.В.Романець
Періодизація розвитку генетики:
світовий контекст
У статті представлено та обґрунтовано періодизацію розвитку генетики в
світовому контексті. Визначено найбільш важливі відкриття, котрі стали
етапними в розвитку генетики. У кожному з етапів показано накопичення
наукових знань, що передувало здійсненню нового важливого відкриття, яке
спричинювало перехід науки на новий щабель розвитку.
Питання історії розвитку генетики в
світовому контексті висвітлено низкою
авторів [1—7]. Найбільш поширеною є
періодизація, представлена в більшості
видань з історії генетики, що включає три
періоди її розвитку. Перший період — з
1900 по 1930 роки: класичної генетики;
другий період — з 1930 по 1953 роки: нео-
класицизму в генетиці і третій період від
1953 року донині: синтетична генетика
[6]. Період від найдавніших часів до 1900
року називають передісторією розвитку
генетики, тобто накопиченням знань
про спадковість до становлення генетики
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ
Наука та наукознавство, 2010, № 4 49
як науки. У зв’язку з розшифруванням
геному людини, становленням генної
інженерії та іншими новітніми досяг-
неннями в останні роки ця традиційна
періодизація генетики зазнала подальшої
розробки. Переважно дослідники вио-
кремлюють період після розшифрування
геному людини (2001), а також виділяють
перші десять або двадцять років двадця-
того століття. У підручниках з генетики,
виданих в останні роки, автори вміщують
нариси з історії генетики та періодиза-
ції її розвитку, котрі дещо відрізняють-
ся одна від одної [8, 9]. Розробка питань
періодизації історії генетики залишаєть-
ся актуальною, оскільки дозволяє чітко
усвідомити важливі віхи її розвитку, що
базуються на найбільш епохальних від-
криттях. Дану тематику нами розроблено
на основі оригінальних праць, присвяче-
них найважливішим відкриттям в галузі
генетики. У результаті здійснення даної
роботи нами запропоновано та обґрунто-
вано наступну схему періодизації розви-
тку генетики.
Передісторія становлення науки
про спадковість охоплює два періоди:
перший — від найдавніших часів до
відкриття законів Г.Менделя (1866).
У цей період відбулось накопичення та
трактування даних про передачу ознак
в епоху ранніх цивілізацій, античність
(VIII ст. до н.е. — V ст. н.е.), в період
середньовіччя (VI — XIV ст.) та Відро-
дження (ХV — XVI ст.). Погляди щодо
передачі спадкових ознак висвітлено
в працях Емпедокла (490—430 рр. до
н.е.), Демокріта (460—370 рр. до н.е.),
Гіпократа (460—377 рр. до н.е.), Арис-
тотеля (384—322 до н.е.). Уявлення про
спадковість людини відображено в пра-
цях Лукреція Кара (99—55 рр. до н.е.),
Клавдія Галена (129—201) [10—13]. Се-
редньовічні (VI—XIV ст.) уявлення в
західній Європі показано в працях Аль-
берта Великого (1206—1280) і Венсана
де Бове (1190—1264) [1]. Переважно це
перекази поглядів Аристотеля, а також
типово середньовічні містичні фантазії.
На Близькому Сході та в Середній Азії
в епоху середньовіччя природознавство
зазнавало значного розвитку. У «Каноні
лікарської медицини» (бл. 1020) Авіцен-
ни (Ібн-Сіни) (бл. 980—1037) викладено
погляди античних авторів та оригіналь-
ні дані з медицини і біології [14]. У пері-
од Відродження (XV-XVI ст.) природо-
знавство в Європі почало розвиватись
більш інтенсивно. У сімнадцятому сто-
літті на тлі становлення класичної на-
уки, розвитку мікроскопічних методів
розпочались експериментальні дослі-
дження спадковості. Схрещування рос-
лин різних видів уперше застосував ні-
мецький ботанік Й.Кельрейтер (1733—
1806). У 1760—1766 рр. він вивів гібриди
гвоздики і тютюну. Й.Кельрейтер спо-
стерігав основні явища успадкування
(гетерозис, неповне домінування), але
не знайшов для них наукового пояс-
нення. Англійський природодослідник
Т.Найт (1759—1838) вивчав способи
гібридизації плодових дерев та гороху.
Він описав явище домінування кольору
насіння і квіток у гороху, однак також
не зрозумів закономірностей спадко-
вої передачі ознак. Французький біолог
О.Сажре (1763—1851), вивчаючи влас-
тивості гібридів дині, виділив п’ять пар
альтернативних ознак. Він частково
висвітлив закономірності, які пізніше
повністю пояснив Г.Мендель [15, 16].
У 1859 р. англійський природодослід-
ник Ч.Дарвін (1809—1882) опублікував
працю «Походження видів шляхом при-
родного добору, чи збереження порід,
що мають сприятливість, у боротьбі за
життя» [17], в якій пояснив походжен-
ня видів дією спадковості, мінливості та
природного добору. У праці «Зміна до-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2010, № 450
машніх порід тварин і сортів культурних
рослин» (1868) він висловив гіпотезу
пангенези, згідно котрої від всіх частин
організму відділяються мікроскопічні
зародки — гемули, які через кров по-
трапляють у статеві клітини [18].
Закони спадковості відкрив чеський
природодослідник Г.Мендель (1822—
1884). На прикладі гороху посівного —
самозапильної рослини — він встановив,
що потомство в першому поколінні від
схрещування чистих ліній гороху однома-
нітне — виявляється лише домінантний
стан ознаки. При схрещуванні гібридів
першого покоління між собою в другому
поколінні розщеплення за кожною озна-
кою становить 3 до 1. Результати своїх до-
сліджень Г.Мендель опублікував у 1866
році у книзі «Досліди над рослинними
гібридами» [16]. Від дати опублікування
праці Г.Менделя, на нашу думку, бере по-
чаток другий період передісторії генети-
ки. Така незвичну періодизаційну схему
виправдовує наступне історичне проти-
річчя: після відкриття законів спадковос-
ті становлення генетики як науки не від-
булось. Тому потрібно окремо окреслити
стан біологічної науки в період з 1866 по
1900 роки. У цей час здійснювались важ-
ливі відкриття, які готували грунт для
становлення нової науки. Зокрема, від-
булося відкриття (Ф.Мішер), вивчення
та встановлення будови нуклеїнових кис-
лот (Ф.Мішер, А.Коссел, Р.Фьольген). У
1869 році швейцарський лікар Ф.Мішер
(1811—1887) відкрив в ядрах лейкоцитів,
виділених з гною, речовину, котру на-
звав нуклеїн [19]. Пізніше (1889) нуклеїн
було перейменовано в нуклеїнову кис-
лоту на пропозицію німецького анато-
ма і гістолога Р.Альтмана (1852—1900).
У 1879 році відкритий Ф.Мішером нукле-
їн став об’єктом досліджень німецького
хіміка А.Коссела (1853—1927). Пізніше
(1910) за здобутки в галузі дослідження
нуклеїну А.Коссел отримав Нобелівську
премію з фізіології та медицини. Під час
другого етапу передісторії генетики фор-
мувався грунт для майбутніх досліджень
хромосом. У 1883 році ідею щодо дифе-
ренціюючих поділів ядер клітин зародка
було висловлено німецьким анатомом і
ембріологом В.Ру (1850—1924). Вивчаю-
чи індивідуальний розвиток тварин, він
створив напрямок, котрий назвав меха-
нікою розвитку. Висновки В.Ру сприя-
ли створенню теорії зародкової плазми
німецького вченого А.Вейсмана (1834—
1914). Згідно цієї теорії, сформульова-
ної в 1892 році, спадкова субстанція має
зв’язок з ядерною речовиною статевих
клітин. Спочатку В.Ру, а потім А.Вейсман
висловили гіпотезу про лінійне розташу-
вання в хромосомах спадкових факторів,
чим передбачили майбутню хромосомну
теорію спадковості. А.Вейсман дійшов
висновку про існування в організмі двох
клітинних ліній — зародкових і соматич-
них [20]. Наприкінці ХІХ ст. завдяки ро-
ботам цитологів, що відкрили хромосо-
ми, вивчили мітотичний (Е.Страсбургер,
1875, В.Флеммінг, 1892) і мейотичний
(Т.Бовері, О.Гертвіг, 1884) поділ ядра,
формувався грунт для усвідомлення вче-
ними перерозподілу спадкового матеріа-
лу під час поділу клітин [1]. Поділ пере-
дісторії розвитку науки на два періоди є
незвичним, однак особливістю розвитку
генетики було те, що після відкриття її
основних законів становлення науки не
відбулось. Світова наукова спільнота не
була широко поінформована про від-
криття Г.Менделя та не змогла оцінити
його важливість. Водночас ще не від-
булось накопичення достатнього рівня
знань зі спадковості та методів її дослі-
дження, що спричинило б становлення
нової науки. 1900 рік історики науки од-
ностайно вважають роком виникнення
науки про спадковість, однак назву цієї
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ
Наука та наукознавство, 2010, № 4 51
науки «генетика» запропоновано лише
кількома роками пізніше (1906). З огляду
на визнані низкою авторів періодизації
розвитку генетики та на основі аналізу
найбільш визначних робіт нами запропо-
новано наступну періодизаційну схему.
Перший етап розвитку генетики, в
який відбулось становлення основних
її положень та методів, охоплює 1900—
1910 рр. У 1900 році для перевірки ідей
А.Вейсмана було здійснено досліджен-
ня з кількісним обрахунком, в резуль-
таті яких нідерландський ботанік Г.де
Фріз (1848—1935), німецький ботанік
К.Корренс (1864—1933) та австрійський
генетик Е.Чермак (1871—1962) неза-
лежно один від одного відкрили законо-
мірності, встановлені Г.Менделем. Ан-
глійський учений У.Бетсон (1861—1926)
здійснив видання праці Г.Менделя ан-
глійською мовою і запропонував (1906)
назвати науку про спадковість та мінли-
вість «генетикою». У 1901—1903 рр. гол-
ландський ботанік, генетик Гуго де Фріз
(1848—1935) відкрив явище мутацій —
змін, що успадковуються від покоління
до покоління, і сформулював мутаційну
теорію мінливості. У 1909 році датський
біолог, один з основоположників сучас-
ної генетики В.Іогансен (1857—1927) в
праці «Елементи точного вчення спадко-
вості» (1909) назвав одиницю спадковості
геном, ввів поняття «генотип» та «фено-
тип». Створене цим вченим вчення про
чисті лінії заклало грунт для формування
сучасних принципів селекції [21].
У перші роки двадцятого століття
продовжувалось вивчення будови нукле-
їнових кислот, розпочате наприкінці ХІХ
ст. Ф.Мішером, А.Косселом та іншими.
Німецький хімік Е.Фішер (1852—1919)
отримав рибозу синтетичним шляхом і
був удостоєний за вивчення цукрів Нобе-
лівської премії з хімії (1902). У 1909 році
російському хіміку-органіку Ф.Левену
(1869—1940) вдалось виділити рибозу
при вивченні нуклеїну, однак виділити
дезоксирибозу цьому ж вченому вдалось
лише через двадцять років (1929). Після
перевідкриття законів Г.Менделя вче-
ні намагались застосувати їх до різних
видів тварин і рослин. У 1909 році цим
питанням зацікавився американський
вчений Т.Морган (1866—1945). Будучи
зоологом, він досліджував процеси роз-
множення морських безхребетних. Заці-
кавившись успадкуванням ознак, вчений
вирішив виявити, де знаходяться «факто-
ри» (за визначенням Г.Менделя) спад-
ковості. Таке зацікавлення спрямувало
його дослідження, що врешті привело до
формування хромосомної теорії спадко-
вості [22]. Загалом можна констатувати,
що в перше десятиліття ХХ ст. відбулось
становлення цитогенетики — науки,
що вивчає закономірності спадковості у
взаємозв’язку з будовою і функціями різ-
них внутрішньоклітинних структур, на
основі даних гібридологічного аналізу і
цитології. Важливим також в цей період
було незалежне відкриття англійським
математиком Г.Харді (1877—1947) і ні-
мецьким лікарем В.Вайнбергом (1862—
1937) закону щодо частоти розподілу
ознак у популяції (1908—1909).
Другий етап генетики, в який відбу-
лось формування хромосомної теорії,
дослідження хромосом, встановлення
явища мутагенезу та трансформації,
охоплює 1910—1928 рр. Т.Морган обрав
об’єктом досліджень мушку дрозофілу
і з 1910 року було розпочато експери-
ментальні дослідження успадкування
мутацій у дрозофіли, котрі здійснюва-
ли американські генетики Т.Морган,
К.Бріджес (1889—1938), А.Стертевант
(1891—1970) та американський цито-
лог У.Саттон (1877—1916). Було дове-
дено, що гени, котрі знаходяться в од-
ній хромосомі, передаються при схре-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2010, № 452
щуванні сукупно. Завдяки цитогене-
тичним експериментам (А.Стертевант,
К.Бріджес, Г.Мьоллер, 1910) було
встановлено участь деяких хромосом
у визначенні статі. У дрозофіли, на-
приклад, водночас з трьома парами
аутосом було знайдено пару статевих
хромосом. У розробці хромосомної те-
орії спадковості, котра тривала впро-
довж 1910—1925 років, брали участь
Т.Морган, А.Стертевант, американсь-
кий генетик Г.Мьоллер (1890—1967).
У процесі вивчення хромосом було
відкрито явище кросинговеру. Окрім
досліджень Т.Моргана, в означений
період відбулось ще декілька важливих
відкриттів, що готували грунт для пере-
ходу генетики на новий щабель і спря-
мували подальший її розвиток. Одним
з найбільш визначних здобутків можна
назвати відкриття радянським гене-
тиком, ботаніком, географом, твор-
цем сучасних наукових основ селекції
та вчення про світові центри похо-
дження й еволюції культурних рослин
М.І.Вавиловим (1887—1943) закону
гомологічних рядів у спадковій мін-
ливості (1920), згідно котрого ознаки у
схожих видів змінюються однаково чи
гомологічним чином [23, с. 5]. Завдяки
працям (1924) американського генети-
ка, еволюціоніста, статистика С.Райта
(1889—1988), англійського статистич-
ного, еволюційного біолога, євгеніс-
та, генетика Р.Фішера (1890—1962),
англійського генетика, еволюційного
біолога Дж.Холдейна (1892—1964), а
також роботі (1926) російського ге-
нетика, ентомолога С.С.Четверикова
(1880—1959) в даний період було за-
кладено основи популяційної генети-
ки. Важливою віхою стало відкриття
мутагенної дії рентгенівських проме-
нів та становлення радіаційної генети-
ки завдяки роботам (1925) російського,
радянського мікробіолога та ботаніка
Г.Надсона (1867—1939), російського
мікробіолога Г.Філіпова (1900—1934),
а також роботам (1927) американсько-
го генетика Г.Мьоллера (1890—1967).
У 1928 році англійський мікробіолог
Ф.Гріффіт (1877—1941) відкрив явище
трансформації — включення чужорід-
ної ДНК у геном клітини-господаря.
У той час вважали, що білок також має
властивості носія спадкової інформа-
ції. Це помилкове уявлення завадило
усвідомити значення результатів ні-
мецького хіміка Р.Фьольгена (1884—
1955), який в 1924 році встановив, що
до складу хромосом входить ДНК. Він
запропонував гістохімічний метод за-
барвлення ДНК тварин, рослин і мі-
кробів (реакція Фьольгена) [4].
У третій етап генетики (1929—1952)
створювались передумови розвитку
Г. Мендель
(1822-1884)
Т.Морган
(1866-1945)
Г. де Фріз
(1848-1935)
П. Берг
(н. 1926 р.)
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ
Наука та наукознавство, 2010, № 4 53
молекулярної генетики: відбувалось
дослідження молекулярної структури
носія спадковості. Період починається
від встановлення наявності в нуклеї-
новій кислоті дезоксирибози. Це від-
криття здійснив в 1929 році російський
хімік-органік Ф.Левен (1869—1940).
Ф.Левен сформулював тетрануклео-
тидну теорію будови ДНК, котру під-
тримував і А.Коссел: четвірки нукле-
отидів одноманітно повторюються в
нуклеїновій кислоті, що не має яко-
гось особливого значення. Важливим
відкриттям в означений період також
було встановлення хімічних мутагенів
(1934) радянським генетиком, одним
з основоположників вчення про хіміч-
ний мутагенез В.Сахаровим (1902—
1969) та радянським генетиком і фізі-
ологом М.Лобашовим (1907—1971).
У цей же період американські генетик
Дж. Бідл (1903—1989) та біохімік і ге-
нетик Е.Тейтем (1909—1975) сфор-
мулювали теорію «один ген — один
фермент» (1941). Ці вчені встановили,
що при опроміненні грибка (хлібної
плісняви) рентгенівськими променя-
ми в його генах відбуваються мутації.
Вони виявили, що мутації одного гена
призводять до зміни функції одного
білка-фермента, внаслідок чого відбу-
ваються порушення обміну речовин.
Разом з американським генетиком і бі-
охіміком Д.Ледербергом (1925—2008) в
1947 році Е.Тейтем відкрив у бактерій
явище генетичної рекомбінації. У 1958
році Дж.Бідл, Е.Тейтем і Д.Ледерберг
отримали Нобелівську премію з фі-
зіології і медицини за дослідження з
генетики мікроорганізмів. У 1944 році
один з перших американських моле-
кулярних біологів О.Ейвері (1877—
1955), канадсько-американський ге-
нетик К.Мак-Леод (1909—1972) та
американський генетик М.Мак-Карті
(1911—2005) переконливо довели, що
генетичні функції в клітині притаман-
ні саме ДНК, а не молекулі білка [1].
Висновки О.Ейвері було підтверджено
роботами (1952) американських бакте-
ріолога і генетика А.Херші (1908—1997)
і генетика М.Чейз (1927—2003), які до-
вели, що геном бактерії являє собою
ДНК. Це відкриття стимулювало ви-
вчення нуклеїнових кислот в багатьох
лабораторіях світу, привернуло пиль-
ну увагу дослідників саме до ДНК, що
сприяло розвитку генетики на молеку-
лярному рівні.
У четвертому етапі генетики (1953—
1971) відбулось становлення мо ле -
кулярної генетики. Даний етап роз-
починається з відкриття (1953)Ф.Крі-
ком, Дж. Ватсоном, М.Вілкінсом та
Р.Франклін структури ДНК. До 1952 ро-
ку вважали, що молекули ДНК склада-
ються з чотирьох видів нуклеотидів, ко-
трі одноманітно повторюються, однак
всі молекули майже однакові і не мо-
жуть переносити інформацію. Амери-
канський біохімік Е.Чаргафф (1905—
2002), детально проаналізувавши склад
ДНК різноманітних організмів, ви-
явив, що нуклеотиди спостерігаються
в них в певному співвідношенні, котре
отримало назву правило Чаргаффа.
Результати, отримані Е.Чаргаффом та
його співробітниками, остаточно за-
перечили тетрануклеотидну теорію бу-
дови нуклеїнових кислот. Американ-
ський хімік Л.Полінг (1901—1991) ви-
словлював думку, що ДНК має форму
спіралі. Врахувавши дані, котрі отри-
мали Е.Чаргафф, А.Херші і М.Чейз,
американський молекулярний біолог
Дж.Ватсон (н. 1928 р.) і британський
молекулярний біолог, лікар, нейро-
біолог Ф.Крік (1916—2004) дослідили
будову ДНК. Встановлення струк-
тури ДНК було здійснено за участі
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2010, № 454
британських фізика, кристалографа,
молекулярного біолога М.Вілкінса
(1916—2004) та біофізика, рентгено-
графа Р.Франклін (1920—1958). Ось
як описали своє відкриття самі автори:
«Ми хочемо запропонувати структуру
солі дезоксирибонуклеїнової кислоти
(ДНК). Ця структура має дуже незви-
чайні властивості, що становлять зна-
чний біологічний інтерес... Вона утво-
рена двома спіральними ланцюжками,
закрученими навколо загальної осі...
Обидві спіралі праві, але... послідов-
ності атомів в них взаємно протилеж-
ні... Між собою ці ланцюги утримують-
ся за рахунок основ, з’єднаних попар-
но, причому аденін може з’єднуватись
тільки з тиміном, а гуанін — тільки з
цитозином. Між основами існують
слабкі водневі зв’язки, в котрих злег-
ка від’ємно заряджені атоми кисню і
нітрогену пов’язані між собою через
водень, котрий має невеликий пози-
тивний заряд. Дуже цікавий спосіб, в
який ланцюжки утримуються разом...
Пуринові і пиримідинові основи утво-
рюють пари, при цьому пуринова осно-
ва однієї пари з’єднується водневими
зв’язками з пиримідиновою основою
іншої... Якщо одна з основ пари — це
аденін, то... другою основою пови-
нен бути тимін; те ж саме відноситься
до гуаніну і цитозину. Послідовність
основ у полінуклеотидному ланцюгу
може бути будь-якою». Основи, котрі
пов’язані одна з одною, є комплемен-
тарними, що визначає механізм спад-
ковості. Запропонована Дж.Ватсоном
і Ф.Кріком модель пояснила правило
Чаргаффа і можливість ДНК пере-
носити спадкову інформацію. «Дуже
важливо, що із запропонованого нами
механізму специфічного спарювання
безпосередньо походить можливість
копіювання генетичного матеріалу»
[24, c. 45]. У статті, котра вийшла за
кілька місяців після першої, Дж.Ватсон
і Ф.Крік уточнюють: «Цукрофосфат-
ний скелет у нашій моделі абсолютно
постійний, але в цю структуру може
вписатись будь-яка послідовність пар
нуклеотидів... У даній молекулі мож-
ливе безкінечне число перестановок,
і нам здається цілком імовірним, що
точна послідовність основ містить у
закодованому вигляді генетичну ін-
формацію» [24, c. 45]. За десять років,
котрі пройшли після опублікування
теорії подвійної спіралі ДНК і принци-
пу комплементарності, були розкри-
ті молекулярні механізми реплікації;
встановлені процеси, що відповідають
за розшифровку генетичної інформації
і регуляцію синтезу генних продуктів;
з’ясовано численні причини, за якими
ці продукти синтезуються в змінному
вигляді. Встановлення структури ДНК
уможливило розробку технологій ре-
комбінації ДНК [24, с. 45]. У 1962 році
Ф.Крік, Дж.Ватсон та М.Вілкінс отри-
мали Нобелівську премію з фізіології
та медицини «за відкриття, що стосу-
ються молекулярної структури нуклеї-
нових кислот та їх значення для пере-
дачі інформації в живій матерії».
Після цих відкриттів постало пи-
тання щодо встановлення принципів
генетичного коду. Радянський і аме-
риканський фізик-теоретик Г.Гамов
(1904—1968), осмислюючи дану про-
блему, дійшов висновку, що код однієї
амінокислоти мусить бути потрій ним.
Це була суто теоретична, але вір на кон-
цепція. Троє французьких вчених —
мікробіолог і генетик Ф.Жакоб (н.
1920 р.), біохімік і мікробіолог Ж.Моно
(1910—1976), мікробіолог А.Львов
(1902—1994) — висловили ідею про
існування в клітині рибонуклеїнової
кислоти (РНК), що може переноси-
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ
Наука та наукознавство, 2010, № 4 55
ти інформацію від ДНК до рибосом.
Інформаційна РНК була відкрита од-
ночасно американським біофізиком
М.Дельбрюком (1906—1981) і аме-
риканським молекулярним біологом
У.Гілбертом (н. 1932 р.). Ці відкрит-
тя уможливили розуміння механізму
синтезу білку. У 1965 році Ф.Жакоб,
А.Львов та Ж.Моно отримали Нобелів-
ську премію з фізіології і медицини «за
відкриття, що стосується генетичного
контролю синтезу ферментів та віру-
сів». У 1959 році іспанський і амери-
канський біохімік С.Очоа (1905—1993)
і американський біохімік А.Корн-
берг (1918—2007) отри мали Нобелів-
ську премію з фізіології і медицини за
те, що їм вдалось виділити фермент
ДНК-полімеразу і здійснити синтез
ДНК. У 1961 році американський біо-
хімік М.Ніренберг (1927—2010) довів,
що амінокислоту фенілаланін визна-
чає кодон з трьох певних нуклеотидів.
Американський молекулярний біолог
Х.Корана (н. 1922 р.) синтезував ген,
здатний працювати, а американський
біохімік Р.Холі (1922—1993) опи-
сав структуру молекули РНК. У 1968
році Х.Корана, Р.Холі і М.Ніренберг
були удостоєні Нобелівської премії
з фізіології і медицини «за розшиф-
ровку генетичного коду і його ролі
в синтезі білків». У 1969 році Нобе-
лівську премію з фізіології і медици-
ни отримали американські біофізик
М.Дельбрюк (1906—1981), мікробіолог
С.Лурія (1912—1991), біохімік і генетик
А.Херші (1927—1997) «за відкриття, що
стосуються механізму реплікації і гене-
тичної структури вірусів» [1, 4].
Потрібно зазначити, що епохальні
відкриття, про які йдеться, відбувались
переважно в закордонних лабораторі-
ях, оскільки в тогочасному СРСР гене-
тика переживала трагічні сторінки го-
нінь та занепаду. Так, розпочаті вітчиз-
няним генетиком С.М.Гершензоном
(1906—1998) ще в 1939 році роботи зі
спричинення спрямованих мутацій у
дрозофіли, були перервані в результа-
ті війни, засилля лисенківщини тощо.
Повернувшись до цієї проблематики
в 1960 році, С.М.Гершензон отримав
результати, котрі свідчили, що ін-
формація може зчитуватись не лише
з ДНК на РНК, але й навпаки. Дослі-
дження з даної тематики, розпочаті
С.М.Гершензоном, не були завершені
внаслідок об’єктивних причин. Водно-
час американський генетик Г.Тьомін
(1934—1994) працював над виділенням
ферменту, що уможливлював зворотну
транскрипцію: зчитування інформації
з РНК на ДНК. У 1970 році він повідо-
мив про відкриття такого ферменту од-
ночасно з американським біохіміком,
молекулярним біологом і вірусологом
Д.Балтімором (н. 1938 р.). Фермент
отримав назву «зворотна», або «ре-
версивна», транскриптаза, яка умож-
ливлює синтез нуклеїнової кислоти
від РНК до ДНК. Радянський біохімік
В.Енгельгард (1894—1984) запропону-
вав назвати її «ревертазою». У 1975 ро-
ці Г.Тьоміну, Д.Балтімору і італійсько-
му вірусологу Р.Дульбекко (н. 1914 р.)
вручили Нобелівську премію «за від-
криття, що стосуються взаємодії між
онкогенними вірусами і генетичним
матеріалом клітини». Звичайно, це
стало можливим завдяки досконало-
му технічному оснащенню американ-
ських лабораторій, котрим радянські
вчені не володіли [4].
П’ятий етап генетики (1972—2000)
пов’язаний зі становленням генетич-
ної інженерії. Поштовхом до її ста-
новлення стало відкриття ферментів-
«рестриктаз», що розрізають ланцюг
ДНК, швейцарським мікробіологом
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2010, № 456
і генетиком В.Арбером (н. 1929 р.).
Американський мікробіолог Г.Сміт
(н. 1931 р.) синтезував цей фермент, а
американський мікробіолог Д.Натанс
(1928—1999) почав його застосовувати.
Всі троє вчених отримали за відкрит-
тя рестрикційних ферментів Нобелів-
ську премію з фізіології і медицини
в 1978 ро ці. Отримання перших гі-
бридних молекул ДНК було здійснено
американським біохіміком П.Бергом
(н. 1926 р.) у 1972 році. П.Берг та його
співробітники отримали in vitro першу
рекомбінантну молекулу ДНК шляхом
поєднання фрагментів ДНК з допомо-
гою штучно створених липких кінців.
Важливим в даний період було від-
криття способу отримання монокло-
нальних антитіл — імунних білкових
антитіл «підвищеної специфічності».
У 1975 році моноклональні антитіла
було одержано німецьким біологом
і імунологом Ж.Кьоллером (1946—
1995), аргентинським і британським
імунологом С.Мільштейном (1927—
2002), датським імунологом Н.Ерне
(1911—1994). У 1984 році ці троє вчених
отримали Нобелівську премію з фізіо-
логії та медицини «за теорію відносної
специфічності в розвитку і контролю
імунної системи і відкриття принципу
корекції моноклональних антитіл». Та-
кож в цей період відбулось становлен-
ня генно-інженерних технологій виго-
товлення ліків. У 1973 році американ-
ський молекулярний біолог У.Гілберт
(н. 1932 р.) створив метод прочитання
генів. Фундаментальною наукою було
створено підґрунтя для розвитку генно-
інженерних технологій отримання лі-
ків і постало питання про практичне
впровадження цієї ідеї. Вчені почали
працювати над виділенням гену інсу-
ліну, гену інтерферону людини. У 1980
році У.Гілберт, П.Берг, Ф.Сенджер
отримали Нобелівську премію з хімії
«за внесок у визначення основних по-
слідовностей у нуклеїнових кислотах».
Англійський біохімік Ф.Сенджер (н.
1918 р.) отримав ще одну Нобелівську
премію з хімії (1958) за створення влас-
ного методу зчитування генетичної ін-
формації. 14 жовтня 1980 року повідо-
млення про нагородження трьох уче-
них досягло Уолл-Стріту і ціна акцій
компанії «Джінентек», де вони пра-
цювали, піднялась більше ніж вдвічі
впродовж одного дня. Це був прорив із
замкненого світу науки, в якому жила
обмежена кількість учених, заглибле-
них у незрозумілі для більшості про-
блеми, у раціональний світ великого
бізнесу, в світ, котрий належить усім,
котрий апелює мовою грошей, благо-
получчя, хвороб, котрий зрозумілий
для всіх. У да ний період здійснювались
сміливі масштабні проекти на грунті
даних, отриманих фундаментальною
наукою: було народжено першу дити-
ну, зачату екстракорпоральними ме-
тодами, розпочато створення транс-
генних рослин [25] та тварин, роботи
зі стовбуровими клітинами, соматичне
клонування тварин. Відповідно розпо-
чався бурхливий розвиток біоетики,
законодавче регулювання діяльності в
галузі біотехнології.
У шостий етап генетики (2001—до-
нині) відбулось становлення геномі-
ки, біоінформатики, молекулярної
медицини, нооетики. Поштовхом до
становлення геноміки — розділу гене-
тики, присвяченого вивченню геному
і генів живих організмів — стало роз-
шифрування геному людини (2001).
Міжнародний проект «Геном людини»
стартував у 1990 році з ініціативи аме-
риканського уряду. У його роботі бра-
ли участь дослідники з Англії, Франції,
Японії, США, України, Німеччини та
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ
Наука та наукознавство, 2010, № 4 57
інших країн. Значний внесок у прочи-
тання генетичного коду людини здій-
снили вчені біотехнологічної компанії
«Селера Геномікс» під керівництвом
американського генетика К.Вентера (н.
1946 р.). Було використано методику,
розроблену наприкінці 1970 років аме-
риканським біохіміком Ф.Сенджером
(н. 1918 р.). Експертна рада Гарвард-
ської медичної школи схвалила проект
«Персональний геном», що є логічним
продовженням проекту «Геном люди-
ни» [7]. Внаслідок розшифрування ге-
ному людини логічно постало питання
розвитку генної терапії: методики уве-
дення фрагменту ДНК в клітини хво-
рої людини з метою заміщення функції
мутантного гена й лікування спадкових
хвороб. Ще в кінці 60-х років виявило-
ся, що клітини тварин і людини здатні
поглинати екзогенну ДНК, вводити її
в свій геном, після чого проявляється
експресія введених генів у вигляді від-
сутніх раніше білків та ферментів. Було
розроблено методи доставки ДНК в
клітини за допомогою вірусів та інших
носіїв. Нині налічується понад 40 за-
хворювань, за яких випробовується
генна терапія — від рідкісних форм до
поширених, таких як хвороби серцево-
судинної терапії та імунодефіциту.
Здійснюються спроби генної корекції
СНІДу, артритів, хвороби Паркінсона,
серпоподібно клітинної анемії тощо.
Стовбурові клітини — це єдині кліти-
ни, що містять не лише інформацію
про організм, а й схему її послідовного
розвитку. У дорослому організмі стов-
бурові клітини знаходяться в основно-
му в кістковому мозку і в дуже невели-
ких кількостях в усіх органах і ткани-
нах. Вони забезпечують відновлення
ушкоджених ділянок органів і тканин:
можуть відновити практично будь-яке
ушкодження, перетворюючись в кіст-
кові, гладких м’язів, печінкові, сер-
цевого м’яза, нервові клітини. Досяг-
нення клітинної медицини в напрямі
лікування цирозу, інсульту, діабету ро-
блять можливості терапевтичного ви-
користання стовбурових клітин прак-
тично безмежними [7].
Міжнародне регулювання питань
генетичних досліджень відбувається на
основі низки важливих документів, що
отримали визнання і практичне засто-
сування в різних державах світу. Одним
з таких документів стала Декларація
про генетичне консультування і генну
інженерію, котра була прийнята 39-ю
Всесвітньою медичною асамблеєю
(Мадрид, 1987) і доповнена в 1992 ро-
ці. Положення Декларації стосуються
генетичного консультування і генної
інженерії.
Всесвітня організація охорони
здоров’я в 1995 році узагальнила між-
народний досвід вирішення етичних
проблем, що виникають в ході медико-
біологічних досліджень, в «Керівни-
цтві з етичних підходів в медичній ге-
нетиці і наданні генетичних послуг».
У 1997 році 29-та сесія Генеральної
конференції ЮНЕСКО прийняла За-
гальну декларацію про геном і права
людини, спрямовану на попередження
використання генетичної інформації з
порушенням прав і фундаментальних
свобод людини, її людської гідності
або ж з метою суспільної ізоляції окре-
мих індивідів, родин, груп чи спільнот.
Базовим документом Ради Європи,
спрямованим на захист прав і свобод
людини в зв’язку з використанням
досягнень біології і медицини, слугує
«Конвенція про захист прав і достоїн-
ства людини в зв’язку із застосуванням
досягнень біології і медицини: Кон-
венція про права людини і біомедици-
ну» (1997). Україна підписала цей до-
О.В. Романець
Science and Science of Science, 2010, № 458
кумент в 2002 році [7]. Клонування —
це процес отримання генетично іден-
тичних потомків шляхом нестатевого
розмноження. В Європі базовий до-
кумент, що регулює діяльність людини
в галузі клонування, — Конвенція про
права людини і біомедицину. Для кон-
кретизації норм Конвенції відповідно
до окремих галузей біології і медицини
Керівний комітет з біоетики Ради Єв-
ропи розробляє додаткові протоколи.
Загальна декларація про геном люди-
ни і права людини також декларує не-
припустимість практики клонування
людини. Клонування для медичних
досліджень дозволено в Англії, Японії
в 2004 році. У США в 1997 році конгрес
проголосував за повну заборону екс-
периментів, пов’язаних з клонуванням
людини, однак в 2001 році було віднов-
лено державне фінансування дослі-
джень в галузі використання людських
ембріонів. У Російській Федерації, як
і в більшості країн, роботи з клону-
вання людини призупинено. У США
прийнята «Система дозволів заходів
для процедур генної терапії в США».
У Росії наукові дослідження в галузі
генної терапії і генної інженерії регу-
люються федеральним законом «Про
державне регулювання в галузі генно-
інженерної діяльності» (1996). В Укра-
їні також проходить процес становлен-
ня нормативно-правової бази, що ре-
гламентує генно-інженерну діяльність.
Вимагають філософського, наукового
осмислення, законодавчого регулювання
і питання створення трансгенних рослин
і тварин. Певний рівень новітніх генетич-
них знань стає необхідною складовою не
тільки спеціальної, але і загальної грамот-
ності людини. Вітчизняними вченими
розроблено вчення про нооетику — етику
інтелектуальної діяльності людини, згід-
но котрого гуманістичний аспект завжди
повинен переважати цінність наукового
пошуку [26].
Отже, на основі представлених да-
них нами розроблено та обгрунтовано
наступну періодизаційну схему розви-
тку генетики. Передісторія становлен-
ня науки про спадковість охоплює два
етапи: від найдавніших часів до 1866
року та від 1866 року до 1900 року. Ви-
ділено шість етапів розвитку генетики.
Перший етап генетики: 1900—1910.
Другий етап: 1910—1928. Третій етап:
1929—1952. Четвертий етап: 1953—
1971. П’ятий етап: 1972—2000. Шостий
етап: 2001-донині. В основу розробки
даної періодизації покладено важли-
ві відкриття, а також ступінь накопи-
чення наукових даних для переходу
генетики на новий етап розвитку. Важ-
ливими віхами для обґрунтування да-
ної періодизації є наступні відкриття:
відкриття законів спадковості (1866),
перевідкриття законів спадковості
(1900), формування хромосомної те-
орії спадковості (1910), встановлення
будови ДНК (1929), відкриття структу-
ри ДНК (1953), отримання гібридних
молекул ДНК (1972), розшифрування
геному людини (2001). Певний етап
розвитку генетики триває, доки здій-
снюється розробка провідної в даному
періоді наукової проблематики. Після
отримання визначних результатів, що
відкривають перспективи подальшого
наукового пошуку, а також в результаті
накопичення даних, що спричинюють
постановку наступних наукових за-
дач, розпочинається наступний етап
розвит ку науки.
1. История биологии с древнейших времен до начала ХХ века / Под ред. С.Р.Микулинского. —
М.: Наука, 1972. — 563 с.
2. Генетика / Гуттман Б., Гриффитс Э., Сузуки Д., Куллис Т. — М.: Фаир-Пресс, 2004. — 448 с.
ПЕРІОДИЗАЦІЯ РОЗВИТКУ ГЕНЕТИКИ: СВІТОВИЙ КОНТЕКСТ
Наука та наукознавство, 2010, № 4 59
3. Гайсинович А.Е. Зарождение генетики / Гайсинович А.Е. — М.: Наука, 1967. — 196 с.
4. Гайсинович А.Е. Зарождение и развитие генетики / Гайсинович А.Е. — М.: Наука, 1988. — 422 с.
5. Захаров И.А. Генетика в ХХ веке. Очерки по истории / Захаров И.А. — М.: Наука, 2003. — 75 с.
6. Голда Д.М. Генетика. Історія. Відкриття. Персоналії. Терміни / Голда Д.М. — К.: Укр.
фітосоціол.центр, 2004. — 127 с.
7. Генетическая медицина / Запорожан В.Н., Кордюм В.А., Бажора Ю.И., Кресюн В.И., Трах-
тенберг И.М., Левицкий Е.Л., Чехун В.Ф., Полищук Л.З., Бучинская Л.Г., Аряев Н.Л., Деряби на
Е.Г., Хабибулла Ч.М., Хусс Р., Уитли Д., Бутенко Г.М. — Одесса: Одесский гос.ун-т., 2008. — 432 с.
8. Нарійчук М.Д. Медична біологія / Нарійчук М.Д., Решетняк Т.А. — К.: Медицина, 2009. — 264 с.
9. Путинцева Г.Й. Медична генетика / Путинцева Г.Й. — К.: Медицина, 2008. — 392 с.
10. Семушкин А.В. Эмпедокл / Семушкин А.В. — М.: Мысль, 1994. — 251 с.
11. Материалисты Древней Греции. Собрание текстов Гераклита, Демокрита и Эпикура / Под
ред. М.А.Дынника. — М.: Гос. изд-во полит. лит., 1955. — 238 с.
12. Гиппократ. Избранные труды / Под ред. В.П.Карпова. — М.: Биомедгиз, 1936. — 736 с.
13. Тіт Лукрецій Кар. Про природу речей / Тіт Лукрецій Кар. — К.: Дніпро, 1988. — 190 с.
14. Абу Али ибн Сина. Канон врачебной медицины / Абу Али ибн Сина. — Ташкент: Фан, 1981.
15. Кельрейтер Й. Учение о поле и гибридизации растений / Кельрейтер Й. — М.; Л.: Сельхоз-
гиз, 1940. — 251 с.
16. Мендель Г. Избранные работы / Мендель Г., Ноден Ш., Сажрэ О. — М.: Медицина, 1968. —
174 с.
17. Дарвин Чарльз. Происхождение видов / Дарвин Чарльз. — Сочинения. Т.3. — М.: Изд. АН
СССР, 1939.
18. Дарвин Чарльз. Пангенезис / Дарвин Чарльз. — СПб, 1898. — 232 с.
19. Мишер Ф. Труды по биохимии / Мишер Ф. — М.: Наука, 1985. — 323 с.
20. Бируков Борис. К вопросу о наследственности функциональных изменений. (Теория на-
следственности Вейсмана и возражений Спенсера) / Бируков Борис. — СПб, 1895. — 31 с.
21. Иоганнсен В.Л. О наследовании в популяциях и чистых линиях / Иоганнсен В.Л. — М.-Л.,
Сельхозиздат, 1935. — 77 с.
22. Морган Т.Г. Избранные работы по генетике / Морган Т.Г. — М.-Л.: Сельхозиздат, 1937. —
285 с.
23. Вавилов Н.И. Закон гомологических рядов в наследственной изменчивости / Вавилов Н.И. —
Саратов, 1920. — 16 с.
24. Глик Б. Молекулярная биотехнология. Принципы и применения / Глик Б., Пастернак Дж. —
М.: Мир, 2002. — 585 с.
25. Конов А. Генная инженерия растений в компании Монсанто: от первых лабораторных опы-
тов до практического применения во всем мире / Конов А., Велчев М., Парсел Д. // Цитология и
генетика. — 2005. — № 3. — С. 3-12.
26. Запорожан В.Н. Путь к нооэтике / Запорожан В.Н. — Одесса: Одесский ун-т, 2008. — 283 с.
Одержано 07.12.2010
О.В.Романец
Периодизация развития генетики: мировой контекст
В статье представлена и обоснована периодизация развития генетики в мировом контексте.
Определены наиболее важные открытия, ставшие этапами в развитии генетики. В каждом из этапов
показано накопление научных знаний, предшествовавших осуществлению нового важного открытия, по-
служившее переходу науки на новую ступень развития.
|
| id | nasplib_isofts_kiev_ua-123456789-30866 |
| institution | Digital Library of Periodicals of National Academy of Sciences of Ukraine |
| issn | 0374-3896 |
| language | Ukrainian |
| last_indexed | 2025-12-07T18:59:26Z |
| publishDate | 2010 |
| publisher | Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України |
| record_format | dspace |
| spelling | Романець, О.В. 2012-02-16T19:30:29Z 2012-02-16T19:30:29Z 2010 Періодизація розвитку генетики: світовий контекст / О.В.Романець // Наука та наукознавство. — 2010. — № 4. — С. 48-59. — Бібліогр.: 26 назв. — укр. 0374-3896 https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/30866 У статті представлено та обґрунтовано періодизацію розвитку генетики в світовому контексті. Визначено найбільш важливі відкриття, котрі стали етапними в розвитку генетики. У кожному з етапів показано накопичення наукових знань, що передувало здійсненню нового важливого відкриття, яке спричинювало перехід науки на новий щабель розвитку. В статье представлена и обоснована периодизация развития генетики в мировом контексте. Определены наиболее важные открытия, ставшие этапами в развитии генетики. В каждом из этапов показано накопление научных знаний, предшествовавших осуществлению нового важного открытия, послужившее переходу науки на новую ступень развития. Chronological division for the development of genetics in the world context is grounded. The most important discoveries are identified, which landmarked the development of genetics. For each period, scientific knowledge accumulation is shown, which forerun a new important discovery that moved the science up to a new development level. uk Центр досліджень науково-технічного потенціалу та історії науки ім. Г.М. Доброва НАН України Наука та наукознавство Історія науки Періодизація розвитку генетики: світовий контекст Периодизация развития генетики: мировой контекст Chronological Division for the Development of Genetics: The World Context Article published earlier |
| spellingShingle | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст Романець, О.В. Історія науки |
| title | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст |
| title_alt | Периодизация развития генетики: мировой контекст Chronological Division for the Development of Genetics: The World Context |
| title_full | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст |
| title_fullStr | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст |
| title_full_unstemmed | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст |
| title_short | Періодизація розвитку генетики: світовий контекст |
| title_sort | періодизація розвитку генетики: світовий контекст |
| topic | Історія науки |
| topic_facet | Історія науки |
| url | https://nasplib.isofts.kiev.ua/handle/123456789/30866 |
| work_keys_str_mv | AT romanecʹov períodizacíârozvitkugenetikisvítoviikontekst AT romanecʹov periodizaciârazvitiâgenetikimirovoikontekst AT romanecʹov chronologicaldivisionforthedevelopmentofgeneticstheworldcontext |